Історія України. Повторне видання. 9 клас. Пометун

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

§ 2. Соціально-економічне становище Наддніпрянщини в першій половині XIX ст.

1. Криза кріпацтва і зародження ринкових відносин

• На основі тексту підручника заповніть таблицю.

Розвиток сільського господарства в підросійській Україні в першій половині XIX ст.

Ознаки феодально-кріпосницького господарювання	Ознаки розвитку товарного сільського господарства

У першій половині XIX ст. головною галуззю економіки України залишалося сільське господарство, де зберігалася феодально-кріпосницька система. Її основою було домінування поміщицької земельної власності, прикріплення селян до землі та їхній особистій залежності від поміщиків, яким належало 70 % усіх земель. Сільське господарство базувалося на відсталій системі землеробства, примітивних знаряддях праці.

• Які висновки можна зробити на основі зображень щодо продуктивності господарства селян-кріпаків і дрібних поміщиків? Свої думки поясніть на прикладах.

С. Світославський. Воли на оранці. 1891

Великий малоросійський плуг

Соха з колісним передком (а). Спрощений варіант із дишлом (б)

У системі землеробства панували трипілля, двопілля та переліг. Середнім вважався врожай «сам-4» (коли зібрали у чотири рази більше зерна, ніж посіяли), а понад «сам-4» — добрим.

Використовували різні типи повинностей: піша панщина (безземельні селяни без тяглової худоби виконували великі обсяги роботи) та урочна система (кріпаки виконували певні завдання). Чимало поміщиків ігнорувало положення царської влади, за яким панщина не мала перевищувати три дні на тиждень: часом дворяни розтягували її на чотири, а то й на шість днів.

• Як автор поданого документа характеризує становище селян? Як таке становище позначалося на продуктивності господарства?

«Гноблення селян полягає не в кількості, а в невизначеності робочого часу... селян, що не мають захисту в своїх правах, примушують працювати лихі поміщики на сівбі, косовиці і т. п. кожного дня безперервно в ясну годину. А якщо трапляється непогода, такі дні вважаються селянськими; час хвороби селянин повинен відробити після видужання. При такому управлінні селяни убожіють, у них не вистачає не тільки на власні посіви, а й на прохарчування хліба, який поміщик їм позичає і за який вони потім відробляють. Платити казенні податі селяни неспроможні; поміщик за них платить, а вони знов відробляють. Результатом всіх розрахунків, в яких економи обдурюють мужиків, є те, що останні майже цілий рік працюють на своїх панів» (уривок із листа київського губернатора Івана Фундуклея київському генерал-губернатору (травень 1840 р.)).

Для більш широкого використання праці малоземельних і безземельних селян поміщики (переважно дрібномаєтні) переводили їх на місячину (тобто на постійну панщину з наданням замість земельного наділу продуктового пайка). Поширеною формою експлуатації стало переведення дворянами власних кріпаків у дворові люди. Наприклад, у Харківській губернії вони становили 19,4 %; у Херсонській — 18,8 %; у Катеринославській — 17,1 %. А низька економічна ефективність кріпосної системи призвела до її кризи.

Різкий приріст населення і збільшення кількості міст в імперії, розвиток товарно-грошових відносин у Європі сприяли розширенню внутрішнього й зовнішнього ринків. Це своєю чергою вимагало збільшення виробництва сільгосппродукції, особливо зерна. А виробництво продукції на продаж (товарне землеробство) підривало феодально-кріпосну систему, вимагало інтенсифікації виробництва за рахунок його раціоналізації, упровадження передових досягнень агрономії, застосування найманої праці і машин.

Вже у 1801 р. приватним особам дозволили купувати незаселену кріпаками землю. Тож почали з’являтися приватні землеволодіння, де формувалися ринкові відносини. Нерідко нові господарі створювали успішні фермерські господарства з використанням вільнонайманої праці.

Намагалися підвищити прибутковість своїх земель і дворяни. Дехто з них орієнтувався на прогресивні шляхи впорядкування власних господарств. Тут застосовували як куплену іноземну техніку, так і зроблену місцевими конструкторами, серед яких було чимало поміщиків.

Усе частіше орієнтувалися на потреби ринку і селянські господарства. У них сіяли не тільки традиційні зернові (жито, ячмінь, просо, гречку), а й вирощували технічні культури (коноплі, тютюн, цукровий буряк).

• Які зрушення відбувалися у сільському господарстві? Доведіть, що вже почала складатися спеціалізація окремих районів. Які це мало наслідки?

«Мешканці Васильківського повіту сіяли білу капусту, за продаж якої одержували щорічно понад 4 тис. руб. У Чигиринському повіті вирощували картоплю і возили продавати в Херсонську губернію. Селяни містечка Ломовате (Черкаський повіт) одержували багаті врожаї цибулі й кавунів. До 30 тис. вінків цибулі вивозилося з Ломоватого в Єлисаветград, Миколаїв і Одесу. Селяни Кобеляцького повіту вирощували кавуни і дині, які йшли на продаж за межі Полтавської губернії. Жителі Балаклеї значні площі відводили для посіву червоної цибулі, що йшла на продаж під назвою "балаклеївської". У Харківській губернії поширювалося промислове баштанництво» (уривок із журналу Міністерства державного майна за 1850 р.).

У Лівобережній Україні (Полтавська, Харківська і Чернігівська губернії) тепер поряд із зерновими вирощували тютюн, коноплі і частково цукровий буряк, на Правобережжі (Київська, Волинська, Подільська губернії) спеціалізувалися на вирощуванні озимої пшениці і цукрового буряку. У Південній Україні (Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії) вирощували пшеницю на експорт і займалися тонкорунним вівчарством.

Із середовища прогресивного дворянства виходили численні ініціативи, пов’язані зі спеціалізацією власних господарств. Тут розводили різні сорти тютюну, вирощували льон, коноплі. Зростали в українських губерніях і посіви цукрового буряку. Так, усередині XIX ст. вони становили 75,8 % загальноімперської площі, що сприяло розвитку цукроваріння.

Перші поміщицькі цукрові заводи було збудовано в 20-х роках XIX ст. у Київській, Чернігівській, Подільській, Харківській і Полтавській губерніях. Протягом 40-х років їх чисельність зросла утричі. Створення заводів значно підвищило товарність поміщицьких господарств.

2. Торгівля. Чумацький промисел

• Хто такі чумаки? Про які зміни в господарюванні свідчив розвиток чумацтва?

Одним із проявів товаризації сільського господарства були чумацькі промисли, тобто торгово-візницька діяльність, пов’язана з продажем солі, в’яленої риби, дьогтю, хліба тощо. Чумацький промисел поступово поширився на все Лівобережжя й Слобідську Україну, зв’язуючи їх із Кримом, звідки возили сіль, та Доном, що давав левову частку риби на місцевих ринках. Згодом чумакування розповсюдилося на Волинь, Київщину і Поділля, звідки чумаки перевозили на своїх возах до Одеси величезні обсяги пшениці.

• На основі тексту та ілюстрації схарактеризуйте становище чумаків, порівнявши його зі становищем селян. Яку форму нових виробничих відносин представляло чумацтво? Чому?

«Як пропрацює років три, заробить возів три, бо чумаки давали паровишникові (чумаку-початківцеві) за літо віз із волами й усім приладдям; як має він уже три-чотири вози або хоч і два, тоді йому гроші позичать і на більше волів, і тоді він пана не боїться, бо в нього є чим відкупитися, а панові теж лучче мати гроші від чумака, ніж того робітника, яких багато є.

Пани від чумака мали все, що тільки хотіли, а через те чумакові нічого не казали, а ще й випас йому давали без грошей — паси в лісах та долинах скільки хоч.

Тоді було, як доб'ється до чумака, то й добре жить, ото тільки од панщини сильно тяжко було видряпатись, а коли вже одірвався од неї, тоді нічого не треба: харч своя, одяга своя, чоботи як купиш за карбованця, то й маєш в чім ходити» (уривок зі спогадів чумака Явтуха Жорнового).

І. Айвазовский. Чумаки в Малоросії. 1870-ті

У середині XIX ст. чумаки завозили в Україну понад 8 мли пудів солі щороку, використовуючи для цього до 150 тис. возів. Чумакування сприяло первісному нагромадженню капіталу і соціальній диференціації населення. Крім Одеси, значними його центрами стали міста Проскурів, Обухів, Трипілля, Миргород, Черкаси, Бахмач, Лубни, Ромни, Харків, Кременчук та інші. Чумаки постійно розширювали асортимент товарів, пропонованих споживачам. На початку 1850-х років вони вже возили до різних регіонів імперії цукор, олію, горілку, крупу, тютюн, кам’яне вугілля, алебастр, гончарні вироби тощо.

До чумакування долучалися дрібномаєткові поміщики, заможні міщани та селяни, які мали як мінімум пару волів, добре обладнаний і пристосований до тривалих подорожей віз, а також певну суму грошей для придбання необхідних товарів.

3. Початок промислового перевороту і зміни в соціально-економічному житті

• Визначте і запишіть у робочий зошит, які наслідки для України мав промисловий переворот.

Наприкінці 30 — на початку 40-х років XIX ст. в українському промислово-технічному виробництві розгорнулися процеси, які в науковій літературі отримали назву промисловий переворот.

Промисловий переворот — процес заміни мануфактурного виробництва з його ручною ремісничою технікою великим машинним фабрично-заводським виробництвом із вільнонайманою працею робітників.

• Які тенденції визначали розвиток промисловості в Наддніпрянській Україні в першій половині XIX ст.? Поясніть кожну з них.

«Динаміка розвитку промислової сфери цієї доби визначалась сумарною дією низки процесів: бурхливим зростанням кількості промислових підприємств; промисловим переворотом, запровадженням нової техніки й технологій; поступовим витісненням кріпосницької мануфактури капіталістичною фабрикою; збільшенням ролі вільнонайманої праці; виникненням нових галузей промисловості; поступовим переміщенням промислових підприємств із сіл у міста; формуванням спеціалізації районів на виробництві певної промислової продукції» (уривок із дослідження історика Олександра Бойка).

Промисловий переворот спричинив стрімке піднесення машинобудування. Заводи з виробництва машинної техніки діяли в Київській, Катеринославській, Волинській, Херсонській губерніях (наприкінці 50-х років XIX ст. їх налічувалося вже близько 20). Вони виробляли різноманітну продукцію: парові машини, механічне устаткування для харчової промисловості, сільськогосподарські машини тощо.

На початковому етапі українське машинобудування гальмувалося через відсутність власної металургійної бази (метал привозили переважно з Уралу або з-за кордону). Із побудовою ливарного заводу в Луганську, а згодом чавунних і залізоробних підприємств на Чернігівщині та Одещині машинобудівні заводи стали забезпечувати українським металом. Відтак наприкінці 50-х років XIX ст. в українських губерніях діяло близько 10 чавунних і 32 залізоробних заводів.

У гірничозаводській промисловості стали використовувати технологію гарячого дуття. Текстильну промисловість переоснащували сучасними верстатами. У мукомельній і цукровій галузях почали запроваджувати парові машини, що значно підвищило продуктивність підприємств. Унаслідок таких змін протягом 50-х років XIX ст. кількість цукру, виробленого паровим способом, зросла удвічі.

Справжнім проривом стало будівництво цукрових заводів фірми «Брати Яхненки — Симиренко». Починалося все з родинного бізнесу. Федір Симиренко одружився з Анастасією Яхненко. Разом із братами дружини він орендував млини на Черкащині, продавав зерно й борошно, ганяв до Одеси та інших південних портових міст гурти худоби, продавав шкіру за кордон.

Платон Симиренко ініціював будівництво сучасного парового цукрового заводу в селах Ташлик і Руська Поляна. Проєктуванням, будівництвом та оснащенням нових, реконструкцією старих заводів він займався разом із запрошеними з Франції фахівцями. Згодом молодий підприємець вступив на навчання до Паризького політехнічного інституту.

Платон Симиренко. Фото. 1851

• Чому симиренкознавець Петро Вольвач вважає, що «Яхненки — Симиренки» прагнули створити «капіталізм з людським обличчям»?

«Спочатку збудували великий цегляний завод, який і забезпечив спорудження Городищенського цукрового та рафінадного, а також машинобудівного заводів. Тоді це було справжнє будівельно-промислове диво. Новою особливістю городищенських підприємців стало створення житлового містечка для робітників і службовців з усією сучасною інфраструктурою: водогоном, каналізацією, центральним опаленням, тротуарами та дорогою з твердим покриттям, освітленням газовими ліхтарями, якого тоді не було навіть у російських столицях. На території заводів Симиренка були збудовані котеджі для фахівців, цивілізовані гуртожитки для робітників, діяла їдальня, початкова школа, церква, магазини та амбулаторія. Власники фірми забезпечили всім своїм працівникам соціальний пакет: гідну зарплату, гідні умови праці, відшкодовували витрати робітників і службовців у разі їх лікування».

Хоча купецький капітал уже посів у машинобудуванні досить міцні позиції, однак чимало заводів належало поміщикам. Машинобудування було додатком до поміщицького господарювання. Поміщики поставляли машини до своїх маєтків і в галузі, що перебували переважно у їхніх руках: цукроварну, винокурну, мукомельну, суконну.

Особливістю розвитку промисловості в підросійській Україні було те, що основну кількість капіталістичних підприємств було розташовано у сільській місцевості, і лише в Південній Україні — тільки в містах. Уже наприкінці 1850-х років українська промисловість у деяких галузях (цукровій, кам’яновугільній, винокурній) набула загальноімперського значення.

Під впливом промислового перевороту формувалися великі промислові центри: Харків, Чернігів, Луцьк, Одеса, Миколаїв, Херсон та інші. Попри те, що розвиток фабрично-заводських підприємств відбувався швидкими темпами, у містах продовжувало працювати чимало ремісників, які й надалі відігравали значну роль в окремих галузях виробництва (ткацькому, кравецькому тощо).

Промисловий переворот вплинув і на структуру міського населення. У губернських і багатьох повітових центрах серед населення зменшилася кількість мешканців, які належали до селянського стану. На зміну їм прийшли міщани — інтелігенція, купецтво, цехові майстри, ремісники, робітні люди, дрібні торговці, службовці, промисловці, лихварі. Протягом 1811-1858 рр. міське населення збільшилося з 1 млн 457 тис. до 5 млн 130 тис. осіб.

Великого розвитку набула торгівля, в якій вагому роль почали відігравати ярмарки. В Україні проходило 40 % всіх ярмарків Російської імперії. Значний товарообіг здійснювався на ярмарках Харкова: Хрещенському, Троїцькому, Успенському, Покровському.

• На основі документа та ілюстрацій опишіть, як відбувалися ярмарки. Чому в першій половині XIX ст. зросла кількість ярмарків в Україні? Чому найбільші проходили в Харкові?

В. Маковський. Ярмарок у Полтаві. 1885-1910

Хрещенський ярмарок у Харкові (1858 р.)

«Хрещенський ярмарок починається б січня і триває місяць... Хрещенський — найсильніший з усіх українських ярмарків. Безліч підвід, фур, возів і саней привозять різноманітні товари з різних кінців Росії, з Нижегородської губернії, з Бессарабії, з Кавказу і Риги. Сюди стікається повний комплект ярмаркових торговців, продавців і покупців, тут головний склад товарів, що призначаються для кочів'я по українських ярмарках...»

В. Штернберг. Український ярмарок. Перша пол. XIX ст.

4. Нова модель соціально-економічного розвитку Півдня України

• У чому сутність і особливості нової моделі соціально-економічного розвитку Півдня України в порівнянні з іншими регіонами? Що таке порто-франко Одеси?

Заселення Новоросії козаками, селянами із внутрішніх областей Росії, військовими колоністами із сербів, румунів та інших християнських етносів відбувалося в середині XVIII ст. Із початку XIX ст. до Південної України запрошували іноземних колоністів із різних країн, насамперед із Німеччини. Вони одержували досить великі земельні ділянки та ще й звільнялися від військової служби. Їм надавали право на самоврядування та свободу віросповідання. Багато з них стало процвітаючими хліборобами і підприємцями.

Поряд із державною колонізацією продовжувалася стихійна міграція селян. Державні селяни і кріпаки з України та Росії перебиралися на новоосвоєні землі подалі від кріпацтва.

Держава передавала високопоставленим сановникам великі землеволодіння за умови, що вони заселять їх селянами. Наприклад, князь Олександр Вяземський отримав поблизу Січі не менше 20 тис. десятин (приблизно 2000 км²). Зауважте, що частка кріпаків у Новоросії завжди залишалася меншою, ніж у Правобережній Україні.

Отже, південноукраїнські землі наприкінці XVIII — на початку XIX ст. відрізнялися від інших земель України та Російської імперії загалом швидким приростом населення, етнічною строкатістю, значними темпами зростання сільського господарства та торгівлі, вільнішим від інших територій України соціальним устроєм, що характеризувався меншою кількістю кріпаків і більшою соціальною мобільністю. Тож вони стали центром формування нової соціально-економічної системи, що ґрунтувалася на ринкових відносинах. Тут стрімко збільшувалася кількість населення, не пов’язаного з пережитками кріпацтва та охопленого духом підприємництва.

Прикладом нових аграрних відносин на Півдні стало підприємництво новоросійського генерал-губернатора графа Михайла Воронцова. Він перевіз зі своїх центральноросійських маєтків на Півдні кріпаків, яких перетворив на орендарів. Сучасники після візитів до володінь графа згадували, що тамтешні селяни жили, як американські фермери. Вони не були обтяжені примусовою працею, а сплачували ренту і оброк. Це значно підвищило зацікавленість, а отже, і результати праці.

Дж. Доу. Михайло Воронцов. 1825

Активна соціально-економічна діяльність сприяла розвитку міст Півдня, які перетворювалися на важливі торговельні центри. Одним із таких потужних центрів стала Одеса, що виникла з поселення Качибей, яке вперше згадано в джерелах, датованих 1415 р. Наприкінці XVIII ст. було закладено фортецю, а згодом тут облаштували військову гавань і торговий порт. У 1795 р. місто отримало назву Одеса (вважалося, що на цьому місці існувала давньогрецька колонія Одесс) і тут почав діяти магістрат. Невдовзі в місті заснували найстарішу в Україні Одеську товарну біржу та перший комерційний банк.

На початку XIX ст. Одеса входила до Херсонської губернії. Своїм швидким розвитком місто зобов’язано насамперед морському порту, адже указом від 10 травня 1817 р. Одеса отримала статус порто-франко.

Порто-франко (з італ. — «вільний порт», «вільна гавань») — історична назва вільних митних зон у портах. Товари, доставлені в такі порти, звільняли від мита.

Торговельні пільги сприяли швидкому економічному зростанню Одеси. У зоні порту було дозволено не тільки вивантажувати і зберігати товари, а й переупаковувати і переробляти їх без будь-яких мит і обмежень. Значно спростився процес торгівлі. Купець привозив свій товар, без митної тяганини вивантажував його і продавав на місці, бо був упевнений, що його куплять, оскільки з уведенням порто-франко кількість підприємців у місті зросла щонайменше вдесятеро. Після цього торговець купував російські товари, зазвичай хліб, завантажував їх і відпливав.

• На основі документа та ілюстрації визначте, які факти свідчать προ економічне піднесення Одеси. Поміркуйте, чому саме Одеса стала найпотужнішим портом Наддніпрянщини.

Ф. Гросс. Одеса. Вид з малої пристані. XIX ст.

«Місто багатіло і розросталося просто на очах. На прибуток від порто-франко в короткий термін розбудовується 400 найкрасивіших будинків. До установи "вільної гавані" максимальний дохід, отриманий міською казною за рік, досягав 482 000 рублів, в 50-х — 3 325 000 рублів. У сприятливі роки із Одеси вивозилося хліба більше, ніж із усіх портів Сполучених Штатів Америки разом взятих.

1844 виявився видатним у багатьох відношеннях... цього року у торгівлі були побиті всі минулі рекорди, внаслідок чого Одеса вийшла на друге місце в імперії за грошовим обігом серед усіх портів, поступившись місцем "чемпіона" лише Санкт-Петербургу... Навряд чи якийсь інший порт у світі міг доставити настільки значну кількість хліба за один рік для закордонного споживання».

За перші 5 років порто-франко Одеса вийшла на третє місце за торговим оборотом в імперії, а потім і на друге, поступаючись лише Санкт-Петербургу Однак пільги мали і недоліки: статус порто-франко гальмував розвиток промисловості і підприємництва, сприяв розквіту контрабанди і корупції. Тож у 1858 р. його було скасовано.

• Виконайте онлайн-вправу.