Зарубіжна література. 6 клас. Ніколенко

Жуль Верн. 1828-1905

Усе, що людина здатна уявити, можна втілити в життя!

Жуль Верн

Французький письменник Ж. Верн передбачив чимало наукових відкриттів людства й визначив наперед розвиток пригодницького роману й наукової фантастики.

Жуль Габріель Верн народився 8 лютого 1828 р. на острові Фейдо в м. Нанті (Франція). Зростав у самому центрі морського порту, який у дитинстві викликав у нього захоплення й потяг до мандрів. Батько майбутнього письменника П’єр Верн був адвокатом; мати Софі Аллот де ла Фуї — з роду бретонців¹ шотландського походження. Ж. Верн також уважав себе бретонцем, а від батька успадкував вишукані паризькі манери й любов до поетичного слова.

Закінчивши семінарію і Королівський колеж у м. Нанті, Ж. Верн вирушив до Парижа вивчати право. Батько сподівався, що син допомагатиме йому в адвокатській конторі. Ставши студентом Сорбоннського університету, захоплювався театром і літературою. Його приймав у своєму літературному салоні відомий романіст Александр Дюма, який розгледів у юнакові великий талант володіння словом. Ж. Верн успішно завершив навчання, отримав диплом ліценціата² права, проте залишився в Парижі, щоб продовжувати літературну діяльність.

1863 р. Ж. Верн написав свій перший науково-фантастичний роман «П’ять тижнів на повітряній кулі». Цей твір він називав географічним романом, який відкрив серію творів «Незвичайні морські подорожі» (усього їх 54).

Купивши будиночок у містечку Ам’єні, Ж. Верн продовжував писати твори й вигадувати нові історії. Коли в нього з’являлися гроші й вільний час, він вирушав у тривалі мандри. Маючи три яхти (усі їх митець називав «Сен-Мішель»), він здійснив на них подорожі до Англії, Португалії, Алжиру, Скандинавії та інших країн. Крім того, письменник був членом міської ради Ам’єна, виконував численні громадські доручення, відповідав за роботу театру й цирку міста. 1892 р. отримав орден Почесного легіону³.

Разом із Ж. Верном вирушайте у вільне плавання морськими просторами й не забудьте взяти із собою мапу або глобус, так буде цікавіше стежити за пригодами героїв!

¹ Бретонці — етнічне населення півострова Бретань (територія Північно-Західної Франції від гирла Луари до затоки Сен-Мішель).

² Ліценціат — перший науковий ступінь, який отримували студенти після закінчення вищого навчального закладу у Франції.

³ Орден Почесного легіону — французький національний орден, заснований Наполеоном Бонапартом у 1802 р., яким нагороджують за особливі заслуги перед Францією.

З творами Ж. Верна українські читачі ознайомилися ще за життя письменника. Переклад 15 романів здійснила українська письменниця Марко Вовчок (Марія Олександрівна Вілінська), яка була особисто знайома із Ж. Верном. «П’ятнадцятирічний капітан» вийшов друком у перекладі Марка Вовчка 1878 р. Письменник був у захваті від того, як українська мисткиня тонко відчуває французьку мову. Твори Ж. Верна українською мовою також перекладали П. Соколовський, Ю. Назаренко, А. Білецький, М. Іванов, В. Пащенко, Д. Паламарчук, І. Базилянська, Л. Борсук та ін.

Літературна прогулянка

Передбачення Ж. Верна здійснилися!

Його сучасники сприймали те, про що він писав у своїх романах, як щось дивовижне та нездійсненне. Однак ще задовго до того, як люди піднялися в небо, Ж. Берн передбачив опанування небесного простору на повітряних кулях, гелікоптерах і ракетах. Він описував запуск штучних супутників Землі, міжпланетні подорожі, мандри в глибинах океанів за допомогою спеціальних апаратів. Як не дивно, більшість з його неймовірних припущень збулися! І все це було не лише результатом його творчої уяви, а й завдяки щоденній копіткій праці, вивченню розвитку науки та сміливості його творчої думки!

Ж. Ру. Ілюстрація до роману Ж. Верна «Двадцять тисяч льє під водою». 1871 р.

Роман «П’ЯТНАДЦЯТИРІЧНИЙ КАПІТАН». Письменник працював над твором у той час, коли його синові Мішелю було приблизно стільки ж років, скільки й головному героєві — Діку Сенду. Як і для всіх своїх романів, Ж. Берн скрупульозно обирав місце розвитку подій, вибудовував сюжет, а основою для роботи його фантазії були заздалегідь дбайливо підготовлені картки (записи, зроблені з газет і журналів, систематизовані за темами для його майбутніх книжок). Перед тим як сісти за стіл і писати книжку, Ж. Берн чітко окреслював для себе схему майбутнього роману, він уже знав зав’язку, розвиток дії, кульмінацію і розв’язку, дуже добре уявляв головних героїв.

Невипадково місцем дії в романі (у його другій частині) було обрано Африку. Це був найменш досліджений на той час континент, тому чимало наукових експедицій споряджали до Африки в середині XIX ст. Серед них усесвітньо відомими були відкриття славетного англійського мандрівника Девіда Лівінґстона (на його авторитетні дослідження повсякчас посилається Ж. Берн у романі). Коли друга частина роману була опублікована у видавництві П. Ж. Етцеля (листопад 1878 р.), письменник на своїй яхті «Сен-Мішель III» (у червні того ж року) подорожував Середземним морем, дістався Алжиру, країни на півночі Африки, де на власні очі побачив природу, населення й культуру цього краю.

У романі розповідається про надзвичайну силу волі й відданість п’ятнадцятирічного юнака, який узяв на себе відповідальність за долю екіпажу корабля. Спочатку події твору розгортаються на китобійному судні «Пілігрим¹». Назва корабля вказує на те, що шлях мандрівників буде складним і тернистим, як і дорога прочанина до святих місць. Під час морської подорожі основний екіпаж мав зібрати необхідну кількість ворвані (китового жиру) і китового вуса, а також безпечно доправити до Америки дружину й сина судновласника — місіс Уелдон і маленького Джека. Події охоплюють не тільки епізоди із життя хлопця-сироти, а й долі членів екіпажу корабля «Пілігрим», мешканців і рабів містечка Казонде. У творі письменник порушує широке коло важливих суспільних, моральних і сімейних проблем: свобода і насильство, добро і зло, людина та природа, відповідальність за інших.

Г. Меєр. Ілюстрація до роману Ж. Верна «П’ятнадцятирічний капітан». 1878 р.

Головний герой твору — п’ятнадцятирічний Дік Сенд. Його так назвали на честь жалісливого перехожого Річарда (зменшувальне Дік), який приніс знайду до притулку, а прізвище хлопчик отримав на згадку про те місце, де його знайшли. Сенд (з англ. sand — пісок) — піщана коса в гирлі річки Гудзон, біля входу до нью-йоркського порту. Зі слів оповідача відомо, що цей хлопець audens — той, хто насмілився. Незважаючи на юний вік, він самостійно приймав рішення й виконував усе, на що зважувався. Письменник наголошує на відмінності між поняттями «сміливий» і «той, хто насмілився». Перший може бездумно йти на ризик, а другий завжди все старанно обдумує, потім уже діє, звісно, таким людям завжди всміхається доля. Перебіг подій, пов’язаних із долею екіпажу «Пілігрима» (подорожі від Нової Зеландії до берегів Америки, пригоди в Африці), охоплює майже пів року, а в епілозі зображено життя головних героїв уже через три роки після пережитих пригод. У цьому романі Ж. Берн поєднав розповідь про пригоди героїв із цікавими фактами з географії, біології та фізики. Крім того, у романі є чимало роздумів, пов’язаних із питаннями людського буття та взаємодії людини й природи. Значна частина роману присвячена проблемам рабства, осуду бездушного й дикого поводження людей.

П’ятнадцятирічний капітан (1877-1878)

Роман

(Уривки)

І ЧАСТИНА

Коментарі

Китобійна шхуна-бриг «Пілігрим» на чолі з капітаном Ґулем була готова до відплиття з порту Окленд (Нова Зеландія) до берегів Америки. Полювання для команди було невдалим, адже кити стали рідкістю: давалися взнаки результати їхнього нещадного винищення. В останній момент до екіпажу судна приєдналися пасажири — місіс Уелдон і маленький Джек, а також учений-ентомолог Бенедикт. На судно «Пілігрим» та його пасажирів чекали великі випробування.

¹ Пілігрим (з латин. piligrim — чужоземець, чужинець) — мандрівний богомолець, подорожній, прочанин.

Готуємося до читання

Уважно прочитайте портрет головного героя. Які його риси підкреслює автор?

Розділ 2. Дік Сенд

Екіпаж «Пілігрима» складався з п’яти бувалих матросів та одного юного новачка. Цей п’ятнадцятирічний матрос був сином невідомих батьків. У дитячому віці його знайшли під чужими дверима. Він виріс у дитячому будинку. Дік Сенд — так його називали — вірогідно, народився в штаті Нью-Йорк, а може, і в самому місті Нью-Йорку. Ім’я Дік, зменшене від Річарда, дали знайді на честь співчутливого перехожого, який підібрав його й доправив до дитячого будинку. Прізвище Сенд слугувало нагадуванням про те місце, де було знайдено Діка, — про піщану косу Сенді-Гуку гирлі річки Гудзон, біля нью-йоркського порту.

Дік Сенд був невисоким, і жодного натяку не було на те, що коли-небудь він матиме зріст вищий від середнього, проте міцно збитим. У ньому відразу можна було впізнати англосакса, хоча він мав темне волосся та вогняний погляд блакитних очей. Важка праця моряка вже підготувала його до житейських битв. Розумне обличчя хлопця пашіло енергією. Це було обличчя людини не лише сміливої, а й здатної проторувати шлях.

Часто цитують три слова незакінченого вірша Вергілія: «Audaces fortuna juvat...» («Сміливим доля допомагає...»), проте цитують неправильно. Поет сказав: «Audentes fortuna juv at...» («Тим, хто насмілився, доля допомагає...»). Осміленим, а не просто сміливим майже завжди всміхається доля. Сміливий може часом діяти не думаючи. А осмілений спочатку думає, а потім діє. У цьому тонка відмінність. Дік Сенд був «audens» — осміленим.

У п’ятнадцять років він уже вмів приймати рішення й доводити до кінця все те, на що обдумано зважився. Його жваве й серйозне обличчя привертало увагу. На відміну від більшості своїх однолітків, Дік був скупим на слова та жести. У віці, коли діти ще не замислюються про майбутнє, Дік усвідомив свою участь і пообіцяв собі самотужки «стати людиною».

І хлопець досяг свого: він був уже дорослим у той час, коли його однолітки ще залишалися дітьми, спритним, жвавим і сильним. Дік був одним із тих обдарованих людей, про яких кажуть, що вони народилися з двома правими руками та двома лівими ногами: що б вони не робили — їм усе «з руки», з ким би вони не йшли — вони завжди ступають «у ногу».

Як було заведено раніше, Діка виховували за рахунок громадської доброчинності. Спочатку його помістили до притулку для знайд, яких багато в Америці. У чотири роки почали вчити читати, писати й рахувати в одній із тих шкіл штату Нью-Йорку, які утримували на пожертви щирих і милосердних громадян. У вісім років його прилаштували юнгою на судно, що здійснювало рейси в південні країни; до моря в нього був вроджений потяг. На кораблі він почав вивчати морську справу, яку потрібно вчити з дитячих років. Суднові офіцери добре ставилися до кмітливого хлопчака й охоче керували його заняттями. Юнга дуже швидко мав стати молодшим матросом в очікуванні кращого. Той, хто з малечку знає, що праця є законом життя, хто замолоду втямив, що хліб добувають лише в поті чола (заповідь Біблії, яка стала правилом для людства), тому судилося вершити великі справи, адже в потрібний день і час у нього знайдуться воля та сили для їхнього звершення.

Г. Меєр. Ілюстрація до роману Ж. Верна « П’ятнадцятирічний капітан». 1892 р.

Капітан Ґуль, який керував торговим судном, де служив Дік, звернув увагу на здібного юнгу. Бравий моряк полюбив сміливого хлопчину, а повернувшись до Сан-Франциско, розповів про нього Джеймсу Уелдону. Той зацікавився долею Діка, улаштував його до школи в Сан-Франциско й допоміг закінчити її; його виховували в католицькій вірі, якої дотримувалися й у родині самого судновласника.

Дік пожадливо всотував знання, особливо його цікавили географія та історія мандрів; він чекав, коли виросте й розпочне вивчати ту частину математики, що стосується навігації. Закінчивши школу, він став молодшим матросом на китобійному судні свого благодійника Джеймса Уелдона. Дік знав, що «велике полювання» — китобійний промисел — не менш важливий для виховання справжнього моряка, ніж далеке плавання. Це чудова підготовка до професії моряка, сповненої всіляких несподіванок. До того ж цим навчальним судном виявився «Пілігрим», який плавав під командуванням його покровителя — капітана Ґуля. Так молодому матросу були забезпечені найкращі умови для навчання.

Чи варто казати, що юнак був дуже відданий родині Уелдона, якій був так зобов’язаний? Хай факти кажуть самі про себе. Легко уявити, як зрадів Дік, коли дізнався, що місіс Уелдон із сином здійснюють плавання на «Пілігримі». Місіс Уелдон упродовж кількох років заміняла Діку матір, а маленького Джека він любив як рідного брата, хоча й розумів, що становище його зовсім інакше, ніж у сина заможного судновласника. Але його благодійники чудово знали, що зерна добра, які вони посіяли, упали в родючий ґрунт. Серце сироти Діка було сповнене вдячності, і він, не вагаючись, віддав би життя за тих, хто допоміг йому здобути освіту й навчив любити Бога.

Отож п’ятнадцятирічний юнак діяв і мислив, як доросла людина тридцяти років. Таким був Дік Сенд. (...)

(Переклад Лесі Борсук)

Готуємося до читання

Як відреагували на «знахідку» корабля герої роману: Дік Сенд, місіс Уелдон, капітан Ґуль, Джек, Негоро? Про що турбувався кожний із них у цій ситуації? Зробіть висновки щодо рис характерів героїв.

Розділ 3. Судно, що потрапило в катастрофу

Окрик Діка Сенда переполошив увесь екіпаж. Вільні від вахти матроси кинулися на палубу. Капітан Ґуль вийшов зі своєї каюти. Місіс Уелдон, Нан і навіть незворушний кузен Бенедикт, обпершись об поручні штирборту, прискіпливо розглядали уламок судна, що виднівся на морі.

Лише Негоро залишився в комірчині, яка слугувала на судні камбузом. З усієї команди тільки його одного не зацікавила несподівана зустріч.

Помічений хлопчиком предмет погойдувався на хвилях майже за три милі від «Пілігрима».

— Що б це могло бути? — поцікавився один із матросів.

— Як на мене, пліт! — відповів інший.

— Може, там люди?.. Нещасні потерпають... — сказала місіс Уелдон.

— Підійдемо ближче — дізнаємося, — відповів капітан Ґуль. — Проте мені здається, що це не пліт, швидше за все, перекинутий на бік корпус корабля...

— Ні!.. По-моєму, це гігантська морська тварина! — заявив кузен Бенедикт.

— Я так не вважаю, — сказав юнак.

— А що ж це, на твою думку, Діку? — поцікавилася місіс Уелдон.

— Я вважаю так само, як і капітан Ґуль, що це нахилений на бік корпус судна, місіс Уелдон. Мені здається, що я розрізняю, як блищить на сонці його обшитий міддю кіль.

— Так... так... тепер і я бачу, — підтвердив капітан. І, повернувшись до стернового, він скомандував: — Спускайся під вітер, Болтоне, тримай просто на це судно!

— Так, капітане! — відповів стерновий.

— Я дотримуюся власної думки, — заявив кузен Бенедикт. — Беззаперечно, перед нами морська тварина.

— У такому разі це мідний кит, — сказав капітан Ґуль. — Дивіться, як він виблискує на сонці.

— Якщо це й кит, кузене Бенедикте, то принаймні мертвий, — додала місіс Уелдон. — Чітко видно, що він лежить нерухомо.

— Що з того, кузино Уелдон? — наполягав на своєму вчений. — Хіба ж мало випадків було, коли кораблі зустрічали сплячих на воді китів!

— Справді так, — сказав капітан Ґуль. — І все ж перед нами не сплячий кит, а судно.

— Побачимо, — відповів упертюх.

Хоча кузену Бенедикту не було жодного діла до китів, і він проміняв би всіх ссавців арктичних і антарктичних морів на одну рідкісну комаху.

— Притримуй, Болтоне, притримуй! — крикнув капітан Ґуль. — Не потрібно підходити до судна ближче, ніж на кабельтов¹. Ми вже точно нічим не можемо нашкодити цьому уламку, та мене зовсім не втішить, якщо він підімне боки «Пілігримові». Приводь у бейдевінд²!

Легким рухом керма «Пілігрим» повернули трохи ліворуч. Шхуна-бриг знаходилася на відстані однієї милі від затонулого корабля. Матроси з пожадливою цікавістю вдивлялися в перекинуте на бік судно. Можливо, у його трюмах є цінний вантаж, який удасться переправити на «Пілігрим»? Відомо, що за порятунок вантажу з корабля, який тоне, дають премію в розмірі третини від його вартості. Якщо вміст трюму не ушкоджений водою, екіпаж «Пілігрима» міг би отримати «гарний улов» — за один день відшкодувати невдачу цілого сезону.

¹ Кабельтов — морська міра довжини, яка дорівнює 0,1 морської милі, чи 185,2 м.

² Бейдевінд — курс під гострим кутом до зустрічного вітру.

В. Бариба. Ілюстрація до роману Ж. Верна «П’ятнадцятирічний капітан». 2000-ні роки

За чверть години «Пілігрим» був уже за пів милі від плаваючого предмета. Тепер не було жодних сумнівів: це справді був корпус перекинутого на бік корабля. Палуба його стояла майже прямовисно. Щогли були знесені. Від усього оснащення залишилися лише повислі шматки троса та розірвані такелажні ланцюги. У правому борті виднілася величезна пробоїна. Кріплення й обшивка були вм’яті всередину пробоїни.

— Цей корабель зіткнувся з якимось іншим судном! — вигукнув Дік Сенд.

— Так, поза сумнівами, — підтвердив капітан Ґуль. — Але мене вражає, що він одразу не затонув. Це просто диво.

— Сподіватимемося, що корабель, який налетів на це судно, зняв із нього всю команду, — зауважила місіс Уелдон.

— Так, сподіватимемося, місіс Уелдон, — відповів капітан Ґуль. — Але цілком можливо, що екіпажу після зіткнення довелося рятуватися на власних шлюпках. На жаль, морська практика знає випадки, коли винуватці аварії, не переймаючись долею потерпілої команди, спокійно продовжували свій шлях.

— Це неможливо! Адже це жахлива жорстокість!

— На жаль, так буває, місіс Уелдон. Прикладів скільки завгодно. Судячи з того, що на цьому кораблі не залишилося жодної шлюпки, можна припустити, що команда покинула його. Сподіватимемося, що нещасних підібрало зустрічне судно. Адже звідси майже неможливо дістатися до суходолу на шлюпках — надто велика відстань до найближчих островів і тим більше до Американського континенту.

— Чи вдасться коли-небудь розгадати таємницю цієї катастрофи? — сказала місіс Уелдон. — Як Ви думаєте, капітане Ґулю, хто-небудь із команди залишився на судні?

— Це малоймовірно, місіс Уелдон, — відповів капітан Ґуль. — Нас би вже давно помітили й подали б який-небудь сигнал. Хоча ми зараз перевіримо це... Тримай трохи крутіше до вітру, Болтоне, приводь у крутий бейдевінд! — крикнув капітан, указуючи рукою напрямок.

«Пілігрим» був лише за три кабельтових від корабля, що потрапив у катастрофу. Тепер уже не було жодних сумнівів, що команда покинула його. Раптом Дік Сенд жестом попросив усіх замовкнути.

— Слухайте! Слухайте! — вигукнув він. Усі насторожилися. — Здається, собака гавкає...

З корпусу корабля справді вчувався собачий гавкіт. Там, без сумнівів, був живий пес. Мабуть, він не міг вийти, бо люки були зачинені. У будь-якому випадку його не було видно.

— Якщо навіть там залишився один лише пес, урятуємо його, капітане, — сказала місіс Уелдон.

— Так, так, — вигукнув маленький Джек. — Треба врятувати песика! Я сам годуватиму його. Він нас полюбить... Мамусю, я зараз побіжу принесу йому шматочок цукру!

— Стій на місці, синку, — усміхаючись, сказала місіс Уелдон. — Бідна тваринка, певно, умирає з голоду й, імовірно, надала б перевагу супу.

— То віддай їй мій суп, — сказав хлопчик. — Я можу обійтися без супу!

Проте гавкіт щохвилини дужчав. Між двома кораблями було тепер менше трьохсот футів відстані. Раптом над бортом з’явилася голова велетенського пса. Учепившись передніми лапами за фальшборт, тварина розпачливо гавкала.

— Говіку! — гукнув капітан до боцмана. — Лягайте в дрейф і накажіть спустити на воду шлюпку.

— Тримайся, песику! Тримайся! — кричав Джек, і собака, здавалося, відповідав йому глухим гавканням.

Вітрила «Пілігрима» швидко були обрасоплені¹ так, що він залишався майже нерухомим у півкабельтових від потерпілого судна.

Шлюпка вже погойдувалася на хвилі. Капітан Ґуль, Дік Сенд і двоє матросів зістрибнули в неї.

Собака чіплявся за фальшборт, зриваючись із нього, падав на палубу й гавкав не стихаючи; але здавалося, що він гавкав не на шлюпку, що швидко наближалася. Можливо, він кликав пасажирів чи матросів, зачинених, як у в’язниці, на потерпілому судні?

«Невже, там є живі люди?» — розмірковувала місіс Уелдон.

Шлюпка була вже близько до мети: ще кілька помахів веслами — вона підійде до перекинутого корпусу судна.

Пес знову загавкав. Але тепер він уже не кликав своїм гавканням рятувальників. Навпаки, у його гавканні й гарчанні вчувалася скажена лють. Усіх здивували такі дивні зміни.

— Що із собакою? — запитав капітан Ґуль, коли шлюпка обгинала корму судна, аби пристати до борту.

Ані капітан Ґуль, ані навіть ті, хто залишився на «Пілігримі», не помітили, що собака почав погрозливо гарчати саме тієї хвилини, коли Негоро, вийшовши з камбуза, з’явився на баку.

Невже собака знав суднового кока? Припущення абсолютно неправдоподібне. Як би там не було, але мимохіть поглянувши на скажено гавкаючого пса й нічим не виказавши подиву, Негоро лише спохмурнів на мить, повернувся та пішов назад на камбуз.

¹ Обрасопити — поставити вітрила в інше положення, повертаючи реї за допомогою брасів (прикріплених до них снастей).

Г. Меєр. Ілюстрація до роману Ж. Верна «П’ятнадцятирічний капітан». 1892 р.

Шлюпка обігнула корму судна. Напис на кормі сповіщав: «Вальдек». Назва порту, до якого приписане це судно, не було зазначене. Але за формою корпусу та деякими особливостями конструкції, що відразу кидаються в очі моряку, капітан Ґуль установив, що корабель американський.

Та й, власне, назва підтверджувала цю здогадку. Корпус — ось усе, що вціліло від великого брига водотоннажністю в п’ятсот тонн.

На носі «Вальдека» зяяла широка пробоїна — слід смертельного зіткнення. Завдяки тому, що судно дало крен, пробоїна піднялася над водою на п’ять-шість футів, і «Вальдек» не затонув.

На палубі не було ані душі. Собака, залишивши борт, дістався похиленою палубою до відкритого центрального люка й, просунувши в нього голову, розпачливо загавкав.

— Певно, цей пес — не єдина вціліла істота на кораблі, — зауважив Дік Сенд.

— Я й сам так думаю, — сказав капітан Ґуль.

Шлюпка пливла тепер уздовж напівзатонулого борту. Перша ж велика хвиля неминуче мала б пустити «Вальдека» на дно.

На палубі брига все було начисто зметене. Стирчали лише основи грот-щогли та фок-щогли, переламані удвох футах від п’яртнерса¹. Мабуть, щогли рухнули під час зіткнення та упали за борт, захоплюючи за собою вітрила й оснащення. Проте скільки бачило око, не можна було виявити жодних уламків. З цього можна було зробити лише один висновок: катастрофа на «Вальдеку» сталася вже багато днів тому.

— Якщо люди й уціліли після зіткнення, — сказав капітан Ґуль, — то, певно, вони загинули від спраги та голоду, адже камбуз залито водою. Тож на борту судна залишились одні трупи.

— Ні! — вигукнув Дік Сенд. — Ні! Собака не гавкав би так. Тут є живі. — І він покликав собаку. Розумна тварина відразу ж зісковзнула в море й, ледве перебираючи кволими лапами, попливла до шлюпки. Коли собаку затягли до човна, він жадібно накинувся не на сухар, який простягнув Дік Сенд, а на відерце з прісною водою.

— Бідолашна тварина помирає від спраги! — вигукнув Дік Сенд.

У пошуках зручного місця для причалу шлюпка відійшла на кілька футів від палуби корабля, що тонув. Собака, очевидно, вирішив, що його рятівники не хочуть піднятися на борт. Схопивши Діка Сенда за поділ куртки, він голосно та жалісливо загавкав.

Усі рухи собаки, його гавкіт були зрозумілішими за будь-які слова.

Шлюпка підійшла до крамболу лівого борту. Матроси надійно закріпили її, а капітан Ґуль із Діком Сендом піднялися на палубу, прихопивши із собою собаку. Не без зусиль, по-пластунськи, вони дісталися до отвору центрального люка, який зяяв між двома уламками щогли, і спустилися до трюму.

¹ П’яртнерс — отвір у палубі, крізь який проходить щогла.

У наполовину затопленому трюмі не було жодного товару. Баластом бригові слугував пісок; наразі він пересипався на бакборт¹ і своєю вагою утримував судно. Сподівання на цінний вантаж не виправдалися. Тут нічого було рятувати.

— Тут нікого немає, — сказав капітан Ґуль.

— Нікого, — підтвердив юнак, пройшовши в передню частину трюму.

Але пес на палубі продовжував заливатися гавкотом, ніби наполегливо вимагав уваги людей.

— Тут нічого робити, — сказав капітан Ґуль. — Ідемо назад.

Вони піднялися на палубу.

Собака підбіг до них, потім поповз до юта², ніби кликав їх туди, і люди пішли за ним. (...)

П’ятеро людей — імовірно, п’ять трупів — лежали в кубрику³. При яскравому денному світлі, яке проникало в отвір між двома балками, капітан Ґуль розгледів, що це були негри.

Діку Сенду, який переходив від одного до іншого, здалося, ніби нещасні ще дихають.

— На борт «Пілігрима»! Усіх на борт! — наказав капітан Ґуль.

Матросів, які залишилися в шлюпці, покликали на допомогу. Вони допомогли винести потерпілих із кубрика.

Це була нелегка справа, але за кілька хвилин усіх п’ятьох спустили в шлюпку. Ніхто з них не приходив до тями. Проте капітан Ґуль сподівався, що кілька крапель ліків і ковток води повернуть цих людей до життя.

«Пілігрим» дрейфував лише в півкабельта, і шлюпка швидко підпливла до нього.

За допомогою підйомного горденя⁴, спущеного з грот-щогли, потерпілих по черзі підняли на палубу «Пілігрима». Про пса також не забули.

— Які нещасні! — вигукнула місіс Уелдон, побачивши п’ять розпластаних, нерухомих тіл.

— Вони живі, місіс Уелдон! — сказав Дік Сенд. — Вони ще живі. Ми їх урятуємо!

— Що з ними сталося? — запитав кузен Бенедикт.

— Дайте їм отямитися, і вони розкажуть нам свою історію, — відповів капітан Ґуль. — Та спочатку їх потрібно напоїти водою та дати їм трохи рому. І, повернувшись до камбузу, він голосно гукнув: — Негоро!

Почувши це ім’я, пес увесь витягнувся, ніби робив стійку, глухо загарчав, а шерсть у нього стала дибки. Кок не з’явився й не відповів.

— Негоро! — ще голосніше крикнув капітан Ґуль.

Собака люто загарчав. Негоро вийшов із камбуза. Не встиг він зробити й кроку, як пес стрибнув, намагаючись учепитися йому в горло.

¹ Бакборт — лівий бік (борт) судна.

² Ют — кормова частина палуби судна.

³ Кубрик — помешкання команди на кораблі.

⁴ Гордень — снасть, яка проходить крізь нерухомий блок. Використовують для підйому вантажів чи натягування вітрил.

Португалець відкинув його ударом кочерги, якою він озброївся, виходячи з камбуза. Двоє матросів схопили собаку й утримували його силою.

— Ви знаєте цього пса? — запитав капітан Ґуль у кока.

— Я? — здивовано вигукнув Негоро. — В очі його ніколи не бачив!

— Дивно, — прошепотів Дік Сенд.

(Переклад Лесі Борсук)

Коментарі

Екіпаж шхуни та її пасажирів із самого початку плавання чекали випробування. Спершу вони зустрілись із судном, що зазнало аварії. Але найстрашніше чекало попереду. Уся команда шхуни «Пілігрим» на чолі з капітаном Ґулем, полюючи на кита, загинула.

Готуємося до читання

Як розподілилися голоси «за» і «проти» капітана Діка Сенда?

Розділ 9. Капітан Сенд

Загублений посеред безкрайого простору Тихого океану, за сотні миль від найближчої землі, корабель залишився без капітана та матросів. Він міг стати іграшкою для вітрів і течії.

Яка зла доля послала цього кита назустріч «Пілігриму»? Яка зла доля підштовхнула капітана Ґуля, зазвичай такого обережного й розважливого, вирушити на це полювання заради поповнення вантажу?

В історії китобійного промислу випадки, коли гине весь екіпаж і нікого не вдається врятувати, дуже поодинокі. Так, загибель капітана Ґуля та його команди була страшною бідою! На «Пілігримі» не залишилося жодної людини з команди. Залишився живим лише Дік Сенд. Але ж Дік був юнаком п’ятнадцяти років, майже хлопчиськом. І цей хлопчик мав замінити тепер капітана, боцмана й увесь екіпаж!

На борту судна були пасажири — матір із маленькою дитиною, їхня присутність ще більше ускладнювала становище. Щоправда, було ще п’ятеро негрів, і ці чесні, хоробрі та наполегливі люди готові були виконати будь-яку команду, але ж вони зовсім не розумілися на морській справі.

Дік Сенд довго мовчки стояв на палубі. Схрестивши на грудях руки, він дивився на воду, яка поглинула капітана Ґуля, його покровителя, людину, яку він любив як батька. Потім він обвів поглядом горизонт. Дік шукав якесь судно, щоб попросити в нього допомоги, сприяння або хоча б відправити з ним місіс Уелдон.

Сам він не збирався залишати «Пілігрим». О, ні! Спочатку він зробить усе, аби довести судно до найближчого порту. Але на іншому кораблі місіс Уелдон та її син були б у безпеці, і Діку не довелося б непокоїтися про життя цих двох людей, до яких він прив’язався. Та океан був ніби пустеля. Після зникнення смугача довкола «Пілігрима» були лише небо й вода.

Дік Сенд чудово знав, що «Пілігрим» знаходиться віддалік від звичайних торгових шляхів кораблів і що всі китобійні флотилії в цю пору року плавають ще далеко й зайняті промислом.

Він розумів, що небезпеці треба дивитися просто в очі, не прикрашаючи свого становища. І, глибоко в серці молячись небу про допомогу й покровительство, Дік замислився. Яке ж рішення він прийме?

У цей момент на палубу вийшов судновий кок, якого не було видно після катастрофи. Негоро дуже пильно стежив за всіма перипетіями нещасливого полювання, проте не вимовив жодного слова, не зробив жодного поруху. Ніхто не міг сказати, яке враження справило на нього нещастя. Якби в таку мить комусь спало на думку спостерігати за ним, то його б вразила байдужість цієї людини, на обличчі якої жоден м’яз не здригнувся. Він ніби й не чув про благочестивий заклик місіс Уелдон, яка молилася за душі загиблих, і не відгукнувся на нього.

Негоро непоспіхом пройшов на корму, де стояв Дік Сенд, і зупинився за три кроки від юнака.

— Ви хочете зі мною поговорити? — запитав Дік Сенд.

— Ні, — холодно відповів кок. — Я хотів би поговорити з капітаном Ґулем чи хоча б із боцманом Говіком.

— Але ж Ви знаєте, що вони загинули! — вигукнув Дік.

— Хто ж тепер командир судна? — нахабно запитав Негоро.

— Я! — не вагаючись, відповів Дік Сенд.

— Ви?! — Негоро знизав плечима. — П’ятнадцятирічний капітан!

— Так, п’ятнадцятирічній капітан! — відповів Дік, наступаючи на нього.

Негоро відступив.

— На «Пілігримі» є капітан, — сказала місіс Уелдон. — Це — Дік Сенд. І не завадить усім знати, що новий капітан Дік Сенд зуміє кожного примусити слухатися його.

Негоро вклонився, насмішкувато пробурмотівши під носа кілька слів, яких ніхто не розібрав, і сховався на своєму камбузі.

Отже, Дік Сенд прийняв рішення!

Тим часом вітер почав свіжішати, і шхуна-бриг уже залишила позаду широкий водний простір, який ряснів червоними рачками.

Дік Сенд оглянув вітрила, а потім обвів уважним поглядом людей, які стояли на палубі. Юнак відчув, що якою б важкою не була відповідальність, він не має права від неї ухилятися. Очі всіх мандрівників тепер дивилися на нього, і, прочитавши в них, що може розраховувати на цих людей, юнак просто сказав, що й вони можуть на нього розраховувати.

Дік не переоцінював власних сил. За допомогою Тома та його товаришів він міг, залежно від обставин, ставити чи прибирати вітрила. Юнак усвідомлював, що в нього бракує знань, аби керувати судном за допомогою приладів у відкритому морі.

Ще років чотири чи п’ять — і Дік Сенд ґрунтовно підготувався б до важкої та захоплюючої професії моряка. Він навчився б користуватися секстантом — приладом, за допомогою якого капітан Ґуль щоденно вимірював висоту світил, а вже за нею визначав широту, на якій знаходилося судно. Користуючись хронометром, що вказував час меридіана за Гринвічем, він би вираховував довготу за годинниковим кутом. Сонце було б його вірним порадником. Місяць і планети сповіщали б йому: «Твій корабель знаходиться в ось такій точці океану!» Досконалий та точний годинник, у якому за циферблат слугувало небо, а за стрілки — зірки, щоденно б доповідав йому про пройдену відстань. За астрономічними спостереженнями він міг би кожного дня, як це робив капітан Ґуль, визначати з точністю до однієї милі місце «Пілігрима», курс судна й курс, якого потрібно дотримуватися.

А Дік Сенд міг визначати місце судна лише приблизно, керуючись компасом і показниками лага з поправками, спричиненими дрейфом. Проте Дік не злякався.

Місіс Уелдон зрозуміла все, що коїлося в душі хороброго юнака.

— Дякую тобі, Діку! — сказала вона твердим голосом. — Капітана Ґуля більше немає на світі, увесь екіпаж загинув разом із ним. Доля корабля у твоїх руках. Я вірю, Діку, ти врятуєш корабель і всіх нас!

— Так, місіс Уелдон, — відповів Дік, — я робитиму все можливе для цього.

— Том та його товариші — хороші люди. Ти можеш цілком покластися на них.

— Я знаю це. Я навчу їх морської справи, і ми разом будемо керувати судном. У погожу днину це неважко. Якщо ж погода зіпсується... Ну що ж, ми подолаємо й непогоду, місіс Уелдон, і врятуємо Вас, маленького Джека й усіх решту! Я відчуваю в собі сили зробити це! — І він додав: — 3 Божою допомогою. (...)

Г. Меєр. Ілюстрація до роману Ж. Верна «П’ятнадцятирічний капітан». 1892 р.

Настав час діяти. Потрібно було скористатися попутним північно-західним вітром, який щогодини ставав свіжішим. Пір’їсті хмари, які плавали високо в небі, віщували, що вітер нешвидко спаде. Дік Сенд покликав Тома та його товаришів.

— Друзі мої, — сказав він, — на «Пілігримі» немає іншого екіпажу, крім вас. Без вашої допомоги я не можу виконати жодного маневру. Ви — не моряки, звичайно ж, але у вас умілі руки. Якщо ви виявите наполегливість, ми зможемо керувати «Пілігримом». Від цього залежить наш порятунок.

— Капітане Діку, — відповів Том, — мої товариші і я сам залюбки станемо Вашими матросами. Нам не забракне доброї волі. Усе, що можуть зробити п’ятеро чоловіків під Вашим керівництвом, ми зробимо!

— Чудово сказано, друзяко Томе! — вигукнула місіс Уелдон.

— Проте ми маємо бути дуже обережними, — сказав Дік Сенд. — Я не ризикуватиму й не підніматиму всі вітрила. Нехай ми й програємо трохи часу та швидкості, але виграємо в безпеці. Таке рішення диктують нам обставини. Зараз я розкажу кожному з вас про обов’язки. Сам я стоятиму біля стерна, скільки вистачить сил. Час від часу я дозволятиму собі трішки поспати, годинку-іншу. Але, яким коротким не був би мій сон, комусь доведеться підміняти мене. Хочете, Томе, я навчу Вас? Не так уже й важко керувати кораблем за компасом. Ви зможете швидко навчитися тримати судно на курсі.

— Я готовий, капітане Діку, — відповів старий негр.

— Добре, — сказав юнак. — Постійте до вечора зі мною біля стерна, і, якщо я впаду від втоми, Ви сьогодні ж з успіхом заміните мене на короткий час.

— А я? — запитав маленький Джек. — Хіба ж я не можу допомогти моему другу Дікові?

— Ясна річ, любий хлопчику! — відповіла місіс Уелдон, притискаючи Джека до грудей. — І тебе теж навчать керувати судном. Я впевнена, коли ти стоятимеш біля стерна, обов’язково буде попутний вітер.

— Звісно, мамусю, звісно! — вигукнув хлопчик, плескаючи в долоні. — Я тобі це обіцяю!

— Так, — усміхаючись, сказав Дік, — старі моряки кажуть, що хороший юнга приносить судну щастя та попутний вітер. — І, звертаючись до Тома та решти негрів, Дік додав: — До роботи, друзі! Ідемо брасопити реї в повний бакштаг. Я покажу, що робити, а ви точно виконуйте мої вказівки.

— Наказуйте, капітане Сенде, — сказав Том, — ми готові!

(Переклад Лесі Борсук)

Коментарі

Дік Сенд упевнено керував кораблем, він швидко навчив чорношкірих пасажирів управлятися з вітрилами та стерном. Але підступний кок Негоро замислив заволодіти «Пілігримом» і його командою, для цього він вивів із ладу корабельні компаси. Дік Сенд прокладав шлях до берегів Америки, але корабель плив зовсім іншим курсом. Великими зусиллями юний капітан урятував «Пілігрим» від неминучої загибелі, вивів його з бурхливого моря, але радість порятунку швидко заступили нові проблеми.

Готуємося до читання

Прочитавши розділ, покажіть на мапі, де опинилися персонажі.

Розділ 14. Що робити?

Отже, після переходу, що тривав не менше сімдесяти чотирьох днів, після завзятої боротьби зі штилями, вітрами й ураганом «Пілігрим» закінчив тим, що його викинуло на берег і розбило об рифи.

Проте місіс Уелдон та її супутники були безмежно вдячні провидінню, відчувши себе нескінченно щасливими, коли нарешті опинилися на суходолі. Адже вони були на материку, а не на якому-небудь злощасному острові Полінезії, куди буря могла б їх закинути. До якого б міста Південної Америки їх не закинула доля, вони без особливих зусиль повернуться на батьківщину.

Проте «Пілігрим» загинув безповоротно: за кілька годин прибій розкидав навсібіч уламки його кістяка. На порятунок вантажу годі було й сподіватися.

Якщо Діку Сенду не вдалося зберегти корабель і доставити його власникові, він усе ж таки мав усі підстави пишатися тим, що цілими й неушкодженими доставив на берег усіх, хто перебував на борту, і серед них дружину та сина Джеймса Уелдона.

У якій же частині південноамериканського узбережжя зазнав катастрофи «Пілігрим»? На узбережжі Перу, як припускав Дік Сенд? Цілком можливо: адже після того як корабель минув острів Пасхи, екваторіальні течії й вітри гнали його на північний схід. За цих умов він, зрозуміло, міг із сорок третього градуса південної широти потрапити на п’ятнадцятий градус. Необхідно було якомога швидше встановити, де саме зазнав катастрофи «Пілігрим». На узбережжі Перу багато портів, містечок і селищ, а якщо припущення Діка Сенда виявиться правильним, легко буде дістатися до якого-небудь населеного пункту.

Крутий, але не надто високий берег поблизу місця катастрофи виглядав пустельним... Вузька піщана смуга була засіяна чорними уламками скель. Подекуди в скелях виднілися широкі тріщини, подекуди більш пологими місцинами можна було піднятися на гребінь стрімчака.

За чверть милі до півночі скелі розступалися, даючи вихід маленькій річці, яку з моря не було видно. Над річкою схилилися численні ризофори — різновид мангового дерева, що має істотні відмінності від своїх індійських родичів. Густий зелений ліс, що брав початок від самісінького провалля, тягся вдалину, до лінії гір, що піднімалися на обрії. Якби кузен Бенедикт був ботаніком, він би захоплювався нескінченним розмаїттям деревних порід — тут росли високі баобаби, яким раніше приписували неймовірне довголіття, а їхню кору порівнювали з єгипетським сієнітом¹, тут росли віяльники, білі сосни, тамаринди, перцеві та сотні інших рослин, що не трапляються в північній частині Нового Світу й незвичні для американців.

Г. Меєр. Ілюстрація до роману Ж. Верна «П’ятнадцятирічний капітан». 1892 р.

Проте цікавою обставиною було те, що серед цих деревних порід не трапилося жодного представника численної родини пальм, яка нараховує понад тисячі видів і поширена майже по всій земній кулі.

Над берегом літали зграї крикливих пташок — в основному ластівок із синювато-чорним пір’ям і світло-каштановими голівками. Подекуди злітали й куріпки — сірі птахи зі струнким тілом і голою шийкою.

Місіс Уелдон і Дік Сенд помітили, що птахи не дуже бояться людей. Вони дозволяли наближатися до себе, не виявляючи страху. Невже вони ніколи не бачили людини й не навчились остерігатися її? Невже тишу цього пустельного берега ніколи ще не порушували постріли рушниць?

Поблизу берега поміж камінням прогулювалися незграбні птахи, що належать до роду малих пеліканів. Вони набивали дрібною рибкою шкіряний мішок, що висить у них під нижньою стулкою дзьоба.

Над уламками «Пілігрима» уже кружляли чайки, що прилетіли з океану. Птахи, імовірно, були єдиними живими істотами, які відвідували цю частину узбережжя. Зрозуміло, тут водилося також чимало комах, які дуже цікавили кузена Бенедикта.

¹ Сієніт — гірська порода зернистої будови, яку використовують як будівельний матеріал.

Г. Меєр. Ілюстрація до роману Ж. Верна «П’ятнадцятирічний капітан». 1892 р.

Проте ані в птахів, ані в комах не запитаєш, що це за берег. Повідомити його назву міг лише який-небудь місцевий житель. А жителів якраз і не було. Принаймні жоден із них не з’являвся. Ані будинків, ані хатин, ані хоча б якогось куреня. Жоден димок не здіймався в повітря ані на півночі — по той бік річки, ані на півдні, ані в густому лісі, що тягнувся в глиб континенту. Ніщо не вказувало, що цей берег коли-небудь відвідувала людина.

Діка Сенда це дуже дивувало.

— Де ж ми? Куди ми потрапили? Невже не знайдеться людини, яка могла б нам про це розповісти?

Але такої людини не було: якби який-небудь тубілець перебував поблизу, Дінго підняв би тривогу. Тим часом собака бігав туди-сюди піщаним берегом, обнюхуючи землю й опустивши хвіст. Він глухо гарчав. Його поведінка виглядала дивною, але було зрозуміло, що Дінго не чув ані людини, ані тварини.

— Діку, поглянь-но на Дінго! — сказала місіс Уелдон.

— Як дивно! — промовив юнак. — Можна подумати, що пес розшукує чийсь слід.

— Справді дивно, — прошепотіла місіс Уелдон. Потім, отямившись, вона додала: — Що робить Негоро?

— Те ж, що й Дінго! — відповів Сенд. — Нишпорить берегом. Утім, тут він вільний поводитися, як йому завгодно. Я вже не можу йому наказувати. Його служба закінчилася після катастрофи «Пілігрима».

Негоро оглядав піщану косу, річку й прибережні скелі з виглядом людини, що потрапила в знайомі, але забуті місця. Чи бував він тут?

Мабуть, він відмовився би відповісти, якби його про це запитали. Проте не варто звертати уваги на цього нетовариського португальця. Дік Сенд стежив за ним, поки Негоро крокував у напрямку до річки, але щойно він сховався за прибережними стрімчаками, юнак перестав ним цікавитися.

Дінго люто загавкав, побачивши Негоро, але негайно ж перестав. Саме час було поміркувати про те, що робити далі. Спочатку треба було знайти який-небудь притулок, аби відпочити й поїсти. Після цього можна буде радитися й накреслити план подальших дій.

Легше за все розв’язалося питання про їжу. Крім плодів і дичини, на які була багата ця земля, потерпілі від катастрофи могли скористатися тим, що було в коморах корабля. Прибій викинув на мілину з настанням відпливу багато різних предметів із затонулого судна. Том та його товариші зібрали кілька бочок із сухарями, коробки консервів, ящики із сушеним м’ясом. Вода не встигла ще їх зіпсувати. Маленький загін із надлишком був забезпечений їжею на ввесь час, що знадобиться, аби дістатися до найближчого селища! Запаси провізії були переправлені в сухе місце на березі, куди не міг дістати приплив.

Прісної води також не бракувало. Дік Сенд попросив Геркулеса принести трохи води з річки. Силач негр приніс на плечі повне барило. Хоча під час припливу море й заходило в гирло річки, вода в ній під час відпливу була прісна й цілком придатна для пиття.

Вогнем також не доводилося опікуватися: якби знадобилося розвести багаття, навкруги було б скільки завгодно дров — деревини й висохлих корінців мангіфер. Старий Том, затятий курець, захопив із собою герметичну бляшану коробку, що закривалася, з губкою. У будь-який момент він міг висікти іскру за допомогою кресала й кременя, знайденого на березі моря. Залишалося лише відшукати прихисток, де маленький загін міг би відпочити й переночувати перед походом.

«Готель» знайшов маленький Джек. Бігаючи поблизу підніжжя скель, хлопчик випадково побачив простору, гладенько відполіровану печеру — один із тих гротів, які море вимиває в скелях, коли хвилі прибою налітають на них під час бурі.

Хлопчик радісно закричав і покликав матір помилуватися своєю знахідкою.

— Молодець, Джеку! — похвалила місіс Уелдон. — Якби ми були Робінзонами й змушені були поселитися на цьому березі, ми неодмінно б назвали цей грот твоїм ім’ям.

Печера була невелика: десять-дванадцять футів завглибшки й стільки ж завширшки, але Джеку вона здавалася величезною. Бідолашні мандрівники могли зручно в ній розміститися. Місіс Уелдон і Нан із задоволенням зауважили, що печера зовсім суха. Місяць був у першій чверті, тому не доводилося побоюватися особливо сильних припливів, які могли б дістатися до підніжжя скель і печери. Отже, було все необхідне для відпочинку.

За десять хвилин пасажири «Пілігрима» уже лежали в гроті на підстилці із сухих водоростей. Навіть Негоро побажав приєднатися до них та отримати свою частку сніданку. Мабуть, він не наважився мандрувати глухим лісом на самоті.

Було близько першої години після опівдня. На сніданок використали сухарі та сушене м’ясо.

Запивали його свіжою водою з кількома краплями рому — Бат серед продуктів знайшов барило рому.

Негоро снідав з усіма, але не втручався в загальну бесіду, у якій обговорювали план подальших дій. Однак він не нав’язливо, проте уважно дослухався до розмови й, без сумніву, робив із неї якісь висновки.

Дінго, також отримавши свій сніданок, вартував біля входу до печери. З таким сторожем можна було спокійно відпочивати. Жодна жива істота не могла з’явитися на піщаному березі без того, аби вірний пес не підняв тривоги. Місіс Уелдон, посадивши до себе на коліна сонного Джека, заговорила перша.

— Діку, друже мій, — сказала вона, — усі ми вдячні тобі за відданість, яку ти виявив у ці важкі дні. Але звільнити тебе від твоїх обов’язків ми ще не можемо. Ти маєш бути нашим провідником на суші, як був нашим капітаном на морі. Усі ми довіряємо тобі. Кажи ж, із чого потрібно почати.

Місіс Уелдон, Нан, старий Том та інші негри не зводили очей із Діка Сенда. Навіть Негоро пильно дивився на нього. Очевидно, португальця надзвичайно цікавило, що ж відповість юнак.

Дік Сенд трішки подумав, а потім мовив:

— Насамперед, місіс Уелдон, потрібно з’ясувати, де ми перебуваємо. Я думаю, що наш корабель зазнав катастрофи біля берегів Перу. Вітер і течії мали віднести його приблизно до цих широт. Можливо, ми перебуваємо в одній із південних, найменш заселених провінцій Перу, які межують із пампою¹. Я сказав би навіть, що це досить вірогідно, адже берег здається зовсім безлюдним. Якщо моє припущення правильне, нам, на жаль, доведеться досить довго йти до найближчого поселення.

— Що ж ти хочеш робити? — запитала місіс Уелдон.

— Я вважаю, що ми не повинні залишати грот доти, поки не з’ясуємо точно, де ми перебуваємо. Завтра після відпочинку двоє з нас підуть у розвідку. Ми намагатимемося, не дуже віддаляючись від табору, розшукати тубільців і з’ясувати в них усе, що нас цікавить, а потім повернемося назад. Не може бути, щоб у радіусі десяти-дванадцяти миль не знайшлося людей.

— Невже нам доведеться розділитися? — вигукнула місіс Уелдон.

— Це необхідно, — відповів юнак. — Якщо ж не вдасться нічого дізнатися, якщо виявиться, що місцевість зовсім пустельна, що ж... тоді ми придумаємо щось інше!

— А хто піде в розвідку? — запитала місіс Уелдон після хвилинного роздумування.

— Це ми зараз вирішимо, — відповів Дік Сенд. — У будь-якому разі, Ви, місіс Уелдон, Джек, містер Бенедикт і Нан не повинні йти з гроту. Бат, Геркулес, Актеон та Остін можуть залишитися з вами, а Том і я вирушимо в розвідку. Імовірно, і Негоро волітиме залишитися тут, — додав юнак, позираючи на суднового кока.

— Імовірно, — ухильно відповів той.

— Ми візьмемо із собою Дінго, — продовжував Дік, — він може стати нам у пригоді.

Почувши своє ім’я, Дінго подався до входу в грот і коротко загавкав, ніби виказуючи цим свою згоду.

Місіс Уелдон замислилася. Розлука, навіть нетривала, дуже бентежила її. Звістка про катастрофу «Пілігрима», можливо, уже облетіла сусідні племена тубільців, які мешкають у південній або північній частині узбережжя; у будь-який момент могли наскочити місцеві жителі з наміром поживитися дечим із затонулого корабля. Чи варто було розбивати сили загону, якщо потрібно буде відбити напад?

Це зауваження місіс Уелдон треба було серйозно обговорити.

Проте в Діка знайшлися вагомі аргументи проти її побоювань.

— Індіанців не можна порівнювати з африканськими чи полінезійськими дикунами, — сказав юнак, — і немає підстав припускати, що вони здатні на розбійницький набіг. А вирушати в мандрівку цією незнайомою місцевістю, навіть не уявляючи, у якій частині Південної Америки вона розташована й на якій відстані знаходиться найближче поселення, — це означало б даремно витрачати сили. Неприємно розлучатися, але все ж це краще, аніж усім загоном наосліп пускатися в похід крізь хащу незайманого лісу. І нарешті, — скінчив Дік свою промову, — я й думки не припускаю, що ми розлучимося надовго. Якщо впродовж двох днів Том і я не знайдемо жодного селища або тубільця, ми повернемося в грот. Але цього бути не може! Я переконаний, що ми не пройдемо і двадцяти миль у глиб країни, як уже визначимо її географічне положення. Можливо, я помилився в обчисленнях, — зрештою, я ж не робив астрономічних спостережень. А якщо ми перебуваємо в інших широтах?

¹ Пампа (пампаси) — південноамериканська рівнина.

— Так, справді так, мій хлопчику! — сумно відповіла місіс Уелдон.

— А як Ви ставитеся до мого плану, пане Бенедикте? — запитав Дік Сенд.

— Я? — перепитав ентомолог.

— Так. Яка Ваша думка?

— У мене немає власної думки на цей рахунок, — відповів кузен Бенедикт, — я згоден з усім, що мені запропонують і готовий робити все, що мені накажуть. Якщо Ви вирішите залишитися тут на день-два, я буду дуже задоволений: я скористаюся цим, аби вивчити узбережжя... з погляду ентомолога, звісно.

— Тож роби, як вирішив, Діку, — сказала місіс Уелдон. — Вирушай на розвідку з Томом, а ми чекатимемо на вас тут.

— Вирішено! — сказав кузен Бенедикт дуже спокійним тоном. — А я піду ознайомлюватися з місцевими комахами.

— Тільки, будь ласка, не заходьте надто далеко, пане Бенедикте, — попросив Дік Сенд, — дуже просимо Вас про це.

— Не турбуйся, мій милий.

— А головне — не нацькуйте на нас москітів! — додав Том.

За кілька хвилин, перекинувши через плече свою дорогоцінну бляшану коробку, ентомолог пішов.

Негоро вийшов із грота майже одночасно з ним. Здавалося, ця людина вважала цілком природним завжди опікуватися тільки самим собою. Але в той час, як кузен Бенедикт видирався на гору, аби вибратися на узлісся, Негоро, не поспішаючи, попрямував до гирла річки й далі за течією. (...)

(Переклад Лесі Борсук)

II ЧАСТИНА

Коментарі

Урятувавшись від морської катастрофи, бідолашні мандрівники опинилися в полоні африканських работоргівців. Дік Сенд і місіс Уелдон занадто пізно здогадалися про підступність провідника, а ще — про страшну правду свого місцезнаходження. До фізичних страждань юного капітана додалися переживання за долю місіс Уелдон, її маленького сина, чорношкірих пасажирів і Геркулеса, якому вдалося втекти. Дік Сенд власноруч описав страшні випробування, які випали на долю його команди. Зображуючи жорстокість і підступність работоргівців, приниження та страждання невільників, автор засуджує рабство й закликає людей різних рас і національностей до боротьби із цим ганебним явищем.

Готуємося до читання

У записнику Діка Сенда розповідається про події. А які почуття хвилюють капітана? Наведіть цитати.

Розділ 8. Із записника Діка Сенда

(...) 25 і 26 квітня. Проходили повз негритянське селище, оточене огорожею із чагарників заввишки вісім-десять футів. Поля засіяні маїсом, бобами, сорго та земляним арахісом. Двох жителів схопили й закували. П’ятнадцять убито; населення розбіглося.

27 квітня. Переправилися через швидку, досить широку річку. Місток зі стовбурів дерев, зв’язаних між собою ліанами. Кількох дощок бракувало. Дві жінки, з’єднані однією колодкою, оступилися та впали у воду. Одна з них несла дитину. Вода негайно ж завирувала й забарвилася кров’ю. Крокодили ховаються під настилом мосту; ризикуєш потрапити ногою просто у відкриту пащу.

28 квітня. Ішли лісом. Безліч високих баугіній. Це дерево португальці називають «залізним». Сильний дощ. Ґрунт розмок. Дорога дуже важка. Бачив у середині каравану стару Нан. Вона несе маленьке негреня, хоча сама ледь волочить ноги. Невільниця, скута з нею, кульгає, і кров юшить із плеча, розсіченого ударом батога.

На ніч бівуак розбили під гігантським баобабом із ніжно-зеленим листям і білими квітами.

Уночі довго було чути ревіння левів і леопардів. Солдат застрелив із рушниці пантеру. Як там наш Геркулес?..

29 і 30 квітня. Перші провісники африканської «зими». Рясна роса. Дощовий сезон розпочинається в листопаді й закінчується наприкінці квітня. Усі рівнини ще затоплені розливами. Східні вітри дмуть із такою силою, що затамовуєш подих; вони несуть із собою болотяну лихоманку.

Де ж місіс Уелдон? Де кузен Бенедикт? Жодних слідів. А тим часом їх могли відправити лише до Казонде! Мабуть, вони пройшли той самий шлях, що й наш караван, проте випередили нас. Мене мучить тривога. Напевно, маленький Джек знову занедужав лихоманкою в цій нездоровій місцевості. Чи живий він?

1-6 травня. Протягом кількох днів ми йшли заболоченою місцевістю, де стоять ще не просохлі калюжі. Усюди вода, подекуди по пояс... Тисячі п’явок присмоктуються до тіла. Часом на купинах, що виступають із води, ростуть лотоси й папіруси. На болотах — якісь водяні рослини з великим, як у капусти, листям. Люди спотикаються, наткнувшись на їхнє коріння, і часто падають.

У цих місцях безліч риби, цілі міріади. Тубільці приносять на продаж кошики, повнісінькі риби.

Важко, а часто й неможливо знайти місце для нічлігу. Навсібіч простирається затоплена рівнина. Доводиться крокувати в темряві. Уранці в каравані недораховують багатьох невільників. Коли ж кінець стражданням? Люди падають і вже не можуть підвестися на ноги. Та й навіщо? Трохи довше затриматися під водою — ось і порятунок!... Ніколи не наздожене тебе в мороці ціпок наглядача. Але що станеться з місіс Уелдон та її сином? Я не маю права залишити їх. Я витримаю всі випробування. Це мій обов’язок!

Уночі пролунав несамовитий лемент. Солдати наламали смолянистого гілля, що стирчить із води, і запалили його. Ці смолоскипи тьмяно світили в темряві. А причина ось у чому: крокодили напали на караван. Дванадцять чи п’ятнадцять чудовиськ виринули невідомо звідки, із суцільної темряви, і, схопивши кількох дітей та жінок, потягли їх до води, у свої «комори». Так Лівінгстон називає ті глибокі ями, куди ці тварини складають свою здобич, після того як утоплять її, позаяк крокодил з’їдає здобич лише тоді, коли вона вже достатньо розклалася.

Мене крокодил лише зачепив лускою і відразу здер шкіру з ноги. Але одного підлітка-невільника поруч зі мною він вирвав із колодки, переломивши її навпіл. Як закричав нещасний хлопчик! Яким жахом і болем був сповнений його крик! Я все ще чую його... (...)

9 травня. На світанку вирушили в дорогу. Ніхто не відстав. Хавільдари зуміли бичами підняти на ноги виснажених і хворих. Невільники — це товар. Це — гроші. Доки в них жевріє бодай іскорка життя, хавільдари змусять їх іти.

Мене оточують живі кістяки. У них не вистачає сил навіть на те, аби голосно стогнати. (...)

10 травня. Пройшли сьогодні повз два палаючі села. Хати палають. На деревах, що не охоплені полум’ям, висять трупи. Мешканці втекли. Поля спустошені. Село після набігу. Убили двісті людей, аби захопити десяток невільників... (...)

11—15 травня. Караван продовжує свій шлях. З кожним днем бранцям стає дедалі сутужніше... Більшість залишає за собою криваві сліди. Я припустив, що до Казонде залишилося не менше десяти переходів. Для скількох людей увірветься їхнє стражденне життя, перш ніж ми досягнемо мети? Але я маю дійти живим! Я дійду! Я дійду! (...)

(Переклад Лесі Борсук)

Коментарі

Бажання визволити дорогих людей допомогло Діку Сенду вижити в нелюдських умовах. Разом із Геркулесом вони визволили місіс Уелдон та її сина з полону. Далі на героїв роману чекала довга дорога до океану крізь джунглі та водоспади.

Готуємося до читання

Які якості характеру виявив Дік Сенд у нових обставинах?

(...) 9 липня вдень мужність Діка Сенда піддалася новому випробуванню. Юнак був один на березі. Він підстерігав каму, роги якої виднілися над заростями чагарника. Як тільки Дік вистрілив, звідки не візьмися, за тридцять кроків від нього, вискочив інший, дуже страшний мисливець. Він з’явився за своєю здобиччю й не збирався поступатися.

Це був величезний лев, щонайменше п’ять футів на зріст, з тієї породи, яку тубільці називають «карамо», — вони зовсім не подібні до так званих ньяських левів, позбавлених гриви. Одним стрибком лев опинився біля ками, підстреленої Діком Сендом. Із жалібним лементом бідна тварина судомно забилася в пазуристих лабетах грізного хижака.

Дік Сенд щойно розрядив рушницю і перш ніж устиг закласти новий заряд, лев помітив його.

У Діка вистачило самовладання зупинитися на місці, не роблячи ні найменшого руху. Він згадав, що в такі моменти повна нерухомість буває іноді рятівною. Він не намагався ані тікати, ані перезаряджати рушницю.

Налиті кров’ю котячі очі лева невідступно стежили за ним. Хижак, здавалося, не знав, яку здобич обрати: чи ту, що билася під його лапою, або ж ту, що стояла нерухомо. Якби кама не звивалася під пазурами лева, Діку Сенду були б непереливки. Так минули довгі дві хвилини. Лев дивився на Діка Сенда, а Дік Сенд дивився на лева, навіть не кліпаючи.

Нарешті лев зробив вибір. Потужним рухом він схопив у пащу каму й поніс її, як собака несе зайця; Дік бачив, як бив по кущах його твердий хвіст, як лев зник у густій хащі лісу. З обережності Дік стояв нерухомо ще кілька секунд, а потім повернувся до своїх супутників; він нічого не сказав їм про небезпеку, від якої врятувався завдяки своїй холоднокровності. Якби втікачі не пливли швидкою річкою, а пробиралися по рівнинах і лісах, де водяться такі хижаки, то, можливо, жодного з потерпілих катастрофу на «Пілігримі» уже не було б у живих. (...)

(Переклад Лесі Борсук)

Літературна прогулянка

Віра в Бога й відповідальність за ближнього

У творі відображено надзвичайно сильні та духовно зрілі постаті Діка Сенда й місіс Уелдон. Життєвим орієнтиром для них є християнські цінності. Місіс Уелдон була віруючою людиною, й оскільки деякий час вона заміняла Діку матір, то навчила його любити Бога. Тому, коли безнадія та жах, невблаганна морська стихія огортали героїв, єдине, що їм залишалося, це покладатися на свій розум, міць духу й Боже милосердя. У моменти відчаю (зокрема, після загибелі капітана Ґуля та його команди) місіс Уелдон як жінка-берегиня згуртовує всіх членів маленького екіпажу в молитві, виняток становив лише Негоро. У творі відображено найважливіші принципи християнської моралі, які формують життєву позицію героїв, — тверда віра в Бога, любов і відповідальність за ближнього, взаємодопомога.

Компетентності

Обізнаність. 1. Знайдіть у тексті й виразно прочитайте портрет головного героя — Діка Сенда. Розкажіть про його життєву історію. 2. Наведіть приклади таємниць, загадок і дивних обставин, які трапляються у творі Ж. Верна. 3. Назвіть обставини, за яких якнайкраще розкриваються характери персонажів. Читацька діяльність. 4. Охарактеризуйте образ Діка Сенда в порівнянні з іншими персонажами. 5. Опишіть картини природи місць, де мандрували герої. Людські цінності. 6. Поясніть слова автора: «Той, хто змалечку знає, що праця є законом життя, хто замолоду втямив, що хліб добувається лише в поті чола (заповідь Біблії, яка стала правилом людства), тому судилося вершити великі справи, адже в потрібний день і час у нього знайдуться воля та сили для звершення». Комунікація. 7. Чим керувався юнак у своїх вчинках — почуттями чи обов’язками? Ми — громадяни. 8. Доведіть, що в романі Ж. Верна висловлено протест проти рабства й работоргівлі. Сучасні технології. 9. Перегляньте в інтернеті кінофільми: «П’ятнадцятирічний капітан» (реж. В. Журавльов, СРСР, 1945) і «Капітан Пілігрима» (реж. А. Праченко, СРСР, 1986). Висловте враження. Творче самовираження. 10. Намалюйте улюблений епізод твору. Прокоментуйте. Лідери та партнери. 11. Створіть щоденник Діка, починаючи від першого дня морської подорожі (робота може бути колективною). Довкілля та безпека. 12. Розкажіть, що нового ви дізналися про природу й історію різних країн і континентів із роману Ж. Верна. Які суспільні проблеми тогочасного життя порушив автор? Навчаємося для життя. 13. Чи погоджуєтеся ви з думкою Ж. Верна: «Сміливий може часом діяти не думаючи. А осмілений спочатку думає, а потім діє»?

Радимо прочитати

Берн Ж. П’ятнадцятирічний капітан / переклад Л. Борсук. — Київ, 2012.

Берн Ж. Діти капітана Гранта / переклад Т. Воронович. — Київ, 2010.

Берн Ж. Навколо світу за 80 днів / переказ О. Донічевої. — Київ, 2009.

Берн Ж. 20 000 льє під водою / переклад І. Базилянської. — Харків, 2009.