Зарубіжна література. 6 клас. Ніколенко

Микола Гоголь. 1809-1852

Гоголь наш!.. Він є дзеркалом нашої неповторності.

Дмитро Чижевський

До якої культури належить письменник М. Гоголь — російської чи української? Більшу частину свого життя він жив у Росії та за її межами, писав російською мовою. Разом із тим у своїх творах відобразив звичаї, особливості життя та історії України, а в героях утілив національний колорит і мрію українців про вільне та щасливе життя. Письменник О. Гончар зазначив: «Геній Гоголя постав на українському ґрунті... Він був не тільки російським письменником, а й великим генієм українського народу».

Микола Гоголь народився 1 квітня 1809 р. в с. Великих Сорочинцях (Україна). Тут, у Спасо-Преображенській церкві, хлопчика похрестили. Ім’я Микола він отримав на честь святого Миколая, якому молилася мати в церкві в с. Диканьці, неподалік від м. Полтави. Його дитинство минуло в родовому маєтку Василівка (нині с. Гоголеве).

Батько Василь Опанасович прищепив інтерес до мистецтва Миколі, його брату Івану та сестрам Анні, Ользі, Єлизаветі й Марії. 1818 р. двох братів відправили до Полтави вчитися в повітовому училищі, але через рік Іван захворів і помер. А Миколу, який дуже переживав втрату брата, батькам довелося забрати додому. Хлопець продовжив навчання в Ніжинській гімназії вищих наук князя Безбородька. У березні 1825 р., коли хлопець навчався в 6 класі, помер батько. Микола мусив стати опорою для матері й сестер.

У грудні 1828 р. М. Гоголь разом із приятелем О. Данилевським приїхав до м. Санкт-Петербурга. Після довгих поневірянь юнак знайшов місце дрібного чиновника в одному з господарських департаментів. Він щодня ходив на службу, переписував якісь папери, але мріяв стати письменником. Перший його дебют — драма «Ганц Кюхельгартен», що вийшла друком під псевдонімом В. Алов 1829 р., не мала успіху. Схвильований невдачею, М. Гоголь скупив і спалив увесь наклад книжки.

Батьківський будинок М. Гоголя. с. Гоголеве, Полтавська обл.

Проте він знайшов у собі сили знову взятися за перо: пише повісті про українське життя. Нарешті — перший успіх! У журналі «Отечественные записки» (рос.) за 1830 р. з’явилася (поки що без імені автора) повість «Басаврюк, або Вечір напередодні Івана Купала». Вона стала початком до збірки повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки», яка вийшла друком протягом 1831-1832 рр. і принесла велику славу М. Гоголю. До цієї книжки ввійшли такі відомі твори, як «Сорочинський ярмарок», «Ніч перед Різдвом», «Травнева ніч, або Утоплена» та ін.

У чому ж секрет «Вечорів на хуторі біля Диканьки»? Чому витончений та освічений Петербург зачитувався українськими повістями М. Гоголя? Народні образи, створені митцем у літературі, надто відрізнялися від столичного середовища. Це був блискучий розквіт молодого таланту митця, проте тільки перший крок на великому шляху, де його очікували нові повороти й перехрестя...

Повість «НІЧ ПЕРЕД РІЗДВОМ». М. Гоголь розказав російському суспільству про ще не відкриту раніше Україну — край, що має свою національну міфологію, фольклор, традиції та звичаї. Так він утверджував культурну самобутність України, яка мала свою неповторність.

У повісті письменник описав святкування великого християнського свята на своїй батьківщині. Нерідко він і сам був серед колядників, брав участь у веселому різдвяному дійстві. Як людина віруюча, автор відобразив у творі незриму присутність нечистої сили та її боротьбу за душу людини. Проте людина, яка вірить у Бога, завжди поборе диявола (чорта), так уважав митець.

У сюжеті повісті М. Гоголя «Ніч перед Різдвом» відтворено традиції українського вертепу — народного театру, де дія розігрувалась у двох ярусах: верхньому (небесному) і нижньому (земному). У верхньому ярусі показували релігійні сюжети, а в нижньому — смішні сценки з народного побуту. Традиційними персонажами українського вертепу були Богородиця, Христос, чорт (у верхньому ярусі); баба, дяк, голова, козак (у нижньому ярусі). Найбільш позитивним персонажем у вертепі був козак (запорожець), який утілював волелюбні ідеали Запорозької Січі.

У повісті діють традиційні персонажі українського вертепу — баба (Солоха, Ткачиха, Переперчиха), дяк, голова, козак, коваль, красуня (Оксана), цариця, кум. Верхній та нижній яруси повісті М. Гоголя «Ніч перед Різдвом» не відокремлені, а тісно пов’язані між собою. Велична історія про Різдво Христове спроектована на земний світ, де людина бореться з чортом (дияволом) за світло, добро й щастя у своєму житті.

Готуємося до читання

Знайдіть у тексті описи помешкання, українського вбрання, а також приклади використання багатства української мови.

Ніч перед Різдвом (1831)

Повість

(Скорочено)

Останній день перед Різдвом минув. Настала ясна зимова ніч. Виглянули зорі. Місяць¹ величаво піднявся в небо посвітити добрим людям і всьому світу, щоб усім було весело колядувати² та славити Христа. Морозило сильніше, ніж зранку; зате було так тихо, що скрип морозу під чобітьми чувся за пів версти. Ще жодний гурт парубків не показувався під вікнами хат; тільки один місяць крадькома заглядав у вікна, ніби виманюючи дівчат, що наряджалися та чепурилися, швидше вибігти на рипучий сніг. Раптом із комина однієї з хат заклубочився дим і попливхмаркою по небу, а разом із димом вилетіла й відьма верхи на мітлі. (...)

Тим часом чорт підкрадався потихеньку до місяця й уже, було, простягнув руку, щоб схопити його, та раптом відсмикнув її назад, мов обпечений, обсмоктав пальці, пометеляв ногою та забіг з іншого боку, але знову відскочив і відсмикнув руку. Проте, незважаючи на всі невдачі, хитрий чорт не покинув своїх витівок. Підбігши, раптом схопив він обома руками місяць, кривлячись і дмухаючи, поперекидав його з однієї руки в іншу, як дядько, який голими руками дістав жарину для своєї люльки; нарешті поквапом заховав у кишеню і, наче нічого й не сталося, побіг собі далі.

У Диканьці ніхто й не чув, як чорт украв місяць. (...)

Але ж з якої причини чорт наважився на таку беззаконну справу? А ось з якої: він знав, що багатого козака Чуба дяк запросив на кутю, де будуть: голова; приїжджий з архієрейської півчої дяків родич у синьому сюртуку, який брав найнижчий бас; козак Свербигуз і ще дехто; де, крім куті, буде варенуха, настояна на шафрані горілка й ще багато різних страв. А тим часом його донька, красуня на все село, залишиться вдома, а до доньки, напевно, прийде коваль³, силач і хлопець хоч куди, який чорту був осоружніший за проповіді отця Кіндрата. На дозвіллі коваль займався малюванням⁴ і зажив слави найкращого живописця на весь околодок. (...) Він був богобоязливим і часто малював образи святих: і тепер ще можна знайти в Т... церкві його євангеліста Луку. Але вершиною його майстерності була одна картина, намальована на церковній стіні в правому притворі, на якій він зобразив святого Петра в день Страшного суду, з ключами в руках, який виганяє з пекла злого духа; наляканий чорт кидався на всі боки, передчуваючи свою загибель, а грішники, ув’язнені раніше, били й ганяли його батогами, дровинами й усім, що потрапляло під руку.

Коли живописець трудився над цією картиною і писав її на великій дерев’яній дошці, чорт з усіх сил намагався йому завадити: штовхав під руку, підіймав із горнила в кузні попіл і посипав ним картину; але, наперекір усьому, робота була завершена, дошка внесена в церкву й управлена в стіну в притворі, і відтоді чорт заприсягся мститися ковалю. (...)

¹ Місяць — традиційний слов’янський символ, як і сонце. В українських легендах місяць, що сяє вночі, пробуджує зерна життя, дає їм плодючість. Тому з ним були пов’язані колядки й інші фольклорні твори (посівні пісні, замовляння).

² Колядувати — співати під вікнами напередодні Різдва пісні, які називають колядками. Назва пісень пов’язана з Колядою (від коло — знак сонця) — богом, який у давнину починав нове коло сонця (Сварога). З прийняттям християнства Коляда асоціювався в слов’ян зі святом Різдва.

³ Коваль — у давніх уявленнях українців коваль наділявся магічною силою, бо був володарем вогню. З прийняттям християнства ремесло коваля набуло ще більшого значення, бо ковалі працювали на будівництві храмів.

⁴ Малювання — здатність гарно малювати, пов’язана з віруваннями слов’ян у те, що за допомогою певних символів, кольорів і знаків можна подолати злі сили. У добу християнства малювання ще більше стало поширеним як оберіг від диявола (ікони, розписи церковних стін тощо). В українській народній традиції розмальовували церкви, хати, писанки, одяг (вишивкою), посуд, печі тощо.

Тепер погляньмо, що робить, залишившись сама, красуня донька. Оксані не минуло ще й сімнадцяти років, яку майже всьому світі — і по цю сторону Диканьки, і по ту сторону Диканьки — тільки й мови було, що про неї. Парубки гуртом проголосили, що кращої дівки й не було ще ніколи, і не буде ніколи на селі. Оксана знала й чула все, що про неї говорили, і була вередлива, як і всяка красуня. (...) Парубки волочилися за нею табунами, але коли їм уривався терпець, остигали й залицялися до інших, не таких вередливих. Один тільки коваль був упертим і не покидав свого залицяння, незважаючи на те, що з ним вона поводилася ні на крапельку не краще, ніж з іншими.

Як батько вийшов із хати, вона ще довго чепурилася та манірилася перед невеликим в олов’яній рамі люстерком і не могла намилуватися собою.

— І чого це люди надумали розхвалювати, ніби я гарненька?(...) Брешуть люди, я зовсім не гарна. — Але в люстерку майнуло свіже, жваве, по-дитячому юне личко з блискучими чорними очима й невимовно приємним усміхом, яке, безсумнівно, заперечувало всі її слова. — Хіба чорні брови й очі мої, — продовжувала красуня, не випускаючи люстерка, — такі гарні, що кращих за них і у світі немає? І що тут гарного в цьому кирпатому носі? І в щоках? І в губах? Невже гарні мої чорні коси? Ой! Та ввечері їх і налякатися можна: вони, наче довгі змії, обплелися та обвилися навколо моєї голови. Бачу я тепер, що зовсім і не гарна! — Та, трішки відсуваючи від себе люстерко, скрикнула: — Ні, гарна я! Ой, дуже вродлива! Навдивовижу! Яку ж радість я принесу тому, чиєю дружиною стану! Як же буде милуватися мною мій чоловік! Він і не опам’ятається. Він зацілує мене до смерті.

— Чудна дівка! — прошепотів коваль, тихо зайшовши. — І ніби хвастощів у неї небагато! З годину стоїть, милуючись у дзеркалі, і не надивиться, та ще й вихваляє себе вголос!

— Отак-от, парубки, чи пара я вам? Ви подивіться на мене, — продовжувала гарненька кокетка, — як я плавно ступаю, у мене сорочка шита червоним шовком. А які стрічки на голові! Вам і за вік не побачити багатшого галуна! Усе це накупив мій батечко для того, щоб на мені оженився найкращий хлопець у світі! — І, усміхнувшись, вона повернулася й побачила коваля...

Скрикнула й суворо стала перед ним.

Коваль і руки опустив. (...)

Мороз посилився, і вгорі зробилося так холодно, що чорт перестрибував з одного копитця на інше та хухав собі в кулак, намагаючись хоч трішки відігріти замерзлі руки. (...)

Відьму теж почав пробирати холод, незважаючи на її тепле вбрання; і тому, піднявши руки вгору, відставивши ногу й, зайнявши таку позу, як людина, що мчить на ковзанах, не зрушивши жодним суглобом, вона спустилася повітрям, ніби льодяною гіркою, — і просто в димар.

Чорт у такий самий спосіб вирушив слідом за нею. (...)

О. Іонайтис. Ілюстрація до повісті М. Гоголя «Ніч перед Різдвом». 2006 р.

Матері коваля Вакули було не більше сорока років. Не так, щоб гарною, але й поганою не була собою. Та й бути гарною в таких літах непросто. Проте вона вміла так причаровувати найповажніших козаків (...), що до неї заходили й голова, і дяк Осип Никифорович (звичайно, якщо дячихи не було вдома), і козак Корній Чуб, і козак Касіян Свербигуз. І, треба віддати їй належне, вона вміла обійтися добре з кожним. Жодному з них навіть на думку не спадало, що має суперника. Чи йде богобоязливий дядько, чи дворянин, як себе величають козаки, убраний у кобеняк із відлогою, у неділю в церкву або, якщо негода, у шинок, — як не завітати до Солохи та не поїсти ситних із сметанкою вареників і не потеревенити в теплій хатині з балакучою і догідливою господинею? І дворянин навмисне для цього робив великий гак, перш ніж дістатися до шинку, і називав це «зайти дорогою». А бувало, піде Солоха у свято до церкви, одягнувши яскраву плахту з китайковою запаскою, а поверх неї синю спідницю, на якій позаду нашиті золоті вуси, і стане просто біля правого криласа, то дяк уже певно закашлюється та примружується мимоволі в той бік; голова погладжує вуса, замотує за вухо оселедець і проказує до найближчого сусіда: «Ех, добра баба! Чорт-баба!»

Солоха кланялася кожному, і кожний думав, що вона кланяється йому одному. Але охочий утручатися в чужі справи відразу б помітив, що Солоха була найпривітніша з козаком Чубом. (...)

У той час, коли спритний франт із хвостом і козлиною борідкою літав то з димаря, то знову в димар, ладунка, яка висіла в нього на перев’язі на боку й у якій він заховав украдений місяць, якось випадково зачепившись у пічці, розчинилася, і місяць, скориставшись цим, вилетів через димар Солошиної хати й плавно піднявся по небу вгору. Усе освітилося. Завірюхи наче й не було. Сніг засвітився широким срібним полем і весь обсипався кришталевими зірками. Мороз немов потеплішав. Показалися дівочі й парубочі гурти. Задзвеніли пісні, і рідко під якою хатою не юрмилися колядники.

Диво, як блищить місяць! Важко й передати, як любо потоптатися в таку ніч між гуртом дівчат, які то посміюються, то співають, і між парубками, охочими на всі жарти та витівки, які тільки може навіяти така весела ніч. У доброму кожусі тепло; від морозу ще сильніше палають щоки; а на пустощі сам лукавий підбиває.

Юрми дівчат із мішками вломилися в хату Чуба, оточили Оксану. Крик, регіт, балачки оглушили коваля. Усі наввипередки поспішали розповісти красуні що-небудь нове, розбирали мішки й вихвалялися паляницями, ковбасами, варениками, яких устигли вже назбирати достатньо за свої колядки. Оксана здавалася аж занадто задоволеною та радісною, базікала то з однією, то з іншою і хихотіла не вмовкаючи. З якоюсь досадою та заздрістю дивився коваль на такі веселощі й цього разу кляв колядки, хоча сам їх полюбляв без міри.

— Ей, Одарко! — сказала весела красуня, повернувшись до однієї з дівчат. — У тебе нові черевички? Ой, які ж гарненькі! Із золотом! Добре тобі, Одарцю, є в тебе така людина, яка все тобі купляє; а мені нікому дістати такі славні черевички.

— Не журися, моя ненаглядна Оксано! — підхопив коваль. — Я тобі дістану такі черевички, що мало яка панночка носить.

— Ти? — сказала, швидко й згорда глянувши на нього, Оксана. — Цікаво ж, де ти дістанеш черевички, які я могла б узути на свою ногу. Хіба що принесеш ті самі, які носить цариця.

— Бач, яких захотіла! — закричали, заливаючись сміхом, дівчата.

— Так, — продовжувала гордовито красуня, — будьте всі за свідків: якщо коваль Вакула принесе ті самі черевички, які носить цариця, то ось моє слово, що вийду негайно ж за нього заміж.

(...) Коваль не без страху відчинив двері й побачив Пацюка, який сидів на підлозі по-турецьки перед невеликою діжкою, на якій стояла миска з галушками. Ця миска стояла, ніби навмисно, нарівні з його ротом. Не ворухнувши й пальцем, він нахилив трішки голову до миски й сьорбав юшку, хапаючи час від часу зубами галушки. (...)

— До тебе прийшов, Пацюче, дай боже тобі добра всілякого донесхочу, хліба в пропорції! — Коваль іноді вмів уплести модне слівце; того він навикнув ще в Полтаві, коли розмальовував сотнику дощаний паркан. — Пропадати випало мені, грішному! Нічого не допомагає на світі! Що буде, то буде, доводиться просити допомоги в самого чорта. Що ж, Пацюче, — наважився спитати коваль, бачачи, що той незмінно мовчить, — як мені бути?

— Якщо треба чорта, то й іди до чорта! — відповів Пацюк, не зводячи на нього очей та продовжуючи їсти галушки.

— Для того я й прийшов до тебе, — сказав коваль, віддаючи поклін, — крім тебе, думаю, ніхто у світі не знає дороги до нього.

Пацюк ні пари з вуст і доїдав галушки, які залишилися.

— Зроби милість, чоловіче добрий, не відмов! — наступав коваль. — Чи свинини, ковбас, борошна гречаного, ну, полотна, пшона або дечого іншого, у разі потреби... як заведено між добрими людьми... не поскупимося. Розкажи хоч приблизно, як натрапити на дорогу до нього.

— Тому не треба далеко ходити, у кого чорт за плечима, — мовив байдуже Пацюк, не змінюючи свого положення.

Вакула витріщився на нього, ніби в того на лобі було написано тлумачення цих слів. «Що він каже»? — безмовно запитувала його міна; а роззявлений рот готувався проковтнути, як галушку, перше слово, але Пацюк мовчав.

Тут помітив Вакула, що ані галушок, ані діжки вже немає; а замість них на підлозі стоять дві дерев’яні миски; одна — з варениками, друга — зі сметаною. Думки його й очі мимоволі втупилися в це їство. «Подивимося, — казав він сам до себе, — як буде їсти Пацюк вареники. Нагинатися він точно не стане, щоб сьорбати, як галушки, та й не можна: потрібно вареник спершу вмочити в сметану».

Тільки-но встиг про це подумати, як Пацюк роззявив рота, поглянув на вареники й ще сильніше роззявив рот. Тоді вареник вистрибнув із миски, хлюпнувся в сметану, перевернувся на другий бік, підстрибнув угору й потрапив просто йому до рота. Пацюк з’їв і знову роззявив рот, і наступний вареник таким же порядком вирушив туди ж. На себе він тільки взяв труд жувати й ковтати. (...)

Спочатку Вакулі страшно зробилося, коли піднявся на таку висоту, з якої вже нічого внизу не бачив, і пролітав, як муха, під самим місяцем так, що якби трішки не нахилився, то зачепив би його своєю шапкою. Проте трохи згодом він збадьорився та уже почав кепкувати із чорта. Його потішало вкрай, як чорт чихав і кашляв, коли він знімав із шиї кипарисний хрестик і підносив до нього. Навмисно піднімав він руку почухати голову, а чорт, думаючи, що його збираються перехрестити, летів ще швидше. Усе було світло вгорі. Повітря, пронизане легким сріблястим туманом, було прозоре. Усе було видно; і навіть можна було помітити, як вихором пронісся повз них, сидячи в горщику, чаклун; як зірки, зібравшись докупи, гралися в піжмурки; як клубочився вдалечині хмаринкою цілий рій духів; як чорт, що танцював при місяці, зняв шапку, помітивши вершника-коваля; як летіла, повертаючись назад, мітла, на якій, видно, тільки-но з’їздила кудись відьма... Ще багато погані зустрів він. Усе, примітивши коваля, на хвилину зупинялося поглядіти на нього й потім знову неслося далі, продовжувало своє; коваль усе летів; і раптом перед ним засяяв вогнями Петербург. (Тоді була з якоїсь нагоди ілюмінація.) Чорт, перелетівши через шлагбаум, обернувся на коня, і коваль опинився на хвацькому скакуні посеред вулиці.

О. Іонайтис. Ілюстрація до повісті М. Гоголя «Ніч перед Різдвом». 2006 р.

Боже мій! Стукіт, грюкіт, блиск; по обидва боки здіймаються чотириповерхові стіни; стукіт копит коня, звук коліс відгукувалися громом і відлунювали з усіх боків; будинки росли й ніби

піднімалися із землі на кожному кроці; мости тремтіли; карети літали; візники, форейтори кричали; сніг свистів під тисячею саней, які неслися зусібіч; пішоходи тулилися та тіснилися під будинками, унизаними каганцями, і їхні велетенські тіні миготіли по стінах, досягаючи головою димарів і дахів. Із здивуванням роззирався коваль на всі боки. Йому здавалося, що всі будинки спрямували на нього свої незліченні вогняні очі й дивилися. Панів у покритих сукном шубах він побачив так багато, що не знав, перед ким і шапку знімати. «Боже ти мій, скільки тут панства! — подумав коваль. — Я так собі думаю, що кожний, хто йде по вулиці в шубі, то й засідатель, то й засідатель! А ті, що катаються в таких чудних бричках зі склом, якщо не городничі, то, певно, комісари, а може, і ще більше». Його думки перервало запитання чорта: «Чи їхати просто до цариці?» «Ні, страшно, — подумав коваль. — Тут десь, не знаю де, зупинилися запорожці, які проїжджали восени через Диканьку. Вони їхали із Січі з паперами до цариці; от би порадитися з ними». (...) (...) Чуб аж очі випнув, коли вгледів перед собою коваля, і не знав, чому дивуватися: чи тому, що коваль воскрес, чи тому, що коваль наважився до нього прийти, чи тому, що він розрядився таким франтом і запорожцем. Але ще більше здивувався він, коли Вакула розв’язав платок і поклав перед ним новісіньку шапку і пояс, яких і не бачили на селі, а сам упав йому в ноги й проговорив благаючим голосом:

— Помилуй, батьку! Не гнівайся! Ось тобі нагайка: бий, скільки душа забажає. Віддаюся сам, у всьому каюся, бий, та не гнівайся тільки! Ти ж колись братався з моїм покійним батьком, разом хліб-сіль їли й могорич пили.

Чуб, чимало в думках потішаючись, дивився, як коваль, який нікому на селі не давав собі в борщ плюнути, згинав у руці п’ятаки й підкови, як гречані млинці, ось зараз лежав біля його ніг. Щоб ще більше запишатися, Чуб узяв нагайку й ударив його три рази по спині.

— Ну, вистачить із тебе, уставай! Старих людей завжди слухай! Забудемо все, що було між нами! Кажи, чого тобі треба.

— Віддай, батьку, за мене Оксану!

К. Лавро. Ілюстрація до повісті М. Гоголя «Ніч перед Різдвом». 2006 р.

Чуб трішки подумав, подивився на шапку й пояс: шапка була славна, пояс не гірший за неї, згадав про віроломну Солоху й сказав рішуче:

— Добре! Засилай сватів!

— Ой! — скрикнула Оксана, переступивши через поріг і побачивши коваля, і втупила з подиву й радості в нього очі.

— Подивися, які я тобі приніс черевички! — сказав Вакула. — Ті самі, які носить цариця.

— Ні! ні! Мені не треба черевичків! — сказала вона, махаючи руками й не спускаючи з нього очей. — Я і без черевичків... — Далі вона не договорила й зашарілася. (...)

(Переклад Мар’яни Добоні)

Про Святвечір

Події в повісті відбуваються у Святвечір. Цього вечора християни готують 12 пісних страв, збираються всією сім’єю, читають молитви. Усі чекають першу зірку, щоб розговітися. Основною стравою на передріздвяному столі була кутя, приготована з дарів природи, — символ подальшого благополуччя й оберіг від злих сил. Саме у Святвечір відбуваються чарівні події, незвичайні перетворення і навіть зустріч із нечистою силою. У повісті «Ніч перед Різдвом» таких подій багато: відьма перетворюється на Солоху, чорт — на коня, а коваль Вакула зумів осідлати самого чорта, злітати за одну тільки ніч до Петербурга й дістати в цариці черевички для прекрасної Оксани.

Відьма та чорт у повісті М. Гоголя

Представники нечистої сили — відьма та чорт — показані М. Гоголем у домашньому просторі, вони набувають людських рис і діють поруч із персонажами-людьми. Чорт має риси сільського голови, а відьма здатна перетворюватися на звичайну жінку — Солоху, яка зображена напрочуд гарною відьмою. Вона не шкодить головним героям, хоча певною мірою впливає на хід подій. В українській народній традиції чорт і відьма мали інші назви. У народі їх прямо не називали, щоб не накликати злі сили. Те, що Солоха-відьма є матір’ю коваля Вакули, відповідає традиціям українського фольклору. Герой, наділений чарівною силою, має і чарівне походження. Крім того, позитивний герой у фольклорі мусить пройти духовне випробування, подолати нечисту силу й вийти до нового життя.

Літературна прогулянка

Рідна Диканька та чужий Петербург

Петербург і Диканька протиставлені між собою як чужий холодний простір і простір домашній, гармонійний. У «своєму» просторі героям тепло навіть у морозну ніч, вони живуть у злагоді з природою. А в Петербурзі все постає чудернацьким і неприродним. Тут панують інші цінності, а світло (на відміну від небесного в Диканьці) є штучним (наприклад, ілюмінація, діаманти на руках Потьомкіна). Але сміливість Вакули вразила царицю — і вона дарує йому черевички для Оксани. Отже, герой виходить переможцем із чужого для нього простору.

Чому Пацюк їв галушки?

Здавна в народі існують вірування: щоб місяць сприяв благополуччю родини, йому приносили жертву варениками або галушками, що за формою нагадують місяць. Відгомін цих давніх міфологічних уявлень є в повісті М. Гоголя в зображенні Пацюка. Крім того, цей персонаж також увібрав риси запорожця. Автор розповідає про те, що Пацюк колись був у Запорозькій Січі, а потім оселився в Диканьці. Як і інші герої, Пацюк наділений чарівними рисами й особливим знанням, тому він підказує Вакулі, що чорт сидить у нього за спиною.

О. Іонайтис. Ілюстрація до повісті М. Гоголя «Ніч перед Різдвом». 2010 р.

Опишіть персонажів, зображених на ілюстраціях К. Лавро й О. Іонайтис. Перекажіть відповідний епізод тексту.

Компетентності

Обізнаність. 1. Розкажіть про зв’язки М. Гоголя з Україною. 2. Розкажіть про пригоди героїв повісті «Ніч перед Різдвом» (Оксана, Вакула, Солоха, Чуб). 3. Як у творі відображено боротьбу добра і зла? Читацька діяльність. 4. Охарактеризуйте улюбленого героя або героїню. 5. Доведіть, що у творі М. Гоголя виявилися ознаки чарівної казки. 6. Як змінились у фіналі повісті Вакула й Оксана? Що вплинуло на ці зміни? Людські цінності. 7. Хто з персонажів утілює ідеї кохання, відданості й сміливості? Ми — громадяни. 8. Порівняйте описи Диканьки та Петербурга. Чим вони відрізняються? Як почувається герой у цих просторах? Сучасні технології. 9. Знайдіть в інтернеті й перегляньте мультфільм «Ніч перед Різдвом» (реж. В. і 3. Брумберг, СРСР, 1951) і фільм-казку «Вечори на хуторі біля Диканьки» (реж. О. Роу, СРСР, 1961). Порівняйте екранізації. Творче самовираження. 10. Відтворіть діалог (або підготуйте інсценізацію) героя та героїні (за вибором). Довкілля та безпека. 11. Прочитайте опис зимового пейзажу. За допомогою яких епітетів, метафор та інших засобів виникає ефект світла? Як ви думаєте, чому ніч перед Різдвом у М. Гоголя позбавлена непроглядної темряви? Навчаємося для життя. 12. Які українські народні традиції відображено в повісті «Ніч перед Різдвом»? Які з них існують у вашій місцевості? 13. Поясніть, чому важливо любити й зберігати національні традиції.

Радимо прочитати

Гоголь М. В. Вечори на хуторі біля Диканьки. Тарас Бульба. Вій. — Київ, 2004.

Гоголь М. В. Ніч перед Різдвом / переклад М. Добоні. — Київ, 2012.