Зарубіжна література. Рівень стандарту. 11 клас. Ніколенко

Словник літературознавчих термінів

Авангардизм (фр. avant-garde — передовий загін) — термін на означення так званих «лівих течій» (тобто радикальних) у мистецтві. Авангардизмові притаманне активне новаторство, бунтарство, заперечення традицій, а також сміливі пошуки нових жанрів, стилів, мови, засобів виразності. Це засвідчують російський футуризм, німецький експресіонізм, французький сюрреалізм та ін. Визначними письменниками-авангардистами стали Ґійом Аполлінер, В. Маяковський, М. Семенко, Г. Тракль та ін.

Антиутопія — літературний жанр (метажанр); критичне зображення в художній літературі небезпечних тенденцій і наслідків соціальних експериментів, антигуманної сутності державної системи, яка під виглядом «поліпшення» та принадних ідеалів спирається на насильство, облудну ідеологію, придушення свободи й аморальність. Антиутопія є жанром-супутником (антитезою) щодо утопії. Антиутопія являє собою негативну (критичну) модель соціальної системи, що суперечить уявленням про щасливе суспільство. Вагомий внесок у розвиток жанру антиутопії XX ст. зробили Є. Замятін, О. Гакслі, Дж. Орвелл, А. Платонов, М. Булгаков, К. Чапек, Ю. Андрухович, В. Шевчук та ін.

Гіпертекст — нелінійна форма організації тексту; текст для перегляду на комп'ютері, який містить зв'язки з іншими документами («гіперпосилання»). Читач має змогу перейти до пов'язаних документів безпосередньо з вихідного тексту, активувавши посилання. Гіпертекст нерідко використовується у творах постмодернізму.

Гротеск (фр. grotesque — химерний, незвичайний) — вид художньої образності, який полягає у поєднанні в одному цілому (персонаж, художній простір та ін.) несумісних ознак (наприклад, жахливого і смішного у фантастичній формі та ін.). Для гротеску характерними є фантастична основа, тяжіння до незвичайних форм, заперечення усталених норм, естетична гра, використання комічного і трагічного тощо. Гротеск у XIX-XX ст. використовується з метою викриття суспільного абсурду, його аморальних норм і соціальних типів. Модерністський гротеск сприйняв традиції романтичного й реалістичного гротеску, набувши більш широкого філософського змісту. Майстрами гротеску були М. Гоголь, Е.Т.А. Гофман, М. Булгаков, Дж. Орвелл та ін.

Діалог культур — термін літературознавця М. Бахтіна, що означає взаємодію, взаємовплив, взаємозбагачення культур, їх своєрідне «спілкування» і «взамодоповнення». У галузі художньої літератури «діалог культур» виявляється в різних формах: інтерпретація митцями відомих міфів і сюжетів; творче використання традицій та їхнє оновлення; звернення до актуальних тем минулого і сучасного тощо. У «діалозі культур», у засвоєнні «чужого» важливо не втратити «своє», національне, рідне, що визначає специфіку кожної культури.

Епічний театр — явище у драматичному мистецтві XX ст., яке виникло внаслідок активної взаємодії епосу й драми. В основі епічного театру — розповідь про події, спонукання глядачів до інтелектуального їх осмислення, самостійного пошуку розв'язання художнього конфлікту. Великий внесок у розробку теорії й практики епічного театру, створення жанру драми-притчі зробив Б. Брехт.

Індивідуальний стиль — сукупність ознак, які характеризують творчості письменника. Складниками індивідуального стилю є: своєрідність художнього світобачення, сюжетно-композиційні особливості творів, образи та засоби їх створення, теми й мотиви (які розробляє митець), мова та ін.

Інтертекстуальність — присутність різних форм і напрямів письма (цитата, ремінісценція, алюзія, пародія, плагіат, трансформація інваріанта, стилізація тощо) в одному тексті.

Композиція (лат. compositio — побудова, складання, поєднання) — побудова твору, доцільне поєднання всіх його компонентів у художньо-естетичну цілість. Композиція виражає розташування, взаємини, взаємозв'язок, взаємодію персонажів, сцен, епізодів, подій, розділів твору; способів зображення і організації художнього світу (розповідь, оповідь, опис, портрет, пейзаж, інтер'єр, діалог, полілог, репліка та ін.).

Конфлікт (лат. conflictus — зіткнення, сутичка) — зіткнення протилежних інтересів, поглядів, ідей, персонажів, напруження і крайнє загострення суперечностей, що призводить до активних дій, боротьби, складних колізій. У художніх творах конфлікти бувають зовнішніми й внутрішніми, розв'язаними й нерозв'язаними, відкритими в часі.

Ліричний герой (героїня) — друге ліричне «я» письменника (письменниці), втілене в образній формі. В образі ліричного героя (героїні) можуть бути втілені деякі риси характеру, погляди, ідеї, переживання митця (мисткині), проте між ними немає повної тотожності. На відміну від реального автора (чи авторки) твору ліричний герой (героїня) має не реальну, а художню (вигадану) біографію, власний емоційний світ, вміщений в особливий художній простір.

«Магічний реалізм» — різновид реалізму, в якому органічно поєднуються елементи реального і фантастичного, побутового і міфологічного, дійсного та уявного, ймовірного і таємничого, повсякденного і вічного. «Магічний реалізм» виявився у творчості Ф. Рабле, Е. Т. А. Гофмана, М. Гоголя, Е. По, М. Булгакова, латиноамериканській літературі (А. Карпент'єр, Ж. Амаду, Г. Гарсіа Маркес, М. Варгас Льоса, М. Астуріас та ін.), українському химерному романі (О. Стороженко, М. Йогансен, О. Ільченко та ін.). Особливу роль у «магічному реалізмі» відіграє міф, який дозволяє поглянути на світ з позиції вічності, відтворити загальні моделі буття, осмислити попередній культурний та історичний досвід із проекцією на сучасність.

Модернізм (фр. modern — сучасний, найновіший) — це загальна назва нових літературно-мистецьких течій XX ст. нереалістичного спрямування, що виникли як заперечення традиційних форм та естетики минулого. Модернізм виник у 1860-1870-х роках XIX ст. у Франції, невдовзі поширився в інших країнах (Німеччині, Росії, Україні, Польщі, Бельгії та ін.). Врешті став однією із визначальних прикмет літератури XX ст. Хоча ранній модернізм (до 1910-х років) заперечував усталені традиції, у зрілому модернізмі простежується взаємодія новітніх засобів зображення із попередніми традиціями. У модернізмі чимало різноманітних течій (символізм, імпресіонізм, неоромантизм, акмеїзм та ін.), які обумовлювали пошуки митців, проте не стримували їхньої індивідуально-авторської свідомості.

Мотив — реалізація теми художнього твору, неподільна смислова одиниця, з якої складається фабула або сюжет. Тема є ширшим за змістом поняттям, аніж мотив. У межах однієї теми може бути декілька мотивів.

Національний колорит — сукупність зображально-виражальних засобів твору або творчості письменника (письменниці), що засвідчують зв'язок художньої спадщини із національною культурою, національними традиціями, національними ідеями, актуальними для народу, країни. Засоби вираження національного колориту: специфічні для кожного народу чи країни національні образи, ідейно-тематичний зміст твору (творів), маркований художній простір, знакові історичні факти й події, описи (портрет, інтер'єр, пейзаж тощо), національні символи, мова тощо.

Підтекст — прихований, внутрішній зміст висловлювання (коли більше значення має не те, що сказано, а те, що не сказано).

Притча — повчальний алегоричний твір, у якому розповідь підпорядкована моралі, повчальному змісту. Характерні ознаки притчі: розкриття загального (ідей, цінностей, ідеалів) через конкретне; філософський зміст (актуальний для всіх часів і народів); використання алегорій; прихований підтекст епізодів, образів, мотивів (його потрібно розгадати, розкодувати) та ін.

Постмодернізм — світоглядно-мистецькі тенденції, що виникли в останні десятиліття XX ст. внаслідок переосмислення модернізму. Постмодернізм засвідчує розпад цілісного погляду на світ, кризові явища в суспільстві, руйнування традиційних філософських, економічних, політичних систем. У наш час дослідники відзначають появу новітніх творів постпостмодернізму, що відображають подолання соціальної кризи та кризової свідомості за рахунок традицій світової культури, національних цінностей, мови, моралі.

«Потік свідомості» — засіб зображення психіки людини безпосередньо, «зсередини» як складного та плинного процесу.

«Театр абсурду» — сукупність явищ театрального авангарду другої половини XX ст., типологічними ознаками якого є відсутність місця й часу дії, руйнування сюжету і композиції, ірраціоналізм, парадоксальні колізії, поєднання трагічного й комічного. Сформувався у Франції в 1950-1960-і роки, вплинувши певною мірою на розвиток європейської та американської літератури другої половини XX ст.

Трагедія (грецьк. tragoedia — пісня козла) — один із жанрів драми; драматичний твір, який грунтується на гострому, непримиренному конфлікті героя, що прагне високої мети й реалізації своїх творчих потенцій, з непереборним началом: богами, долею, суспільством, моральними забобонами, обов'язком тощо.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка

Зміст