Світова література. 6 клас. Ніколенко
Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.
Людські стосунки
- Антон Чехов
- Джек Лондон
- Гаррієт Бічер-Стоу
- Володимир Короленко
- Антуан де Сент-Екзюпері
Антон Чехов
1860-1904
Він був інтелігентом у найвищому смислі цього слова.
Володимир Короленко
Ім’я російського письменника Антона Чехова називають разом з іменами Олександра Пушкіна, Миколи Гоголя, Володимира Короленка та інших видатних класиків. Однак, на відміну від них, він не писав великих за обсягом творів, а увійшов в історію літератури як майстер оповідань, повістей і п’єс. У чому секрет геніальності письменника? На кількох сторінках тексту він умів показати глибину людської психології та порушити важливі проблеми суспільства на межі ХІХ—ХХ ст. Твори А. Чехова одночасно смішні та серйозні, у них комічне поєднується з гірким щемом через те, що люди живуть без певної мети, мрій і кохання. Письменник показав, що людина перестала бути сама собою й не знає, для чого вона живе на землі. Разом із тим твори А. Чехова залишають світлу надію на краще, вони навчають нас боротися з духовною ницістю, бути вимогливими до себе, порядними й інтелігентними людьми. На будинку митця висіла табличка «Доктор Чехов». Справді, він був лікарем, але лікував не лише хвороби, а й людські душі.
Антон Павлович Чехов народився 29 січня 1860 р. в м. Таганрозі, невеличкому портовому містечку на березі Азовського моря. Мав українські корені по лінії бабусі, знав українську мову й культуру з дитинства. Його батько, Павло Єгорович, був дрібним крамарем і водночас мав мистецькі здібності: любив малювати, грав на скрипці, співав у церковному хорі. Мати, Євгенія Яківна, уміла цікаво розповідати про нелегкі життєві випадки, про свої подорожі Росією разом із своїм батьком — купцем. Від неї майбутній письменник успадкував талант розповідача.
З дитинства хлопчик багато читав, відвідував театр, любов до якого зберіг протягом життя. Згодом батько збанкрутів, і сім’я переїхала до Москви. Юнак у пошуках заробітку починає працювати в редакціях газет і журналів. Публіка впізнавала його за численними псевдонімами — Антоша Чехонте, Антон Ч., Брат мого брата та ін.
1884 р. А. Чехов закінчив Московський університет і зайнявся лікарською практикою, яку ніколи не залишав. Однак усе більше його вабила літературна діяльність. Спочатку він пише короткі смішні оповідання про випадки із звичайного життя, але згодом його твори стають довшими й глибшими за змістом. В оповіданнях, повістях і драматичних творах письменника йдеться про те, що в суспільстві зникають людяність, духовність, інтелігентність і сам сенс існування людини. Величезний вплив на його творчість справила здійснена в 1890 р. важка й небезпечна подорож на острів Сахалін, де А. Чехов вивчав умови життя засуджених до каторжних робіт, уперше порушивши питання про гуманність суспільства, що прирікає своїх громадян до такого нелюдського життя.
А. Чехов. 1902 р.
У 1892 р. він купив невеличку садибу в м. Меліховому, неподалік від Москви. Тут лікував хворих, писав твори, а ще — посадив прекрасний сад, доглядав улюблені троянди. На його думку, кожна людина повинна виростити свій сад, тоді вся земля стане прекраснішою. «Сад» можна розуміти і в прямому, і в переносному сенсі — як добрі справи, які має залишити після себе людина. Він хотів, щоб людина була духовно досконалою. «У людини все має бути прекрасним — і одяг, і душа, і думки», — писав митець.
Антон Чехов багато подорожував Україною, побував на Полтавщині, Харківщині, Сумщині, у Криму. У зв’язку із погіршенням стану здоров’я в 1898 р. письменник переїжджає в м. Ялту, де жив до кінця свого життя. У ялтинський період були написані прекрасні оповідання — «Анна на шиї», «Дама з собачкою», п’єси — «Три сестри», «Вишневий сад» та ін.
Антона Чехова хочеться читати й перечитувати, і кожний знайде в нього те, що співзвучне його душі...
Україна і світ
В Ялті А. Чехов побудував будинок, який друзі називали «Білою дачею». Сюди приїздили відомі діячі культури — співак Федір Шаляпін, художник Ісаак Левітан, письменники Максим Горький, Іван Бунін, Іван Купрін та ін. У 1900 р. актори Московського художнього театру приїхали в Крим, щоб показати митцю вистави за його творами. В ялтинському будинку письменника нині розміщується музей.
Музей А. Чехова в м. Ялті. Кабінет митця
Цікаво знати
За спогадами сучасників, А. Чехов був напрочуд доброю та інтелігентною людиною. Інтелігентність він розумів по-своєму: ця риса, на його думку, залежить не тільки від освіти, розумових здібностей, виховання або оточення людини, а зумовлена передусім ставленням її до інших — уважним, доброзичливим, чуйним.
А. Чехов у саду. м. Ялта. 1902 р.
Для обговорення
1. Як ви думаєте, кого можна назвати справжнім інтелігентом?
2. Яким є сучасний інтелігент?
Хамелеон1 (1884)
Коментарі
Як і більшість ранніх оповідань А. Чехова, «Хамелеон» побудовано довкола однієї незначної події — золотаря Хрюкіна вкусив за палець собака. Від комічного епізоду автор непомітно переходить до аналізу суспільних обставин і впливу соціального середовища на долю людини. Героями твору є нічим не видатні особистості — пересічні обивателі, але в їхній непримітності й подіях з їхнього життя письменник убачав «трагізм дрібниць існування».
1 Хамелеон — тварина, що змінює колір шкіри залежно від природних обставин; у переносному значенні — людина, яка змінює свою позицію, думку залежно від обставин.
Через базарну площу йде поліційний наглядач Очумєлов у новій шинелі та з вузликом у руці. За ним крокує рудий городовий із решетом, ущент повним конфіскованим аґрусом. Навколо тиша... На площі — ані душі... Відчинені двері крамничок і шинків дивляться на світ Божий тоскно, ніби зголоднілі пащеки; коло них немає навіть жебраків.
— А, ти ще кусатися будеш, оглашенне? — чує раптом Очумєлов. — Хлопці, не пускай його! Нині немає наказу гризти! Тримай! А... а!
Чути собаче скавуління. Очумєлов дивиться вбік і бачить: із полінниці купця Пічугіна, підстрибуючи на трьох лапах та озираючись, біжить собака. За ним женеться чоловік у ситцевій накрохмаленій сорочці та розстібнутій жилетці. Він біжить, нахилившись уперед, падає на землю й хапає собаку за задні лапи. Удруге чути собаче скавуління й крик: «Не випускай!» З крамничок витикаються заспані фізіономії, і скоро коло полінниці, ніби з-під землі, збирається натовп.
— Начебто безпорядок, ваше благородіє!.. — каже городовий.
К. Кусько. Ілюстрація до оповідання А. Чехова «Хамелеон». 2013 р.
Очумєлов робить півоберта наліво й рушає до збіговиська. Коло самих воріт, бачить він, стоїть описаний вище чоловік у розстібнутій жилетці та, піднявши вгору праву руку, показує натовпу закривавлений палець. На його напівп’яному обличчі написано: «Ну то я здеру з тебе, шельмо!», та й палець сам має вигляд знамення перемоги. У цьому чоловікові Очумєлов пізнає золотих справ майстра Хрюкіна. У центрі натовпу, розсунувши передні лапи й тремтячи всім тілом, сидить на землі сам винуватець скандалу — білий хорт із гострим писком і жовтою плямою на спині. В його сльозавих очах — туга і жах.
— З якої нагоди тут? — питає Очумєлов, уклинюючись у натовп. — Чому тут? Це ти навіщо палець?.. Хто кричав?
— Іду я, ваше благородіє, нікого не чіпаю... — починає Хрюкін, відкашлюючи в кулак, — про дрова з Митром Митровичем, — і раптом ця підлота з доброго дива мене за палець... Ви мене вибачте, я людина, котра робоча... Робота в мене незначна. Хай мені заплатять, бо — я цим пальцем, може, і тиждень не зможу поворухнути... Цього, ваше благородіє, і в законі немає, щоб від тварини терпіти... Якщо ж воно кожне буде кусатися, то краще й не жити на світі...
— Кхм!.. Добре... — каже Очумєлов суворо, покахикуючи й ворушачи бровами. — Добре... Чий собака? Я так цього не залишу. Я вам покажу, як собакам волю давати! Час уже звернути увагу на те панство, що не бажає підкорятися постановам! От оштрафую його, мерзотника, то дізнається в мене, що таке собака й інша бродяча скотина! Ох я нажену йому холоду!.. Єлдирін, — звертається наглядач до городового, — дізнайся, чий собака, і складай протокол! А пса знищити треба. Не зволікаючи! Він, мабуть, скажений... Чий собака, питаю?
— Та ніби ж це генерала Жигалова! — каже хтось із натовпу.
— Генерала Жигалова? Кхм!.. А ну ж бо, Єлдирін, зніми з мене пальто... Жахлива спека! Мабуть, на дощ... Одного лишень не розумію: як же він міг тебе вкусити? — звертається Очумєлов до Хрюкіна. — Хіба ж він дістане тобі до пальця? Він маленький, а ти он який здоровило! Мабуть, ти гвіздочком пальця розколупав, а потім спало тобі на думку, щоб оце збрехати. Ти ж... відомо хто! Знаю я вас, чортів!
— Він, ваше благородіє, цигаркою псові в морду задля сміху, а той — сам не дурень — тяпнув його... Химерний він чолов’яга, ваше благородіє!
— Брешеш, кривоокий! Як не бачив, то нащо ж брехати? Їх благородіє розумний чоловік і розуміє, хто воно бреше, а хто по совісті, як перед Богом... А якщо я брешу, то хай суддя розсудить. У нього в законі написано... тепер усі рівні... У мене брат жандарм... якщо хочете знати...
— Не патякати!
— Ні, це не генеральський... — замислено зауважує городовий. — У генерала таких немає. У нього переважно лягаві...
— Ти це напевне знаєш?
— Напевне, ваше благородіє...
— Я й сам знаю. У генерала пси дорогі, породисті, а цей — лихий його знає що! Ані шерсті, ані виду... підлість одна лишень... І такого собаку тримати?! Де ж розум у вас? Трапився б такий собака в Петербурзі чи Москві, то знаєте, що б було? Там не дивилися б у закон, а миттю — і не дихай! Ти, Хрюкін, постраждалий і справи цієї так не залишай... Треба провчити! Пора...
— А може, і генеральський... — розмірковує городовий уголос. — На його писку не написано... Напередодні в нього у дворі такого бачили.
— Звісно, генеральський! — обзивається голос із натовпу.
— Кхм!.. А ну, брате Єлдирін, одягни на мене пальто... Щось вітерцем війнуло... Морозить... Ти відведеш його до генерала й спитаєш там. Скажеш, що я знайшов і прислав... І скажи, щоб не пускали надвір... Він, мабуть, дорогий, а як усяка свиня в морду цигарку тицяти буде, чи довго треба, щоб зіпсувати. Собака — тварина ніжна... А ти, телепню, опусти руку! Нічого свій палець дурний виставляти! Сам винен!
— Кухар генеральський іде, його спитаємо... Агов, Прохоре! Люб’язний, іди-но сюди! Поглянь на пса... Чи не ваш?
— Ото вигадав! Таких зроду-віку не було!
— І питати тут довго нічого, — говорить Очумєлов. — Бродячий він! І немає про що тут довго говорити... Сказав, що бродячий — то такий і є... Знищити, ось і все.
— Це не наш, — вів далі Прохор. — Це брата генералового, що напередодні приїхав. Наш господар хортів не надто любить. А от брат їхній вельми...
— Чи правда братик їхній приїхали? Володимир Іванович? — питає Очумєлов, й обличчя його осяюється посмішкою зачудування: — Ох, ти, Господи! А я й не знав! Гостювати приїхали?
— У гості...
— Ох, Господи... Скучили за братиком... А я ж і не знав! Так це їхній песик? Дуже радий... Візьми його... Нічогеньке цуценятко... шустреньке... Потягло цього за пальця! Га-га-га... Ну, чого тремтиш? Ррр... Рр... Сердиться, шельма... цуцик отакий...
Прохор кличе собаку та йде з ним від полінниці... Натовп регоче над Хрюкіним.
— Я ще дістану тебе! — погрожує йому Очумєлов і, загортаючись у шинель, іде далі базарною площею.
(Переклад Богдана Сторохи)
Робота з текстом
1. Перекажіть сюжет оповідання.
2. Назвіть персонажів твору. Як кожен із них змінюється протягом розвитку дії?
3. Де відбувається дія оповідання?
4. Чи дає автор розгорнуті характеристики Очумєлова й городового?
5. У які моменти оповіді вам було смішно? Чому?
6. Скільки разів змінює свою думку Очумєлов? У який момент Очумєлов визначився остаточно? Що про це свідчить?
7. Чи згадав хтось у процесі «судового розгляду» про потерпілого Хрюкіна?
8. У якій формі ведеться оповідь?
Для обговорення
1. Чому оповідання називається «Хамелеон»?
2. Кого в оповіданні можна назвати хамелеоном? Обґрунтуйте свою думку.
3. Що викриває автор у цьому творі?
Словник термінів
Гумор — різновид комічного, відображення смішного в життєвих явищах і людських характерах.
Деталь (художня) — засіб словесного й малярського мистецтва, якому властиві особлива змістова наповненість, важлива композиційна та характерологічна функції. Художня деталь дає змогу виявити ціле (якесь явище, характер, проблему та ін.) через часткове.
Діалог (з грецьк. розмова, бесіда) — форма організації мовлення (разом із монологом), яка являє розмову двох або кількох (полілог) осіб.
Іронія — прийом, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення, прихована насмішка, коли висловлювання набуває протилежного значення.
Підтекст — прихований, внутрішній зміст висловлювання (коли більше значення має не те, що сказано, а те, що не сказано).
Краса слова
Дія відбувається в невеличкому провінційному містечку. На базарній площі панують мертва тиша й нудьга. Опис місця подій має не тільки пряме, а й переносне значення. Завмерле містечко є уособленням тодішньої Росії, пригніченої убозтвом, насиллям і бездуховністю.
Звернімо увагу на те, що автор не дає розгорнутих портретних описів. Подаються лише окремі деталі — Очумєлов у новій шинелі з клуночком у руці, а рудий городовий тримає решето, наповнене конфіскованим аґрусом. Ці виразні художні деталі надають комічності представникам влади, над якими іронізує А. Чехов. Протягом оповіді стає зрозуміло, що наглядач і городовий насправді нічого не вирішують, вони не можуть захистити людину, не дбають про законність, а лише пристосовуються до певних обставин.
• Доведіть прикладами, що Очумєлов говорить одне, а має на увазі зовсім інше. Знайдіть інші приклади підтексту й виразну художню деталь, яка яскраво розкриває пристосуванство Очумєлова. Дайте назви змінам, що відбувалися у внутрішньому світі наглядача.
Творче завдання
1. Усно опишіть персонажів твору.
2. Усно відтворіть хід думок персонажів (те, про що вони не кажуть): а) Хрюкіна; б) Очумєлова; в) Прохора; г) людини з натовпу.
3. Простежте за змінами настрою юрби в оповіданні, дайте оцінку юрбі.
Порівнюємо
Чим гумор відрізняється від іронії? Доведіть свою думку прикладами з тексту А. Чехова.
Товстий і тонкий (1883)
Коментарі
В оповіданні «Товстий і тонкий» ідеться про двох приятелів, які знали одне одного з дитинства. Однак, як виявляється у творі, час і суспільне середовище внутрішньо змінили їх обох. У маленькому оповіданні А. Чехов зумів розкрити велику проблему — як морально перетворюється людина під впливом зовнішніх обставин. За смішною ситуацією відчувається мудрий погляд автора: а якими ви є, люди?..
На вокзалі Миколаївської залізниці зустрілися два приятелі: один товстий, інший — тонкий. Товстий щойно пообідав на вокзалі, його губи, зі слідами масла, вилискували спілими вишнями. Він поширював аромати хересу1 та флер-д’оранжу2. Тонкий же лишень вийшов із вагона й був переобтяжений валізами, вузликами та коробками. Пахло від нього шинкою та кавовою гущею. Із-за його спини визирала худенька жіночка з довгим підборіддям — дружина та високий гімназист із примруженим оком — його син.
1 Херес — дороге вино.
2 Флер-д’оранж — одеколон.
— Порфирію! — вигукнув товстий, коли побачив тонкого. — Та чи ти це? Дорогенький мій, скільки ж літ і зим!
— На Бога! — дивувався тонкий. — Михасю! Друг дитинства! Звідкіль ти?
Приятелі тричі поцілувалися та поглянули один на одного очима, зволоженими слізьми. Обидва були приємно ошелешені.
— Дорогенький мій! — завів тонкий, як вони поцілувалися. — От так не очікував! Оце так сюрприз! А ну ж глянь на мене гарненько! Такий же красень, як і був! Як був любчик і дженджик — так і є! Господи, ох же ж! Ну, то як ти? Багатий? Жонатий? Я вже одружений, як бачиш... Ось дружина моя, Луїза, уроджена Ванценбах... лютеранка... А це синок мій, Нафанаїл, учень третього класу. Нафаню, це — друг дитинства мого! У гімназії разом училися!
Нафанаїл трохи подумав і зняв картуза.
— У гімназії разом училися! — продовжував тонкий. — Пам’ятаєш, як тебе дражнили? Казали, що ти — Герострат, за те, що казенну книжку папіроскою пропалив, а мене — Ефіальтом, бо ябедити полюбляв. О-хо-хо... Діти ж були! Не бійся, Нафаню! Ступи до нас ближче... А це жінка моя, уроджена Ванценбах... лютеранка.
Нафанаїл трохи подумав і сховався за батькову спину.
— Ну, друже, як живеш? — спитав товстий, захоплено дивлячись на друга. — Чи служиш де? Чи дослужився?
К. Кусько. Ілюстрація до оповідання А. Чехова «Товстий і тонкий». 2013 р.
— Служу, любий мій! Колезький асесор1 уже другий рік як, і Станіслава2 отримав. Платня поганенька... та Бог із ним! Жона уроки музики дає, я портсигари з дерева приватно роблю. Відмінні портсигари! За руб штуку продаю! Якщо ж хто десять або більше бере, тому, розумієш, поступаюся. Перебиваємося якось... Знаєш, служив у департаменті, а тепер сюди перевели, столоначальником3 у тому ж відомстві... Тут буду служити. Ну, а ти як? Чи не статський радник уже? А?
— Та ні, любий мій, вище бери, — сказав товстий. — Я вже до таємного4 дослужився... Дві зірки маю.
1 Колезький асесор — молодший чин у царській Росії (14-го класу).
2 Станіслав — тут: орден Станіслава, найнижчий з орденів Російської імперії.
3 Столоначальник — чиновник, начальник «стола», тобто відділення канцелярії з визначеним колом справ.
4 Таємний — тут: таємний радник, один із найвищих чинів у царській Росії (3-го класу).
Тонкий раптом зблід, закам’янів, але скоро його обличчя викривило якнайширшою посмішкою в усі боки; здавалося, іскри сипалися з його лиця та очей. Сам він знітився, зібгався, зіщулився... Довге підборіддя його дружини ніби ще подовжилося; Нафанаїл виструнчився й застібнув усі ґудзики свого мундиру...
— Я, ваше превосходительство... Дуже приємно-с! Друг, можна сказати, дитинства й ось такий от вельможа-с! Хі-хі.
— Ну, облиш! — наморщився товстий. — До чого тут такий тон? Ми з тобою друзі з дитинства — і до чого тут це чиношанування!
— Милість майте... Що ви... — захихотів тонкий, зіщулюючись ще більше. — Милостива увага вашого превосходительства... нібито як живлюща волога... Це ось, ваше превосходительство, син мій Нафанаїл... дружина Луїза, лютеранка, певним чином...
Товстий хотів був щось заперечити, проте на обличчі в тонкого було написано стільки благоговіння, солодкості й кислої поштивості, що таємного радника знудило. Він одвернувся від тонкого та подав йому на прощання руку.
Тонкий потиснув три пальці, похилився всім тілом і захихотів, ніби китаєць; «Хі-хі-хі». Дружина посміхнулася. Нафанаїл шаркнув ногою та впустив картуза додолу. Усі троє були приємно ошелешені.
(Переклад Богдана Сторохи)
Робота з текстом
1. Хто випадково зустрівся на вокзалі? Розкажіть про родинні та дружні зв’язки персонажів.
2. Поясніть, чому автор у назві твору не згадує імен героїв.
3. Знайдіть художні деталі, що засвідчують соціальний і майновий статус персонажів.
4. Виразно прочитайте кульмінаційний момент твору. Визначте в прочитаному фрагменті підтекст.
5. Як змінилася поведінка й мова топкого, коли він дізнався про те, яку посаду обіймає його колишній приятель? Поясніть зміну цієї поведінки.
6. Які дієслова розкривають зміни у внутрішньому стані персонажа (тонкого)? Прокоментуйте їх.
7. Визначте тему та ідею твору.
Для обговорення
Поясніть останню фразу твору «Усі троє були приємно ошелешені». Чим вони були ошелешені? У чому полягає «приємність» для кожного з них? Який художній прийом тут використано?
Творче завдання
1. Розкажіть про зустріч героїв від імені кожного з них (за вибором).
2. Перекажіть основні епізоди твору за поданим планом, намалюйте до них малюнки, прокоментуйте їх.
План
1. Зустріч двох приятелів.
2. Спогади про дитинство.
3. Розповідь топкого про себе.
4. Несподівана новина.
5. Уже не приятелі, а чиновники.
Перевірте себе
- 1. Що ви дізналися про А. Чехова?
- 2. Хто є героями його коротких оповідань?
- 3. Визначте основну форму розвитку сюжету в коротких оповіданнях письменника й людські вади.
- 4. Які явища життя отримали критичне висвітлення у творчості А. Чехова?
- 5. Дайте визначення гумору й іронії, наведіть їх приклади з творів митця.
- 6. Які ідеї приховано в підтексті оповідань А. Чехова?
Радимо прочитати
Чудаков А. П. Антон Павлович Чехов. — М., 1987.
