Зарубіжна література. Рівень стандарту. 11 клас. Ніколенко

ЧИТАЙТЕ НАЙКРАЩІ КНИЖКИ СВІТУ!

Дорогі випускники!

Цього року ви закінчуєте школу, і перед вами постане нелегкий вибір: ким стати в дорослому житті. Щоб досягти успіхів і здійснити свої мрії, реалізувати себе, ви маєте здобути ґрунтовні знання, уміння та навички та застосовувати їх у різних ситуаціях. У цьому вам допоможуть книжки, у яких зможете знайти цінний досвід, підтримку й хороші поради.

У підручнику ви прочитаєте цікаві художні твори — золоті сторінки зарубіжної літератури, які з часом не потьмяніли. Це видатний твір Й. В. Ґете «Фауст», над яким міркували різні покоління. Настав час подумати про нього і вам...

Ви відкриєте для себе визначні твори ХХ ст. Майже кожен із них має свою драматичну (або навіть трагічну) історію, бо їхнім авторам довелося жити в епоху світових війн, революцій та жорстоких тоталітарних систем — фашизму й радянщини, які знищили мільйони людей та надовго затримали прогрес людства. У ті жахливі часи справжні митці боролися за свободу, людяність і життя. Їхньою зброєю було Слово. За нього їх переслідували й катували, а їхні твори знищували, забороняли, оголошували шкідливими. У ті часи спалювали твори навіть давньої класики, бо вони навчали мислити й шукати істину, а це було не потрібно тим, хто чинив злочини проти людства.

Важко повірити, але ще півстоліття тому в Україні та країнах соціалістичного табору не можна було відкрито говорити (звісно, і прочитати!) про твори Ф. Кафки, М. Булгакова, Джорджа Орвелла, Б. Пастернака, Б. Брехта та багатьох інших письменників. У ті важкі часи українські перекладачі не тільки зазнали тяжких поневірянь і переслідувань, а й навіть заплатили життям.

Однак, як писав М. Булгаков, «рукописи не горять». Хороші книжки минулого століття пережили тиранів і тоталітарні системи. Вони нагадують про те, що у світі є духовний сенс і краса. Книжки допоможуть вам залишитися собою.

В 11 класі ви також ознайомитеся з творами кінця XX - початку XXI ст.: Ґ. Ґарсіа Маркеса, М. Павича, Х. Кортасара й інших. Серед них буде один із молодих талановитих митців сучасності — австралійський письменник М. Зузак, який написав роман «Крадійка книжок». У ньому йдеться про часи фашистської Німеччини, коли люди в дуже складних обставинах рятували одне одного й рятували книжки. А книжки рятували їх! Знайдіть цей твір у бібліотеці або в Інтернеті й прочитайте. А ще подивіться фільм за мотивами роману. Сподіваємося, вам сподобається! І нехай головна героїня Лізель Мемінґер та її товариш Руді Штайнер стануть вашими добрими друзями й навчать цінувати книжки!

Автори

ВСТУП

Література. Мораль. Людяність

Ми повинні читати й писати, нам потрібні громадяни, які можуть розуміти, що вони читають, розрізняти нюанси й бути зрозумілими іншим.

Н. Р. Ґейман

Література й культура в сучасному світі. Сучасний світ швидко змінюється. Дедалі швидше рухаються потяги й автомобілі. За допомогою Інтернету інформація може бути доставлена в будь-яку точку Землі за долю секунди. Людям стало легше жити в технологічному цифровому світі. Розумні машини допомагають їм виконувати найскладнішу роботу, а пошук інформації, на який раніше витрачали багато часу, стає зручнішим.

Однак сучасний світ наповнений складними суспільними викликами та небезпечними ризиками. Ми є свідками загострення глобальних проблем, що охопили різні країни та континенти. І в третьому тисячолітті залишаються актуальними питання війни та бідності, збереження миру й екології. Інколи вам важко розібратися в минулому і в подіях теперішнього часу. Дехто думає, що можна уникнути неприємностей. Але навіть сидячи біля комп'ютера вдома, ми не можемо почуватися в безпеці, оскільки на нас впливають не тільки реальні люди та події, а й віртуальні світи та соціальні мережі.

«Як вижити у світі, де стільки всього незрозумілого й небезпечного?» — це запитання поставила у своїй статті одна з найкращих письменниць Канади, лауреатка Нобелівської премії 2013 р., майстриня сучасного оповідання Е. Манро. І відповіла: «Ми повинні читати більше різних книжок, думати й бути собою. Читання — це незалежність і вільне мислення. Це наш моральний вибір у ситуації, коли начебто вибору немає. Що більше книжок ми читаємо, то більше довкола нас бібліотек і творів мистецтва, глибшим є наше бачення світу, у якому ми живемо. І ми можемо впливати на цей світ, змінювати його на краще».

Колумбійський письменник Ґ. Ґарсіа Маркес писав: «У світі соціальних катаклізмів і природних стихій художня література може вплинути на підтримання миру, спокою». Справді, література дає нам не тільки інформацію про інші часи й простори, а й пробуджує думку та почуття, спонукає до пошуку себе й духовних засад буття.

Ми постійно змінюємося, бо минають роки й збагачується наш життєвий досвід. Але головні наші зміни — внутрішні, а вони залежать не тільки від тих людей, хто трапляється на нашому шляху, а й від того, які книжки потрапляють нам у руки. З кожною новою книжкою ми стаємо іншими, відкриваємо в собі й у навколишньому світі нові барви та нюанси. Так само змінюється й суспільство. Тому ми ведемо відлік його історії не тільки за соціальними подіями, а й за артефактами культури — мистецькими творами та книжками.

• А ви як думаєте? Які книжки класики й сучасності змусили вас замислитися й внутрішньо змінитися? Які літературні твори, на вашу думку, можуть змінити мислення цілого покоління або нації?

Яскрава думка

• «Одного разу А. Ейнштейна запитали, як ми можемо зробити наших дітей розумнішими. Його відповідь була простою й мудрою: ”Якщо ви хочете, щоб ваші діти були розумними, читайте їм казки. Якщо ви хочете, щоб вони були ще розумніші, читайте їм ще більше казок“. Він усвідомлював цінність читання й уяви. Я сподіваюся, що ми зможемо передати нашим дітям світ, де вони будуть читати і їм будуть читати, де вони будуть уявляти й усвідомлювати» (Н. Р. Мак Кіннон Ґейман. «Чому наше майбутнє залежить від читання?»).

З історії вітчизняної перекладацької школи. Українська школа художнього перекладу почала формуватися дуже давно, коли активізувалися культурні й духовні зв'язки українців з іншими народами, передусім за поширення християнства. Для історії України це був надзвичайно важливий чинник розвитку, умова долучення до загальноєвропейського культурного процесу. Хоча система писемних знаків (відомих під назвою «черти й рези») у Русі-Україні існувала, проте саме прийняття християнства, хрещення князем Володимиром у 988 р. викликало потребу в повноцінній, розвинутій писемності, прийнятній для викладу Святого Письма. Саме такою писемністю став слов'янський алфавіт, створений братами Кирилом (Костянтином) і Мефодієм, які за свою діяльність були церквою канонізовані, тобто оголошені святими. День Кирила та Мефодія — 24 травня — це День слов'янської писемності, який відзначається в усьому слов'янському світі. Кирило і Мефодій були й першими художніми перекладачами, які працювали на слов'янському терені. Це були переклади старослов'янською (церковнослов'янською) мовою, але вони мали величезний вплив на виникнення перекладацької традиції в Київській державі.

У Києво-Печерській лаврі ченці перекладали богослужбову літературу візантійського та західного походження, переписували старослов'янські переклади Біблії. У 1517-1519 рр. була перекладена й надрукована руською мовою Біблія Руська. Найвизначнішим перекладом Святого Письма українською мовою стало Пересопницьке Євангеліє (1556-1561). Згодом цю благородну справу продовжили багато видатних українців, серед яких були П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, І. Пулюй, І. Огієнко (митрополит Іларіон) та ін.

Кирило (Костянтин) та Мефодій. Мозаїка. XII ст.

Завдяки високоосвіченим представникам духовенства здавна перекладалися не тільки церковні, а і світські книги. Уже в XVII ст. українською мовою були перекладені «Визволений Єрусалим» Т. Тассо, «Похвала глупоті» Е. Роттердамського, деякі новели «Декамерона» Дж. Боккаччо, сонети Ф. Петрарки й інші твори.

Науковою базою освіти, зокрема перекладацтва, була Києво-Могилянська академія (заснована 1632 р.), яка виховувала діячів культури не лише для України, а й для інших країн. Проте з ліквідацією академії (1817) перекладацька справа занепала. У XVIII ст. особливого значення набувають переклади й переспіви Г. Сковороди з Овідія та Горація.

Виникнення нової української літератури сприяло відродженню художнього перекладу. Одним із перших українських письменників, який перекладав свої твори іншими мовами, став Г. Квітка-Основ'яненко.

У різні епохи поняття «переклад» набувало різного змісту. Переклад-травестія, тобто переклад-«перелицювання», був одним із таких етапів. «Енеїда» І. Котляревського, що має цілком самостійне літературне значення, не могла постати в такій формі без свого прототипу — «Енеїди» Вергілія.

Перше видання «Енеїди». м. Санкт-Петербург. 1798 р.

Переспіви Біблії, зібрані Т. Шевченком у збірку «Давидові псалми», відтворюють не тільки зміст першоджерела, а головне — дух біблійних пророцтв і волань до правди й справедливості. Т. Шевченко написав чимало поетичних «подражаній» (11-му псалму, книгам пророків Ісаї, Ієзекіїля та Осії), які відтворюють і ніби продовжують біблійні тексти. Т. Шевченко використовував спосіб художньої інтерпретації оригіналу, що за його часів інколи вважали перекладом.

У першій половині XIX ст. плідно працює на перекладацькій ниві М. Костомаров. Він звертається до класиків світової літератури — Дж. Байрона та В. Шекспіра, перекладає пісні грецьких повстанців проти турецької неволі, робить переспів з чеської «Краледворського рукопису». Є. Гребінка, М. Шашкевич перекладають сербські народні пісні, уривки зі «Слова о полку Ігоревім». П. Куліш перекладав твори Й. В. Ґете, Ф. Шиллера, Дж. Байрона й першим з українських письменників — п'ятнадцять п'єс В. Шекспіра. С. Руданський уперше звернувся до античних авторів і переклав «Енеїду» Вергілія. Але найбільше значення мав його повний переклад «Іліади» — не гекзаметром, а властивим українській мові плавним пісенним розміром. Відомий композитор П. Ніщинський зі старогрецької мови переклав «Антігону» Софокла, «Одіссею» Гомера, а «Слово о полку Ігоревім» переклав грецькою мовою.

Ганебний Валуєвський циркуляр (1863), прийнятий у Російській імперії, обмежив друкування творів українською мовою, значно погіршив умови для розвитку художнього перекладу.

Найяскравішою постаттю другої половини XIX ст. в галузі українського перекладу був М. Старицький. Він перекладав казки Г. К. Андерсена, байки І. Крилова, «Сербські народні думи й пісні», «Гамлета» В. Шекспіра й інші його твори, вірші О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Некрасова, В. Жуковського, С. Надсона, А. Міцкевича, Дж. Байрона, Г. Гейне та багатьох інших відомих письменників.

Подвижницькою виявилася й перекладацька праця П. Грабовського. Його творчий доробок охоплює 27 літератур (російську, польську, чеську, данську, шведську, італійську, іспанську, французьку тощо) і понад 280 авторів. Письменник зазначав: «У кожному творі для мене мають значення головна думка та загальний характер, дрібниці мені — ніщо».

Почесне місце в царині українського перекладу посідають І. Франко та Леся Українка. Високоосвічені знавці стародавніх і багатьох сучасних мов, вони мали можливість ознайомитися в оригіналах із найкращими творами світової літератури й відбирали її зразки для перекладу відповідно до своїх нахилів і вподобань. І. Франко через переклади увів твори майже 60 письменників світу в контекст української культури. Він переклав першу частину «Фауста» Й. В. Ґете, ліричні твори Г. Гейне, О. Пушкіна, М. Лермонтова, А. Міцкевича, західноєвропейські балади й пісні, античні твори. Леся Українка запропонувала читачеві зразки художнього перекладу ліричних пісень Стародавнього Єгипту та гімнів «Рігведи», віршів Г. Гейне, прози М. Гоголя, уривків із творів Гомера, Данте, Дж. Байрона.

Однією з найактивніших перекладачок була Марко Вовчок. Вона переклала багато творів із французької, німецької, англійської, данської, польської. Ж. Верн надав їй виняткове право перекладати (російською мовою) свої твори, з яких вона оприлюднила п'ятнадцять романів.

Разом із письменницькою та науковою працею перекладом займався Б. Грінченко. У його доробку твори Й. В. Ґете, Г. Гейне, Ф. Шиллера, Г. Гауптмана та ін.

«Камена» — збірка оригінальних віршів і перекладів римських поетів українського поета-неокласика М. Зерова, що вийшла друком у видавництві «Слово» в 1924 р.

Колоритною постаттю в галузі перекладу на початку XX ст. був видатний український учений-філолог, письменник А. Кримський. Значне місце у його творчій спадщині посідають переклади творів східних авторів — Фірдоусі, Гафіза, Сааді, Омара Хайяма, Джамі та ін.

Майже всі видатні українські письменники одночасно зі своїми оригінальними творами збагачували художню літературу перекладами. Серед них наприкінці XIX — на початку XX ст. — імена В. Самійленка, Х. Алчевської, М. Вороного та ін. Зокрема М. Вороний, зачинатель українського модернізму, багато зробив для того, щоб його співвітчизники ознайомилися з найкращими творами світової поезії. У своєму альманасі «З-над хмар і долин» він уміщував переклади Ґійома Аполлінера та Ф. Ґарсіа Лорки, Ф. Тютчева й С. Прюдома, Ш. Бодлера й О. Пушкіна. М. Вороний вважав, що розвиток української культури визначає «поєднання національної традиції зі світовими здобутками».

Новим кроком у формуванні української школи художнього перекладу була творчість неокласиків на чолі з М. Зеровим. Його перекладацька спадщина складається з творів давньоримської та давньогрецької поезій, А. Міцкевича, Ф. Петрарки, Ш. Бодлера, П. Беранже, Дж. Байрона, О. Пушкіна, І. Буніна, В. Брюсова, А. Чехова та ін. Д. Павличко зазначив: «Зеров-перекладач є родоначальником нової традиції перекладу в нашій літературі, і йому слід завдячувати нашими епохальними успіхами на цьому полі». І в поезії, і в критичних працях М. Зеров дотримувався думки, що українська література своїми вершинними досягненнями належить до світової писемності, що вона може розвиватися лише за умови активного спілкування з традиціями європейських літературних шкіл і стилів.

Однак літературно-мистецьке покоління 1920-х — початку 1930-х років в Україні, яке дало високохудожні твори оригінальної та перекладної літератури, жорстоко знищувалося тоталітарним сталінським режимом. Вирок щодо автора автоматично набував значення заборони всіх його творів. Набула поширення практика анонімного видання перекладів. Тексти перекладів переінакшували до невпізнанності, їх підписували вигаданими прізвищами. Окрім того, масово й дуже швидко робили нові переклади, зазвичай низькоякісні.

Однак навіть засланий радянською владою до концтабору на Соловки М. Зеров перекладав драми В. Шекспіра, поезії Г. Лонгфелло, Й. В. Ґете, Ф. Шиллера та ін. На Соловках займався перекладами й письменник В. Підмогильний. Він залишив цілу бібліотеку французької класичної прози (О. де Бальзак, Вольтер, В. Гюго, Д. Дідро, П. Меріме, А. Франс), якою, як зазначив дослідник О. Білецький, «сміливо може пишатися українська література». Традиції зеровської перекладацької «академії» розвивали П. Филипович, М. Драй-Хмара й ін. Однак і П. Филипович був засланий на Соловки, а М. Драй-Хмара — на Колиму... Їхні долі були трагічними, як і долі багатьох інших митців. Радянська влада боролася з будь-якими проявами вільного мислення, у тому числі й з перекладами зарубіжних авторів.

Після яскравого спалаху перекладацького грона неокласиків 1920-х років, у 1930-і й у наступні десятиліття в перекладацькій справі через ідеологічний тиск настав присмерк. Перекладів стали видавати набагато менше, а їхня мова була дедалі спрощеною й невиразною. На той час велике значення мала діяльність М. Рильського, який не дав загинути традиціям українського перекладу. Ще змолоду його зацікавили французький теоретик символізму поет С. Малларме та його послідовник М. Метерлінк. М. Рильський також переклав поезії

інших світових майстрів — П. Верлена, Т. Готьє, Ґійома Аполлінера, А. Міцкевича, Г. Гейне та ін. Його художні переклади відрізняються особливою поетичністю, вишуканістю мови, ретельним добором кожного слова. З 1972 р. Національною спілкою письменників України встановлено Премію імені Максима Рильського, яку присуджують за найвищі досягнення в галузі перекладу українською мовою творів світової літератури, що збагачують скарбницю національної культури, сприяють її активнішому інтегруванню в загальнолюдський духовний процес. Статусу перекладацької класики також набули переклади В. Мисика й О. Кундзіча.

У 1960-1970-і роки на літературній ниві відразу стали помітними імена цілої когорти перекладачів з різних мов: Є. Попович, Ю. Лісняк, А. Перепадя, П. Соколовський, І. Корунець, І. Дзюб, Ю. Шкробинець, І. Білик, Д. Андрухів, О. Сенюк, В. Гримич та ін.

Вирізняються своєю ерудицією, знанням мов і перекладацьким талантом М. Лукаш, Г. Кочур, Борис Тен (М. Хомичевський), І. Стешенко, В. Мисик, М. Терещенко, Д. Паламарчук та ін. Так, М. Лукаш дав «українське життя» багатьом геніям світового письменства: М. Сервантесу, Л. де Везі, Дж. Боккаччо, Г. Гейне, Й. В. Ґете, Ф. Шиллеру, В. Гюго, Г. Флоберу, Ф. Ґарсіа Лорці та ін. Г. Кочур, знаючи українську версифікаційну традицію, зумів створити одухотворені переклади з англійської, французької, польської, чеської та інших літератур. Борис Тен майстерно перекладав з грецької, латини, польської, німецької, французької, російської та чеської мов. Завдяки йому українською мовою заговорили герої гомерівських поем «Іліади» і «Одіссеї».

До цієї групи перекладачів належать і такі видатні майстри слова, як М. Бажан з його блискучим перекладом «Витязя в тигровій шкурі» Ш. Руставелі та Л. Первомайський, який багато й професійно перекладав Г. Гейне, Ш. Петефі та ін. Усі разом вони відкрили нам велич художнього слова різних часів і народів.

ДОЛІ ЛЮДЕЙ І КНИЖОК

Сторінки життя Григорія Кочура

У 1943 р. в Полтаві, яка була нещодавно звільнена від фашистів, був заарештований перекладач Г. Кочур. В обвинувачувальному висновку стверджувалося, що «Кочур під час фашистської окупації належав до ОУН, підтримував зв'язки з представниками Центрального проводу ОУН, від яких отримав відповідну літературу й поширював її». Г. Кочур не визнав себе винним, але він та його дружина були засуджені на 10 років виправно-трудових таборів і на подальші п'ять років позбавлення прав. Відбували незаслужене покарання в Інті (тоді Комі АРСР). Лише 1957 р. вирок щодо Г. Кочура та його дружини І. Воронович був скасований. Подружжя оселилося в Ірпіні. Він перекладав з 26 мов, коло його інтересів охоплювало 32 літератури, понад 130 авторів. Однак на початку 1970-х років для Г. Кочура настали знову тяжкі часи. За те, що він відмовився виступити з критикою роману Є. Сверстюка «Собор у риштованні», ім'я Г. Кочура тривалий час було заборонено. Нині його книжки й переклади повернулися до читачів.

Яскрава думка

• «Передання чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми та вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст розуміння та спочування між нами й далекими людьми, давніми поколіннями» (І. Франко).
• «Художній переклад має відтворювати не лише зміст, а звичаї й традиції, дух народу, мовою якого написаний твір» (Леся Українка).

На перекладацькій ниві плідно працювали й представники української діаспори: Юрій Клен (О. Бургардт), Т. Осьмачка, В. Барка, І. Костецький, М. Орест та ін.

У сучасний період, коли розширюються культурні зв'язки між державами, значення художнього перекладу зростає. Нині плідно працюють у галузі перекладу такі українські митці, як В. Шовкун, П. Перебийніс, О. Сенюк, Б. Антоняк та ін. Кращі традиції українського перекладацтва розвивають також В. Морозов (широко відомий як перекладач серії романів про Гаррі Поттера з англійської та Пауло Коельйо з португальської), С. Павличко (авторка перекладів з англійської), Ю. Покальчук (перекладач творів Х. Л. Борхеса, Е. Хемінгуея, Дж. Селінджера, Х. Кортасара, Ж. Амаду, Дж. Р. Кіплінга, А. Рембо та ін.), Б. Антоняк (перекладачка зі слов'янських мов) та ін. Одним із визначних здобутків останніх років став переклад «Божественної комедії» Данте, здійснений М. Стріхою. Раніше повний переклад цього великого твору зробив Є. Дроб'язко.

Усе це засвідчує про унікальність і високий рівень української перекладацької школи, яка посідає чільне місце у світовому перекладознавстві. Звитяжна праця українських перекладачів долучає українського читача до кращих здобутків світової літератури, робить шедеври світових митців надбанням української культури.

ДОЛІ ЛЮДЕЙ І КНИЖОК

М. Лукаш. Від Боккаччо до Аполлінера. 1990 р.

Подвиг перекладача Миколи Лукаша

Талановитий перекладач, літературознавець, лексикограф М. Лукаш тривалий час завідував відділом поезії в журналі «Всесвіт». Перекладав із 14 мов, подарував українським читачам понад 1000 творів світової літератури в майстерних перекладах. У 1973 р. М. Лукаш звернувся до радянського уряду щодо засудження І. Дзюби за статтю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Він писав: «Прошу дозволити мені відбувати замість нього ув'язнення...» Після цього перекладач зазнав репресій: його вигнали з редакції журналу «Всесвіт», зі Спілки письменників, позбавили роботи, права на друк, пенсії та лікування. Тоді в Україні, по суті, були заборонені вершинні твори світового письменства, які переклав М. Лукаш: «Фауст» Й. В. Ґете, «Пані Боварі» Г. Флобера, «Декамерон» Дж. Боккаччо, твори В. Шекспіра, Р. Бернса, Ф. Ґарсіа Лорки, Р. М. Рільке та ін. З початку 1970-х до середини 1980-х років тривало вимушене мовчання майстра. Але він вижив у нелюдських умовах, подарував українським читачам ще багато перекладів. Наприкінці 1980-х років перевидано його переклад «Фауста» Й. В. Ґете, літературознавця було відновлено в Спілці письменників і відзначено Премією імені М. Рильського (1988). Та, на жаль, це визнання було запізнілим. Через декілька місяців Микола Лукаш помер.

На честь М. Лукаша засновано премію в царині художнього перекладу «Ars Translationis» (започаткована журналом «Всесвіт» 1989 р.).

Літературні премії світу. Міжнародні літературні премії — визнання внеску митця в історію культури, відзначення його художньої майстерності й оригінальності таланту. Водночас літературні премії, що існують в різних країнах, створюють культурні орієнтири для громадськості, привертають увагу читачів до визначних явищ мистецтва слова. Міжнародні літературні премії присуджують як за окремий твір, так і за творчість письменника чи досягнення в певних жанрах.

Нобелівська премія, названа на честь Альфреда Нобеля (Alfred Bernhard Nobel) (1833-1896), шведського хіміка, винахідника, підприємця та благодійника, — є однією із найвідоміших міжнародних премій. Незадовго до смерті А. Нобель склав заповіт і залишив понад 31,5 млн шведських крон на премії для тих, хто впродовж попереднього року приніс найбільшу користь людству. Відсотки від спадку А. Нобеля виконавці заповіту зобов'язалися поділити на п'ять рівних частин для тих, хто здійснив найвагоміші відкриття в галузі фізики, хімії, медицини та фізіології, літератури й доклали зусиль для встановлення миру у світі. Сам А. Нобель у заповіті чітко вказав, що премію з літератури потрібно присуджувати за заслуги минулого року тому (чи тій), «хто створив (створила) найбільш вагомий літературний твір, який відображає людські ідеали». Нобелівський фонд був створений у 1900 р. А перші Нобелівські премії були присуджені 10 грудня 1901 р. Порядок обрання переможця залишається незмінним з часів першої Нобелівської премії. Відповідно до заповіту А. Нобеля, премію з літератури присуджує Шведська академія. Премії вручає король Швеції після короткого викладу досягнень лауреата чи лауреатки представниками асамблеї. Лауреати виголошують традиційну нобелівську промову, у якій висловлюють думки щодо літератури й мистецтва та їхнього впливу на людство. Серед лауреатів Нобелівської премії в галузі літератури відомі письменники й письменниці: С. Прюдом (1901), Г. Сенкевич (1905), Дж. Р. Кіплінг (1907), С. Лагерлеф (1909), М. Метерлінк (1911), К. Гамсун (1920), А. Франс (1921), Б. Шоу (1925), А. Берґсон (1927), Т. Манн (1929), Ґабріела Містраль (1945), Т. С. Еліот (1948), Е. Хемінгуей (1954), А. Камю (1957), Б. Пастернак (1958), Ш. Й. Аґнон (1966), Я. Кавабата (1968), Г. Белль (1972), В. Ґолдінґ (1983), Т. Й. Транстремер (2011), Е. Манро (2013), С. Алексієвич (2015), Б. Ділан (2016), К. Ішіґуро (2017) і багато інших. Серед лауреатів Нобелівської премії поки що немає українців, але для деяких із них Україна — батьківщина (Ш. Й. Аґнон, С. Алексієвич).

Кадзуо Ішіґуро — нобелівський лауреат. 2017 р.

Пулітцерівська премія (англ. The Pulitzer Prize) завдячує своїм існуванням Джозефові Пулітцеру (1847-1911). Він народився 10 квітня 1847 р. в м. Мако в Угорщині, 1864 р. емігрував до США й там став одним із найуспішніших газетних видавців Америки, який активно виступав проти соціальної та правової несправедливості. Дж. Пулітцер, палко відданий своїй професії, був активним громадським діячем, два його видання «New York World» і «St. Louis Post-Dispatch» заклали потужні підвалини для американської журналістики й демократії загалом. Дж. Пулітцер першим організував курси для журналістів на базі Колумбійського університету, сформувавши школу журналістики. Але найбільший вплив на американську журналістику справила Пулітцерівська премія, яку щороку вручають найкращим журналістам, письменникам, музикантам і драматургам. Премія присуджується з травня 1917 р.

З 1990-х років ця премія в американському суспільстві має великий резонанс, є однією з найважливіших і найпрестижніших нагород у галузі журналістики та літератури у світі. Щороку вручення премії відбувається в урочистій атмосфері. Премію Пулітцера оголошують щороку у квітні. Вона присуджується Колумбійським університетом. Рішення про переможців приймає журі, члени якого призначаються університетом. Загальна кількість номінацій — 25: за служіння суспільству; за висвітлення місцевих новин; за видатне розслідування; за майстерність; за подання сенсаційного матеріалу; за розкриття національної теми; за міжнародний репортаж; за нарис; за коментар; за критику; за редакційний коментар; за карикатури; за новинну фотографію; за художню фотографію; за художню книжку; за книжку з історії США; за біографію або автобіографію американського автора; за поезію; за нехудожню літературу; за видатний музичний твір; за кращу драму.

Пулітцерівську премію за художню книжку отримали видатні митці й мисткині: М. Вілсон (1924), М. Мітчел (1937), Дж. Стейнбек (1940), Е. Хемінгуей (1953), В. Фолкнер (1955), Дж. Апдайк (1982), Д. Тартт (2014) та ін.

Букерівська премія (англ. The Man Booker Prize) походить від назви компанії «Букер». Колись вона володіла цукровими плантаціями в Гавані. Нині це одна з найбільших транснаціональних корпорацій, що спеціалізується в галузі сільського господарства й харчової промисловості. Десь у середині 1960-х років керівництво компанії дуже зацікавилося літературою й постановило викупляти авторські права на твори відомих письменників. Найпершим клієнтом став Я. Флемінґ (він написав твори про славнозвісного Джеймса Бонда), а далі до кола обраних долучилися А. Крісті, Д. Уїтлі, Г. Пінтер і Р. Болт. Зрештою виявилося, що книжкова комерція не менш прибуткова, аніж сільськогосподарська, і щедрі комерсанти вирішили якось віддячити продуктивним митцям. Так 1969 р. була заснована Букерівська премія.

Спочатку щасливий призер отримував 5 тис. фунтів, згодом ця сума набагато збільшилася. Але головне, що ця премія дає письменникам і письменницям визнання й неймовірний злет у літературній кар'єрі. Основний принцип полягає в тому, що від самого початку цією премією можуть нагороджувати англомовних авторів лише з Великої Британії, Ірландії та країн колишньої Британської співдружності націй.

Комітет, членами якого є керівники власне корпорації, письменники, книговидавці, бібліотекарі й інші близькі до мистецьких сфер особи, збирається тричі на рік. Сама процедура оголошення результатів конкурсу особлива, адже відбувається в прямому ефірі BBC, що транслюється з урочистого обіду в Гілдхоллі, церемоніальній ратуші лондонського Сіті, на якій присутні представники інтелектуального бомонду. По всій країні тривають лекції й семінари, присвячені лауреатам.

Протягом тривалої історії Букерівської премії її володарями ставали такі вже знакові на літературній арені постаті, як А. Мердок (1978), В. Ґолдінґ (1980), С. Рушді (1981), К. Ішіґуро (1989), Е. Енрайт (2007), Е. Каттон (2013) та ін.

2005 р. журі організувало окремий букерівський приз для іноземців, які пишуть англійською мовою або чиї англійські переклади є доступними широкому загалу. Цю нагороду назвали Міжнародний Букер (Man Booker Prize International) і вручають її один раз на два роки.

Премію імені Г. К. Андерсена (англ. Hans Christian Andersen Author Award) щороку вручають 2 квітня, адже саме цього дня 1805 р. народився Ганс Крістіан Андерсен — видатний казкар усіх часів і народів. Нині в цей день святкують Міжнародний день дитячої книжки, заснований ЮНЕСКО в 1956 р. з ініціативи німкені Елли Лепман. Ця жінка, енергійна поборниця прав дитячої літератури, стала організатором Міжнародної ради з дитячої та юнацької книжки (IBBY), що об'єднує письменників, художників, літературознавців, бібліотекарів з понад 60 країн світу, виступаючи головним організаційним комітетом у справі вручення Міжнародної премії імені Г. К. Андерсена, яку присуджують найкращим авторам книжок для дітей раз на два роки. Починаючи з 1966 р. премією нагороджують також і найкращих художників-ілюстраторів видань для дітей. За всю історію існування премії (понад 50 років) її лауреатами стали понад сорок письменників і художників-ілюстраторів дитячих творів із понад 20 країн світу. Першою лауреаткою (1956) стала не дуже відома українському загалові англійська письменниця Е. Фарджон, авторка казок «Хочу місяць», «Сьома принцеса» тощо. А от наступна переможниця (1958) уже не потребує реклами, бо нею була шведка А. Ліндґрен. Серед іменитих переможців і переможниць — Е. Кестнер (1960), Т. Янсон (1966), Дж. Родарі (1970), М. Ґріпе (1974), К. Нестлінґер (1984) та ін.

А. Ліндґрен

На відміну від багатьох нагород, Премія імені Г. К. Андерсена не є комерційною, тобто за неї не дають жодної грошової винагороди, а призи напрочуд символічні, у своєрідному дитячому стилі. Головна нагорода — золота медаль, оздоблена викарбуваним профілем видатного казкаря. До неї додається спеціальний титул — «Особливо відзначений (відзначена) Міжнародним журі Андерсена». А потім ім'я лауреата (чи лауреатки) заносять до «Почесного списку Г. К. Андерсена» з врученням відповідного диплому. Часто Премію імені Г. К. Андерсена називають малою Нобелівською премією, або Дитячим Нобелем.

До «Особливо почесного списку Г. К. Андерсена» було занесено ім'я українського письменника Вс. Нестайка за пригодницький роман «Тореадори з Васюківки».

Найпрестижніша літературна нагорода Франції — Ґонкурівська премія (фр. Prix Goncourt). Вона заснована за досягнення в жанрі роману. У 1896 р. Едмон де Ґонкур на згадку про свого улюбленого брата Жуля, з яким він написав відомі романи «Жерміні Ласерте», «Рене Мопрен» та ін., став фундатором Академії Ґонкурів. До складу її членів належать митці, які продовжували традиції роману. Ґонкурівську премію має шанс отримати лише письменник чи письменниця, чия книжка написана французькою мовою та видана у Франції. Академія Ґонкурів, добираючи претендентів, наголошує передовсім на оригінальності форми роману, заохочуючи до нових сміливих пошуків молодих авторів.

Лауреатами Ґонкурівської премії стали: А. Барбюс (1916), М. Пруст (1919), Е. Тріоле (1944), А. Лану (1963), П. Модіано (1978), Л. Слімані (2016), Е. Вюйяр (2017) та ін. Ґонкурівську премію можна отримати лише один раз у житті. У цьому правилі є лише один виняток — письменник Ромен Ґарі, який отримав премію двічі — у 1956 р. під своїм ім'ям, а в 1975 р. — під псевдонімом Еміль Ажар за роман «Життя попереду».

Головна нагорода в галузі іспаномовної літератури — Премія Сервантеса (ісп. Premio Miguel de Cervantes). Премія заснована в 1976 р., її може отримати будь-який письменник або письменниця, які пишуть тільки іспанською мовою й зробили творчий внесок у «іспаномовний культурний спадок». Щороку Премію імені Сервантеса вручають 23 квітня, у день смерті М. Сервантеса де Сааведра. Серед лауреатів — представники іспанської літератури та латиноамериканських літератур: А. Карпентьєр (1977), Х. Л. Борхес (1979), М. В. Льйоса (1994), Е. Мендоса (2016), С. Рамірес (2017) та ін.

Товариство Франца Кафки, визнане ЮНЕСКО однією з найавторитетніших міжнародних організацій, заснувало Премію Франца Кафки (чеськ. Cena Franze Kafky), що вручається щорічно в Празі з 2001 р. в пам'ять про те, що в цьому місті жив Ф. Кафка. Поки що єдина для Чехії міжнародна літературна премія віншує сучасних авторів та авторок за унікальність художніх творів, які «адресовані читачам незалежно від їхнього походження, національності й культури». Лауреати отримують не тільки грошові винагороди, а й зменшену копію пам'ятника Ф. Кафки в Празі. Церемонія нагородження відбувається наприкінці жовтня в церемоніальній залі зборів старої Праги. Основними критеріями обрання претендентів на премію є якість художніх творів, внесок у культурну, національну, мовну й релігійну толерантність, мистецький та позачасовий характер спадщини, вагомість загальнолюдських цінностей, а також «спроможність бути свідченням нашого часу». Не мають значення ані вік, ані національність письменника чи письменниці. Особливою вимогою є книжкове видання твору чеською мовою.

З першим же врученням премії було визначено й рівень письменника, на який вона зорієнтована, і підтверджено її міжнародний статус. Ним у 2001 р. став Ф. Рот, автор «Американської пасторалі» і «Людського тавра». Він додав цю премію до своєї колекції літературних відзнак, у якій на той час уже була й Пулітцерівська, і Національна книжкова премія, і три премії В. Фолкнера, а також неодноразове висування на Нобелівську, яку він поки що не отримав. Його літературна кар'єра розпочалася 1959 р. й успішно триває досі. Серед лауреатів — Е. Єлінек (2004), Г. Пінтер (2005), Х. Муракамі (2006), М. Етвуд (2017) та ін.

Французька літературна премія «Феміна» (фр. Prix Femina) заснована 1904 р. співробітницями журналу «Щасливе життя» (нині «Феміна»). За задумом засновниць «Феміна» повинна бути альтернативою винятково «чоловічій» Ґонкурівській премії. Але нею відзначені не тільки жінки-письменниці, а й деякі чоловіки. Перша премія була вручена 4 грудня 1904 р. літераторці М. Аррі за книжку «Завоювання Єрусалима». Пізніше лауреатами премії «Феміна» стали Р. Роллан (1905), А. де Сент-Екзюпері (1931), А. Ебер (1982) та ін. Премія «Феміна» спочатку віншувала тільки французьких мисткинь і митців за найкращий твір французької літератури за поточний рік у віршах чи прозі. З 1985 р. премію присуджують також зарубіжним письменникам і письменницям. «Феміну» вручають щорічно в першу середу листопада в палаці Крійон на Єлисейських Полях у Парижі.

Одна з найпрестижніших літературних премій Великої Британії - Жіноча літературна премія (The Women's Prize for Fiction, раніше — Літературна премія «Оранж» (Orange Broadband Prize for Fiction). Цією премією щороку нагороджують письменницю будь-якої національності за найкращий роман, написаний англійською мовою, й опублікований у Великій Британії за минулий рік. Премія була заснована для того, щоб відзначати літературні досягнення письменниць. На створення премії організаторів підштовхнула Букерівська премія 1991 р., коли серед авторів книжок, котрі потрапили до короткого списку, не виявилося жодної жінки. Тоді група чоловіків і жінок, які працювали в книжковій індустрії, автори, видавці, літературні агенти, продавці книжок, бібліотекарі, журналісти, зібралися, щоб обговорити цю проблему. Дослідження засвідчило, що досягнення жінок в галузі літератури часто не відзначали основними літературними нагородами.

Переможниця премії отримує грошовий приз, а також бронзову скульптуру Бессі, створену мисткинею Ґ. Найвен. Головні критерії відзнаки — «досконалість, оригінальність і доступність» літературного твору. Лауреатками Жіночої літературної премії стали Е. Дюнмор (1996), К. Шилдс (1998), С. Берне (1999), Л. Грант (2000), В. Мартін (2003), З. Сміт (2006), М. Робінсон (2009), М. Міллер (2012), Е. М. Хомс (2013) та ін.

Однією з найпрестижніших міжнародних премій є відзнака ПЕН-клубу (P.E.N. — перші літери англійських слів «поети», «есеїсти», «новелісти») — це міжнародне об'єднання письменників, яке було засноване в 1921 р. Щорічно міжнародний комітет ПЕН-клубу називає кращих письменників сучасності в різних жанрах.

Національна премія імені Тараса Шевченка

Почесний знак лауреата Премії імені Тараса Шевченка

Найвищою творчою відзнакою України за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва є Національна премія імені Тараса Шевченка. Заснована 1961 р., вона встановлена для нагородження за найвидатніші твори літератури, публіцистики й журналістики, музичного,

театрального та кіномистецтва, які є вершинними надбаннями українського народу, утверджують високі гуманістичні ідеали, збагачують історичну пам'ять народу, його національну свідомість і самобутність, спрямовані на державотворення та демократизацію українського суспільства. Серед лауреатів — О. Гончар (1962), М. Бажан (1965), І. Ле (1967), Ю. Збанацький (1970), О. Білаш (1975), Л. Биков (1977), Ю. Мушкетик (1980), М. Вінграновський (1984), Г. Кочур (1985), Є. Гуцало (1985), Гр. Тютюнник (1989), І. Дзюба (1991), М. Жулинський (1992), І. Багряний (1992), М. Наєнко (1996), М. Коцюбинська (2005) та ін. В Україні є й інші національні премії для відзначення в галузі літературної творчості й перекладацької справи.

У кожній країні є свої відзнаки за художні досягнення. Літературні премії визначають оригінальність та епігонство, талант і професійність, актуальність і кон'юнктуру, а також підтримують найвидатніших митців і роблять їхню творчість надбанням світової культури. Остаточно ж визначити найкращих може лише час.

Яскрава думка

Ґ. Містраль

• «Я отримала Нобелівську премію, можливо, за те, що в моїй поезії звучать голоси жінок і дітей, виразником яких я є... Людство страждає на хронічну втрату пам'яті, милосердя й співчуття. Працювати та творити можна лише тоді, коли панує мир, це загальновідома істина. А хтось хоче зробити людей німими й зануреними у відчай. Той, хто пише книжки, щодня веде непомітну боротьбу за мир у світі й у душах людей. ”Мир мій нехай буде з вами“, — ці слова Христа найчастіше повторюються у Святому Письмі з наполегливою одержимістю» (Ґ. Містраль. З нобелівської промови 1945 р.).

КОМПЕТЕНТНОСТІ

Обізнаність. 1. Назвіть відомі вам міжнародні літературні премії, які спрямовані на: а) розвиток окремих жанрів; б) підтримання певної національної культури й мови; в) загальнолюдські цінності. 2. Які часи були сприятливими й несприятливими для розвитку української перекладацької традиції? Поясніть. Читацька діяльність. 3. Прочитайте монолог Гамлета англійською та переклади українською (П. Куліша, М. Старицького, Юрія Клена, Л. Гребінки). Порівняйте. Людські цінності. 4. Оберіть одного з лауреатів або лауреаток Нобелівської премії в галузі літератури. Проаналізуйте його (її) творчий спадок. Який внесок було відзначено високою нагородою? Комунікація. 5. Прокоментуйте висловлювання: «Слова подорожують світами. Перекладачі керують їхніми подорожами» (італійська перекладачка А. Русконі). Ми — громадяни. 6. Знайдіть матеріал про національні премії України в галузі літератури й перекладацької справи. Теги: премія, І. Франко, М. Рильський, М. Лукаш, І. Котляревський, М. Гоголь, В. Стус та ін. Підготуйте презентації про видатних письменників (письменниць) і перекладачів (перекладачок), відзначених ними. 7. Поясніть, чому тоталітарні режими боролися з людьми культури. У чому вони вбачали «шкідливість» митців? Сучасні технології. 8. За допомогою Інтернету знайдіть і прочитайте сонет М. Драй-Хмари «Лебеді» (1928). Здійсніть невеличке дослідження й визначте: а) про кого автор пише: «О гроно п'ятірне нездоланих співців, / крізь бурю й сніг гримить / твій переможний спів, / що розбиває лід одчаю і зневіри»?; б) як склалися долі цих митців; в) який внесок кожен із них зробив в українську перекладацьку традицію. 9. Розкрийте зв'язок сонета М. Драй-Хмари «Лебеді» з його перекладом вірша С. Малларме «Лебідь». За допомогою Інтернету з'ясуйте, яку роль відіграли ці твори в житті митця. Творче самовираження. 10. Напишіть лист до журі міжнародної премії про номінації улюбленого автора (авторки). Лідери й партнери. 11. Робота в групах. Уявіть, що ви в складі журі міжнародної премії. Підготуйте представлення 1-2 номінантів (за вибором). Довкілля та безпека. 12. Які ризики й небезпеки сучасного світу допомагає долати література? Поясніть. Навчаємося для життя. 13. Порекомендуйте однокласникам книжку сучасного зарубіжного автора, яку ви прочитали з інтересом. Назвіть перекладача, висловте оцінку щодо перекладу. Поясніть, чому саме цей твір привернув вашу увагу. 14. Довкола українського журналу іноземної літератури «Всесвіт» (заснований 1925 р.) гуртувалася плеяда перекладачів, які створили самобутню школу й підняли українську культуру на якісно інший рівень (М. Рильський, Є. Дроб'язко, М. Лукаш, Г. Кочур, Є. Попович, О. Сенюк, С. Борщевський, Вс. Ткаченко та ін.). Поділіться на пари або групи, підіть у бібліотеку або вийдіть на його сайт (http://www.vsesvit-journal.com/), ознайомтеся з декількома номерами «Всесвіту». Що привернуло вашу увагу? Які здобутки зарубіжних авторів і в чиїх перекладах представлені? Поділіться враженнями про прочитані твори.