Зарубіжна література. Повторне видання. 8 клас. Ніколенко

Овідій

43 до н. е. — приблизно 18 р. н. е.

Вінець Овідія вовіки не зів’яне...

Микола Зеров

Сторінки життя та творчості

Публій Овідій Назон народився в м. Сульмоні, у передгір’ях Апеннін (Італія). Він походив із старовинного знатного роду. Батько, пишаючись своїм станом, прагнув дати дітям — Луцієві й на рік молодшому Публієві — найкращу освіту.

Овідій навчався спочатку в Сульмоні, а потім — у Римі. У той час діяли такі заклади, як граматичні школи, де учні читали твори грецьких і римських авторів, вивчали історію, географію, міфологію. Там Овідій захопився поезією. Але вищим етапом навчання в давньоримському суспільстві вважали риторичну школу. Тут під керівництвом досвідчених ораторів знатні юнаки оволодівали мистецтвом красномовства. Основною формою навчання були так звані декламації — ораторські вправи на історичну або міфологічну теми. Їх поділяли на суперечки (контроверзи), що імітували судовий процес, а також умовляння і поради (свазорії). За свідченням сучасників, Овідій досяг великих успіхів у риториці. Крім того, наділений багатою уявою, він залюбки поринав у світ міфології та літератури, з дивовижною легкістю складав вірші й виголошував їх серед друзів. Хоча батько хотів, щоб Овідій зробив судову кар’єру, він присвятив своє життя мистецтву.

У Римі Овідій познайомився з видатними поетами свого часу — Тібуллом і Проперцієм. Завдяки таланту для нього відчинилися двері до вищого товариства й імператорського палацу.

Першими творами Овідія стали три книжки — «Любовні елегії» («Amores») і «Героїди» — віршовані послання міфічних героїнь до чоловіків. Овідій продовжив традиції Тібулла й Проперція в жанрі любовної елегії. Проте, залишаючись у межах жанру, він надав йому нового звучання. Ранні елегії письменника, крім традиційних мотивів кохання, сповнені легкої іронії, кумедних дотепів, блискучої поетичної гри. Публічні декламації і поява «Любовних елегій» одразу принесли їхньому авторові широке визнання. Популярність Овідія зросла, коли з’явилася його нова книжка «Наука кохання», що містила поради для закоханих. У Римі не було жодної людини, яка б не знала цього твору, де було поетично змальовано почуття кохання, його барви й відтінки. Разом із тим у книжці подеколи звучала насмішка над моральними нормами доби Августа, критика деяких звичаїв того часу.

I. Теодореску. Овідій у вигнанні. 2010 р.

Ще один великий твір поета — поема «Метаморфози» — побудована на міфологічній основі. За допомогою міфів автор прагнув пояснити все, що відбувається у світі. Водночас із «Метаморфозами» Овідій писав інший твір — «Фасти» («Календар»). Це своєрідний поетичний літопис, де, ідучи за календарем, автор розповідав про міфи, звичаї та події, пов’язані з історією Риму.

Робота над обома поемами захопила поета. Однак імператор Август розгнівався на Овідія і відправив його в заслання в м. Томи (нині м. Констанца, Румунія). Перед від’їздом митець у відчаї спалив «Метаморфози». Друзі, на щастя, зберегли рукописні копії твору. Десять років Овідій прожив далеко від батьківщини. Драму поета відображено в його збірці віршів «Сумні елегії».

Що ж було причиною заслання? Про це ми й досі не знаємо. Імовірно, один з Августових поплічників звів на Овідія наклеп. А можливо, «Наука кохання», де звучала іронія на адресу тогочасної дійсності, викликала незадоволення правителя. А може, Овідій, наближений до імператорського двору, побачив і почув щось заборонене... Ніхто напевно не знає. Утім, відомого й прославленого поета невдовзі не стало в Римі. Август заборонив згадувати його ім’я. У своїх листах на батьківщину Овідій посилав друзям частинами «Сумні елегії» — скарги на долю і молитви про швидше повернення до Риму. Але ані Август, ані його наступник Тіберій не зглянулися над вигнанцем. Після десятирічного перебування на чужині, виснажений хворобами й злиднями, Овідій помер у м. Томах. Не здійснилося його останнє бажання — бути похованим на батьківщині.

Незважаючи на несправедливий вирок, муза Овідія ніколи не замовкала. Тому «Сумні елегії» стали не лише втіленням трагедії та скорботи митця, а й свідченням його сили духу, жаги життя та нескореного таланту.

Мудра думка

«Характер пісні Овідія змінився. Тепер вона далека від граціозного, ювелірного мережива “Любовних елегій”, їй чужа вченість, умовність тем і риторична обробка традиційних мотивів. Овідій блискуче володів мистецтвом красномовства, воно не захоплює читача тією барвистістю та жвавістю образів, що ними уславилися “Метаморфози”: пишне малювання стає суворою графікою; легкість душевних поривів — болем і заціпенінням. Так мусило бути: поет співає тепер про себе, і саме простота й щирість, з якими він передає свої страждання, роблять безсмертними його “Сумні елегії”» (Андрій Содомора).

СУМНІ ЕЛЕГІЇ (ЖИТТЯ ПОЕТА, IV, 10)

Любощів ніжний співець, як свій шлях життьовий перейшов,

Друже-нащадку, тобі повість розкаже моя.

Мила отчизна моя — Сульмон, на джерела багатий;

Дев’ятдесят туди миль треба від Риму пройти.

Там я на світ народивсь, а щоб добре ти рік той затямив,

Знай, що однакова смерть консулів стріла тоді.

З діда і прадіда рід наш поважний із кінників римських,

Не випадковість, не гріш в люди виводили нас.

Парость не перша в сім’ї, — коли я на світ появився,

Був уже брат у батьків, старший од мене на рік;

Але зірниця одна привітала народження наші,

День святкувався один, тільки на два пиріжки.

Був то один із п’яти, зброєносній Мінерві відданих

Днів, коли перші бої в цирку кривавлять пісок.

В ранніх зелених літах нас виховують пильно й дбайливо:

В Рим до найкращих знавців батько обох нас послав.

Брат мій ще з літ молодих вінець красномовства вподобав,

Форума сварки гучні вабили серце його.

Серцю ж моєму з дитинства подобались святощі неба,

Муза до тихих пісень кликала душу мою.

Часто мовляв панотець: «Не за хлібне ти діло берешся

Славен Гомер, але й він так і помер нуждарем!»

Батькове слово узяв до душі я і, муз призабувши,

Спробував прозу писать, кинув я метри дзвінкі, —

Тільки ж писання моє самохіть окрилялося ритмом,

Що б не почав я писать, вірші складались самі.

Роки тим часом минали — нечутною перше ходою,

Вільної тоги настав день для обох юнаків,

Туніки наші прикрасив широкий рубець пурпуровий,

Нахили серця, проте, не відмінилися в нас.

Брат мій подвоїти встиг в житті своїм десять лиш років, —

Вмер, і я мав почуття, ніби себе я втеряв.

Потім посаду прийняв я, зеленим літам відповідну,

Членом колегії трьох деякий час я пробув.

Курія далі чекала; та звузив я рубчик червоний,

Бо не по силі моїй був той почесний тягар;

Тіло незвичне було, та й душа не лежала до праці,

А честолюбство мені завжди огидне було;

Сестри до того ж Аонські шептали про творче дозвілля,

Що уявлялось і так даром найкращим мені.

Як шанував, як любив я прославлених Римом поетів!

В кожнім улюбленці муз бога я серцем вчував.

Слухав я Макра старого читання — поему про «Птахів»,

Та про отрутних гадюк, та про цілюще зело.

Часто Проперцій мені довіряв свою сповідь огненну:

Щира й правдива приязнь нас сполучала обох.

Басс, знаменитий сатирою, славний гекзаметром Понтік

Спільники любі були тих товариських зібрань;

І незрівнянний Горацій втішав нас багатством мелодій,

Пісні химерно-тонкій рідну навчивши струну.

Тільки на образ Вергілія знав я, і смерть передчасна

Вирвала з мого життя дружбу, Тібулле, твою.

Галле, він твій спадкоємець, його спадкоємець — Проперцій,

Я в тому колі з’явивсь вже як четвертий співець.

Як я старіших колись, так мене привітали молодші;

Хутко Талія моя стала відомою всім.

А виступав я з читаннями перед громадою в Римі, —

Ледве чи й раз поголить бороду вправився я.

Хист мій співецький збудила прославлена в місті Корінна,

Так неправдивим ім’ям владарку звав я свою.

Досить тоді написав я, та все, що вважав негодящим,

Сам — вибагливий співець — кидав в огонь без жалю...

Правда, тоді, як я йшов на вигнання, багато спалив я

Навіть достойних пісень, в гніві на Музу свою.

Серце було в мене чуле, покірне Еротові серце;

Часто з найменших причин поломеніло воно.

Але хоч був я такий, хоч займавсь од найменшої іскри,

Та на іменні моїм плям і чуток не було.

Мало не хлопцем мене оженили; немила та жінка

Дуже недовго жила шлюбним зо мною життям.

Друга її заступила; не смію догани їй скласти,

Але недовго й вона ложе ділила моє.

Третя й остання діждала зо мною поважного віку,

Та й на заслання мене випало їй виряджать.

Мав і дочку я єдину, і внуків од неї діждався,

Двох вона мала дітей, але і шлюб не один.

От уже шлях свій промірявши, вмер панотець мій спокійно,

Дев’ять десятків прожив він на своєму віку.

Гірко я плакав за ним, так би й він оплакав свого сина,

Скоро й паньматці своїй почесть останню я склав.

Щастя їм випало, що мого горя вони не діждали,

Що мого вислання день їх в домовині застав.

Щастя й моє, що недоля мене не при них перестріла,

Не довелося старим гірко за мною тужить.

Та як од мертвих не тільки ім’я на землі зостається,

І од високих кострів тінь одлітає легка,

І як про горе моє прилине до вас поголоска,

І понад Стіксом мутним будуть судити мене, —

Знайте, кохані, тоді, що причина мойого вигнання —

Вчинок незважений мій, а не злочинство яке.

Мертвим належне оддав я; для тебе, читачу сердечний,

Знову продовжую я повість скорботну свою.

Роки найкращі минули; прийшла сивина незабаром,

В кучері чорні мої позапліталася скрізь,

І переможний їздець на моєму віку олімпійський

Десять вже взяв нагород і заквітчався вінком, —

Як несподіваний Цезаря гнів мене вислав у Томи,

Де чорноморський бурун в західні б’є береги.

Кари моєї причина і так аж занадто відома,

Але про власну біду свідчить не вільно мені.

Зрада супутників, прикрості слуг — що я згадувать маю?

Лихо те тяжче було, аніж вигнання само.

Тільки ж дух мій не схитнувсь, не скорився лихій я негоді,

Скупчив всі сили свої, щоб перетерпіть біду.

Бід же на мене звалилося стільки на суші й на морі,

Скільки зірок золотих в небі високім горить.

Давнє дозвілля, солодке життя довелося забути

І в непривичній руці зброю належну піднять.

Берег сарматський, суміжний із племенем гетів стрілецьким

Зрештою нас привітав після набридлих блукань.

Зброя дзвенить тут довкола, та я, щоб недолю забути,

На самотині свою пісню складаю сумну.

І хоч нікого нема, хто б її привітав благодушно,

Але скорочує день, час забирає вона.

Дяка, о Музо, тобі, що живу і страждання я зношу,

І що це трудне життя не надломило мене.

Ти бо потіху даєш, ти приходиш до мене, як ліки,

І заспокоюєш ти серце турботне моє.

Вождь і супутник єси: пориваєш мене від Дунаю,

На Геліконі мені місце почесне даєш;

Ти, що нерясно буває, мені за життя ще з’єднала

Славу й потужне ім’я, шану посмертну співців.

Заздрість, що все сьогочасне принижує завжди і ганить,

В пащі неситій моїх не поглинула пісень.

І хоча наша доба породила великих поетів,

Але прихильні були людські й для мене уста.

І хоч на думку мою є багацько співців поважніших,

Поруч із ними й мене ставить ласкавий читач.

Передчування ж співецьке говорить мені — та чи правда? —

Що і по смерті не весь буду я, земле, твоїм.

Чи то мій хист, чи то ласка твоя оцю славу з’єднали, —

Дякую красно тобі, любий читальнику мій!

(Переклад із латини Миколи Зерова)

Краса слова

Як відомо, жанр елегії винику Стародавній Греції і наповнювався громадянськими мотивами, а також мотивами кохання. У ранній творчості Овідія звучать любовні мотиви, але в пізній період життя в його елегіях переважають особисті переживання, мотиви розчарування, самотності й страждання. Основний художній конфлікт «Сумних елегій» — несправедливість влади до поета. Цей конфлікт виходить за межі біографії митця, набуваючи широкого філософського значення.

Образ Овідія назавжди залишився в історії художньої літератури як образ митця-вигнанця. До цього образу й до творчості поета зверталися багато письменників, зокрема й М. Зеров, який зробив чимало перекладів його творів. Над поезіями Овідія М. Зеров працював в останні роки, перебуваючи в засланні на Соловках. У долі давньоримського митця український поет убачав сумні паралелі зі своїм життям.

Робота з текстом

Перевірте себе. 1. Визначте роль Овідія в розвитку зарубіжної літератури. 2. Якого спрямування надав митець жанру елегії? 3. Охарактеризуйте ліричного героя в збірці «Сумні елегії». 4. Розкрийте філософський і моральний зміст книжки «Метаморфози». Яку роль у ній відіграє міфологія?

Осмислюємо прочитане. 1. Які факти біографії Овідія відображено в тексті? 2. У яких рядках ідеться про художні твори, що написав митець? 3. Які почуття та настрої втілено в поданому фрагменті із «Сумних елегій»? 4. Знайдіть у тексті контрасти. Яку роль вони відіграють? 5. Які міфологічні образи використав автор? З якою метою?

Творче завдання. Доберіть прикметники для характеристики ліричного героя Овідія.

Дискусія. Чи можна назвати ліричного героя Овідія патріотом?

Робота в групах. Визначте подібність і відмінність між елегіями Тіртея та Овідія.

Життєві ситуації. Що для вас означає поняття «батьківщина»? Чи сумували б ви за нею, якби жили далеко?

Проєкт. Підготуйте проект на тему «Микола Зеров — перекладач античної лірики».

Радимо прочитати

Зеров М. Зібрання творів : У 2 т. / М. Зеров. — Київ, 1990.

Кирилюк З. В. Зарубіжна література. Античність. Середньовіччя... / З. В. Кирилюк. — Тернопіль, 2002.