Зарубіжна література XIX століття. 10 клас. Пронкевич

Чарлз Діккенс

(1812—1870)

Життя виховує митця. Діккенс народився 7 лютого 1812 р. в Лендпорті, поблизу Портсмута. Його батько, дрібний чиновник, був людиною доброю, чесною, але безладною. Він надто легко розлучався з грішми і не дуже добре вмів їх заробляти, що спричиняло чимало проблем для досить великої родини (у Чарлза було 2 сестри і 3 братів). 1814 р. Діккенси оселились у невеличкому місті Чатемі, де для майбутнього романіста розпочалися роки навчання. Він багато читав. Його улюбленими героями були Робінзон Крузо, персонажі романів Філдінга, Смолетта, Дон Кіхот і Санчо Панса. Уяву хлопчика також полонили казки «Тисячі і однієї ночі». У цей час почали в нього виявлятись і риси характеру, які допомагали йому стати професійним письменником. Чарлз був чутливим хлопчиком, умів підмічати кумедні та сумні деталі життя.

Це дитяче щастя тривало недовго. Коли Діккенсу виповнилось 10 років, його родина, рятуючись від кредиторів, переїхала до Лондона, де незабаром батько опинився у борговій в’язниці. Мати Діккенса з іншими дітьми пішла за ним, а майбутній письменник почав працювати на фабриці вакси. Це була не тільки важка робота, а й відчутний удар по самолюбству Діккенса. Йому здавалося, що більше ніколи він не відвідуватиме школу і всі його амбіції перекреслено назавжди. Та водночас він знайомився з Лондоном. Звичайно, то були брудні й занедбані квартали для бідних. Тут Чарлз глибше пізнав ціну людських страждань. На перший погляд, такі враження мали виховувати людей похмурих і пригнічених, але парадокс Діккенса полягає в тому, що саме за таких несприятливих обставин сформувався його оптимізм. Дуже влучно витлумачив цей парадокс Гілберт Честертон: «Фабричні колеса... виготовляли ваксу і між іншим виготовили найбільшого оптиміста століття... Якщо він став надто щасливим, то саме тут він відкрив щастя... Якщо він бачив світ у рожевому світлі, цей погляд народився на фабриці, де варили чорну ваксу». Отож випробування тільки загартували дух юнака, сформували в ньому цілеспрямованість - рису, яка зробила його одним із найвидатніших романістів.

Напівдорослим, напівдитиною повернувся Діккенс до навчання. Невеликі гроші, що залишились батькові у спадщину, дали змогу розрахуватися з боргами. Родина звільнилась із в’язниці, Чарлзові більше не треба було працювати на фабриці, і він міг знову гризти граніт науки. В школі Веллінгтон-Хаус, що в Кемден-Тауні, колишній робітник став звичайною дитиною: читав книжки, грався з друзями, а ще писав віршовані п’єси та прозу, брав участь в аматорських виставах.

1827 р. його навчання припинилося, цього разу вже остаточно. Родина потребувала підтримки Чарлза, і він поповнив численну армію клерків. Протягом трьох років юнак служив у судовій конторі, а потім у колегії адвокатів, що займалась церковними, морськими та сімейними справами. Там він ще глибше пізнав життя. Незадоволений своєю посадою, Діккенс вирішив стати парламентським репортером, для чого вивчив стенографію. Починаючи з весни 1832 р., Чарлза можна було регулярно побачити в Палаті громад, в ложі для преси. Його обов’язок полягав у тому, щоб стенографувати промови ораторів, а потім публікувати звіти в газетах. У такий спосіб Діккенс ввійшов до кола лондонських журналістів - ще один крок до професії письменника. Опрацьовуючи виступи членів парламенту, він вигострював свою майстерність, а як кореспондент побував у містах Бірмінгемі, Единбурзі, Баті, Ексетері та ін. Потроху знання світу і людей, враження, практичні навички створили ту «критичну масу» для творчого вибуху, який вписав ім’я Діккенса в історію світової романістики. У грудні 1833 р. народження великого письменника відбулося: в газеті «Манслі Мегезін» побачив світ його твір «Обід на Поплар-Уок» - перший з «Нарисів Боза». Окремо нариси вийшли 1836 р.

Отже, формування особистості Діккенса завершилося дуже рано. Він змушений був виховувати себе у жорстокій боротьбі з життям.

Риси діккенсівського світогляду. Чимало особливостей світогляду та естетики Діккенса пояснюється обставинами його духовного росту. Насамперед це та органічна єдність з англійським народом, якої годі шукати у будь-кого з великих європейських письменників. На відміну від Стендаля, Флобера і навіть Бальзака, «Діккенс ніколи не розмовляв з народом згори вниз. Він розмовляв з ним знизу вгору. Він наближався до нього благоговійно, як до божества, і віддавав йому всі свої багатства, ціле серце. Це і зв’язало його з народом навік» (Честертон). Проте віра Діккенса в народ не означає, що він ідеалізував його або підігравав смакам юрби. Письменник просто бачив цей світ очима пересічних англійців та вмів робити те, чого не вміли вони: перетворювати їхні радощі, болі, страждання на першокласне мистецтво, яке говорить від серця до серця, незалежно від того, хто читає романи - король, шляхтич, професор або представник середнього класу.

Інші риси діккенсівського світогляду: християнське милосердя, культ затишку, вміння тішитися малим, оптимізм, стійкість, навіть жахи і упередження - також тісно пов’язані з народним духом. Це забезпечує йому осібне місце серед класиків літератури XIX ст. Чарлз Діккенс вірив у щастя, в можливість зберегти моральну чистоту та досягти матеріального процвітання й мати високий авторитет у суспільстві. Навряд чи з цим погодився б автор «Червоного і чорного», який протягом усього життя прагнув щастя і закінчив сумним висновком, що «ніде немає опери». Ще більш негативною з такого приводу була позиція Флобера, для якого діккенсівські ідеали були просто химерами.

«Посмертні записки Піквікського клубу». Умінням жити на одній хвилі з народом пояснюється колосальна популярність Діккенса, яку приніс йому вже його перший роман «Посмертні записки Піквікського клубу» (1836—1837). Спочатку Діккенсу замовили писати текст для «історії з малюнками» Роберта Сеймура, який вигадав клуб мисливців і спортсменів-аматорів. Але письменник підніс цей звичайний для тих часів проект до рівня одного з найнидатніших комічних романів в англійській літературі.

У творі розповідається про пригоди джентльмена похилого віку, «вченого» містера Піквіка, який подорожує Англією разом зі своїми друзями - містером Уїнклем (це єдиний спортсмен, що залишився від первісного авторського задуму), містером Тапменом, містером Снодграссом і слугою Семом Уеллером, поява якого у IV випуску (розділ X) сприяла швидкому зростанню тиражу серії. Деякі сторінки книги (глузування з приводу системи парламентських виборів в Англії або гротескне зображення суду) мають сатиричне звучання, але в цілому там панує веселий, світлий гумор. Читача охоплює безхмарна радість буття, особливо в епізодах, де описуються сільські краєвиди. Такій атмосфері цілком відповідає й трактування теми Добра та Зла. Містер Піквік зовсім непрактична людина, яка через своє нерозуміння реального життя постійно потрапляє до комічних ситуацій. Але, на думку письменника, така «обмеженість» героя не є вадою. Навпаки, це ознака справжньої мудрості, бо у його реакціях на світ домінують доброта, щирість почуттів, стійкість. Піквік - типовий діккенсівський дивак, істота, далека від розрахунку і матеріалізму цього світу. Письменник завжди виступає на боці таких персонажів. Доповнює хазяїна його слуга Сем Уеллер. Йому властиві якості, яких бракує Піквіку: винахідливість, діловитість, здоровий глузд. Незважаючи на таку різницю, він віддано служить своєму «нерозумному» панові. Не випадково Піквіка і Сема Уеллера порівнюють з Дон Кіхотом і Санчо Пансою. Щоправда, їхні вбрання і зовнішність відрізняються: замість худореброго рицаря, що подорожує Іспанією на своєму Росінанті, ми маємо справу з кумедним коротеньким та огрядним джентльменом у капелюсі, фраці і гетрах. Але їх об’єднують прагнення справедливості, бажання утвердити ідеал добра попри приземлений раціоналізм.

Перший етап творчості Ч. Діккенса. «Нариси Боза» та «Посмертні записки Піквікського клубу» знаменують перший етап творчості Діккенса, який тривав до кінця 40-х рр. Протягом цього періоду письменник створив такі романи, як «Пригоди Олівера Твіста» (1837—1839), «Життя і пригоди Ніколаса Ніклбі» (1838—1839), «Крамниця старожитностей» (1840—1841), «Барнебі Радж» (1840—1841), «Життя і пригоди Мартіна Чезлвіта» (1843—1844), цикл «Різдвяні повісті» (1843—1848). Роман «Домбі і син» (1846—1848) засвідчив перехід Діккенса на якісно новий рівень і вважається підсумковим для першого етапу його творчості. Названі твори критики характеризують як реалістичні, але водночас визнають наявність у них таких елементів, як мелодраматичні ефекти, спрощеність внутрішнього світу героїв (його позитивні персонажі надто добрі, а негативні - надто злі), прагнення письменника влаштувати їхню долю (штучність сюжетів, коли невмотивовано з’являються багаті родичі або спадщина) тощо.

Публікація «Піквікського клубу» забезпечила Діккенса матеріально. Він залишив посаду репортера і цілком віддався творчості. Молодий письменник одружився і жив неподалік від лондонського Сіті.

Ще під час завершення першого роману починається робота над другим - «Пригоди Олівера Твіста», одним з найвідоміших творів письменника. «Олівер Твіст» відкриває низку діккенсівських «романів виховання» (тобто таких, що розповідають про становлення характеру персонажа від дитячих років до початку самостійного життя). Г.К. Честертон зазначав, що Діккенс мав два великі таланти — вміння писати смішно і зображати жахливе. Якщо «Піквік» висловлює нестримну веселість, то «наступна книга («Олівер Твіст». — О.П.) послідовно жахлива».

«Ніколас Ніклбі» будується за аналогічною схемою, що й «Олівер Твіст». Це також історія пригод сироти з хеппі-ендом. В обох романах, особливо в «Ніколасі Ніклбі», знайшло відображення реформаторство Діккенса. Сатиричне малювання робітного дому та жорстоких порядків у школі Сквірза, де навчався Ніколас, має на меті збудити сумління тих, від кого залежить добробут народу. Романіст використовує дидактичний і сентиментальний пафос, аби пом’якшити їхні серця і в такий спосіб сприяти досягненню класового миру. Він завжди співчуває стражданням бідних, але це не означає, що він підтримує такі радикальні засоби перебудови суспільного устрою, як революція. За цих причин його герої дуже далекі від різних соціальних протестів, бунтів.

У романі «Крамниця старожитностей» розповідається історія життя і смерті маленької тендітної милої дівчинки Нелл, її втечі від жахливого карлика Квілпа, який постає справжнім виплодом пекла і переслідує Нелл та її діда. В атмосфері твору чимало казкового і романтичного: похмура «готика» (лінія Квілпа, здатного на надзвичайні вчинки), фольклорність (критики порівнюють Нелл із Попелюшкою). Водночас, як і в попередніх творах, у «Крамниці старожитностей» добре розроблено побутовий план. Цей роман доводить ще одне: Діккенс був добрим християнином. Його християнство широке і толерантне. Для нього віра - засіб виправити людину шляхом виховання добрих почуттів. Ось чому навіть смерть Нелл підпорядкована цьому завданню: тільки доторкнувшись до страждання, ми починаємо змінюватися на краще.

1842 р., після публікації історичного роману «Барнебі Радж», Діккенс відбув у подорож до Америки, де сподівався побачити втілення своєї мрії про свободу і справедливий суспільний лад. Спочатку його очікування ніби виправдовуються, до того ж, американці влаштовують йому небачено теплий прийом. Протягом п’яти місяців він добре вивчає країну. Його маршрут пролягає через такі міста, як Бостон, Нью-Хейвен, Філадельфія, Вашингтон та ін., а також через південні та західні штати. І зовсім не все йому там сподобалося. Своїм спостережливим оком Діккенс помітив, що американська демократія - видимість, міф. Особливе обурення письменника викликало рабство на Півдні, запроданство журналістів, брак свободи слова. Ще один чинник конфлікту з Америкою - порушення заокеанськими видавцями авторських прав Діккенса: його книги передруковувалися без його дозволу. Він рішуче виступив проти цього, і це ще більше загострило ситуацію. Діккенс повернувся з подорожі роздратованим і розчарованим та написав гнівну книгу «Американські нотатки» (1842).

США відкрили для нього просту істину - гонитва за грішми є однією з вирішальних пристрастей сучасної цивілізації. Таке переконання значно посилило соціальний критицизм Діккенса, про що свідчить його роман «Життя і пригоди Мартіна Чезлвіта», в якому, до речі, антиамериканські настрої також відіграють чималу роль. У цьому творі вперше в творчості романіста з’являється образ «Англо-Бенгальської компанії безпроцентних позичок і страхування життя», який втілює не окремі недоліки суспільства, а гнилість соціального ладу взагалі (письменник ще неодноразово повертатиметься до таких узагальнених символів: Торговий дім в «Домбі і син», Канцлерський суд у «Холодному домі», Міністерство Тяганини в «Маленькій Дорріт»). Новим є і трактування письменником проблем Добра і Зла. Тепер матеріальна забезпеченість і щастя не даруються за вроджену доброчесність. їх треба заробити шляхом самовдосконалення, а водночас у романі виникає важливий для пізніх творів Діккенса мотив подорожі-випробування Мартіна по Міссісіпі. Показовим також є образ містера Мартіна Чезлвіта-старшого, який вигадує для героя випробування (між іншим, доволі сумнівне). Змінюється ставлення автора до свого позитивного персонажа: в тому, як він зображає його «великі сподівання», відчувається легка іронія. Іншими - не такими демонічно-зловісними, а психологічно складнішими - постають і негативні персонажі. Наприклад, Джонас Чезлвіт - убивця, який, на відміну від лиходіїв із попередніх романів письменника, зазнає докорів сумління. Зло стає більш земним і реальним.

«Різдвяні повісті». Протягом 1843—1848 рр. Діккенс щорічно публікує «Різдвяні повісті», які з-поміж його творів досі залишаються найпопулярнішими в англомовному світі. У цьому немає нічого несподіваного, бо, за висловом Алена, ці твори «несуть впевненість в тому, що бути англійцем - велике щастя». Вони оспівують такі священні для мешканців Альбіону поняття, як культ рідної домівки, затишку, маленьких сімейних радощів. Фантазії Діккенса відповідають їхнім сподіванням дива, їхній вірі в те, що душевне тепло перемагає самотність, а любов - егоїзм.

Звернімося до однієї з цих казочок - «Різдвяної пісні в прозі». Напередодні Різдва безжалісний скнара Скрудж бачить тінь свого померлого компаньйона Джейкоба Марлі, а згодом зустрічається з Духами Минулого, Сучасного і Майбутнього. Вони показують Скруджу його життя. Він знову бачить своє дитинство, молоді й зрілі роки. Чому служив він тоді? Лише золоту. Чому він служить тепер? Золоту. Разом з Духом Сучасного Скрудж літає над Лондоном і стає свідком того, як святкують Різдво в домі Боба Кретчита, в родині його племінника. Усі раді й щасливі, і лише він покинутий та самотній. Це жадоба грошей зробила його таким. Дух Майбутнього показує йому, чим завершиться його земний шлях - на нього чекає самотня смерть. Це видіння настільки жахливе, що Скрудж прокидається зовсім новою людиною - щедрою і доброю, такою, «що наше славетне старовинне місто може ним тільки пишатися».

Звичайно, це лише казка, але вона проливає світло на щось таке, без чого розуміння художнього світу Діккенса було б неповним. Письменник, як і його співвітчизники, жив непереможним бажанням Різдва. Це стосується не тільки ранніх, а й подальших творів митця. Вони можуть бути серйозними і навіть трагічними, але в них завжди жевріє надія на те, що Добро переможе Зло.

«Домбі і син». Особливе місце серед романів письменника посідає «Домбі і син» (1846—1848). Саме з нього розпочинається другий етап його творчості. Цей роман — свідчення зрілої майстерності Діккенса. Тут він відмовляється від яскравих імпровізацій ранніх творів і приділяє пильну увагу чітко виваженій композиції, яка підкоряється одному завданню - послідовно, без різких стрибків і штучного напруження провести через обидві частини твору ідею згубності людської пихи. Змінюється і сам принцип побудови оповіді: від роману пригод і мандрів письменник переходить до роману з чіткою фабулою, що визначає інші сюжетні лінії. Тут уже немає випадкових подій, невмотивованого збігу обставин, як в «Олівері Твісті». Автор стежить за тим, щоб внутрішній світ і вчинки героїв були психологічно вірогідними.

Проте в «Домбі і синові» помітні не тільки вдосконалення деяких, хай і важливих, елементів форми. Якісно нових змін зазнає реалізм Діккенса: вплив романтизму, сентиментальності і мелодрами зменшується, а панорамність показу соціальних явищ, а також глибина їх осмислення значно зростають. Назва твору має подвійне тлумачення, бо йдеться і про родину Домбі, і про їхній сімейний бізнес. Містер Домбі — багатий англійський комерсант, суворий і жорстокий, для якого існує лише одна свята річ - процвітання його фірми. Він сприймає людей як засіб її розвитку. З цих причин він нехтує своєю дочкою Флоренс, бо мріє мати сина-спадкоємця, який би продовжував його справу. Хлопчик Поль народжується, але виявляється надто слабким для умов виховання, які панують в тих школах, куди віддає його батько, і малим помирає. Ця смерть тяжко вражає Домбі. Він ще більше відштовхує Флоренс, ніби звинувачуючи її в тому, що вона живе, а його син і спадкоємець лежить у могилі. Невдачею закінчується другий шлюб Домбі. Він переконаний, що на гроші можна придбати все: кохання, відданість, щастя, але його нова дружина - збідніла аристократка Едіт - тікає з Каркером, управителем фірми Домбі. На останніх сторінках роману містер Домбі — це вже не той суворий хазяїн фірми, якого ми бачимо на початку, а бідна покинута людина у стані розумового і фізичного занепаду. До того ж, його фінансові справи дуже кепські. Під тягарем років і страждань Домбі перероджується, і його серце відкривається назустріч любові Флоренс.

Надмірна чванливість - головна риса характеру містера Домбі. Це та пиха бізнесмена, що змушує його жертвувати іншими людьми, не добирати засобів, аби хоч трохи посилити свої позиції. З погляду романіста, це своєрідна хвороба. Її симптом - байдужість Домбі, яка є не чим іншим, як наслідком змертвілості його особистості. Якщо суспільство йтиме таким шляхом, твердить великий мораліст Діккенс, на його членів чекає лише фізична і моральна деградація. Ніколи ще викривальний пафос і широта узагальнень не набували у письменника такої сили.

Але різдвяні настрої в цьому романі маємо також. Є в образі Домбі багато такого, що нагадує Скруджа з відомої нам казки. Це не тільки його байдужість до людських страждань, а й здатність до духовного відродження. Є в творі й дорогі серцю письменника чисті, піднесені диваки (Тутс). Відбувається і неминуче покарання негідників (загибель під колесами експресу підступного Каркера, фізична і моральна руйнація, а також фінансові проблеми Домбі).

Другий період творчості Діккенса. Після «Домбі і сина» Діккенс створює ще один шедевр - «Девід Копперфілд», який закріплює досягнення романіста та є прологом до останнього двадцятиліття його творчості. Особливості стилю письменника, накреслені в цих двох романах, зазнають подальшого розвитку. Книги Діккенса згаданого періоду - оригінальна сторінка європейського і світового роману XIX ст. Вони вирізняються соціальною масштабністю і психологічною глибиною, більшою, порівняно з творами першого періоду, вірогідністю і чіткістю композиції. Взагалі настрій діккенсівських творів стає сумнішим, а часом і похмурим. Змінюється і характер сміху Діккенса: більше немає його веселого гумору. Критики пояснюють таку еволюцію поглядів митця чинниками суспільного характеру (згадаймо, що середній вікторіанський період - це доба остаточного утвердження буржуазного способу життя, і Діккенс бачить, що його різдвяні ідеали - культ щирого серця, доброти і порядності - лише ілюзії). Не слід забувати і сімейні проблеми письменника: непрості взаємини з дружиною, які закінчились розлученням, і його роман з акторкою Еллен Тернан підривали його віру и те, що подружнє життя — затишна гавань, де людина може мати спокій після важкої праці.

Три великі соціальні романи Діккенса 50-х рр.: «Холодний дім» (1852—1853), «Маленька Дорріт» (1855—1857) і «Важкі часи» (1854) - віддзеркалюють названі зміни у світогляді, естетиці й поетиці письменника. Розглянемо докладніше один з них - «Холодний дім». Хоча формально основою сюжету є історії Естер Саммерсон, Ади Клер і Річарда Карстоуна, центральне місце в романі посідає символічний образ Канцлерського суду з його складною бюрократичною машиною, зловживаннями і тяганиною. Долі героїв у той або той спосіб стосуються розгляду справи «Джарндіс проти Джарндісів», типової суперечки з приводу розподілу спадщини між родичами. Процес цей триває десятки років. Адвокати і судді лише створюють видимість роботи. Вони складають протоколи, переводять гори паперу, але коли виноситься вирок, з’ясовується, що грошей, які залишились у спадщину, не вистачить, аби заплатити за судові витрати. Кому потрібний був цей жахливий виснажливий марафон? Ясна річ, спритним шахраям, які працюють у самому Канцлерському суді. Узагальнене звучання цього образу посилюється аналогією: те саме відбувається в судових залах і в уряді, де також триває боротьба між міністрами Будлом і Кудлом, яких направляє сер Лестер Дедлок, чиє прізвище, до речі, перекладається з англійської як «безвихідь». Обидві лінії в романі поєднує леді Дедлок, яка бере участь в одному з процесів як позивачка. В такий спосіб Діккенс описує ієрархію майже всіх соціальних груп тогочасного англійського суспільства. На вершині піраміди міститься лорд-канцлер, дії якого залежать від сера Лестера Дедлока. Нижні поверхи спираються на бездомного підмітальника вулиць Джо. Вищі живуть за рахунок нижчих, але низи справляють свій руйнівний вплив на верхи. Створюється зачароване коло, яке неможливо розірвати.

Тенденція до сатиричного зображення англійського суспільства зберігається і в «Маленькій Дорріт», де місце Канцлерського суду заступає Міністерство Тяганини, ще один образ-символ державної бюрократичної машини. Окрім Міністерства Тяганини, є в романі образ корабля, обліпленого Поліпами. Не важко здогадатися, що письменник тут натякає на Англію в цілому. Подібні настрої розчарувань відображені також у романі «Важкі часи».

Останні роки письменника. В останніх творах - «Повість про два міста» (1859), «Великі сподівання» (1860—1861), «Наш спільний друг» (1864—1865), «Таємниця Едвіна Друда» (1870, роботу над цим романом перервала смерть) - Діккенс ніби повертається на новому етапі до тем ранньої творчості. Він більше не створює великих соціальних полотен, а зосереджується на дослідженні моральних проблем існування людини, демонструючи неперевершену майстерність психологічного аналізу.

Показовим твором для цього етапу його творчості є шедевр «Великі сподівання». Сирота Піп, якого виховує сестра, приносить їжу та терпуг злочинцю-втікачу Мегвічу. Згодом хлопчик потрапляє до незвичайного будинку міс Хевішем, чиє серце розбите втечею її нареченого. Ця подія сталася вже багато років тому, але вона, аби не забувати про неї, завжди ходить у весільному вбранні. У міс Хевішем є вихованка — вродлива дівчина Естелла.

Піп мріє бути джентльменом, і раптом його надії починають справджуватися. Якийсь невідомий благодійник допомагає йому. Піп подається до Лондона, де його манери набувають належної вишуканості. У нього немає сумнівів, що цим добрим ангелом є міс Хевішем. Йому здається, що вона готує його до шлюбу з Естеллою. Наївний юнак не розуміє, що план міс Хевішем зовсім інший: вона взяла дівчину, аби прищепити їй ненависть до чоловіків і потім використати її як зброю помсти.

Цей роман яскраво показує різницю між раннім і пізнім Діккенсом. Раніше він розповів би про те, як Піп одружується з Естеллою і стає заможним та респектабельним членом суспільства. Тепер письменника цікавить інше. Його завдання полягає в тому, щоб показати процес розлучення з ілюзіями. Перебування в столиці, нові знайомства і розваги не роблять Піпа кращим морально. Вони спричиняють борги, розчарування та почуття нікчемності існування. Гроші, за які він стає джентльменом, брудні, бо їх дає злочинець Мегвіч, який ненавидить усе суспільство, за винятком Піпа. Надії на багате і легке життя - лише марні мрії. Одне слово, сподівання Піпа зазнають повного краху. Та не тільки його. Прекрасна і горда Естелла свято вірить у своє високе походження, а насправді виявляється дочкою Мегвіча. Її шлюб з багатим світським негідником призводить до страждань. У творі «джентльмени» загалом мало чим відрізняються від злочинців, та й самих злочинців на його сторінках надто багато. Така сумна атмосфера в романі є доказом авторського песимізму.

Але для Піпа усе ж таки є вихід, треба тільки добре працювати і вміти бачити під зовні непривабливою оболонкою справжню, тобто моральну, красу людей. Цього Піпа навчає життя. Смерть Мегвіча у в’язниці позбавила його статку, і він змушений сам прокладати собі шлях. Він більше не соромиться свого родича Джо Гарджері, як цс було тоді, коли намагався стати «джентльменом». Навивки, цінує цього кумедного і доброго сільського коваля за його щирість, внутрішню незалежність і гордість. Змінюється і ставлення Піпа до Мегвіча. Тепер він не дивиться на нього тільки як на злочинця, а як на людину, трудівника, що заробила гроші власного працею. Саме таким повертається Піп до Англії, де одружується з Естеллою.

Незважаючи на таку формально щасливу кінцівку (яку Діккенс спочатку зовсім не планував, а зробив її під впливом Е. Бульвер-Літтона), читача не полишає сумний настрій. Втомлені самотні герої письменника, які пройшли таку сувору школу страждань, зовсім не схожі на світлих, радісних і щасливих персонажів з його перших романів.

Ч. Діккенс - один із «вічних супутників». Всесвітня слава Чарлза Діккенса не згасає, хоча критики постійно звинувачують його в сентиментальності, моралізаторстві, недосконалості сюжетів та карикатурності малюнка. І річ не тільки в тім, що англійський романіст посідає гідне місце в пантеоні літератури XIX ст. поряд із Теккереєм, Стендалем, Бальзаком, Флобером, Толстим, Достоєвським. Адже в його творах є щось таке, що змушує читачів знову і знову сміятись з містера Піквіка, співчувати Оліверу Твісту, йти шляхами графства Кент і вулицями Лондона разом із Девідом Копперфілдом. Що ж приваблює нас, і не тільки нас, а й таких великих майстрів слова, як Ф. Кафка і У. Фолкнер, Т.С. Еліот і М. Пруст, у творах Діккенса? Він є чи не найбільшим англійцем з усіх англійців і водночас володарем «інстинкту вселюдськості» (Ф. Достоєвський). Він різноманітний, як сама природа (недарма кажуть, що своєю енергією та життєлюбством Діккенс нагадує титанів Відродження). На початку творчого шляху він добрий і веселий (мало хто у світовій літературі мав такий чудовий гумор), наприкінці письменницької кар’єри - сумний, іронічний і навіть трагічний. Віра в простих людей, уміння розуміти їхні страждання, глибоке знання світу — усе це разом і робить його одним з наших «вічних супутників».

• Завдання і запитання

  • 1. Розкажіть про дитинство та молоді роки Діккенса. Яким чином вони вплинули на формування світогляду і естетичні погляди великого письменника?
  • 2. Схарактеризуйте своєрідність головних рис світогляду Діккенса: оптимізм, гумор, демократизм, «різдвяні настрої», християнство, гуманізм тощо. Яких змін вони зазнають протягом життя? Чим пояснюється така еволюція?
  • 3. Розкрийте еволюцію підходу Діккенса до зображення Добра та Зла. В чому полягає «вікторіанство» Діккенса? В чому він вивищується над своїм часом?
  • 4. Які етапи має творча біографія Діккенса? Стисло схарактеризуйте кожний етап.

«ПРИГОДИ ОЛІВЕРА ТВІСТА»

«Пригоди Олівера Твіста» як соціальний роман. Публікація роману Чарлза Діккенса «Пригоди Олівера Твіста» наприкінці 1830-х рр. (твір друкувався у часописі в 1837—1839 рр.) спричинила гостру критику з боку священиків і видавців, які звинувачували письменника в тому, що він написав неморальну книгу. Їх дратувало надто відверте зображення недоліків англійського суспільного життя, зокрема системи робітних домів, кримінального світу й найбідніших районів Лондона. Ніхто до Діккенса не наважувався так глибоко розглядати ці неприємні явища англійської дійсності. У передмові до роману письменник, захищаючи свій творчий задум, проголосив, що мав на меті бути правдивим і показати злочин і столицю Великої Британії такими, якими він їх знав з власного досвіду, без романтичних прикрас і пафосу.

Коли Діккенс розпочав роботу над твором, серед англійських читачів особливу популярність мали так звані «Ньюгейтські романи», у яких змальовувався в’язничний побут і розповідалося про пригоди злодіїв, вбивць, шахраїв, які врешті-решт опинялися на лаві підсудних. Проте це були швидше сенсаційні романи, які привертали до себе увагу незвичністю тематики. Діккенс художньо переосмислив таку традицію. Відмовившись від зовнішніх ефектів, він написав проблемний соціальний твір.

Уже з перших його сторінок читача оточує атмосфера страждання, морального і фізичного. Зловісними і потворними постають вулиці великих і маленьких міст, столиця імперії Лондон. Для Діккенса ніби не існує палаців, чудових парків та розкішних магазинів. Дія твору відбувається в нетрях, де мешкають бідняки. Стіни там облуплені, дошки на дверях та вікнах нетесані або і зовсім відірвані. У канавах стоїть «брудна, смердюча вода. Навіть дохлі пацюки, що гниють в цих нечистотах... гидотно кощаві»1.

1 Переклад М. Пінчевського, Г. Пінчевської-Чекаль, О. Тереха.

Не менш ретельно і зовсім неромантично Діккенс змальовує злочинне середовище. Шокує набір соціальних типів, зображених письменником, — виплодів лондонського дна: проститутки Ненсі, убивці Білла, ватажка групи кишенькових злодіїв Фейгіна. В них вже нічого не залишилося від того культу «благородних» злочинців, який створили письменники-романтики. «Тут ніхто не скаче учвал по осяяних місяцем верескових просторах, - характеризує свій твір англійський романіст, - ніхто не бенкетує в затишній печері, немає ні розкішних убрань, ні гаптованих золотом камзолів, ні мережив, ні ботфортів, ні малинових курток з гофрованими манжетами, немає ніякого полиску, ніякої принади роздольного привілля, якими з давніх-давен наділяли розбишацтво. Холодні мокрі нічні лондонські вулиці, якими блукають, не знаходячи притулку, злодії; брудні, смердючі кишла, вщерть заповнені всіма можливими пороками; вертепи голоду і хвороб; подертий одяг, який ледве тримається на плечах, — що тут спокусливого?» Діккенсівських «антигероїв» важко поставити поряд навіть з бальзаківським Вотреном, чиї аналітичні здібності і знання людей не можуть не дивувати. Персонажі англійського письменника огидні, їхня психологія цілком сформована способом їхнього життя. Вони, за власними словами, «вурки», і ця їхня самооцінка є абсолютно правильною. Награбувавши гроші, вони здатні тільки пиячити або битися одне з одним. Вони боягузи і будь-коли можуть зрадити своїх товаришів, щоб тільки врятуватися від правосуддя. їхній побут, кімнати з павуками і мишами, з трухлявими віконницями, хаосом і занедбаністю, найкраще характеризують примітивізм їхнього духовного світу.

Діккенс не обмежується докладними реалістичними замальовками життя злочинних кіл, а й подає картину страждань усіх нижчих верств населення вікторіанської Англії: знедолені помирають від голоду, невинність потерпає від несправедливості закону, а лиходії натомість процвітають. Не менш злочинними від Фейгіна чи Монкса постають в романі й представники офіційних англійських інститутів, покликаних допомагати бідарям: парафіяльний бідл містер Бамбл, господиня ферми для дітей сиріт місіс Менн, поліційний суддя Фенг та багато інших. Замість того, щоб захищати права знедолених, вони дбають тільки про себе і без вагання забирають у них останнє, навіть не замислюючись про їхні потреби. Не випадково, містер Бамбл і злочинці швидко знаходять спільну мову і постають проти Олівера Твіста. У них однаково погана моральна основа, чи, точніше, її у них немає взагалі. Логіку їхніх вчинків визначає лише гонитва за грішми.

Найбільше від соціальних проблем потерпають діти. Недосвідчені й кинуті напризволяще, вони надто слабкі, аби опиратися злигодням, хворобам і підступності дорослих. Символом загальнолюдського страждання є сторінки роману, які розповідають про перебування хлопців у робітному домі. Гостро й сатирично зображає Діккенс «церемонію» обіду, за яким подавали таку мізерну порцію каші, яку хлопці з’їдали зі швидкістю думки. «... Упоравшись з цією процедурою (яка ніколи не тривала довго, бо ложки були завбільшки майже такі самі, як мисочки), вони сиділи, втупившись у казан такими пожадливими очима, наче ладні були з’їсти навіть цеглу, якою його було обкладено; водночас вони ретельно обсмоктували собі пальці, сподіваючись, що до них пристала бодай крупинка каші... Олівер Твіст і його товариші протягом трьох місяців терпіли дедалі страшніші муки голоду; врешті вони зовсім здичавіли з відчаю, і один хлопець, рослявий як на свій вік і не звиклий до таких мізерних порцій (його батько тримав колись невелику харчевню), похмуро натякнув товаришам, що, коли йому не даватимуть щодня додаткової миски каші, він, чого доброго, з’їсть уночі сусіда - кволого й ще зовсім малого хлопчика». Навряд чи ще в якомусь творі світової літератури можна знайти таку вражаючу картину дитячого голоду. Увесь гіркий досвід маленьких волоцюг увібрала в себе розповідь про те, як Олівер Твіст прямує до Лондона. Самотній, голодний, брудний і нещасний, зі скривавленими, побитими ногами, він пішки іде англійськими містечками, і ніхто не звертає на нього увагу, і ніхто не підтримує його.

Тема дитячих страждань надає діккенсівській соціальній критиці особливої гостроти і значення. У своєму романі він на практиці запроваджує новий етичний критерій оцінки цивілізації. На думку романіста, доказом моральної розвиненості певного суспільства є його ставлення до найменш захищених соціальних груп, однією з яких є діти. З цього погляду вікторіанська Англія 1830— 1840-х рр. не витримує жодної критики. Бо не можна визнати ані моральним, ані справедливим такий стан речей, коли основою соціальної поведінки його членів є егоїзм і суто матеріальні інтереси, першими жертвами яких є невинні діти. Байдужість до них є виявом загальної тенденції жити тільки за законами сили, нехтуючи милосердям і співчуттям. Якщо підхід до розв’язання суспільних проблем не зміниться, твердить Діккенс, завжди існуватимуть бідність і злигодні, які, у свою чергу, породжуватимуть злочинність. Усім змістом роману Діккенс закликає реформувати суспільний лад, знайти якусь систему, яка б могла полегшити стан бідних, зменшила б кількість страждання у всесвіті.

• Завдання і запитання

  • 1. Чому публікація роману Діккенса «Пригоди Олівера Твіста» спричинила критику сучасників письменника?
  • 2. Якими Діккенс зображає злочинців? Чим його підхід до змалювання злочинного життя відрізняється від того, що ми читали у його попередників?
  • 3. Які соціальні конфлікти зображає романіст у своєму творі? Чи пропонує він якісь шляхи їх розв’язання?
  • 4. Як у романі відтворено дитяче життя? Який внесок зробив Діккенс у розробку цієї теми?
  • 5. Дайте визначення поняттю «соціальний роман». Чи є «Пригоди Олівера Твіста» взірцем соціального роману? Обґрунтуйте свою відповідь, посилаючись на текст.

На шляху морального вдосконалення. Роман Діккенса можна прочитати і під іншим кутом зору: не тільки як гостру соціальну критику, а й як твір з глибинним філософським змістом, як притчу про добро та зло. «Пригоди Олівера Твіста» є «романом виховання», який на прикладі долі головного героя розповідає про те, як людина, завдяки випробуванням долі, виховує в собі найкращі людські якості: моральну стійкість, вміння любити тих, хто страждає, щирість, жертовність.

Відправною точкою моральної філософії Діккенса у творі є переконання в тому, що моральність - це вроджена якість, яку важкі життєві обставини тільки загартовують, якщо у людини міцна вдача. Саме така природжена моральність і цільний характер і властиві Оліверові. Здається, немає нічого гіршого для його виховання від тих обставин, за яких він з’явився на світ і за яких минули його дитячі роки: повний сирота, який ніколи не знав, що таке посмішка матері, одразу потрапляє в байдужий і підступний світ дорослих. Робітний дім, майстерня трунаря, ватага кишенькових злодіїв, втеча і повернення до злочинного середовища, тяжке поранення і хвороби — ось неповний перелік тих негараздів, які йому довелося подолати. Навіть і одного з них вистачило б, аби морально зламати і дорослу людину, а не тільки таку фізично слабку дитину, як Олівер. Проте хлопчик витримує все і стає врешті-решт справжнім героєм і взірцем для наслідування. У нього є якийсь непохитний внутрішній стрижень, який, за його м’якості й сентиментальності, надає йому сил, щоб зберегти незіпсованість і людяність в найнебезнечнішому оточенні.

Ця його спонтанна природна моральність помітна вже тоді, коли Олівер постає перед читачем ще малюком, який не бачив жодного позитивного прикладу. На нього не впливає агресивність інших хлопців, з якими він вимушений жити. В його вчинках у робітному домі, у трунаря, серед злодіїв є якась внутрішня шляхетність. Він згодний терпіти глузування Ноя, ще одного учня трунаря, доки той знущається з нього. Але як тільки Ной ображає пам’ять його матері, Олівер розгнівано кидається на кривдника: «Почервонівши від люті, Олівер скочив на ноги, перекинув стілець і стіл, схопив Ноя за горло, трусонув так, що в того аж зуби клацнули, і, вклавши всю силу в один удар, звалив його з ніг». Звідки Олівер, цей маленький волоцюга, перед очима якого проходили тільки безсоромні бамбли і місіс мени, знає, що в таких ситуаціях будь-який джентльмен повинен поводитися саме так, як поводився він: не вагаючись покарати негідника? Якийсь внутрішній моральний інстинкт підказує йому, як діяти, пін далі керуватиме і спрямовуватиме його.

Інші важливі риси характеру діккенсівського героя, без яких його становлення не відбулося б, - відкритість, уміння цінувати добро. З яким хвилюванням і вдячністю слухає він благословення Діка, такого самого волоцюги, як і він сам! «Благословення це мовлене було устами дитини, але досі ніхто Олівера не благославляв, і тому в подальшому своєму житті, сповненому боротьби і страждань, злигоднів і поневірянь, він ніколи його не забував».

І, нарешті, слід відзначити природну мудрість Олівера, яка полягає в тому, що він має рідкісну здатність використовувати і позитивні, і негативні впливи на свою користь, перетворюючи їх на чинники духовного самовдосконалення. Доказом цього можуть слугувати хоча б ті висновки, які зробив для себе Олівер після того, як Фейгін та його помічники викрали його, щоб повернути до ватаги.

У будинку містера Браунлоу йому було затишно і спокійно. Він вперше відчув, що таке дбайливе ставлення і взагалі увага, що таке щастя родинного вогнища. «Зрештою хлопець заснув тим глибоким, спокійним сном, який приходить лише після недавніх страждань, тим безжурним, тихим сном, з якого так важко повертатися до дійсності. Якби знати, що смерть така, як цей сон, то хто хотів би воскреснути, щоб знову поринути в наше буремне, метушливе життя з його турботами про теперішнє, тривогами за майбутнє, а найгірше - тяжкими спогадами про минуле!» Безперечно, йому було прикро знову потрапити з цього раю до світу безжалісних вурок. Проте його турбує не те, що у нього не буде більше затишного куточка з уважними і добрими людьми, які так люблять його, а те, що він зрадив їхню довіру до нього. Факт, що містер Браунлоу думатиме, ніби він безсоромно обдурив його, завдає йому болю. Це каяття, з іншого боку, рятує його у майбутньому: докори сумління утримують його від морального падіння, коли він знову потрапляє до злодіїв. Мабуть, це відчуття провини і підказує йому подати знак мешканцям будинку місіс Мейлі про напад на них, за що він ледь не поплатився життям. Отже, фізично він зазнав чимало страждань, але як особистість залишився у виграші; тривога і каяття сприяли тому, що він дедалі більше ставав свідомо моральною людиною.

Навчає Олівера і суто позитивний досвід. Знову опинившись в атмосфері любові і щастя (перебування пораненого хлопчика в будинку місіс Мейлі), він отримує змогу скористатися усіма перевагами заможного життя. І робить він це, як людина, котра добре знає ціну кожної миті радощів. Це відчувається, зокрема, в тому, як він відкриває для себе красу Природи. «Хто може змалювати радість і захват, душевний спокій і тихе блаженство хворобливого хлопчика, що опинився на лоні природи, серед густих лісів та зелених горбів, де повітря було напоєне цілющими пахощами? Хто може пояснити, чому картини миру й спокою так глибоко западають у душу змучених мешканців тісних і галасливих міст, вигоюючи своєю свіжістю їхні зболілі серця?» Олівер начебто поспішає почерпнути від життя усі ті враження, які не встиг взяти раніше через скрутні матеріальні обставини.

Навіть щасливе життя само по собі сприяє його моральному вдосконаленню: він дедалі глибше пізнає, що означає бути вдячним місіс Мейлі, Розі, іншим людям, які оточують його. Ця вдячність міцніше прив’язує його до світу, навчає його помічати в ньому дивно прекрасні риси.

Мабуть, одним із найважливіших моментів в усьому становленні Олівера як людини є епізод із хворобою Рози. Цей сумний випадок також виховує хлопчика і навчає його цінувати тих, хто щиро до нього приязний. Які розпач і біль відчуває хлопець, підслуховуючи дихання дівчини біля дверей її кімнати! «Скільки разів його кидало в дрож і холодний піт виступав на його чолі, коли, нажаханий раптовим тупотом чиїхось ніг, він вирішив, що сталося те, про що страшно навіть подумати! І чи ж можна порівняти всі попередні його молитви з тими, які він звертав до неба тепер, ревно, нестямно благаючи зберегти життя милій добрій дівчині, що стояла на краю могили!» На думку Діккенса, людина, яка так гостро співчуває стражданням близькій їй людині, здатна не менш глибоко зрозуміти проблеми усіх, хто страждає фізично і духовно.

Отже, розповідаючи про пригоди свого юного героя, Діккенс доводить один з найважливіших принципів власної моральної філософії — усе може сприяти моральному вдосконаленню людини: і перемоги, і поразки, і злигодні, і багатство, і любов, і дружба так само, як і їхня відсутність, самотність і родинне щастя. Щоправда, це може реалізуватися за наявності у неї морального інстинкту, вродженої схильності творити добро, вміння бути відкритою, вдячною світові за все, навіть за погане, готовності віддавати себе іншим. Чарлз Діккенс вірив у те, що усі якості у людини є, так само як у нього не було сумніву, що вони обов’язково мусять взяти гору над темними сипами в людській душі. Ось чому Олівер Твіст виходить переможцем в творі, а його ворогів жорстоко і заслужено покарано. Такий фінал є переконливим доказом оптимізму великого англійського романіста, який у своєму безсмертному творі, за усієї його похмурої та навіть трагічної атмосфери, виразив всепереможну віру в духовну силу людини, в її спроможність подолати будь-які перешкоди на шляху морального вдосконалення.

• Завдання і запитання

  • 1. На які етапи можна поділити життєвий шлях Олівера Твісте? Схарактеризуйте якості, що з’являються в ньому на кожному з етапів.
  • 2. Складіть характеристику образу Олівера Твіста. Які риси його вдачі привернули вашу увагу? Що саме дає хлопчикові змогу опиратися поганим впливам?
  • 3. Як Діккенс у своєму творі розглядає проблеми взаємодії оточення і характерів персонажів?
  • 4. Які принципи моральної філософії Діккенса відбилися в образі Олівера Твіста? Чи згодні ви з оптимістичною оцінкою письменника можливостей людини подолати зло в собі та світі?

Діккенсівське розуміння добра та зла. Безперечно, віра Діккенса в людину дещо наївна, а його моральна філософія спрощена. Цей останній висновок підтверджує і підхід письменника до трактування проблем добра та зла, який не можна схарактеризувати інакше, як ідилічний. Персонажі твору легко поділяються на героїв і лиходіїв, причому перші обов’язково піднесено ідеальні, безгрішні та правильні, а другі натомість зловісні, похмурі і маніакальні.

До представників першої групи належать сам Олівер Твіст, містер Браунлоу, місіс Мейлі та її прийомна дочка Роза, доктор Лосберн, місіс Бедуїн. Усіх їх об’єднують одні й ті самі спільні риси: жертовність, сентиментальність, чутливість, м’яка, неагресивна вдача і добрий гумор. Вони милі, приємні люди, які вміють співчувати і відгукуватися на чужий біль.

Їхню зовнішність Діккенс змальовує таким чином, щоб вона справляла тільки приємне враження. Місіс Мейлі «вдягнена була просто, але зі смаком; загалом старосвітський крій її убрання вигадливо поєднувався з кількома лініями новітньої моди, які не псували, а, навпаки, тільки підкреслювали красу старого стилю». Головна риса її поводження - величність. Роза має вигляд чудової весняної квітки. Її врода «милує свіжою, чарівною красою юності; вона була в тому віці, в якому Господь, мабуть, обирає людей, щоб в ім’я своєї всеблагої мети втілювати ангелів у їхню смертну оболонку». Роза струнка й граційна, ніжна й ласкава, чиста й вродлива - одне слово, неземне створіння. На відміну від жінок, діккенсівські ідеальні чоловічі персонажі мають звичайну зовнішність, але вони добрі, це професіонали, які важкою працею заробляють собі на хліб.

Вчинки позитивних героїв англійського письменника також мають викликати одне лише схвалення. Місіс Мейлі і Роза згодні годинами сидіти біля ліжка пораненого Олівера, якого вперше бачать і який, безумовно, був серед грабіжників, що намагалися вдертися до їхнього будинку. Драматична історія пригод хлопчика одразу викликає у них довіру і готовність допомогти йому. Взагалі в їхньому оточенні панують взаємоповага і обережне і уважне ставлення одне до одного.

На особливу увагу заслуговує такий герой, як містер Браунлоу. Це ще один діккенсівський дивак. Великий англійський письменник створив у своїх романах велику галерею подібних образів. Як правило, вони мають якісь незвичні риси поведінки, своєрідні «відхилення від норми» і можуть здаватися трохи божевільними. Але їхні дивацтва невинні і навіть прекрасні, бо випромінюють якусь теплу, добру енергію. За Діккенсом, чоловіки і жінки такого типу є моральною квінтесенцією людства, бо їхні наміри чисті, а вчинки благородні. Містер Браунлоу майже цілком відповідає цій характеристиці. Коли ми бачимо його вперше, він одразу справляє враження людини з іншого світу: посередині вулиці читає книгу, нічого не помічаючи навколо себе, «наче сидів у кріслі в своєму кабінеті». Нестандартною з погляду пересічного громадянина є і подальша поведінка містера Браунлоу: замість того, щоб вимагати для Олівера покарання чи принаймні хоча б підозрювати його, він залишає хлопчика у себе. У цього дивака є якась незвичайна моральна інтуїція, за допомогою якої він вгадує в Олівері близьку йому за духом людину.

Героям добрим різко протиставлені негідники: Фейгін, Білл Сайкс, Монкс, містер Бамбл. Їх, як і ідеальних персонажів, вирізняє психологічна спрощеність і надмірність. Мабуть, найпоказовішим для розкриття діккенсівського розуміння зла є розділ XV, в якому вперше письменник представляє читачеві образ Вілла Сайкса. Цей злочинець з’являється у жахливому середовищі: в найбруднішому закутку смердючого шинку, «в моторошному кишлі, де взимку цілий день горить газовий ріжок, куди влітку не зазирає жоден промінь сонця». Він, звичайно, пиячить. Огидним є його вбрання, яке вказує на професію. Огидними є його мова, жести, думки. Картину доповнює його двійник - пес, такий самий «злочинний», як і хазяїн. Взаємини Сайкса із собакою символізують людську агресивність: Білл без видимої мети б’є тварину, на що та відповідає тим, що «мовчки впивається в його черевик». Одне слово, Діккенс скрізь підкреслює пекельність, маніакальність злої вдачі Сайкса. Не менш непоправно зіпсованими і хижими зображає романіст й інших негативних персонажів (зокрема Фейгіна, Монкса). Взагалі письменник у своєму творі надзвичайно глибоко показав психологію патологічних особистостей.

Проте Діккенс не був би сам собою, якщо б добро не дістало винагороду, а зло не було б покараним. Таке завершення пригод є для романіста обов’язковим, і він не зупиняється ні перед чим, навіть перед штучністю і невмотивованістю сюжетних колізій, аби виконати це завдання. У фіналі твору Олівер раптом отримує велику спадщину, а разом з нею і родичів: з’ясовується, що Роза Мейлі є його тіткою, а містер Браунлоу стає його прийомним батьком. Покарання злочинців також «показове»: Білл Сайкс помилково повісився на мотузці, за допомогою якої намагався врятуватися від переслідування поліції, Фейгін потрапив на шибеницю, а Монкс відбув до Америки і там помер у в’язниці. Перед нами типовий «діккенсівський сюжет» з його характерним фіналом — пафосним, мелодраматичним, натягнутим і щасливим.

Отже, світло і темрява, прекрасне й огидне стикаються в романі й контрастують. Добро, як у казці, перемагає, а зло карається - ось надія, яка живить уяву письменника. Саме з цих причин соціальні конфлікти, розкриті в творі, врешті-решт усуваються і поступаються місцем ідилічному щасливому завершенню. Щирість, жаль до людей, намір жертвувати собою задля них, твердить великий гуманіст, — якості, заради яких тільки й варто жити. Вони є або їх немає незалежно від того, на якій сходинці соціальної ієрархії перебуває людина, але без яких життя втрачає сенс.

• Завдання і запитання

  • 1. Якими рисами наділяє Діккенс своїх позитивних персонажів? Чи є вони психологічно вірогідними?
  • 2. Хто такі «діккенсівські диваки»? Чому письменник так часто у своїй творчості звертався до цього типу людей? Проілюструйте основні риси «діккенсівського дивака» на прикладі образу містера Браунлоу.
  • 3. Складіть порівняльні характеристики головних «антигероїв» письменника: Фейгіна, Вілла Сайкса, Монкса. У чому полягає специфіка діккенсівського підходу до розкриття психології негативних персонажів?
  • 4. Що таке «діккенсівський сюжет»? Чому письменник мав схильність до «щасливих» фіналів? Обґрунтуйте свою відповідь посиланнями на текст роману «Пригоди Олівера Твіста».
  • 5. Яким чином підхід Діккенса до зображення добра та зла пов’язаний з його моральною філософією?

• Завдання і запитання до всього твору

  • 1. Яким чином Діккенс ставився до цінностей вікторіанської доби? Чи є «Пригоди Олівера Твіста» типовим вікторіанським романом?
  • 2. Як у романі розкривається тема існування людини за умов урбаністичної цивілізації?
  • 3. Порівняйте, як художньо переосмислюють принцип «природної доброти людини» Стендаль і Діккенс?
  • 4. Чи відбивається в романі діккенсівська філософія щастя? Порівняйте трактування цієї проблеми у англійського романіста і представників французької літератури XIX ст.
  • 5. Яким чином на романі позначилася така важлива риса діккенсівської естетики, як демократизм?
  • 6. Чи погоджуєтесь ви з тим, що у людини може бути вроджений моральний інстинкт? Обґрунтуйте свою думку.