Зарубіжна література. Електронна хрестоматія. 6 клас. Ніколенко
Джеймс-Метью Баррі
(1860-1937)
Варто лише засумніватися в здатності літати, як вона зникає назавжди! Птахи літають лише тому, що вони, на відміну від людей, абсолютно впевнені у своїй летючості. А мати віру в себе - це практично те саме, що мати крила...
Джеймс Баррі
Джеймс-Метью Баррі - шотландський драматург, письменник і журналіст, автор відомої дитячої казки про чарівного хлопчика Пітера Пена, образ якого приніс авторові всесвітнє визнання й славу.
Народився 1860 р. на околиці маленького шотландського містечка Кіррім'юре неподалік від м. Данді (Велика Британія). Був дев'ятою дитиною з десяти в родині ткача Девіда Баррі. Мати Джеймса-Метью була обдарованою жінкою. Вона прекрасно співала пісні рідної Шотландії, знала численні легенди й народні сказання, любов до яких прищепила синам і донькам. Родина жила бідно, відмовляючи собі багато в чому, щоб здійснити заповітну мрію - дати освіту дітям. Старший, Олександр, ставши викладачем у Глазго, взяв на себе турботи про освіту Джеймса-Метью. З його допомогою юнак після навчання у школі був слухачем підготовчого курсу в академії Дамфріс, закінчив Единбурзький університет і став журналістом.
1885 р. Джеймс-Метью оселився в м. Лондоні, де впродовж 15 років займався літературною діяльністю. Його п'єси мали шалений успіх у публіки й пізніше були екранізовані. Відомі письменники Джон Голсуорсі, Герберт Веллс, Артур Конан Дойл стали друзями Баррі.
Митця шанували не лише за літературну, а й за активну громадську діяльність. Цьому неабияк сприяли риси вдачі: він був надзвичайно доброю й чуйною людиною. Серед друзів Джеймса-Метью було чимало мандрівників-дослідників, якими він захоплювався. Коли в Антарктиді загинула експедиція відомого дослідника Роберта Скотта, через півроку на його тілі знайшли лист, адресований саме Джеймсові-Метью Баррі. Капітан Р. Скотт у листі просив товариша в разі загибелі членів його експедиції подбати про їхніх дітей та вдів. Баррі беззаперечно виконав останнє прохання друга.
Вершиною творчості Джеймса-Метью Баррі стала книжка «Пітер Пен і Венді» (1911). У 1912 р. в Кенсінгтонському саду (м. Лондон) встановлено пам’ятник Пітеру Пену, пізніше подібний пам’ятник з’явився в м. Ліверпулі та м. Кіррім'юре - батьківщині митця.
Джеймс-Метью Баррі був лорд-ректором найстарішого шотландського університету Сент-Ендрюса, почесним президентом Единбурзького університету.
Усі права на прибутки від «Пітера Пена» - перевидань, переказів, театральних і кінопостановок - Джеймс-Метью Баррі заповів дитячій лікарні на Грейт-Омонд-стріт в м. Лондоні. Лікарня до наших днів користується цим правом - тож виходить, що навіть після смерті Джеймс-Метью Баррі продовжує піклуватися про дітей.
Барви художнього твору
«Пітер Пен і Венді» (1911)
Джеймса-Метью Баррі нерідко порівнюють із Льюїсом Керроллом, адже найвідоміший свій твір він теж написав під впливом знайомих дітей. Як і «Аліса у Країні Див», історія Пітера Пена була вигадана письменником для того, аби розважити малюків. І почалася вона з того, що, переїхавши до м. Лондона, Джеймс-Метью Баррі потоваришував із сусідами - молодим подружжям Артуром і Сильвією Девіс, які мали п’ятеро дітей. Однак із родиною сталося лихо: спершу Артур, а потім Сильвія померли. Джеймс-Метью Баррі став опікуном п’ятьох їхніх синів, узявши на себе відповідальність за їхнє виховання й освіту. В іграх із п’ятьма бешкетниками, у казках на ніч, цікавих і захопливих розповідях народилася Небувалія - країна вічного дитинства і Пітер Пен, загублений хлопчик, що не хотів дорослішати й так і залишився хлопчиськом.
Персонаж уперше з'явився в романі «Томмі і Грізель» (1902), пізніше про хлопчика на ім'я Пітер, який дуже не хотів дорослішати, йдеться в дитячій книжці «Біла пташка». Потім з’явилася дитяча п’єса «Пітер Пен» (1904), яка стала настільки популярною, що спектаклі про Пітера Пена й досі ставлять щороку на Різдво не тільки у Великій Британії, а й далеко за її межами. Незабаром вийшла книжка-передісторія «Пітер Пен у Кенсінгтонських Садах» (1906), де зображені події, що відбувалися з Пітером до того, як він опинився в країні Небувалії.
Повість «Пітер Пен і Венді» (1911) принесла Джеймсові-Метью Баррі всесвітню славу. Книжка перекладена багатьма мовами світу, її залюбки читають і діти, і дорослі.
Пітер Пен і Венді
(Уривки)
Готуємося до читання
Розкрийте значення висловів «у нього виросли крила», «крилата людина».
У яких прочитаних вами творах змальовано світ дітей і світ дорослих? Як вони співвіднесені між собою?
Читаємо з розумінням
Розділ 1. Пітер Пен: вторгнення
Всі дітлахи на світі - всі, крім одного-єдиного, - виростають. Вони рано довідуються про те, що мусять вирости. А Венді дізналася про це ось так. Одного разу - їй було тоді два рочки - вона бавилася в саду, зірвала якусь квіточку і прибігла з нею до мами.
Уявіть, яка Венді була прекрасна в ту мить! Аж її мама, пані Дарлінг, притулила руку до серця і вигукнула:
- О, чому ти не можеш залишитись такою назавжди?!
Оце і все, що було сказано, але відтоді Венді вже знала, що мусить вирости. Це відкривається кожному з нас, як тільки нам виповниться два роки. Два роки - це початок кінця.
Отже, Дарлінги жили в будинку під номером 14, і доки не з'явилася Венді, її мама була тут найголовнішою. Вона була прекрасна і шляхетна жінка, і ніжна усмішка блукала на її вустах. Її загадкову душу можна порівняти з безліччю маленьких скриньок, одна в одній, що примандрували до нас із казкового Сходу, - скільки їх не відкривай, завжди всередині знайдеться ще одна. А її солодко усміхнені вуста таїли поцілунок, що його Венді так ніколи й не спізнала, хоча він там таки був, виразно помітний у правому кутику. (...)
Батько Венді, пан Дарлінг любив із виглядом знавця говорити про акції, що зростають чи падають, хоча розумівся на цьому не краще за інших. У родині було троє дітей: Венді, Джон і Майкл. Через тиждень-два після появи Венді у батька виникло питання, чи в змозі вони утримувати дитину - це ж іще один голодний рот. Мати була сліпа у своїй любові до Венді, а батько довго й безуспішно рахував, у що виллється їм утримання доньки. Ті самі переживання супроводжували появу Джона і Майкла - може, навіть іще більші. Але попри те обох вирішили-таки залишити в сім'ї, і невдовзі вже можна було бачити, як уся трійця чимчикує дорогою до дитсадочка у супроводі няні. За няню був колись бездомний ньюфаундленд на ім'я Нана. Собака доглядала за дітьми не гірше за людину, вважали батьки. Єдина в домі Дарлінгів служниця Ліза часто влаштовувала для дітей танці й веселі забави, які приносили величезне задоволення й місіс Дарлінг. І не було на світі щасливішої сім'ї - аж доки не з 'явився Пітер Пен. Мати вперше дізналася про нього, коли наводила лад у думках своїх поснулих дітлахів за гарною традицією кожної доброї матері. Одного разу вона побачила там думки про Дивну Країну.
(...) Небувалія - це чомусь завжди острів, з дивовижними каскадами барв то тут, то там, з кораловими рифами і летючим вітрильником на обрії, з дикунами і покинутими барлогами. І ще там бувають гноми - здебільшого кравці, - і печери, крізь які протікають ріки, і князівни з шістьома старшими братами, і хатинка, готова ось-ось розвалитися, і одна старезна пані - дуже маленька на зріст і з гачкуватим носом. І це була б іще не найскладніша карта, якби тільки цим усе й обмежувалося. Але ж на ній ще треба вмістити і перший шкільний дзвоник, і релігію, і батьків, і округлий ставок, і ручну працю, і вбивства, і шибениці, й іменники в давальному відмінку, і святковий шоколадний пудинг, і фігурні дужки, і число дев'яносто дев'ять, і три пенси за зуб, вирваний власноруч, і всяке таке, - і все воно або становить частину вашого острова, або утворює додаткову карту, яку можна побачити на просвіт, але в будь-якому разі все це дуже складно і заплутано, тим більше, що ніщо тут не стоїть на місці.
Ну і, звичайно, Небувалія буває дуже різна - у кожного своя. Наприклад, у Джона там була затока, і над нею літали фламінго, і Джон полював на них. А у маленького Майкла - усе навпаки: у нього був фламінго, а над ним літали затоки. Джон жив на своєму острові у перекинутому догори днищем човні серед пісків, Майкл - у вігвамі, а Венді - в курені з великих листків, вправно зшитих докупи. У Джона там не було друзів, у Майкла були друзі - нічні, а Венді приручила вовченя-сироту, покинуте батьками. Але все-таки загалом усі Небувалії схожі одна на одну, як рідні сестри, і якби їх поставити в рядочок, то можна було б помітити, що всі вони мають спільні риси. На цих казкових берегах діти у вічних забавах витягають на пісок свої човни. Ми теж бували там; ми й досі чуємо часами звук прибою, хоча й ніколи вже не зможемо причалити туди.
З-поміж усіх омріяних островів Небувалія - найпотаємніший і наймісткіший, хоч і не аж такий велетенський і розлогий, - ну, знаєте, не із занадто довгими відстанями від однієї пригоди до іншої, а якраз такий як треба. Коли на ньому цілий день бавитися зі стільцями і скатертиною, то в цьому немає нічого хвилюючого - ви його навіть не помічаєте, - але за дві хвилини до сну цей острів стає реальністю. Ось для чого існують нічні світильники. (...)
Пані Дарлінг не знала ніякого Пітера, але він зустрічався то тут, то там у голівках її Джона і Майкла, а Венді взагалі завела з ним листування своїми жахливими кривулями. Написане жирними літерами, це ім'я здалося пані Дарлінг надто підозрілим. До того ж Венді визнала цього хлопця досить зухвалим. Пані Дарлінг після спогадів про своє дитинство згадала-таки Пітера, який, здається, живе у країні фей. В одній із легенд про цього дивака йшлося, що він супроводжує на той світ померлих дітей, щоб їм було не так страшно. Пані Дарлінг вірила в нього в дитинстві.
(...) - Але ж, - звернула мама увагу Венді, - він мав би досі вирости.
- О ні, він не росте, - твердо і впевнено сказала Венді, - він точнісінько такий, як я.
Вона мала на увазі, що Пітер залишився дитиною душею і тілом. Венді навіть не уявляла, звідки їй це відомо, просто знала - і край.
...Але невдовзі цей хлопчисько - цей бешкетник! - вразив пані Дарлінг до глибини душі.
Одного ранку охайна Венді, побачивши на підлозі дитячої кілька листочків з дерева, яких там не було ввечері, розповіла, що Пітер Пен часто не витирає ніг, коли іноді ночами приходить до них в дитячу кімнату через вікно, сідає на ліжко в її ногах і грає на сопілці. Мати була переконана, що все це доньці наснилося. Однак незвичне сухе листя на підлозі було справжнім. Наступної ночі, коли діти поснули, розпочалися надзвичайні пригоди. У Нани був вихідний, пані Дарлінг сама скупала й уклала дітей спати, а потім сіла шити при вогні сорочку Майклові до дня народження. Задрімала - і їй наснилося, що країна Небувалія зовсім поруч, і той дивний хлопчик - якраз звідти. У цей момент з вікна на підлогу дитячої зістрибнув хлопчик.
Його супроводжувало дивне світло - ніби світлячок з кулачок завбільшки, - і це світло почало гасати кімнатою, як живе. Мабуть, воно й розбудило пані Дарлінг.
Вона підскочила з криком, побачила хлопчика і якимось дивом відразу зрозуміла, що це і є Пітер Пен. (...) Це був дуже гарний хлопчик, у вбранні з сухого листя і деревної смоли, але найпримітніше у ньому було те, що він досі міг похвалитися усіма своїми молочними зубами. Коли він, Пітер, побачив, що пані Дарлінг вже доросла, він заскреготав на неї тими маленькими перлинами. (...)
Розділ 2. Тінь
Нана, що зайшла до кімнати, кинулась на незнайомця, і він легко вистрибнув через вікно. Та собака встигла схопити зубами його тінь і вивісила за вікно, звідки хлопцеві буде легше її забрати. Розуміючи, що пан Дарлінг (він саме обраховував можливість купівлі зимових пальт для Джона і Майкла, і гріх було його тривожити в цю мить) їй не допоможе, пані вирішила поки що згорнути тінь і обережно сховати її в шухляду, а при слушній нагоді розповісти про все чоловікові.
Це трапилося буденним п’ятничним вечором: Майкл верещав, бо не хотів купатися; мати зайшла у білій вечірній сукні, якою так любила милуватися Венді; двоє старших дітей бавились у пана й пані Дарлінг. До кімнати влетів схожий на стихійне лихо роздратований пан Дарлінг, що не міг зав’язати краватку. Дружина допомогла йому, діти обступили батьків - і зчинилася гучна забава, що скінчилася з появою Нани. Шерсть собаки при доторку обліпила вихідні штани батька. Той розсердився й укотре завів розмову, що негоже мати собаку за няньку. Йому незручно перед сусідами, та й пес недолюблював пана. Дружина заперечила й вирішила розповісти про хлопчика, тінь якого сховала. Батько поглузував з її розповіді.
Через ліки для Майкла й істерику малого зав'язалася суперечка. Раптом виявилося, що хвалько й самолюб Дарлінг, який підняв на кпини слабкість сина, теж хворіє, але настільки гидує мікстурою, що виявив на очах у дітей слабкодухість і підступність, втративши власну гідність і сміливість дорослого мужчини, вилив вміст пляшечки у тарілку Нани й обманув її, що це молоко. Усі вступилися за улюбленицю, та роздратований батько замість того, щоб визнати провину, заходився виганяти собаку, щоб прив’язати у дворі. Він намірився показати всім, хто в домі господар, і брутально потягнув Нану геть із кімнати. Панові Дарлінгу було соромно за себе, але він був упертюх і самолюб, його надзвичайно тонка натура завжди жадала визнання. Тож він таки прив'язав собаку у дворі, а сам, пригнічений і нещасний, сів у коридорі, крадькома втираючи кулаками очі.
Діти вкладалися спати, не вимовивши жодного слова. Знадвору чувся гавкіт Нани. Пані Дарлінг відчула тривогу.
Вона пройшла від ліжечка до ліжечка, ніжно наспівуючи дітям, а маленький Майкл обійняв її за шию і вигукнув:
- Мамусенько, ти моя радість!
Це були останні слова, які вона чула від нього, - останні на довгий, довгий час. (...)
Щойно двері будинку номер 27 зачинилися за паном і пані Дарлінгами, в небесах почалася метушня, і найменша зіронька Чумацького Шляху вигукнула:
- Пітере, пора! (...)
Розділ 3. Летімо, летімо!
(...) Тепер кімнату осявало інше світло, в тисячу разів яскравіше, ніж вогники світильників. На той час, про який ми розповідаємо, це світло побувало вже в усіх шафах і шухлядках дитячої кімнати: у пошуках Пітерової тіні воно перерило весь гардероб і вивернуло навиворіт кожну кишеню. Це не було звичайне світло, до якого ми звикли: воно сяяло тільки коли швидко-швидко рухалося, а коли хоч на хвильку зупинялося перепочити, тоді було видно, що насправді це фея - маленька, як дитяча долонька, і сама ще зовсім дитина. Цю чарівну дівчинку звали Дзенька, на ній була вишукана сукня із сухого листка з низьким квадратним вирізом, яка підкреслювала красу її фігурки. Хоча, правду кажучи, ця фейка була трохи пухкенька.
Ще за мить після появи феї вікно знову прочинилося від подуву маленьких зірочок, і в кімнаті приземлився Пітер. Півдороги він ніс Дзеньку на руках, і на нього натрусилося трохи чарівного пилу.
- Дзенько, - тихо покликав він, коли пересвідчився, що діти поснули, - Дзенько, ти де?
А вона тим часом залетіла в глечик, і їй там дуже сподобалось - вона ж іще ніколи в житті не бувала в глечику.
- Ой, та вилазь уже звідти і скажи мені: ти довідалась, куди вони запроторили мою тінь?
У відповідь пролунав найніжніший передзвін золотих дзвіночків. Це була мова фей, яку звичайні діти ніколи не можуть почути. Але якби ви все-таки колись почули її, то одразу впізнали б.
Дзенька сказала, що тінь лежить у величезній коробці. Пітер зрозумів, що величезна коробка - це комод, і кинувся до нього. Обома руками він повисував шухляди і повисипав усе, що в них було, на підлогу - так королі кидають милостиню в юрбу. Дуже скоро він відшукав свою тінь і на радощах зовсім забув, що Дзенька лишилася в шухляді - тепер уже зачиненій.
Та пильні старання Пітера приєднати тінь до себе були марними, і він заплакав.
Його плач розбудив Венді, і вона піднялася в ліжечку. Вона зовсім не злякалася, коли побачила, що в кімнаті на підлозі сидить незнайомець і плаче, - їй стало просто цікаво.
- Хлопчику, - ввічливо запитала вона, - чого ти плачеш?
Пітер теж міг похвалитися гарними манерами - їх він перейняв у фей під час чарівних церемоній. Він гордо встав і вишукано вклонився. Це було дуже приємно, і вона теж вклонилась йому у відповідь - зі свого ліжечка.
- Як тебе звати? - спитав він.
- Венді Мойра Анжела Дарлінг, - кокетливо відповіла вона. - А тебе?
- Пітер Пен.
Вона вже знала, що це не хто інший як Пітер, але його ім'я здалося їй занадто коротким.
- Оце і все?
- Саме так, - різкувато відповів гість. Він уперше відчув, що його ім'я справді закоротке.
- Пробач, будь ласка, - сказала Венді Мойра Анжела.
- Нічого, - проковтнув образу Пітер.
Вона спитала, де він живе.
- Секундочку праворуч, - відповів він, - і далі прямо, аж до ранку.
- Яка кумедна адреса!
Пітер знову образився. Йому вперше здалося, що, можливо, ця адреса справді кумедна.
- А по-моєму, ні, - сказав він.
- Я питала, - чемно сказала Венді, пам'ятаючи, що вона тут господиня, - про ту адресу, на яку можна надсилати листи.
Йому була неприємна згадка про листи.
- Я не чекаю листів, - зверхньо відказав він.
- А твоя мама?
- У мене немає мами, - сказав він.
Так, Пітер не тільки не мав мами - він не мав навіть найменшого бажання мати її. Він думав, що люди занадто високої думки про мамів.
Однак Венді відразу відчула себе причетною до трагедії.
- О, Пітере, тепер я не дивуюся, що ти плакав, - вигукнула вона, зіскочила з ліжечка і підбігла до нього.
- Я плакав не за мамою, - обурено відповів він. - Я плакав тому, що моя тінь ніяк не хоче триматися мене. Це єдине, що могло змусити мене заплакати.
- Твоя тінь відірвалась?
- Так.
Аж тепер Венді побачила на підлозі тінь - таку жалюгідну! - і щиро поспівчувала Пітерові.
- Це жахливо, - сказала вона, але не змогла стримати посмішку, коли побачила, як він намагається приклеїти ту тінь до себе милом. Як це по-хлоп'ячому! На щастя, Венді добре знала, що робити.
- Її треба пришити, - порадила вона ледь-ледь поблажливо.
- Що пришити? - спитав він.
- Який же ти безпорадний!
- Я? Вперше чую!
Але насправді вона насолоджувалась його безпорадністю.
- Я пришию її тобі, мій маленький джентльмене, - сказала вона, хоча Пітер був одного з нею зросту. Венді вийняла торбинку зі швейним приладдям і пришила тінь до ноги Пітера.
- Май на увазі: зараз буде трохи боліти, - застерегла вона його.
- О ні, я не заплачу, - відповів на це Пітер, якому вже знову здавалося, що він не плакав ніколи в житті. Він зціпив зуби і навіть не ойкнув, і невдовзі тінь уже трималася як слід, хоча ще й була трохи пом'ята.
- Може, її годилось би попрасувати, - глибокодумно промовила Венді, але Пітер, як то хлопець, був абсолютно байдужий до свого зовнішнього вигляду, і тепер тільки й міг, що стрибати до стелі від щастя. Овва! Він уже й забув, що завдячує своїм щастям Венді. І вже думає, що сам, власноручно, причепив до себе тінь.
- Який же я кмітливий! - самозакохано кричав він. - Яка розумна в мене голова!
Хоч як прикро, але доведеться визнати, що оця марнославність Пітера була однією з його визначальних рис. Додайте ще бездумну відвертість і побачите, що світ ще не знав такого зухвальця! Венді аж остовпіла.
- Ти хвалько! - вигукнула вона з нищівним сарказмом. - Хочеш сказати, я нічого для тебе не зробила?!
- Чому? Ти теж зробила дещо, - мимохіть промовив Пітер і пострибав далі.
- Я - дещо? - образилась вона. - Добре, якщо я не можу допомогти, то принаймні можу піти - і вона з величезним почуттям власної гідності застрибнула в ліжечко і з головою накрилася ковдрою.
Щоб знову привернути її увагу, він зробив вигляд, ніби збирається іти геть, а коли цей план провалився, Пітер сів на краєчок ліжка і легенько поштурхав її ногою.
- Венді, - попросив він, - не втікай. Я ніяк не можу стриматися, коли мені щось вдається і я собою задоволений.
Але вона так і не висунула носа з-під ковдри, хоча й нашорошила вушка.
- Венді, - продовжував він голосом, перед яким не могла би встояти жодна дівчина у світі, - Венді, від однієї дівчинки завжди більше користі, ніж від двох десятків хлопців.
Отепер Венді кожним сантиметром відчула свою жіночність - і хоч тих сантиметрів було не так уже й багато, вона таки визирнула з-під ковдри.
- Ти справді так думаєш, Пітере?
- Аякже, справді.
- А я думаю, що це дуже люб'язно з твого боку, - заявила вона. - І тому я знову встаю!
Після цих слів Венді сіла поруч з Пітером на краєчок ліжка. І ще вона додала, що може подарувати йому поцілунок, якщо він захоче, але Пітер не розумів, про що вона говорить, і очікувально простягнув до неї руку. (...)
Венді хотіла полегшити йому справу і схилила до нього личко, але він просто втиснув в її долоньку жолудь, і вона розчаровано повернула личко назад і чемно пообіцяла почепити подарований цілунок на ланцюжок і носити на шиї. На щастя, вона дотримала слова і справді носила жолудь на ланцюжку, а згодом він врятував їй життя.
Коли виховані люди знайомляться, то зазвичай питають одне одного, скільки кому років; тож Венді, яка завжди любила робити все як слід, теж спитала Пітера про вік. Правду кажучи, це було не найприємніше для нього запитання: ситуація нагадувала екзамен, коли тобі дістається питання з англійської граматики, а ти готувався відповідати про англійських королів.
- Не знаю, - відповів він стурбовано, - але я ще зовсім молодий.
Пітер справді не знав, скільки йому років, у нього існували тільки певні припущення щодо цього, і він відважно зізнався:
- Венді, я втік з дому того ж дня, коли народився.
Це дуже здивувало Венді - і дуже зацікавило; вона чарівним граційним жестом торкнулася своєї нічної сорочки, натякаючи, що можна сісти ближче. «Це сталося тому, що я почув розмову між татом і мамою, - пошепки пояснив він, - розмову про те, ким я буду, коли стану дорослим». Пітер розхвилювався. «Але я не хочу ставати дорослим дядьком, ніколи! - палко вигукнув він. - Я хочу завжди залишатися маленьким хлопчиком і бавитися. Тому я втік у Кенсінгтонські Сади і довго жив там серед фей».
Вона обдарувала його неймовірно захопленим поглядом, і він подумав, що це через ту відважну втечу - але насправді Венді подивилася на Пітера так тому, що він знався з феями. Вона жила звичайним домашнім життям, і знайомство з феями видавалося їй чимось казковим.
Пітер розповів про фей, які йому частенько дошкуляли, хоча загалом він симпатизував їм. У кожного хлопчика і дівчинки має бути своя фея. Але сучасні діти стільки всього знають, що дуже рано перестають вірити у фей, і щоразу, як котрась дитина каже, що фей не буває, десь падає мертвою котрась із них. І тут він згадав про Майстриньку Дзеньку, яку випадково зачинив у комоді. Ще Пітер розповів, що він - командир загублених хлопчиків, які випадають із візочків, поки няні дивляться в інший бік. Якщо їх не розшукують, вони вирушають далеко-далеко, в Небувалію, і там собі живуть, як знають. Там немає жодної дівчинки, хоча до них Пітер ставиться дуже добре. Він зізнається, що прилітав до вікна Дарлінгів не заради того, щоб побачити Венді, а щоб послухати казки, які розповідала мама. Особливо прекрасною була казка про принца, який не міг відшукати дівчину, що загубила кришталевий черевичок. Венді сказала, що теж знає багато казок. І тоді Пітер потягнув її до вікна, кличучи летіти з ним, щоб розповідати їм казки.
- О, літати - це прекрасно! Я навчу тебе, як осідлати спину вітру, і ми полетимо далеко-далеко.
- О-о-о! - захоплено вигукнула вона.
- Венді, Венді, подумай, поки ти спиш у своєму нудному ліжку, ми могли б разом літати в небі і розмовляти з зорями.
- О-о-о!
- І ще, Венді, - там є русалки.
- Русалки! З хвостами?
- З довжелезними хвостами.
- Невже? Я побачу русалку!
Пітер зробився хитрий, як старий лис.
- Венді, - казав він, - уяви, як ми всі будемо тебе шанувати.
Вона тремтіла всім тілом від хвилювання. Здавалося, ніби вона зі всієї сили старається втриматись на підлозі своєї кімнати. Але він не мав до неї співчуття.
- Венді, - хитро примружився він, - ти могла би вкривати нас ночами.
- О-о-о!
- Бо ми самі не звикли вкриватися.
- О-о-о! - і її руки простягнулися до нього.
- І ти латала б нам одяг і пришивала б кишені. Бо у нас зовсім немає кишень.
Хіба могла вона встояти?
Та дівчинка завжди пам'ятала про братів. Довго будити їх не довелося. Несподівано до дитячої увійшла Ліза з Наною на повідку. Хлопці, сховавшись за віконними шторами, вправно імітували власне розмірене дихання. Та Нана відчувала небезпеку і не полишала думки попередити своїх господарів, що гостювали неподалік. Нарешті вона увірвала ланцюг, за якусь мить влетіла у вітальню будинку номер 27 і задерла лапи до неба - найпереконливіший спосіб дати знати господарям, що з їхніми дітьми сталося щось жахливе. Дарлінги негайно вибігли на вулицю, навіть не попрощавшись з господинею.
У цей час Пітер навчав Дарлінгів-молодших літати. Та навряд чи в них щось вийшло б без чарівного пилку. Діти були в захопленні. Джон першим запропонував вилетіти з кімнати. Майкл був готовий: йому понад усе хотілося знати, скільки часу знадобиться, щоб пролетіти мільярд миль. Їм усім довелося вмовляти Венді. Пан і пані Дарлінги опинилися в кімнаті занадто пізно. Пташенята випурхнули з гнізда.
Розділ 5. Острів справджується
(...) Поки немає Пітера, на острові тихо і спокійно. Феї вранці сплять на годину довше, звірі більше уваги приділяють своєму потомству, індіанці тяжко об'їдаються шість днів і шість ночей на тиждень, а коли пірати і загублені хлопчики ненароком зустрічаються, то просто для годиться кусають одне одного за великий палець. Але з появою Пітера, який ненавидить сон, все мерщій повертається на свої місця, і якщо прикласти вухо до землі, то можна почути, як увесь острів вирує.
Цього вечора головні сили Небувалії були розташовані таким чином: загублені хлопчики шукали Пітера, пірати шукали загублених хлопчиків, індіанці шукали піратів, а хижаки шукали індіанців. Вони всі ходили колами довкола острова, але не зіштовхувались між собою, бо рухалися всі в одному напрямку. (...)
Загублені хлопчики носять ведмежі шкури, тому вони круглі й пухнасті. Дуда - найсумирніший з-поміж них, не найбільший боягуз, але найбільший невдаха. Зазнав найменше пригод, бо завжди щось важливе відбувається саме тоді, коли він на хвильку відлучиться. Чубчик веселий і добродушний. Ледь-Ледь - найсамовпевненіший із хлопців, витинає свищики з дерева і захоплено танцює під власні мелодії. Вічно задирає носа, бо певен, що добре пам'ятає своє минуле, включно з усіма добрими звичаями і манерами. Кудрик - великий бешкетник, заводила усіх справ. Близнюків краще не описувати, щоб не переплутати. Пітер досі не вміє розрізняти їх, а його команда не має права знати щось, чого він не знає. Ці двоє завжди полишені на себе і стараються триматися разом та жити з усіма в мирі - так їм зручніше.
На них полює зі своєю незмінною жахливою пісенькою ватага піратів, серед них найчорніший і найбільший капітан Джеймс Гак, або Джез Гак. Його грубо зладжену колісницю тягнуть вперед його люди. Замість правої руки у нього залізний гак, яким він раз-у-раз підганяє їх. Цей жахливий чоловік ставиться до підлеглих, як до собак, поводиться з ними, як із собаками, - а вони, як собаки, слухаються його. На вигляд він мертвотний, темноликий, з довгими кучерями, схожими зблизька на чорні свічки, що надають особливо грізного виразу його владному обличчю. Очі в нього сині, як незабудки, і повні глибокої меланхолії, навіть коли він чіпляє вас гаком, занурюючи його у ваше тіло, і у його очах спалахують два червоні вогники і запалюють їх жахним світлом. Гак міг би, не змигнувши оком, роздерти вас на шматки, і водночас він втішається репутацією доброго оповідача. Але найбільший жах капітан вселяє саме тоді, коли поводиться особливо люб'язно. Він боїться лише одного - вигляду власної крові. В одязі наслідує стиль короля Чарльза II, бо колись хтось сказав, наче вони схожі. В зубах у капітана подвійний мундштук, змайстрований власноруч, завдяки якому він може курити дві сигари одразу.
Якось пірат Скайлайтс ненароком повалився на капітана і зачепив його гофрований комірець - і ось: гак вистрілює вперед, пробиває тіло наскрізь із характерним хрустом, лунає несамовитий крик, тіло відкидають набік, пірати переступають через нього і йдуть далі. А капітан навіть не вийняв сигари з рота. Це страхітливий чоловік, і Пітер супроти нього - просто комашка. То хто ж переможе?
Слідом за піратами, безгучно скрадаючись стежкою війни, невидимою для недосвідченого ока, ступають індіанці. В руках у них ножі і томагавки, оголені тіла розмальовані фарбами і натерті олією до блиску. Вони обвішані скальпами - і хлопчаків, і піратів, - щоб усі одразу бачили, що це войовниче плем'я пікканіні, і не плутали їх із якимись там м'якотілими делаварами чи гуронами. Тут і велетенський Маленький Барс, прикрашений такою купою скальпів, що вони навіть трохи заважають йому пересуватися, і Тигрова Лілея, гордо виструнчена, повноправна принцеса. Індіанці переступають через сухі галузки без найменшого звуку. Єдине, що можна почути, - це їхнє утруднене дихання, бо вони зараз трохи розжиріли від спокою і переїдання, але всьому свій час, і скоро вони повернуться до норми. Однак сьогодні це їхня найбільша небезпека. Індіанці зникають, ніби тіні.
їхнє місце займає велика і різношерста процесія звірів: леви, тигри, ведмеді й тьма-тьменна менших тварин, які втікають від них. Усі ці хижаки, навіть людоїди, живуть пліч-о-пліч на своєму улюбленому острові. Цієї ночі вони дуже хочуть їсти.
Коли вже всі пройшли, з'являється остання постать - велетенський крокодил. Невдовзі ми дізнаємось, на кого він полює.
Першими випали з рухомого кола хлопчаки, посідавши на траву на галявині біля своєї підземної домівки. Вони дуже боялися піратів, тому хотіли, щоб Пітер швидше повернувся. Ледь-Ледь мріяв почути продовження розповіді про Попелюшку. Дуда запевняв усіх, що його мама дуже схожа на неї. Про мам вони могли поговорити тільки за відсутності Пітера - цю заборонену тему він вважав найбезглуздішою у світі. Чубчик ділився єдиним спогадом про свою маму, яка повторювала батькові, що дуже хоче мати свою чекову книжку. Чубчик не знав, що це, але був би щасливий подарувати її мамі.
Удалині почулася зловісна піратська пісня. Чубчик негайно помчав у розвідку, решта зникла у своєму дивовижному домі під землею через ходи, які капітан Гак марно шукав стільки днів і ночей. Це були дупла в семи великих деревах, у кожне з яких міг пролізти хлопчик.
Гостре око пірата Старкі вихопило з темряви Чубчика, що петляв між деревами, як заєць. Але залізним кігтем і моторошним голосом Гак заборонив йому стріляти, бо це б вивело на них індіанців Тигрової Лілеї. А капітан піратів не хотів попрощатися зі своїм скальпом. І понад усе бажав поквитатися з усіма сімома хлопцями. Та найбільше у світі Гак хотів дістатися до їхнього ватажка, Пітера Пена, що скалічив капітана, кинувши його руку крокодилові. Відтоді Гак боявся крокодила, якому так засмакувала правиця, що він усюди переслідує пірата, від моря до моря, від суші до суші.
Однак рептилія проковтнула годинника, який тепер цокає у неї в животі, тому Гак чує цокання і ховається. Понад усе капітан боїться дня, коли годинник зупиниться.
Випадково на галявині пірати натрапили на комин підземної оселі, який хлопчаки мали звичай затуляти грибом, коли поблизу снували вороги. Підслухавши, що Пітера Пена немає вдома, злочинці вигадали найпідступніший план.
- І приготуємо великий масний торт, багатоповерховий, з кремом, зверху посипаний зеленою цукровою пудрою. Там, унизу, має бути лише одна кімната, бо тут є тільки один комин. Цим дурним кротам навіть не вистачило розуму здогадатись, що їм зовсім не потрібен окремий вхід для кожного. Зразу видно, що вони ростуть без мам. Ми поставимо торт на березі в Затоці Русалок. Ці хлопці весь час плавають там і бавляться з русалками. Вони знайдуть торт і тут же зжеруть його весь, бо у них немає мами, яка сказала б їм, як небезпечно їсти багато масного торта з кремом.
Та тихеньке цок-цок, що наближалося, змусило піратів чимдуж чкурнути геть. Бо крокодил проминув індіанців, які зараз ішли слідами решти піратів - він упевнено повз услід за Гаком. Чубчика ж трохи не роздерла зграя вовків. І тоді хлопці згадали, що Пітер подивився б на хижаків крізь ноги! Це був найефективніший спосіб приборкання вовків, бо як тільки вони почали наступати на вовків таким жахливим способом - назадгузь, хижаки підібгали хвости й утекли. Аж раптом Чубчик побачив щось неймовірне.
- Велика біла пташка. Вона летить сюди.
- Що це за пташка, як ти думаєш?
- Не знаю, - перелякано відповів Чубчик. - Але вона така втомлена, летить і стогне: «Бідна Венді».
- Як? Бідна Венді?
- Я пригадую, - негайно підхопив Ледь-Ледь, - що є такі птахи, які називаються венді.
- Дивіться, ось вона летить! - закричав Кудрик і тицьнув пальцем у небо. Венді була вже майже у них над головами, і вони чули її жалібний стогін. Але виразніше звучав пронизливий голосок Дзеньки. Ревнива фея давно скинула дружню личину і нападала на свою жертву в польоті, як на живу мішень, при кожному дотику дошкульно щипаючи.
- Привіт, Дзенько, - гукали здивовані хлоп'ята.
У відповідь Дзенька продзеленчала:
- Пітер хотів, щоб ви стріляли у Венді.
Не в їхній натурі було ставити якісь запитання, коли Пітер віддавав наказ.
- Ми зробимо те, що хоче Пітер! - кричали наївні хлоп'ята. - Швидше, лук і стріли!
Усі, крім Дуди пострибали у свої дуплаві дерева. А він мав лук і стріли при собі, Дзенька це помітила і зловтішно потирала долоньки.
- Швидше, Дудо, мерщій, - кричала вона. - Пітер так зрадіє!
Дуда збуджено припасовував стрілу до лука.
- Геть з дороги, Дзенько, - гукнув він, випустив стрілу, і Венді, тріпочучи, впала на землю зі стрілою в грудях.
Розділ 6. Маленький будиночок
Дурненький Дуда почувався героєм над тілом Венді, мріючи, як Пітер буде ним пишатися. Хлопці з'юрмилися довкола Венді й дивилися на неї, довкола запанувала моторошна тиша. Якби серденько Венді билося, усі почули б його. Першим озвався Ледь-Ледь.
- Це не пташка, - промовив він переляканим голосом. - Я думаю, що це, мабуть, панна.
- Панна? - перепитав Дуда і затремтів усім тілом.
- І ми її вбили, - хрипкувато промовив Чубчик.
Всі поскидали шапки.
- Тепер я розумію: це за нею літав Пітер! - сказав Кудрик і в розпачі кинувся на землю.
- Це та панна, яка нарешті піклувалась би про нас, - сказав один із Близнюків, - а ти її вбив!
Хлопцям було шкода Дуду, але ще більше їм було шкода себе, і коли він підступив ближче, вони відвернулися від нього. Дуда побілів як полотно, але на його лиці проступила гідність, якої раніше не було.
- Що я наробив?.. - сказав він замислено. - Коли панна приходила до мене уві сні, я казав їй: «Дорога моя, люба мамонько», - а коли вона нарешті прийшла насправді, я взяв і застрелив її.
Він поволі пішов геть.
- Не йди, - співчутливо сказали друзі.
- Я мушу йти, - відповів він невпевнено. - Я так боюся Пітера.
І саме в цю трагічну мить усі почули звук, від якого серце мало не вискочило з грудей. Вони почули кукурікання Пітера.
- Пітер, Пітер! - усі впізнали його: він завжди так повідомляв про своє повернення.
- Сховаймо її, - заметушилися діти і поспішно збилися в коло біля Венді. Тільки Дуда стояв збоку. Знову пролунало дзвінке «ку-ку-рі-ку!» - і перед ними приземлився Пітер.
- Мої вітання, хлопці! - вигукнув він. Йому завчено помахали руками, і знову запала тиша.
Він насупився:
- Я повернувся! Чому ж ви не вітаєте мене?
Вони повідкривали роти, але вітальні вигуки так і не пролунали. А Пітер пропустив це повз увагу, поспішаючи поділитися грандіозними новинами.
- Друзі, в мене чудові новини! - вигукнув він. - Я нарешті знайшов для вас маму.
Жодного звуку, тільки глухий стук об землю - це Дуда впав на коліна.
- Хіба ви її ще не бачили? - спитав Пітер, і в його голосі забринів неспокій. - Вона якраз летіла сюди.
- От біда! - озвався один голос, а за ним другий: - Який нещасливий день!
Дуда встав.
- Пітере, - тихо сказав він, - я покажу тобі її. - І хоча інші ще заступали Венді, Дуда зробив перший крок зі словами: - Близнюки, відступіться, нехай Пітер подивиться сам.
Відтак хлопчаки розступилися, щоб Пітер міг усе побачити на власні очі; він трохи постояв мовчки - не знав, що робити далі.
- Вона померла, - сказав він збентежено. - Може, їй страшно бути мертвою?..
Він уже думав, було, летіти звідти геть, обернувши все на жарт, щоб тільки не бачити її, і потім ніколи більше й близько не підходити до того місця. Хлопчаки готові були піти за ним, якби він так вчинив. Але в грудях у Венді стриміла стріла. Пітер висмикнув її і побачив на ній мітку.
- Чия стріла? - суворо спитав він.
- Моя, Пітере, - зізнався Дуда і знову впав на коліна.
- О, підла твоя рука! - вигукнув Пітер і заніс стрілу, щоб вдарити винного нею, як кинджалом. Дуда навіть не здригнувся. Він випнув груди.
- Бий, Пітере, - промовив рішуче. - Не вагайся.
Двічі Пітер заносив стрілу, і двічі його рука падала.
- Я не можу вдарити, - з острахом сказав він, - щось ніби тримає мою руку.
Всі здивовано втупилися в нього - всі, крім Чубчика, який тим часом радісно дивився на Венді.
- Це вона тримає, - мало не підстрибнув він, - це панна Венді, погляньте: он її рука!
Радий вам повідомити, що Венді підняла руку. Чубчик схилився над нею і шанобливо прислухався.
- Здається, вона сказала: «Бідний Дуда», - прошепотів він.
- Вона жива, - коротко сказав Пітер.
Ледь-Ледь тут же загорлав:
- Панна Венді жива!
Тоді Пітер став на коліна, схилився над нею і побачив свій подарунок. Пам'ятаєте - жолудь, який вона почепила на ланцюжок і повісила на шию, і так весь час носила?
- Бачите, - сказав він, - стріла влучила ось сюди. Це поцілунок, який я подарував їй колись. І тепер він врятував їй життя.
- Я пам'ятаю, що таке поцілунок, - втрутився Ледь-Ледь. - Дайте-но я подивлюся. Так, справді, це він і є.
Але Пітер його не слухав. Він просив Венді якнайшвидше видужувати, щоб можна було показати їй русалок. Звичайно, вона ще не могла нічого відповісти, бо була страшенно знесилена; зате згори долинали відчайдушні зойки.
- Чуєте? Це Дзенька, - сказав Кудрик. - Вона плаче, тому що Венді вижила.
І тепер вони вже змушені були розповісти Пітерові про Дзеньчин злочин, і ніхто ніколи не бачив Пітера таким сердитим.
- Послухай уважно, Майстринько Дзенько! - закричав він. - Я тобі більше не друг! Забирайся від мене назавжди!
Вона прилетіла до нього на плече і ревно просила пробачення, але Пітер весь час стріпував її. І тільки коли Венді знову піднесла руку, він пом'якшив свій вирок:
- Добре, хай не назавжди, а на цілий тиждень.
Ви думаєте, Майстринька Дзенька подякувала Венді за те, що та врятувала її? О ні, аж ніяк, ні за що вона не бажала собі такої ганьби. Феї справді чудернацькі створіння, і Пітер, який найкраще розумів їх, частенько давав їм лупня.
Хлопці були розгублені, бо не знали, що робити з Венді. Пітер зауважив, що нести її до підземної хатинки було б неввічливо. Він запропонував збудувати маленьку хатинку кругом Венді і принести для неї найкраще, що тільки знайдеться в їхньому підземеллі. Усі поринули в роботу, як кравці в останню ніч перед весіллям. І тут з'явилися сонні Джон і Майкл, які спали на ходу, ледве ступали крок і засинали знову. Пітер, якого брати впізнали, обмірював Венді стопами, щоб знати, який завбільшки будиночок їй знадобиться, щоб було й місце для стола і стільців. Пітер особливим командним голосом промовив, щоб новенькі теж допомагали на будові.
- Ми будуєм хатку для Венді, - пояснив Кудрик.
- Для Венді? - приголомшено пробурмотів Джон. - Але чому? Вона ж звичайна дівчина!
- Тому що ми, - пояснив Кудрик, - її піддані.
- Ви? Піддані Венді?
- Саме так, - ствердив Пітер. - І ви теж. Забирайте їх з собою!
Приголомшених братів запрягли до роботи - рубати і носити дерево.
- Найперше робимо стільці і піч, - наказав Пітер, - а потім довкола них збудуємо дім.
- Так-так, - сказав Ледь-Ледь, - саме так і будується дім; я тепер це потрохи пригадую.
Пітер наказав привести лікаря. Ледь-Ледь вдав його й повернувся з поважним виглядом у Джоновому циліндрі на голові. Пітер, на відміну від решти хлопчаків, частенько не відрізняв правду від вигадки. Часом це дратувало їх, наприклад, коли вони їли уявний обід. Коли ж хтось руйнував його вигаданий світ, то отримував від Пітера по ребрах. Лікар Ледь-Ледь приклав скельце до рота Венді, збрехав, що це їй допомогло, і наказав подати їй міцного бульйону в горнятку з дзьобиком. Зводячи будиночок, хлопчаки понад усе прагнули догодити Венді. Пітер жартома попросив її проспівати, який будиночок вона хотіла б мати. У своїй пісні дівчинка змалювала маленький гарненький дім з червоними стінами і дахом із моху, з великими гарними вікнами, у які зазиратимуть троянди, а визиратимуть діти. Уся компанія мерщій взялася уявно вирощувати найпрекрасніші в світі троянди попід стінами. Дітьми вирішили бути самі хлопці. Пітер власноруч поправляв останні штрихи. Ніщо не могло сховатися від його орлиного ока.
- Зараз ми всі маємо бути якнайкращими, - застеріг Пітер. - Бо перше враження - найважливіше.
Він зрадів, що ніхто не допитувався у нього, що таке перше враження, - хлопчаки дуже старалися бути найнайкращими. Він чемно постукав, і весь ліс довкола притих, і всі діти - не чути було ні звуку, тільки Майстринька Дзенька, спостерігаючи з високої гілки, голосно насміхалася.
Хлопчаків непокоїла єдина думка: що зараз станеться у відповідь на стук? І якщо відчинить панна, то на кого вона буде схожа?
Двері відчинилися, і вийшла панна. Це була Венді. Хлопці, всі як один, поскидали шапки. В очах її світився радісний подив, і це був власне той погляд, якого вони й сподівалися від неї.
- Де я? - спитала вона.
Звичайно, першим озвався Ледь-Ледь.
- Панно Венді, - поспішно сказав він, - ми для Вас збудували цей Дім.
- О, скажіть, будь ласка, що він Вам подобається! - нетерпляче вигукнув Чубчик.
- Прекрасний, гарнесенький будиночок, - сказала Венді, і це були саме ті слова, яких вони й сподівалися від неї.
- А ми - Ваші діти, - вигукнули Близнюки.
І всі вони впали на коліна й простягли до неї руки з благанням:
- О, панно Венді, будь нашою мамою!
- Я? - здивувалася Венді і вся аж засяяла. - Звичайно, мені страшенно приємно, але ж ви бачите, що я - зовсім маленька дівчинка. Зовсім недосвідчена.
- Це не важливо, - сказав Пітер, так, ніби саме він найбільше знав про це, хоч насправді саме він знав про це найменше. - Нам потрібна тільки всього-на-всього просто добра людина: щоб була нам, як мама.
- Дорогі мої дітки! - відповіла Венді. - Розумієте, я відчуваю, що я саме така і є.
- Така і є, така і є! - закричали всі разом. - Ми це зразу побачили.
- От і добре, - сказала вона. - Я буду дуже старатися. Ходіть-но сюди, неслухняні дітлахи; я знаю: у вас ноги мокрі. Але перед тим як повкладати вас спати, я ще встигну доказати казочку про Попелюшку.
І всі зайшли до будиночка. Не знаю, як вони там розмістилися, але в Небувалії все можливо. Це був перший із багатьох радісних вечорів, які вони провели разом із Венді. Невдовзі вона вже поклала їх спати у великому ліжку в домі піддеревами, а сама пішла ночувати в Маленький будиночок; і Пітер пильнував поблизу з мечем напоготові, бо здалеку долинали звуки піратського бенкету і десь тут блукали вовки.
Маленький будиночок здавався таким затишним і безпечним у темряві: ясно світив вікнами і мальовниче димів комином, - але Пітер стояв на сторожі. (...)
Розділ 15. А тепер - або Гак, або я!
Дивні речі трапляються з нами на життєвій дорозі - а ми часом навіть не знаємо, що вони вже сталися. Так, наприклад, буває: раптом помічаєш, що вже не знати скільки недочуваєш на одне вухо - ну, скажімо, півгодини. Щось подібне пережив цієї ночі Пітер. Коли ми бачили його востаннє, він скрадався островом з пальцем на вустах і з кинджалом напоготові. Він бачив, як його обігнав крокодил, і спершу не зауважив нічого особливого, але потім його осінило: крокодил не цокає. Спочатку йому стало моторошно, але невдовзі він зробив слушний висновок, що це просто годинник зупинився.
Не заглиблюючись у те, що має відчувати жива істота, так раптово позбавлена свого найближчого супутника - свого внутрішнього голосу, Пітер почав міркувати над тим, як обернути цю катастрофу собі на користь, і вирішив... сам цокати, як той годинник, щоб хижаки думали, що він крокодил, і не чіпали його. Він цокав прекрасно, але... було одне але: крокодил теж почув цей звук і пішов за ним - чи то з метою знайти те, що загубив, чи просто з дружніх почуттів до чогось, що цокає, - ми про це ніколи не дізнаємося, оскільки він був тупою бестією.
Пітер дістався берега без пригод і пішов далі, у воду, ніби його ноги зовсім не відчули, що вступили в інше середовище. Так, буває, заходять у воду тварини, але люди - з тих, кого я знаю, - ніколи. Він плив і весь час думав тільки одне: «Тепер - або Гак, або я!» Пітер цокав так довго, що вже звик і навіть не помічав цього. А якби помітив, то перестав би, бо геніальна ідея проникнути на корабель за допомогою крокодилячого цокання ще не спала йому на гадку. Навпаки, він думав, що вилазить на борт нечутно, як мишка, і дуже здивувався, коли побачив, що пірати ховаються від нього, заступаючи собою Гака - такого наляканого, ніби він почув наближення крокодила.
Крокодил! Щойно Пітер згадав його, як почув цокання. Спочатку він подумав, що звук справді долинає від крокодила, і стрімко озирнувся. Цього було досить, щоб переконатися, що цокає він сам, і швидко опанувати ситуацію. «Який же я розумний!» - тут же подумав він і подав хлопчакам знак утриматись від овацій.
Саме цієї миті Ед Тейнт, інтендант, вийшов із носового кубрика на палубу.
А зараз, шановні читачі, пора засікти час.
Пітер відважив Едові доброго бебеха. Джон поклав обидві долоні на рот злощасного пірата, щоб здушити його передсмертний стогін. Пірат повалився долілиць, а четверо хлопчиків підтримали його, щоб не зчинилося шуму. Пітер подав знак, і тіло викинули за борт. Пролунав сплеск, а потім - тиша...
Скільки часу знадобилося на це?
- Один, - Ледь-Ледь відкрив рахунок.
Без зайвого поспіху Пітер навшпиньки підійшов до каюти і зник у ній. Тим часом кілька піратів нарешті відважились озирнутися. Тепер кожен з них чув важкий подих іншого, а це означало, що те страхітливе цокання зникло.
- Він пішов, капітане, - сказав Смі, протираючи окуляри. - Все в нормі.
Гак поволі підвів голову, поправив комір і прислухався так пильно, що, мабуть, вловив би луну від цокання. Але звуку таки не було, і він рішуче випростався на повен зріст.
- Тоді давай, Джонні, дошку! - злісно вигукнув він. Його ненависть до хлопчаків вибухнула з новою силою, бо вони щойно бачили його безпорадність. Він загорлав жахливу пісеньку (...)
Щоб іще більше залякати полонених, він, забувши про гордість, горлав цю пісеньку, пританцьовуючи нібито на дошці, і корчив гримаси; а закінчивши, прохрипів:
- А хочете - перед тим як «прогулятися по дошці» - спробувати «кішечку», з дев'ятьма хвостиками і з дев'ятьма кігтиками?
І тут діти впали на коліна:
- Ні, ні! - благали вони так жалісливо, що жоден пірат не міг стримати посмішки.
- Принеси-но «кішечку», Джакесе, - скомандував Гак. - Вона в каюті.
Каюта! Але ж в каюті сидів Пітер! Діти багатозначно перезирнулися.
- Ага, - неуважно відповів Джакес і пішов виконувати наказ. Діти супроводжували його очима; вони навіть не розчули, що Гак знову затяг свою пісеньку, а його вірні пси підхопили її:
Дряпуча кішка в нас, гей-го,
Із дев'ятьма хвостами.
Коли подряпає кого - ...
Що там було в останньому рядку, ми ніколи так і не дізнаємося, бо пісню обірвав моторошний зойк. Він прокотився судном і завмер. А тоді почулося кукурікання, таке близьке і зрозуміле для хлопчаків і таке страхітливе - ще гірше, ніж той зойк - для піратів.
- Що це було? - ревнув Гак.
- Два, - урочисто промовив Ледь-Ледь.
Італієць Чекко завагався на мить, а тоді почвалав до каюти. Він вийшов звідти, похитуючись, як п'яний.
- Що сталося з Біллом Джакесом, ти, собако? - прошипів Гак, нависаючи над ним.
- З ним сталося от що: він мертвий, забитий на смерть, - відповів Чекко безбарвним голосом.
- Білл Джакес загинув! - закричали вражені пірати.
- В каюті чорно, яку ямі, - мурмотів Чекко не дуже розбірливо. - Але там ховається щось страшне: ви чули - воно кукурікає!
Ні радість хлопчаків, ні опущені очі піратів - ніщо не сховалося від Гака.
- Чекко, - наказав він своїм найзалізнішим голосом, - вернись і приведи мені оте кукурікало.
Чекко, найхоробріший з хоробрих, заволав: «Ні, ні!» - і кинувся ховатись від капітана, але Гак покивав на нього кігтем.
- Ти ж погодився піти, правда, Чекко? - понуро спитав він.
І Чекко пішов, у відчаї жбурнувши зброю. Тепер було вже не до пісень: усі уважно прислухалися; і знову почули передсмертний зойк, і знову - кукурікання.
Ніхто не промовив і слова, крім Ледь-Ледя:
- Три, - сказав він.
Гак жестом прикликав до себе своїх вірних псів.
- Тисяча чортів і смола пекельна! - проревів він. - То хто ж принесе мені оте кукурікало?
- Почекайте, хай-но вийде Чекко, - гаркнув Старкі, і решта піратів зчинили галас.
- Здається, я чув, що ти, Старкі, готовий ризикнути, - промовив Гак солоденько.
- Ні, хай йому грець! - вигукнув Старкі.
- Мій кіготь підказує, що ти таки підеш, - промовив Гак і підійшов до нього впритул. - Старкі, невже тобі хочеться пожартувати з кігтем?
- Я краще повішусь, ніж зайду туди, - вперто повторив Старкі і знову відчув підтримку команди.
- Це що, заколот? - муркнув Гак ще лагідніше, ніж перед тим. - А Старкі - заводій?
- Пощадіть, капітане! - скривився Старкі, і всі затремтіли.
- Потиснемо один одному руки, Старкі, - сказав Гак і простягнув йому свій кіготь.
Старкі озирнувся в пошуках допомоги чи підтримки, але ніхто не дивився на нього. Він позадкував, Гак почав наступати, і червоний вогник блимнув йому в очах. З відчайдушним криком пірат стрибнув на Довгого Тома і кинувся в море.
- Чотири, - сказав Ледь-Ледь.
- Ну а тепер, - люб'язно промовив Гак, - може, ще хто-небудь хоче бунтувати?
Капітан схопив ліхтар і загрозливо підніс кіготь.
- Добре, я сам добуду оте кукурікало! - сказав він і пішов у каюту.
«П'ять!» - Ледь-Ледь так хотів промовити це. Він навіть завгодя облизав губи, щоб бути готовим, - але Гак вийшов, щоправда, похитуючись і без ліхтаря.
- Щось загасило світло, - процідив він трохи невпевнено.
- Щось! - вторував йому Муллінз.
- А що там з Чекко? - запитав Нудлер.
- Він мертвий - так само, як і Джакес, - коротко відповів Гак.
Його небажання повертатися в каюту неприємно вразило всіх, і знову почулися обурені вигуки. Всі пірати відзначаються забобонністю, і Куксон репетував:
- Знаєте, кажуть, що коли на борту з'являється хтось невідомий - це значить, що корабель проклятий!
- Я чув, - пробурмотів Маллінс, - що той «хтось» завжди з'являється тоді, коли піратський корабель приречений. У нього був хвіст, капітане?
- Кажуть, - додав ще хтось, сердито зиркаючи на Гака, - що він завжди буває схожий на найлютішого пірата на кораблі.
- А в нього був кіготь, капітане? - нахабно спитав Куксон.
І тут усі, один за одним, здійняли крик: «Наш корабель проклятий!» А діти, звичайно ж, не могли стримати радісних вигуків. Гак досі вже майже забув про своїх полонених, але тепер повернувся до них, і лице його просвітліло.
- Хлопці, - гукнув він своїй команді, - в мене ідея! Відчиніть каюту і киньте туди дітей. Нехай вони б'ються з тим, хто там сидить, не на життя, а на смерть. Якщо вони вб'ють його - тим ліпше; якщо ж воно повбиває їх - теж непогано.
Востаннє його вірні пси захоплювалися ним і віддано виконували його розпорядження. Хлопчаки нібито впиралися, тож їх насилу ввіпхнули в каюту і замкнули двері.
- А тепер послухаймо! - гаркнув Гак.
Усі завмерли.
І ніхто, ні один не смів глянути на двері. Ні, хтось один смів - і це була Венді, весь час прив'язана до щогли. Їй було байдуже до зойків і кукурікань - вона чекала появи Пітера.
Довго чекати не довелося. У каюті він знайшов те, що шукав, - ключі від наручників, - звільнив дітей, і тепер вони прокралися назовні, озброєні тим, що кому вдалося підібрати. Спершу Пітер знаком велів їм сховатися, а сам пробрався до Венді, перерізав мотузки і - далі. Мабуть, не було б нічого простішого, ніж усім разом втекти з корабля. Але одне стояло на перешкоді: страшна присяга Пітера: «Або Гак, або я!» Він звільнив Венді і пошепки наказав їй сховатися разом з усіма, а сам став при щоглі і загорнувся у її плащ, щоб бути схожим на неї. Потім набрав повні легені повітря і закукурікав. Для піратів цей крик означав, що всі хлопчики в каюті вже вбиті. Їх охопила паніка.
Гак спробував підбадьорити своїх підлеглих, але вони, як ті собаки, за яких він їх мав, тепер показували йому ікла; і він добре знав, що досить тільки відвести очі, як вони тут же накинуться на нього.
- Хлопці, - сказав він улесливо, але готовий безстрашно дати відсіч, якщо доведеться. - Я думав над цим. На нашому кораблі є хтось, хто приносить нещастя.
- Ага, - проревли вони, - людина з гаком.
- Ні, хлопці, це дівчинка. Ніколи фортуна не сприяла тим піратським кораблям, на борту яких була жінка. Ми врятуємось, коли вона зникне.
Дехто з них пам'ятав, що те саме колись казав Флінт.
- Можна спробувати, - з деяким сумнівом погодились вони.
- За борт її! - крикнув Гак, і пірати накинулись на постать у плащі.
- Немає нікого, хто міг би Вас врятувати, панночко, - глумливо прошипів Муллінз.
- Є! - відповіла постать.
- Хто це?
- Це Пітер Пен - месник! - почулася вражаюча відповідь.
І з цими словами Пітер скинув плащ.
Тепер усі зрозуміли, ким був той, хто вбивав піратів у каюті; двічі Гак пробував щось сказати, і обидва рази безуспішно. В ту страшну мить, я думаю, його крижане серце розбилось. Нарешті він здобувся на крик:
- Розрубайте його надвоє! - але не досить переконливо.
- Вперед, друзі, на піратів! - продзвенів голос Пітера, і на кораблі забряжчала зброя!
Якби пірати трималися купи, вони точно перемогли б. Але бій застав їх зненацька, і вони заметушилися, заметалися туди-сюди, як божевільні, і кожен думав, що він єдиний з команди лишився живим. Пірати були дорослі чоловіки і, безперечно, сильніші за хлопчаків, але вони весь час тільки оборонялися, дозволивши хлопчакам виступати проти них парами і вибирати жертву. Дехто з піратів стрибав у море, інші ховалися по темних закапелках, де їх знаходив Ледь-Ледь, який не бився зброєю, а ходив собі з ліхтарем, світив ворогам у вічі, засліплював їх, і вони, як достиглі плоди, падали на ножі інших хлопців. Але один рівномірний звук пробивався навіть крізь брязкіт зброї, зойки і плюскіт води. Це Ледь-Ледь монотонно відлічував: п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять, десять, одинадцять. Думаю, всі вже були мертві, коли дика хлоп'яча компанія обступила Гака: він, здавалося, був заворожений від смерті.
Діти перебили всіх його вірних псів, але, здавалося, один цей чоловік гідний цілої зграї. Знову і знову вони наступали на нього, та знову і знову він відвойовував свої позиції. Він зачепив на гак одного хлопчика, підняв його і використовував як щит. Тоді, обтерши свій меч об Муллінза, у бій вступив ще один, вигукнувши:
- Друзі, ховайте зброю, він мій!
Таким чином зненацька Гак опинився віч-на-віч з Пітером. Усі інші розступилися і утворили коло. Довго ці двоє дивились один на одного - Гак ледь помітно тремтів, а на обличчі Пітера грав дивний усміх.
- Ну що, Пене, - сказав нарешті Гак, - бачиш, що ти наробив?
- Так, Джеймсе Гак, - пролунала сувора відповідь, - бачу, що я наробив.
- Ти, зухвалий і нахабний хлопчиську, - сказав Гак, - готуйся зустріти свою смерть!
- Ти, похмурий і злючий дядьку, - відповів Пітер, - я тебе переможу!
Без зайвих слів вони почали поєдинок і спочатку билися на рівних. Пітер був чудовим фехтувальником і відбивав удари з неперевершеною спритністю. Час від часу він навіть застосовував хитромудрий маневр з випадом, який мав би припинити спротив ворога. Але Пітер був маленький, мав коротші, ніж у його суперника руки, і це ставило його в програшні умови, не даючи змоги встромити лезо у ворога. Гак трохи поступався йому спритністю, але не майстерністю, змушував Пітера, сподіваючись раптово все закінчити своїм улюбленим ударом, який колись давно перейняв від Барбекю в Ріо-де-Жанейро. Але, на диво, Пітер знову і знову відбивав цей удар. Тоді капітан піратів вирішив врешті покінчити з цим і завдати смертельного удару залізним кігтем, але Пітер встиг випорснути з-під руки і у відчайдушному випаді штрикнув суперника під ребра. Від вигляду власної крові, специфічний колір якої - ви пригадуєте - був нестерпний для Гака, шабля випала з його руки, і він здався на ласку Пітера.
- Давай! - закричали хлопчаки в один голос, але Пітер величним жестом запросив супротивника підняти зброю.
Гак негайно скористався нагодою, але трагічне відчуття, що Пітер демонструє вишукані манери, не давало йому спокою. Донині він думав, що змагається з якимось недолюдом, але тепер на нього накотилися ще гірші підозри.
- Пене, хто ти такий? - прохрипів він.
- Я юність, я радість, - відважно відповів Пітер, - я пташеня, що проклюнулося з яйця.
Це, звичайно, була нісенітниця, але ці слова довели нещасному Гакові, що Пітер і сам не знав до ладу, хто він і що він. А це вершина, пік гарних манер.
- Захищайся! - у відчаї крикнув Гак.
Тепер він бився, як людина-меч, і кожен удар його жахливої зброї міг розрубати надвоє будь-якого воїна, який би під нього потрапив. Але Пітер кружляв довкола, і ніби сам вітер відносив його з небезпечного місця. Знову і знову хлопчик кидався на ворога і ранив його. Тепер Гак змагався без надії на перемогу. Його пристрасне серце вже не просилося жити - у нього лишилась єдина мрія: перш ніж захолонути навіки, впіймати Пітера на поганих манерах. Несподівано капітан покинув двобій, кинувся до порохового складу і підпалив порох.
- Через дві хвилини, - вигукнув він, - корабель розлетиться на друзки!
Отепер, тепер, думав він, Пітер покаже своє справжнє лице. Але тут Пітер вийшов зі складу з запалом в руках, і спокійнісінько викинув його за борт. А які ж манери демонстрував сам Гак? Ми вважали його зіпсованим чоловіком і зовсім не симпатизували йому, однак зараз можемо порадіти, що перед смертю він залишився вірний традиціям своєї раси. Хлопчаки літали довкола нього, знущалися, насміхалися, а він нетвердо ступав по палубі, безпомічно відмахуючись від них, і думками був уже не тут. Його думки відлетіли далеко в минуле, на стадіони минулого, до успіхів минулого, до вболівання за улюблену футбольну команду минулого. І при цьому черевики його були в порядку, і жилетка була в порядку, і краватка його була в порядку, і навіть шкарпетки.
- Джеймсе Гак, у Вашій постаті є все-таки щось героїчне. Прощавайте.
Отже, ми підійшли до його останньої хвилини. Побачивши Пітера, який поволі летів на нього з кинджалом напоготові, Гак вистрибнув на фальшборт, щоб звідти кинутися в море. Він не здогадувався, що там чигає крокодил, оскільки ми передбачливо зупинили годинник, щоб вберегти його від страху: невеличкий знак уваги насамкінець. Гак дочекався останнього тріумфу, і, думаю, не слід його осуджувати за це. Стоячи на фальшборті, він через плече побачив у повітрі Пітера, і ніби підставив себе під його ногу. І так Пітер штурхонув його ногою замість того, щоб вдарити кинджалом: так, це був прояв поганих манер. Так здійснилася остання Гакова мрія.
- От тобі й маєш! - іронічно крикнув він наостанок і стрибнув крокодилові в пащу.
Так загинув Джеймс Гак.
- Сімнадцять, - проспівав Ледь-Ледь (...)
Венді, зрозуміло, весь час стояла збоку і не брала участі в битві, тільки стежила за Пітером блискучими очима. Але тепер, коли все скінчилося, вона знову виступила вперед. Вділила усім порівну похвал і чарівно здригнулася, коли Майкл показав їй те місце, де він убив якогось пірата. А потім вона повела всіх у Гакову каюту і вказала на його годинник, що висів на гвіздку. Годинник показував пів-на-другу.
Така пізня година, а вони ще не сплять! Оце так пригода! Венді швиденько повкладала всіх у піратські ліжка - всіх, окрім Пітера: він походжав по палубі туди-сюди, аж поки нарешті там і заснув біля Довгого Тома. Вночі йому знову щось наснилося, і він довго кричав уві сні, і Венді колисала його на колінах.
(Переклад Наталі Трофим)
CLASSROOM
УСНО
1. Розкажіть про життя сім'ї Дарлінгів.
2. Як ставився пан Дарлінг до дітей і дружини?
3. Як жилося в сім'ї Дарлінгів дітям? Як ставилися вони до батьків?
4. Чому пан Дарлінг вигнав Нану на подвір'я?
5. Чому батько втратив довіру дітей?
6. Хто такий Пітер Пен?
7. Чому фея Дзінька прилетіла разом із Пітером?
8. Чому капітан Гук понад усе прагнув здолати Пітера Пена?
АНАЛІЗ ТА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ
9. Поясніть, що привело Пітера Пена у кімнату дітей Дарлінгів.
10. Прочитайте опис Небувалії. Прокоментуйте.
11. Як ставилися хлопчики з Небувалії до панни Венді? Поясніть.
12. Поміркуйте про характер і поведінку Пітера Пена. Яких «дорослих» здібностей не було у хлопця?
ПИСЬМОВО
13. Напишіть коротку розповідь про Пітера Пена або про Венді Дарлінг
ЦИФРОВІ ТЕХНОЛОГІЇ
14. За допомогою інтернету перегляньте кінофільм «Пітер Пен» (Австралія, Велика Британія, США, 2003 р., режисер Пол Джон Хоган). Порівняйте його з повістю Джеймса Метью Баррі «Пітер Пен і Венді».
ДОСЛІДЖЕННЯ
15. Виразно прочитайте в особах уривок «Перша зустріч Пітера Пена і Венді». Дослідіть риси характеру персонажів, що виявляються у їхніх учинках.
ВАША ТВОРЧІСТЬ
16. Створіть асоціативний кущ «Пітер Пен, чарівний хлопчик». Прокоментуйте.
17. Намалюйте портрет/портрети героя/героїв твору, що вас найбільше вразили.
ПРОЄКТ
18. Створіть проєкт «Чарівний острів Небувалія: реальність, вигадка чи сон?»
У КОМАНДІ
19. Об’єднайтеся в групи. Створіть схему «Світ дітей і світ дорослих у повісті Джеймса-Метью Баррі «Пітер Пен і Венді».
ЖИТТЄВІ СИТУАЦІЇ
20. Чому Пітер Пен не хотів дорослішати? Як ставитеся до дорослішання ви, ваші друзі?
21. Чи зустрічалися вам у житті люди, подібні на пана Дарлінга? Порадьте йому, що потрібно зробити, щоб повернути довіру дітей.
22. Поміркуйте про взаємини в родині Дарлінгів. Чи можна її назвати щасливою? Обґрунтуйте.
23. Сформулюйте власні поради сім'ям, у яких пануватимуть радість і щастя.
