Зарубіжна література XIX століття. 10 клас. Пронкевич

Едгар Аллан По

(1809—1849)

Парадокси літературної долі. Едгар Аллан По — одна з найсуперечливіших постатей американської літератури. За життя він не був широко відомий ні як поет, ні як прозаїк. Про нього більше знали в літературних колах завдяки скандальним і напівскандальним ситуаціям, які спричиняли його дошкульні та різкі рецензії. Спроби По заробити собі ім’я й гроші на журналістській ниві зазнавали краху і ніяк не могли врятувати його від злигоднів. Всесвітньої слави набув він після смерті, навіть перетворився на культову постать, а його твори стали своєрідною школою для всіх письменників-модерністів. Проте суперечки щодо його особи і досі не вщухають. Дехто не визнає таланту й оригінальності письменника, а хтось вважає його одним з найгеніальніших митців слова.

Непросто складався життєвий шлях Едгара Аллана По. Пояснення цьому в цілому комплексі причин: неготовності читацької аудиторії в Америці сприймати художні відкриття письменника, його важкій вдачі, та й просто в тому, що йому часто не щастило. Він народився 1809 р. у Бостоні в родині збіднілих акторів. Його батько Девід По кудись зник майже одразу після народження хлопчика, а мати померла, коли йому було лише два роки. Вихованням Едгара займався вітчим Джон Аллан, заможний бізнесмен, який спеціалізувався на торгівлі тютюном. Дитинство По було більш-менш звичайним: він навчався в доволі престижних школах в США й Англії, де родина Алленів жила десь у 1815—1820 рр. Закінчивши середній навчальний заклад, По вступає до університету Вірджинії. Загалом він одержав непогану філологічну підготовку: володів кількома мовами, знав історію літератури, твори тогочасних письменників.

Закінчити формальну освіту Едгару По не дала його пристрасть до азартних ігор. Багато заборгувавши і через те посварившись із вітчимом, він припинив заняття в університеті, залишив Бостон і найнявся в американські збройні сили. У цей час По опублікував свою першу поетичну збірку «Тамерлан та інші поезії», на яку майже ніхто не звернув уваги. Такий перебіг подій його не злякав і ніяк не вплинув на його бажання стати поетом. 1829 р. він видає нову книгу віршів «Аль Араф, Тамерлан і дрібні поезії», а через два роки — ще одну. Оскільки його стосунки з Джоном Алланом зіпсувалися остаточно, молодий поет назавжди залишився без матеріальної підтримки.

Притулок собі Едгар знайшов у Балтіморі, у своєї тітки по батькові Марії Клем. 1836 р. він одружився із дочкою Марії, своєю кузиною Вірджинією, якій виповнилося чотирнадцять років. Кохана дружина була його музою і надихала на створення чудових поезій і новел.

Перший успіх Е. По як письменнику приніс 1833 р., коли балтіморський журнал «Сетердей Візітор» нагородив його 50 доларами за одне з оповідань. Ця невеличка премія відкрила молодому письменникові шлях до редакцій літературних журналів, де він почав співпрацювати як критик і друкувати власні новели і поезії. Проте швидкому просуванню на літературній ниві заважали несподівана новизна його письменницьких ідей та невміння пристосовуватися до обставин. Він не приховував свого презирства до популістських смаків тих журналів, з якими співпрацював, і сповідував культ елітарного мистецтві!, зрозумілого тільки для обраних. Це призводило до того, що ставлення до По видавців і головних редакторів було негативним.

Проте літературна репутація письменника зміцнюватися, хоча й повільно. 1838 р. побачив світ його єдиний роман «Пригоди Артура Гордона Піма», а 1840 р. була надрукована збірка оповідань «Гротески та арабески», до якої увійшло 25 творів. За оповідання «Золотий жук» По влітку 1843 р. одержав літературну премію. Кульмінацією його прижиттєвого успіху був 1845 р.: завдяки публікації поезії «Крук» на нього в Америці звернули увагу; він став власником періодичного видання «Бродвей джорнал», перевидав збірник новел і випустив у світ останню збірку поезій.

Незважаючи на деяке визнання в літературних колах, матеріальні та сімейні обставини життя Едгара По були тяжкими. 1846 р. через брак фінансування зазнав краху щойно придбаний ним літературний журнал. Дружина письменника Вірджинія, хвора на сухоти, 1847 р. померла. Після цього удару долі По потрапив до смуги психічної кризи, що тривала до його смерті.

1847 р. він опублікував «Еврику», одну із найнезвичніших книжок у світовій літературі, — трактат про природу, структуру і майбутнє всесвіту, написаний поезією і прозою. Цей твір він вважав найкращим у своєму художньому доробку. «У мене немає бажання жити після того, як завершив «Еврику», — пише він місіс Клем. — Я ніколи не зумію написати нічого кращого». Того ж, 1847 р. По друкує свої новели, есе, а також ще один дуже важливий для розуміння його внеску до світової літератури твір — критичне есе «Поетичний принцип».

Останні дні життя поета на землі оповиті таємницею. 27 вересня 1849 р. По відпливає з Річмонда до Балтімора, 3 жовтня його знаходять на балтіморській вулиці непритомним у дуже тяжкому стані, а через чотири дні він помирає у шпиталі.

Після смерті Едгара По його літературний душеприкажчик Руфус Грисуорд написав мемуари, в яких навмисно перекрутив і просто підробив чимало фактів із біографії письменника, намагаючись виставити його людиною, покараною за необмежену гординю та крайній індивідуалізм. І тільки завдяки зусиллям європейських письменників — перекладам і критичним статтям ПІ. Бодлера, Ст. Малларме, П. Валері, К. Бальмонта та багатьох інших — американці подолали своє упереджене ставлення до Едгара По й визнали його одним із найоригінальніших поетів і прозаїків світу.

Нове розуміння поезії. Вірші американського письменника причаровують читача своєю мелодійністю. Завдяки фонетичному оформленню, майстерним змінам ритму, використанню повторів, алітерацій та асонансів у читача складається враження, що він під час читання поезій По чує дивні співи.

Едгар По глибоко переосмислив природу поезії і зробив крок до того, що згодом критики і теоретики літератури назвуть «музичністю». Кількома десятиліттями раніше від Верлена він відмовився від логічної чіткості і зрозумілості вірша і редукував його сюжетний елемент до мінімуму. На думку По, поетичний твір мусить справляти на читача якесь невловиме враження, охоплювати і поглинати його цілком. Цей тотальний ефект слід тільки переживати, але не можна раціонально аналізувати і тлумачити. З іншого боку, Едгар По закликав ретельно продумувати усі складові поетичного тексту і вираховувати його емоційний ефект. В есе «Філософія творчості» (1846) він, на прикладі аналізу власної поезії «Крук», продемонстрував, яким чином це відбувається. Отже, По висунув нове розуміння поезії як, сказати б, «математично виміряної музичності», чим потім так захоплювалися представники символізму. Саме з цього приводу Стефан Малларме зауважував: «Відсутність громіздкого риштування навколо цієї чарівної споруди, яка виникла начебто миттєво, зовсім не означає, що точні і докладні розрахунки не потрібні. Ми їх не помічаємо, але, незважаючи ні на що, вони якимсь таємничим способом робляться».

Едгар По-поет писав про вічне й екзотичне і нехтував злободенне і буденне. Одна з найулюбленіших його тем — природа, яка є для нього джерелом складних для тлумачення і вишуканих символів — стародавніх і створених ним самим. Вона наскрізь метафорична і приховує найтонші відтінки потаємного змісту. Не меншу увагу приділяє По і мистецтву в усіх його формах, найвищому вияву людського таланту. Поет намагається осягнути акт творчості в усьому його драматизмі. Ще одна тема поезії Едгара По — кохання, причому кохання платонічне, піднесене, позбавлене плотського начала. Жінка у віршах американського поета — втілення ніжності, чистоти, лагідності; вона нематеріальна, як мрія.

І, нарешті, найчастіше звертається Едгар По до теми смерті. Уся творчість письменника позначена трагічним научанням, не виняток поезія. Смерть зображає він у різних проявах: як жахливу всепереможну силу, що лякає і зачаровує одночасно; як проблему потойбічного існування; як квінтесенцію відчаю і самотності. Один із постійних образів поезій По («Улялюм», «Еннебел Лі», «Крук»), безперечно, пов’язаний з долею самого письменника: передчасно померла кохана. Цей образ концентрує в собі філософію життя Едгара По, за якою перебування людини на землі — це лише мить і непоправна трагедія, воно не може бути не чим іншим, як ланцюгом втрат. Розуміння життя як трагічної таємниці, досконало виражене поетом, значною мірою визначило духовний клімат світової літератури кінця XIX — початку XX ст.

Е. По — теоретик жанру короткого оповідання. Поет, прозаїк Едгар По був ще й одним із перших і найоригінальніших літературних критиків США. Зокрема пильну увагу він приділяв обґрунтуванню природи жанру короткого оповідання.

Він стверджував, що всі елементи поетики твору — характери, сюжет, мовні засоби — мають працювати на створення єдиного емоційного ефекту, який є головною метою автора. Такого ефекту можна досягти тільки в коротких літературних творах (до речі, цей висновок стосується не тільки прози, а й поезії), бо є змога прочитати їх одразу. Роман потребує набагато більше часу на освоєння, кілька днів і місяців, протягом яких відбуваються якісь події, що відволікають читача від тексту, а це заважає зберегти єдність враження від читання. Як і у випадку з поезіями, По вимагав від авторів ретельно працювати над формою оповідання, аби всі елементи його структури, від першого речення до останнього, «працювали» на «один і той самий [тотальний] ефект».

Художній світ коротких оповідань Е. По. В оповіданнях Едгара По багато чого від загальних світоглядних та естетичних принципів романтизму: це й інтенсивне використання контрастів, іронії, різке протиставлення світу мрії й реальності, схильність до фантастики, незвичності сюжетів тощо. Водночас письменник був справжнім революціонером жанру. Він створив у цьому жанрі не так багато — лише 73 оповідання, але кожне з них настільки відрізняється одне від одного сюжетом, настроєм, тональністю, тематикою, що можна стверджувати: творчий доробок По відбиває в мініатюрі весь світовий досвід новелістики XIX ст. Уже на рівні простої класифікації за змістом та формальними ознаками виокремлюється велика кількість груп його оповідань: суто психологічні або такі, в яких психологічний елемент переважає; пародійні й гумористичні; сенсаційні з іронічним присмаком і без нього; пригодницькі; готичні (з похмурою атмосферою й описом жахів); лірико-романтичні (історії про піднесене і трагічне кохання); філософські діалоги; розповіді про подорожі; логічні або детективні; науково-фантастичні (дві останні групи стали підґрунтям нових жанрів, які протягом XX ст. здобули широку популярність у всьому світі).

Зупинимося на докладнішій характеристиці кожної грані таланту По — автора коротких оповідань. Він здобув усесвітню славу насамперед як творець історій жахів, і такий факт легко пояснити. Загадковість, недомовленість, натяки на незбагненне, описи божевілля, рідкісні психічні збочення, грізні незнайомці, які сіють навколо себе моторошний жах, виняткові маніяки — усі ці та багато інших прийомів романтизму й готики — надають творам По таємничої атмосфери. Вона справляє на читача особливо сильне враження завдяки тій психологічній переконливості, з якою письменник зображає психічний стан своїх героїв у граничних ситуаціях, на межі життя й смерті. Так, в оповіданні «Провалля і маятник» він змальовує цілу гаму емоційних станів, показує народження божевільної надії всупереч очевидному, описує, як трагічно розривається душа людини між надією і відчаєм. У багатьох оповіданнях («Чорний кіт», «Вільям Вільсон», «Серце вкатило», «Чортик суперечності») автор подає майже клінічну картину маніакального стану, який спричиняє злочини і безумства.

Як і в поезіях, в оповіданнях По однією з центральних гем є смерть під різними виглядами і обличчями. Це загибель від таємничих хвороб, повільне вмирання, образи переходу в інше життя, дослідження стану сну як психологічно близького до фізичного неіснування. Наявний в оповіданнях і образ молодої вродливої жінки, яка передчасно залишає цей світ («Лігейя», «Морелла» та ін.). Отож, повторимо, смерть для По — і символ завершення земного страждання, і найбільша загадка буття, і наукова та релігійна проблема.

Вище також ішлося про те, що По намагався майже математично вираховувати емоційні ефекти своїх творів, що відрізняє його від представників романтизму, які сповідували культ спонтанної уяви. На відміну від них, американський письменник шукав опертя для своїх фантазій у вивченні логіки, математики, природничих наук. Він добре грав у шахи, займався теорією ігор, знався на принципах дешифровки. Що стосується По, то тут зійшлися крайнощі: доведені до останньої межі емоційність та інтуїція, з одного боку, і вигострений, натренований і всепереможний аналітичний розум, логіка — з іншого. Ця остання іпостась таланту По найповніше втілюється в його науково-фантастичних і детективних оповіданнях.

Письменник мав безперечний дар передбачати майбутнє науки. Неодноразово з точними пластичними подробицями описував він літальні апарати, легші за повітря, які не просто рухалися у земній атмосфері, а й мандрували космічними просторами. Такі твори, як «Незвичайна пригода Ганса Пфааля», «Історія з повітряною кулею» та ін., закладали основи канону того типу наукової фантастики, класиками якої стали Жуль Берн і Герберт Уеллс. Деякі сторінки оповідань По містять інтуїтивні візії, що нагадують описи наслідків атомних вибухів («Розмова Іра і Харміона», у якій змальовано страшну картину загибелі всесвіту від зіткнення землі з величезною кометою).

Ще яскравіше необмежені здібності аналітичного розуму По втілилися в його так званих «логічних оповіданнях», які стали прообразом класичного детективу. В таких творах, як «Вбивство на вулиці Морг», «Золотий жук», «Викрадений лист», «Таємниця Марі Роже», «Це ти», легко помітити всі основні елементи цього жанру: тут є і геніальний слідчий Дюпен, озброєний дедуктивним методом, — літературний батько Шерлока Холмса, Еркюля Пуаро, міс Марпл, Ніро Вольфа та багатьох інших великих розгадників кримінальних загадок; і наївний помічник геніального слідчого (оповідач у «Вбивстві на вулиці Морг» або «Викраденому листі», безумовно, нагадує доктора Ватсона); і використання під час слідства усіх досягнень науки і виняткової логіки у поєднанні з досвідом та інтуїцією.

І, нарешті, варто сказати про ще одну грань таланту По — автора оповідань і його дар сатирика і гумориста. Сміхове у нього виражено безліччю відтінків — від дотепної та ущипливої іронії і самоіронії, пародіювання і самопародіювання до чистого гумору. Нерідко в творах письменника примхливо змішані жарт і жах, внаслідок чого утворюється своєрідний різновид «чорного гумору». Найпоказовішим прикладом останнього є оповідання «Система доктора Смолла і професора Пірія», у якому розповідається про те, як наївний і довірливий оповідач потрапляє через свою зацікавленість наукою до старого напівзруйнованого замку, де міститься будинок для божевільних. Перед ним проходить ціла галерея диваків і монстрів. Головна ідея твору — грань між психічним здоров’ям та божевіллям надто тонка та невловима — трагікомічна у своїй суті. У такому тлумаченні природи сміху По знову набагато випередив час. Так (тобто сміхом крізь сльози, сміхом, який є симптомом душевної хвороби часу), почали сміятись у столітті XX.

Отже, важко знайти у світовій поезії і новелістиці новітнього часу ще одного такого автора, як Е. По. Його художні відкриття підхопили і розвинули не тільки символісти. Ще О. Блок зауважив: «Світ його творчості такий широкий, що навряд чи слушно вважати його основоположником так званого символізму». Його твори стали взірцем і для письменників-декадентів, і для неоромантиків, і для майстрів пригодницької літератури (Роберт Луїс Стівенсон), і для класиків детективу (А. Конан Дойл) та наукової фантастики (Г. Дж. Уеллс).

Не зменшується вплив Е. По і на літературу XX ст. Його трагічне світобачення і переживання людиною факту свого існування в граничних ситуаціях були одкровенням для письменників-екзистенціалістів, а його неперевершені ігри зі сном і реальністю, так само як тлумачення детективу як узагальнюючої метафори інтелектуального пізнання світу, стали невід’ємною частиною досвіду постмодерністської літератури (Х.Л. Борхес, У. Еко).

• Завдання і запитання

• 1. Які твори Е. По ви вже читали? Яке враження справляють вони на вас? Які чинники сформували світобачення письменника?
• 2. У чому полягає новаторство Е. По: а) як поета, б) як автора коротких оповідань, в) як літературного критика?
• 3. На які основні групи поділяються короткі оповідання Е. По? Схарактеризуйте їхню тематику та основні елементи поетики.

«БАРИЛЬЦЕ АМОНТІЛЬЯДО»

«Тотальний ефект». Оповідання «Барильце амонтільядо» — один із найпоказовіших творів з погляду того, як Едгар По реалізує на практиці свій принцип «тотального ефекту». Тема твору — помста однієї людини іншій за якусь провину — не є чимось оригінальним у світовій літературі. Нетрадиційний і той спосіб, який письменник обрав, щоб розповісти про неї. Він не витрачає часу на те, щоб підготувати читача до шокуючих подій і вводить його в курс справи вже в першому абзаці твору. Оповідач (він же месник Монтрезор) проголошує, що збирається покарати чоловіка на ім’я Фортунато, адже той образив його. Причому ніхто не мусить знати, як і коли має відбутися акт покарання, а месник в жодному разі не повинен потрапити до рук правосуддя, тому що тоді помста не буде повного.

Завдяки такому початку читач миттєво опиняється всередині ситуації, потік подій приголомшує і несе його. Письменник постійно підвищує емоційну напругу за допомогою різноманітних засобів, які гармонійно доповнюють одне одного і спрацьовують на один і той самий емоційний ефект. У По все ретельно продумано і вмотивовано: і місце дії (вечір під час карнавалу у Венеції), і вибір імені жертви, в якому відчувається своєрідний «чорний гумор» («Фортунато» італійською перекладається як «щасливий»), і опис її фізичного стану й одягу (Фортунато, хворий, очевидно, на астму, чимало випив і вдягнений у костюм блазня з дзвіночками на капелюсі), і оповідь від першої особи однини (читач ніколи не дізнається, як образив Фортунато оповідача, тому що вся історія подається очима останнього, очима людини-маніяка, захопленої самим процесом помсти і байдужої до її причин). Окрім зовнішніх чинників ситуації, потрясіння у читача викликає психологічна незвичайність характерів героїв, які Едгар По розкриває дуже глибоко і переконливо. Монтрезор хоче заманити Фортунато до пастки — до родинного склепу, стіни якого вкрито селітрою, речовиною, дуже шкідливою для людей з бронхіальним захворюванням. Там, у найдальшому кутку підземелля, він вирішив закувати Фортунато в кайдани, замурувати живцем і залишити мученицьки помирати. Аби здійснити свій підступний план, Монтрезор талановито грає на амбіціях Фортунато, який вважає себе найкращим знавцем вин. Монтрезор каже, що там, у склепі, у нього є барильце амонтільядо і він хотів би, щоб саме Фортунато його скуштував, але через те, що той погано себе почуває, він змушений звернутися до Лукезі, ще одного експерта з вин. Фортунато, ображений одним лише припущенням, що хтось інший може розумітися на винах краще від нього, летить назустріч власній загибелі.

І, нарешті, мабуть, найбільше враження на здивованого читача в творі справляє гнітюча атмосфера місця помсти. Монтрезор використовує родинний склеп водночас як льох для вина; скрізь можна бачити кістки нащадків оповідача, а зі стелі й стін стікає вода. Фортунато бухикає від селітри; дзеленчать дзвіночки на його капелюсі, а божевільний Монтрезор, в захваті від того, що йому вдалося не тільки організувати це вбивство, а й принизити «кривдника», в екстазі імітує його плач і вигуки, які луна розносить підземеллям.

Усі три вищезгадані елементи діють в одному напрямку як своєрідна магія: захисні системи читача «вимикаються», і він розчиняється в несамовитому дійстві, зрежисерованому талановитим постановником Едгаром По.

Розчарування в людині. За життя Едгара По в американській літературі активно дискутувалося питання про призначення людини, і учасники полеміки висловлювали полярні думки. Одні з них (насамперед трансценденталісти і за ними Уолт Уїтмен) вважали, що людині треба довіряти, що повернення до природного стану є запорукою її морального відродження. Інші не погоджувалися з такими висновками, кажучи, що людина — надто слабка істота, з ницими інстинктами, не здатна самовдосконалюватися. Безперечно, до цієї останньої групи належав і Едгар По, але його погляди і розчарування були надто радикальними навіть і для неї. Він мав власну філософію людини, яку можна схарактеризувати як відверто мізантропічну.

На думку По, людина — дуже небезпечна тварина, яка молодіє витонченою здатністю скоювати злочини. Наодинці з собою вона миттєво стає заручником власних фобій і маній. Утіленням саме цієї «нічної» частини людської душі і постає головний герой-оповідач твору. По в згаданому вище оповіданні створює «експериментальну ситуацію», коли Монтрезорові нічого не заважає вивільнити усі приховані пристрасті, коли його влада над Фортунато є абсолютною. Які ж якості виявляє він тоді? Тільки негативні: жорстокість, підступність, кровожерливість.

Не менш безжалісним є ставлення Едгара По до жертви. Душа Фортунато також сповнена ницих пристрастей, якими вміло користується Монтрезор, і головна з них — марнославство: він божеволіє від одного тільки натяку на те, що експертом замість нього може бути якийсь Лукезі. До того ж, картину розбурханих інстинктів доповнює й те, що обидва герої постійно прикладаються до пляшки і збуджені алкоголем.

Отже, людина у По постає насамперед як утілення злої енергії. І в цьому, між іншим, є серйозний моральний урок: аби жити в суспільстві, треба знати не тільки позитивні риси, а й вади його членів. Не варто бути надто довірливими та обдурювати себе ілюзіями щодо доброти людини, бо надто часто її повернення до природного стану призводило не до морального вдосконалення, а до злочинів. Історія XX ст. з її війнами, концтаборами і безглуздою жорстокістю цю істину доводила неодноразово. І в такому сенсі мистецтво По має пророчий смисл: намагаючись виміряти глибину людського зла, письменник накреслив сценарій перевтілення і деградації душі сучасної людини, в якої, одначе, є шлях відійти від тваринного стану. Це той шлях, яким і йшов По, — вивчення хвороби з метою її лікування.

• Завдання і запитання

• 1. За допомогою яких прийомів Е. По реалізує в оповіданні «принцип тотального ефекту»?
• 2. Спробуйте узагальнити основні принципи філософії людини Е. По. Чи згодні ви з його висновками? Відповідь обґрунтуйте.

«ЛЮДИНА ЮРБИ»

Література та урбанізація. Протягом нового часу людина стає переважно міською істотою. Перемога іншого способу життя, без перебільшення, була для значної частини людства культурним і психологічним шоком. Розвій урбаністичної цивілізації прискорився саме в XIX ст., тому немає нічого несподіваного в тому, що місто як складний соціокультурний феномен з усіма його позитивними й негативними рисами постійно привертає увагу таких класиків світової літератури того часу, як О. де Бальзак, Ш. Бодлер, Е. Золя, Ф. Достоєвський, Ч. Діккенс та ін. Париж, Лондон і Петербург постають для них великою спокусою і випробуванням усіх людських сил. Тут на порівняно невеликій площі землі зібрані колосальні матеріальні й духовні цінності, які одночасно можуть бути як корисними, так і згубними для людини. Тут соціальні контрасти загострені. Тут сформувався абсолютно новий психологічний тип людини, спроможний жити тільки у забрудненому повітрі мегаполісів.

Становлення урбаністичної цивілізації в американській культурі має певну специфіку порівняно з Європою: якщо у Старому Світі перехід до нового типу організації життя відбувався поступово, то в США він був стрімким. Свідчення цього — історія міста Чикаго, яке в 30-х рр. XIX ст. було маленьким сільцем із 200 мешканцями, а наприкінці століття — велетенським містом з півторамільйонним населенням. Ось чому деякі загальні риси міського світовідчуття в американській літературі зображалися чіткіше і гротескніше. Це підтверджує і творчість Едгара По.

Міське життя як психічний стрес. Едгар По один із перших у світовій літературі, присвяченій місту, поглянув на існування людини в урбаністичній цивілізації саме як на психічну травму, зумовлену необхідністю пристосовуватися до нових форм існування — життя всередині великих людських мас. За таких умов індивід втрачає особистість, що призводить навіть до появи нового «підвиду» Homo sapiens — «людини юрби». Саме це й зображає у «Людині юрби» американський письменник.

У творі По зовсім немає сюжету — лише замальовки міських типів, які робить оповідач, спостерігаючи за перехожими. Якось його увагу привернула незвичайна постать, яка годинами пересувалася вулицями. Оповідач починає стежити за нею і з’ясовує, що об’єкт його дослідження — надзвичайно цікавий різновид міської фауни. Від інших його відрізняє те, що він може існувати тільки в юрбі.

Зовнішній вигляд перехожого засвідчує безладдя в його душі: маленький і худорлявий, слабкий, у брудному плащі, з похмурим і різким поглядом. Цей літній чоловік нагадує хворобливу рослину, що виросла на узбіччі тротуару. Незважаючи на туман і дощ, не помічаючи нікого, механічно перетинає він вулиці, відвідує магазини, нічого не купуючи, то прискорює, то уповільнює крок і дивиться на речі навколо себе невидющим поглядом. Коли годинник б’є одинадцяту, він прожогом кидається до театру, який залишають глядачі. Гальванізований людськими масами, старий волоцюга ніби оживає на хвилину, щоб почім знову перетворитися на мовчазний автомат, який продовжує свій рух без будь-якої певної мети.

Насправді є в його пересуванні глибока і трагічна логіка — він тікає від самого себе, від порожнечі власної душі. Місто — всевладний і брудний Лондон — знищило в ньому все людське, і відсутність власного «я» лякає його, примушуючи забуватися в безупинному русі, в спогляданні нескінченної галереї людей, з якими його ніщо не пов’язує, окрім випадкового перебування в одному і тому самому місці. Він вже не може існувати інакше — тільки я юрбі. Він назавжди втратив себе, і такий спосіб життя є набагато страшнішим, ніж буття у пеклі.

Безперечно, усе в цьому оповіданні, як і завжди у По, гротескно загострене і перебільшене, але навмисне згущення барв примушує нас замислитися над проблемами, важливими для всіх мешканців сучасного світу. З одного боку, міста — великі творіння людських рук і розуму, вони - символи перемоги людини над природою. З іншого боку, загроза людині не тільки з екологічного (забруднені вода і повітря) погляду чи соціального (контраст між бідними і багатими), а й з морального, бо ніде людина не відчуває так гостро абсурдності власного буття, як на вулицях великих міст. Е. По надзвичайно гостро збагнув увесь драматизм існування людини за умов урбаністичної цивілізації і майстерно розкрив це у своєму оповіданні.

• Завдання і запитання

• 1. Як Е. По розкриває трагедію людини за умов урбаністичної цивілізації?
• 2. Порівняйте, як розробляється тема «Людина і місто» в творах Е. По та інших письменників XIX ст.

• Завдання і запитання до всіх творів

• 1. Як розуміли проблему призначення людини Г. Лонгфелло, У. Уїтмен і Едгар По? Чию з позицій ви підтримуєте? Обґрунтуйте свою відповідь.
• 2. Чим можна пояснити популярність Е. По в літературі другої половини XIX—XX ст.?