Зарубіжна література. Профільний рівень. Повторне видання. 10 клас. Ніколенко

Франція

Фредерік Стендаль (Анрі-Марі Бейль)

1783-1842

Роман — це дзеркало, з яким ідеш уздовж битого шляху. Іде людина з дзеркалом, а ви обвинувачуєте її в аморальності! У дзеркалі відображається бруд, а ви винуватите дзеркало! Обвинувачуйте вже скоріше битий шлях, з його брудними калюжами, або, ще краще, дорожнього наглядача, який допускає, щоб вони застоювались та утворювали болото.

Стендаль

  • 1. Пригадайте, який внесок зробив у розвиток французького роману О. де Бальзак.
  • 2. Робота в групі. Групі «істориків» — підготувати повідомлення: а) про історичні умови розвитку Франції між Французькою революцією та Липневою революцією 1830 р.; б) про Наполеона як історичного діяча.

Анрі-Марі Бейль (літературний псевдонім Фредерік Стендаль) народився 23 січня 1783 р. в м. Греноблі (Франція) у родині адвоката. Мати хлопчика рано померла, і батько доручив виховання сина католицькому священнику — абатові Ральяну, який суворо ставився до юнака. Потайки від вихователя Анрі-Марі почав читати праці філософів-просвітителів (Д. Дідро, Вольтера та ін.). У 1797 р. вступив до Центральної школи м. Гренобля, потім батько відправив його до Парижа для навчання в Політехнічній школі, проте туди він так і не вступив через політичні події. Стендаль прибув до Парижа через кілька днів після листопадового перевороту 1799 р. (18 брюмера), коли молодий Наполеон І Бонапарт прийшов до влади й оголосив себе першим консулом. У 1800 р. сімнадцятилітній Стендаль вступив в армію Наполеона. Брав участь у походах армії Наполеона в різних країнах, зазнав жахи поразок і відступів.

Ж. Л. Давид. Портрет Наполеона в робочому кабінеті. 1812 р.

Після падіння влади Наполеона Стендаль виїхав до Італії. Він полюбив цю країну, у якій поширювалися волелюбні ідеї. 1821 р. в Італії відбулися повстання опозиції, відомої як рух карбонаріїв (Неаполь, Турин та ін.). Співчуття Стендаля до карбонаріїв дало підстави австрійському урядові звинуватити письменника в підтримці повстанців і запропонувати йому терміново залишити країну. Однак перебування в Італії залишило глибокий слід у творчості Стендаля. Він із захопленням вивчав італійське мистецтво, живопис, музику. Ця країна надихнула його на твори: «Історія живопису в Італії», «Римські прогулянки», новели «Італійські хроніки», роман «Пармський монастир», повість «Ваніна Ваніні» та ін.

У Франції правила династія Бурбонів, яка викликала гостру критику митця. Ставлення письменника до реакції й режиму Реставрації втілено в його романах. У 1830 р. він отримав від короля Луї Філіппа призначення консулом у маленьке містечко Чівітавекк’я.

23 березня 1842 р. Стендаль помер у м. Парижі. На його могилі, на кладовищі Монмартр, згідно із заповітом митця, викарбувані слова: «Писав. Кохав. Жив».

Стендаля вважають засновником реалістичного соціально-психологічного роману у Франції. У статті «Расін і Шекспір» він стверджував, що «теперішнє покоління не схоже на тих маркізів у розшитих золотом камзолах і великих чорних перуках, які були героями п’єс Расіна та Мольєра». Письменник закликав створювати «сучасні трагедії» прозою, досліджувати складну природу людини й суспільства, як це робив В. Шекспір. Мистецтво, на думку Стендаля, має бути правдивим і бойовим, слугувати громадському благу, виявленню сутності людини й суспільства. Ці погляди втілено в його романі «Червоне і чорне» (1830), який став шедевром світової класики.

«ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ» (1830). Документальна основа. За основу сюжету взято матеріали судової хроніки над Антуаном Берте, про якого митець дізнався з газети. Сину коваля Антуанові Берте, що був учителем у домі провінційного дворянина й вчинив замах на життя дружини господаря, було винесено смертний вирок. Стендаль детально стежив за цим судовим процесом, що дав поштовх для створення соціально-психологічного роману. Кримінальна історія не є основною у творі, вона лише наслідок подій, тривалих колізій життя головного героя Жульена Сореля та його оточення. Письменник прагнув відтворити духовний стан суспільства та свого покоління в складний історичний період між двома французькими революціями. В епіграфі «Правда, сувора правда» (Дантон) акцентовано на бажанні письменника бути максимально точним у відтворенні подій та духовних колізій.

Е. Делакруа. Свобода, що веде народ. 1830 р.

Наполеон — кумир французької молоді початку XIX ст.

За часів Стендаля багато юнаків ідеалізували Наполеона, прагнули бути схожими на нього. У листопаді 1799 р., унаслідок державного перевороту, Наполеон ІБонапарт (1769-1821) став першим консулом, а 18 травня 1804 р. — імператором Франції. На початку 1800-х років військо Наполеона захопило деякі європейські країни (прусська, польська, австрійська кампанії). Однак поразка Наполеона у війні 1812 р. похитнула позиції його уряду й спричинила формування в Європі антифранцузької коаліції. Після вступу військ коаліції до Парижа 6 квітня 1814 р. Наполеон відмовився від престолу, повернувся на трон у березні 1815 р. Поразка біля Ватерлоо змусила його вдруге зректися влади 22 червня 1815 р. Останні дні прожив на острові Святої Єлени. Культ Наполеона відтворено в романі «Червоне і чорне» Стендаля.

А.-Ж. Гро. Наполеон на полі битві біля Прейсиш-Елау. 1807 р.

Історія в романі. Формування Ф. Стендаля як письменника припало на складний час в історії Франції та всієї Європи. Бурхливі події Французької революції (1789-1794) вплинули на свідомість юнака. Він переймався ідеями свободи, рівності та братерства. Як відомо, Французька революція зазнала поразки, і після неї настав тривалий період Реставрації монархії. У той час Франція пережила кілька державних переворотів. Липневу революцію 1830 р. умовно називають «другою французькою революцією». Це було повстання, що призвело до падіння влади Карла X й приходу на престол його кузена — Луї Філіппа, герцога Орлеанського, який установив більш ліберальний режим і підвищив роль буржуазії. Дія роману триває з 1826 по 1830 р., тобто в той період, коли Наполеон зрікся влади й у Франції, замість романтичних настроїв, утверджувалися прагматичні, буржуазні відносини. Настрої французького суспільства — великі сподівання й розчарування, прагнення здійснити щось героїчне й неможливість це зробити — перед Липневою революцією 1830 р. відображено в романі «Червоне і чорне», створеному саме того буремного року.

У «Червоному і чорному» відтворено захоплення молоді Наполеоном (Жульєн Сорель вважає його своїм кумиром) і навіть далеке XVI ст. (коли Матильда де ла Моль розповідає про трагічну смерть свого предка, коханця королеви Маргарити Наваррської). Пані де Реналь збирається їхати до короля Карла X, щоб просити помилування для коханого.

Гроші й суспільство. «Червоне і чорне» — широка панорама життя французького суспільства періоду Реставрації. Події твору відбуваються в провінційному містечку Вер’єрі, духовній семінарії Безансона й столиці Франції — Парижі.

Перед читачами проходить галерея різних соціальних типів: чиновники провінційного містечка, священнослужителі різних рангів, представники аристократії, судді, селяни, слуги, робітники, ув’язнені, жінки з різних соціальних верств тощо. Образ головного героя Жульена Сореля, котрий мусить сам проторювати собі дорогу в житті, поєднує все це різноманіття доль, поглядів і людських характерів.

Підзаголовок «Хроніка XIX століття» має подвійний зміст. З одного боку, автор підкреслив у підзаголовку документальну основу твору, а з іншого — виступив як літописець своєї доби.

Гроші як засіб досягнення влади й кар’єри, як необхідна умова того, щоб людина посіла гідне місце в суспільстві, відіграють у романі основну роль. Гроші є наскрізною темою роману, яка поєднує різні соціальні шари й прошарки, столицю та провінцію, визначає біографію головного героя.

Іван Франко про Стендаля

«Завдяки зусиллям могутніх талантів і могутніх мислителів — Стендаля, Бальзака, Флобера, братів Ґонкур та Е. Золя — межі роману розширились у небувалий досі спосіб; при тому вони поглибили цей роман, удосконалили метод творчості й вивели його на шлях суспільно-психологічних дослідів».

Жульєн Сорель — новий герой свого часу. У центрі роману «Червоне і чорне» письменник поставив звичайну людину — плебея, сина власника лісопильні, Жульєна Сореля, який прагне досягнути успіхів у житті й зробити кар’єру. Зростаючи серед грубих і неосвічених людей, він з юних літ вирізнявся надзвичайною обдарованістю та великим бажанням досягти в житті високої мети. Книжки були друзями й вихователями його чутливої душі. Першим учителем Жульена Сореля став старий лікар, кавалер ордену Почесного легіону, який брав участь в італійських походах армії Наполеона. Від нього юнак почув розповіді про Бонапарта, бідного й невідомого поручика, який став відомим. Жульєн живе думками про Наполеона, котрий зумів завоювати половину Європи. Його також приваблювали видатні діячі Французької революції — Дантон, Робесп’єр та ін. Жульєн Сорель теж прагнув здійснити щось визначне й героїчне в житті, але прагматичне суспільство не давало йому жодних шансів. У романі поступово розгортається конфлікт між романтичними ілюзіями головного героя та суспільством, де все визначають гроші, влада й титули.

Кадр із кінофільму «Червоне і чорне» (реж. Ж. Даніель Верхак, Німеччина, Франція, Італія, 1997 р.)

Завдяки своїм здібностям і прагненню до самоосвіти Жульєн Сорель знайшов підтримку в абата Шелана, який порекомендував його меру Вер’єра — пану де Реналю — як гувернера для дітей. Пан де Реналь приймає Жульена Сореля у свій дім, а точніше, вважає його «гарним надбанням», купляючи в його батька, старого Сореля, який торгується за свого сина, вимагаючи якомога більшої платні.

Жульєн Сорель страждає не тільки через відсутність грошей, а й через своє принижене становище. Він розуміє, що людині без грошей та звання важко досягти успіхів у суспільстві. Та все ж таки герой не відступає від своїх честолюбних планів. Крок за кроком він завойовує повагу пана де Реналя та всіх мешканців його будинку. Юнак сприймає роботу лише як перший крок для подальшого просування в обраній кар’єрі священнослужителя.

Несподівано пані де Реналь виявила симпатію до здібного юнака, і між ними спалахнула палка пристрасть. Стендаль показує різні етапи кохання, яке відкриває Жульєнові Сорелю себе самого й цілий світ. Спочатку він сприймає кохання як «битву», «воєнну кампанію» у боротьбі з такими пихатими багатіями, як пан де Реналь. Але поступово юнак віддається любовним почуттям з усією щирістю й силою молодості. Однак Жульєнові Сорелю та Луїзі де Реналь не судилося бути довго щасливими. Унаслідок суспільного осуду та порушення церковних законів Жульєн Сорель вимушений залишити дім пана де Реналя й виїхати на навчання в семінарію в Безансоні.

У Вер’єрі Жульєн Сорель побачив марнославство та жагу збагачення пана де Реналя, його суперника — Вально й інших провінційних чиновників. Але і в Безансоні на нього чекали не кращі враження. Семінаристи, за спостереженнями Жульена, переймалися не стільки служінням богові, скільки прагненням отримати хороші парафії та розбагатіти. Герой не поділяє їхні тваринні інстинкти, брутальні розваги, марні розмови, тому в церковному середовищі, як і у Вер’єрі, він протиставлений іншим. Жульєн зробив висновок: що більше він знає і мислить, то більше заздрісних ворогів у нього з’являється. Тож Жульєн продовжує відшліфовувати вміння лицемірити, яке почав опановувати у Вер’єрі.

Жульєн Сорель не зміг здійснити нічого героїчного в житті, його романтичні мрії так і залишилися ілюзіями, їм не було місця в прагматичному суспільстві.

Щасливий збіг обставин і підтримка абата Пірара привели Жульена Сореля в будинок маркіза де ла Моля, представника столичної верхівки та державного діяча. Там герой, який постійно вчиться, тепер спрямовує всі свої зусилля на опанування «мистецтва жити в Парижі», тобто гарно одягатися, мати вишукані манери, вести світський спосіб життя. Спостерігаючи за легковажним життям столичної аристократії, герой усвідомлює, що він має набагато більше розуму й здібностей, проте його низьке походження та відсутність грошей не дають змоги посісти гідне місце в суспільстві.

Кадр із кінофільму «Червоне і чорне» (реж. Ж. Даніель Верхак, Німеччина, Франція, Італія, 1997 р.)

У домі пана де ла Моля Жульєн зустрічає нове кохання — Матильду, дочку господаря. Спочатку пихатість і чванливість юної Матильди викликають у Жульєна Сореля відразу й ненависть. Однак із часом він переконується, що Матильда — не бездушна лялька, а розумна дівчина, яка зовсім не схожа на дівчат свого часу. ІМатильда бачить у Жульєнові незвичайного героя. Відчуваючи його внутрішню силу й гордість, вона навіть думає: «Невже він Дантон?» Романтично налаштована дівчина покохала Жульєна Сореля, проте в її душі борються марнославство титулованої особи та велика пристрасть, яка згодом перемагає. А Жульєн, зазнавши мук приниження та сумнівів, нарешті стає рівним у коханні. У момент найбільшого щастя для героя, коли Матильда готова взяти з ним шлюб, а її батько навіть добився для нього посади поручика та надав грошову ренту, пан де ла Моль отримав лист від пані де Реналь, у якому вона обвинувачує Жульєна в ницості й жадібності, у використанні жінок із вищого світу для досягнення марнославних планів.

Цей лист — своєрідна кульмінація роману. Жульєн, який розуміє, що руйнується все, до чого він так довго йшов у житті й до чого доклав так багато зусиль, у розпачі вирушає у Вер’єр і стріляє в пані де Реналь у місцевій церкві. Незважаючи на те, що пані де Реналь не загинула й навіть вибачила героя, на Жульєна Сореля чекає смертна кара. Обидві жінки — Матильда де ла Моль, яка чекає дитину від Жульєна, і пані де Реналь, яка кохала його понад усе, прагнуть урятувати героя, та він відмовляється від апеляції, ніби шукаючи смерті. Чому? Можливо, тому, що його кар’єра, до якої він так довго й важко йшов, остаточно зруйнована. Можливо, у нього не залишилося сил для боротьби із суспільством, у якому він так і не зміг стати героєм і переможцем. А можливо, тому, що жити в приниженому становищі, приземленим життям він не може... У своєму слові на суді Жульєн Сорель визнає провину — замах на вбивство, але водночас і обвинувачує суспільство, яке «вбиває» усе людське та талановите.

У «Червоному і чорному» поєднано елементи романів біографії, випробування, кар’єри, виховання, хроніки, які формують новий різновид реалістичного роману — соціально-психологічний.

Доля Жульєна Сореля була трагічною. Йому, людині з винятковими здібностями, не знайшлося місця в буржуазному суспільстві, де романтичні герої стали непотрібними. Гроші, титули, посади, прагматичний розрахунок значили тоді набагато більше, ніж високі ідеї. Отже, образ Жульєна Сореля — це ще одна інтерпретація образу «зайвої людини», яка так і не змогла реалізуватися.

Кадр із кінофільму «Червоне і чорне» (реж. К. Отан-Лара, Франція, Італія, 1954 р.)

Новаторство Стендаля. У створенні роману Стендаль використав досвід письменників доби Просвітництва (Д. Дефо, Г. Філдінга, Вольтера, Ж. Ж. Руссо та ін.), які першими стали зображувати людину та її приватне життя на тлі суспільства. У жанрі просвітницького роману з’явилися нові художні простори — вулиці, площі, провінція тощо. Та все ж таки Стендаль зробив значний крок уперед у жанрі роману, показавши багатогранний вплив середовища на життя та духовний світ героя. Органічний зв’язок людини з її оточенням відрізняє роман «Червоне і чорне» від романів минулого століття. Окрім того, якщо герой у романах доби Просвітництва випробовувався в мандрах, пригодах і незвичайних обставинах, то Жульєн Сорель випробовується на духовну міцність самою дійсністю. Реальне життя постійно вчить героя та змушує його робити моральний вибір.

Стендаль був новатором у жанрі роману, започаткувавши такий його різновид, як соціально-психологічний роман. Автор проникає в глибини психології людини, показує сумніви, вагання, несподівані зміни духовних станів особистості на широкому тлі доби. Важливою складовою соціально-психологічного роману Стендаля є типовість обставин і художніх образів. Доля Жульена Сореля, який піднімається з низів до аристократичних верхів, була характерною для того часу. Типовими були й інші образи, створені письменником, — чиновники, аристократи, священнослужителі тощо.

Треба зазначити в романі органічне поєднання реалістичних і романтичних елементів. Головний герой Жульєн Сорель на початку свого життєвого шляху має романтичні ілюзії, які поступово руйнуються під впливом прагматичного суспільства. Історії кохання Жульєна Сореля з пані де Реналь і Матильдою де ла Моль також не позбавлені ореолу романтизму. Жінки бачили в Жульєнові Сорелі незвичайного героя. Вплив естетики романтизму в романі «Червоне і чорне» виявляється також у поєднанні об’єктивної оповіді із численними психологічними розповідями про те, що відбувається в людській душі, про думки й почуття персонажів, їхній складний духовний світ. Та все ж таки реалістичні елементи переважають у романі «Червоне і чорне» над романтичними.

ВЗАЄМОДІЯ РОМАНТИЗМУ ТА РЕАЛІЗМУ В РОМАНІ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Романтичні елементи

Реалістичні елементи

Романтичні захоплення та мрії Жульєна Сореля.

Достовірне зображення реального життя, яке поступово руйнує романтичні ілюзії героя.

Історії кохання.

На почуття персонажів надзвичайно впливають думка суспільства, соціальні забобони, майнові та правові обмеження.

Головний герой вирізняється з-поміж свого оточення.

Герой вимушений діяти відповідно до норм і законів свого оточення, замість героїчної кар’єри військового вирішив стати священником, щоб отримувати більшу платню.

Романтичні описи природи, де Жульєн почувається вільним.

Правдиве зображення різних суспільних верств, грошових відносин, звичаїв, побуту.

Конфлікт романтичної мрії героя та дійсності.

Герой поступово відмовляється від романтичних мрій, керується розрахунком, інтегрується в буржуазне суспільство.

Заглиблення у внутрішній світ персонажів.

Вчинки, думки, почуття персонажів обумовлені умовами життя, оточенням, обставинами виховання та існування.

Індивідуальний стиль Стендаля. Роман «Червоне і чорне» характеризується надзвичайною точністю реалістичних описів і деталей. Уже з перших сторінок твору читачі опиняються в містечку Вер’єрі й ніби стають свідками певних подій. Письменник достовірно змальовує побут, одяг, помешкання, звичаї людей. Як реаліст, він акцентує увагу на найменших дрібницях життя мешканців Вер’єра — способі життя родини пана де Реналя, умовах, у яких зростав Жульєн Сорель, розмовах у середовищі провінційних обивателів. Так само правдиво й точно Стендаль зображає столичне життя й життя семінаристів.

Важливою особливістю стилю письменника є сувора простота, лаконізм, відсутність пишних фраз. У листі до О. де Бальзака Стендаль писав: «Я ненавиджу красномовний стиль...»

У романах митця сучасники помітили перевагу логіки й аналітичності над емоційністю й поетичною образністю. Жульєн Сорель уважно спостерігає за життям навколишнього середовища, аналізує вчинки та звички провінційних і столичних мешканців, робить висновки, намагається виробити власну поведінку й манеру спілкування. Так само й автор, який ніби збоку стежить за подіями, виявляє надзвичайну спостережливість, установлює причинно-наслідковий зв’язок подій.

У романі використано різні засоби психологізму — монологи й діалоги, пряма і непряма мова, пейзажі, виразні деталі тощо. «Мистецтво не може зворушувати душі інакше, як тільки зображуючи людські пристрасті», — писав Стендаль. Він вважав, що майстерність письменника полягає в тому, щоб «бути ясним» і «хвилюючим». Поєднання суворої правди реальної дійсності з описами людських пристрастей робить роман «Червоне і чорне» напрочуд цікавим і захопливим.

Стендаль «Про кохання»

Трактат Стендаля «Про кохання» дає уявлення про погляди митця щодо складної природи цього почуття. Він вважав, що є чотири види кохання: 1) кохання як нездоланна пристрасть; 2) кохання-розвага відповідно до світських звичаїв; 3) фізичне кохання, засноване на інстинктах; 4) кохання-марнославство, коли, наприклад, чоловік тішить своє самолюбство, володіючи гарною жінкою, як коштовною річчю чи добрим конем. Про зародження кохання Стендаль писав, що воно має кілька етапів: захоплення, думка про насолоду, надія, поступове наближення до об’єкта кохання, перша кристалізація кохання (пошук чеснот в об’єкті поклоніння), сумніви, друга кристалізація (усвідомлення «вона (або він) мене кохає»). «Жінкою не може керувати звичка до поміркованості, натомість чоловіки, хоча й інколи віддаються пристрасті, мають більше розуму та розважливості в любовних справах».

• А як ви вважаєте? Думки з трактату «Про кохання» подеколи перегукуються із сюжетними колізіями роману «Червоне і чорне». Знайдіть ці збіги.

Символіка. У творі Стендаля є чимало промовистих символів, які своєрідно висвітлюють образи персонажів і ситуації, ніби повертають їх різними гранями. Сама назва роману є символічною, до того ж багатозначною. Червоний колір уперше з’являється в описі вер’єрської церкви (світло, що пробивалося через червоні завіси на вікнах), куди прийшов Жульєн Сорель, зробивши перший крок до своєї кар’єри. У фіналі роману герой стріляє в пані де Реналь у тій самій церкві, і червона кров проливається на підлогу споруди. А ще червоний колір — це колір Христа, його жертви заради людей. «Але люди так віддалилися від Бога», — стверджує письменник... Також червоний колір асоціюється з почуттям кохання та трагедією. Відомо, що за часів Стендаля офіцерські мундири були червоного кольору (Жульєн мріяв про кар’єру військового), тому, можливо, тут є протиставлення романтичної мрії та прагматичного розрахунку героя. Чорний колір теж має різні символічні значення — це одяг священнослужителів, знак смерті, аскетизм і простота на противагу розкошам і марнославству. Тож що означає назва «Червоне і чорне»? Кожний розуміє її по-своєму. Тим більше, що наступний (незавершений) роман Стендаля мав назву «Червоне і біле». Тут можна робити різні припущення щодо подальшого розвитку задуму митця.

Сучасники Стендаля про «Червоне і чорне»

«Пану Бейлю, який малює своїх персонажів і в дії, і в діалозі, достатньо кількох слів, він не стомлює вас описами, він прагне драми й досягає її одним словом, однією думкою» (О. де Бальзак).

«“Червоне” означає, що якби Жульєн народився раніше, він був би солдатом, але в його час він мусив на себе одягти сутану, звідси — “чорне”» (Е. де Форг).

У романі є і інші символи. Наприклад, Жульєн Сорель ховає хрест Почесного легіону, який дістався йому в спадок від старого лікаря. Це символ пам’яті юнака про єдину людину, яка в дитинстві любила його, а також прагнення здійснити щось героїчне в житті. Скеля, де переховується герой, стає його захистом і притулком від лицемірства та приниження. Там, на лоні природи, він відчуває себе вільним від суспільства, тому скеля в романі — символ волелюбності героя.

Чимало деталей, пов’язаних із любовними історіями, теж стають символічними. Наприклад, пасмо відрізаного волосся Матильди де ла Моль — символ подолання нею пихатості. До речі, Матильда в певний день носила траур на знак жалоби за загиблим родичем, коханцем Маргарити Наваррської. Це символ романтичної свідомості героїні.

Маркіз де ла Моль прагне, щоб Жульєн Сорель, який виконував обов’язки секретаря, позбавився провінційних манер, і просить його замінити чорний костюм на синій, більш вишуканий та світський. Він навіть посилає Жульєна в театр, щоб той навчився правильно поводитися в столичному товаристві. Отже, до юнака ставляться в столиці як до частини інтер’єру, що має відповідати запитам знатного аристократа. До речі, Жульєн ще не один раз буде перевдягатися в різні костюми, щоб виконати доручення маркіза де ла Моля (то в прості, то у вишукані). Тож чорний колір одягу священнослужителя в Парижі вже не є основним для Жульєна, що за будь-яку ціну прагне досягти успіхів у житті.

Роман «Червоне і чорне», спонукає до роздумів. Для кожного покоління тут знайдуться цікаві сторінки, які змусять замислитися над тим, що потрібно молодій людині та як вона входить у широкий світ, чого прагне й що заважає здійснитися її мріям.

Теорія літератури

Індивідуальний стиль — сукупність ознак, художніх засобів і прийомів, які характеризують творчість письменника або окремий його твір, визначають самобутність манери митця, його художню майстерність.

ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ (1830)

Роман

(Скорочено)

ЧАСТИНА ПЕРША

Правда, сувора правда.

Дантон

У першій частині роману події відбуваються в місті Вер’єрі. Пан де Реналь та його дружина шукають гувернера для своїх дітей. Їм порекомендували молодого Жульєна Сореля, який мав здібності до навчання. У ті часи все визначали гроші й марнославство. Тому батько Жульєна, господар лісопилки, торгується з мером за платню, яку буде отримувати його син. Чи про це мріяв юнак? Ні, він хотів виїхати з Вер'єра, знайти собі дорогу в житті, тому роботу в домі пана де Реналя сприйняв тільки як початок своєї майбутньої кар’єри. Усвідомивши, що найбільші прибутки отримували в той час священнослужителі, Жульєн готується стати одним із них. Однак його ніколи не залишали почуття внутрішньої гідності та мрія досягти вершин у житті.

IV. Батько і син

Е sara mia colpa.

Se colie?

Machiavelli1

(...) Підходячи до лісопилки, дядько Сорель голосно гукнув Жульєна; ніхто не озвався. Він побачив тільки своїх старших синів, справжніх велетнів, що, озброївшись важкими сокирами, обтесували ялинові стовбури, готуючи їх до розпилювання. (...) Він попрямував до сараю, але, увійшовши туди, не знайшов Жульєна на тому місці, біля пилки, де він мусив бути. Нарешті він помітив його за п’ять чи шість футів вище: той сидів верхи на бантині. Замість того щоб уважно стежити за пилкою, Жульєн читав книжку. Ніщо не могло завдати старому Сорелю такої прикрості; він ще так-сяк міг би дарувати Жульєнові його делікатну будову, непридатну для фізичної праці й таку неподібну до будови його старших синів; але ця пристрасть до читання була йому ненависна: сам він не вмів читати.

1 Чи ж винен я, що так воно є? (Макіавеллі) (іт.).

Він гукнув Жульєна два чи три рази, але марно. Юнак так заглибився в книжку, що це навіть більше, ніж звук пилки, заважало йому почути громовий голос батька. (...) Сильним ударом він вибив із рук Жульєна книжку, і вона полетіла в струмок; від другого удару, не меншої сили, по потилиці, Жульєн утратив рівновагу. Він мало не впав із висоти дванадцяти чи п’ятнадцяти футів на важелі працюючої машини, які його розчавили б, але батько на льоту схопив його лівою рукою.

— Ну, ледарю! Ти що ж, завжди читатимеш свої проклятущі книжки, коли треба наглядати за пилкою? Читай їх увечері, коли ти марнуєш час у кюре1, скільки влізе!

1 У Франції парафіяльний католицький священник.

Жульєн, хоч і приголомшений ударом і весь у крові, усе ж пішов на вказане місце біля пилки. Сльози виступили в нього на очах — не так від болю, як від смутку, що пропала улюблена книжка.

— Злазь, тварюко, мені треба з тобою поговорити! (...)

За останній рік його гарне обличчя вже почало викликати симпатії дівчат. Усі зневажали його, як кволе створіння, і Жульєн усім серцем полюбив того старого полкового лікаря (...).

Цей лікар інколи відкупляв у старого Сореля його сина на цілий день і давай йому уроки латини й історії, тобто того, що сам знав з історії, — це була італійська кампанія 1796 року. Умираючи, він заповів йому свій хрест Почесного легіону, несплачені залишки його маленької пенсії та три-чотири десятки книжок; найдорогоцінніша з них тільки що шубовснула в міський потік (...).

Як тільки вони ввійшли в дім, Жульєн почув на своєму плечі важку руку батька; він затремтів, чекаючи, що його зараз битимуть. (...)

V. Переговори

Cunctando restituit rem.

Ennius2

— Кажи мені, та не бреши, якщо можеш, звідки ти знаєш пані де Реналь, коли ти з нею розмовляв.

— Я ніколи з нею не розмовляв, — відповів Жульєн, — ніколи не бачив цієї дами, крім як у церкві.

— Ти, мабуть, задивлявся на неї, підлий нахабо!

— Ніколи! Ви знаєте, що в церкві я не бачу нікого, крім Бога, — додав Жульєн, прикидаючись святошею, бо думав, що це врятує його від стусанів.

2 Загаянням урятував справу (Енній) (латин).

(...) — Ти якось утерся в довіру до пана кюре чи ще там когось, і тобі виклопотали тепле місце. Іди складай речі, я поведу тебе до пана де Реналя, ти в нього будеш вихователем дітей.

— А що я за це матиму?

— Харчі, одяг і триста франків платні.

— Я не хочу бути лакеєм.

— Тварюко, та хто тобі каже, щоб ти був лакеєм? Хіба я хочу, щоб мій син був лакеєм?

— А з ким я їстиму? (...)

Кадр із кінофільму «Червоне і чорне» (реж. Ж. Д, Верхак, Німеччина, Франція, Італія. 1997 р.)

Боязнь, що доведеться їсти зі слугами, не була природна для Жульєна. Щоб вийти в люди, він міг би витримати й куди тяжчі злигодні. Цей страх він підхопив із «Сповіді» Руссо. То була єдина книжка, яка малювала йому світське життя. (...)

Крім полум’яної душі, Жульєн мав надзвичайну пам’ять, яка, правда, нерідко буває і в дурнів. Щоб полонити серце старого абата Шелана, від кого, як він добре знав, залежало все його майбутнє, юнак вивчив назубок увесь Новий Заповіт по-латині. (...) Другого дня рано-вранці пан де Реналь послав по старого Сореля; примусивши почекати на себе годину або й дві, той нарешті прийшов, почавши із самого порога перепрошувати й розводити церемонії. Після довгих розпитувань манівцями Сорель переконався, що його син їстиме з хазяїном і хазяйкою, а в ті дні, коли будуть гості, — в окремій кімнаті з дітьми. (...)

Кадр із кінофільму «Червоне і чорне» (реж. К. Отан-Лара, Франція, Італія, 1954 р.)

— Ну добре, — спроквола мовив Сорель, — тепер нам треба тільки порозумітися про одну річ: скільки ви йому платитимете.

— Тобто як? — скрикнув обурений пан де Реналь. — Адже ми вчора домовилися: я даю триста франків; думаю, що цього досить, а може, і забагато.

— Ви пропонували стільки, я не заперечую, — сказав старий Сорель, ще більше розтягуючи слова, і раптом йому сяйнула геніальна думка... Він пильно подивився в очі панові де Реналю й проказав: — В іншому місці ми знайдемо й краще.

На ці слова обличчя мера пересмикнулося. Але він опанував себе (...). Було обмірковано всі численні пункти, що мали визначати нове становище Жульєна; платня не тільки була підвищена до чотирьохсот франків, але її мусили видавати наперед, першого числа щомісяця.

— Гаразд, я видам йому тридцять п’ять франків, — сказав пан де Реналь.

— Щоб заокруглити суму, такий багатий та щедрий чоловік, як наш пан мер, — промовив селянин улесливо, — дасть уже тридцять шість франків.

— Гаразд, — відповів пан де Реналь, — але покінчимо на цьому. (...)

Жульєн, дивуючись, що його не б’ють, поспішив із дому. Однак, ледве відійшовши з-перед батькових очей, хлопець уповільнив ходу. Він вирішив, що для його лицемірства буде корисно зайти до церкви.

Це слово вас вразило? Перше ніж удатися до такого жахливого слова, душа молодого селянина пройшла чималий шлях.

З раннього дитинства, коли він якось побачив драгунів 6-го полку в довгих білих плащах, у касках із довгими чорними султанами, — ці драгуни поверталися з Італії й прив’язували своїх коней перед ґратчастим вікном його батька, — Жульєн марив військовою службою. Пізніше він захоплено слухав розповіді старого полкового лікаря про бої біля мосту Лоді, під Арколем і Ріволі, помічав палкі погляди, що їх кидав старий на свій орден.

Та коли Жульєнові було чотирнадцять років, у Вер’єрі почали будувати церкву, яку для такого маленького містечка можна назвати розкішною. (...)

Раптом Жульєн перестав говорити про Наполеона; він заявив, що хоче стати священником, і його тепер постійно бачили на лісопилці з латинською Біблією, яку дав йому кюре, — він вивчав її напам’ять. (...) Хто б міг подумати, що це юне, майже дівоче обличчя, таке бліде й лагідне, таїло непохитну рішучість витерпіти які завгодно муки, аби лише проторувати собі дорогу. Для Жульєна це означало насамперед виїхати з Вер’єра; він ненавидів свій край. Від усього, що він тут бачив, холонуло серце.

З раннього дитинства в нього бували хвилини надзвичайного піднесення. Він із насолодою поринав у мрії, уявляючи, як його будуть знайомити з паризькими красунями, і він зуміє привернути їхню увагу якимсь надзвичайним вчинком. Чому б одній із них не покохати його, як покохала Бонапарта, коли він ще був бідним, блискуча пані де Богарне? Протягом багатьох років у житті Жульєна не було, здається, жодної хвилини, коли б він не повторював собі, що Бонапарт, нікому не відомий бідний лейтенант, став володарем світу за допомогою тільки своєї шпаги. Ця думка втішала його в нещастях (...).

«Коли Бонапарт примусив говорити про себе, Франція боялась іноземної навали; військові доблесті були необхідні, і вони були в моді. А тепер священник у сорок років одержує платню сто тисяч франків, тобто втричі більше, ніж уславлені генерали Наполеона. Священникам потрібні люди, які допомагали б їм. Ось і цей мировий суддя, така світла голова, такий раніше чесний старий, — а від страху не догодити молодому тридцятилітньому вікарієві ганьбити себе. Треба стати служителем культу».

Одного разу, саме в розпалі свого удаваного благочестя, коли він уже два роки студіював теологію, Жульєн раптом виказав себе несподіваним вибухом вогню, що пожирав його душу. Це трапилося в пана Шелана: на обіді, де були присутні священники, яким добрий кюре рекомендував Жульєна як чудо премудрості, він несподівано почав захоплено звеличувати Наполеона. Щоб покарати себе за це, Жульєн прив’язав до грудей праву руку, удаючи, що звихнув її, перевертаючи ялинову колоду, і носив її в такому незручному положенні протягом двох місяців. Після цієї тяжкої кари він сам себе простив.

Ось який був цей вісімнадцятирічний юнак, такий кволий на вигляд, що йому можна було дати не більше сімнадцяти років, який із маленьким клуночком під пахвою входив тепер у розкішну вер’єрську церкву.

Вона була темна й порожня. З нагоди свята всі вікна були запнуті червоною тканиною, і сонячне проміння, проходячи крізь неї, створювало разючий світловий ефект, величний та суворий. Жульєна пройняв трепет. Він був сам у церкві. Хлопець опустився на лаву, яка здалася йому найкращою; на ній був герб пана де Реналя.

На лаві Жульєн помітив клаптик друкованого паперу, немов навмисно покладений тут, щоб його прочитали. Він глянув на нього й прочитав: «Подробиці страти й останні хвилини життя Луї Женреля, страченого в Безансоні...» Папірець був розірваний. На звороті можна було прочитати два слова рядка: «Перший крок».

«Хто міг покласти сюди цей папірець?» — подумав Жульєн.

— Бідолаха, — додав хлопець, зітхнувши, — його прізвище закінчується так, як і моє... — І він зібгав папірець.

Коли Жульєн виходив, йому здалося, що біля кропильниці блищить кров: це була розлита свячена вода, але від червоних завіс на вікнах вона здавалася кров’ю. Зрештою, Жульєнові стало соромно за свій таємний страх. «Невже я такий боягуз? — сказав він сам до себе. — До зброї!»

Цей заклик, що так часто лунав у розповідях старого лікаря про битви, здавався Жульєнові героїчним. Він устав і швидко попрямував до будинку пана де Реналя. (...)

VII. Спорідненість душ

(...) Холодний, справедливий, байдужий, хоча й улюблений, бо його прибуття до певної міри розвіяло в домі нудьгу, — він був добрим вихователем. У глибині душі він відчував тільки ненависть і відразу до вищого товариства, куди був допущений, — допущений тільки до краєчка стола, — чим, мабуть, і пояснювалися його ненависть і відраза. Інколи, сидячи на званих обідах, він насилу стримував свою ненависть до всього, що його оточувало. (...)

Еліза, покоївка пані де Реналь, незабаром закохалася в молодого гувернера; вона часто говорила про нього своїй пані. Через те кохання мадемуазель Елізи один із лакеїв зненавидів Жульєна. (...)

Навіть після стількох років пані де Реналь не могла звикнути до цих товстосумів, серед яких їй доводилося жити. У цьому й була причина успіху селянського юнака Жульєна. У симпатії до його благородної й гордої душі вона пізнала якусь солодку втіху, що сяяла принадністю новизни. Пані де Реналь скоро простила йому незнання найпростіших речей, яке робило його для неї ще милішим, і грубість манер, яку їй вдавалося потроху виправляти. Вона вважала, що Жульєна цікаво слухати, навіть коли він говорив про щось звичайне, хоч би мова йшла про нещасного собаку, який, перебігаючи вулицю, потрапив під колеса селянського воза. Страждання тварини викликало б у пана де Реналя тільки грубий сміх, а тут вона бачила, як болісно супляться чорні, так красиво вигнуті брови Жульєна. Потроху їй стало здаватися, що великодушність, душевне благородство й людяність властиві тільки цьому юному абатові. Йому єдиному віддавала вона всю ту симпатію й навіть захоплення, що їх збуджують ці чесноти в благородних душах. (...)

Часто, задумуючись над бідністю молодого гувернера, пані де Реналь розчулювалася до сліз. Якось Жульєн застав її, коли вона плакала.

— Ах, пані, чи не трапилося з вами якого нещастя?

— Ні, друже мій! — відповіла вона. — Покличте дітей і ходімо прогуляємося.

Вона взяла Жульєна під руку й сперлася на неї якось так, що це здалося йому дуже дивним. Вона вперше назвала його «друже мій».

У кінці прогулянки Жульєн помітив, що пані де Реналь раз у раз червоніє. Вона сповільнила ходу.

— Ви, мабуть, чули, — сказала пані, не дивлячись на нього, — що я єдина спадкоємиця дуже багатої тітки, яка живе в Безансоні. Вона мені постійно присилає всякі подарунки... Мої сини роблять такі успіхи... просто дивовижні... Отож я хотіла вас попросити прийняти від мене маленький подаруночок, на знак моєї вдячності. Це так, дрібниця, кілька луїдорів вам на білизну. Тільки... — додала вона, почервонівши ще більше, і замовкла.

— Що, пані? — спитав Жульєн.

— Тільки не треба говорити про це моєму чоловікові, — прошепотіла вона, опустивши голову.

— Я бідний, пані, але я не лакей, — відказав Жульєн, гнівно блискаючи очима, і, спинившись, випростався. — Про це ви не подумали. Я був би гірший за останнього лакея, якби дозволив собі приховати від пана де Реналя будь-що з того, що стосується грошей.

Пані де Реналь почувала себе знищеною.

— Пан мер, — провадив далі Жульєн, — п’ять разів видавав мені по тридцять шість франків із того часу, як я живу в його домі. Я можу показати свою книгу витрат панові де Реналю чи кому завгодно, навіть панові Вально, який ненавидить мене.

Після цього пані де Реналь ішла поруч із ним бліда й стурбована, і до кінця прогулянки ніхто з них не міг знайти приводу, щоб поновити розмову. (...)

Порівнюючи себе з Наполеоном, Жульєн ставився до вищого товариства, у якому він опинився, як до битви, яку мусить виграти. Незабаром він самостійно домігся підвищення платні від пана де Реналя до 50 франків на місяць. Пані де Реналь оточила Жульєна турботою. Між нею й молодим гувернером спалахнуло пристрасне кохання, яке спочатку юнак сприймав як важливу перемогу у своєрідному двобої з марнославством і багатством. Однак із часом щире кохання жінки заполонило його серце, по-новому відкрило йому себе та навколишній світ. Суспільні забобони, соціальна нерівність, шлюбний обов’язок пані де Реналь і принижене становище Жульєна Сореля не давали можливості їм досягти щастя, та все ж таки сила почуттів була нездоланною.

XII. Подорож

(...) Несподівано для себе Жульєнові захотілося побачити пані де Реналь (...). Ця щиросерда жінка явно хвилювалася. Якась вимушеність, навіть гнів порушували властивий їй вираз спокійної ясності, яка немов підносила її високо над звичайними життєвими інтересами й надавала її небесним рисам стільки чарів.

Жульєн поспішив підійти до неї. Він захоплено милувався її гарними оголеними руками, напівприкритими накинутою наспіх шаллю. (...) Захоплений цією красою, якою так жадібно упивався його зір, він не мав сумніву, що його зустрінуть приязно. Тим більше його вразила її підкреслена крижана холодність, у якій він запідозрив бажання поставити його на місце.

Усмішка завмерла на його устах; він згадав, яке місце посідає в суспільстві, особливо — в очах знатної дами й багатої спадкоємиці. (...) Розум Жульєна не був затьмарений пристрастю, а тому він зумів показати пані де Реналь, що не вважає їхні стосунки дружніми: він нічого не сказав їй про свій від’їзд, поклонився й пішов. (...)

Покоївка Еліза розповіла пану Вально про любовні стосунки пані де Реналь і Жульєна. Це була помста Елізи за те, що Жульєн відмовився взяти шлюб із нею. Пан Вально, який заздрив мерові й хотів зайняти його місце, радо скористався нагодою, і незабаром пан де Реналь отримав анонімний лист про любовні стосунки його дружини. Розпач обманутого чоловіка пригасила думка про безансонську спадщину пані де Реналь. Пані де Реналь і Жульєн написали інший анонімний лист, кинувши тінь на пана Вально.

Незважаючи на небезпеку бути викритими, пані де Реналь і Жульєн кохали одне одного. У домі пана де Реналя він був щасливий, бо міг думати, мріяти й писати. Поруч із дітьми Жульєн почувався вільним і ніби очищувався від бруду вер’єрського товариства, де потрібно було постійно лицемірити. Але думка про кар'єру не залишала юнака. Поступово Жульєн Сорель став «модним» у Вер’єрі. Його запрошували на різні зібрання, розум і здібності допомогли йому здобути популярність. Але раптом життя Жульєна кардинально змінилося. Покоївка Еліза на сповіді в абата Шелана розповіла про любовні пригоди Жульєна, і священник вирішив послати Жульєна на навчання в семінарію, подалі від Вер’єра. Пані де Реналь переконала чоловіка дати Жульєнові 600 франків на навчання в семінарії, але Жульєн відмовився. У пані де Реналь були заховані 1000 франків у печері, у горах. Вона запропонувала їх йому. «Невже ви хочете, — сказав Жульєн, — щоб спогади про наше кохання стали для мене огидними?»

У семінарії Безансона для юнака розпочалося зовсім інше життя.

XXVI. Світ, або Те, чого бракує багатію

(...) На думку семінаристів, він завинив у найжахливішому гріху: мислив, міркував сам, замість того, щоб сліпо коритись авторитетові. (...)

Для цих семінаристів, як для героїв романів Вольтера, щастя полягає насамперед у тому, щоб добре пообідати. Майже в усіх Жульєн помічав також природжену повагу до всякого, хто носить одяг із тонкого сукна. (...)

Спочатку Жульєн мало не задихався від почуття зневаги, але нарешті він відчув жаль, адже батькам більшості його товаришів, мабуть, не раз доводилося, повернувшись увечері взимку до своєї халупи, не мати там ні хліба, ні каштанів, ні картоплі. «Що ж тут дивного, — казав собі Жульєн, — коли в їхній уяві щаслива людина — це насамперед та, що добре пообідала й має гарний одяг? У моїх товаришів цілком певне покликання: тобто вони переконані, що духовне звання дасть їм отаке тривале щастя: добре обідати й мати взимку теплий одяг». (...)

XXVII. Перший життєвий досвід

(...) Жульєну не щастило в його спробах лицемірити жестами, траплялися хвилини, коли його проймала огида й навіть справжній відчай. Він не мав успіху, та ще й у такій мерзенній кар’єрі. (...) «Навіть коли я чогось доб’юся, — казав він собі, — доведеться проводити все життя в такій брудній компанії. Серед ненажер, що думають тільки про яєчню із салом, яку жертимуть за обідом, або отаких абатів Кастанедів, які не спиняються перед найогиднішим злочином. Вони доб’ються влади, але якою ціною, Боже великий! (...) Видатним людям було легко робити подвиги: хоч би яка грізна була небезпека, — вона здавалась їм прекрасною; а хто, крім мене, може зрозуміти всю бридоту того, що мене оточує! (...) Як часто я, через свою самовпевненість, радів тому, що я не схожий на інших молодих селян. Ну, а тепер я досить прожив на світі й бачу, що відзначатися — це значить викликати ненависть». (...)

Його обминали, як паршиву вівцю. Він бачив, як у кожній групі учні один по одному підкидали монету, і коли той, хто кинув, угадував — орел чи решка, його товариші казали, що він незабаром дістане одну з таких прибуткових парафій. (...) «Треба мені, — думав Жульєн, — призвичаїтися до таких розмов». Коли не говорили про сосиски та хороші парафії, то розмова заходила про церковні доктрини, про сутички між єпископами й префектами, мерами та кюре. (...)

Абат Пірар порекомендував маркізу де ла Молю Жульєна Сореля як здібного юнака, який зможе виконувати обов’язки секретаря в Парижі. Жульєн був надзвичайно вдячний абатові Пірару за підтримку: «У вас я знайшов батька». Так Жульєн опинився в столиці, у домі заможного й впливового дворянина. Події другої частини роману відбуваються в Парижі, у палаці маркіза де ла Моля та в інших місцях, де багатії марнували час. Для того щоб увійти у вище товариство, Жульєнові довелося опанувати мистецтво «жити в Парижі». У маркіза де ла Моля була дочка Матильда, яка зацікавилася юнаком, який надто відрізнявся від її звичного кола.

ЧАСТИНА ДРУГА

V. Чутливість і побожна знатна дама

Вона негарна, бо не нарум’янена.

Сент-Бев

(...) У палаці де ла Моль самолюбство Жульєна ніколи не було ображене, а проте часто в кінці дня він був готовий розплакатися. У провінції, якщо з вами що-небудь трапиться при вході в кафе, гарсон виявить до вас співчуття. Але якщо в цій пригоді є щось прикре для вашого самолюбства, він, жаліючи вас, десять разів повторюватиме неприємне для вас слово. У Парижі через делікатність сміються тільки за вашою спиною, але ви завжди залишаєтеся чужаком.

Обійдемо мовчанням безліч дрібних пригод, що могли б зробити Жульєна смішним. Надмірна чутливість штовхала його на тисячі всіляких промахів. Усі його розваги були, по суті, заходами самозахисту: він щодня вправлявся на стрільбищі, був старанним учнем одного з найвидатніших учителів фехтування. Кожної вільної хвилини він (...) біг у манеж і брав найноровистіших коней. Під час їзди з берейтором він майже щоразу падав із коня.

Маркізові подобалася його вперта працьовитість, його мовчазність, розум, і потроху він передав йому всі більш-менш важкі й заплутані справи. Будучи завжди в курсі всіх новин, він успішно грав на біржі. Він купував будинки, ліси, але при цьому легко роздратовувався: переплачував сотні луїдорів і судився за сто франків. Багата людина із широкою натурою шукає в справах розваги, а не користі. Маркізові був справді потрібний, так би мовити, начальник штабу, який привів би в ясний та зручний для огляду порядок всі його грошові справи. (...)

VIII. Що відрізняє людину

(...) Жульєн був тепер справжнім денді й цілком опанував мистецтво жити в Парижі. Він тримався з мадемуазель де ла Моль із вишуканою холодністю. Здавалося, у нього не збереглося ніяких спогадів про ті далекі часи, коли вона так тішилася, розпитуючи його про те, як він упав із коня. (...)

Її прекрасні очі, у яких застигла глибока нудьга, і навіть гірше — зневіра знайти будь-яку втіху, — спинилися на Жульєні. Він був принаймні хоч не зовсім такий самий, як усі інші. (...)

— Приїздіть на бал разом із братом, — додала вона дуже сухо.

Жульєн шанобливо вклонився. «Отже, навіть на балу я зобов’язаний звітувати перед членами сім’ї, — подумав він, — та хіба мені не платять за те, що я веду їхні справи? Бог знає, може, те, що я розповім дочці, не збігатиметься з інтересами батька, матері, брата! Це справжній двір самодержавного володаря. Тут треба бути довершеною нікчемою й разом із тим не давати нікому приводу для нарікань».

«Як мені не подобається ця довготелеса дівиця! — подумав він (...). — Вона дотримується моди; плаття її зовсім спадає з плечей... Вона ще блідіша, ніж була до своєї подорожі... Яке безбарвне волосся, біляве, наче світиться наскрізь... Скільки пихи в її манері вітатися, у погляді! Які величні жести!» (...)

Незабаром юна Матильда де ла Моль покохала Жульєна, побачивши в ньому героїчну особистість. У її душі тривала складна боротьба — пихи й почуття. А Жульєн, який теж віддався пристрасті, з болем відчував Матильдине приниження й прикрощі.

XIX. Італійська опера

(...) Роман — це дзеркало, з яким ідеш уздовж битого шляху. Іде людина із дзеркалом, а ви обвинувачуєте її в аморальності! У дзеркалі відбивається бруд, а ви звинувачуєте дзеркало! Обвинувачуйте вже скоріше битий шлях, з його брудними калюжами, або ще краще дорожнього наглядача, який допускає, щоб вона застоювалася та утворювала болото. (...)

Протягом усього наступного дня Матильда шукала нагоди пересвідчитися, що справді перемогла своє шалене кохання. Головна мета її була в тому, щоб усе робити наперекір Жульєнові, але при цьому вона стежила за кожним його рухом.

Жульєн був надто засмучений та надто схвильований, щоб розгадати такий складний любовний маневр; ще менше міг він помітити в ньому щось сприятливе для себе. Він став просто жертвою; ніколи ще він не доходив до такого розпачу. (...)

Ніч була темна, він міг віддаватися своєму горю, не боячись, що його побачать. Не було сумніву, що мадемуазель де ла Моль кохає одного із цих молодих офіцерів, з якими вона щойно так весело розмовляла. Свого часу вона кохала і його, Жульєна, але побачила, що він нічого не вартий.

«Справді, я нічого не вартий! — казав собі Жульєн із глибоким переконанням. — По суті, я нецікава, звичайна істота, нудна для інших, нестерпна для себе». Йому страшенно набридли всі прекрасні якості й усе те, що він раніше так дуже любив. І в цьому стані, коли уява його немов перекинулася з ніг на голову, він аналізував своє життя. Такої помилки може припуститися лише людина незвичайна.

Уже кілька разів його спокушала думка закінчити життя самогубством. Смерть здавалася йому сповненою глибокого зачарування, — це був немов солодкий відпочинок, немов склянка холодної води, піднесена до уст нещасного, що вмирає в пустелі від спраги й спеки.

«Та ні, моя смерть ще збільшить її зневагу до мене! — подумав він. — Яку пам’ять я залишу після себе!»

У цій останній безодні розпачу людина має єдиний порятунок — мужність. Жульєнові не вистачало духу на те, щоб сказати собі: «Треба ризикнути». Але ввечері, дивлячись на вікно Матильди, він побачив крізь жалюзі, що вона загасила світло, уявив собі цю чарівну кімнату, яку він бачив, на горе, тільки єдиний раз у житті. Далі уяви його не вистачало.

Пробило першу годину; почувши цей звук, він у ту ж мить сказав собі: «Піднімуся по драбині! (...) Вона розсердиться, зневажатиме мене, та що з того! Я поцілую її, поцілую востаннє, а потім піду до себе й уб’ю себе... Перед смертю мої губи торкнуться її щоки ».

Він злітає по драбині щодуху, стукає у віконницю. Матильда почула, вона хоче відчинити віконницю, але драбина заважає; Жульєн хапається за залізний гачок, що тримає віконниці, коли вони відчинені, й, тисячу разів ризикуючи зірватися, сильним ривком зсовує драбину набік; тепер Матильда може відчинити віконницю.

Він кидається в кімнату ні живий ні мертвий.

— Це ти! — каже вона, кидаючись йому в обійми.

Хто міг би змалювати щастя Жульєна? Матильда була щаслива, мабуть, не менше за нього. (...)

Матильда та Жульєн вирішили взяти шлюб. Маркіз де ла Моль був приголомшений цією звісткою. З листа Матильди він дізнався про те, що його дочка завагітніла й прагне оселитися з коханим у Швейцарії. Маркіз де ла Моль дав десятитисячну ренту для Жульєна, пізніше він здобув для нього патент на чин гусарського поручика кавалера Жульєна Сореля й послав його в Страсбург.

XXXV. Гроза

(...) Жульєн написав зі Страсбурга панові Шелану, колишньому вер’єрському кюре: «Не маю сумніву, що Ви з радістю почули про події, які спонукали моїх рідних збагатити мене. Надсилаю Вам п’ятсот франків і прошу розподілити їх негласно, не називаючи мого імені, серед знедолених і бідних, яким і я був колись; напевно, Ви допомагаєте їм так само, як колись допомагали мені».

Жульєн був у сп’янінні від честолюбства, але не чванливості; усе ж таки він приділяв багато уваги зовнішності: його коні, мундир, лівреї його слуг були в такому бездоганному порядку, що зробили б честь найвимогливішому англійському вельможі. Ставши якихось два дні тому, та ще й за протекцією, поручиком, він уже підраховував, що для того, щоб стати командиром полку в тридцять років, ніяк не пізніше, як усі видатні генерали, треба вже у двадцять три мати чин вищий, ніж поручик. Він тільки й думав, що про славу й про свого сина.

І ось саме коли він з усім запалом віддавався цим честолюбним мріям, до нього з’явився з листом від мадемуазель де ла Моль молодий лакей.

«Усе загинуло, — писала Матильда, — приїздіть якнайшвидше, покиньте все, дезертируйте, якщо треба. (...) Я вийду з Вами поговорити (...). Усе загинуло, боюся, непоправно. Покладіться на мене, я буду відданою Вам і стійкою в злигоднях. Я люблю Вас».

Через кілька хвилин Жульєн, діставши в полковника відпустку, щодуху мчав зі Страсбурга. (...)

— Усе пропало: батько, боячись моїх сліз, виїхав у четвер уночі. Куди? Ніхто не знає. Ось його лист, читайте. — І вона сіла поруч із Жульєном у фіакр.

«Я міг би пробачити все, крім заздалегідь обдуманого наміру звабити Вас заради Вашого багатства. Ось, нещасна дівчино, ось у чому жахлива правда. Даю Вам слово честі, що ніколи не згоджуся на Ваш шлюб із цим чоловіком. (...) Прочитайте лист, якого я отримав від пані де Реналь. Я не буду читати жодного Вашого рядка, що стосується цього чоловіка. (...) Зречіться щиросердо цього підлого чоловіка, і Ви знову знайдете батька».

— Де лист пані де Реналь? — холодно спитав Жульєн.

— Ось він. Я не хотіла показувати його тобі, не підготувавши тебе.

Лист

«Обов’язок мій перед святою справою релігії та моралі примушує мене, пане, зробити надзвичайно тяжкий для мене вчинок. (...) Бідний та жадібний, цей юнак прагнув завоювати собі певне становище у світі й вийти в люди, удаючись із цією метою до найвитонченішого лицемірства й звабивши слабку та нещасну жінку. Тяжкий обов’язок змушує мене також визнати, що пан Ж... не визнає ніяких законів релігії. Я змушена думати, що одним з його способів добиватись успіху в тому чи іншому домі є зваблення жінки. Прикриваючись удаваною безкорисливістю (...), він прагне одного — оволодіти довірою хазяїна дому та його багатством. Він сіє скрізь нещастя й вічне каяття...» (...)

Жульєн помчав у Вер’єр. (...) Він приїхав у Вер’єр у неділю вранці й одразу ж зайшов до торгівця зброєю (...). Жульєн ледве розтлумачив йому, що хоче купити пару пістолетів. Зброяр на його вимогу зарядив їх.

Пролунали три удари дзвона; це добре відомий у французьких селах благовіст, що після різних інших ранкових передзвонів сповіщає про початок обідні.

Жульєн увійшов у нову вер’єрську церкву. Усі високі вікна будівлі були запнуті червоними завісами. Жульєн опинився на кілька кроків позаду крісла пані де Реналь. Вона, здавалося, ревно молилася. Коли він побачив цю жінку, яка так кохала його, рука в нього затремтіла, і він спочатку не мав сили здійснити свій намір. «Не можу, — казав він сам собі, — це понад мої сили».

У цю мить молодий причетник (...) задзвонив до виносу святих дарів. Пані де Реналь нахилила голову (...). Тепер Жульєн не відчував так виразно, що це вона. Він вистрілив із пістолета й промахнувся; вистрілив удруге — вона впала. (...)

Жульєн опинився у в’язниці. Хоча пані де Реналь пробачила Жульєна, на нього чекала смертна кара. Жульєн переосмислює у в’язниці все, що відбулося з ним. Він відмовився від апеляції. Ані пані де Реналь, ані Матильда не змогли переконати Жульєна боротися. Він усвідомив, що насправді він кохав лише пані де Реналь, хоча й жалів Матильду де ла Моль, яку знеславив. Йому відкрилася правда про суспільство, у якому талановиті люди не можуть знайти свого місця.

XLI. Суд

Нарешті настав день, якого так боялися Матильда й пані де Реналь. (...) Уся провінція з’їхалась у Безансон, щоб послухати цю романтичну справу.

Уже за кілька днів у готелях не залишалося жодного вільного місця. (...) На вулицях продавали портрети Жульєна. (...)

— Панове присяжні! Страх перед людською зневагою, який, здавалося мені, я зможу перебороти перед смертю, змушує мене взяти слово. Я не маю честі належати до вашої касти, (...) перед вами селянин, що повстав проти низькості свого стану. Я не прошу у вас ніякої милості. (...) Я не плекаю райдужних надій, — на мене чекає смерть, і це буде справедливо. Я вчинив замах на життя жінки, гідної найбільшої пошани. Пані де Реналь була для мене майже матір’ю. Злочин мій жахливий, і зроблений він умисно. Отже, панове присяжні, я заслужив смерть. Проте, хоча б я й менше завинив, я бачу тут людей, які, не задумуючись над тим, що молодість моя заслуговує співчуття, захочуть покарати в моїй особі й раз назавжди тих юнаків незнатного походження, пригнічених бідністю, яким пощастило здобути хорошу освіту, унаслідок чого вони насмілилися проникнути в середовище, яке мовою чванливих багатіїв зветься вищим світом.

Ось у чому, панове, полягає мій злочин, і він буде покараний суворо, по суті, мене судять люди, не рівні мені. Я не бачу тут на лавах присяжних жодного заможного селянина, а тільки обурених буржуа.

Протягом двадцяти хвилин Жульєн говорив у такому тоні; він висловив усе, що накипіло в нього на душі; прокурор, який запобігав перед аристократами, підстрибував у кріслі, проте, незважаючи на трохи абстрактний характер промови Жульєна, усі жінки ревно плакали. (...)

XLIV

(...) «Якби мене не засліплювала показна зовнішність, — казав він собі, — я б побачив, що в паризьких салонах багато таких самих чесних людей, як мій батько, або таких спритних негідників, як оці галерники. І вони мають рацію: адже ніхто із світських людей не прокидається вранці з думкою: «Як би мені сьогодні пообідати?» А ще пишаються своєю чесністю! Але стануть присяжними — і будуть засуджувати людину за те, що вона вкрала срібний прибор, щоб не померти з голоду. Та коли йдеться про те, щоб завоювати прихильність при дворі, щоб здобути чи відібрати міністерський портфель, наші чесні світські пани підуть на будь-які злочини, точнісінько такі самі, які робили ці двоє галерників через злидні...

Ніякого природного права не існує, цей вислів — застаріла нісенітниця, цілком гідна прокурора, що цькував мене сьогодні. (...) Право виникає тільки тоді, коли оголошується закон, що забороняє робити певну річ під страхом кари. Поки немає закону, природною є тільки лев’яча сила або потреба живої істоти, яка почуває голод і холод... Ні, люди, що користуються загальною повагою, — це просто шахраї, яким пощастило не пійматися на гарячому. Обвинувач, якого суспільство нацьковує на мене, розбагатів через підлоту... Я вчинив злочин, і тому справедливо засуджений, але, якщо не враховувати цього єдиного мого злочину, Вально, який засудив мене, у сто разів шкідливіший для суспільства, ніж я. (...)

Де ж істина? У релігії... (...) А може, у справжньому християнстві, пастирям якого не треба платити грошей, як не платили апостолам?.. (...) О, якби на світі існувала істинна релігія! (...)

Це вогке повітря каземату навіяло на мене думки про самотність... Але навіщо ж я, проклинаючи лицемірство, сам лицемірю? Адже ж гнітить мене не смерть, не каземат, не вогке повітря, а те, що зі мною немає пані де Реналь». (...)

І він зареготав, як Мефістофель. «Що за божевілля — міркувати про ці великі питання! Я лицемірю, наче тут хтось є та слухає мене. Я забуваю жити й кохати, коли мені залишається так мало днів... Яке горе! Пані де Реналь немає зі мною; чоловік, напевне, не пустить її більше в Безансон, щоб вона не знеславила себе.

Ось звідки моя самотність, а зовсім не від того, що немає справедливого, усемогутнього Бога, не злого, не мстивого... О, якби він існував!.. Горе мені! Я впав би перед ним на коліна й сказав би: “Я заслужив смерть, але, великий Боже, добрий, великодушний Боже, поверни мені мою кохану!”» (...)

(Переклад Єлизавети Старинкевич)

КОМПЕТЕНТНОСТІ

КЛЮЧОВІ. Спілкування державною мовою. 1. Як ви розумієте значення слів честолюбство, марнославство, ілюзія, прагматизм? В образах яких героїв утілено ці поняття? Математична компетентність. 2. Заповніть у зошиті таблицю «Жульєн Сорель до... і після...». Зазначте в ній основні події, які вплинули на зміну духовного стану й поведінки в героя. Компетентності в природничих науках і технологіях. 3. Знайдіть описи життя міста, провінції, трудових процесів, звичок французького суспільства в романі «Червоне і чорне». Використовуючи історичні джерела, доведіть правдивість роману. Інформаційно-цифрова компетентність. 4. За допомогою інтернету знайдіть різні екранізації твору. Подивіться, порівняйте з художнім текстом, висловте враження. Уміння навчатися. 5. Чого навчився в житті Жульєн Сорель? Чи зміг він досягнути своєї мети? Чому? Ініціативність і підприємливість. 6. Кого з героїв роману можна назвати підприємливим? Чи узгоджується підприємливість із моральними якостями? Наведіть приклади з роману. Соціальна та громадянська компетентності. 7. Дискусія на тему «Жульєн Сорель — герой?». Обізнаність і самовираження у сфері культури. 8. Знайдіть репродукції творів французьких художників середини й кінця XIX ст., які розробляли принципи реалізму. Прокоментуйте. Екологічна грамотність і здорове життя. 9. Які умови потрібні для реалізації мети? Чи були вони в Жульєна Сореля?

ПРЕДМЕТНІ. Знання. 10. Розкажіть про мрії Жульєна Сореля, визначте позитивні й негативні способи їхньої реалізації. 11. Поясніть ставлення Жульєна Сореля до жінок. 12. Чому, на вашу думку, в останньому розділі Жульєн Сорель стає байдужим до життя? Діяльність. 13. Порівняйте образи Жульєна Сореля та Чайльда Гарольда. 14. Знайдіть внутрішні монологи героя. Простежте, як змінювалося його сприйняття суспільства, людей, самого себе. 15. Дайте власне тлумачення назви твору. Цінності. 16. Які життєві істини зрозумів, а які так і не зміг збагнути головний герой роману?

ВИСНОВКИ

• «Червоне і чорне» Стендаля — соціально-психологічний роман, у якому взаємодіють романтичні й реалістичні елементи, з перевагою останніх.

• Історія Жульєна Сореля втілює неможливість реалізації талановитих людей в умовах буржуазного суспільства, де гроші й влада визначали долю людини.

• Стендаль здійснює глибокий аналіз суспільства та внутрішнього життя особистості, використовуючи різні засоби та прийоми в романі (описи, діалоги, внутрішні монологи, контрасти, символи тощо).