Зарубіжна література. Електронна хрестоматія. 6 клас. Ніколенко

Клаус Гаґеруп

(1946-2018)

Любов творить дива, а любов - обличчя Бога.

Інґер Гаґеруп

Клаус Гаґеруп - один із найпопулярніших сучасних письменників Норвегії. Він народився 5 березня 1946 р. в м. Осло. Його батько Андерс був ученим, а мати Інґер - письменницею. Старший брат Клауса відомий як драматург, поет і прозаїк. Отже, вся родина Гаґерупів була надзвичайно творчою. Клаус Гаґеруп навчався в Національній театральній академії, після закінчення якої з 1969 р. працював у Норвезькому національному театрі, у театрі Галоґаланд та ін. Він писав вірші, п’єси, романи й повісті для дітей і дорослих. Один із найвідоміших творів Клауса Гагерупа - повість «Маркус і Діана» (1994), яка дала початок цілій серії творів про хлопчика Маркуса у часи його дорослішання і становлення як особистості: «Маркус і дівчата» (1997), «Маркус і велика любов до футболу» (1999), «Маркус і Зігмунд» (2003), «Маркус і король караоке» (2004) та ін.

Барви художнього твору

«Маркус і Діана: Світло Сіріуса» (1994)

У повісті «Маркус і Діана» йдеться про норвезького школяра, котрий мав чимало внутрішніх комплексів і від того мав проблеми в класі, в родині, із самим собою... Його дражнили в школі Мавпусом, що завдавало йому неабиякого болю. Він зазнав прикрощів булінгу, проте не схилився перед життєвими труднощами. Маркус навчився жити у двох світах: один - той, де він незграба й нікчема (як вважали інші), а другий - той, який він придумав собі сам. У другому (вигаданому) світі він спілкувався з відомими людьми, писав їм листи, інколи отримував відповіді й автографи і над ним ніхто не сміявся...

Обкладинка видання «Маркус і Діана: Світло Сіріуса» 1994 р. Видавництво «Aschehoug»

Якось він наважився написати лист відомій кіноактрисі Діані Мортенсен. Маркус написав лист від імені начебто мільйонера, але надалі події розгортаються несподівано. Як виявилося, Діані потрібна допомога, бо вона почувалася самотньою у Голлівуді. Маркус і його друг Сіґмунд вирішили організувати власний клуб «Допоможи Діані» (клуб «ДД»). Маркус поступово змінюється, адже готується до зустрічі з кінозіркою, хоча й не під своїм ім’ям, а під іменем Маркуса «молодшого» - нібито сина мільйонера. Але згодом буде цікавий і водночас складний шлях повернення до самого себе... Отже, головна думка цього твору - як залишитися собою, як не втратити своє «я», як знайти власну життєву дорогу, як побудувати стосунки із собою і зі світом, якщо навіть світ не є досконалим. А ще - як вибудувати стосунки із татом, адже Маркус і його батько Монс давно живуть самі, без мами, обидва сумують за нею і обидва люблять одне одного до нестями. Саме любов допомагає їм вийти зі складних ситуацій.

Маркус і Діана: Світло Сіріуса

(Уривки)

Розділ І

Готуємося до читання

Чого боявся Маркус?

Читаємо з розумінням

Більшого страхополоха, ніж Мавпує, на світі не було. Це він, тобто Маркус Сімонсен, до смерті страшився висоти й темряви. Це він, Маркус Сімонсен, був певен, що з’явився на світ задля того, щоб його вдарила блискавка, як тільки він зійде з хідника на бруківку, і це він, Маркус Сімонсен, ніколи не наважувався сідати в ліфт. Це він, Маркус Сімонсен, боявся павуків, собак і майже всього того, чого можна було на цьому світі боятися. А найдужче - дівчат. Він їх боявся, мов заєць бубна, і завжди, коли вони на нього поглядали, червонів, як варений рак. (...)

Він мав чуба піщаного кольору й носив окуляри з товстими скельцями в рудій оправі. В них він скидався на дідка, дарма що йому виповнилося лише тринадцять. Втім, не самі окуляри робили його старшим на вигляд. То було ще й через те, що в його душі оселявся страх. Прогулюючись разом із Сіґмундом сюди й туди шкільним подвір’ям, він ступав повільними кроками і хилив голову. «Ніби старезний гном», - хмикав Рейдар, який пробігав шістдесят метрів за 8,3 секунди й мав спортивного велосипеда за кілька тисяч крон. У Маркуса взагалі не було велосипеда. На саму думку, що йому довелося б крутити ногами колеса на якомусь одороблі, він відчував нудоту. Ні, краще ходити в школу пішки. Щоправда, й так на нього чатувало повно небезпек. Скажімо, собаки, спущені зі швор, і автомобілісти-дальтоніки, що не розрізняли, де червоне, а де зелене. Нічого не можна було передбачити зарані. Найкраще триматись безпечного боку. Та, власне, чи є де той безпечний бік? Навряд. Маркус ішов по життю, як по канату. (...)

* * *

Готуємося до читання

Яке захоплення було у Маркуса ? Чому, на вашу думку, воно виникло?

Читаємо з розумінням

(...) Маркус мешкав у червоному дерев’яному будинку за кілька кілометрів од школи. Вони перебралися на околицю міста два роки тому, ще до маминої смерті. В нього не було ні сестри, ні брата, але він мав фантастичну колекцію автографів. Атож, він збирав автографи. Справжні автографи. Зустрічаючи відомих людей на вулиці, Маркус дуже боявся просити в них автографи, тому писав їм листи. Сотні листів - чудернацьких, змістовних, сповнених лукавства і захоплення. Коли він водив ручкою по аркушу паперу, то ввесь страх мовби вітром здувало, а найдивніше було те, що в своїй брехні він просто не знав міри й так уживався у вигадки, що майже вірив у написане. Він навіть не червонів, коли писав знаменитим людям. (...)

Маркус писав купи листів і майже завжди отримував відповіді. Стіни в його кімнаті були обліплені світлинами знаменитих людей цілого світу, а в шухлядах комода лежало повно листів із автографами та підбадьорливими словами. Все те тішило обох - і сина, і батька, який колекціонував марки, до сьомого поту трудився в конторі й був такий самий страхополох, як і Маркус. Власне, їх обох різнив лише вік, у всьому іншому вони були схожі, мов дві краплі води. З однаковими на колір чубами, з однаковою вайлуватою ходою і однаковим видом окулярів. У вічі впадала одна відмінність: Маркус був худенький, а Монс Сімонсен - гладкий. На роботі його називали Кротом. Маркус про те не знав, одначе й батько не знав, що сина прозивали Мавпусом. (...)

Розділ V

Готуємося до читання

Чому Маркус не хотів йти до школи?

Поясніть внутрішній стан Маркуса. Чому він погано почувався? Що йому допомогло?

Читаємо з розумінням

До літніх канікул лишався якийсь тиждень, але Маркус відмовлявся йти до школи.

- Здається, мене трохи лихоманить, - сказав він.

- Зараз же зателефонуємо лікареві, - відповів Монс, перелякано витріщившись на градусник, якого Маркус нагрів до 42 градусів.

- Не треба, - попросив Маркус. - Температура майже нормальна.

- Усе буде добре, ось побачиш, - сказав батько й кинувся до телефону.

До приходу лікаря температура впала до 36,9.

- Хлопець здоровий, як бик, - сказав лікар. - То у вас щось із градусником.

- Будемо сподіватись, - промимрив Маркус, ледь усміхаючись до батька.

Лікар пішов, а Маркус став одягатися. Батько дивився на нього з острахом.

- Як ти, синку?

- Чудово, - відповів Маркус і знов сів на ліжко. - Тільки щось паморочиться в голові.

- Я відвезу тебе до школи.

- Не треба, тату. Може ж, я не знепритомнію, поки зайду в той задушливий клас.

- Тобі не хочеться йти в школу, еге ж, Маркусе?

- Еге ж, тату, хоч убий мене.

- Чому?

Вони дивилися один на одного протягом чотирьох безкінечно довгих секунд, і Маркус знав, що відповідати нема потреби. Монс якось незграбно погладив його по голові.

- Все владнається, ось побачиш.

- А коли?

- Врешті-решт владнається.

- Ні, тату, врешті-решт усе буде вкрай погано.

Монс засмучено глянув на сина. Йому хотілося підбадьорити його бодай словом, але нічого путнього не спадало на думку.

- Мені не треба було телефонувати, мабуть, не треба, - стиха мовив він.

- Та чого там.

- З тебе глузували через те, що я телефонував?

- Ні. То ти телефонував через те, що з мене глузували.

- Що мені зробити для тебе, Маркусе?

- Лишися зі мною, тату.

І тоді Монс пустив сльозу.

- Нема нічого страшного, тату, - стиха мовив Маркус. - Ти ж біля мене.

- Мені треба на роботу.

- Зателефонуй і скажи, що в тебе... шумить у вухах.

- Звідки ти знаєш?

- Я вгадав, - відповів Маркус. - Зіграємо в кості? (...)

Розділ VI

Готуємося до читання

Як Маркус сприйняв лист від Діани Мортенсен?

Читаємо з розумінням

(...) На свій подив, Маркус зумів пережити останній тиждень у Рюдшколі. З нього, звісно, іноді глузували, питаючи, по якому льодовику вони з батьком лаштуються мандрувати цього літа. Він червонів дванадцять чи чотирнадцять разів, а коли проходжувався разом із Сіґмундом сюди-туди шкільним подвір’ям, то ледве переставляв ноги й схиляв голову так само низько, як і раніше, хоч усе-таки надто великі неприємності його оминули. Може, тому, що він перебував у власному світі. У світі, де панували гроші та влада і де він пережив своє перше глибоке кохання до Ребекки Джонс, власне, не до Ребекки Джонс, а до кінозірки Діани Мортенсен. У тому світі він був не найменшим і вічно наляканим хлопцем, а відомим мільйонером і альпіністом Маркусом Сімонсеном на прізвисько Горностай.

Протягом тижня він пережив не менше дев’ятнадцяти серій «Грошей та влади», де сам був героєм, а Діана Мортенсен - героїнею. Коли шкільний дзвоник задзвонив востаннє, надворі вже стояло літо. Діана порвала з Генрі й повинна була таємно побратися з Маркусом... (...)

- Тобі прийшов лист, - повідомив Монс. - Зі Сполучених Штатів. Я й не знав, що ти, Маркусе, листуєшся з кимось зі Штатів. (...)

- Мабуть, від когось із Америки, - відповів Маркус і збагнув, що почервонів дужче, ніж будь-коли в своєму житті.

Він вихопив листа й кинувся до своєї кімнати, де розпечатав конверт, прочитав підпис під листом, гупнувся на стілець і рвучко підхопився на ноги, навіть не відчувши, забився чи ні.

- Приготувати тобі щось попоїсти? - крикнув батько.

- Я не голодний, - і собі спробував прокричати Маркус.

Правда, його крик більше нагадував не крик, а стогін.

- Без їжі та напою не вижити герою! - долинуло з вітальні, але Маркус того не чув.

Сумнівів не було. З фотокартки, яка лежала в конверті разом із листом, усміхалася Діана Мортенсен. Він читав і пихтів, як паротяг.

«Дорогий Маркусе Сімонсене!

Пишу Вам, щоб подякувати за Вашого листа. Я, звичайно, отримую безліч листів, - пишуть мої юні фани, якісь старезні залицяльники, що просять моєї руки... Одначе Ваш лист дуже особливий. І не лише тому, що я люблю рідні норвезькі гори. Просто я зуміла прочитати між рядками, що ви один із небагатьох, хто мене розуміє. Я доволі самотня, хоч про це навряд чи хто й знає. Здебільшого люди думають, що я безсердечна й холодна, але в моїй душі й досі живе маленька дівчинка з рум’янцем на щоках, яка, сповнена очікувань, покинула маму й тата і всіх своїх приятелів, аби тільки полонити Голлівуд і світ. Отака моя правда, любий Маркусе Сімонсене. Я - Попелюшка, а де ж принц? У кого другий кришталевий черевичок? Ще раз страшенно дякую Вам за листа. Він мене зігрів.

Зі щирими вітаннями Діана Мортенсен

P.S. На Ваше прохання надсилаю фотокартку з автографом. Ви, певно, колись одружитеся, проте ніхто краще за мене не знає, як нелегко знайти підхожу собі людину. Мені хотілося б написати Вам ще багато чого, та за півгодини я домовилася про зустріч зі своїм перукарем. Додам хіба лиш одне: за словами тих, хто добре мене знає, мені властиве почуття гумору, а мій найулюбленіший письменник - Вільям Шекспір. Я мрію зіграти в «Ромео і Джульєтті». Уявіть собі таке дурненьке дівча, як я, в ролі Джульєтти! Ще раз дякую.

Діана» (...)

Розділ VІІ

Готуємося до читання

1. Що в листі до Діани було правдою, а що вигадкою?

2. Які власні риси увиразнив Маркус у листі до Діани?

Читаємо з розумінням

(...) Надворі вже смеркалося, коли вони завершили складати список усього того, що Маркус повинен був навчитися, щоб переконати Діану Мортенсен в тому, що він справді син мільйонера. Отже, йому треба було визубрити правила гри в гольф і теніс, напхатися знаннями про те, як провадять торги на біржі, ознайомитися з курсом валют, звикнути щодня носити костюм і краватку, вивчити правила доброго тону та гарних манер, навчитися провадити розмову і головне - вишколитися невимушено поводитися в дорогих ресторанах. І загалом свої літні вакації згайнуватися на те, чого йому не хотілося, хоч ти плач.

- Невже я без цього не обійдуся? - приречено спитав він.

- Все для Діани! - відповів Сіґмунд, поплескуючи його по плечу.

- Звичайно. Все для Діани. Коли почнемо тренуватися?

- Завтра. А зараз напишемо листа Діані.

- Про те, що я хочу з нею зустрітися.

- Ні, мабуть, краще нехай то станеться несподівано. Ми напишемо, що в тебе є син.

- У мене немає сина.

- Що в мільйонера є син.

- Атож, - відповів Маркус. - Чого доброго, влітку той син зламає ногу.

«Люба Діано!

Дякую за листа. Те, що ти приїдеш у серпні до Норвегії, було для мене приємною вісткою. Нічого кращого за зустріч із тобою я не можу собі й уявити. Напевно, ми разом могли б ще й у гори прогулятися чи зіграти в гольф, якщо мені пощастить залагодити підписання договору, яке призначено на той час. До речі, мій син також хотів би тебе побачити. Атож, я, мабуть, не розповідав тобі, що маю сина. Від першого шлюбу. Він - викапаний батько. Кучеряве хлоп’я, цікаве до всього, як білка, й моторне, мов горностай. Та водночас мій малий халамидник любить поринати в роздуми. Нема на світі теми, яку я не міг би обговорити з Маркусом молодшим. Зараз він читає Шекспіра. Між іншим, у нього є невеличкий акторський хист. Я не здивуюся, якщо одного прекрасного дня він зіграє Ромео в «Ромео і Джульєтті». В тяжкі хвилини мого життя хлопець дарує мені радість і втіху. Отак, моя люба Діано. Це трохи про мого сина. Я пишаюся й радію, що ти назвала свого жвавого пташка Маркусом. То мовби наближає мене до тебе. Може, і я куплю собі якусь пташку. Маленьку Діану, яка світлими літніми ранками будитиме нас із сином своїм веселим щебетанням.

Сподіваюсь на твою відповідь.

Твій Маркус».

Маркус сам вигадав про те кучеряве хлоп’я, що до всього цікаве, як білка, й моторне, мов горностай, але, перечитавши листа перед Сіґмундом уголос, засумнівався.

- Може, викреслимо кучеряве хлоп’я?

Сіґмунд похитав головою.

- Навіщо? Про кучеряве хлоп’я гарно сказано!

- Але ж у мене немає кучерів.

- То зараз немає. А коли зустрічатимешся з Діаною, вони в тебе будуть.

- Оцього я й боявся, - сказав Маркус і заклеїв конверт. (...)

Розділ XI

Готуємося до читання

Чому Маркус так сильно переживав перед зустріччю з Діаною Мортенсен?

Читаємо з розумінням

(...) Монс сидів у холі й читав тамтешню газету. Коли хлопці спустилися, він обвів їх загадковим поглядом і спитав:

- Ви знаєте, хто приїздить сюди в четвер?

- Ні, пане Сімонсене, - відповів Сіґмунд. - І гадки не маємо.

- Діана Мортенсен!

Хлопці вдали неймовірне здивування.

- Вперше таке чую, - сказав Сіґмунд.

- Оце так несподіванка, - промимрив Маркус і зашарівся.

- Так от, - вдоволено вів далі Монс. - Її привезуть в Форнебю на лімузині. В цьому готелі в ресторані «Фішланн» на її честь відбудеться прийом. Б’юся об заклад, тут аж кишітиме від журналістів.

- Авжеж, можна собі уявити, - сказав Сіґмунд.

Монс підморгнув Маркусові.

- Слухайте, хлопці, в мене з’явилася ідея.

- Цікаво, яка, - сказав Сіґмунд.

- Я ж обіцяв почастувати вас обідом у ресторані «Фішланн». Що як спробувати замовити столика на четвер?

- Блискуча ідея, - сказав Сіґмунд.

- Прекрасна, - промимрив Маркус.

Монс усміхнувся до нього.

- Якщо тобі пощастить, то, може, візьмеш у неї автографа. Хочеш, щоб пощастило?

- Хочу, - відповів Маркус. - Та вже як буде.

- Я зараз же замовлю столика, - сказав Монс. - Може ж, іще не всі зайняті. (...)

Цілий вечір Маркус намагався вікараскатися від усіх своїх думок. (...) У Монса і Сіґмунда настрій поліпшувався. А у Маркуса навпаки - він падав просто на очах. Зворотній відлік часу почався, і вже неможливо було не думати. Вмостившися в ліжку, він заходився лічити смуги на піжамі... Він рвучко сів на ліжку. Його пойняло відчуття, що ось-ось станеться якесь жахіття, але він не міг утямити, де це він опинився. (...)

Сіґмунд розсунув штори й підійшов до ліжка. Маркус удав, що спить.

- Прокидайся, Маркусе! Заповідається знаменний день!

Маркус ледь кліпнув. Атож, заповідався знаменний день. І вже завтра від нього не лишиться й помину. Так він зазвичай думав, коли збирався до зубного лікаря. Одначе нинішній день видавався куди гіршим, ніж той, коли він ходив вставляти пломби. Все було настільки гидко, що йому навіть не вдавалося радіти завтрашньому дневі. Таж після сьогоднішнього дня вже все буде інакше. Йому доведеться пережити найганебніше в своєму житті падіння, і він довіку не позбудеться тієї ганьби. Вона тягнутиметься за ним доти, доки він житиме. І хоч би як вправно він прикидався сином мільйонера, однак його викриють. Неодмінно викриють. А коли те станеться, йому більш ніколи не пощастить перестати думати. На саму гадку про жахливу зустріч із Діаною Мортенсен його охоплював більший переляк, розгубленість і сором, ніж раніше. Так, чого доброго, й справді можна стати Мавпусом.

- Атож, сказав він. - Заповідається знаменний день. (...)

Кадр з фільму «Маркус і Діана» 1996 р. Режисер Свен Скарффенберг

Розділ XIII

Готуємося до читання

Поясніть причини вчинку Маркуса.

Читаємо з розумінням

(...) - Глянь-но, Маркусе, - шепнув йому батько.

- Вона стоїть якраз за тобою, - шепнув Сіґмунд.

Їхні голоси нагадували вітер, що шамотів у височині.

- Обернися, - зашепотів Сіґмунд. - Обернися, Маркусе.

Йому не захотілося обертатися. Але довелося. Дороги назад не було. Він повернув голову. (...)

Діана Мортенсен стояла посеред зали. В коротенькій білій спідничці, білій шовковій блузці та в білому піджаку. На шиї в неї золотів ланцюжок із блискучим зеленим камінчиком. Вона була золотокоса, шкіру мала бліду, як слонова кістка... Обличчям вона була повернута до Маркуса. Та він знав, що вона його не бачила. Діана дивилася на трьох фотографів, які її фотографували, усміхалася до них білозубою усмішкою та сяяла здивованими блакитними очима. (...) Фотографи не відступалися. Їм пощастило її вполювати, тож відпускати її вони не хотіли. Спалахи фотоапаратів освітлювали її обличчя, а вона все всміхалася та всміхалася. Троє кровожерних фотографів загнали її в саму пастку. Вони нічого не знали. Навіть поняття не мали про те, що знаменита кінозірка Діана Мортенсен насправді не кінозірка, а підневільна пташка, яка мріяла розпростати крила й вільно полинути аж у височінь, де можна бути самою собою, а не успішною лялькою Барбі, якою її всі вважали.

Кадр з фільму «Маркус і Діана» 1996 р. Режисер Свен Скарффенберг

Маркус відчув, як у нього запашіли щоки. Жар перекинувся далі. Всередину голови. Зайнявся мозок. Невидиме полум’я немов пожирало весь страх, соромливість та непевність, які він носив у собі впродовж цілого життя. Його думки згоряли на попіл, а безтямний гнів, що опановував ним, перетворював його на когось іншого. Тепер він не був Маркусом Сімонсеном. І Маркусом Сімонсеном молодшим також не був. Він був її братом. Єдиною людиною на світі, яка розуміла, що відбувалося в її душі. Колись і він був малий і наляканий. Але то було хтозна-коли. Тепер він старший брат і її особистий охоронець Маркус. Єдиний, хто міг би захистити її від всесвітнього зла. Він підвівся зі стільця.

- Зараз не варто просити автограф, - сказав батько. - Почекай, поки вони закінчать фотографуватися.

Маркус кинув на нього холодний погляд.

- Іноді людина повинна зробити те, що вона повинна зробити, - сказав він.

Він обернувся спиною до столу й, минаючи фотографів, прудко побіг до Діани. Коли він зупинився біля неї, вона все ще усміхалася, але він помітив, яка силувана то була усмішка. Дівчина страждала, і його завданням було позбавити її тих страждань.

- Я допоможу тобі, Діано, - спокійно мовив він. - Я знаю про твої проблеми.

Не чекаючи відповіді, він обернувся до фотографів.

- О.К., люди добрі. Мабуть, на сьогодні досить, ми вам дуже вдячні.

Спершу запала тиша, а тоді хтось із фотографів хихикнув. Нічого нового в тому не було. Люди й раніше брали його на посміх. Ну й що ж, йому однаково.

- Атож, - спокійно сказав він. - Дуже смішно, еге ж? Як на вас, то, може, й страшенно смішно? Хіба ви знаєте смішніше заняття, ніж знущатися з тих, кому не до снаги за себе постояти? Але тепер ваше свято закінчилося.

І так воно й сталося. В ресторані запала мертвецька тиша. Монс підвівся з-за столу. Він почервонів, як рак. Сіґмунд потягнув його за рукав.

- Сядьте, пане Сімонсене, - шепнув він. - Я думаю, що так буде краще.

Монс опустився на стілець і втягнув голову в плечі.

- Невже ви не розумієте, що вона також людина? - голосно й дзвінко спитав Маркус. - Людина! Але вам не відомо, що таке бути людиною, правда ж? Бо ви думаєте, що вона всього-на-всього лялька. Еге ж? Лялька, з якою можна робити все, що завгодно. Ви скрадаєтеся за нею назирці й фотографуєте її, аби тільки заробити собі купу грошей і розбагатіти, як... - він не згадав іншого імені, - як дядечко Скрудж!

Спершу здалося, ніби фотографи ось-ось розгніваються, та раптом той, що хихотів, підняв камеру й почав нею клацати. Маркус замахав руками, щоб захистити Діану, одначе фотограф клацав і далі, а за ним заходилися клацати й інші двоє. Їхні обличчя ховалися за камерами. Фотографи були схожі на чудовиськ, що метали смертельно небезпечні сліпучі блискавки, хоч цілилися вони не в Діану. Вони цілилися в нього. В Маркуса Сімонсена, охоронця.

- Ану, стріляйте! - крикнув він. - Ми вас не боїмося!

Він почув позад себе кроки, - то підійшла Діана. Вона зупинилася поруч. Він розставив навкруг неї руки, ніби захисний заслін. Вона все ще усміхалася. Овва, вона начебто й зраділа. Потім обняла його за стан.

Тепер, напевно, вона відчувала себе впевненіше. І в неї на те були всі підстави. Він її не розчарує.

- Ну ось, бачите, де ми стоїмо? - крикнув він. - Думаєте, ви вже нас спіймали? А дзуськи! Ви вже нам у печінки в’їлися. Ми - як птахи. Полинемо нагору... високо і вільно. А ви, ви просто нікчемні горопахи... мавпуси!

Він замовк. Стояв непорушно й бездумно. Блискавки сяяли, а Діана усміхалася. Тоді погладила його по голові й підморгнула фотографам.

- Який ти милий, - сказала вона. - Як тебе звати?

- Мене звати Маркус, - відповів він. - Маркус Сімонсен. Саме так мене звати. (...)

- То ти Маркус?.. Маркус молодший?

Голос звучав тихо й лагідно. (...) Її обличчя було зовсім близько. Вона поцілувала його в щоку. Діана Мортенсен взяла його за руку, і він полинув у небо.

- Дуже приємно тебе бачити, - голосно сказала вона. - Я багато про тебе чула. Нам буде про що поговорити. (...)

(Переклад Галини Кирпи)

CLASSROOM

УСНО

1. Опишіть зовнішній і внутрішній портрет Маркуса. Чому він почувався невпевненим у житті?

2. Які комплекси, на вашу думку, заважали Маркусу?

3. Чому Маркус жив у двох світах? Що ви думаєте про кожен із цих світів?

4. Що поєднувало Маркуса і Діану?

АНАЛІЗ ТА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ

5. Охарактеризуйте стосунки Маркуса із

• а) батьком;
• б) другом;
• в) однокласниками.

Де йому було більш затишно?

6. Чому Маркус вирішив захищати Діану? Чи вдалося йому це?

7. Як змінився Маркус протягом твору?

ПИСЬМОВО

8. Напишіть твір-роздум на тему «Маркус - смішний невдаха чи герой-захисник?».

ЦИФРОВІ ТЕХНОЛОГІЇ

9. З допомогою інтернету подивіться кінофільм «Маркус і Діана» (режисер Свейн Шарффенберг, Норвегія, 1996 р.). Поділіться враженнями.

ДОСЛІДЖЕННЯ

10. Випишіть імена казкових і літературних героїв та героїнь, які зустрічаються у творі. Дослідіть їхню роль у повісті Клауса Гаґерупа.

ВАША ТВОРЧІСТЬ

11. Намалюйте портрети Маркуса і Діани. Напишіть кожному із них лист від себе.

ПРОЄКТ

12. Створіть проєкт на тему «Небезпеки жовтої преси й папараці».

У КОМАНДІ

13. Об’єднайтеся в групи. Уявіть, що ви створюєте клуб на захист когось із відомих людей на кшталт клубу Маркуса і Сіґмунда «ДД» («Допоможи Діані»). Від чого б ви захистили того/ту, кого ви обрали? Яким чином?

ЖИТТЄВІ СИТУАЦІЇ

14. Як, на вашу думку, дітям і підліткам набути впевненості в своїх силах?