Зарубіжна література. Електронна хрестоматія. 7 клас. Ніколенко

Корнелія Функе

(нар. 1958 р.)

Мій найкращий друг — людина, яка дасть мені цікаву книжку, яку я ще не прочитав.

Авраам Лінкольн

1. Розкрийте зміст словосполучення «жага до читання». Чи маєте ви таку жагу до книжок чи інших видів мистецтва?

2. Яких книжкових персонажів ви б хотіли «оживити» силою своєї фантазії?

Корнелія Функе — відома німецька письменниця та ілюстраторка, яка працює переважно в жанрі фентезі та пригодницького роману.

Корнелія Функе народилася 10 грудня 1958 р. в м. Дорстені (Німеччина). Після закінчення гімназії вона переїхала до м. Гамбурга, щоб вивчати соціальну педагогіку в університеті. Три роки потому працювала вихователькою дітей з особливими потребами, своєю увагою та піклуванням допомагала їм хоча б трохи забути про їхні проблеми. Однак жага до книжок і малюнків не полишала її, тому паралельно Корнелія опановувала секрети оформлення книжок у Гамбурзькому інституті дизайну.

К. Функе прикрашала своїми малюнками дитячі книжки, однак їх зміст не завжди їй подобався, тому невдовзі вона вирішила сама створювати незвичайні історії для дітей та підлітків. Перший роман К. Функе «Великий пошук дракона» вийшов друком у 1988 р. У ньому йдеться про Бена й Лізу, які супроводжують дракона Лунга на «дах світу», щоб він міг там зустріти подібних собі істот. Авторкою було створено понад 40 фантастичних творів, більшість із яких вона сама ж і проілюструвала. У 2002 р. в США вийшов друком переклад її роману «Володар над злодіями» (2000), ця книжка отримала одразу дві престижні американські премії в галузі дитячої літератури, а британський журнал “Guardian” розмістив її на першій сходинці хіт-параду дитячої літератури.

У 2005 р. журнал «Time» зарахував К. Функе (до речі, разом із президентом США Джорджем Бушем, засновником компанії «Apple» Стівом Джобсом і духовним лідером Далай Ламою) до 100 найвпливовіших людей світу. У 2007 р. письменниця здобула перше місце в списку авторів світових бестселерів для дітей.

У 2003 р. був надрукований найвідоміший роман-фентезі К. Функе для підлітків — «Чорнильне серце», а в 2005 р. і 2007 р. читачі отримали його продовження — «Чорнильна кров» і «Чорнильна смерть». У 2004 р. театр м. Ганновера поставив «Чорнильне серце» на сцені, у 2008 р. роман було екранізовано.

Успіх книжок письменниці стрімко зростає, вони залишаються популярними серед дітей і підлітків, часто екранізуються (за її творами знято близько 10 фільмів), отримують численні відзнаки, серед яких премія «Бембі» у категорії «Культура» (2008), Федеральний Хрест за заслуги (2008) і премія імені братів Я. і В. Ґрімм (2009).

Кадр із кінофільму «Чорнильне серце» (режисер Івн Софтлі, Німеччина, Велика Бртанія, США, 2008 р.).

ЧОРНИЛЬНЕ СЕРЦЕ

Чарівна сила мистецтва слова. Провідною темою роману «Чорнильне серце», що ввійшов до циклу творів разом із романами «Чорнильна кров» і «Чорнильна смерть», є жага до читання. Загалом «чорнильна трилогія» написана на пошану книжкам і літературі. У циклі утверджується магія слова й привабливість читання. Уже в першому романі йдеться про чарівність мистецтва слова, майстерність написання книжки й про те, який вплив мають книжки на тих, хто їх читає.

У романі «Чорнильне серце» розповідається про палітурника й книголюба Мортимера Фолхарта (для родичів просто Мо) та його дочку, дванадцятирічну Меггі. Через виняткові здібності батька з ними трапилися надзвичайні пригоди. Давно, коли Меггі була ще маленькою, Мо читав своїй дружині Терезі одну цікаву книжку так виразно, що її персонажі раптом ожили в реальному світі. А сама Тереза разом із двома її кішками дивним способом потрапила в середньовічний книжковий світ.

Через десять років після тих подій біля будинку Мо та Меггі з’явився незнайомець, якого батько називав Вогнеруким. Той незнайомець попередив про небезпеку: інші книжкові персонажі, оживлені за допомогою читання, — Капрікорн і його банда — намагаються заволодіти останнім примірником книжки, щоб оживити страшну істоту — Тінь і назавжди залишитися на Землі. Незважаючи на всі спроби Мо та його родини втекти й сховати книжку, ворогам удається їх схопити. Однак виявляється, що Меггі успадкувала магічний дар батька. За допомогою мистецтва слова, що здатне творити дива, їй вдалося перегорнути сторінку, завдяки чому Капрікорна та його поплічників було «зачитано» назад у книжку, а матір повернулася додому.

Персонажі роману переживають багато пригод. Події розвиваються стрімко й непередбачувано, але любов до книжок і творча уява допомагають Меггі, Мо й Елінор подолати всі небезпеки.

Окрім традиційного казкового сюжету про боротьбу добра і зла, у творі порушується багато актуальних моральних проблем: дружба і любов, стосунки батьків і дітей, прощення та відповідальність за свої дії. Роман К. Функе «Чорнильне серце» є своєрідною версією про створення світу, в основі якого — Слово, загальнолюдські цінності. І тільки від людини залежить, який моральний вибір вона зробить.

Тема «оживлення» книжки. Коли ми читаємо цікаву книжку, то насамперед бажаємо «зануритися» в оповідь, «проникнути» у її світ, ніби розчинитися в ньому. К. Функе втілила читацькі фантазії в «Чорнильному серці», створивши художній світ, у якому автор, текст і читач залежать одне від одного. Незважаючи на те, що події роману відбуваються в наш час, у творі жодного разу не згадуються комп’ютер і телевізор. Усе відбувається довкола шарудіння книжкових сторінок. За словами письменниці, її твір «про тих, хто любить читати, і для тих, хто любить читати». Кожен розділ у романі розпочинається цитатою відомих письменників, що акцентують увагу на тих чи тих моральних питаннях.

Магія слова дає змогу письменниці вдихнути життя в гру думок, надати читачеві простір для фантазії, розкрити красу мистецтва. «Смакуй кожне слово, Меггі, — зазвучав у її пам’яті голос Мо, — нехай воно тане в тебе в роті. Відчуваєш кольори? Вітер і ніч? Страх і радість? І любов? Відчуй їх, Меггі, і все оживе» — так зображує процес «оживлення» книжки К. Функе.

Образ Меггі. Дванадцятирічна Меггі, дочка палітурника Мортимера Фолхарта, обожнює книжки. Цього вона навчилася у свого батька, якого ніжно називає «книжковим лікарем». Дівчинка зовсім не пам’ятає матері, але не відчуває себе знедоленою, бо живе в чарівному світі, сповненому любов’ю, фантазією та пригодами, — світі чудових книжок. Її батько Мо є книжковим фанатом, саме він навчив Меггі цінувати красу друкарського слова. Але, крім цієї пристрасті, вони ще володіють дивовижним даром — оживлювати героїв із прочитаних ними вголос книжок. Однак ця таємниця, як і обставини зникнення її мами, розкрилася дівчинці лише під час незвичайних подій: неочікуваних, жахливих і нереальних.

Кадр із кінофільму «Чорнильне серце» (режисер Івн Софтлі, Німеччина, Велика Бртанія, США, 2008 р.).

Як найкращі героїні народних казок, Меггі з гідністю проходить через усі випробування, бо має сильний характер, веселу вдачу й допитливий розум. А ще вона відкрита до спілкування, любить своїх рідних та персонажів її улюблених книжок, уміє побороти почуття страху й сміливо йде до власної мети. Усі ці моральні якості вона взяла з книжок, які її скрізь оточують і є її найбільшим скарбом.

ЧОРНИЛЬНЕ СЕРЦЕ (2003)

РОМАН-ФЕНТЕЗІ

(Скорочено)

Нічний незнайомець

Як Меггі і Мо ставилися до книжок? Знайдіть у тексті слова, які розкривають їхнє ставлення до художньої літератури.

(...) А тієї ночі, коли стільки всього почалося й стільки всього назавжди змінилося, під подушкою в Меггі лежала одна з її улюблених книжок. І коли дощ так і не дав Меггі заснути, дівчинка сіла, протерла очі, проганяючи втому, дістала з-під подушки книжку й розгорнула її. Сторінки загадково зашурхотіли. Меггі подумала, що кожна книжка, коли її розгортаєш, шепотить якось по-своєму — залежно від того, знаєш ти, про що вона, чи ні. Але тепер треба було спершу запалити світло. У шухлядці нічного столика Меггі тримала коробку сірників. Мо не дозволяв їй запалювати вночі свічок.

Вогню він не любив. «Вогонь пожирає книжки», — часто казав він. Але ж їй було вже, зрештою, дванадцять років, і наглянути за кількома свічками вона могла.

Читати при свічках Меггі любила. На підвіконні в неї завжди стояло три свічки у свічниках. Тож вона саме піднесла запаленого сірника до одного з чорних ґнотиків, коли це за вікном почулися кроки. Меггі злякано дмухнула на сірника (як же виразно вона пригадувала цю мить багато років потому!), стала в ліжку навколішки, припала до мокрої від дощу шибки й виглянула надвір. Ось тоді вона його й побачила.

Через дощ темінь стояла якась бліда, і той незнайомець здавався в ній просто тінню. Лише його обличчя немовби світилося. Мокрий чуб прилип йому до чола. На чоловіка лив дощ, та він цього ніби й не помічав. Стояв нерухомо, обхопивши себе руками, неначе хотів хоч трохи зігрітися. Стояв і, задерши голову, дивився на їхній будинок.

«Треба збудити Мо!» — подумала Меггі, проте не зрушила з місця. Серце в неї калатало, і вона й далі вдивлялася в ніч, так мовби той незнайомець заразив її своєю закляклістю. Раптом він повернув голову, й Меггі здалося, ніби він зазирнув їй просто в очі. Вона зіскочила з ліжка так поквапно, що розгорнена книжка впала на підлогу. Дівчинка босоніж вибігла в темний коридор. У старому будинку було прохолодно, хоч уже закінчувався травень.

У кімнаті Мо ще горіло світло. Він часто читав до пізньої ночі. Це від нього Меггі успадкувала пристрасть до книжок. Коли іноді вона прокидалася з поганого сну й утікала спати до нього, то ніщо не присипляло її краще, ніж його спокійне дихання й шелестіння сторінок. Ніщо не проганяє страшних снів швидше, ніж шурхіт задрукованого літерами паперу.

Кадр із кінофільму «Чорнильне серце» (режисер Івн Софтлі, Німеччина, Велика Бртанія, США, 2008 р.).

Одначе постать за вікном — то не сон.

Книжка, яку Мо читав цієї ночі, була оправлена в блідо-блакитну лляну палітурку. Згодом Меггі не раз згадувала й про це. Ох, скільки ж усіляких дрібниць затримується в пам’яті.

— Мо, надворі хтось стоїть!

Батько підвів голову й подивився на неї непритомним поглядом — як завжди, коли вона перебивала йому читати. І щоразу минало кілька секунд, перше ніж він повертався з якогось іншого світу — з лабіринту літер і слів — на землю.

— Хтось стоїть? А ти не помиляєшся?

— Ні. Стоїть і дивиться на наші вікна.

Мо відклав книжку.

— Що ти читала перед сном? «Доктор Джекіл і містер Гайд»?

Меггі поморщила чоло:

— Прошу тебе, Мо! Ходімо зі .мною.

Батько не повірив, однак рушив за нею. Меггі тягла його за собою так нетерпляче, що в коридорі він наштовхнувся босою ногою на стос книжок. А на що ж іще?! Удома в них повсюди були стоси книжок. Книжки стояли не лише на полицях, як у решти людей, а й горами лежали під столами, на стільцях, у всіх кутках. Книжки були на кухні й у вбиральні, на телевізорі й у шафі з одягом; невисокі стосики й високі стоси, книжки грубі й тоненькі, старі й нові... Вони зустрічали Меггі спокусливо розгорненими сторінками за сніданком, проганяли нудьгу в похмурі дні... І часом просто потрапляли під ноги.

— Просто стовбичить і стовбичить! — шепотіла Меггі, тягнучи Мо до своєї кімнати.

— А обличчя в нього волохате? Тоді це, мабуть, перевертень.

— Та годі тобі! — Меггі невдоволено зиркнула на батька, хоч його жарти й проганяли страх. Їй уже й самій майже не віри лося в те, що під дощем там хтось стоїть... поки вона знову не стала навколішки біля вікна. — Оно! Бачиш? — прошепотіла.

Мо виглянув з вікна, по якому безперервно стікали дощові краплі, але нічого не відповів.

— Хіба ти не божився, що злодії до нас ніколи не прийдуть, бо тут немає чого красти? — прошепотіла Меггі.

— Це не злодій, — відказав Мо, і його обличчя, коли він відійшов од вікна, було дуже заклопотане.

Серце в Меггі закалатало дужче.

— Лягай спати, Меггі, — сказав батько. — Це гість до мене.

Меггі не встигла поцікавитися, що ж то, заради всього святого, за такий гість, який з’являється серед ночі, — не встигла, бо Мо поквапився з кімнати. Вона стривожено подалася за ним. Уже в коридорі почула, як батько скинув ланцюжка на вхідних дверях, а коли вискочила в передпокій, Мо стояв у відчинених дверях.

Ніч прохопилася до будинку темна й волога, а дощ зашумів загрозливо гучно.

— Вогнерукий! — гукнув у темряву Мо. — Це ти?

Вогнерукий? Що це за ім’я? Меггі не пригадувала, щоб коли-небудь чула його, а проте воно все ж таки щось нагадувало — щось далеке-далеке, таке, що ніяк не хотіло прибрати чітких обрисів. (...)

Кадр із кінофільму «Чорнильне серце» (режисер Івн Софтлі, Німеччина, Велика Бртанія, США, 2008 р.).

Наступного ранку, лише почало сіріти, як Меггі прокинулася через те, що відчула чиюсь присутність у своїй кімнаті. Здивована, вона побачила батька, котрий пакував до валізи її речі. Мо як вправний палітурник часто бував у мандрах, адже букіністам, колекціонерам чи бібліотекам потрібен був його хист, і тому його запрошували відновити давні книжки чи заново їх оправити. Батькова робота заохотила Меггі змайструвати табличку з написом: «Мортимер Фольхарт, книжковий лікар» і почепити на двері його майстерні. Із собою дівчинка взяла кілька улюблених книжок, адже так вона мандрувала з батьком завжди.

Таємниці

Чому Меггі називала книжки своїми друзями?

(...) «Коли береш із собою книжку, — сказав Мо, кладучи до скриньки першу, — то стається диво: книжка починає збирати твої спогади. А згодом досить лише її розгорнути, й відразу ніби опиняєшся там, де читав ті сторінки вперше. Перебіг очима кілька слів — і повертається все: краєвиди, запахи, смак морозива, яке ти їв, коли читав... Повір, книжки — однаково що липучка для мух. Ні до чого іншого спогади не прилипають так, як до книжкових сторінок».

Схоже, він таки мав рацію. Але Меггі щоразу брала з собою книжки ще й з іншої причини. У чужині вони були для неї наче домівкою — знайомі голоси, друзі, які ніколи з нею не сварилися, розумні, сильні, відважні друзі, що пройшли вогонь і воду, повсюди побували й зазнали численних пригод. Книжки підбадьорювали Меггі, коли в неї було сумно на душі, проганяли нудьгу, а Мо тим часом кроїв шкіру й тканину, заново зшивав розсипані старі сторінки, що їх десятками років шарпали сотні пальців.

Декотрі книжки Меггі брала з собою щоразу, інші лишалися вдома, бо не пасували до поїздки або мали поступитися місцем якійсь новій, ще не відомій історії.

Меггі провела рукою по округлих корінцях. Які ж книжки вибрати цього разу? Які історії допоможуть побороти страх, що проник до їхнього дому минулої ночі? «Може, взяти яку-небудь історію про брехню?» — подумала Меггі. Мо обманув її. Хоча знав, що вона завжди помічає обман по його носі. «Піноккіо», — спало на думку Меггі. Та ні, надто моторошно. І дуже сумно. Та однаково треба брати щось захопливе, таке, щоб прогнати з голови всі думки, навіть найпохмуріші. Може, щось про відьом? Так, вона візьме про відьом, про лисих відьом, які перетворюють дітей на мишей. А також про Одіссея з його циклопом та чародійкою, що обертає воїнів на свиней. Навряд чи їхня з Мо поїздка буде небезпечніша, ніж подорож Одіссея. Чи все ж таки небезпечніша?

Ліворуч під стінкою, в скриньці, лежали дві книжки з картинками. По цих книжках Меггі вчилася читати. Їй було тоді п’ять років, і на сторінках ще й досі лишалися сліди від її нетерплячого вказівного пальчика. А на самому дні, під рештою книжок, лежали ті, що їх Меггі зробила сама. Цілими днями вона вирізала й клеїла, малювала все нові й нові картинки, а Мо мав підписувати їх, як-от: «Янгол зі щасливим личком. На згадку Мо від Меггі». Своє ім’я вона виводила сама й щоразу писала його з двома «ґ». Меггі поглянула на незграбні літери й поклала ту невеличку книжку знову до скриньки. Оправити її доньці допоміг, певна річ, Мо. Усі її саморобні книжечки він оправляв у різнобарвний папір, а для решти книжок подарував їй спеціальну печатку з її ім’ям і зображенням однорога. Печатку вона ставила щоразу на першій сторінці: іноді чорним чорнилом, іноді червоним — як її подобалось. Та книжок Мо їй ніколи вголос не читав. Жодного разу.

Кадр із кінофільму «Чорнильне серце» (режисер Івн Софтлі, Німеччина, Велика Бртанія, США, 2008 р.).

Він підкидав її високо над головою, носив на плечах і вчив, як із пір’їн чорного дрозда робити закладки для книжок. Але ніколи їй не читав. Жодного разу, жодного слова, хоч би скільки вона клала йому на коліна книжку. Тож Меггі довелося самій навчатися, що означають оті чорні знаки, самій відкривати для себе їхній чарівний світ... Меггі випросталась.

У скриньці лишалося ще трохи місця. Цікаво, чи не має Мо якої-небудь новенької книжки — такої грубенької, такої чудової-пречудової, щоб можна було взяти її з собою?.. (...)

Шукаючи книги для своєї валізи, Меггі прочинила двері до батькової майстерні й побачила, як той загортає у папір книжку — не дужа велику, не дуже товсту, її блідо-зелена лляна палітурка була геть пошарпана. Батько поквапом випровадив доньку з кімнати. Мортимер повідомив Меггі, що вони їдуть до тітоньки Елінор в Італію. Біля автобуса на Мо і Меггі чекав нічний незнайомець — Вогнерукий. Він вимагав від Мортимера взяти його з собою, адже Капрікорн шукає їх обох.

На південь!

Що налякало Меггі у розповіді Вогнерукого?

(...) — Ти його вже бачила, — сказав Вогнерукий. — Колись давно, ти вже, либонь, і не пригадуєш, бо була ще зовсім маленька. Отака. — І показав рукою на висоті своїх колін. — Як би це тобі пояснити, хто він такий? Коли ти побачиш, як кішка жере голопузе пташеня, то, мабуть, заплачеш, чи не так? Або спробуєш його врятувати. А Капрікорн може зумисне кинути голопуцька кішці, аби лиш побачити, як вона роздирає його кігтями, а жалібне цвірінькання й тріпання того пташеняти для Капрікорна солодше за мед.

Меггі поточилася ще на крок назад, але Вогнерукий знову ступив до неї.

(...) — Капрікорн не вміє оправляти книжок, як твій батько, — вів далі Вогнерукий. — Він узагалі не вміє нічого робити до пуття. Але на одному він розуміється добре: наганяти на людей страх. Тут Капрікорн мастак. Це його ремесло. Хоча сам він, гадаю, навіть не здогадується, що в людини на душі, коли страх сковує їй руки й ноги і згинає її до самої землі. Зате він добре знає, як такий страх викликати, як примусити його проникати в домівки, в ліжка, в серця й голови людей. Його поплічники розносять той страх, мов чорні звістки, підсовують його під двері й укидають до поштових скриньок, вимащують ним стіни будинків і брами стаєнь, поки страх починає вже розповзатися сам — нечутно, зі смородом, як чума. — Вогнерукий стояв уже перед самісінькою Меггі. — А людей у Капрікорна багато, — стиха додав він. — Більшість із них служать у нього змалечку, і якщо Капрікорн накаже котромусь із них відтяти тобі вухо чи носа, той зробить це, й оком не змигнувши. Капрікорнові люди полюбляють вдягатися в усе чорне, як оте гайвороння, тільки їхній ватажок носить білу сорочку під чорною, як сажа, курткою. І якщо тобі коли-небудь трапиться котрийсь із них, то спробуй стати маленькою-маленькою, щоб він тебе й не помітив. Зрозуміла? (...)

Кадр із кінофільму «Чорнильне серце» (режисер Івн Софтлі, Німеччина, Велика Бртанія, США, 2008 р.).

Меггі опинилася у тітчиній садиби, що нагадувала більше ліс, аніж парк. Дівчинка вважала, що у її батька дуже багато книжок. Але в будинку тітки Елінор було ще більше. Мо заховав загадкову книжку в скарбах Елінор. Уночі невідомі люди пробралися в будинок і викрали Мортимера. Меггі зрозуміла, що викрадачі шукали книжку, таємниці якої вона так і не дізналася. Елінор випадково врятувала «Чорнильне серце» (саме таку назву мала книжка). Меггі з тіткою з допомогою Вогнерукого вирушили на пошуки Мортимера.

У той час

Як сталося, що Капрікорн і його банда опинилися на волі?

(...) — Здається, настав час розказати тобі всю цю історію, — нарешті промовив Мо. — Хоч я, власне, збирався розповісти її тобі не в такому невеселому місці й трохи згодом, коли підростеш. (...) Тобі сповнилося тоді, Мегі, рівно три роки. Я ще й досі пригадую, як ми святкували твій день народження. Я подарував тобі книжку з картинками. Оту, що з морською змією, яка обвилася навколо маяка і в якої болять зуби...

Меггі кивнула головою. Та книжка й досі лежала в її скриньці й уже двічі вбиралася в нову палітурку.

— Ми? — перепитала вона.

— Я і твоя мама. (...) Мамі подобалося слухати. А того разу вона вибрала «Чорнильне серце». (...) Одне слово, дали ми тобі цілий стосик книжок з картинками, зручненько вмостилися з тобою на килимі, і я почав читати. (...) Зненацька вони постали у дверях, що вели з коридору, так наче щойно ввійшли знадвору. Коли вони обернулися до нас, почувся шелест, немовби хтось розгортав аркуш паперу. На вустах у мене все ще були їхні імена: Баста, Вогнерукий, Капрікорн... Баста тримав Вогнерукого за комір, як тримають мале цуценя, що зробило шкоду. Капрікорн уже тоді любив одягатися в червоне. Але він був на дев’ять років молодший і не такий худий, як тепер. Він мав меча — я тоді меча ще зроду зблизька не бачив. У Басти на поясі теж висів меч, а також ніж. А ось Вогнерукий... — Мо похитав головою. — Той, звичайно, не мав при собі нічого, крім куниці з ріжками. Він показував з нею всілякі фокуси й так заробляв собі на прожиток. Гадаю, нікому з них і втямки не було, що з ними сталось. Я й сам збагнув це вже багато пізніше. Від мого голосу вони випали зі своєї історії, як ото з книжки випадає закладка. Та хіба вони могли це зрозуміти? (...)

Після візиту дивних гостей мама зникла. Батько шукав її скрізь, читав книги дедалі голосніше, аби повернути її. Однак усе було марно. З того часу Мо припинив читати вголос: він боявся, що одного разу може втратити і Меггі. Капрікорнові та його банді сподобалося жити в світі, де вони несподівано опинилися.

Феноліо

Чи погоджуєтеся ви з думкою Феноліо про те, що найжахливіші вбивці виходять сухими з води, а добрі люди зазвичай гинуть?

(...) Завдяки батьковій професії Меггі вже не раз випадало знайомитися з людьми, котрі любили книжки, продавали їх, колекціонували, друкували чи, як Мо, зберігали від того, щоб вони не порозпадалися. (...) Але чоловік, який їм відчинив після того, як Мо двічі подзвонив у двері, був ні такий, ні інший. Тобто він був, принаймні в очах Меггі, таки старий — років шістдесятьох, а може, й старший.

Обличчя зморшкувате, як у черепахи, але чуб чорний, жодного сліду сивини (згодом дівчинка довідалася, що він фарбований). Проте на старого діда цей чоловік аж ніяк не скидався. Навпаки, він так поважно постав перед ними на порозі, що в Меггі й мову відібрало. (...)

Так Меггі познайомилася із автором «Чорнильного серця», довідалася про сюжет книги, про долю її персонажів.

Кадр із кінофільму «Чорнильне серце» (режисер Івн Софтлі, Німеччина, Велика Бртанія, США, 2008 р.).

(...) — Так, — мовила Меггі. — (...) — А Капрікорн? Хто вб’є його?

— Ніхто.

— Ніхто?!

Меггі зміряла Феноліо таким докірливим поглядом, що той знічено потер собі носа. А він у нього був примітний.

— Чого ти на мене так дивишся?! — вигукнув старий. — Авжеж, він у мене уникає покари. Капрікорн — один із найкращих моїх мерзотників. Навіщо ж мені його вбивати? У реальному житті все так само. Найжахливіші вбивці виходять сухими з води й щасливо живуть собі до глибокої старості, а добрі люди, нерідко найкращі, гинуть. Таке життя. Чому ж у книжках має бути по-іншому?

Розбуркані серед ночі

Який «сюрприз» вирішили влаштувати Капрікорну Феноліо і Меггі?

(...) — Я написав йому нову історію, зі щасливою кінцівкою. Саме в цьому й полягала ідея твого батька — змінювати історії. Він хотів лише забрати назад твою матір: переписати «Чорнильне серце» так, щоб книжка віддала її сама. Та якщо ця ідея таки спрацює, Меггі... Якщо пощастить змінити вже надруковану історію, дописавши кілька рядків, то можна буде змінювати в ній усе: і те, хто в неї входитиме, й хто з неї виходитиме, і як вона завершуватиметься, і кого зробити щасливим, а кого нещасним. Розумієш? Це всього-на-всього спроба, Меггі! Та якщо олов’яний солдатик зникне, то ми, повір, зможемо змінити й «Чорнильне серце»! Як саме — про це я маю ще поміркувати, а поки що читай, прошу тебе! — Він дістав з-під подушки ліхтарика й подав його Меггі. Повагавшись, вона присвітила на першу, густо списану сторінку. Губи в неї враз потерпли.

— Тепер ця історія завершується справді щасливо? — Меггі облизала язиком губи й перевела погляд на сонного олов’яного солдатика. Їй навіть здалося, що він тихенько похропує.

— Ну, звісно! — нетерпляче кивнув головою Феноліо. — Я написав таку щасливу, таку солоденьку кінцівку, що аж із душі верне. Він переїздить із танцівницею до замку, і вони безтурботно живуть там довіку. І не розтоплюються серця, не згоряє папір... Лише кохання й щастя!

(...) — «Кожна-кожнісінька літера має величезне значення! — сказала вона собі. — Читай її так, щоб вона дзвеніла дзвіночком, гриміла барабаном, шепотіла вітром, шуміла травою, перекочувалася громом...» (...)

— Удвох ми влаштуємо Капрікорнові неприємний сюрприз! — прошепотів він, і кожна його зморшка випромінювала усмішку. — Я негайно сідаю за роботу! О, він таки дістане те, що хотів: ти вичитаєш йому Привида! Але його давній приятель стане іншим, і я про це вже подбаю. Це кажу я, Феноліо, володар слів, чорнильний чародій, паперовий чаклун! Я Капрікорна створив, я йому й укорочу віку, так ніби його ніколи й не було! Сказати правду, краще б його не було від самого початку. (...)

Письменник написав новий фінал «Чорнильного серця», який Меггі мала прочитати перед Капрікорном. Від її читання залежала доля усіх героїв, а особливо — засуджених до страти Елінор і прислужниці Терези, в якій дівчинка впізнала свою маму.

Зрада, довгий і дурний розум

Чи боялася Меггі Капрікорна?

(...) Коли Капрікорн сів і стихла музика, яка весь цей час гриміла на майданчику, привели Меггі. На неї нацупили якусь жахливу сукню, але голову дівчинка тримала високо, й стара бабенція, яку тут усі називали просто Сорокою, лише коштом великих зусиль витягла її на поміст, що його чорні куртки спорудили посеред футбольного поля. На помості не було нічого, крім стільця, який мав такий самотній і випадковий вигляд, немовби його там хтось забув. Шибениця із зашморгами була б тут, як здалося Елінор, навіть доречнішою. Коли Сорока тягла Меггі дерев’яними сходами нагору, дівчинка повернула голову в бік Елінор і Терези.

— Вітаю, серденько! — гукнула Елінор, перехопивши зляканий погляд Меггі. — Не тривожся, я прийшла просто тому, що хотіла неодмінно послухати, як ти читаєш! (...)

Елінор обійняла Терезу за плечі й пригорнула до себе.

— Ти лишень поглянь на донечку! — прошепотіла вона. — Хоробра, як...

Елінор хотіла порівняти Меггі з одним із героїв якої-небудь книжки, але всі герої, котрі спадали їй на думку, були чоловіки, а крім того, жоден із них своєю хоробрістю не міг позмагатися з цією дівчинкою, що, гордо випроставшись і вперто випнувши підборіддя, дивилася з помосту на Капрікорнових людей.

(...) — Більшості з вас, — гучно почав Капрікорн, — немає потреби пояснювати, за що мають зазнати кари ці троє в’язнів! Решті, гадаю, досить буде сказати, що йдеться про зраду, довгий язик і дурний розум. Можна, звісно, сперечатися, чи дурний розум — це злочин, який заслуговує на смертельну покару. Я вважаю, що так, бо може призвести до тих самих наслідків, що й зрада! (...)

Привид

Чи можна назвати вчинок Меггі подвигом? Поясніть.

(...) І ось він знов перед нею, цей бідолашний томик у яскравому паперовому вбранні. Цікаво, якого кольору палітурка під суперобкладинкою? Меггі обережно відгорнула її пальцем і побачила темно-червону тканину — червону, як полум’я навколо чорного серця. Усе, що сталося, почалося зі сторінок цієї книжки, і тепер порятунку можна було сподіватися лише від її автора. Меггі провела рукою по обкладинці, як робила щоразу, перше ніж розгорнути книжку. Робити так вона навчилася в Мо. Цей рух дівчинка пам’ятала від самого дитинства — як батько брав до рук книжку, як лагідно проводив рукою по обкладинці й нарешті відгортав її, немовби відкривав скриньку, вщерть наповнену небаченими скарбами. Бувало, звичайно, й так, що під обкладинкою очікуваних див не виявлялося.

(...) Меггі бачила, як обличчя на лавах нерішуче знов обертаються до неї. Цієї миті вона почула ім’я — Вогнерукий. Його вигукнув жіночий голос.

— Що там таке? — Капрікорнів голос пролунав так різко, що Даріус мало не випустив з рук шабатурку з гадючками. — Ніякого Вогнерукого більш немає! Він лежить десь серед пагорбів із землею в роті й зі своєю куницею на грудях. Я не бажаю більше чути його ім’я! Ми про нього забули, так ніби його ніколи й не було.

— Неправда! — Голос Меггі прокотився над майданчиком так гучно, що вона й сама злякалася. — Він тут! — Вона підняла книжку над головою. — Робіть йому що завгодно, а він тут! Кожий, хто прочитає цю книжку, почує його голос і сміх, навіть побачить його самого і як він видуває вогонь. (...)

Вона поквапно відсунула вбік чорну закладку. Так, зволікати не можна, треба читати, поки Мо не зробив якої-небудь дурниці. Адже він навіть не здогадується, що вони з Феноліо замислили.

— Зараз почну, тільки нехай ніхто мені не заважає! — крикнула Меггі.

(...) — Атож, затямте собі, що сказала ця малявка! — вигукнув він. — Хто їй заважатиме, той першим дістанеться Привидові на розминку!

(...) Дівчинка піднесла руку й відкинула з чола пасмо кіс. Знак для Феноліо. (...)

Меггі схилилася над книжкою в себе на колінах.

Літери, здавалося, танцювали в неї перед очима.

«Вийди! — проказувала подумки Меггі. — Вийди й урятуй нас. Урятуй нас усіх: Елінор, маму, Мо й Фарида. Урятуй Вогнерукого, якщо він іще тут. Навіть Басту, про мене!»

Кадр із кінофільму «Чорнильне серце» (режисер Івн Софтлі, Німеччина, Велика Бртанія, США, 2008 р.).

Власний язик здавався їй маленькою тваринкою, що сховалася до її рота й тепер тицяється голівкою в зуби, шукаючи виходу.

«Капрікорн мав багато поплічників, — почала читати вона. — І всіх їх в околицях страшенно боялися. Від них несло холодним чадом, сіркою і чимось паленим. Коли котрийсь із них з’являвся десь у полі чи на вулиці, люди замикали двері й ховали дітей. Тих підсобників називали паліями або кривавими псами. Капрікорнові люди мали багато прізвиськ. Вони наводили жах удень, отрутою проникали у сни вночі. Та був один такий, якого боялися дужче, ніж усіх Капрікорнових поплічників. — Меггі здавалося, що її голос із кожним словом підноситься, він немовби розростався, поки заповнив собою все довкола. — Називали його Привидом».

Ще два рядочки в самому низу, потім перегорнути сторінку. Там чекали слова, що їх дописав Феноліо.

«Поглянь лишень, Меггі! — прошепотів він, коли показав їй цей аркуш. — Хіба ж я не художник? Хіба є на світі що-небудь чудовніше, ніж літери? Чарівні знаки, голоси покійних, будівельний матеріал, з якого зводять прекрасні світи! Ба більше: ці знаки дають утіху, проганяють самотність, бережуть таємниці, провіщають істину...».

«Смакуй кожнісіньке слово, Меггі! — шепотів у її пам’яті батьків голос. — Нехай воно тане в тебе на язику. Чи відчуваєш ти барви? Вітер і ніч? Страх і радість? А любов? Відчувай її, Меггі, й усе оживатиме».

Кадр із кінофільму «Чорнильне серце» (режисер Івн Софтлі, Німеччина, Велика Бртанія, США, 2008 р.).

— «Називали його Привидом. І з’являвся він лише тоді, коли його кликав Капрікорн, — читала вона. (З яким притиском злітало з її вуст оте «при», як агресивно вибухало оце «корн»!) — Часом він бував червоний, наче вогонь, часом — сірий, мов попіл, на який вогонь обертає все, що пожирає. Він вибивався із землі так, як ото полум’я з купи хмизу. Смерть несли його пальці й навіть його подих. Він виростав біля ніг свого володаря, безголосий і безликий, принюхуючись, мов собака, що бере слід, і очікуючи, коли господар укаже йому на жертву. Казали, нібито Капрікорн звелів котромусь із кобольдів чи гномів, великих майстрів у всьому, що стосується вогню й диму, створити Привида з попелу його жертв. Напевно ніхто нічого не знав, бо тим, хто дав Привидові життя, Капрікорн нібито вкоротив віку. Зате всі знали одне: Привид неприступний, безсмертний і нещадний, як і його володар».

Голос Меггі змовк, немовби вітер зірвав його з її вуст.

Із гравію, яким був висипаний майданчик, щось підвелося, витягуючись у висоту, випростуючи сірі, мов попіл, руки й ноги. У нічній темряві запахло сіркою. Цей запах так в’їдався Меггі в очі, що слова почали розпливатись. Але вона мусила читати далі, поки це чудовисько росло все вище й вище, немовби прагло дотягтися сірчаними пальцями до неба.

«Та якось — це було м’якої зоряної ночі — Привида покликав голос не Капрікорна, а дівчинки. І коли вона вигукнула його ім’я, до нього повернулася пам’ять: він пригадав усіх, з чийого попелу його створили, пригадав увесь біль, усі страждання...» (...) «До нього повернулася пам’ять, — гучно читала вона далі, — і він вирішив помститися. Помститися тим, хто спричинив цю велику біду, хто своєю жорстокістю отруїв світ...»

— Спини її!

Кадр із кінофільму «Чорнильне серце» (режисер Івн Софтлі, Німеччина, Велика Бртанія, США, 2008 р.).

Чий це був голос — Капрікорнів? Вивертаючись від Сороки, Меггі трохи не впала з помосту. Даріус стояв із шабатуркою в руках і сторопіло дивився на дівчинку. І раптом він спокійно, неквапно, так ніби поспішати йому було вже нікуди, поставив шабатурку на землю й худими руками схопив ззаду Сороку. Вона пручалася й сварилась, але він її не випускав. А Меггі тим часом читала далі, краєм ока стежачи за Привидом, який стояв і дивився на неї. Обличчя він і справді не мав, але мав очі — страшні, червоні, мов омахи вогню, що шугали поміж будинками, мов жар, що зачаївся під попелом.

— Заберіть у неї книжку! — закричав Капрікорн. Він стояв біля крісла, нахилившись уперед, наче боявся, що ноги не послухаються, щойно він спробує ступити бодай крок назустріч Привидові. — Заберіть книжку!

Але ніхто не зрушив з місця. Ніхто з його людей, які зосталися тут, ніхто з хлопців, ніхто з жінок не поспішив йому на допомогу. Всі лише скам’яніло дивилися на Привида. А той нерухомо стояв, прислухаючись до голосу Меггі, так ніби дівчинка розповідала йому давно забуту історію.

«Так, він вирішив помститися, — читала Меггі. (Ох, якби ж тільки в неї не тремтів так голос! Але вбивати нелегко, навіть якщо замість тебе це робить хтось інший.) — І тоді Привид ступив до свого володаря, простяг до нього сірі, мов попіл, руки...»

Як тихо рухалася ця величезна, страшна почвара!

Меггі втупилася в наступне речення Феноліо: «І Капрікорн упав ницьма, а його чорне серце спинилося...»

Вона не могла вимовити ці слова, просто не могла.

Отже, все було марно...

Та раптом хтось став у неї за спиною — вона навіть не помітила, як він вийшов на поміст. Поруч із ним стояв хлопчина з рушницею, загрозливо наставляючи її на лави. Але там ніхто не ворушився. Ніхто й пальцем не поворухнув, щоб урятувати Капрікорна. Мо взяв книжку з рук Меггі, пробіг очима рядки на аркуші й твердим голосом дочитав те, що написав Феноліо:

— «І Капрікорн упав ницьма, а його чорне серце спинилося. І всі, хто разом з ним палив, грабував і вбивав, щезли, мов попіл, що його розвіяв вітер».

Просто покинуте село

Що сталося з Феноліо?

(...) «Привид застиг на місці, і спогади завдавали йому такого глибокого болю, що він, здавалося, ось-ось розірве здоровила на шматки. У голові в нього лунали всі оті крики й стогони, а його сіру шкіру пекли сльози чужих людей, їхній страх їв йому очі, мов дим. Але потім цілком несподівано він відчув у собі щось нове. Воно змусило його згорбитися, опуститись навколішки. І раптом уся його страшна постать розпалася, а всі ті, з чийого попелу він був створений, воскресли: чоловіки, жінки, діти, собаки, коти, кобольди, феї й ще багато-багато інших істот».

Меггі бачила, як ці істоти заповнюють спорожнілий майданчик. Їх ставало чимдалі більше. Вони збилися до гурту там, де щойно зник Привид, і роззирались довкола, ніби щойно прокинулися зі сну. І тоді Меггі прочитала останні слова, написані Феноліо:

Кадр із кінофільму «Чорнильне серце» (режисер Івн Софтлі, Німеччина, Велика Бртанія, США, 2008 р.).

«Вони ніби попрокидалися від страшного сну, й нарешті все стало добре».

— Його більш немає! — сказала Меггі, коли Мо взяв у неї з рук аркуш Феноліо й поклав назад у книжку. — Він зник, тату! Тепер Феноліо в книжці. Я знаю.

Мо глянув на книжку й сховав її знов собі під куртку.

— Так, здається, ти маєш рацію, — промовив він. — Та поки що ми нічого не можемо змінити. (...)

Додому

Чи справді слова мають чарівну силу?

(...) Згодом Меггі вже не могла пригадати, коли саме вони вирішили залишитися в домі Елінор назовсім. Може, аж через багато тижнів, а може, ця ідея спала їм на думку вже першого дня. Меггі дісталась ота кімната з надто великим ліжком, під яким усе ще стояла її скринька з книжками. Ох, як їй хотілося почитати вголос матері свої улюблені книжки! Але тепер вона розуміла, чому батько й далі робив це вкрай рідко. І ось однієї ночі, коли Меггі знов довго не могла заснути, бо в темряві за вікном їй ввижалося Бастине обличчя, вона сіла до столу й почала писати, позираючи в парк, де на деревах світилися феї, а в кущах шаруділи кобольди.

А план Меггі мала такий: вона вирішила навчитися складати історії, як це робив Феноліо. Вона хотіла навчитися знаходити такі слова, які можна було б читати вголос матері, не потерпаючи, що з них хтось вийде і що той хтось дивитиметься на неї очима, сповненими туги за домівкою. Бо лише слова могли повернути їх додому — повернути всіх тих, хто був створений просто з літер. Меггі поклала собі, що саме слова стануть її ремеслом. А де можна опанувати це ремесло краще, як не в будинку, де за вікном феї в’ють у парку гнізда, а на полицях уночі перешіптуються книжки?

Як сказав одного разу Мо, писати книжки — це, крім усього іншого, ще й чародіяти.

(Переклад з німецької Олекси Логвиненка)

АКТИВНОСТІ

Комунікація

• 1. Як ви розумієте назву твору Корнелії Функе «Чорнильне серце»? Поясніть, чому всім персонажам твору необхідне «Чорнильне серце».
• 2. Опишіть будинки Мо і тітки Елінор. Як вони відображають внутрішню сутність персонажів?
• 3. Чому Меггі й батько в кожну поїздку брали книжки?
• 4. Чи можна вважати Мо, а згодом і Меггі, співавторами Феноліо? Поясніть свою думку.

Аналіз та інтерпретація

• 5. Поділіть персонажів твору на позитивних і негативних, реальних і фантастичних.
• 6. Охарактеризуйте 1—2 персонажів твору за вибором (Меггі, Мортимер, Вогнерукий, Капрікорн, Феноліо).

Творче самовираження

• 7. Розкажіть про події роману від імені одного/однієї з персонажів (за вибором).
• 8. Як, на вашу думку, далі складеться доля Меггі? Що її може чекати в майбутньому? Придумайте сюжет її наступних пригод у вигляді коміксу або аніме.

Цифрові навички

• 9. Знайдіть в інтернеті сайт К. Функе, підготуйте повідомлення про її книжки та книжкові серії.
• 10. Створіть пост для соцмереж про книжку К. Функе «Чорнильне серце».

Дослідження і проєкти

• 11. Доберіть 5—6 цитат відомих людей про книжки й читання. Які з їхніх думок найбільш актуальні для нашого часу?
• 12. Робота в групах. Підготуйте проєкт на тему «Всередині книжкового світу», у якому розкажіть про ваші пригоди та зустрічі з літературними персонажами, які могли б статися, якби ви опинилися «всередині» книжки.

Життєві ситуації

• 13. Як, на думку Мо, слід читати книжки? Сформулюйте 6—8 власних порад щодо того, як потрібно читати книжки.
• 14. Які книжки ви взяли б із собою в далеку мандрівку?
• 15. У чому, на ваш погляд, полягає цінність читання художньої літератури?