Зарубіжна література XIX століття. 10 клас. Пронкевич

Генрі Джеймс

(1843—1916)

Американець у Європі. Генрі Джеймс — один із найоригінальніших американських письменників кінця XIX — початку XX ст. Він майстер стилю і психологічного аналізу, а отже, його розуміння природи мистецтва слова близьке за духом до флоберівського. Г. Джеймс розробляв деякі оригінальні теми, до яких інші американські письменники не звертались, насамперед проблему своєрідності американської свідомості порівняно з європейською. До того ж, у його романах, повістях та оповіданнях акцент робиться не на сюжеті, а на відтворенні атмосфери, в якій відбувається дія. В цьому плані Г. Джеймса можна вважати одним із попередників модерністського роману XX ст.

Письменник народився в освіченій родині: його батько, також на ім’я Генрі, був філософом і другом видатного американського мислителя та поета Р.У. Емерсона. Брат письменника Вільям - всесвітньо відомий філософ і психолог. Генрі Джеймс-старший негативно ставився до тогочасних навчальних закладів Америки, і його діти навчались або в приватних учителів, або в Європі. Але найкращу освіту отримали вони вдома від батька. Джеймси чимало подорожували Європою, що також стало важливим джерелом знань для майбутнього письменника.

Ще з дитинства у Джеймса почала вироблятися позиція спостерігача, який дивився на світ відсторонено. За способом життя він був самітником, як і Флобер, віддавав свій час сумлінній праці над власними творами. Під час проживання родини в Бостоні Джеймс особисто познайомився з багатьма американськими письменниками, друзями свого батька. Після 1866 р. Джеймс здебільшого перебував у Європі, а з 1875 р. остаточно вирішив оселитися в Старому Світі. Протягом року жив у Парижі, де зустрічався з І. Тургенєвим, А. Доде, Е. Золя, братами Гонкурами. Саме тоді він почав захоплюватись творами О. де Бальзака і Г. Флобера.

Наступного року Джеймс вирушив до Англії, де й прожив решту свого життя. До кола його знайомих входили відомі англомовні письменники кінця XIX — початку XX ст.: Д. Конрад, Ст. Крейн, Г. Уеллс та інші. 1915 р., аби виявити свою підтримку Великобританії у Першій світовій війні, Джеймс набув британського громадянства. Як видно з біографії Джеймса, важко встановити, до якої літератури слід його віднести — американської чи англійської. І справді, його твори можна побачити в антологіях літератури як США, так і Англії. Таких письменників, як Г. Джеймс, називають представниками англо-американської літератури (крім нього, було ще чимало американських митців слова, що жили в Англії; серед них і деякі всесвітньо відомі автори, наприклад Т.С. Еліот).

Цілком закономірно, що однією з головних тем творчості Джеймса було зіткнення американської та європейської культур. Письменник здобув собі славу завдяки так званому «інтернаціональному роману», першим зразком якого став твір «Американець» (1877). У романі чи новелі такого типу увагу читачів привертають представники різних національностей, які втілюють особливості культури своїх країн. Про конфлікт між цінностями «Нового Світу» і «старої доброї Європи» йдеться в новелі «Дейзі Міллер» (1878), в романах «Європейці» (1878), «Жіночий портрет» (1881), численних оповіданнях 80—90-х рр.

Нерідко Г. Джеймс, проминаючи форму «інтернаціонального роману», зосереджувався й на буденних драмах американського життя. В таких творах, як «Вашингтонська площа» (1880), «Бостонці» (1886), він розкриває драму життя своїх співвітчизників.

Ще одна тема, що проходить крізь усю творчість Джеймса, - мистецтво: митець і суспільство, призначення мистецтва, вимоги до творця культурних цінностей. Починаю чи з першого роману «Родрік Хадсон» (1875), і далі в таких творах, як «Листи Асперна» (1888), «Трагічна муза» (1890), «Уроки майстра» (1892), «Справжня гра» (1892), письменник звертається до цих питань. Найкраще і найповніше вони розроблені в оповіданні Джеймса «Візерунок килима» (1896). Усі ці три тематичні напрямки часто переплітаються в межах окремих творів, виступаючи в дуже складному співвідношенні. Більшість його книжок вирізняє певна камерність, уникнення широких панорам американського життя, які ми маємо, наприклад, у творах Марка Твена, зосередженість здебільшого на філософських, естетичних, моральних колізіях, психологічна заглибленість. Не випадково Джеймса називають «одним з перших сучасних психологічних романістів».

Інтерес Джеймса до вивчення людської душі значно посилюється після того, як він публікує повість «Поворот гвинта» (1898), що започаткувала останній період у творчості письменника. То були роки експериментів у царині художньої форми, які мали ще більше поглибити вищезгадані традиційні теми Джеймса. Його останні романи «Посли» (1902), «Крила голубки» (1902) і «Золота чаша» (1904) критики вважають найкращими в доробку письменника.

Джеймс йшов до популярності доволі важко: після перших успіхів у зв’язку з публікацією «Дейзі Міллер» (1879) і «Жіночого портрета» (1881) публіка відвернулась від нього. Усі його спроби здобути ім’я в театрі закінчувались невдало. 1916 р., коли письменник помер, коло його читачів було невеликим, але, починаючи з 1930—1940-х рр., усе змінилося: його вплив на сучасну прозу почав зростати, а тепер він визнається незаперечним авторитетом у літературі США та Великобританії.

Америка як проблема. Таке шанобливе ставлення до Джеймса цілком виправдане, бо завдяки його книгам американці глибше усвідомили самих себе, хоча цей процес пізнання не завжди був для них приємним. У творах письменника новітня цивілізація Північної Америки, її етика, її кодекс честі перевіряється старими традиційними формами європейської культури насамперед.

Уже замолоду Г. Джеймс пережив розчарування в своїй країні. Тут його вчителем був Н. Готорн, який ще 1860 р. назвав Америку землею «банального матеріального процвітання». Порівнюючи американське та англійське життя, він не раз писав про духовну обмеженість своїх співвітчизників. Джеймс дуже уважно прислухався до цієї критики. Повернувшись із подорожей Європою наприкінці 1860-х рр., він побачив, що Америка — надто матеріалістична і вульгарна країна. Це і стало причиною його від’їзду до Старого Світу назавжди.

Спочатку письменник дещо ідеалізував Європу, її аристократію й традиції, але згодом дійшов висновку, що все набагато складніше, бо європейська цивілізація, незважаючи на всі її досягнення, має власні вади. У творах Джеймса стикаються в боротьбі два світи, два суперники, гідні одне одного, і в цьому конфлікті Америка розкриває свою справжню природу.

У романах, повістях, оповіданнях письменника висвітлюються різноманітні, часто суперечливі прояви американської душі. Американці Джеймса наївні, поважні, цнотливі і сповнені невиправданого ентузіазму (як Дейзі Міллер, Ізабель Арчер, Крістофер Ньюман або Меггі Вервер). Інші з-поміж них морально слабкі, розбещені грішми та потуранням власним примхам або цинічні (Родерік Хадсон, пані Мерле, Гілберт Осмонд, Шарлотта Стайн). Америка, яку знав Джеймс замолоду, назавжди залишалась для нього зразком незіпсованості й правдивості. Такою вона постає в романах «Американець», «Європейці», «Вашингтонська площа». Але країна також була грубою, примітивною, грабіжницькою і напівварварською, як у романі «Бостонці». Америка Джеймса приховувала в собі несподівану енергію, винахідливість і спроможність досягти соціальної злагоди та водночас застерігала проти занепаду моралі, зумовленого надлишком багатства і могутності, які принижують свої жертви і змушують бачити в Європі оплот духовної гідності й зрілості («Веселий куточок», «Вежа зі слонової кістки»).

Але коли джеймсівська драма переноситься до Англії, пропонуючи історію суто європейську, як у «Принцесі Казамассімі», «Трагічній музі», «Що знала Мейзі» та ін., то з’ясовується, що сили моралі й культури не завжди утримуються традицією. Європейське життя навіть загрозливіше у своїх проявах, багатше на лихо і зраду, ніж у деяких молодших і примітивніших суспільствах. Джеймс ніби створює величезні дзеркала, перше з котрих — Америка, а друге — Європа. І обидві культури вдивляються одна в одну, розкриваючи власні межі своїх можливостей.

Утвердження «естетизму». Творчість Генрі Джеймса є також і взірцем сумлінного служіння мистецтву, яке для письменника завжди було випробуванням усіх духовних сил, актом моральної самопожертви. Він і справді був неперевершеним майстром стилю. Дехто з критиків називає його снобом і естетом. Мабуть, мають рацію ті, які стверджують, що естетські ідеї, котрі набули великої популярності наприкінці XIX ст., не оминули його, і він також сповідував ідею «мистецтва заради мистецтва». Проте наполеглива, обережна робота зі словом, яку демонструє Джеймс, має інше коріння. Це наслідок його прагнення якомога глибше проникнути в таємниці життя. Джеймсові властиве рідкісне вміння зображати ледь помітні відтінки почуттів і думок, могутня сила аналізу та велика культура мислення, яка поєднувалась із готовністю йти до кінця в пошуках істини. «Скажіть вашим леді і джентильменам, — писав Генрі Джеймс, роз’яснюючи свої погляди на мистецтво учасникам літньої школи з питань роману в Массачусетсі, — щоб вони вдивлялись у життя пильно і прямо у вічі, щоб вони були в цьому сумлінні і не піддавались на низьку й дитячу оману. Воно нескінченно велике, різноманітне і багате. Кожний розум знайде в ньому те, що шукає...».

«Посли». Своєрідність Г. Джеймса-письменника переконливо розкриває один з його найбільш відомих романів «Посли» (1903), який він сам назвав своїм «найдосконалішим твором». У цьому творі розповідається про те, як Ламберт Стрезер за дорученням удови місіс Ньюсам їде до французької столиці, аби переконати її сина Чеда повернутись до Америки. Нагородою за успіх цієї місії має стати одруження Ламберта з місіс Ньюсам. У Франції він зустрічається з американкою Мері Гострі, яка протягом тривалого часу живе за межами батьківщини. Вона відкриває для нього привабливі риси європейської цивілізації. Чед, якого він знаходить у Парижі, аж ніяк не хоче повертатись додому. Йому більше подобається Європа. До того ж, він закохався у пані де Віонне.

Стрезер відхиляється від первісного наміру під впливом позитивного враження від Європи і пише до місіс Ньюсам листа про те, що не може виконати свою місію. Натомість мати Чеда присилає свою дочку Сару з її чоловіком. Стрезер неохоче допомагає в їх завданні, бо йому дедалі більше подобається Чед і Європа. Його плани одружитись з місіс Ньюсам розладнуються. Наприкінці роману він стає на позиції спостерігача життя, а не активного учасника в ньому, і повертається до свого рідного Массачусетса.

Уже на рівні стислого переказу сюжету легко помітити ознаки того, що називають «інтернаціональним романом». У творі є дві групи персонажів, які втілюють протилежні культурні традиції: американську (місіс Ньюсам, її дочка, Стрезер на початку твору) та європейську (пані Віонне). Головний конфлікт у творі — зіткнення та взаємна перевірка обох типів культури, причому полем битви є душі людей — Чеда і Стрезера.

Але це звернення до жанру «інтернаціонального роману» здійснюється Джеймсом на якісно новому рівні. Тепер для нього головне — не перемога певного типу культури, а дослідження життя свідомості персонажів, докладний опис того, як Стрезер та інші герої сприймають світ. Письменник досліджує їхні емоції, потоки нових вражень. Прикладом такого підходу може служити сцена прогулянки на човні двох закоханих, Чеда і пані Віонне, подана очима Стрезера. Ці сторінки нагадують картини імпресіоністів. Письменник та його герої саме «бачать». Ще точніше своє новаторство письменник визначив у передмові до роману: «Таким чином, завдання моєї оповіді та показу того, як розвивається дія, полягає не в тому, щоб дати моральну оцінку всьому, а продемонструвати процес бачення».

• Завдання і запитання

• 1. Які причини примусили Г. Джеймса залишити свою країну? Що таке «англо-американська література»?
• 2. Які основні теми розробляв Г. Джеймс у своїх творах?
• 3. Схарактеризуйте погляди Г. Джеймса на мистецтво. Чи можна його вважати прихильником естетизму? Порівняйте його позицію зі ставленням Г. Флобера до мистецтва.
• 4. Що таке «інтернаціональний роман»? Які ознаки цього жанру?

«ДЕЙЗІ МІЛЛЕР»

Об’єктивно проникати в особливості життя народів. Повість Генрі Джеймса «Дейзі Міллер» (1878), яка принесла йому міжнародну славу, цілком присвячується дослідженню своєрідності американського характеру. Джеймс драматизує випадкову згадку про невдачу молодої американки, яка необачно підтримує стосунки з італійцем низького походження і розплачується за це осудом свого оточення і передчасною загибеллю. У творі Джеймс виявив себе письменником-психологом.

Він звернувся до популярної в третій третині XIX ст. теми англомовної літератури — перебування американців у Європі, під час якого виявляється й оцінюється новий американський світогляд (тут варто згадати хоча б «Простаків за кордоном» Марка Твена або «Кентервільський привид» О. Уайльда). Оригінальність підходу Джеймса до цієї теми полягає в набагато більшій складності й діалектичності постановки питання, ніж у творах вищезгаданих авторів. Наприклад, у Марка Твена на початку 1870-х рр. перевага надається рідному, американському, а для О. Уайльда США — втілення обмеженості та практицизму. «Дейзі Міллер» у цьому плані вирізняється більшою глибиною і об’єктивністю. Для Джеймса головне — копітке та всебічне розкриття самого процесу проникнення нового американського світогляду в Старий Світ. Про таку певну ускладненість позиції письменника свідчить хоча б той факт, що Дейзі Міллер головним чином спілкується або з європеїзованими американцями, які протягом тривалого часу живуть у Швейцарії та Італії, або такими «поганими» європейцями, як Джованеллі. Тобто і перші, й останній не можуть вважатись справжніми носіями європейської культури. Дейзі гине, але що призводить до цього: її «невихованість», байдужість її співвітчизників чи «неджентльменська» поведінка Джованеллі? Причина трагедії швидше полягає в тому, що «нецивілізований» американізм Дейзі стикається з погано засвоєним європейством і з тим найгіршим, що є у великій культурі Старого Світу. Це означає, що Джеймс добре бачить вади як Америки, так і Європи, в якій є не тільки великі досягнення духу, а й чимало небезпек, котрі можуть перетворитись на пастку, якщо людина не вміє розпізнавати справжнє і фальшиве. Отже, для автора на першому місці залишається не тенденція хвалити Європу чи, навпаки, Америку, а докладне, обережне та якомога об’єктивніше вивчення життя, проникнення в його таємниці без упередження.

Зіткнення американського та європейського типів свідомості. Уперше ми зустрічаємо головних героїв у швейцарському курортному містечку Веве, де відпочивають американські туристи. Їхня поведінка становить різкий контраст із атмосферою цього мальовничого куточка Європи, багатого на історичні традиції (неподалік розташований Шильйонський замок, де відбувалася дія відомого твору Байрона). Зчиняючи великий галас, мешканці Північної Америки нагадують дикунів в історичному музеї. Втіленням «невихованості» є брат Дейзі Рендолф, який безупинно звинувачує Європу в усіх смертних гріхах. Принаймні такими очима бачить його Вінтербуорн, також американець, який «поповнює свою освіту» в Женеві і вигідно відрізняється манерами від співвітчизників.

Але уяву Вінтербуорна вразили не балачки хлопця, а його вродлива сестра Дейзі. У ній він помічає багато суперечливих рис. З одного боку, милують око її молодість і справжня краса, енергія і щирість. А з іншого — вона надто відверта (розповідає упродовж першого знайомства про сімейні справи, про стосунки з чоловіками). Вінтербуорн здивований легкістю, з якою дівчина йде на контакт з ним, малознайомим представником сильної статі. Цей незвичний стереотип поведінки є великою проблемою для Вінтербуорна, він навіть не знає, як поводити себе з цією вродливою легковажною американкою. Дейзі не зважає на умовності Старого Світу: їй байдуже, що скажуть про неї інші, коли дізнаються, що вона поїхала на екскурсію до замку з чоловіком, з яким розмовляла лише півгодини. Своєрідний вирок дівчині та її родині виносить тітка Вінтербуорна, заявляючи, що всі її родичі вульгарні, а сама Дейзі — навіжена. Одне слово, її племіннику не слід спілкуватись із нею.

Але що змушує Вінтербуорна не прислухатись до порад місіс Костелло? Його вабить Дейзі, але навряд чи це серйозне почуття з його боку, адже всі говорять, що в Женеві він має якусь розумну іноземку. Його метою є простий флірт, і нічого більше. Йому подобається вдовольняти примхи вродливої і незвичайної дівчини, в якій відчувається якась таємниця. Окрім того, дещо приваблює в ньому й Дейзі: його вихованість, готовність відгукнутися на її бажання, ввічливість, гречність, повага до її внутрішнього світу.

Один із головних конфліктів новели — між своєрідністю Дейзі та американським осередком у Європі — окреслюється виразніше під час другої зустрічі героїні з Вінтербуорном, коли той обіцяє представити Дейзі родичці, але змушений розчарувати дівчину. Аби пом’якшити неприємний удар, він каже, що тітка нікого не приймає, бо страждає на мігрень. Дейзі несподівано виявляє розуміння ситуації, відгадуючи підтекст. Це ніби пролог до того, що з молодою американкою відбуватиметься у Римі: всі її співвітчизники відвернуться від неї, провокуючи її поводитися ще з більшим викликом і в такий спосіб підштовхуючи її до загибелі.

Після епізоду з тіткою Вінтербуорн ще більше впевнюється, що в Дейзі є щось загадкове. Він не може зрозуміти, яким чином вульгарність поєднується з рідкісним тактом. Проте він не закохується в Дейзі (його влаштовує такий легковажний флірт, яким і живе цілий світ). Це, мабуть, і стане однією з причин того, що в Римі Дейзі, шукаючи чогось іншого (але чого, вона сама не відає), захопиться італійцем Джованеллі, людиною зовсім протилежного типу, якому далеко до справжнього джентльмена, що й завершиться для неї трагічно.

Головні риси характеру героїні — поєднання краси і вульгарності — яскраво змальовані в епізоді, коли Дейзі й Вінтербуорн вирушають до Шильйонського замку. Знову її реакцію на оточення можна схарактеризувати як «непристойну». Її зовсім не цікавить, що про неї думають пасажири на пароплаві: вона відчуває себе спокійно, гучно розмовляє, не звертаючи уваги на інших туристів. До речі, європейською давниною вона також не переймається. Замок та його історія залишаються для неї порожнім звуком. Вона безугавно говорить про себе і про супутника. Її висловлювання та вчинки нагадують кокетство або дівочі примхи, що сприяє подальшій зацікавленості Вінтербуорна дівчиною. Врешті-решт починає складатися враження, що дівчина майже закохана в нього, принаймні вона пропонує йому бути вчителем Рендолфа, а коли Вінтербуорн відмовляється, посилаючись на зайнятість, здогадується, що в нього в Женеві є жінка, кепкує з цього приводу і засмучується. Молодий чоловік переконаний, що подобається дівчині, незважаючи на те, що вона знову і знову вражає його поєднанням простодушності й безтактності. І тільки обіцянка Вінтербуорна приїхати до Рима, куди збирається родина Міллерів, заспокоює дівчину. Важко однозначно інтерпретувати поведінку Дейзі: безперечне одне — щось приваблює дівчину у Вінтербуорні, але яка справжня природа цього почуття? Чи то початок кохання, чи просто гра американської дикунки — залишається таємницею як для Вінтербуорна, так і для читача. Поводження Вінтербуорна теж навряд чи можна назвати закоханістю: Дейзі вабить його своєю незвичайністю.

Виклик суспільству. Родина Міллерів вирушає до Рима, ще одного історичного місця з багатими культурними традиціями. На той час, коли Вінтербуорн і Дейзі знову зустрічаються, дівчина розважається, за висловом місіс Костелло, в компанії третьорядних італійців. Вона дедалі більше нагадує примхливу істоту. В її вчинках щоразу виразніше відчувається виклик американському осередку. Велику роль у загостренні ситуації відіграє місіс Вокер, яка хоче виправити «помилки виховання» молодої американки, але та не звертає уваги на критику вельми поважної жінки і далі порушує правила етикету. Потроху всі «пристойні» будинки зачиняють двері перед Дейзі.

Її обранцем стає містер Джованеллі, дуже вродливий чоловік, з бездоганними манерами, але «несправжній джентльмен». З такою оцінкою Вінтербуорна можна цілком погодитись, але як пояснити вибір дівчини? Тут фатальним чином поєднуються її імпульсивний характер, вороже ставлення до неї співвітчизників, яке підштовхувало її на конфлікт, а також втрата віри у щирість слів і почуттів Вінтербуорна. Те, що Дейзі не була байдужою до нього, доводить її передсмертне доручення матері обов’язково сказати Вінтербуорну, що вона не була заручена з Джованеллі. В тому, що вона не закохана в італійця, теж немає сумніву (вона знає, що він цікавиться тільки її грішми). Але те, що міг запропонувати Дейзі Вінтербуорн, тобто ввічливий, тактичний флірт, її також не влаштовувало.

Первісні враження молодого американця — на свідомому рівні — осуд поганого виховання Дейзі, на підсвідомому — мимовільне захоплення її красою — залишаються незмінними, незважаючи на роздратування від того, що вона віддала перевагу іншому чоловіку. Переконливою ілюстрацією цього може бути сцена в Колізеї. Спочатку, побачивши Дейзі з Джованеллі, Вінтербуорн вважає, що розв’язав нарешті загадку міс Міллер: «...Вона — молоденька особа, поважати яку джентльмену зовсім не обов’язково». Його навіть охопив гнів, що він так довго намагався розгадати секрет цього американського сфінкса. Але пізніше він здивовано зізнається: «...Яка розумна ця маленька грішниця, як вміло вона розігрує ображену невинність!» Треба віддати Вінтербуорнові належне: він до кінця залишається справжнім джентльменом.

Ситуація в Дейзі Міллер безвихідна. Вона знає ціну Джованеллі, Вінтербуорн вабить її, але йому вона не довіряє, і цілком слушно, бо він не має до неї глибоких щирих почуттів. Хіба може вона повірити йому, коли знає, що в Женеві у нього є жінка? Невипадково в останніх рядках повісті автор знову натякає на її існування. Вибір Дейзі обмежений: або світ «несправжніх» джентльменів на зразок Джованеллі, для яких важливі тільки її мільйони, будинки та ін., або джентльменів «справжніх», які вміють бути ввічливими і навіть поважати її, але не мають щирих почуттів, яких би їй хотілося. Дейзі відчуває себе загнаною в глухий куток. У такому душевному стані вона починає поводитись так, ніби кидає виклик суспільству (в цьому конкретному випадку — американському осередку). Саме так можна витлумачити багато вчинків Дейзі. Вона накликає на себе лихо. Один з таких необережних кроків стає для дівчини фатальним: вона, аби вдовольнити свою примху посидіти вночі в Колізеї, вирушає туди з Джованеллі, захворює на пропасницю і помирає. До речі, ница неблагородна вдача італійця тут виявляється остаточно. Джованеллі добре знає, що йому, як мешканцеві Рима, ця хвороба не загрожує, але для Дейзі нічний Колізей може означати смерть. І ось, знаючи це, він не відмовляє дівчину від такої небезпечної прогулянки. Чи зумів би він переконати Дейзі не ходити до Колізею, коли б мав надію на її мільйони? Безумовно, так. А якщо надії немає, навіщо берегти дівчину. Нехай робить що хоче, навіть таке, що може її вбити.

«Дейзі Міллер» і проблема американського характеру. Перші американські видавці «Дейзі Міллер» відмовились друкувати повість, звинувачуючи автора в тому, що він створив карикатуру на американську дівчину, тобто на американський характер. Важко повністю погодитись із такою оцінкою, бо в характері Дейзі наявні не тільки негативні риси. Поза сумнівом, вона невихована, нестримана, примхлива, вульгарна. Це так. Але, з іншого боку, їй властиві щирість почуттів, сила, природний розум, такт. Таким самим, тобто суперечливим, було ставлення Джеймса до своєї батьківщини. Його країна видавалася йому землею досить примітивних, некультурних людей, які жадають золота і дешевих розваг. Але він не міг не визнавати, що в американців є щось інше — саме те, що приваблює Вінтербуорна в Дейзі: рішучість, сміливість, енергія, за якими було майбутнє та яких бракувало європейцям.

Повість «Дейзі Міллер» — переконливе свідчення того, що Джеймс, хоча й надавав перевагу європейській культурі, все-таки не ідеалізував Старого Світу. На його думку, треба мати справді виховану душу, аби вміти брати на цьому континенті найкраще, залишаючись самим собою. У противному разі відбувається те, що сталось з героями твору: або можна зробити помилковий вибір і, як Дейзі, прийняти фальшиве за справжнє, або, ставши культурною людиною, втратити щирість почуттів, вміння глибоко кохати, як Вінтербуорн, або взагалі залишитись людиною із зовні бездоганними манерами, які приховують байдужість, егоїзм і снобізм.

• Завдання і запитання

• 1. Якими зображає Джеймс своїх співвітчизників? Які чинники визначають авторську позицію?
• 2. Схарактеризуйте образ Вінтербуорна. До якої культури (європейської чи американської) він належить? Обґрунтуйте свої відповіді.
• 3. Схарактеризуйте образ Дейзі Міллер. Які риси американського характеру втілює героїня?
• 4. Що ви знаєте про історію Шильйонського замку? Хто з великих поетів минулого розробляє її у своїй творчості? Чому в творі Г. Джеймса дія відбувається в місцях, багатих на історичні традиції?
• 5. Яке ставлення до Дейзі та її родини з боку тітки Вінтербуорна та інших американців? Чому?
• 6. Схарактеризуйте образ Джованеллі. Чи можете ви погодитись із оцінкою Вінтербуорна, що італієць не є справжнім джентльменом? Обґрунтуйте свою відповідь.
• 7. Порівняйте образи обох чоловічих персонажів. Чому Дейзі зупинила свій вибір на Джованеллі?
• 8. Як слід тлумачити зауваження місіс Костелло, «що Вінтербуорн надто довго жив за кордоном»?
• 9. Які ознаки «інтернаціонального роману» відбилися у повісті?
• 10. Сьогодні Україна намагається повернутися до світової культурної спільноти й активізує процес інтеграції в Європу. Чи є проблеми, які Джеймс намагається розв’язати у своєму творі, актуальними для нашої країни?