Зарубіжна література. Рівень стандарту. 11 клас. Ніколенко

Йоганн Вольфганг Ґете

1749-1832

Фауст — це символічний образ людства... Фауст безкінечний і тому вічний. Це вічне продовження розповіді про вічних шукачів, стражденних героїв, яким на шляху до мети треба пройти безліч випробувань.

С. Павличко

Є твори, без яких неможливо уявити життя суспільства. Вони визначають прогрес людства, що виявляється передусім у його духовному розвитку. До таких визначних явищ культури належать «Одіссея» та «Іліада» Гомера, «Божественна комедія» Данте і, звичайно, «Фауст», який створив видатний діяч німецького Просвітництва Й. В. Ґете.

Йоганн Вольфганг Ґете народився 28 серпня 1749 р. у м. Франкфурті-на-Майні (Німеччина) у заможній родині юриста Йоганна Каспара. Батько приділяв велику увагу вихованню дітей. Під керівництвом домашніх учителів майбутній поет опанував грецьку, французьку, англійську, італійську й латину. У 16 років вступив до Лейпцизького університету, потім навчався в Страсбурзькому університеті, здобувши юридичну освіту. Під час навчання познайомився з іншим представником німецького Просвітництва — Й. Г. Гердером, який справив на нього великий вплив ідеями щодо народності в мистецтві. Навколо Й. В. Ґете та Й. Г. Гердера в Страсбурзі формується гурток «штюрмерів».

Головним покликанням Й. В. Ґете була література. З юності цікавився фольклором і пізнанням природи. Він вважав, що мистецтво має наблизитися до природи, а людина повинна вчитися в природи мудрості й гармонії. Під впливом філософії Б. Спінози в Й. В. Ґете сформувалося уявлення про природу як усесвітню єдність, що вічно рухається й містить таємничу силу, яку людство має пізнавати в невтомних пошуках. У зрілий період творчості Й. В. Ґете зазнав впливу філософських концепцій І. Канта, Ф. Шеллінга й інших мислителів.

Будинок Й. В. Ґете. м. Веймар (Німеччина). Сучасне фото

Митець був обізнаний у багатьох галузях — філософії, астрономії, математиці тощо. Він виконував різні громадські доручення, але найбільше прославився як письменник. Один із значних творів Й. В. Ґете раннього періоду — драма «Гец фон Берліхінген» (1773). Автор прагнув створити історичний твір у дусі хронік В. Шекспіра. В образі головного героя втілений ідеал «штюрмерів» — сильна, незалежна особистість, котра прагне власними зусиллями зруйнувати світ зла й насильства. Поява цього твору стала визначною подією в німецькій культурі XVIII ст. Драма вивела на нові обрії національну літературу, а «Буря і натиск» став провідним літературним рухом.

Й. В. Ґете й Харківський університет

У 1803 р. розпочалося листування Й. В. Ґете з графом С. О. Потоцьким, який обіймав посаду попечителя Харківського навчального округу. У цей час у Харкові йшла інтенсивна робота щодо заснування університету. Й. В. Ґете зацікавився цією ідеєю й долучився особисто підбирати викладачів для цього навчального закладу. Не дивно, що в 1827 р. його було обрано почесним членом Ради Харківського університету. Завдяки зусиллям Й. В. Ґете з Німеччини до Харкова приїхали викладати професор хімії та металургії Л. Шнауберт і філософ Й. Б. Шад, який особливо вплинув на формування в Харкові філософської школи.

Е. Рітшель. Пам'ятник Й. В. Ґете і Ф. Шиллеру. Сучасне фото

Вершиною «штюрмерського» періоду творчості Й. В. Ґете став роман «Страждання юного Вертера» (1774, 1787), у якому переважає поетика сентименталізму. У творі йдеться про молодого чоловіка, наділеного сильними почуттями й вразливістю. Він переймається глибокими почуттями й роздумами, вирізняється з-поміж свого оточення тонкістю відчуттів і переживань. Кохання до Лотти — утілення природи, жіночності й материнства — стало для нього не тільки великим щастям, а й трагедією. В образі Лотти Й. В. Ґете відтворив своє захоплення Шарлоттою фон Буфф. Трагедія Вертера — це трагедія людини, яка задихається в аморальному світі й не може знайти свого місця в ньому.

Враження від подорожі до Італії, колиски Відродження, відображені в трагедіях «Іфігенія в Тавриді» (1786), «Торквато Тассо» (1789), збірці «Римські елегії» (1788) та ін.

У веймарський період Й. В. Ґете написав багато балад, ніби змагаючись зі своїм другом Ф. Шиллером, який теж розробляв цей жанр. Балади Й. В. Ґете «Рибалка», «Вільшаний король», «Співець», «Крисолов із Гамельна» та інші засвідчили про велику майстерність автора.

У 1796 р. Й. В. Ґете написав роман «Роки навчання Вільгельма Мейстера», де показано спробу людини вирватися зі свого середовища. Це роман про мистецтво й митця. У ньому втілено ідеал гармонійної людини та водночас критику суспільства. Захоплення творчістю видатного перського поета XIV ст. Хафіза спонукало Й. В. Ґете до створення збірки «Західно-східний диван». Поезії цієї збірки пройняті глибоким почуттям поета до Маріанни фон Віллемер, проте вірші виходять за межі любовної тематики. У збірці створено грандіозну картину світу та людської душі. Любов Хатема й Зулейки втілює вічне, природне й прекрасне в житті.

Одним із шедеврів лірики пізнього Й. В. Ґете стала «Трилогія пристрасті» (1823), центральний вірш якої — «Марієнбадська елегія» — присвячений останньому коханню поета, дев'ятнадцятирічній Ульріці фон Леветцов. З 1809 р. й до кінця своїх днів письменник працював над автобіографією «Поезія і правда», де відтворено процес формування генія, його роздуми про природу, мистецтво, світ.

Однак основним твором усього життя Й. В. Ґете стала трагедія «Фауст», до якої він повертався в різні періоди творчості. У ній відображено естетику «штюрмерства», ознаки «веймарського класицизму», сентименталізму, просвітницького реалізму й навіть преромантизму.

ЛІТЕРАТУРНА ПРОГУЛЯНКА

Кохання Й. В. Ґете

Коли Й. В. Ґете навчався в м. Страсбурзі, восени 1770 р. він познайомився з юною донькою священика Фрідерікою Бріон. Дівчина справила на молодого генія велике враження. У наступні місяці він неодноразово відвідував село Зезенгейм, де жила родина Фрідеріки. Закохані гуляли, каталися на човні, зустрічалися з друзями... Кохання дало поштовх до створення циклу «Зезенгеймські пісні» (1770-1771). Й. В. Ґете посилав коханій вірші й пісні, прикрашені стрічками й малюнками. До циклу «Зезенгеймські пісні» належать «Травнева пісня», «Дика троянда», «Здрастуй і прощай» та ін. Ці твори заклали засади естетики «Бурі і натиску» і забезпечили митцю славу ліричного автора.

Твір характеризується універсальністю художнього мислення, він став своєрідним підсумком Просвітництва й водночас відкрив нові тенденції в літературі Німеччини та Європи.

Й. В. Ґете помер 22 березня 1832 р. і похований у м. Веймарі (Німеччина) поруч зі своїм другом Ф. Шиллером.

Трагедія «Фауст». історія створення. Цей твір став підсумком багаторічних шукань письменника. Понад шістдесят років Й. В . Ґете присвятив своєму творінню. Він розпочав писати «Фауста» у дев'ятнадцять років, коли тяжко захворів. Удруге повернувся до рукопису на п'ятдесят першому році життя, коли знову захворів і навіть на деякий час утратив зір. Утретє Й. В. Ґете звернувся до твору на схилі літ... Нарешті «Фауст» був завершений. І через рік, на вісімдесят третьому році життя, письменник помер. Незадовго до смерті він писав: «Немає нічого більш великого, ніж істина. Я дуже радий, що присвятив своє життя істині!» Перша частина «Фауста» вийшла друком 1808 р., друга — 1832 р., уже після смерті автора.

Створенню «Фауста» передували інші твори Й. В. Ґете. У Страсбурзі на початку 1770-х років був написаний «Пра-Фауст» — перший варіант великого твору, де з'являється образ молодої людини, студента, котрий замислюється над змістом життя. У «Пра-Фаусті» поєднано два популярні серед «штюрмерів» сюжети: про вченого-чорнокнижника Фауста, який продав душу дияволу, і про те, як закоханий юнак зваблює юну дівчину. У Й. В. Ґете цим юнаком стає Фауст, омолоджений Мефістофелем. У першому варіанті трагедії переважала тема кохання, а Мефістофель був зображений не як представник грізних сил зла, а як спритний помічник і порадник Фауста в сердечних справах.

За життя Й. В. Ґете «Пра-Фауст» ніколи не друкувався, уперше він побачив світ через сто років після смерті поета, коли знайшли копію рукопису. 1790 р. був опублікований лише фрагмент першого варіанта «Фауста».

Працюючи над іншими творами, Й. В. Ґете створював художні образи, які були відлунням роздумів про Фауста. Так, у вірші «Прометей» автор прославляє дух пізнання та силу творчих можливостей особистості. У драмі «Гец фон Берліхінген» оспівує могутність людської натури. Волелюбний лицар Гец фон Берліхінген утілює найкращі якості особистості, письменник поетизує його відвагу, сміливість, неприйняття духовно ницого суспільства. Умираючи, він висуває обвинувачення своєму часові: «Настає епоха брехні, їй дана повна свобода. Негідники будуть правити хитрістю, і чесний потрапить у їхні тенета». Ці слова адресовані й тому суспільству, у якому жив Й. В. Ґете.

Ще одним важливим кроком до «Фауста» став роман «Страждання юного Вертера». Герой цього твору, за словами Ф. Шиллера, — «титан почуття». В образі Вертера втілено роздуми Й. В. Ґете про неспокій людської душі, про пошуки піднесеного й природного життя, про безмежність проявів внутрішнього світу особистості.

Образ доктора Фауста, створений Й. В. Ґете, увібрав автобіографічні риси автора, досвід державної діяльності митця у Веймарі, а також риси людей з його оточення — Ф. Шиллера, Й. Г. Гердера, Р. Вагнера, Ф. Шеллінга та ін. На характер Фауста вплинули враження Й. В. Ґете від античних пам'яток Італії, звідси — захоплення героя античною красою. Фауст — герой німецького Просвітництва, але він належить також іншим епохам, бо переймається питаннями, властивими всім часам і народам.

Проблематика твору. У трагедії порушено філософські проблеми: духовний стан світу, людина й природа, роль культури в розвитку людства, місце людини на землі, сенс буття особистості, її моральний вибір тощо. Образ Фауста відображає як суперечливість процесу пізнання, так і неоднозначність поглядів самого Й. В. Ґете. Як просвітитель, письменник визнавав велике значення науки, але тільки такої, що слугує людству: в іншому випадку, на його думку, вона перетворюється на «мертві» знання. Фауст прагне не тільки пізнати наукові факти й істини, а й осягнути саму сутність світу в його постійному розвиткові, в органічному взаємозв'язку всього сущого. Водночас у творі порушено й проблему пізнання та самопізнання людини.

«Фауст» характеризується універсалізмом зображення. Художній простір твору охоплює різні сфери — землю, небо, пекло; у ньому діють персонажі, узяті не тільки з реальної дійсності, а й із міфів, фольклору, Біблії; час дії у трагедії — минуле, теперішнє та майбутнє, тобто сама Вічність. Усе це дає авторові говорити про глобальні питання буття людини, природи, світу, Космосу.

За словами Г. Гейне, головним героєм твору є «дух, який б'ється в спробі знайти моральну основу світу й самого себе». Й. В. Ґете зазирнув у небачені глибини особистості, відкрив широчінь людської натури, її здатність наблизитися до вищої таємниці Всесвіту. Водночас письменник показав і трагізм на шляху до істини. Трагедія Фауста — це трагедія усього людства в процесі пізнання самого себе та світу. Утім, незважаючи на це, Й. В. Ґете прославляє могутність людського духу, котрий зумів піднестися над буденністю й замислитися над «вічними» проблемами (добро, кохання, життя, праця, щастя тощо).

Коли сучасники запитували Й. В. Ґете про наскрізну ідею «Фауста», він вважав такі запитання безглуздими. Письменник говорив своєму секретареві Й. П. Еккерману, що життя, відображене у «Фаусті», надто розмаїте й складне, щоб бути нанизаним на «тонкий шнурок наскрізної ідеї». Справді, у творі йдеться про народження і смерть, молодість і старість, війну і мир, науку й мистецтво, чоловіка і жінку, суспільство й природу, земне й ідеальне у широкому філософському масштабі. Митець прагнув знайти сенс існування людини й людства та навернути їх до пошуку істини.

«Пролог у театрі». Після «Присвяти», у якій Й. В. Ґете звертається до кола «штюрмерів», які були першими слухачами уривків його твору, автор уміщує «Пролог у театрі». Поет і Комік, хоча й обстоюють протилежні точки зору, усе ж таки спільно формулюють естетику складного синтетичного твору, у якому серйозні думки поєднуються із земним життям і навіть комедійними ситуаціями. Поет каже: «Веди мене в небесний світ таємний, / Де радощі поетові цвітуть. / Лиш там любов і дружба нас чекають, / Божественні чуття в серцях плекають» (Тут і далі пер. М. Лукаша). А Комік ніби доповнює: «Отож зробіть нам п'єсу до пуття / І виведіть фантазію на волю, / Кохання й розум, пристрасть і чуття, / Та й дурості якусь там дайте ролю». У діалозі знаходимо обґрунтування нової жанрової форми, яка втілює складний та строкатий зміст. Вона покликана узгоджувати й земні явища, і космічні сфери, і народне життя, і духовні шукання людини. «Хай кожен тут знаходить щось своє...» — каже Комік, утілюючи позицію самого Й. В. Ґете.

Витоки образу Фауста

Фауст — історична особа, він жив у першій половині XVI ст., був ученим, займався магією та астрологією. Його образ уперше з'явився в німецькій народній книжці XVI ст., створеній на основі народних переказів і легенд. У ній ідеться про те, як чорнокнижник і маг Фауст підписав кров'ю угоду з дияволом. 1587 р. друкар із Франкфурта-на-Майні Йоганн Шпіс видав власну обробку легенди про Фауста — «Повість про доктора Фауста, знаменитого чаклуна і чорнокнижника, про його договір із дияволом, його пригоди та діяння, про заслужену кару його; запозичена головним чином з його паперів». У 1592 р. вийшла друком перша драматична обробка відомої легенди — «Трагічна історія доктора Фауста» Крістофера Марло. 1599 р. Генріх Відман опублікував «Історію Фауста», яка містила нові легенди. «Фауст» Й. В. Ґете відрізняється від попередніх обробок величним, грандіозним образом головного героя, у душі якого триває вічна боротьба добра і зла. Митець поставив Фауста в центр Усесвіту, природи, часів, культури. Тож давня легенда набула всесвітнього, грандіозного масштабу.

«Пролог на небі». У бароковому театрі XVII-XVIII ст. існував звичай відкривати виставу на міфологічну чи біблійну тему прологом, у якому з'являлися найвищі божества, у владі яких були долі людей — персонажів вистави. Після цього учасники прологу в подіях могли не брати участі, але глядачам і так було ясно, хто скеровує долі героїв. У «Пролозі на небі», уміщеному до трагедії «Фауст», бесіду про людську сутність ведуть Мефістофель, що висловлює зневіру в людину як духовно недосконалу істоту, і Господь, який упевнений у людині як у Своєму найкращому створінні. Мефістофель вважає, що людина неспроможна бути господарем розуму й почуття, вона легко піддається спокусам і моральній слабкості. А Господь, навпаки, вірить у духовну могутність і стійкість людини. У цьому пролозі міститься експозиція твору. Надалі головний герой Фауст буде випробовуватися Мефістофелем та обставинами на свою внутрішню сутність. Сюжет випробування буде реалізований у зовнішній та внутрішній лініях твору. Мефістофель проведе Фауста через різні колізії, щоб довести свою думку: «Я свідок лиш мізерності людської». Але Мефістофелеві це не вдалося...

Початок випробувань Фауста: угода з Мефістофелем. На початку першої сцени («Ніч») Фауста зображено в момент духовної кризи. Він опанував різноманітні знання, що зберігаються в учених книгах, базуються на повторенні думок наукових авторитетів і не передбачають особистої активності. Ці книжні знання не дають Фаустові відповідей на бентежні запитання про сенс життя й не задовольняють його як особистість. Книжні знання не задовольняли Фауста ще й тому, що вони ґрунтувалися на середньовічній схоластиці й оперували абстрактними, відірваними від реального життя поняттями. У першому монолозі Фауста простежується вплив «штюрмерства». Герой усвідомлює себе як індивідуальність і зважується на бунт проти усталених догматів. Фауст мріє про «живу природу». Його глибоке невдоволення буттям та отриманими знаннями втілено в спонтанному пориві: «Тікай! На волю, на простір!» На лоні природи він сподівається відновити душевну рівновагу. Так у твір приходить один із найголовніших лейтмотивів — природа.

Прагнучи долучитися до таємниці буття, Фауст перебуває між життям і смертю, але, урешті-решт, усвідомлює, як він любить земне життя й прагне його пізнавати: «Ми ж на путях земних, / Тут нам страждать, терпіть...»

Коли добігає до кінця ніч трагічних роздумів, Фауст зустрічає ранок іншою людиною. У його серці палає жага нових відкриттів, він хоче знайти нові знання в гущавині земного життя. Уже з іншими почуттями він відкриває Біблію й перекладає «на милу рідну мову» перший рядок «Євангелія від Іоанна»: «Написано: «Було в почині Слово!» / А може, переклав я помилково?» Фауст-учений прагне дії, тому він полемізує з перекладом цього місця в Біблії.

У момент сумнівів перед Фаустом з'являється диявол — Мефістофель. Він уже раніше постав у подобі чорного пуделя. А тепер пес на очах здивованого Фауста збільшився, а потім з'являється в людській подобі — мандрованого схоласта. «Я — тої сили часть, / Що робить лиш добро, бажаючи лиш злого» — так говорить про себе Мефістофель.

Діалог Фауста та Мефістофеля призводить до укладання певної угоди людини й диявола. Диявол пропонує Фаустові допомогу в задоволенні будь-якої його примхи, показати йому такі куточки життя, які він раніше не бачив, і водночас — випробувати героя, довести його «тваринне» начало (про що йшлося в «Пролозі на небі»). Фауст пристав на пропозицію Мефістофеля з іншою метою — він прагне пізнати життя, зрозуміти істини, яких раніше не розумів. Угоду він сприймає не як спосіб задоволення земних бажань і прагнень, а як спосіб реалізації жаги пізнання світу. Ось чому Фауст сміливо погоджується на угоду з дияволом: «Як буду змушений гукнути: / Спинися, мить! Прекрасна ти!» — / Тоді закуй мене у пута, ТоДі я раД на згубу йти...»

Й. Фай. Фауст і Мефістофель у в'язниці. 1848 р.

К. Ензікат. Ілюстрація до трагедії Й. В. Ґете «Фауст»

Угода людини й диявола — зав'язка твору, де кожен із героїв шукає своє: Фауст — пізнання буття, нового духовного відродження, а Мефістофель — затягти у свої тенета людську душу й позбавити її високих поривів, довести її ницість...

Випробування Фауста. Мефістофель показує Фаустові різні сфери життя, різних людей і водночас випробовує його людську сутність. У сцені «Авербахів склеп у Лейпцигу» Фауст побачив людей у непривабливому вигляді: «Прелю-Дожерно гарно нам, / Мов всім на світі кабанам». Мефістофель переконує Фауста, що людство піддається тваринним інстинктам, але Фауста це не задовольняє. Пияцтво — це зовсім не та воля й не та «прекрасна мить», про яку він мріяв. Він прагне вищого смислу, а не тваринного існування.

Головна проблема сцени «Відьмина кухня» — як зберегти молодість. Мефістофель спокушає Фауста земними радощами. Відьма своїм чаклунством намагається звабити душу Фауста вічною молодістю. Однак і тут Фауста не задовольняє бездуховне існування: «Не по мені вузьке життя». Ворожіння відьми теж його не приваблює. Хоча Фауст і випив чарівний еліксир відьми й помолодшав, проте не втратив своєї духовної сутності, не спинився у своїх пошуках.

Основні сцени першої частини твору — історія стосунків із Маргаритою. У випробуванні Фауста коханням Мефістофель прагнув довести, що людина не здатна на справжні почуття, а шукає лише плотських утіх. Мефістофель підштовхує Фауста до брехні, спричиняючи трагедію Маргарити, але, незважаючи на драматичну розв'язку любовної історії, кохання виявляється дужчим за диявольський розрахунок. Фауст покохав по-справжньому, і кохання по-новому відкрило йому весь світ.

Фауст став причиною щастя та страждань Маргарити, але він сам картає себе за горе, яке приніс дівчині. Однак кохання духовно очистило їх обох. Тому в кінці першої частини твору у відповідь на слова Мефістофеля: «Вона рокована!» — лунає голос з неба: «Врятована!» Господь дарує духовне спасіння Маргариті та Фаусту за щире кохання. Мефістофелю не вдалося довести, що любов — «лише пусті слова». А Фауст і в щасливу мить, і в розпачі не зраджує себе й не піддається диявольським хитрощам.

ЛІТЕРАТУРНА ПРОГУЛЯНКА

Міф у структурі «Фауста»

У творі Й. В. Ґете використав багато різних міфів. Є міфи біблійні — протистояння Бога і диявола, їхньої боротьби за душу людини. Є міфи класичні, як, наприклад, відлуння античної історії про Троянську війну в образі Гелени Прекрасної та ін. Є міфи національні, з яких використано численні міфологічні персонажі німецького та європейського фольклору (наприклад, відьма й інші прояви нечистої сили). Міф у Й. В. Ґете не протиставлений реальності та життю, а, навпаки, дає змогу пізнавати цю реальність і всі прояви буття людини й людства.

Г. Вільдерман. Ілюстрація до трагедії Й. В. Ґете «Фауст». 1919 р.

К. Ензікат. Ілюстрація до трагедії Й. В. Ґете «Фауст»

Сцени «Вальпуржина ніч» і «Сон Вальпуржиної ночі» — це випробування розвагами й забуттям. Мефістофель намагається відволікти Фауста від духовних проблем, забрати його в полон темних сил. Проте Фауст не може забути Маргариту й того, що він скоїв. Він залишається собою, і політ його духу продовжується...

Фауст і Мефістофель. Сам Й. В. Ґете сприймав образи Фауста та Мефістофеля в нерозривній єдності. Вони втілюють постійну боротьбу різних начал у душі людини й у світі. Поява Мефістофеля в кабінеті Фауста, а не Вагнера, не є випадковістю. Адже Мефістофель — диявол, утілення зла, дух заперечення. Його функція у творі — моральне випробування людини. Вагнера не варто випробовувати, бо йому не відомі високі духовні поривання. На відміну від нього, Фауст — людина, яка шукає сенс життя й себе у світі, — цікавий об'єкт для диявольських «експериментів». Мефістофель усвідомлює складність завдання, яке він поставив перед собою: людей не так легко знищити: «Вже я їх бив, губив — і знов, / Дивись, шумує свіжа кров». Визнаючи неможливість знищити весь людський рід, Мефістофель поставив собі за мету взяти в полон душу людини. Він спокушає Фауста, котрий давно б'ється в безвиході, надією на пізнання життя та щастя: «Покинь нікчемні заняття, — / Узнаєш, що таке життя». Мефістофель кличе героя з темного кабінету на широкий простір, прагнучи забрати в полон його душу.

Але Мефістофелеві не вдалося підкорити собі душу людини й довести її «мерзенну» суть. Фауст не перестав шукати істину, не зупинився в процесі пізнання, не втратив людське єство, хоча й припускав помилки.

Фауст і Вагнер. В одній із перших сцен, у момент трагічного відчаю героя, з'являється Вагнер — це не просто учень, а вічний учень, вічний наслідувач, котрий не здатен до самостійного пошуку, на відміну від головного героя. Вагнер не може зрозуміти високі душевні поривання вчителя, сприймає лише готові істини, не відкриває нічого нового.

ЛІТЕРАТУРНА ПРОГУЛЯНКА

Мефістофель — Маргарита — Фауст

Мефістофель вважає, що шлях до серця жінки пролягає через подарунки та невигадливі лестощі. Сам він упевнено завойовує прихльність солдатки Марти й цим показує приклад Фаустові, як треба поводитися з Маргаритою. Мефістофель звільняє Фауста від усіх заборон на чуттєві задоволення: «В нас не питай, де міра й край / Всього досхочу, до жадоби. / Бери, хапай, що до вподоби. / І на здоров'я поживай». Але Фауст пов'язує свободу бажань і почуттів із високими намірами. Поетичність образу Маргарити полягає в обстоюванні цінності почуття, а вся поведінка закоханих Фауста та Маргарити постає як виклик світу умовностей, морального догматизму. Мефістофель прагне збудити грубу хтивість у Фауста в стосунках з Маргаритою. Але і Фауст, і Маргарита кохали по-справжньому, хоча між ними й постала трагедія.

ФАУСТ І ВАГНЕР: МАЙСТЕР І РЕМІСНИК

Друга частина «Фауста». Друга частина твору — абстрактніша за першу. Це спроба осмислити всю духовну культуру людства й знайти той абсолют, якого одвічно прагнули люди. Образ Фауста втрачає індивідуальні риси й стає втіленням волі, розуму, уяви, нічим не обмеженого у своїх пориваннях людського духу. Ідеалом гармонії та краси для нього стає Гелена Прекрасна, але Фаустові належить пройти довгий шлях до неї. Він має усвідомити всі стадії міфологічної свідомості, долучитися до надбань людської думки, пізнати всі фази історії людства. Своєрідною паралеллю до образу Фауста є образ Гомункула, штучної людини, створеної Вагнером не без участі Мефістофеля. Гомункулу тісно в стінах вагнерівської лабораторії, він рветься на широкий простір, хоче пізнати повноту життя. Але його існування поза природою й суспільством обмежене. Злившись з першородним океаном, він має пройти всі етапи розвитку, перш ніж стати людиною. Доля Гомункула — попередження людству: тільки у зв'язках із життям і природою можна осягнути істинний сенс буття.

Союз Фауста з Геленою — символ єднання бентежного духу з античною красою, утілення думки автора про гармонізацію суспільства за допомогою античності. Але цей союз міг існувати лише у вигаданому, уявному світі. Прекрасний Евфоріон, дитя Фауста та Гелени, гине, слідом за ним зникає й Гелена. Отже, пошуки Фауста завершилися поразкою, хоча наближення до античної краси збагатило його духовно й спонукало продовжувати свій шлях до високої мети.

Українські митці про «Фауста»

«Й. В. Ґете обстоював безпосереднє, живе ставлення до життя, любов до правди й добра, і переконання, гаряче переконання о конечності й можливості того добра між людьми» (І. Франко).

«Ґетевський Мефістофель, зрештою, зовсім не той театральний червоний Мефістофель, який сміється й ставить себе над усім. У трагедії він завжди різний, суперечливий, привабливий і відразливий...»(Г. Кочур).

К. Ензікат. Ілюстрація до трагедії Й. В. Ґете «Фауст»

У четвертому й п'ятому актах другої частини Фауст віддається праці на благо людей, у боротьбі за життя та волю: «Лиш той життя і волі гідний, / Хто б'ється день у день за них!» Однак на нього чекали нові випробування...

Неоднозначність фіналу. Фауст зазнав щасливу мить буття в єдності з народом, у творчій праці на благо людей: «Провидячи це щасне майбуття, / Вкушаю я найвищу мить життя». Проте фінал твору — трагічний. Фауст осліплений, і стукіт лопат лемурів, що копають йому могилу, він сприймає за будівництво. Диявол оголошує зупинку життєвого часу. Формально переміг Мефістофель, але духовна перемога залишилася за Фаустом, адже він не припинив свої пошуки сенсу буття. Його «Я» підноситься на новий щабель, наближаючись до жаданого абсолюту. Біля небесної брами він знаходить Маргариту, яка постає перед ним як утілення любові, вірності й милосердя. За задумом Й. В. Ґете, людина має повернутися до першовитоків «Я», до своєї вищої, найчистішої, божественної сутності.

Незважаючи на трагедію героя, останні сцени «Фауста» звучать як натхненний гімн на честь людини. Завершальні рядки Містичного хору виражають одвічний потяг людства до нових вершин, краси, ідеалу: «Яви минущого / Нам ніби сняться; / То — символ сущого, / Де сни здійсняться, / Де все урочеє діє й живе, / Вічно Жіночеє / Нас туди зве». Видатний український перекладач Г. Кочур писав: «Містичний хор, що завершує трагедію, співає про стихію вічно жіночого як артерію життя, що нею всі яви минущого плинуть до своєї сутності».

Суперечці між Богом і Мефістофелем, про яку йшлося в «Пролозі на небі», покладено край у фіналі «Фауста», де божественне все ж таки перемогло диявольський задум. Й. В. Ґете відправляє душу Фауста на небо, а не в пекло, отже, Мефістофель так і не заволодів нею. Звільнена від земної оболонки, душа героя лине до Бога, світла, «щирої любові», «джерела святого», «блаженного життя».

Особливості жанру. Сам Й. В. Ґете назвав свій твір трагедією. Трагедія (різновид одного з літературних родів — драми) присвячена важливим проблемам буття людини й суспільства. Як правило, ці проблеми не можуть бути розв'язані протягом життя героя та призводять до його загибелі. Невирішені конфлікти й суперечності зумовлюють трагізм головного героя. Якщо брати до уваги саме ці ознаки трагедії, то «Фауст», безумовно, належить до цього жанру.

ЛІТЕРАТУРНА ПРОГУЛЯНКА

Фауст у фіналі трагедії

Наприкінці твору Фауст постає старою людиною. Він приборкав сили природи, почав споруджувати на осушених землях квітучі місця. Кораблі Фауста перетинали моря й доставляли багатства з усіх кінців світу. Проте герой зазнав і багато втрат. Стосунки з Маргаритою закінчилися трагічно для дівчини з вини Фауста. Він не зміг захистити Гелену від покарання Менелая. Життя їхнього з Геленою сина Евфоріона обірвалося трагічно. Він причетний до загибелі Філемона й Бавкіди... Фауст осягає трагізм пережитого та розкаявся у зв'язку з Мефістофелем і всім світом духів. Він відчуває внутрішні сили самостійно жити та творити, звільнитися від Мефістофеля. І тут з'являється Турбота, яка засліплює Фауста в момент його внутрішнього розриву з Мефістофелем. Однак залишається його внутрішній світ і ще більше бажання діяти заради людства. Засліплений, він здобуває той смисл, заради якого так багато страждав: «Лиш той життя і волі гідний, / Хто б'ється день у день за них!»

Г. Вільдерман. Ілюстрація до трагедії Й. В. Ґете «Фауст». 1919 р.

Проте твір Й. В. Ґете призначався не тільки для сцени, а й для читання. За масштабами зображення дійсності, глибиною образів і поєднанням епічного й ліричного «Фауст» має також ознаки поеми. Завдяки глобальності порушених питань твір Й. В. Ґете можна вважати філософською трагедією з елементами поеми. А характер конфліктів дає підстави говорити про «Фауста» як про поему драматичну. Музично-сценічний світ «Фауста» Й. В. Ґете уявляв подібним до опери й ораторії.

«ФАУСТ» ЯК ФІЛОСОФСЬКА ТРАГЕДІЯ

• Увага до проблем духовного буття людини й людства, питань світобудови.
• Прагнення через міф осмислити нагальні питання добра і зла, життя і смерті, кохання й сенсу
• існування тощо.
• Пошук гармонії всупереч хаосу та дисгармонійності життя.
• Культ краси, думки, природи, вільного людського духу.
• Трагізм образу головного героя, зумовлений суперечливістю життя та пізнання істини.
• Універсальність художнього змісту, образів і ситуацій, які мають глибокий філософський підтекст.

ФАУСТ (1730-1832)

Трагедія

(Уривки)

ЧАСТИНА ПЕРША

Дія перша

НІЧ

Вузька кімната з високим готичним склепінням. Фауст сидить неспокійно в кріслі біля столу.

Фауст

У філософію я вник,

До краю всіх наук дійшов —

Уже я й лікар, і правник,

І, на нещастя, богослов…

Ну і до чого ж я довчивсь?

Як дурнем був, так і лишивсь.

Хоч маю докторське звання

І десять років навмання

Туди й сюди, навкрив-навкіс

Воджу я учнів своїх за ніс, —

А серце крається в самого:

Не можем знати ми нічого!

Хоч я й розумніший, як бевзні ті всякі,

Учені, магістри, попи та писаки,

Хоч я в забобони й страхи не вдаюся,

Із пекла сміюся, чортів не боюся, —

Зате ніяких радощів не маю,

Не вірю я, що я щось знаю,

Не вмію я людей навчати,

Не вмію їх на добре напучати…

Грошей, майна я не нажив

І слави теж не заслужив;

Собака, й той не став би так жити!

Тому-то й почав я ворожити, —

Чи не одкриє духів міць

Мені одвічних таємниць,

Щоб я дарма не мудрував,

Чого не знаю, не казав

Щоб я збагнув почин думок

І світу внутрішній зв’язок,

Щоб я пізнав основ основу,

А не кидав слова-полову…

О повний місяцю ясний,

Мій друже тихий і сумний!

Коли б востаннє з висоти

Мої страждання бачив ти

За цим столом чувань нічних,

Між цих пергаментів і книг!

Коли б я міг блукать між гір,

В твоїм промінні ніжить зір,

Серед печер звиватись духом,

В твоїй імлі снуватись лугом,

Весь чад науки там лишити,

В твоїй росі цілющій змити!..

Ох! Я ще тут, в тюрмі-норі?

О мури прокляті сирі!

У цих мальованих шибках

Небесний світ — і той зачах!

Стримлять до неба стоси книг,

Ненатла точить їх черва,

Їх пилюга густа вкрива,

І кіпоть осіда на них;

Уздовж полиць з давнезних літ —

Реторти, слоїки, склянки,

Начиння, приладів рядки —

І це в тебе світ! І це зветься світ!

І ти питаєш ще, чому

На серце туга наляга,

Чому незвідана нудьга

Труїть всі радощі йому?

Замість живих природи хвиль,

Куди Творець людей вселив,

Навколо тебе — тлінь, і цвіль,

І жах потворних кістяків.

Тікай! На волю, на простір!

Візьми цю книжку чарівну;

Цей Нострадамів віщий твір

Тобі відкриє таїну.

Спізнаєш ти шляхи світил,

Збагнеш природи вічний рух,

І в душу вступить повінь сил,

Коли промовить духу дух.

Шкода обнять сухим умом

Священних знаків зміст живий;

Ви, духи, тут в’єтесь кругом,

Озвіться ж ви на голос мій!

(Розгортає книжку й бачить знак макрокосму).

Яким блаженством всі мої чуття,

Уся моя істота пройнялася,

Немов по жилах полумінь життя

І невмируща юність розлилася…

Чи то ж не Бог ці знаки написав,

Що душу збурену втишають,

Що серце вражене втішають,

Що перед розумом наяв

Природи тайнощі всесильні виявляють?

Чи ж я не Бог? Я просвітлів!

І враз моє духовне око

В природи творчий вир заглянуло глибоко.

Тепер збагнув я сенс премудрих слів:

«В світ духів можна прозирнути,

Та ум і серце мляві вкрай:

Встань, учню, і земнії груди

В ранковім сяєві скупай!»

(Розглядає знак).

Як все тут діє в колі вічнім,

У многоликій красоті,

Як сили горні в льоті стрічнім

Міняють кінви золоті!

На благовісних крилах мають,

Споруду всесвіту проймають

У гармонійній повноті!

Яка картина! Ах! Картина лиш…

Природо безконечна! Де ж, коли ж

Знайду ту грудь, що нею світ ти поїш,

І небо, й землю — все живиш?

Невже ж ти болю в серці не загоїш,

Жаги палкої в нім не заспокоїш?

(Перегортає нетерпляче книжку й натрапляє на знак Духа Землі).

Цей знак на мене має інший вплив!

Ти, Дух Землі, мені рідніший,

Я став відразу мов сильніший,

Мов хміль вина мене сп'янив;

І я ладен пірнути в світу море,

Знести земні і радощі, і горе;

Ні грім мене, ні хвиль виття суворе,

Ні згуби страх, ні буря не поборе! (...)

ЧАСТИНА ДРУГА

Фауст

(Виходить із палацу, тримаючись одвірків).

Яка то втіха — чути брязк лопат!

Юрба, моїм покірна цілям,

Землі дає належний лад,

Виводить перепони хвилям

І морю творить строгу грань.

Мефістофель

(Убік)

Шкода, старий, твоїх старань,

Шкода тих насипів і гатей!

Поживок матиме багатий

Нептун із того, чорт морський.

Усе те з вашим муравлищем

Кінець кінцем дотла ми знищим

Союзом пекла і стихій.

Фауст

Пригнічений!

Мефістофель

Я!

Фауст

Ти ж добре дбай,

Бери де хоч робочі руки, —

Вживай принади і принуки,

Плати, лести і підганяй!

Та щоб мені щодня ти говорив,

Наскільки посувається той рів.

Мефістофель

(Півголосом)

Що треба буде, все ми зробим,

Та тут не ровом пахне — гробом.

Фауст

Край гір лежить гниле багно,

Весь край струїть грозить воно;

Його ми мусим осушити

І тим наш подвиг довершити.

Мільйонам ми настачим місця тут —

Стихію зборе їх свободний труд.

Простеляться лани широкополі,

Стада рясні заграють на роздоллі,

Круті горби зведе трудящий люд,

Укриє їх узорами споруд —

І заживе в цім краї, як у раї…

Нехай лютують хвиль скажені зграї,

Хай спробують де греблю ту прорвать —

Здолає гурт прорив затамувать.

Служить цій справі заповідній —

Це верх премудрощів земних:

Лиш той життя і волі гідний,

Хто б’ється день у день за них.

Нехай же вік і молоде й старе

Життєві блага з бою тут бере.

Коли б побачив, що стою

З народом вільним в вільному краю,

Тоді гукнув би до хвилини:

Постій, хвилино, гарна ти!

Ніяка вічність не поглине

Мої діла, мої труди!

Провидячи те щасне майбуття,

Вкушаю я найвищу мить життя.

(Фауст заточується. Лемури підхоплюють його та кладуть на землю).

Мефістофель

Утіхи, щастя — все йому в ненасить,

Жаги ніколи спрагнений не вгасить;

Бідаха рветься зупинить

Пусту, благу останню мить!

К. Ензікат. Ілюстрація до трагедії Й. В. Ґете «Фауст»

Боровся він зо мною скільки сил,

Та час — за нас: упав старий на діл.

Годинник став…

Хор

Вже став! Мовчить, немов могила,

Стрілки зронив.

Мефістофель

Зронив! Прийшла жадана хвиля.

Хор

Усе пройшло.

Мефістофель

Пройшло! То звук пустий.

Як так пройшло?

Адже ж пройшло — це те ж, що й не було.

Все, що твориться, що існує.

Колись унівець поверну я!

«Пройшло, пройшло!» І що б це означало?

Усе одно, що й зовсім не бувало,

А крутиться все круга — мов і є...

Одвічна пустота — прихилище моє. (…)

(Переклад Миколи Лукаша)

КОМПЕТЕНТНОСТІ

Обізнаність. 1. У яких галузях виявився творчий геній Й. В. Ґете? 2. Розкрийте творчу історію «Фауста», його міфологічні та літературні витоки. 3. У чому полягала сутність угоди людини з дияволом, про яку йдеться в трагедії? Як ця угода реалізовувалася та яким був її результат? 4. Як розумів «прекрасну мить» Фауст на початку й у кінці твору? Читацька діяльність. 5. Виразно прочитайте перший монолог Фауста. У яких видах діяльності він досяг значних успіхів? Чому його не задовольняли знання, які він здобув? 6. Знайдіть рядки, у яких герой висловлює: а) невдоволення собою; б) прагнення до нових відкриттів. 7. Використовуючи перший монолог Фауста, сформулюйте мету героя. Доберіть цитати. 8. Прочитайте сцени з першої частини, де Мефістофель спокушає Фауста: а) пияцтвом; б) розвагами; в) плотськими утіхами; г) вічною молодістю. Яким виходить герой із цих випробувань? 9. Прочитайте останній монолог Фауста. Як ви думаєте, чи справді герой досяг того, чого хотів? Поясніть слова й поведінку Мефістофеля під час цього монологу. 10. Прочитайте сцену «Кабінет Фауста» і прослухайте уривок з опери Ш. Гуно. Порівняйте. Людські цінності. 11. Яку користь прагнув принести людству Фауст? У чому він убачав цінність своєї діяльності? 12. Заповніть у зошиті таблицю «Здобутки й помилки Фауста». Комунікація. 13. Дискусія «Хто переміг — Фауст чи Мефістофель?». Ми — громадяни. 14. Ознайомтеся з передмовою І. Франка до перекладу «Фауста» Й. В. Ґете (І. Франко. Зібрання творів: У 50-ти т. — К., 1980. — Т. 26. — С. 155-160.). У чому вбачає І. Франко значення твору Й. В. Ґете? 15. Знайдіть інформацію про українські переклади творів Й. В. Ґете. Прочитайте улюблені уривки напам'ять. Сучасні технології. 16. За допомогою Інтернету знайдіть відомості про Нострадамуса, праця якого згадується в першому монолозі Фауста. 17. Знайдіть знак макрокосму, який побачив Фауст у книжці. Як ви розумієте поняття «макрокосм»? Чи досяг, на вашу думку, пізнання макрокосму Фауст у фіналі твору? Творче самовираження. 18. Напишіть твір на тему: а) «Фауст і Маргарита: кохання та трагедія»; б) «Фауст і Вагнер»; в) «Фауст і Мефістофель» (1 за вибором). Лідери й партнери. 19. Підготуйте запитання для вікторини щодо трагедії «Фауст». Візьміть участь у колективній грі. Довкілля та безпека. 20. Намалюйте карту подорожей Фауста. Прокоментуйте, які небезпеки й спокуси траплялися на його шляху. Чи все герой зумів здолати? Навчаємося для життя. 21. Висловте позицію «У чому сенс знань?» (за трагедією «Фауст») . Навчаємося для життя. 22. Образи Фауста та Мефістофеля мають чимало інтерпретацій. Існує думка (Д. Дроздовський та ін.), що Мефістофель є втіленням «демонічного» розуму, якому властива практичність і прагматичність, а Фауст — апрагматичного розуму, що прагне пізнати Всесвіт, а тому, зрештою, і перемагає Мефістофеля, сутність якого обмежена прагматизмом і бажанням купувати нові й нові душі. Наведіть аргументи на підтвердження або спростування цієї тези. Визначте позицію. Як ви вважаєте, який розум (прагматичний чи апрагматичний) переважає нині в суспільстві?

Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України