Зарубіжна література. Повторне видання. 8 клас. Ніколенко

Міґель де Сервантес Сааведра

1547-1616 рр.

Для обох, сновидця та його сну, уся суть сюжету полягала в протиставленні двох світів: вигаданого світу лицарських романів і повсякденного світу.

Хорхе Луїс Борхес

Сторінки життя та творчості

23 квітня в Іспанії відзначають свято Сан-Хорхе (святого Георгія) — День книжки, що припадає на день смерті видатного письменника М. де Сервантеса Сааведри, роман якого про Дон Кіхота є однією з найпопулярніших книжок у світі. У цей день іспанці збираються в людних місцях і по черзі протягом двох-трьох днів читають «Дон Кіхота», а також дарують одне одному книжки й троянди.

Міґель де Сервантес Сааведра ймовірно народився 29 вересня 1547 р. у День святого Михайла в м. Алькалі-де-Енаресі (Іспанія) і там же був хрещений у церкві Святої Марії. Ім’я Сааведра взяв для того, щоб відрізнятися від Міґеля де Сервантеса де Кортінаса, вигнаного з королівського двору. Хлопчик був одним із семи дітей хірурга Родріґо де Сервантеса та його дружини Елеонор. Спочатку родина жила в м. Вальядоліді, а потім в м. Кордові. Своє навчання Міґель, припускають, розпочав в одній з єзуїтських шкіл.

У 1575 р., знаходячись на кораблі «Сонце», він (а з ним і його брат Родріґо) потрапляє в полон та опиняється в Алжирі. За п’ять років полону він чотири рази намагався втекти. І лише восени 1580 р. був визволений за 500 ескудо¹, що тоді було вельми значною сумою, адже його вважали важливим полоненим. Повернувся до Іспанії, де наприкінці того ж року дістався Мадрида.

Потрапивши на службу до іспанського короля Філіппа II, М. де Сервантес навіть виконував шпигунські завдання на заході Алжиру, де був раніше полоненим. За успішне завершення цієї місії отримав удесятеро менше, аніж був заплачений за нього викуп. І потім, ще багато років поспіль він повертатиме ті гроші, що колись були позичені на його порятунок із полону. Наприкінці XVI ст. король Філіпп II, готуючись до майбутньої війни (з 1587 до 1604 р.), збирав свою іспанську армаду (відому як «Непереможна») — флот із 130 кораблів. Повернувшись на батьківщину, М. де Сервантес здійснює закупівлі провіанту для «Непереможної армади». Проте торговцем він був не дуже вправним, його весь час переслідували невдачі. Завершилося це тим, що М. де Сервантес навіть потрапив до в’язниці.

¹ Ескудо — за часів М. де Сервантеса грошова одиниця Португалії, Іспанії, країн Латинської Америки.

Пам’ятник М. де Сервантесу та його героям. м. Мадрид (Іспанія). Сучасне фото

Розпочавши свою літературну кар’єру досить пізно, майже в 40 років, письменник не став популярним. Ані його новела «Галатея», ані численні драматичні твори не викликали особливого інтересу в публіки. Тому М. де Сервантес прагне заробляти іншими способами. Проте його підприємницька діяльність так само не мала успіху. 1603 р. митець перебрався до м. Вальядоліда, де завершив розпочату раніше першу частину роману «Премудрий гідальго¹ Дон Кіхот з Ламанчі».

Опублікована 1605 р. перша частина роману відразу стала дуже популярною: протягом одного року було видано п’ять накладів книжки — і всі вони розійшлися. Твір перекладали й за кордоном, проте того успіху, що став би підставою для фінансової упевненості, автор так і не отримав. Він став відомим, його книжкою зачитувалися, проте вона викликала глузливі насмішки й заздрощі.

З того часу М. де Сервантес не припиняв писати. Драми, новели, поеми, ще один роман «Мандри Персілеса і Сигізмунди»... А в 1616 р. вийшла друком друга частина роману про Дон Кіхота.

У 1616 р., уже на смертному ложі, митець прийняв постриг у ченці. Він помер 22 квітня 1616 р. у м. Мадриді (Іспанія).

Про що письменник думав в останні миті свого життя? Чому земний світ видався йому марнотою? Ми про це ніколи не дізнаємося. М. де Сервантес та його Дон Кіхот залишилися вічною загадкою літератури, яку ми й досі розгадуємо.

Книжка і комп ‘ютер

Знайдіть в інтернеті пам’ятники та музеї М. де Сервантеса в різних країнах. Підготуйте презентацію.

Перекладений багатьма мовами світу, роман М. де Сервантеса прийшов до українського читача наприкінці XIX ст. І. Франко здійснив скорочений віршований переспів роману, опублікований 1891 р. Працював над ним також і письменник В. Самійленко. На початку XX ст. роман переклав М. Іванов. Значною подією стало видання українського перекладу «Дон Кіхота» 1995 р. — переклад розпочатий, але не завершений М. Лукашем. Його закінчив А Перепадя. Книжка, що так довго йшла до нас, варта того, щоб поставитися до неї максимально уважно.

¹ Гідальго (ідальго) — дрібний дворянин.

Пам’ятник Дон Кіхоту. м. Кордова (Іспанія). Сучасне фото

Роман «Дон Кіхот». Історія створення. М. де Сервантес створював «Дон Кіхота» упродовж багатьох років. За словами самого автора, він почав писати твір у в’язниці, куди потрапив 1597 р. (банк, у якому М. де Сервантес зберігав зібрані податки, збанкрутував, тому письменника засудили за розтрату коштів). Під час ув’язнення в його уяві постав образ людини, яка під впливом лицарських романів вирушила здійснювати подвиги, наслідуючи героїв улюблених книжок. Можливо, тодішня Іспанія видавалася йому духовною «в’язницею» і через образ Дон Кіхота він утверджував ідею внутрішньої свободи. А можливо, задум роману був пов’язаний з особливостями соціально-економічного розвитку й культури того часу.

Королівство Іспанія було надзвичайно могутнім, але наприкінці XVI — на початку XVII ст. воно поступово почало втрачати свою міць. Утім, героїчне минуле багатьом видавалося привабливішим за сучасність. Цим пояснюється надзвичайний успіх в Іспанії лицарських романів — жанру, який на той час в інших країнах утратив популярність.

М. де Сервантес відтворив у своєму романі небажання людей позбавитися облудних ідеалів. Претензії та амбіції його сучасників виглядали так само кумедно, як лицар в іржавих латах на старезній шкапі.

У романі багато автобіографічного матеріалу. Дружина письменника була родом із Ламанчі, від її родичів митець уперше почув історію про Алонсо Кіхано — палкого шанувальника лицарських романів. У творі згадано імена багатьох сучасників митця, перетворених його уявою на художні образи.

Роман складається з двох частин, які вийшли друком з інтервалом у понад десять років: перша частина — 1605 р., друга — 1615 р.

Зв’язок твору з лицарськими романами й синтез різних жанрових ознак у ньому. Слово роман походить від назви романських мов (romanus). За часів середньовіччя романом називали будь-які твори, написані народною — романською (французькою, італійською, іспанською, португальською та ін.) мовою, а не латиною. Згодом романом почали називати епічні твори значного обсягу й різноманітної тематики та побудови.

Коментарі

Нині англомовне літературознавство фіксує два значення цього терміна: 1) romance (фр. roman) — ідеться про античний і середньовічний роман; стилізований під давнину твір; 2) novel — тобто новочасний, або сучасний, роман. Також у сучасному літературознавстві розрізняють власне story — правдиву чи вірогідну історію та novel — історію вигадану.

«“Дон Кіхот” — це не тільки пародія на лицарський роман, не тільки перший і найвизначніший гумористичний роман, у ньому було щось значно більше. Це був перший рішучий крок до реалістичного зображення справжнього життя народу, а разом із тим і перший роман, у якому автор спробував більше заглибитися вхарактер свого героя, разом із смішними сторонами показати і його симпатичні, навіть благородні риси, висловити устами цього героя або інших дійових осіб ряд критичних і позитивних думок про стан тодішнього суспільства, його потреби й прагнення. Одним словом, у “Дон Кіхоті” ми бачимо перший роман новішого крою; це суспільно-психологічний і філософський твір, хоча на його тлі автор виводить ще веселі, іноді карикатурні замальовки в старому лицарському дусі» (Іван Франко).

У середньовічній Європі були дуже популярними лицарські романи. Вони мали велике значення для свого часу, оскільки привернули увагу до особистого життя людини, її індивідуальності й почуттів. На відміну від античних романів, які мали здебільшого міфологічно-казковий характер, у лицарських романах доби Середньовіччя герой-лицар вирушає в широкий світ та утверджується в ньому. Хоча цей світ чудесний і герой у ньому часто стикається із фантастичними силами, здійснює подвиги (заради високої мети, Прекрасної Дами, перемоги життя над силами зла), та все ж таки в лицарських романах з’явилися окремі історичні прикмети доби. Оскільки за змістом ці романи описували загалом випробування героїв, їхні пригоди, то вони називаються авантюрними (з фр. aventure — пригода). Велику роль в них відігравало почуття шляхетного кохання, яке було рушійною силою сюжету. Образи героя та його дами серця ідеалізували, прославляли за їхні моральні якості й почуття, хоча нерідко герої переживали трагедію.

Паралельно із цими великими формами літератури в середні віки розвивалися дрібні фольклорні форми сатиричного й пародійного характеру, у яких на перший план виходили образи крутія, блазня та дурня. Вони теж були частиною тогочасної дійсності й розкривали світ уже не в ідеалізованому (чудесному), а в більш реальному забарвленні. Поступово формувалися передумови для створення «крутійського» роману, де герой був поєднаний із реальним світом, завдяки своїй вдачі та життєвій енергії. Це вже був не ідеальний герой, він мав різні риси, зумовлені дійсністю.

Лицарський роман у Європі був популярним до XVI ст., поки М. де Сервантес не написав «Дон Кіхота», використовуючи традиції європейського роману й водночас ідучи далі.

Сміх (який у романі виявляється через гумор, іронію, пародію та сатиру) є одним із важливих складників роману М. де Сервантеса. Він дає змогу побачити образи й ситуації в різних аспектах, виявляє в них приховані грані й зумовлює широкий філософський зміст роману, який вийшов за межі ідеалізації дійсності та став засобом її пізнання. Письменник використав також досягнення героїчного епосу античності та доби Середньовіччя, вибудовуючи твір як розповідь про мандри героя, його пригоди й пошуки незнаного. Але разом із тим ця традиція теж була творчо переосмислена митцем, який прагнув показати реальний світ.

Зауважте!

У творі органічно поєдналися різні традиції європейського пригодницького роману: авантюрна і «крутійська». Велике значення у творі має народний сміх.

Доля самого роману М. де Сервантеса в його епоху була трагічною. Публіка сміялася з пригод Дон Кіхота, не звернувши уваги на високі гуманістичні ідеї, закладені автором у творі. І досі цей роман викликає дискусії серед дослідників і читачів.

Отже, у романі «Дон Кіхот» виявилися характерні ознаки культури доби Відродження:

• посилення інтересу до дійсності як об’єкта зображення (дійсність уже не абстрактно-символічна, а набуває конкретних ознак, вона показана в постійному русі й змінах);
• конкретизація моментів реальної дійсності та людського життя (перевага конкретики над абстракціями й умовними формами);
• дійсність набуває суспільних ознак, хоча вони ще не узагальнюються, не аналізуються;
• увага до різноманітних типів і людських характерів, які взаємодіють між собою;
• прагнення мотивувати події та вчинки;
• активне авторське начало, креативна сила, автор — не сторонній споглядач, а частина реального світу, учасник життя;
• людина в романі Відродження — не лише людина конкретна (хоча вона має й конкретні риси), а ще, за Д. Затонським, «притча на тему про її можливості».

Особливості сюжету та композиції твору. З перших сторінок роману читач потрапляє у відомі ситуації лицарського роману, тільки перенесені з ідеального чудесного часу в реальну Іспанію наприкінці XVI — на початку XVII ст. Окрасою лицарського роману був молодий вродливий лицар — утілення шляхетності й інших чеснот, закоханий у свою обраницю та здатний перемагати чаклунів, велетнів і багатьох ворогів. Але в романі М. де Сервантеса на його місці опинилася звичайна людина, яка потрапила у звичайний, а не казковий світ.

Ч. А. Детті. Дон Кіхот і Санчо Панса. 1914 р.

На початку роману автор говорить, що твір «позбавлений коштовних оздоб витворення та вченості, якими красуються звичайно твори, скомпоновані в домах людей освічених». Він наполягає на простоті та щирості свого «літературного подарунка». У дусі простоти та «правдивості» розпочинає історію Алонсо Кіхано з Ламанчі — гідальго, захоплений читанням лицарських романів. Він мав, крім сили-силенної книжок, лише старий щит, спис, шкапу й пса-бігуна. Ще були в нього ключниця та небога, однак вони тільки підкреслюють убогість побуту героя, що не відповідають висоті польоту його героїчних мрій. Адже Кіхано уявляв себе самотнім мандрівним лицарем, закоханим у Прекрасну Даму й тому зобов’язаним здійснювати численні подвиги: щоб здобути довічну славу та прославити красуню своїх найзаповітніших мрій. Через відсутність такої красуні поруч йому пригадалася селянка Альдонса Лоренсо, перейменована на Дульсінею з міста Тобоса. Так само, як і герої численних лицарських героїчних фантазій, Кіхано хоч і не дає імені своєму мечу, але називає старезну шкапу Росінантом. Знайшовши собі зброєносця із звичайних селян (Санчо Пансу), герой вирушає в тривалі мандри... Так ця пара героїв, дивакуватих і смішних, ось уже більше чотирьох століть мандрує в просторі літератури й мистецтва.

Композиція роману розгортається в ситуації «великої дороги». Мандрівка — головний композиційний прийом твору, що дає можливість авторові відтворити широку дійсність, вільно поєднувати різні образи та події. Основою сюжету середньовічних лицарських романів було випробування: герой випробовувався різними силами, передовсім чарівними, на духовну та фізичну міцність. У романі М. де Сервантеса головний герой випробовується дійсністю, з якою постійно стикаються його високі прагнення.

Перші п’ять розділів роману називають протокіхотом, який закінчується новелою про безглуздий, позбавлений будь-яких ілюзій світ. Головне завдання цих розділів — висміяти популярні, але позбавлені літературної вартості лицарські романи. Починаючи з VII розділу й до кінця роману, образ головного героя поступово ускладнюється. Із фантастичними видіннями та безглуздими витівками Дон Кіхота з’являються мудрість і шляхетність.

У романі є численні згадки про міста, містечка та місцевості Іспанії. У цьому сенсі книжку можна назвати своєрідною енциклопедією іспанського життя. Мандруючи з Лицарем Сумного Образу та його зброєносцем, читач ніби сам рухається країною і бачить усі її принади, але разом із тим і потворність життя.

Образ Дон Кіхота. Цей образ не можна оцінювати однозначно. Він завжди різний, адже зображений автором у різних ракурсах. З одного боку, це натура творча, піднесена й натхненна, бо тільки уява справжнього романтика могла перетворити просту селянську дівчину на Прекрасну Даму, заради якої варто здійснювати подвиги. Дон Кіхот вірить у торжество справедливості, заради якої треба боротися. Усі свої сили він ладен віддати людям, які, як йому здається, потребують безкорисливої допомоги. Серед видатних героїв доби Відродження Дон Кіхота вирізняє саме ця здатність до дії, ентузіазм, з яким він обстоює справедливість, хоча його зусилля часто бувають марними.

О. Окампо. Видіння Дон Кіхота. 1989 р.

З іншого боку, на відміну від шляхетних героїв лицарських романів, Дон Кіхот комічний у своєму намаганні змінити світ. Його світла мрія і добра воля постійно стикаються з буденною дійсністю та неможливістю реалізувати високі наміри. Тому образ героя постає не тільки комічним, а й трагічним.

Дон Кіхот є пародією на лицарство, але водночас і справжнім лицарем, тому що не боїться захищати знедолених та йти вперед до своєї мети. Проте він вирушив у далеку путь не в той час. Його оточувала ница, похмура й приземлена реальність. Довкола нього були люди, які жили простим життям, тому вони сміялися над ним і не розуміли його прагнень. Створивши собі світ примарних ідеалів, Дон Кіхот поступово вживається в них і живе вигаданими цінностями й у вигаданому ним самим світі. Але реальний світ постійно й владно втручається в ті лицарські сюжети, які придумав для себе герой. І поступово перед читачами замість лицарських історій розгортаються сюжети реального життя — широкого, розмаїтого, не ідеального, та все ж таки напрочуд цікавого.

Сучасний художник Октавіо Окампо намалював картину-загадку «Видіння Дон Кіхота». Яким ви побачили Дон Кіхота?

Коментарі

Донкіхотство — особливість свідомості й поведінки людини, яка має наміри втілити ідеал у життя, але через відірваність від реальності такі наміри спричиняють конфлікт людини з дійсністю та середовищем. Поняття «донкіхотство» виходить за межі роману М. де Сервантеса. Його можна використовувати стосовно різних соціально-історичних епох і різних життєвих ситуацій.

Санчо Панса. У мистецтві відомо чимало образів, які є парними, тобто які не існують окремо один від одного й визначають сюжет твору. Ми пам’ятаємо Орфея та Еврідіку, Дедала й Ікара, Ромео та Джульєтту й багатьох інших. Дон Кіхот і Санчо Панса теж навіки пов’язані творчим задумом автора. Вони мандрують дорогами тодішньої Іспанії, і кожний із них по-різному сприймає те, що відбувається довкола. На перший погляд, Дон Кіхот і Санчо Панса пов’язані між собою за принципом контрасту, бо один — надто піднесений, мрійливий, а другий, навпаки, — приземлений, прагматичний, подеколи навіть брутальний. Та насправді Дон Кіхот і Санчо Панса доповнюють один одного, утілюючи різні аспекти людини в її широкому філософському смислі. Людина буває різною: у ній є і прекрасна мрія, і водночас прагматизм, і здоровий глузд. Крім того, Санчо Панса та Дон Кіхот мають ще й два погляди на життя, яке може бути сприйняте по-різному. Санчо Пансі найбільше дістається стусанів за його господаря, а це яскраво свідчить про ту реальність, яка існує і має свої закони. Він утілює народне розуміння правди життя. Його оцінки вчинків Дон Кіхота супроводжуються народним гумором, а народ, який сміється, має майбутнє.

Історія тлумачення та переосмислення в літературі й мистецтві образів Дон Кіхота й Санчо Панси досить тривала. Уже в XVII ст. іспанські письменники Л. де Вега, П. Кальдерон, Л. де Гонгора-і-Арготе зверталися до образу Дон Кіхота у своїх творах.

У XVIII ст. роман М. де Сервантеса дав поштовх для розвитку пригодницького роману в Англії, Франції та інших країнах Європи. Його герої були переосмислені в XIX XX ст. І сьогодні вони дають привід для роздумів.

Іспанський філософ X. Ортега-і-Гассет у праці «Роздуми про Дон Кіхота» (1914) визначив широкі обрії тлумачення роману, у якому за цікавими пригодами героїв розгортається одвічна боротьба добра і зла, справедливості й несправедливості, свободи та насильства.

Роман — один із жанрів художньої літератури, прозовий твір, місткий за обсягом, складний за будовою, у якому широко охоплено важливі проблеми, життєві події, розкрито історії багатьох персонажів протягом значного проміжку часу.

Пародія (з давньогрецьк. пісня навиворіт, переробка на смішний лад) — один із жанрів фольклору й літератури, гумористичний чи сатиричний твір, у якому імітується творча манера письменника для осміяння її як не відповідної новим мистецьким запитам.

ДОН КІХОТ (1605-1615)

Роман

(Уривки)

ЧАСТИНА ПЕРША

Розділ І,

де оповідається, хто такий був преславний гідальго Дон Кіхот із Ламанчі та як він жив

Коментарі

Незважаючи на свою позірну простоту нібито історичного переказу, початок роману є досить складно організованим текстом. Мова твору відображає архаїзований стиль лицарських романів, але за допомогою засобів гумору, іронії та пародії подано переосмислення образів і подій, а також підкреслено чудасію і «божевілля» лицарських фантазій. Адже роман М. де Сервантеса спирався на «сучасність» тієї доби, дивлячись на події і попередню культуру як на минуле.

В українському перекладі роману М. Лукаша та А. Перепаді здійснено спробу імітувати стиль твору за допомогою частково застарілих, частково діалектних слів та їхніх уживаних форм, а також «народної мови»: просторічних виразів, побутової лексики, а також прислів’їв і приказок.

• Читаючи твір, знайдіть слова й вислови, що пародіюють стиль лицарських романів.

В однім селі в Ламанчі — а в якому саме, не скажу — жив собі не так давно гідальго, з тих, що то мають лише списа на ратищі, старосвітського щита, худу шкапину та хорта-бігуна. (...) Була в нього в домі ключниця років за сорок і небога, що й двадцяти ще не мала, та ще хлопець-челядинець про польову й надвірню роботу — чи коня сідлати, чи ножицями садівницькими орудувати. Літ нашому гідальгові до п’ятдесятка добиралося, статури був міцної, із себе худий, з лиця сухорлявий, зорі не засипляв і дуже кохався в полюванні. На прізвище йому було, кажуть, Кіготь чи Віхоть (про се, бачите, одні автори пишуть так, а другі інак), хоча в нас є певні підстави думати, що насправді він звався Кикоть. Проте для нашої повісті воно байдуже — аби ми тільки, оповідаючи, од правди ані руш не одбігали. (...)

Так от, щоб ви знали, гідальго той гулящого часу — тобто замалим не цілий рік — читав лицарські романи з таким запалом і захватом, що майже зовсім занедбав не лише своє полювання, а й усяке господарювання.

І так він до того діла прилюбився та присмоктався, що не один морг орної землі продав, аби книжок лицарських до читання собі накупити: де, було, яку стріне, так зразу й тягне додому. (...)

І так наш гідальго в те читання вкинувся, що знай читав, як день, так ніч, од рання до смеркання, а од смеркання знову до рання, і з того недосипу та з того перечиту мозок його до решти висох — ізсунувся бідаха з глузду. Його уява переповнилася різними химерами, вичитаними з тих книжок: чарами та чварами, битвами та боями, викликами та ранами, зітханнями й коханнями, розлуками та муками й усякими такими штуками. Усі ті несосвітенні вигадки так убились йому в тямку, що він мав їх за щирісіньку правду. Казав, що Сід Руй Діас завзятий був лицар, але не вийшов проти лицаря Полум’яного Меча, бо той одним махом двох страшних і потворних велетнів міг навпіл розчахнути. Великого стояв у нього і Бернардо дель Карпіо, що вбив у Ронсевалі завороженого Роланда робом Геркулеса, котрий задушив у своїх обіймах Антея, сина землі. Похваляв наш гідальго й велетня Морганта¹, що з усього пихатого й нечемного великанського кодла єдиний був люб’язний і ґречний. Та над усіх поважав він Рінальда Монтальбанського; любо йому було бачити, як той левень, виїхавши зі свого замку, грабував на шляху кого попадя, або, перелинувши через море, викрадав Магометового боввана, що був, як славить історія, геть увесь щирозлотий. А за те, щоб надавати носаків зрадникові Ганелону, наш кавальєро віддав би радо свою ключицю — та вже й небогу заодно.

Збожеволів він отак до послідку, і вроїлася йому в голову дивочна думка, яка жодному шаленцеві доти на ум не спливала: що йому випадає, мовляв, і подобие, собі на славу, а рідному краєві на пожиток, статися мандрованим лицарем, блукати світами кінно й оружно, шукати пригод і робити все те, що робили, як він читав, мандровані лицарі, — тобто поборювати всілякого роду кривди, наражатися на різні біди й небезпеки, щоб, перебувши їх і подолавши, окрити ймення своє несмертельною славою. Неборака бачив уже в думці, як за правицю його потужну вінчають його, щонайменше, на трапезонтського цісаря; розкошуючи без міри цими принадними мріями, заходився він мерщій заміри свої до діла доводити.

Зауважте!

Дон Кіхот і Санчо Панса — «вічні» образи в літературі й мистецтві.

¹ Моргант — герой жартівливої поеми «Великий Моргант» італійського поета періоду Високого Відродження Луїджі Пульчі (1432-1484).

Поперед усього вичистив прапрадідну збрую, що вже бозна відколи занедбана в кутку валялася і добре іржею та цвілизною взялася. Вичистив, вилагодив, як міг, аж бачить — щерб у ній великий: заборола бракує, є самий-но шишак. (...)

Тоді огледів свою шкапу й, хоч вона в нього була куксовата та мала більше всякої ґанджі, ніж горезвісна Гонеллина коняка, (...) визнав, що ні Александрів Буцефал¹, ані Сідів Баб’єка² його коневі не рівня. Чотири дні над тим думав, як його назвати — бо де ж видано, щоб кінь такого знаного лицаря, та ще такий сам собою добрий, не мав якогось голосного імені? (...) Крутив мізком туди й сюди, перебирав сотні ймень, вигадував і відкладував, подовжував і скорочував, перевертав на всі боки — і назвав нарешті Росінантом, себто Перешкапою. (...)

Кінець кінцем він нарік себе Дон Кіхотом; звідси ж то й висновують автори сієї правдивої історії, що в дійсності його прізвище було Кикоть, а не Віхоть, як твердили деякі інші. Проте, згадавши, що одважний Амадіс не задовольнявся своїм голим іменням, а долучив до нього назву рідного королівства, щоб його прославити, і йменувався Амадісом Гальським, наш завзятий лицар поклав теж додати до свого імені назву отчизни своєї і величатися Дон Кіхотом із Ламанчі: так усякому буде розумно, звідки він родом і ходом, так, гадалося йому, уславить він непомалу свою батьківщину. Підрихтувавши отак збрую, спорудивши як слід шолома, прибравши ймення коневі своєму й нарешті собі самому, вважав наш лицар, що тепер лише за одним діло стало — знайти собі даму до закохання, бо мандрований лицар без любові — то все одно, що дерево без листу й овочу або тіло без душі. (...)

О, як же радів наш добрий кавальєро, (...) знайшовши нарешті ту, кого мав назвати своєю дамою! То була, як гадають, проста собі дівчина із сусіднього села, хороша на вроду, що він у неї був деякий час закоханий, хоча вона, здається, про те не знала й не дбала. Звали її Альдонса Лоренсо. Вона ж то й видалась йому гідною носити титул володарки його думок. Вишукуючи таке ім’я, щоб і на її власне було схоже й личило принцесі чи якійсь панії високого коліна, він назвав її Дульсінеєю Тобоською (бо родом була з Тобоса). (...).

(Переклад з іспанської Миколи Лукаша й Анатоля Перепаді)

¹ Буцефал — славетний кінь Александра Македонського.

² Баб’єка — ім’я коня Сіда.

Робота з текстом

Осмислюємо прочитане. 1. Як виглядає побут простого гідальго? 2. Як вплинула лицарська література на героя М. де Сервантеса? Проілюструйте свою думку фрагментами з тексту? 3. Що в уяві героя М. де Сервантеса створює «велич» лицарського життя? 4. Як виглядає «ідеальний лицар»? З яких предметів складається його обладунок? Як вони пасують до постаті «комічного лицаря»? 5. Яких ознак лицарства надає собі герой? Чи для цього достатньо тільки певних предметів та об’єктів, чи певних назв? Як Дон Кіхот створює навколо себе «світ назв»?

Творче завдання. 1. Постать Дон Кіхота характеризується іронічно. Створіть його опис, використовуючи текст так, щоб він звучав серйозно та драматично — так, як бачив себе сам мандрівний лицар. 2. Герой роману обирає собі Прекрасну Даму — у дусі героїчних фантазій доби Середньовіччя. Опишіть, як для Дон Кіхота виглядає Дульсінея Тобоська, а не Альдонса Лоренсо.

Дискусія. Чому Дон Кіхот прагнув стати лицарем?

Життєві ситуації. Як ви вважаєте, творча уява — це корисно для життя чи ні? Обґрунтуйте власну позицію.

Розділ III,

де оповідається, яким потішним способом висвятився Дон Кіхот на лицаря

Коментарі

Однією з важливих фігур героїко-романтичної літератури про реальне чи фантазоване середньовіччя є посвята головного персонажа в лицарі. Для піднесених історій це момент найвищого напруження, коли лицар стає на коліно, проте велич його душі та подвигу піднімається над землею; коли король своєю наче божественною владою переносить людину в ранг героя, а сам лицар — символічно «помирає» під покладеним на нього мечем, стаючи «безсмертним». Читаючи розділ III, з’ясуйте, які засоби комічного використано в сцені посвяти Дон Кіхота в лицарі.

Мучений тією думкою, Дон Кіхот одбув швиденько вечерю свою вбогу корчемну, гукнув господаря, пішов із ним до стайні, а там упав перед ним навколішки і сказав:

— Задний лицарю, я не встану з місця, поки добродійство ваше не вчинить мені однієї ласки; учинивши ж її, вашець і себе славою великою окриє, і роду людському непомалу прислужиться.

Побачивши корчмар гостя у стіп своїх і такії речі його почувши, витріщив очі з великого дива й не знав, що почати; він намагався підняти Дон Кіхота, але той аж тоді встав, коли корчмар пообіцяв уволити його волю.

— Меншого я й не сподівався від вашої, мій пане, незрівнянної великодушності, — промовив тоді Дон Кіхот, — бо ласка, о яку вас присивієм і яку ваша гойність прирекла мені зробити, полягає в тому, жеби завтра рано вашець мене на лицаря висвятив. (...)

Корчмар був (...) битий жак; він і зразу був подумав, що його гість несповна розуму, а тепер то й зовсім у тому пересвідчився. Хотівши добре побавитися тої ночі, він надумав потурати всім його примхам, тож і сказав Дон Кіхотові, що схвалює його намір, цілком притаманний і властивий таким знакомитим рицарям, на якого він подобою своєю бадьористою виглядає; що й сам він замолоду теж таким хвальним промислом трудився — віявся світами, шукаючи пригод. (...)

Потім корчмар спитав у Дон Кіхота, чи має він гроші; той одказав, що не має ні шага, бо ніде в книгах не читав, аби мандровані лицарі носили при собі побрязкачі. На те заперечив корчмар, що він помиляється: хоч у романах про те й не пишеться, бо автори не вважають за конечне згадувати про такі прості й потрібні в дорозі речі, як гроші або чисті сорочки, однак це зовсім не значить, що в лицарів їх не було; навпаки, йому достеменно відомо, що всі мандровані лицарі, про яких понаписувано цілі стоси книг, мали про всяк случай добре натоптані гаманці; брали вони із собою і сорочки білі, і слоїки з мастю — рани гоїти: не завше-бо в чистому полі або серед степу десь воюючи й на рани здобуваючись є спромога знайти собі цілителя (...).

Дон Кіхот пообіцяв так усе достоту вчинити, як радив йому кастелян, а сам заходився лаштуватися до цілонічної варти коло зброї на просторому подвір’ї, що до корчми тієї збоку притикало. Позбирав увесь свій риштунок, склав на жолоб напувальний коло колодязя, сам же, накопивши на одну руку щита, а в другу списа взявши, почав перед жолобом поважно й ніби спогорда туди-сюди походжати. Як заступив він на варту, то й ніч якраз запала.

Корчмар же тим часом розповів усім, хто в його корчмі був, про божевілля свого нового нічліжника, про теє вартування над зброєю та про обряд висвяти на лицаря, що мав потому відбутися. Усі дуже тим химородам дивували й вийшли, щоб на Дон Кіхота іздалеку поглянути, а він ходив собі велично взад і вперед або спинявся раптом і, спершись на списа, пильно дивився на свій бойовий обладунок. Ніч була вже пізня, але місяць так розцвітився, ніби в сонця все проміння забрав, і всі добре бачили, що витворяв новонасталий лицар.

Одному погоничеві, що в корчмі стояв, прийшла саме охота напоїти своїх мулів, а для цього треба було зняти з жолоба Дон Кіхотову збрую. Як забачив наш лицар того напасника, заволав одразу дужим голосом:

— Хто б ти не був, о зухвалий лицарю, що важишся доторкнутися до зброї найславетнішого з усіх мандрованих лицарів, які будь-коли приперезувалися мечем, — подумай, що робиш, не руш її, бо головою за своє зухвальство приплатишся!

Погонич не зважав на тії погрози аніже (а краще б йому було зважити, ніж здоров’ям своїм так необачно важити), схопив збрую за реміняччя і кинув її якомога далі. Як побачив те Дон Кіхот, звів очі до неба, а мислі зніс, видима річ, до володарки своєї Дульсінеї і промовив:

— Дай мені помочі, сеньйоро моя, у цій першій притузі¹, хай я помщуся за зневагу, учинену серцю мойму, що голдує тобі по всі віки вічні, не забудь мене ласкою і заслоною своєю в цій першій потребі!

¹ Притуга — скрутне становище; горе, біда.

Проказавши таку орацію та ще багато дечого, відкинув геть щита, підняв обіруч списа й так ним у голову погоничеві торохнув, що той зразу як мертвий простятся; іще б один такий удар, то вже ніякий лікар його не одволав би. (...) По малій часині встав другий погонич, не знаючи, що сталося з його товаришем (бо той іще лежав і чмелів слухав), і теж хотів своїх в’ючаків напоїти. Підійшов до жолоба й давай збрую скидати, щоб місце звільнити, аж тут Дон Кіхот, не кажучи ні слова й не кличучи більше нікого на поміч, ізнов кинув щита, знову махнув списом і так нахабу по голові лулуснув, що спис хоч і цілий зостався, так у того ж череп не натроє, а мабуть, начетверо розсівся. (...)

Гостеві витівки остобісіли корчмареві, і він вирішив покласти їм край — дай, думає, одбуду вже зразу той триклятий обряд, висвячу його на лицаря, поки іншої якоїсь халепи не склалося. Підійшовши до Дон Кіхота, він перепросив його за тих гультяїв, котрі без ланового відома так нечемно супроти гостя повелися, за що вже слушної здобулися кари. Потім нагадав йому знову, що при замкові немає каплиці, але для довершення обряду воно не конче й потрібно: для висвяти, згідно із заведеним церемоніалом (це вже він напевне знає), найголовніше — по шиї дати та голим мечем по плечах ударити, а се хоч і в чистому полі зробити можна. (...)

Мудрий по шкоді господар метнувся боржій¹ по книгу, де записував сіно та ячмінь, що на мулів видавав, і знову вернувся до Дон Кіхота в супроводі тих двох молодиць і хлопчика, який тримав недогарок свічки; велівши нашому гідальгові стати навколішки, захарамаркав щось, мов читав із видаткової книги якусь урочисту молитву, і серед того молитвування вліпив рицареві доброго потилишника, а потім узяв у нього меча і плазом по спині вдарив і все мимрив щось собі під ніс. Сеє зробивши, велів одній молодиці приперезати йому меча; вона вчинила те з великою спритністю та делікатністю: хоч і регітно їй було з усієї тої церемонії, та, бачивши допіру подвиги новонареченого лицаря, душила в собі сміх (...).

Друга молодичка прип’яла йому остроги (...).

Відбувши на галай-балай сі нечувані й невидані церемонії, Дон Кіхот сів мерщій на коня і рушив у світ пригод шукати. Не гаючись, окульбачив він Росінанта, скочив на нього, обійняв господаря і красно подякував йому за ласку, наплівши силу-силенну високохмарних слів, що годі й переказати. Корчмар, аби такого гостя швидше здихатися, відповів йому так само закрутисто, хоча й коротшими словами, і, не спитавши навіть плати за нічлігування, відпустив його з миром.

(Переклад з іспанської Миколи Лукаша й Анатоля Перепаді)

Робота з текстом

Осмислюємо прочитане. 1. Як виглядає ритуал посвяти в лицарі? Які компоненти повинні бути в ньому обов’язково? 2. Порівняйте дві картинки посвяти: ту, яку задумав Дон Кіхот, і ту, яку бачили присутні під час посвяти.

¹ Боржій — швидше.

Творче завдання. Як ви розумієте вислови мандровані лицарі, побрязкачі, натоптані гаманці, проказавши таку орацію, на галай-балай, високохмарні слова, окульбачив Росінанта? Доберіть до них синоніми.

Дискусія. Чим є лицарство: а) «героїчною бідністю», як його бачить Дон Кіхот; б) багатством, як переконує героя корчмар; в) ваша версія? Поясніть.

Розділ VIII

Про велику перемогу, здобуту премудрим Дон Кіхотом у страшенному й неуявленому бою з вітряками, та про інші вікопомні події

Коментарі

Родина й друзі гідальго намагаються боротися з його манією: потайки спалюють книжки Дон Кіхота, а двері до бібліотеки замуровують, розповідаючи йому про справи могутнього чаклуна. Зовні ніби примирившись із цим, Дон Кіхот потайки підмовляє свого сусіда Санчо Пансу приєднатися до нього й вирушити на пошук пригод, обіцяючи посаду губернатора на якомусь острові. Мандрівники виходять у поле, де стояли тридцять чи сорок вітряків, які видалися Дон Кіхоту велетнями. Він сміливо стає на бій із ними...

• Читаючи розділ VIII, з’ясуйте, чим завершилася «битва» Дон Кіхота з вітряками. Висловте ваше ставлення до цього «подвигу».

Тут перед ними заманячило тридцять чи сорок вітряків, що серед поля стояли; як побачив їх Дон Кіхот, то сказав своєму зброєноші:

— Фортуна сприяє нашим замірам понад усяке сподівання. Поглянь, друже мій Санчо, що там попереду бовваніє: то тридцять, якщо не більше, потворних велетнів, що з ними я наважився воювати й усіх до ноги перебити. Трофеї, що нам дістануться, зложать початки нашому багатству. А війна така справедлива, бо змітати з лиця землі лихе насіння — то річ спасенна й Богові мила.

— Та де ж ті велетні? — спитав Санчо Панса.

— Он там, хіба не бачиш? — одказав Дон Кіхот. — Глянь, які в них довжелезні руки: у деяких будуть, мабуть, на дві милі завдовжки.

— Що ви, пане, кажете? — заперечив Санчо. — То ж зовсім не велетні, то вітряки, і не руки то в них, а крила: вони од вітру крутяться і жорна млиновії ворочають. (...)

Тут саме звіявся легкий вітрець, і здоровенні крила вітрякові почали обертатися; як побачив те Дон Кіхот, закричав:

— Махайте, махайте руками! Хай їх у вас буде більше, ніж у гіганта Бріарея¹, і тоді не втечете від кари!

Сеє сказавши, припоручив душу свою володарці Дульсінеї, просячи її допомогти йому в такій притузі, затулився добре щитом і, пустивши Росінанта вчвал, угородив списа крайньому вітрякові в крило. Тут вітер шарпонув крило так рвучко, що спис миттю на друзки розлетівся, а крило підняло коня і вершника, а потім скинуло їх із розгону додолу. Санчо Панса прибіг на всю ослячу рись рятувати свого пана; наблизившись, він побачив, що той і поворухнутися не може — так тяжко грьопнувся з Росінанта. (...)

Він допоміг Дон Кіхотові встати й посадив його на Росінанта, що теж був ледве живий та теплий. (...) Одне тільки смутило нашого лицаря, що не було вже в нього списа; розповівши про те горе джурі своєму, він сказав:

— Раз якось читав я, що один іспанський лицар, на ймення Дієто Перес де Варгас, поламавши в бою меча, одчахнув од дуба здоровенну гілляку й того дня стільки подвигів здійснив, стільки маврів нею перетовк, що йому дали прізвище Гілляка, а нащадки його й досі пишуться Варгас-і-Гілляка. Я до того річ веду, що й сам думаю собі дубця вломити з першого дуба чи падуба, що ми по дорозі вбачимо. І буде той дубець незгірший, ніж у Варгаса був, і доконаю я з ним таких подвигів, що ти можеш себе за щасливця вважати: рідко кому доводиться бути свідком і самовидцем майже неймовірних подій.

А. Архипова. Ілюстрація до роману «Хитромудрий ідальго Дон Кіхот Ламанчеський». 1980 р.

— То все в Божих руках, — одказав йому Санчо, — я вірю всьому, що ваша милість мені каже. Тільки сядьте-бо рівніше, а то ви якось аж перехнябились у сідлі — мабуть, таки добре забилися як упали.

— Правда твоя, — промовив Дон Кіхот, — але, як бачиш, я не кволюся, що те й те мені болить, бо мандрованим лицарям не подоба на рани скаржитися, хоч би з них і тельбухи вилазили. (...)

(Переклад з іспанської Миколи Лукаша й Анатоля Перепаді)

Робота з текстом

Осмислюємо прочитане. 1. Чому вітряки здалися Дон Кіхотові саме велетнями, а не, наприклад, лицарями? За якими ознаками він «розгадує» їх? 2. Які почуття переповнюють лицаря, коли він кидається в бій? 3. Якими лексичними засобами автор досягає іронічного звучання історії? 4. У чому полягає для Дон Кіхота велич змагання з вітряками? 5. Поясніть, чому лицар побачив велетнів, а зброєносець — вітряки.

Творче завдання. 1) Опишіть настрій Дон Кіхота під час та після бою від його імені. 2) Опишіть враження Санчо Панси під час та після бою від його імені.

Дискусія. Чи варто воювати з тим, що не можна здолати?

Життєві ситуації. Поясніть зміст вислову «боротися (або воювати) з вітряками». У яких життєвих ситуаціях його використовують?

¹ Бріарей — прізвисько одного з античних велетнів, так званого гекатонхейра Егеона. В античній грецькій міфології гекатонхейри — сторукі велетні, сини землі, символи могутніх природних сил. Стаючи до бою з велетами, — а про це Дон Кіхот марить протягом усього роману, — він здійснює головне завдання лицаря: бути так званим «культурним героєм», який наводить порядок у світі та бореться з хаосом.

Розділ XII

Що розповів пастух тим, хто був із Дон Кіхотом

Коментарі

До обов’язкових компонентів авантюрних романів належить сентиментальна любовна історія, де оповідується про нещасливе кохання та пов’язані з ним драматичні перипетії. Перебуваючи у своїх мандрах у козопасів, Дон Кіхот дізнається про одну з таких романтичних історій, розказану пастухом.

З погляду історії літератури сентиментальні пригоди закоханих походять із жанру так званого «еліністичного роману», найбільш яскравим узірцем якого можна вважати «Дафніса і Хлою».

(...) — Так от, паночку мій ґречний, — вів далі козопас, — жив у нашому селі один хлібороб, на ймення Гільєрмо, а там такий заможний, що куди тобі Хризостомовому батькові. І дав йому Господь, окрім багатства незчисленного, ще й дочку-одиничку, яку вродила йому жінка його, молодиця на всю околицю, а вродивши, померла. Як зараз бачу її: красою мов сонце чи мов зоря сіяє, а що вже хазяйновита, що до вбогих прихильна, то не інакше, як душенька її в раю в Бога розкошує. Зажурився тяжко Гільєрмо, що йому така добра жінка померла, та й сам незабаром переставився, а дочка його мала, багата спадкоємиця Марсела перейшла під опіку дядька свого, нашого сільського панотця. І росла ж така гарна та хороша, що всім матір свою покійничку нагадувала: то була красуня велика, та донька, бачилось, і її вродою переважить. Як була вже по чотирнадцятій чи п’ятнадцятій весні, то хто було не гляне, усі Господа Святого хвалять, що такою красотою благословив її; не один же тоді в неї закохався, не один голову стратив. (...) дядько почав небогу вмовляти, щоб заміж ішла, зводив їй на очі гарні прикмети численних сватачів, що тільки вибирай собі до мислі, та дівчина затялася: ні, та й ні, ще їй не хочеться, рано ще голову собі зав’язувати. Дядько на ті її докази здався та й не дуже їй докучав: підбільшає, думав, то сама собі любу дружину до пари знайде. Вважав, бачите, — і слушно вважав, — що негоже ті батьки роблять, котрі дітей своїх до того силують. Ну, гаразд, час собі йде, аж гульк — одного дня прибралася наша гордопишна Марсела за пастушку, хоч дядько й інші люди із села й одраювали її, та й подалася із сільськими дівчатами в поле, сама свою череду пасти. Скоро вона так на люди показалась і вроду свою всім навіч появила, як юнацтво навколишнє, і з панів, і з хліборобів заможних, удягтися, взором Хризостома, хмара-хмарою почали за нею по полях і лугах уганяти — у тім числі був і сам наш небіжчик, що, казали, не просто любив її, а молився на неї. Не думайте, щоб, гуляючи отак по волі, без жодного нагляду й дозору, вмалила Марсела хоч на стільки честь свою дівоцьку. (...) Правда, вона від пастухів не тікає, розмов із ними не уникає, поводиться з усіма ґречно та приязно, але як хто заведе, було, річ про женихання чи й про шлюб святий, законний, — зараз такого йому одкоша дасть, що летить неборак від неї, як камінь із катапульти. (...) Тут неподалік буки високі ростуть, буде їх зо два десятки, так на кожному на корі гладенькій вирізане-викарбуване ім’я Марсели, а на одному ще й корона вимережана — то ясував якийсь залицяльник, що Марсела гідна вінця краси людської. Тут один пастушок зітхає, там другий жалі виливає, звідси чути пісні любовні, а звідти — сумовитії співи. Той цілу нічку просиджує десь під скелею чи під дубом, очей заплаканих і на хвильку не склепляючи, усе про неї мріючи та душею мліючи, поки сонце святе не встане; інший лежить усю днину літню гарячу десь на піску палючому, раз у раз тяженько зітхаючи та скарги свої ненастанні милосердним небесам посилаючи, — і над тим, і над сим, і над п’ятим, і над десятим вільно й безжурно тріумфує вродлива Марсела. А ми всі, що її знаємо, дивимось і виглядаємо — коли вже скінчиться те її гордування, хто буде той щасливець, що зломить уперту її вдачу й утішиться красою її несказанною? Усе, що я вам розповів допіру, то щирісінька правда, отож вірю я й тому, що сей хлопець сказав: не з якої іншої причини й наш Хризостом помер. (...)

(Переклад з іспанської Миколи Лукаша й Анатоля Перепаді)

Робота з текстом

Осмислюємо прочитане. 1. У чому полягає трагедія й іронія в описі історії Марсели? 2. Як трактується в епізоді «галантне кохання»? 3. Яких іронічних зворотів уживає автор, щоб виявити крізь драматизм сміховинність ситуації?

Творче завдання. У тексті є промовисті імена персонажів. Визначте значення імен Марсела, Пльєрмо та Хризостом і пов’яжіть їх із текстом. Як значення впливає на драматичний та комічний складники тексту?

Розділ XXV,

де оповідається про дивні речі, які приключалися хороброму лицареві з Ламанчі в Моренських горах, та про покуту, що він собі накинув, наслідуючи Милосума

Коментарі

Не здобувши звитяги в подвигах, Дон Кіхот вирішує наслідувати приклад великих лицарів і здійснювати покуту. Відмовившись від шаленства та руйнівних вчинків (як Роланд), він збирається — відповідно до взятого ним імені Лицаря Сумного Образу — здійснювати покуту плачем і відлюдництвом. Коли ж Санчо питає, яка ж причина могла його спонукати до такої покути, Дон Кіхот стверджує, що з причини це може зробити будь-хто, а от справжня краса цього вчинку виявляється в тому, щоб зробити це без причини. Не маючи змоги написати листа до прекрасної Дульсінеї Тобоської, він розповідає його Санчо Пансі, а той покладається на свою блискучу пам’ять.

Лист Дон Кіхота до Дульсінеї Тобоської

«Достохвальна й можновладна сеньйоро!

Зранений вістрям розлуки й ужалений жалем у саме серце, найсолодша Дульсінеє Тобоська, зичить тобі щастя і здоровля той, хто сам їх не має. Якщо краса твоя мною гордує, якщо цнота твоя мною нехтує, якщо зневага твоя мене к землі прибиває, то хоч я собі й терпливий удався, не здолаю більше тої муки зносити, що не тільки важка понад силу, а й довго понад усяку міру триває. Вірний мій зброєносець Санчо розповість тобі докладно, прекрасна невдячнице, кохана ворогине моя, у який розпач я упав із твоєї причини. Якщо рачиш¹ порятувати мене — твій єстем, а ні, то чини собі як сама знаєш, а я, збавивши собі віку, задовольню жорстокість твою і моє жагуче прагнення.

Твій до гробу Лицар Сумного Образу».

(Переклад з іспанської Миколи Лукаша й Анатоля Перепаді)

Краса слова

На фінал першої частини автором написано шість віршів, серед яких чотири сонети: присвяти Дон Кіхотові та його гробниці, Росінантові, Санчо Пансі та Дульсінеї. Перша частина книжки змальовує життя не просто напівбожевільного героя, а майже легендарної особи, адже про нього автор дізнається тільки від третіх осіб. Крім того, поезії, що завершують першу частину, дають змогу говорити про Дон Кіхота як про того, хто, за прикладом античних героїв, заслужив найвищих почестей — поетичного уславлення, яке отримували давньоримські імператори та полководці, котрі вигравали великі війни. Створюючи цей поетичний ореол, автор підносить не тільки мандрівного лицаря, а й інших персонажів до рівня легендарних осіб, міфологічних постатей. Цим роман стає вже не просто літературним твором, а способом утвердження величі народного духу.

• Образ Дон Кіхота можна назвати «амбівалентним» і «парадоксальним». У чому ви вбачаєте суперечливість героя? Чому, на вашу думку, для автора дуже важливо зобразити героя і комічно, і трагічно?

Робота з текстом

Осмислюємо прочитане. 1. Як Дон Кіхот уявляє собі ставлення до нього красуні Дульсінеї Тобоської? 2. За якими ознаками можна стверджувати, що історія мадрівного лицаря — це твір з украпленнями куртуазного (любовного) роману? 3. Чому герой обирає для себе імення Лицар Сумного Образу?

Творче завдання. Напишіть відповідь Дон Кіхотові від імені Дульсінеї Тобоської.

Дискусія. Чи варто вірити в нездійсненні ідеали?

Робота в групах. 1) У чому мав рацію Дон Кіхот? 2) У чому помилявся Дон Кіхот? Порівняйте результати роботи в групах.

Життєві ситуації. Перекладач М. Лукаш писав: «Кожний із нас трохи є Дон Кіхотом». Що він мав на увазі? Які риси людського характеру втілені в образі героя?

ЧАСТИНА ДРУГА

Коментарі

Перша частина роману — це цілісний твір, у якому розповідається про історію життя героя і завершується його смертю та посмертною славою. Друга ж частина історії, опублікована більше, ніж через десять років після першої, стає своєрідним філософським роздумом на тему обману, хоча письменник і дотримується тієї ж самої побудови: це іронічно побачені та представлені подвиги.

¹ Рачити — хотіти.

А. Архипова. Ілюстрація до роману «Хитромудрий ідальго Дон Кіхот Ламанчеський». 1980 р.

Однак на початку другої частини М. де Сервантес вкладає в уста Дон Кіхота думки про умовність істини й брехні. Якщо в першій частині роману вони були окремими епізодами, з яких складалася життєва історія героя, то друга частина — це одна велика історія обману й ілюзії, що проходить через сюжет. У супроводі Санчо Панси під час чергового виїзду Дон Кіхот, який утік із дому, зустрічає трьох сільських дівчат. Санчо, котрому треба приховати свою брехню про нібито зустріч із Дульсінеєю, сказав йому, що одна з них — Дульсінея, а інші — дві її служниці.

Дон Кіхот вважає, що він у черговий раз став жертвою чаклунства великого чарівника, котрий перетворив прекрасну Дульсінею на селянку.

Після кількох пригод, серед яких були й змагання з кількома лицарями, плавання чарівним човном і перемоги над левами (після чого Дон Кіхот воліє називатися Лицарем левів), мандрівник і шукач пригод зустрічає прекрасну мисливицю, яка виявляється дружиною герцога. Подружжя запрошує Дон Кіхота й Санчо Пансу до себе — і все їхнє перебування при дворі перетворюється на величезну ілюзію повернення славетних лицарських часів. Санчо Панса отримує губернаторство на острові — там він несподівано виявляє велику мудрість, однак не витримує змагання між чесністю та грою, розпочатою герцогом. Санчо не вдається бути правдивим губернатором, він повертається до Дон Кіхота, збагатившись лише досвідом і переконанням, що губернаторство — не для нього.

Роман завершується повним зреченням Дон Кіхотом своїх ілюзій та фантазій. Він відмовляється від лицарства, знову називає себе Алонсо Кіханом і помирає у своєму ліжку вдома...

Робота з текстом

Осмислюємо прочитане. 1. Охарактеризуйте побудову роману про Дон Кіхота. 2. Визначте специфіку відтворення ознак лицарського роману у творі М. де Сервантеса Сааведри. 3. Охарактеризуйте образи Дон Кіхота та Санчо Панси.

Творче завдання. Створіть розділ про пригоди Дон Кіхота в наш час (усно або письмово).

Дискусія. Як ви розумієте поняття «донкіхотство»? Висловте власне ставлення до нього.

Робота в групах. 1) Знайдіть на мапі місця, про які йдеться в романі. 2) Назвіть реалії життя, котрі відображено в романі.

Життєві ситуації. Чи можна поєднати фантазію і повсякденне життя?

Проєкт. Підготуйте повідомлення про втілення образів роману М. де Сервантеса Сааведри в різних видах мистецтва: а) кіно; б) музиці; в образотворчому мистецтві; в) балеті; г) скульптурі (1 за вибором).

Радимо прочитати

Сервантес М. де Сааведра. Дон Кіхот / М. де Сервантес / переклад М. Іванова. — Київ, 2011.

Сервантес М. де Сааведра. Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі М. де Сервантес / переклад М. Лукаша й А. Перепаді. — Київ, 1995.