§ 25. Особливості розвитку культурного життя в середині XIX — на початку XX ст.

1. Розвиток літератури в Україні

У другій половині XIX ст. уряди Росії й Австро-Угорщини продовжували політику денаціоналізації та асиміляції українського народу. За цих умов діячам української культури доводилося долати не лише внутрішні суперечності, а й тиск із боку імперських структур. Проте відповіддю на таку політику стало зростання рівня національної самосвідомості українців, згуртування національно свідомої української інтелігенції. На цій хвилі розгорнулася творчість багатьох українських митців, які збагатили вітчизняну духовну скарбницю.

У другій половині XIX ст. в українській літературі з’явилася плеяда послідовників Тараса Шевченка — видатних письменників-реалістів. Визначним представником цього напряму стала Марко Вовчок (Марія Вілінська). Письменниця увела в українську літературу образ «нової жінки», незалежної й сильної. Її твори знали поза межами України, а повість «Маруся» навіть отримала нагороду Французької академії і була перекладена багатьма мовами.

Важко переоцінити популярність Івана Нечуя-Левицького. Він описав життя чи не всіх суспільних верств. Однією з питомих рис творчого стилю письменника є його тонкий гумор.

Глибоким психологізмом сповнена творчість Панаса Мирного (Панаса Рудченка), який відтворив панораму життя українського народу в XIX ст.

У другій половині XIX ст. розквітнув талант Леоніда Глібова — засновника української реалістичної байки. У своїх творах він висміяв кріпацтво, хабарництво, здирництво, пихатість тощо.

Знамениті «Співомовки» Степана Руданського відображали такі риси українського народу, як дотепність, оптимізм, волелюбство.

На Північній Буковині та в Східній Галичині представником демократичного реалізму був Юрій Федькович, який у своїх поезіях («Довбуш», «Лук’ян Кобилиця», «Рекрут» та інших) і прозових творах («Опришок» тощо) змалював життя буковинських селян та оспівав народних героїв.

Починаючи з 80-х років XIX ст. в українській літературі плідно працював Борис Грінченко — прозаїк, поет, драматург, перекладач, педагог, фольклорист, мовознавець, видавець і громадський діяч. Словник української мови за редакцією Грінченка є першим в українській лексикографії великим зібранням лексичних фондів української мови тлумаченням значення слова російською мовою.

У 1890-х роках заявила про себе Леся Українка (Лариса Косач-Квітка). Її перші збірки «На крилах пісень», «Думки і мрії» уславлювали боротьбу проти соціального й національного гноблення. Надзвичайно популярними були її поема «Бояриня» та драма-феєрія «Лісова пісня».

Вершиною літературної творчості другої половини XIX ст. стала літературна спадщина Івана Франка. Талановитий митець створив романтичний образ революціонера в українській літературі («Вічний революціонер», «Каменярі»). Висвітлення проблем загальнолюдських стосунків принесли йому світову славу. Це, зокрема, романи «Перехресні стежки», «Для домашнього вогнища», драма «Украдене щастя» тощо.

На початку XX ст. в культурі визначилося дві тенденції: збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та пересадження на український ґрунт європейських зразків художнього самовиразу (модернізм).

Своєрідною синтезною моделлю народництва й модернізму стала «нова школа» української прози. Так, Михайло Коцюбинський у повісті «Fata morgana» через опис історії окремої родини майстерно відобразив настрої й переживання села в часи революційних подій 1905 р. Одночасно з Коцюбинським як майстер новели постав Василь Стефаник. Кожен його твір — це людська трагедія, зображення разючої бідності, безнадійної самотності, тяжкості розлуки з рідним краєм.

У реалістичному напрямі починав свою творчість Володимир Винниченко. У його перших оповіданнях, сюжети яких він брав з життя міщан і селян-наймитів, розкрито конфлікти з працедавцями. Та після революції 1905 р. Винниченко перейшов на позиції модернізму: у його творчості стали переважати сюжети із зображенням переживань революціонерів, зламаних тиском імперської влади.

Найпопулярнішим українським поетом початку XX ст. був Олександр Олесь (Кандиба). Його вірші вражали щирістю, відчуттям природи, новими образами, співучістю й милозвучністю. Чимало з них покладені на музику і стали популярними романсами.

2. Український професійний театр

• Чому український театр був популярним у суспільстві? Які етапи він пройшов у своєму розвитку?

Розквіт українського театрального мистецтва в 1880-х роках зумовлений тим, що саме в театрі був можливий розвиток української мови. Так, найбільший внесок у розвиток української драматургії зробили її класики Михайло Старицький («Не судилося», «Не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «За двома зайцями»), Марко Кропивницький («Дай серцю волю, заведе в неволю»), Іван Карпенко-Карий («Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн»).

Михайло Старицький переробляв п’єси інших авторів та інсценував прозові твори. Так були написані «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Сорочинський ярмарок», «Тарас Бульба», «Циганка Аза», «Чорноморці», «За двома зайцями», «По-модньому».

Михайло Старицький. Фото. Кін. XIX ст.

Значним був драматургійний доробок Панаса Мирного («Лимерівна», «Повія»), Івана Франка («Украдене щастя», «Учитель»), Бориса Грінченка («Степовий гість», «Ясні зорі»), Лесі Українки («Лісова пісня», «Бояриня», «Камінний господар»). Кращі драматурги були також провідними режисерами й керівниками театральних труп.

Професійний український театр виник на базі аматорських колективів, що діяли в 1860-1870 рр. Так, у 1882 р. з ініціативи Марка Кропивницького в Єлисаветграді почала працювати перша українська професійна трупа «Товариство русько-малоросійських артистів». До неї входили славетні актори Микола Садовський, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті, Іван Карпенко-Карий та інші. У такому складі трупа гастролювала протягом 1900-1903 рр., маючи в репертуарі близько 60 п’єс.

Марко Кропивницький. Фото. 1883

У 1864 р. у Львові було засновано український театр «Руська бесіда». Його репертуар, що ставили в містах Східної Галичини та Північної Буковини, складався з творів наддніпрянських та західноукраїнських письменників, кращих зразків європейської драматургії. Однак постійні зміни керівництва театру, гостре суперництво між москвофілами та народовцями за вплив на нього призвели до його занепаду. Проте у середині 70-х років XIX ст. завдяки Маркові Кропивницькому відбулося його піднесення. Зауважте, що цей театр був єдиним українським професійним колективом на західноукраїнських землях протягом 50 років.

У 1906 р. Микола Садовський створив у Полтаві український професійний театр, який наступного року переїхав до Києва. До складу його трупи увійшли відомі митці, насамперед Марія Заньковецька. У 1907 р., після успішних гастролей цієї трупи в Києві, Садовський взяв в оренду Троїцький народний будинок (нині — Київський національний академічний театр оперети) і заснував тут перший український стаціонарний театр.

Значний внесок у розвиток українського національного професійного реалістичного театру здійснили Тобілевичі.

Іван Тобілевич (літературний та сценічний псевдонім — Іван Карпенко-Карий) — видатний український драматург, актор, режисер. У 1880-ті роки він грав у трупі Марка Кропивницького, згодом виступав у трупі Миколи Садовського, пізніше — Панаса Саксаганського. У 1890 р. Іван Тобілевич вступив до Товариства українських артистів і написав комедію «Сто тисяч». А протягом 1900-1904 рр. створив власну театральну трупу.

Іван Тобілевич Фото. 1870-1880-ті

У 1883 р. Тобілевич став писати драми українською мовою. А найповніше реалізував себе в жанрі комедії, яка стала самобутнім явищем в історії української культури. Його драматичні твори «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» стали класикою драматургії.

Іван Тобілевич у ролі Назара у виставі «Назар Стодоля» за драмою Шевченка. Фото. Кін. 60-х років XIX ст.

• Які особливості розвитку українського театру описує видатний драматург?

«Слухач стомився дивитися на це плясове мистецтво й починає справедливо обурюватися перекручуванням життя, кажучи: у малоросійських писарчуків народ співає, танцює ціле життя, немає в них ні печалі, ні горя, ні громадських інтересів. Легковажний, шаблонний, жартівливий репертуар без будь-яких інтересів, що охоплюють суспільне життя даного часу, не задовольняє слухача, який очікує від театру вражень вищого порядку» (із записки Івана Тобілевича до З’їзду сценічних діячів 1897 р.).

Іван Франко писав про Івана Карпенка-Карого: «Чим він був для України, для розвою її громадського та духовного життя, се відчуває кожний, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би лише читав його твори; се розуміє кожний, хто знає, що він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література».

Микола Садовський (справжнє ім’я — Микола Тобілевич) — український актор та режисер, один з основоположників українського професійного театру.

Розпочав свої виступи у професійному театрі Садовський в 1881 р. у трупі Марка Кропивницького, а згодом перейшов до Михайла Старицького.

Микола Садовський. Фото. 1856

А у 1888 p. він організував власну трупу, яка діяла 10 років як самостійна одиниця, потім об’єдналася з Товариством російсько-малоросійських артистів братів Тобілевичів, а ще двома роками по тому до них приєднався ансамбль Марка Кропивницького.

Як режисер Садовський виховав цілу плеяду українських акторів. До того ж на запрошення з Галичини у 1905 р. Садовський очолив театр «Руської бесіди» у Львові, у якому грала видатна актриса Марія Заньковецька, чим сприяв піднесенню театральної культури на західноукраїнських землях.

• Дізнайтеся більше про родину Тобілевичів.

cutt.ly/KTLPt0S

4. Музика

Багатющим джерелом розвитку музичної культури була народнопісенна творчість. Так, народні пісні в обробках Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Станіслава Людкевича дедалі частіше включали до концертного репертуару професійні виконавці і самодіяльні колективи. Хорові та вокально-інструментальні обробки народних пісень, оригінальні твори композиторів, у яких широко використовували характер, образи й мелодійність народної пісні, сприяли зміцненню в українській музиці початку XX ст. основ демократизму й народності.

Провідне місце в українській музичній культурі належало Миколі Лисенку. Він створив музику на тексти Шевченка, Франка, Лесі Українки та інших поетів, обробив чимало українських народних пісень. Однак багато творів не вийшло у світ за життя композитора. Зокрема, попри звернення громадськості, царські урядовці не дозволили поставити на театральній сцені історико-героїчну оперу «Тарас Бульба», що згодом стала шедевром української оперної класики. Опери Миколи Лисенка «Енеїда», «Різдвяна ніч», «Наталка Полтавка» та інші стали надбанням національної класичної музики й залишаються популярними сьогодні.

Микола Лисенко. Фото. Поч. XX ст.

Дослідники стверджують, що визначну роль в активізації музичного життя в Україні відіграло створення Лисенком у 1904 р. в Києві музично-драматичної школи, яка в 1913 р. була реорганізована в консерваторію.

На західноукраїнських землях активно працював композитор і музичний діяч Анатоль Вахнянин. Він написав оперу «Купало», створив хорові й сольні вокальні твори, обробив чимало народних пісень, брав участь у заснуванні музичних товариств. Окрім цього, Вахнянин у 1903 р. став організатором і першим директором Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові.

Активну громадянську позицію займали й інші представники творчої інтелігенції. Так, у 1862 р. український поет й етнограф Павло Чубинський написав вірш «Ще не вмерла України і слава, і воля...». Невдовзі цей текст було покладено на музику Михайла Вербицького. Після проголошення незалежності України пісня стала Державним Гімном.

Значний вплив на розвиток музичного мистецтва України мала також творчість Семена Гулака-Артемовського автора відомої опери «Запорожець за Дунаєм». Популярністю користувалися й опери Петра Сокальського «Мазепа», «Майська ніч» і «Богдан Хмельницький».

Пісенно-музичну культуру українського народу на початку XX ст. примножувала видатна оперна співачка Соломія Крушельницька.