Зарубіжна література. Електронна хрестоматія. 7 клас. Ніколенко

Розділ 7. Сутність людини

Клаус Гаґеруп

(1945—2018)

Слухай биття свого серця, ти настільки живий, наскільки живою може бути людина.

Клаус Гаґеруп

1. Що таке стрес і депресія? Чи доводилося вам переживати подібні стани?

2. Як ви долали їх? Хто або що вам допомогло?

Клаус Гаґеруп — один із найталановитіших письменників Норвегії, який створив багато книжок для дітей і підлітків. Він народився 5 березня 1946 р. в м. Осло (Норвегія), його батько був ученим, мати — письменницею, старший брат — драматургом, поетом і прозаїком. Клаус Гаґеруп теж був вельми обдарованою особистістю і залишив значний доробок у різних жанрах. Він став автором романів, п’єс, віршів, сценаріїв для кінофільмів. Особливо подобається підліткам усього світу серія творів Клауса Гаґерупа про Маркуса, хлопчика, який мав чимало внутрішніх комплексів, але зумів знайти шляхи їх подолання: «Маркус і Діана» (1994), «Маркус і дівчата» (1997), «Маркус і Сіґмунд» (2003) та ін. Напрочуд цікавими є й інші твори митця: «У страху великі очі» (2006), «Дівчинка, яка рятувала книжки» (2007), «Вище за небо» (2009), «Золота Вежа» (2009) та ін. Письменник переймався психологічними проблемами, які переживає кожна людина на шляху дорослішання. У його творах для молоді йдеться про непрості стосунки підлітків із батьками, шкільні взаємини, перше кохання, пошуки життєвого шляху. Якщо раптом вам стане тяжко й тривожно на серці, відкрийте якусь із книжок Клауса Гаґерупа — і вам стане набагато легше! Митець переконує нас у тому, що в житті, яким би складним воно не було, завжди є вихід. Усе залежить від нас!

Обкладинки книжок Клауса Гаґерупа

ЗОЛОТА ВЕЖА

Проблематика твору. У повісті «Золота Вежа» йдеться про те, як спокійний і влаштований світ раптом може бути зруйнований внаслідок непередбачених обставин. Лише одна мить — і все може змінитися. І люди можуть змінитися через різні трагічні випадки. Як же тоді бути? Як пережити важкі події? Як не втратити себе й продовжувати жити далі? Як допомогти іншим? Саме про це йдеться у творі «Золота Вежа» Клауса Гаґерупа, у якому порушено проблеми подолання стресового стану й депресії, людської взаємопідтримки й взаємодопомоги, що здатні дати духовну опору кожному.

Трагічний випадок у родині Федерів. Головними героями твору є підлітки Генрик і Маріанна Федери, які живуть у Норвегії. Їхні батьки — мати Ірена й батько Антон — мали невеличку крамницю «Скарби Федерів», де продавали старі речі й скарби зі своїх колекцій. Брат і сестра дуже любили одне одного. Генрик навчав Маріанну нічого не боятися. Він хотів бути льотчиком, а Маріанна — стюардесою, щоб вони літали в одному літаку й були завжди разом. Однак із ними несподівано трапилася подія, що змінила їхнє життя і життя всієї родини.

Якось Федери поїхали до м. Копенгагена, в парк атракціонів Тіволі. Генрик і Маріанна піднімалися на Золоту Вежу, а потім у захваті летіли вниз. Маріанна нічого не боялася поруч із Генриком. Незабаром настала зима, і Генрик, який перебував у захваті від Золотої Вежі, запропонував Маріанні покататися на тобогані (сани для катання з гір). Підлітки видерлися на високий пагорб і стрімко помчали вниз... Але це було дуже небезпечно. Попереду були жовті ворота сестер Югансен, сани перекинулися, Маріанна впала у сніг, а Генрик вдарився головою об залізо. Хлопчика довго лікували, але він так і не зміг відновитися повною мірою. Він став зовсім не таким, як раніше, перестав реагувати на інших, говорити й сміятися,

Як подолати психологічну травму? Генрик зазнав значної фізичної й психологічної травми. Водночас великий стрес вразив і Маріанну. Вона болісно переживала втрату брата, якого вона любила раніше — веселого, сміливого, активного. Тепер вона не впізнавала нового Генрика, що не сміявся, не говорив, а постійно будував якусь дивну високу споруду, потім руйнував її і знов будував. А Маріанна намагалася зрозуміти, що він будує, але це їй ніяк не вдавалося. Вона навіть забула його голос і сміх, який любила понад усе. Дівчинка силилася пригадати, але це ніяк не вдавалося, і від того вона впадала у відчай.

Маріанна тривалий час жила у стресовому стані. Вона постійно щось мила, прибирала, чистила. Більше часу стала займатися уроками, аби тільки не зупинятися в своїх діях і не замислюватися над тим, що трапилося з її братом. А ще в Маріанну вселився страх. Вона боялася жити повною мірою. Вона вже не мріяла літати, не хотіла стати стюардесою й боялася не лише за себе, а й за інших людей, що були поруч. Маріанні важко було позбутися страху, що носила у своєму серці, як тяжку ношу.

У родині Федерів не говорили про їхнє горе. Мати Ірена і батько Антон поводилися так, ніби нічого не сталося, але їм також було боляче. Окрім того, вони мусили боротися за виживання, адже крамниця «Скарби Федерів» майже не приносила прибутків, а на лікування Генрика було витрачено багато грошей. Ось так несподівано змінилося життя Федерів: Золота Вежа — жовті ворота — удар і — зовсім інше життя не тільки для Генрика, а й для Маріанни та батьків.

Проте навіть тоді, коли в житті немає виходу, завжди знаходиться хтось, хто може допомогти й дати надію на краще. До крамниці Федерів завітав фокусник пан Ґарсен, який мав чарівну здатність копіювати голоси людей. Це вміння мав і його онук — хлопець Вемунн. Саме вони допомогли Федерам у скрутну хвилину.

Коли Ірена і Антон вже вирішили продати крамницю, Вемунн запропонував продавати в ній голоси людей, що були дорогими для їхніх рідних і близьких. А Маріанна повинна була запам’ятовувати ці голоси й допомагати Вемуннові. Отже, крамниця Федерів перетворилася на чарівну крамницю голосів.

І життя почало поступово змінюватися. Пан Ґарсен і Вемунн допомогли Маріанні подолати депресію, вона пригадала голос і сміх Генрика. І нарешті дівчинка зрозуміла, що Генрик будував — це була Золота Вежа, де вони востаннє були щасливими разом. Перше кохання відкрило Маріанні нове життя, в якому варто жити, незважаючи на важкі випробування й стреси.

Золота вежа у парку Тіволі. м. Копенгаген (Данія). Сучасне фото.

Золота вежа у парку Тіволі. м. Копенгаген (Данія). Сучасне фото.

Повість Клауса Гаґерупа «Золота Вежа» цікава не лише захопливими подіями. Твір спонукає замислитися над тим, яким крихким є людське життя і здоров’я, тому потрібно берегти одне одного й намагатися уникати небезпечних ситуацій. Але якщо навіть щось трапиться, не варто боятися випробувань, необхідно зберігати силу духу, людяність і любов, які завжди допоможуть.

Золота Вежа в парку Тіволі

Парк Тіволі — відоме місце розваг у Данії. Його відкрили 1843 року в Данії, колись його відвідував відомий казкар Ганс-Крістіан Андерсен. Одним із популярних атракціонів парку є Golden Tower — Золота Вежа, 63 метри висотою. Люди піднімаються нагору, а потім із великою стрімкістю летять униз. Це захопливо й страшно. У цьому атракціоні є певна символіка. Він подібний на людське життя, яке може несподівано змінитися. Тому Клаус Гаґеруп обрав саме цей образ провідним символом твору.

ЗОЛОТА ВЕЖА (2009)

ПОВІСТЬ

(Скорочено)

Розділ 1

Як ви розумієте значення словосполучення «невиправданий ризик»? Знайдіть у тексті епізод, коли це сталося з персонажами книжки. Чи дотримувалися вони принципів безпечної життєдіяльності?

(...) Найбільше їх зачарувала Золота Вежа. Вона була така висока, що Маріанна подумала: «Напевно, найвища вежа в світі». Власне кажучи, їй не хотілось підніматися так високо, але Генрик її переконав.

— Це не страшно, — сказав він. — Яке то задоволення! Та і я ж буду поруч. Якщо ти зі мною не поїдеш, то шкодуватимеш усе життя. Ну ж бо, Маріанно! Немає чого боятися.

І вона пішла з Генриком у Золоту Вежу. Підіймаючись нагору, вони сиділи впритул одне біля одного. Їхали поволі. Дуже поволі. Ніби цілу вічність. І саме та повільність і робила поїздку вгору напрочуд зловісною. Адже Маріанна знала: коли вони дістануться нагору, їм треба буде спускатися вниз. На шаленій швидкості. Без можливості зупинитися. Нагору вони наближалися все повільніше й повільніше. Урешті-решт опинилися мало не в небі. І там зупинилися. «Невдовзі це все закінчиться, — подумала Маріанна. — Невдовзі все минеться». Та ось Генрик обернувся до неї і майже крізь сміх мовив:

— Тепер ми помчимо, як вітер, Маріанно!

— Так, — відповіла вона. — Тепер помчимо, як вітер.

І наступної миті вони помчали вниз. Ніколи в житті Маріанна не була така налякана й щаслива, як тоді. Вона заплющила очі й, поки вони, мов безкрилі птахи, падали додолу, слухала їхні з Генриком захоплені голоси.

Коли вони вже стояли на землі, Маріанна затремтіла від полегшення й радості, що справді на таке наважилась.

— Генрику, а, може, піднімемося ще? — спитала вона. — Може, піднімемося ще раз?

— Аякже, — відповів він. — Піднімемося. Коли знов сюди приїдемо, то ще раз піднімемося на Золоту Вежу.

То було влітку. Потім настала осінь. А тоді зима. Зима з холодними днями, снігом, сонцем і слизькими дорогами. Саме одного такого дня Генрик спитав у Маріанни, чи не хотіла б вона покататися з ним на тобогані¹.

¹ Тобоган — дерев’яні сани для катання з гір.

Вони не каталися на ньому кілька років, і як тільки виїхали на вершину пагорба Веннбакен, Маріанна відчула в тілі таку саму напругу, як і тоді, коли вони піднімалися на Золоту Вежу в парку Тіволі в Копенгагені. Вона сіла позад Генрика на сани й притулилася до його спини.

— Міцно тримайся, Маріанно! — крикнув він. — Бо тепер помчимо як вітер!

«Еге ж, — подумала вона, — так і буде». Але змовчала, оскільки вони вже спускалися вниз. Тож вона з усієї сили вхопилася за Генрика.

Напередодні вночі з неба добряче натрусило, і свіжий сніжок красиво і м’яко лежав поверх тоненького шару льоду. Пагорб Веннбакен стрімко спадав униз, де починався поворот. За поворотом пагорб тягнувся далі мимо жовтих воріт сестер Югансен. Раніше, катаючись га тобогані, Генрик завжди легко огинав поворот, а сестри Югансен стояли на воротях і махали йому руками. Цього разу там ніхто не стояв, і Генрик не впорався з поворотом. Він помчав по кризі вперед і врізався у ворота. Це сталося лише за якусь мить, але та мить навіки закарбувалася у Маріанниній пам’яті. Руки, що міцно обхоплювали Генрика. Жовті ворота, що наближалися. Швидко, як блискавка, й поволі, як вічність. І поштовх. Поштовх, від якого вони вилетіли з саней: Маріанна впала у м’який сніг на узбіччі дороги, а Генрик увігнався в жовті ворота. І — мовчання. Мовчання, яке запало навіки. Генрикове мовчання. Спершу — тиждень лежання у лікарні в комі. Потім — місяць у дитячому шпиталі. Тоді вдома. Спати. Їсти. Дивитися у вікно. Спати. Їсти. Але весь час одне й те ж мовчання. Мовчання, що оселилося в його душі й зробило його іншим. Тим, кого вона не знала. Тим, якого вона впізнавала лише вві сні. Щоночі. Їй снився брат. Її брат, якого їй не вистачало більше , ніж кого-небудь іншого в цілому світі.

Розділ 2

Як кожен із Федерів реагував на трагічну подію?

Відтоді, як два роки тому Генрик увігнався саньми у ворота сестер Югансен, його мовчання стало часткою Маріанниного життя. Вона почала звикати до цього й менше про це думати. Окрім того, коли вона забувалася й питала його про щось, то не отримувала відповіді. Тоді її серце проймало втратою, й вона якомога швидше переводила думки на інше. Ірена й Антон поводилися так, мовби все було гаразд. Вони розмовляли з Генриком, наче він був цілком звичайний хлопець. А він таки й був звичайний хлопець. Хіба що нічого не говорив, але ж багато хто не говорив. Іноді. Відмінність була в тому, що Генрик загалом нічого не говорив. Ніколи. Ані слова. Проте Маріаннині батьки вдавали, ніби часом таке бувало. І таким чином витримували його мовчання. (...)

До того, як Генрик утратив голос, Маріанна була звичайнісіньким дівчам. Невеличка, чорнява, з гострими рисами обличчя, в круглих окулярах, вона мала карі очі, тонкі ноги й руки, гладенькі, не дуже довгі коси й маленькі, злегка настовбурчені вуха. З неї була не те щоб сумлінна й не те щоб нездара учениця. Вона сиділа в класі на останній парті й на перервах, коли не було потреби, говорила небагато. Вона досить прудко бігала й плавала швидше за всіх інших дівчат. У неї було кілька гарних друзів і кілька таких собі. Вона нікого не дражнила, і її теж ніхто не дражнив. Вона була страшенно задоволена життям і понад усе хотіла стати дорослою. Після жовтих воріт усе полетіло шкереберть.

Ольга Московченко. Ілюстрація до твору «Золота Вежа». 2011 р.

Більше її не захоплювали зустрічі з Генриком. Воно б куди краще, якби він був такий же страхополох, як і вона. Тоді не сталося б ніякої біди, і все було б так, як і раніше. Вона більше не намагалася уподібнюватись до нього. Жодного разу відтоді не стрибала з п’ятиметрової вишки. Уже не мріяла ані літати, ані стати авіадиспетчером, і вона більше ніколи не захоче підійматися на Золоту Вежу. Якби Генрик не вмовив її тоді заїхати нагору, то й не взяв би її з собою кататися на тобогані. Тоді вони знайшли б якесь інше заняття, а маючи інше заняття, не поїхали б на пагорб Веннбакен, і не увігналися б у ворота сестер Югансен. Власне, усе почалося з тієї Золотої Вежі. Маріанні несила було про це думати, але якби навіть вона й облишила ті думки, то не зуміла б позбутися страху, який носила в собі. Він мов пазурами здавлював її потилицю. Маріанна почала триматися осторонь від усіх. Вона перестала ходити в басен, кіно й гуляти з дівчатами по обіді. Але ставала дедалі сумлінніша в школі й хтозна-скільки могла просиджувати в своїй кімнаті за уроками. Її контрольні з математики завжди були бездоганні, а історію вона знала назубок. Більшість учителів, окрім учительки норвезької мови та літератури пані Гальвошен, захоплювалися її успіхами. (...)

І не лише в школі вона поводилася інакше. Дівчинка почала більше допомагати й удома. До жовтих воріт у її кімнаті часто панував такий безлад, що Ірена безліч разів попереджувала: мовляв, якщо ти не поприбираєш, то я візьму й віднесу цей мотлох до «Скарбів Федерів» і продам його за безцінь. Тепер усе закрутилося іншим трибом. Маріанна мила в своїй кімнаті двічі на тиждень, щодня в ній прибирала, а вранці, перед тим, як вирушити до школи, застеляла ліжко. Щовечора, вона йшла на кухню й мила посуд, який не влазив у машину. (...)

І хоч Маріанні ця допомога йшла на користь, батьки усе-таки вважали, що то вже було занадто. (...) Відшкрябавши каструлю дочиста, Маріанна обережно поставила її в шафу. Потім підійшла до вікна й кілька хвилин там стояла. Якби мама чи тато заглянули на кухню, то спитали б, що вона там бачить те-

пер, коли надворі темно. І Маріанна відповіла б, що не бачить нічого, — і то була б щира правда. Бо вона ні на що й не дивилася. Вона прислухалася. До голосу. Голосу, який вона забула, голосу, задля якого ладна віддати що завгодно, якби тільки ще раз його почути. Голосу, що лишився за жовтими ворітьми сестер Югансен. Голосу Генрика. Іноді вона заходила до нього, щоб погратися. Тоді вони сідали долі й складали леґо. Великий будинок і міста з леґолюдьми, яких Генрик совав туди-сюди, поки Маріанна підбирала їм голоси. Коли Генрикові набридало гратися, він ударяв по кубиках і лягав на ліжко лицем до стіни. Тоді Маріанна прибирала кубики. (...)

Якось до крамниці «Скарби Федерів» завітав старенький фокусник пан Ґарсен. Він міг творити різні дива, розповідати цікаві історії, а також імітувати голоси людей. У його присутності Генрик жвавішав. Маріанна раділа з того, але в її душі оселився новий страх: а раптом із паном Ґарсеном щось трапиться?

Розділ 3

Як Генрик сприймав появу пана Ґарсена?

(...) Маріанна ніколи не була в пана Ґарсена вдома, але уявляла собі той дім як допотопний склад, захаращений мільйонами непотрібних речей... (...) Може, край полиці там лежить важезний латунний підсвічник. Якщо пан Ґарсен його якось зачепить, то він, напевно, впаде і влучить йому в голову. Чи, крий Боже, одного дня пан Ґарсен у всьому тому безладі об щось зачепиться й скрутить собі шию? Вона знала, що старенькі люди часто ламають шию, коли падають. Хто тоді йому допоможе? (...)

Ольга Московченко. Ілюстрація до твору «Золота Вежа». 2011 р.

Генрик, як звичайно, по суботах ходив із нею до крамнички. Він мав там персональний стілець. (...) Він сидів на своєму стільці й позирав на покупців, що заходили й виходили. Коли в крамничці не було нікого, він дивився перед собою заплющеними очима. Хтозна, що в нього було на думці, проте він нікому не докучав. (...)

Уперше Генрик побачив пана Ґарсена, сидячи на стільці. Удруге Герик випростався й подався вперед. Утретє він підвівся, уклякнувши за прилавком. Четвертий раз він підійшов зовсім близько до старенького фокусника й стояв біля нього доти, доки пан Ґарсен закінчив розповідати про давньоминулі часи. Тоді Генрик повернувся на своє місце, а пан Ґарсен тим часом купив якусь дрібничку, злегка підняв капелюха і, як завжди, сказав «до побачення». І хоч він ніколи не звертався до Генрика навпростець, у Маріанни було відчуття, що вони одне з одним розмовляли. (...)

Розділ 4

Що спричинило бурхливий вибух емоцій Маріанни?

То був кепський суботній день. Єдине, що продали Федери, то це футляр для окулярів. Ірена з Антоном трохи непокоїлися, що пан Ґарсен не прийшов, як звичайно, о пів на дванадцяту.

— Напевно, він просто запізнився, — сказав Антон, коли годинник показав дванадцяту.

— Тільки б нічого з ним не сталося, — мовила Ірена. (...)

І так вони втішали одне одного аж до пів на четверту. Потім махнули на те рукою.

— Схоже, що він сьогодні не прийде, — заявила Ірена.

— Так, мабуть, щось завадило, — згодився Антон.

— Атож, — мовила Ірена, — хоч, напевно, щось несерйозне.

— Звісно, щось несерйозне, — мовив Антон. — Напевно, він прийде в понеділок.

— Я теж так думаю, — сказала Ірена. — Усе буде гаразд. Ти ж зі мною згодна, Маріанно?

Маріанна тихенько сиділа за прилавком і слухала, як мама й втішали одне одного. Чим більше вони переконували одне одного, що все було гаразд, тим більше вона впевнювалася в тому, що так не було. Вона відчувала в себе на потилиці пазурі.

— Нічого не гаразд! — крикнула вона. — Якби все було гаразд, то він давно прийшов би, а він не прийшов! Він ніколи більше не прийде! Він зник назавжди!

Вона не тямила, що казала. Слова були просто розбурханим страхом, який вона в собі носила. Тепер він вивалювався з неї.

— Ви нічого не розумієте. Це ваша провина! Ви мали бути там, ви мали бути там, коли це сталося. А вас там не було. Ви весь час тільки базікаєте. Ви тільки прикидаєтеся. Усе не так. Нічого не гаразд. Нічого ніколи не буде гаразд. Він пропав назавжди! Він більше не прийде. Це ваша провина! — репетувала вона.

А потім замовкла. Вона стояла за прилавком із роззявленим ротом, поки пазурі попустили. Ні Ірена, ні Антон не здобулися на жодне слово. Вони пополотніли на виду й витріщили на неї очі. Вона почула біля себе якісь приглушені звуки. То був Генрик. Він лежав, схилившися вперед, головою на прилавку, але не можна було розібратися — сміявся чи плакав. Антон провів рукою по своїй чуприні. Ірена просто дивилася. Маріанна підійшла до них.

Ольга Московченко. Ілюстрація до твору «Золота Вежа». 2011 р.

— Вибачте, — мовила вона. — Я так не думала. Я не думала нічого з того, що казала. Просто казала та й усе.

— Ми розуміємо, — сказав Антон, і далі проводячи рукою по чуприні. — Еге ж, Ірено?

— Еге ж, — відповіла Ірена. — Сонечко, ми тебе дуже добре розуміємо. — Вона обняла Маріанну. — Тут ніхто не винен. Просто так сталося.

«Зараз я буду плакати, — подумала Маріанна. — Зараз я буду плакати». (...)

Пан Антон і пані Ірена пішли провідати пана Ґарсена. З ним усе було гаразд. Крамниця «Скарби Федерів» збанкрутіла, і батьки вирішили її продати, пан Ґарсен і його онук Вемунн знайшли несподіваний вихід — імітувати й продавати в крамниці людські голоси.

Розділ 5

Про який голос найбільше у світі мріяла Маріанна?

(...) Велика перевага в колекціонуванні голосів та, що колекція займає дуже мало місця. Якби ми знали, скільки осель битком набиті іграшковими машинами, щипцями для лускання горіхів, черевиками, поштовими марками, ляльками, футболками, сірниковими коробками та маленькими пляшечками, то бодай двічі подумали б, перш ніж починати щось колекціонувати. З голосами інакше. Неймовірно, як багато голосів поміщається в голові й не вилітає з неї. Правда, трохи жаль, що ти не можеш поділитися своєю колекцією з іншими, якщо сам не вмієш імітувати голосів, — а ніхто з колекціонерів голосів того не вміє. (...)

У колекції голосів насправді найцінніші не ті, що найособливіші з усіх. Якраз навпаки. Найкращі — найзвичайніші. І чим звичайніший голос, тим важче його запам’ятати. То, власне, через те, що звичайний голос набагато менше вирізняється з-поміж інших голосів, ніж красиві, огидні та химерні. Чим більше інших голосів схожі на один голос, ти звичайнішим він стає. Це те, що знають усі колекціонери голосів. Через те більшість їх мріє роздобути собі найзвичайніший у світі голос, хоч ніхто ще його не знайшов.

Один голос Маріанна мріяла мати в своїй колекції понад усе. То був Генриків голос. О, якби ж то вона могла почути його ще раз! Більше нічого в світі вона й не бажала б! їй так його не вистачало, що її серце аж розривалося, але хоч скільки вона прислухалася, не могла його більше почути. Навіть у закапелках пам’яті. Вона чула Генриків голос тисячу разів. Тепер він зник. Вона його забула. Та все ж не переставала сподіватися. І попри те, що вона вже давно не чула, як він говорив, однак жила надією, що одного дня почує голос, схожий на Генриків. Голос, що змусить її пригадати. Новий голос, що спонукатиме її впізнати той голос, який вона забула, такий, що вона зможе взяти до своєї колекції. Там вона опікуватиметься ним і щодня його слухатиме. Тоді він лишиться в неї навіки. Навіть якщо виходитиме він не від нього, а з її голови. (...)

Розділ 7

Що гнітило Маріанну?

(...) Посеред кімнати височіла споруда, викладена із зелених, жовтих, блакитних та червоних кубиків леґо. Вона була така велика, що Маріанна не помітила Генрика, поки не зайшла аж у кімнату. Він стояв біля вікна з двома невеличкими фігурками леґо в руках. Маріанні не видно було, яку саме споруду він зводив, але їй та споруда здавалася схожою на сходи, які тягнулися в небо, чи на водоспад, що з нічого круто спадав донизу. Вона хотіла зловити Генриків погляд, але він не дивився на неї. Він знов напівзаплющив очі й не відводив їх від споруди, мовби щось у ній шукав або не зовсім знав, як будувати далі. Маріанна підійшла до нього, примружила очі й почала дивитися так, як він. (...)

Ольга Московченко. Ілюстрація до твору «Золота Вежа». 2011 р.

— Що ти будуєш? — спитала вона.

Генрик підійшов до споруди з леґо й пересунув одного кубика, а тоді відступив назад і почав роздивлятися знов. Наче Маріанни там не було. Наче він був сам.

— Мені б так хотілося, щоб ти щось сказав, — мовила Маріанна. — Мені б так хотілося, щоб ти розповів, що будуєш.

Вона звела на нього очі. Він був майже на голову вищий від неї. Він був її старший брат, і вона його більше не впізнавала.

— Мені тебе не вистачає.

Здається, він раптом знайшов те, що шукав. Підійшовши до споруди, він поставив дві фігурки з леґо на вершину. Потім вернувся до Маріанни і став поруч так, як стояв. «Ніби якийсь краєвид, — подумала вона, — спотворений краєвид, стежка, що підіймається на круту скелю, і двоє маленьких людей на вершині».

— Я не розумію, що ти будуєш, — мовила вона. — Я нічого не розумію.

Тоді він глянув на неї. Потім стенув плечима й ударив по кубиках леґо так, що вони попадали додолу.

— Тепер принаймні нема чого розуміти, — сказала Маріанна й старанно поскладала кубики назад у коробку. (...)

Розділ 13

Що розвеселило Генріка?

(...) Вемунн узяв дідуся за руку й допоміг йому залізти на стіл. Пан Ґарсен стояв там кілька секунд і стогнав.

— Уже не шістдесят шість, — сказав він. — Справді, ні. Що я звичайно тоді казав, Вемунне?

— Ти звичайно просив, щоб усі дотримувалися тиші, дідусю.

— Он як, — сказав пан Ґарсен. — Я мушу попросити вас дотримуватись абсолютної тиші, а то станеться щось жахливе.

Зненацька Маріанну охопив такий страх, що вона майже перестала дихати. Страх схопив її пазурами за потилицю й підняв. Зі стільця. Над столом. Крізь стелю поніс у небо, в запаморочення, якого вона не могла витримати, в запаморочення, що змусило її впасти. Униз, до чогось страшного, що мало статися.

Тож вона сиділа. На стільці. Непорушно. Охоплена страхом, вона не зводила погляду з Вемунна, який виліз на плечі пана Ґарсена. Там він випростався й кілька секунд постояв. (...)

Мов у тумані Маріанна побачила, що Вемунн махнув їй вільною рукою. Аж тут, як грім серед ясного неба, вона почула десь далеко свій власний голос.

— Глядіть, щоб ви нічого не побили!

Тієї миті Вемунн відпустив руки пана Ґарсена, красиво перевернувся в повітрі й приземлився на підлозі перед Маріанніним стільцем.

А тоді розвів руками.

— Що скажеш?

— Мені здається, це було чудово, — прошепотіла Маріанна. — І як добре, що ви нічого не потрощили.

І тут Генрик почав сміятися. Він сміявся, сміявся і сміявся. Сміх просто вилітав із нього. Як звуки флейти. Як пісня із пташки. Немов цвірінькання. Голосне. Дзвінке. Упродовж кількох хвилин. Без передишки. Так, як він сміявся колись. Дуже давно. Ще до жовтих воріт. Отак він сміявся. Отак сміявся її брат. Генрик Федер. Ось тутечки. Тепер. Сьогодні. І поки він сміявся, Маріанна відчула, що пазурі її відпустили. Страх зник з її тіла, а Генриків сміх пробрався їй під шкіру. Він клекотів у ній. Він змушував її тремтіти. Він мовби витікав із її очей сльозами. Він мовби виривався з її рота схлипом. Він мовби наповнював її вуха музикою. Потім він щез. Поволі. Так, як сама собою зникає луна. Так, як хвилі раз-по-раз плещуться об берег, поки стають дедалі меншими й меншими і врешті-решт зникають зовсім. Як море... (...)

Розділ 19

Що хотіла зберегти у своїй «новій колекції» Маріанна?

Додому вони пливли на пароплаві, що курсував між Данією та Норвегією. Маріанна й Вемунн стояли удвох, не зводячи з моря очей. Була ніч, і на палубу більш ніхто не вийшов. Вони перехилялися через поруччя і дивилися на білу піну, яку відгонило хвилями кудись у пітьму, що зникала далеко за обрії. Гуркіт мотору й гул моря перетворювалися на шум, а в самій гущі того шуму їй учувався голос. Генриків голос. Голос її брата, і вона знала, що чутиме його стільки, скільки житиме на світі.

Вона вийняла з кишені данську крону й кинула її якомога далі у воду.

Вемунн обернувся до неї.

— Навіщо ти її кинула?

— На щастя. Якщо я кидаю крону в море й задумую бажання знов приїхати в Тіволі, то так і буде.

— Ти в це віриш?

— Ага, — відповіла Маріанна, — хоч хтозна, чи можна вірити. Може, це добре?

Вона вийняла ще одну крону й подала йому.

— Кинь і ти.

— Немає потреби. Я знаю, що приїду знов.

Маріанна повернулася до нього.

— І коли ж?

— За тиждень. Я буду перебиратися.

— До Копенгагена?

Парк Тіволі. м. Копенгаген (Данія). Сучасне фото.

— До мами й тата. Спершу ми замешкаємо в Копенгагені, а тоді помандруємо далі.

— А куди?

— Я не знаю. Мало куди. По світу.

Він кинув крону, що дала йому Маріанна, понад поруччям.

— Навіщо ти кинув? — спитала Маріанна. — Ти ж знаєш, що знов приїдеш.

— Я не задумав, щоб знов приїхати в Тіволі, — тихо відповів Вемунн.

— А що ж ти задумав?

— Я задумав, щоб знову тебе побачити.

Вони стояли і якусь мить дивилися на море, перш ніж Маріанна глянула на нього.

— Я перестала колекціонувати голоси, — сказала вона.

Вемунн не обертався.

— Чому?

— Я маю всі голоси, які мені потрібні.

Він кивнув головою.

— Атож, напевно, маєш, — згодився він.

Я почала колекціонувати щось інше.

— Що саме?

— Погляди.

— Погляди?

— Атож, — мовила вона. — Глянь на мене, Вемунне.

Він обернувся до неї.

— Чому...

— Помовч. Просто дивись на мене.

Вони стояли і більше як пів хвилини дивилися одне на одного.

— Тепер я його маю.

— У своїй колекції?

— Так, тепер я його ніколи не забуду.

— Ну і який у мене погляд?

— Такий, яким я його відчуваю.

Вемунн підступив на крок до неї.

— Яким ти його відчуваєш?

— Він такий, що мені здається, ніби я вмію літати, — відповіла вона й перевела погляд на море. (...)

(Переклад Галини Кирпи)

«Пісня Герди» від Клауса Гаґерупа

Вірш Клауса Гаґерупа «Пісня Герди» став піснею до однієї з п’єс митця. Коли ми чуємо ім’я Герди, то одразу згадуємо героїню казки Ганса-Крістіана Андерсена «Снігова королева» та її брата Кая. Їхній добрий домашній світ зруйнувала одна несподівана подія — скалка від дзеркала злого троля, що залетіла в око Кая. Хлопчика забрала із собою Снігова Королева у далекий холодний світ вічної зими. А ще він раптом став зовсім іншим — мовчазним, холодним, чужим для всіх. Герда довго шукала його не лише в географічному просторі, вона шукала того, колишнього Кая — доброго, веселого, жвавого. Щось подібне відбувається й у повісті Клауса Гаґерупа «Золота Вежа», тільки вже в реальному світі. Знайдіть в інтернеті й послухайте «Пісню Герди» на слова Клауса Гаґерупа. Висловіть враження.

Владислав Єрко. Ілюстрація до твору «Снігова Королева». 2002 р.

АКТИВНОСТІ

Комунікація

• 1. Як ви вважаєте, чому Генрик і Маріанна потрапили в небезпечну ситуацію? Чи було це випадковістю?
• 2. Як вплинув трагічний випадок на життя Генрика, Маріанни, їхніх батьків?
• 3. Доведіть цитатами з тексту, що Маріанна після травми Генрика переживала сильну депресію У які моменти дівчинка почала виходити з цього стану?
• 4. Які дива відбуваються в повісті «Золота Вежа»? Кого й від чого вони рятують?
• 5. Як ви гадаєте, поведінка Генрика — це сміливість чи нерозважливість? Аргументуйте.
• 6. Дискусія. Чи несуть батьки відповідальність за те, що трапляється з їхніми дітьми? Чи винні лише діти? Обґрунтуйте.

Аналіз та інтерпретація

• 7. Розкрийте зв’язок між Золотою Вежею й жовтими воротами. Поясніть символічний зміст цих образів.
• 8. Як ви розумієте слова співчуття, терпіння, милосердя, любов? Проілюструйте їх прикладами з твору.

Творче самовираження

• 9. Доберіть 3—4 прикметники для визначення голосів персонажів твору.
• 10. Придумайте (усно) продовження історії про Маріанну, Генрика й Вемунна.
• 11. Опишіть (письмово) голос і погляд найдорожчої для вас людини (10—12 речень).

Цифрові навички

• 12. Відомою перекладачкою творів Клауса Гаґерупа українською мовою є Галина Кирпа. З допомогою інтернету знайдіть інформацію про неї. Які твори норвезького митця та інших письменників вона переклала?
• 13. Знайдіть в інтернеті й подивіться один із кінофільмів за мотивами творів Клауса Гаґерупа (наприклад, «Маркус і Діана», 1996, Норвегія, режисер Свейн Шарфферберг або ін.). Поділіться враженнями.

Дослідження і проєкти

• 14. Робота в групах. Підготуйте проєкт на одну з тем (за вибором): 1) «Правила безпеки в умовах воєнного стану»; 2) «Як подолати страх?»: 3) «Чому стан депресії небезпечний і як із ним боротися?».

Життєві ситуації

• 15. В одному зі своїх інтерв’ю Клаус Гаґеруп сказав: «Я хотів би відвідати Україну...». Уявіть, що вам пощастило зустрітися з письменником. Розкажіть йому (усно) про психологічні проблеми, які переживаєте ви або ваші однолітки в наш час (10—12 речень).