Зарубіжна література XIX століття. 10 клас. Пронкевич

ПАНОРАМА ЛІТЕРАТУРИ XIX СТОЛІТТЯ

Характеристика доби. Друга і третя третини XIX ст. - час бурхливих подій, стрімкого розвитку промисловості, віри в науково-технічний прогрес і занепаду релігійних вірувань. Провідні цивілізації Нового і Старого Світу продовжують розвиватися під впливом таких могутніх стимулів, як Велика французька й Американська революції. Головне гасло доби - свобода. Індивіди й стани, народи і держави палають жагою до волі. Певна річ, кожний надавав цьому поняттю власного тлумачення. В таких країнах, як Греція, Польща, Італія, воно звучало закликом до боротьби за незалежність, найяскравішою сторінкою якої став рух Гарібальді в Італії. Для численних прихильників ліберальної ідеї, що виникла саме в XIX ст., свобода означала звільнення від обмежень на торгівлю й виробництво, подальший розвиток парламентської демократії, духовну незалежність людини. Для жінок, історично найпригнобленішої половини людства, головним був захист своїх прав у суспільстві (рух фемінізму). Протягом цієї доби руйнуються монархії, свобода слова усвідомлюється як необхідна умова існування цивілізованої людини, а кріпацтво, жахливий пережиток Середньовіччя, навіть у найконсервативніших країнах, зокрема Росії, відходить у небуття.

Навальний ритм змін особливо відчувається в економіці та соціальній сфері. Розвиток промисловості разом із прагненням поліпшити умови життя змінили звичний устрій західного світу. XIX ст. - це доба індустріальної революції в Європі й США та швидкого формування урбаністичної (міської) цивілізації, наслідком яких був різкий злам у ставленні до цінностей, а також радикальна зміна світогляду. З одного боку, середній клас (інтелігенція, службовці, заможні комерсанти, робітники з високими прибутками, менеджери та ін.) остаточно перетворюється на один з вирішальних чинників розвитку культури. З іншого боку, релігійні вірування перебувають у стані кризи під впливом новітніх досягнень науки.

Протягом десятиліть володарями думок були вчені-природознавці, з-поміж яких найбільш знаний Ч. Дарвін. Його епохальні твори, зокрема «Походження видів» (1859), запровадили в обіг наукових ідей еволюціоністську теорію, яка протягом другої половини XIX ст. стала панівним методом пізнання не тільки природних явищ, а й соціальних та економічних процесів, а також була ефективним засобом розв’язання загальнофілософських проблем та ідеологічною основою атеїзму. Зокрема, саме теорії Ч. Дарвіна значною мірою стимулювали так званий «біблійний критицизм», сутність якого полягала в тому, що Святе Письмо критикувалося з наукової точки зору. Певна річ, це сприймалося як справжня революція у свідомості людей, вихованих на християнських цінностях. Не менш популярним був і позитивізм - філософський напрям, який базувався на принципі, що справжнє («позитивне») знання є результатом окремих спеціальних наук та їхнього синтетичного об’єднання, а філософія як окрема наука не має права на існування. Найвідомішими представниками позитивізму були О. Конт, Дж. Ст. Мілль, Г. Спенсер. Захоплення наукою і прогресом подекуди мало ознаки культу і нагадувало своєрідну релігію.

Звичайно, процес утвердження нового протікав дуже складно. Визвольні, ліберальні й наукові ідеї стикалися з опором старих сил. Періоди росту буржуазного суспільства змінювались реакцією. Чимало прихильників мала церква, консервативна і феодальна ідеологія, особливо в таких імперіях, як Австро-Угорщина і Росія. Культ науки і прогресу наприкінці XIX ст. зазнав гострої критики і з боку попередників модернізму XX ст. - естетів, неоромантиків, послідовників ідеолога філософії всесвітнього песимізму А. Шопенгауера, бунтівника духу й апостола індивідуалізму Ф. Ніцше, які в тому культі вже тоді відчули обмеженість і небезпеку для культури прогресистського та сцієнтистського світогляду.

Наслідком утвердження нового буржуазного світу став і конфлікт між пролетаріатом (робітниками) та системою вільного підприємництва, яка за тих часів була жорстокою і нецивілізованою. Зіткнення інтересів робітників і роботодавців спричинило поширення різноманітних варіантів соціалізму (утопічний, християнський, «науковий» К. Маркса та ін.). Ще одна впливова соціальна доктрина XIX ст. - анархізм, найвідомішими теоретиками якого були П. Прудон, М. Бакунін і П. Кропоткін.

Реалізм. Певна річ, література була тісно пов’язана зі своєю добою. Своєрідним відгуком на духовні потреби суспільства стало формування в середині XIX ст. і протягом третьої третини нового великого художнього літературного стилю, який отримав назву «реалізм». Спочатку риси цього стилю формувалися спонтанно у романах таких класиків французької та англійської літератури, як Стендаль, О. де Бальзак, Ч. Діккенс, і тільки у 50-х рр. XIX ст. з’явився сам термін, а потім і спроби осмислити творчість багатьох письменників тієї доби як окремий напрям. Класиками реалістичної літератури, крім вищезгаданих, також називають Г. Флобера, Г. де Мопассана, А. Доде, В.М. Теккерея, Марка Твена, Л. Толстого, Ф. Достоєвського та багатьох інших.

Письменники-реалісти були переважно представниками середнього класу і писали про великі й маленькі міста, діяльність міністерств, видавництв, бюрократичних установ, подружнє життя, провінційну рутину, тобто про те, що становило повсякденне існування цієї суспільної групи. Багато хто з них свідомо враховував суто наукові способи пізнання (зокрема досягнення природознавчих і соціальних наук), новітні теорії Дарвіна й позитивістів. Ідучи назустріч смаку, що народжувався внаслідок розвитку індустріальної урбаністичної культури, вони прискіпливо вивчали матеріальні мотиви людської поведінки та приватне життя індивідів і намагалися зображати життя об’єктивно, тобто неупереджено, фіксуючи як позитивні, так і негативні його риси. Звідси зацікавленість реалістів сучасними «брудними», «низькими» темами, матеріальними чинниками буття: гроші, фізіологія, одяг, житло, клімат тощо. Один з найважливіших принципів реалістичного мистецтва — показ літературного персонажа у тісному зв’язку з оточенням, яке формує характер людини. На основі ретельного аналізу реальності, різних варіантів соціальної поведінки письменники-реалісти створювали типи - узагальнені образи людей, характерні для певного суспільства чи соціальної групи - своєрідний аналог видів і підвидів у біології.

Принципи реалізму, безумовно, різко контрастують із такими ознаками романтичної естетики, як культ уяви, захоплення фольклором, історією та природою, звернення до надприродного і фантастичного. Проте це протиставлення реалістів романтикам, так само як і представникам інших літературних стилів минулого і майбутнього, не варто перебільшувати, оскільки реалізм є продовженням старих традицій національних літератур та світової загалом, а також готує ґрунт для появи нових.

Ще одна обставина привертає увагу. Коли ми читаємо твори навіть тих письменників, які вважаються «зразковими» реалістами (таких, як Оноре де Бальзак ), майже завжди помічаємо «відхилення» від реалізму. Зокрема, в їхньому індивідуальному стилі, як правило, органічно поєднуються ознаки найрізноманітніших естетик та стилів (до речі, це стосується не тільки реалістів). Митець творить вільно й незалежно і бере з літературної традиції те, що співзвучне його внутрішнім пориванням. Дуже часто він ніяк не визначає себе (наприклад, ні Стендаль, ні Бальзак, ні Флобер - ці класики світового реалізму — реалістами себе не називали). Це звичайна практика мистецтва, бо вона завжди змушує зважати на непереможну особистість письменника, дух та уява якого не підкоряються абстрактним правилам, навіть тим, які вигадує для себе він сам. Ось чому щоразу, звертаючись до вивчення творчості того чи того письменника, потрібно про це добре пам’ятати і намагатись осягнути неповторність його художнього світу з усіма суперечностями, а не прагнути будь-що зарахувати його до певної течії, школи або угруповання.

Натуралізм. Подальшим розвитком реалістичних принципів став ще один літературний стиль, який набув розповсюдження в Європі й Америці протягом 1870—1900-х рр. — «натуралізм» (від лат. natura — природа). Головний його теоретик і практик - французький письменник Еміль Золя. Як і реалісти, натуралісти прагнули повного й вірогідного зображення суспільства, природи та людини на основі об’єктивності. Але різниця між стилями полягала в тому, що натуралісти надто прямолінійно здійснювали це на практиці. На їхню думку, відмінностей між літературною творчістю і науковим пізнанням взагалі не було. Романіст повинен створити всебічну й об’єктивну картину суспільства так, ніби цим займався історик або соціолог. На переконання натуралістів, витвір мистецтва покликаний бути «людським документом», тобто вичерпним описом цього або іншого суспільного явища. Доля персонажів, їхня психологія виводяться з трьох засад: спадковості (життєвий шлях героя є прямим наслідком того, що закладено в його генах), середовища (персонаж залишається рабом того середовища, в якому він сформувався) та історичної доби (історичний час, у якому він живе).

Поява натуралізму супроводжувалася шквалом критики. Це зрозуміло: натуралісти дедалі більше заглиблювались у непоетичну дійсність (наприклад, Е. Золя в романі «Пастка» пропонує читачам клінічний опис руйнації людини під впливом алкоголю і розпусти). Неодноразово натуралістські твори зазнавали утисків з боку критики та цензури і спершу не друкувались. Але натуралізм значно вплинув на розвиток світової літератури. З одного боку, він є, як уже згадувалося, продовженням реалістичних традицій і починає, в свою чергу, впливати на письменників-реалістів початку XX ст., а з другого - основою для майбутніх письменників-модерністів. Натуралісти змушували ще раз переглянути проблему табу (заборон) у літературі. Вони дедалі більше розширювали коло тем, які «дозволялось» описувати в книжках. Після них поява Джойса або Лоуренса з їхніми «неморальними» романами була цілком закономірною. До того ж, натуралісти цікавилися різними психічними і соціальними відхиленнями, мали спільні риси з декадентами і розробляли імпресіоністичний стиль.

Розмаїття літературних стилів другої половини XIX ст. Реалізм домінував на літературній арені лише в середині XIX ст., приблизно у 50—70-і рр., та й то тільки в художній прозі. Під його впливом перебуває «нова драма», яка, одначе, з успіхом асимілює досягнення й інших художніх стилів, зокрема символізму. У поезії нереалістичні стилі цілком переважають.

У 80—90-і рр. реалізм і натуралізм залишаються надзвичайно важливими чинниками розвитку красного письменства, але загальна літературна ситуація значно ускладнюється через появу численних нових стилів, угруповань, шкіл. У 70—80-ті рр. у деяких країнах набув поширення неоромантизм — повернення письменників до таких романтичних образів, як сильна самотня людина, а також до тем, у яких описуються екзотичні країни, пригоди, таємниці тощо. Ці неоромантичні автори багато чого взяли від реалізму (наприклад, мистецтво психологічного аналізу у зв’язку з оточенням). Класиками неоромантизму є Р.Л. Стівенсон, Р. Кіплінг, Е. Ростан та ін.

Ще з 50-х рр. у Великій Британії та Франції був поширений естетизм («парнасці», Д.Г. Россетті, Д. Рьоскін, В. Пейтер та ін.). Письменники-естети визнавали Красу головною цінністю, писали лише про вишукане, прекрасне. Одним із постулатів естетизму в літературі є культ досконалої Форми. Нерідко естети проповідували відвертий імморалізм - переконання, що Краса є вищою від моралі (Ш. Бодлер, Лотреамон). У 80—90-х рр. цей художній стиль, який водночас був стилем життя великої групи митців, стає модним явищем. Найяскравішою і найсуперечливішою постаттю, що репрезентувала естетизм цього періоду, був Оскар Уайльд.

На кінець 60-х — першу половину 70-х рр. припадають найактивніші періоди творчості П. Верлена, А. Рембо, виходить на літературну арену Ст. Малларме. Ці три поети заклали основи символізму, який утвердив себе як літературне угруповання в середині 80-х рр. Мистецтво, вважають символісти, - це інтуїтивне осягнення світової єдності шляхом символічного знаходження «відповідностей» та аналогій. Щоб навчитися відкривати таємничу істину буття, поетові потрібно радикально оновити власну людську і поетичну свідомість, а також форму своїх творів, які мають стати втіленням музичної стихії. Символізм започаткував модернізм у світовій поезії.

1884 р. побачив світ роман Ж.К. Гюїсманса «Навпаки», який вважається своєрідною біблією декадансу - такого ставлення до світу, що характеризується зневірою, безнадійністю, почуттям відрази до життя, захопленням занепадом. Риси декадансу помітні і в поезіях Ш. Бодлера та символістів, у творах багатьох інших письменників того часу. Декадентські письменники були першими, які почали розробляти імпресіоністичний стиль, якому властиві намагання передавати складну гру кольорових та емоційних відтінків шляхом фіксування уривчастих, яскравих штрихів і деталей. Песимізм, передчуття загальної кризи культури, нігілізм, «розірваність свідомості», втома від життя, пошуки незвичайних почуттів, дендизм, різноманітні естетські пози, культ штучного, інтерес до психічних відхилень - ось характерні ознаки того специфічного умонастрою, який ще за тих часів охрестили словосполученням «кінець віку».

Літературні жанри. Проза. Спрямованість літератури на показ приватного життя пересічної людини, а також використання письменниками новітніх реалістичних і натуралістичних підходів до зображення індивідів та суспільства дедалі більше зміцнюють позиції роману. Саме цей жанр стає головним у творчості письменників-реалістів. З-поміж найвпливовіших різновидів реалістичного роману XIX ст. згадаємо лише основні: соціально-філософський (Стендаль, О. де Бальзак, Ч. Діккенс, В.М. Теккерей ), соціально-побутовий (О. де Бальзак, Г, Флобер, Г. де Мопассан, Е. Золя, Ш. Бронте, Ч. Діккенс.), соціально-психологічний (Стендаль, О. де Бальзак, Г. де Мопассан, Е. Бронте, пізні романи Ч. Діккенса, Г. Джеймс), історичний (Г. Сенкевич, Б. Прус) та багато інших. Не менш популярними були й середні та короткі прозаїчні жанри - повісті, новели й оповідання. Класиками новелістики XIX ст. стали П. Меріме, Е. По, Г. де Мопассан, О. Генрі та ін.

Драматургія і поезія. «Дух сучасності» спричинив революційні зміни у царині драматургії. Завдяки творчості Г. Ібсена, Д.Б. Шоу, Г. Гауптмана, інших представників так званої «нової драми» утверджується якісно інший принцип показу людини в театрі. Відтоді драматурги шукатимуть джерела драматичного у самій «прозі життя», у повсякденному існуванні пересічних чоловіків і жінок, працівників банків, дрібних буржуа, робітників фабрик. Автори п’єс намагатимуться розв’язувати найгостріші і найактуальніші філософські, соціальні, психологічні й політичні проблеми, а театральні персонажі розмовлятимуть такою самою мовою, як і глядачі. Поряд з реалістичними та натуралістичними тенденціями, творчість Г. Ібсена, Г. Гауптмана і особливо М. Метерлінка є рухом у напрямку до нового модерністського театру.

Змінюється й загальний дух поезії. Це, зокрема, виражається у формуванні нового типу філософської лірики та урбаністичної поезії, пошуку нетрадиційних поетичних форм. Показовою у цьому плані є творчість американського поета Уолта Уітмена, який не тільки одним з перших у новітній поезії культивував верлібр, а й виступив на поетичній арені з небаченою досі місією перебудови всесвіту на засадах «Демократії», називаючи себе «голосом» тих простих, непомітних трудівників — дітей, негрів, повій, чиї долі склали справжню історію людства.

Українська література у світовому літературному контексті. Істотними прикметами XIX ст. І. Франко вважав «розпанахання давніших географічних і державно-етнографічних границь, величезний зріст комунікації, безмірне розширення літературних горизонтів. Спільність ідей і ідеалів в писаннях однієї генерації в різних краях... панування... певної літературної моди в цілому цивілізованому світі в даній добі». Це спостереження підтверджується вже тим фактом, що Україну протягом другої половини XIX ст. повільно, але впевнено захопили цивілізаційні процеси, які ми бачимо і на Заході. Поступово формується урбаністична культура, розвивається промисловість і торгівля. В українській суспільно-політичній думці набувають розвитку визвольні рухи і закладаються основи нової української державності. В галузі політичної теорії і практики представлений увесь спектр ліберальних, соціалістичних та анархічних ідей. Глибоко вивчають в Україні марксизм. Відомо, що один з близьких друзів М. Драгоманова М. Зібер був палким прихильником К. Маркса. Німецький вчений високо оцінив виклад Зібером його вчення. У науці й філософії популярності набули еволюціоністська теорія Ч. Дарвіна і позитивізм, а О. Конта російській публіці взагалі відкрив військовий інженер В.В. Лесевич, нащадок старшинського роду з Полтавщини. Починаючи з кінця 1870- х рр., відчувається вплив феміністичних ідей на українську інтелігенцію. Вони позначилися на творчості таких письменниць, як Олена Пчілка, Ганна Барвінок, Наталя Кобринська, Леся Українка, Ольга Кобилянська.

Не були відірваними тогочасні українські інтелектуали і від світового літературного контексту. Твори найвідоміших російських письменників, французьких романістів і поетів, а також Діккенса, Ібсена були предметом читацької уваги як у західних, так і в східних частинах України. Доволі швидко почали освоювати нові художні ідеї і класики української літератури. Виняткову роль тут відіграв М. Драгоманов завдяки його міцним зв’язкам із західноєвропейськими письменницькими колами. «З ваших листів до редакції «Друга», - пише в автобіографії І. Франко, звертаючись до свого вчителя, - я вивчив лиш те, що треба знайомитись з сучасними писателями, і кинувсь читати Золя, Флобера, Шпільгагена, так як перед тим уже запалом читав Толстого, Тургенева та Помяловського, далі Чернишевського, Герцена і т.п.». «І вже під впливом тої нової літератури, — коментує ці слова І. Франка М. Євшан, - і нових, сучасних письменників міняються літературні симпатії Франка, а далі й міняється характер його власних писань». Не менш уважно вивчали художній досвід західноєвропейських класиків XIX ст. Леся Українка, Ольга Кобилянська, «хатяни», представники українського модернізму (М. Вороний та ін.), неокласики, В. Винниченко, В. Підмогильний та багато інших, які шукали і знаходили в ньому імпульси для власної оригінальної художньої творчості.

Як і в літературах Європи і США, провідну роль у системі жанрів в українській літературі відіграють реалістичні романи та оповідання. Ще у 1861—1862 рр. А. Свидницький написав перший український соціальний роман «Люборацькі» (надруковано частково 1886 р.), а починаючи з 1870-х рр. реалізм в українській літературі вже представлений такими іменами, як І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний та ін. Якісно новий етап не тільки творчого втілення, а й теоретичного осмислення художніх ідей реалізму та натуралізму становить творчість І. Франка. Власні оригінальні зразки імпресіоністичного стилю створюють М. Коцюбинський, О. Кобилянська, М. Хвильовий та ін. Наприкінці XIX — на початку XX ст. українська драматургія розвивається в одному і тому самому річищі художніх ідей, - як і світова, - реалізму, натуралізму, неоромантизму і символізму. Фазу освоєння художніх ідей європейського модернізму проходить і українська поезія 1900—1920-х рр.

• Завдання і запитання

• 1. Дайте визначення поняттям: «націоналізм», «лібералізм», «марксизм», «соціалізм», «анархізм», «дарвінізм», «позитивізм», «фемінізм», «середній клас», «урбаністична цивілізація». Яке значення ці поняття мають для розуміння культурної ситуації XIX ст.?
• 2. Що означає поняття «реалізм»? Пригадайте його визначення.
• 3. Чим відрізняється натуралізм від реалізму? У чому полягає значення реалізму і натуралізму у світовій літературі?
• 4. Дайте визначення таким літературним явищам, як «неоромантизм», «естетизм», «декаданс», «символізм», «кінець віку».
• 5. Які провідні жанри літератури XIX ст. ви знаєте? Яких змін нони зазнають? Чому?
• 6. І. Франко у наведеній цитаті стверджує, що в Україні спостерігаються одні й ті ж самі процеси, що і в усьому цивілізованому гніті. У підручниках з історії української культури і літератури кінця XIX - початку XX ст. знайдіть приклади, які підтверджують або спростовують цей висновок.