Зарубіжна література. Профільний рівень. Повторне видання. 10 клас. Ніколенко

Ернст Теодор Амадей Гофман

1776-1822

Він жив у двох світах — у приземленому світі філістерів й у світі високих поривань. Він покладав усі свої надії на митців-ентузіастів, без яких неможливий духовний розвиток людства.

Н. Крутікова

Гротескно-фантастичний романтизм, гротеск, фантастика, романтична іронія, символ

  • 1. За допомогою інтернету знайдіть три цікаві факти із життя Е. Т. А. Гофмана.
  • 2. Прочитайте казку Е. Т А. Гофмана «Лускунчик та Мишачий король». Висловте думку про ідейний задум митця. Як у літературному творі втілено силу добра, кохання та фантазії? Які вади втілено в образі мишей?

Ернст Теодор Амадей (при народженні Ернст Теодор Вільгельм) Гофман народився 24 січня 1776 р. в м. Кеніґсберзі (Східна Пруссія). Через розлучення батьків Е. Т. А. Гофмана виховували в родині бабусі й дядька. Уже в юнацькі роки серйозно займався малюванням і музикою, захоплювався творами митців доби Просвітництва — Ж. Ж. Руссо, Й. В. Ґете, Ф. Шиллера та ін., які й пробудили письменницьке покликання.

Юнак навчався на юридичному факультеті Кенігсберзького університету, у студентські роки не припиняв занять мистецтвом. Зачарований творами В. А. Моцарта, він згодом змінив своє третє ім’я на Амадей, увійшовши в історію світової літератури як Ернст Теодор Амадей Гофман.

1798 р. Е. Т. А. Гофман поїхав до Берліна, де склав фаховий іспит та отримав призначення на посаду асесора суду в м. Познані (тоді в складі Пруссії, нині Польща). Невдовзі його перевели на посаду радника суду до м. Плоцька, згодом — урядового радника до м. Варшави, а через кілька років — судового радника міністерства юстиції в м. Берліні. Е. Т. А. Гофман часто переїжджав із міста в місто, обіймав різні посади. Працював чиновником у юридичних справах і водночас був відомий як письменник, композитор і художник.

Кадр із кінофільму «Лускунчик і Мишачий король» (реж. Ф. Штоє, Німеччина, 2015 р.)

Е. Т. А. Гофман писав п’єси, опери й готував декорації для найкращих театрів міст Європи — Варшави, Берліна, Лейпцига, Бамберга. Він розписав фресками вежу єпископського замку Альтенбург, друкував у газетах статті, оповідання, рецензії. У 1814 р. вийшла друком повість «Золотий горнець», головним героєм якої став студент Анзельм, який жив у двох світах — реально-побутовому та романтично-фантастичному. Він дивак і невдаха, але в душі — поет, тому здатний бачити й чути те, про що не відають звичайні люди.

Філістерами із часів романтизму називають духовно обмежених людей, які живуть суто прагматичними інтересами, не цікавляться мистецтвом, не мають високих прагнень та ідеалів.

У збірці «Фантазії в манері Калло» (1814-1815) були зібрані твори Е. Т. А. Гофмана, створені в період 1808-1815 рр. Центральним образом цієї збірки став капельмейстер Крайслер, музикант і композитор, усім серцем відданий мистецтву. Він живе у світі, де панують люди з прагматичним мисленням, яким не відоме поетичне світобачення, тому Крайслер приречений на самотність і страждання. Але герой не втрачає у своїй душі прагнення до високих ідеалів і творення прекрасного. Крайслер стане героєм і в деяких наступних творах.

У 1816 р. опублікована відома літературна казка Е. Т. А. Гофмана «Лускунчик та Мишачий король» — гімн творчої фантазії, яка перемагає зло. У казці це справді можливо, але в дійсності все було набагато складніше...

У ранніх творах письменника виявився основний конфлікт — протиставлення двох світів: реально-побутового та поетичного, породженого фантазією митця. Усіх гофманівських персонажів можна поділити на дві групи — філістерів та ентузіастів. Перші живуть у звичайному світі, їхні інтереси обмежені буденними справами, грошовими прибутками, кар’єрою, приземленими інтересами. Вони не цінують мистецтво й красу, не мають уявлення про високі ідеали. Ентузіастів набагато менше, аніж філістерів, які витісняють людей із романтично-поетичною свідомістю. Але саме ентузіасти, як вважав Е. Т. А. Гофман, здатні проникнути в глибини світу, пізнати істину, створювати прекрасне. Ентузіасти в його творах є носіями духовності й моралі, утіленням мистецького покликання.

У 1818 р. написана повість «Крихітка Цахес, на прізвисько Цинобер» (опублікована 1819 р.), у 1819-1821 рр. вийшла друком збірка оповідань Е. Т. А. Гофмана «Серапіонові брати», 1822 р. — «Життєві погляди кота Мурра». Це неповний перелік шедеврів митця, який прославився в різних галузях мистецтва. Його життя було яскравим, але коротким. Е. Т. А. Гофман помер 25 червня 1822 р. у м. Берліні (Німеччина).

Теорія літератури

Гротеск — поєднання жахливого й смішного у фантастичній формі; поєднання непоєднуваного в художню цілість або надання подіям і явищам не звичних для них ознак.

Фантастика — 1) те, чого не існує в реальній дійсності;

2) світ уявлень та образів митця, який базується на основі засвоєних раніше фактів із реального життя; творча уява;

3) різновид художньої літератури, заснований на вигадці, творчій уяві, фантазії.

Соціальна сатира — викриття вад суспільства в художньому творі за допомогою сміху.

«КРИХІТКА ЦАХЕС, НА ПРІЗВИСЬКО ЦИНОБЕР». Повість розпочинається з опису поневірянь бідної селянки Лізи, яка потерпає через злигодні, а також через те, що в неї народився син-потвора Цахес. Випадково Лізу із Цахесом побачила добра фея Рожабельверде, яка вирішила виправити природну несправедливість і нагородити Цахеса чарівним даром. Відтоді всі сприймали Цахеса за красеня та приписували йому найкращі риси, вчинки й успіхи інших людей.

Цахес, якого тепер стали шанобливо називати Цинобером, швидко піднімається сходинками кар’єри. Він — брутальний, духовно обмежений, аморальний та зухвалий, але чари феї посприяли: Цахес посідає високі посади (незаслужено стає навіть першим міністром) та отримує відзнаку — Орден зелено-плямистого тигра. Під впливом чар Цинобера перебувають не тільки правителі та їхнє оточення, а й прекрасна Кандида (яку щиро кохає студент Бальтазар, однак вона забула про нього) та її батько — професор університету Мош Терпін, який із радістю віддає доньку заміж за «надзвичайно обдарованого й талановитого юнака».

Події відбуваються у фантастичному князівстві Керепесі, де правлять князі Пафнутій і Барсануф. Розповідач перериває повістування про теперішнє описами минулих часів, про те, як люди жили раніше й що сталося внаслідок реформи освіти, запровадженої князем Пафнутієм та його міністром Андресом, колишнім камердинером. Освітою вони називали посилення суворих порядків у державі, боротьбу з небезпечними настроями, вільнодумством мешканців. У князівстві переслідують людей, які втілюють свободу думки. Фея Рожабельверде теж була серед тих, кого переслідували, проте вона змогла вижити у світі насильства та духовних обмежень, хоча й оселилася в притулку та змінила своє ім’я на Рожа-Гожа-Зеленава, а потім — на Рожа-Гожа. Однак фея не перестала творити добро й різні дива за допомогою своєї фантазії. Проте навіть її чудеса не могли змінити усталені порядки в державі.

Ш. Фауст. Ілюстрація до повісті Е. Т. А. Гофмана «Крихітка Цахес, на прізвисько Цинобер». 1991-1995 рр.

Хто такі філістери й ентузіасти? Поняття «філістер» виникло наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в м. Єні в студентському середовищі. Цим словом студенти називали містян-бюргерів, обмежених суто прагматичними інтересами. Слово філістер походить із нім. Philister — «філістимлянин». У Біблії філістимляни — народ, який переслідував євреїв, тому за євреїв заступилися Бог і біблійні герої.

Між німецькими студентами й містянами-бюргерами виникали сутички, що нерідко завершувалися кривавими бійками. У 1693 р. пастор під час промови на похованні одного зі студентів, убитого містянами, процитував слова Даліли з її звернення до Самсона: «Філістимляни на тебе, Самсоне!» З того часу слово філістер уживають у значенні «людина з обмеженим світоглядом, людина самозадоволена, яка не цінує знання, науку, мистецтво, не має естетичних і моральних пріоритетів; людина заскорузла, дріб’язкова, без ідеалів, раб міщанської моралі».

Ентузіасти Гофмана — це поети, музиканти, художники. Це люди, які наділені особливим поетичним баченням світу, креативною фантазією, здатністю шукати істину.

За допомогою засобів фантастики Е. Т. А. Гофман викриває світ філістерів, де люди прагнуть грошей і високих посад не завдяки особистим здібностям і працелюбності, а завдяки наближенню до владарів. Так, Цахес робить стрімку кар’єру лише за допомогою трьох золотих волосин, якими наділила його фея Рожа-Гожа. Професор Мош Терпін сподівається через шлюб своєї дочки із Цахесом теж обійняти вигідну посаду. Навіть мати Цахеса прагне заробити хоча б трохи грошей на своєму синові: коли він був живий, мати жебракувала, усім показуючи потвору, а коли син помер, продавала цибулю на його похоронах.

Ш. Фауст. Ілюстрація до повісті Е. Т. А. Гофмана «Крихітка Цахес, на прізвисько Цинобер». 1991-1995 рр.

Князі та їхнє оточення не знають, що таке чесно працювати задля держави, не дбають про народ, а всі державні інституції зайняті абсолютно марними справами, як-от: засідання орденської комісії, що визначала кілька тижнів, як потрібно носити Орден зелено-плямистого тигра — зі скількома ґудзиками.

Філістерство панує не тільки в князівському оточенні, а й проникає в молодіжне середовище. Так, студент Фабіан повчає свого приятеля Бальтазара, щоб той займався лише практичними, корисними справами, а не витрачав час на заняття поезією і споглядання природи. Кохання Бальтазара до прекрасної Кандиди та написання віршів викликає у Фабіана насмішки. Він не вірить у різні дива, не бачить ніякого сенсу в мистецтві. Але зустріч із чарівником Проспером Альпанусом і подальші пригоди з Бальтазаром переконали його в іншому.

Студент Бальтазар у повісті втілює поетичне світобачення. Він наділений даром бачити те, чого ніхто не бачить. Тому саме йому, творчій особистості, відкривається краса природи, він чує її музику, здатний на глибокі почуття й на втілення прекрасного в мистецтві слова. Однак поява Цахеса стає на заваді не тільки його діяльності як поета, а й щастя з коханою. Успіх поеми Бальтазара приписують нікчемі Циноберу, а Кандида, перебуваючи, як і всі, у захваті від Цахеса, віддає йому руку й серце.

Утім, у казковому світі Е. Т. А. Гофмана на допомогу поетові й ентузіастові Бальтазару приходить чарівна сила добра. Маг і чародій Проспер Альпанус вирішив допомогти йому. Але для того Бальтазар мусив побачити та відчути таємну силу. Бальтазар повірив у нього — і його віра була винагороджена. Проспер Альпанус домовився з феєю Рожею-Гожею про те, щоб знешкодити Цинобера. Він дає героєві маленький лорнет, щоб знайти чарівні золоті волосини на голові Цахеса й вирвати їх, відкривши всім його справжню сутність.

Гофман бореться зі світом філістерів і суспільного зла за допомогою творчої фантазії. Ніхто не може вплинути на уяву поета, він завжди вільний у тому, що породжує його натхнення. Ніякі цахеси не здатні людям із вільним мисленням заборонити думати, мріяти та творити.

Гротеск Гофмана породжує простори, що змінюють свої межі й легко трансформуються. У гротескному світі митця час підкоряється лише творчій фантазії, а в одному образі можуть поєднуватися різноманітні, подеколи протилежні ознаки.

В. Єрко. Ілюстрація до повісті Е. Т. А. Гофмана «Крихітка Цахес, на прізвисько Цинобер». 2006 р.

Отже, чарівник винагороджує Бальтазара за вірне кохання, поетичний талант і прагнення боротися зі злом. У фіналі він перемагає Цахеса, одружується з Кандидою. Вони живуть довго та щасливо. Бальтазар займається творчістю, а Кандида — домашнім господарством і сімейним затишком. Щасливий фінал утілює ідеал письменника про перемогу добра над злом, ентузіастів — над світом філістерів.

Гротеск як засіб викриття соціального зла. Е. Т. А. Гофман створив гротескний світ, який варто розглядати не в прямому, а в переносному значенні. За допомогою засобів іносказання письменник прагнув попередити читачів про небезпеки суспільства, про те, як людина може легко потрапити під негативний вплив. Почвара Цинобер — це гротескний образ духовної обмеженості, аморальності, нахабності й брутальності.

В образах правителів Керепесу піддано критиці державну машину, яка слугує не народові, а лише особистим інтересам володарів. А князівство Керепес — це образ абсурдного суспільства, у якому знівельовано всі цінності й пріоритети, де аномальне видається за нормальне. Атмосфера переслідування, підслуховування, підлабузництва панує в Керепесі. Бальтазар постійно запитує себе, чи це він збожеволів, чи збожеволіло все суспільство. У світі, де панують насильство й прагматичний розрахунок, знецінюються мораль, мистецтво та людяність. Однак письменник долає соціальний абсурд за допомогою засобів комічного.

У гротескному світі Е. Т. А. Гофмана сміх — позитивний герой повісті, який знімає маски з невидимого зла. Коли Бальтазар вирвав чарівні волосини з голови Цахеса, усі зрозуміли, що він — нікчема. Незважаючи на те, що Цинобер кричав, що він міністр, ніхто його не слухав, усі прозріли й тільки сміялися з нього. Коли розпочалося повстання, Цахес хотів сховатися в туалеті, послизнувся й упав у срібний горщок. Тільки маленькі тоненькі ніжки стирчали з посудини.

Яскрава символіка. Повість наповнена яскравими символами, серед яких велику роль відіграють різні предмети — як побутові, так і чарівні. Так, три золоті волосини — символ необмеженої влади, яка згубно впливає на суспільство й на свідомість людей. Орден зелено-плямистого тигра — символ марнославства. Срібний горщок — символ нікчемності тих, хто претендує на владу й багатство. Магічне намисто, яке Проспер Альпанус подарував Кандиді, — символ домашнього спокою та добрих стосунків. Маленький лорнет — символ особливого внутрішнього бачення, що має допомогти людині розпізнати приховану сутність явищ.

Образи молодих людей — студентів — невипадково з’являються у творчості Гофмана. Письменник вважав, що за душу молодої людини відбувається запекла боротьба добра і зла, але він вірив, що за новою молоддю — майбутнє.

КРИХІТКА ЦАХЕС, НА ПРІЗВИСЬКО ЦИНОБЕР (1818)

Повість

(Уривки)

Розділ перший

Недалеко від одного привітного села, біля самого шляху, на розпеченій сонцем землі крижем простяглась у знемозі бідна, обідрана селянка. Змучена голодом і спрагою, украй знесилена, ледве зводячи подих, нещасна впала під тягарем короба, ущерть набитого хмизом, що його з великими труднощами поміж чагарями та деревами в лісі назбирала. Вона вже думала, що настала її смертна година, а отже, і кінець невтішному горю. Але все-таки незабаром жінка розв’язала вервечки, якими був прив’язаний короб на спині, і пересунулася на найближчий моріжок. І тут почала тяжко нарікати:

— Чого ж це тільки мене, — голосила вона, — лише мене та мого бідолашного чоловіка спіткали таке лихо й гірка недоля? Та хіба ж ми не працюємо, як ніхто в селі, з ранку до вечора, солоним потом обливаючись, а гибіємо в злиднях, ледве шматок хліба маємо втамувати свій голод? Три роки тому чоловік, копаючи в садку, знайшов скарб із золотими червінцями, то ми вже думали, що нарешті й до нас щастя завітало, нарешті нам полегшає. І що ж сталося? Злодії вкрали гроші, хата й клуня згоріли дощенту, жито на полі витолочило градом, і, щоб міру наших страждань сповнити вщерть, покарало нас небо оцим маленьким виродком, якого я на ганьбу собі й на посміх людям народила. На святого Лавріна йому буде вже два з половиною роки, а він ще на своїх вутлих і кривих, наче в павука, ногах ані стояти, ані ходити не може й тільки бурчить та нявкає, немов кошеня, замість говорити. А жерти — жере ця потвора так, як добрий восьмилітній хлопчисько! Та тільки не йде воно йому анітрохи на пожиток. Боже милосердний, змилуйся над ним і над нами, не допусти, щоб довелося годувати його, аж поки він виросте, нам на муку та на ще гірші злидні. Бо ж їсти й пити він буде щоразу більше, а працювати — зась! Ні, ні, такої біди вже ніхто у світі витримати не зможе! Ох, коли б уже вмерти, тільки вмерти! — І вона почала плакати й ридати, аж поки не заснула, знесилена й знеможена горем.

Справді, жінка мала всі підстави нарікати на бридкого виродка, що народився два з половиною роки тому. Те, що на перший погляд могло видатися цілком химерно скрученим цурпалком дерева, було не що інше, як потворний курдупель, якихось дві п’яді на зріст, що досі лежав у коробі, а тепер виліз і борсався та бурчав у траві. Голова в потвори глибоко запала між плечима, на спині виріс горб, як гарбуз, а зразу ж від грудей звисали тонкі, немов ліщинові палички, ноги, тож увесь він був схожий на роздвоєну редьку. На обличчі, придивившись пильніше, можна було помітити довгий, гострий ніс, що витикався з-під чорного скошланого чуба, пару маленьких чорних очиць, що виблискували на зморщеному, як у старого, обличчі, — проява, та й годі.

І ось, як жінку, прибиту горем, зморив глибокий сон, а син її борсався біля неї, трапилося так, що панна фон Рожа-Гожа, яка мешкала в ближньому притулку, саме тією дорогою поверталася з прогулянки. Вона зупинилася, споглядаючи ту бідоту, а що з натури була побожна та жаліслива, то дуже тим зворушилася.

— О Боже милостивий! — почала вона. — Скільки горя й злиднів є ще на землі! Нещасна жінка! (...) Тобі й твоєму чоловікові не судилося багатство, а кому воно судилося, у того червінці щезають із кишені хтозна-як, лише гризоту йому завдають, і що більше золота йому перепадає, то він стає бідніший. Але я знаю, над усе лихо, над усі нестатки гризе твоє серце думка, що ти народила цю малу потвору, яка висить на тобі зловісним тягарем (...). Стрункий, гарний, дужий, розумний цей хлопець ніколи не буде, але чи не вдасться мені допомогти в інший спосіб? (...)

Поволеньки скувйоджений чуб малого почав вирівнюватися, розділився проділом, приліг на лобі й м’якими ніжними кучерями спустився на високі плечі та на горбату, як гарбуз, спину. Малий ставав щодалі спокійніший і нарешті міцно заснув. Тоді панна Рожа-Гожа обережно поклала його на траву біля самої матері, скропила запахущою водою з флакончика, якого витягла з кишені, і квапливо відійшла. (...)

Князь Пафнутій призначив першим міністром камердинера Андреса. Той запропонував Пафнутію «запровадити освіту» у досить незвичайний спосіб.

(...) — Перше ніж ми розпочнемо освіту, тобто перше ніж вирубаємо навколишні ліси, зробимо річку судноплавною, розведемо картоплю, направимо школи, понасаджуємо тополі й акації, молодь навчимо співати на два голоси вранішніх і вечірніх пісень, прокладемо гостинці й накажемо прищепити віспу, треба буде вигнати з країни всіх людей небезпечних настроїв, що не слухаються й інших із глузду зводять. (...) Ви, напевне, знаєте, найласкавіший пане, про так званих фей, але, мабуть, і гадки не маєте, що чимало тих небезпечних осіб у вашій власній любій країні, ось тут біля самого вашого палацу поселилося та й чинить усілякі неподобства.

— Як? Що ти кажеш? Андресе! Міністре! Феї? У моїй країні? — заволав князь. (...)

— Авжеж! Я їх називаю ворогами освіти, бо тільки вони призвели до того, що наша країна залишається в цілковитій темряві. Вони бавляться таким небезпечним ділом, як творення див, і не бояться під назвою поезії ширити потаємно отруту, що робить людей нездатними до слугування освіті. (...) Вони дійшли до такого зухвальства, що, коли їм тільки заманеться, гуляють собі в повітрі, позапрягавши у візки голубів, лебедів, ба навіть і крилатих коней! (...) Отож, ласкавий пане, як тільки буде проголошено освіту — тоді геть усіх фей із країни. Їхні палаци хай оточить поліція, їхнє небезпечне майно конфіскуємо, а самих фей, як волоцюжок, виженемо геть на їхню батьківщину, що зветься Джинністан. (...) Не всіх фей ми випровадимо, деяких затримаємо, але не тільки відберемо в них усіляку можливість шкодити освіті, а навпаки, перетворимо їх на корисних членів освіченої держави. Якщо вони не захочуть узяти пристойний шлюб, то зможуть десь під суворим наглядом займатися якоюсь корисною справою — плести на армію шкарпетки під час війни абощо. (...) А крилатим коням ми обріжемо крила, поставимо на годівлю в стайні, які запровадимо разом з освітою, і спробуємо їх одомашнити й перетворити на корисних тварин.

Самий лише Господь відає, як сталося, що фея Рожабельверде, єдина з усіх, за кілька годин до того, як запровадили освіту, довідалася про все й встигла випустити своїх лебедів на волю і приховати свої магічні трояндові кущі й інші коштовності. (...) Коли чудесний квітучий гай, де стояв покинутий палац феї Рожабельверде, було вирубано, (...) вона потрапила в притулок для шляхетних дівчат, де назвалася Рожа-Гожа-Зеленава, але потім погодилася назватися панною фон Рожа-Гожа. (...)

Розділ другий

(...) Цей молодик (...) не хто інший, як студент Бальтазар, дитина поважних і заможних батьків, скромний, розумний, пильний до роботи юнак (...). Поважний і замислений, як завжди, Бальтазар, вийшовши від професора Моша Терпіна, не пішов, як усі, на фехтувальний майданчик, а рушив до міської брами, аби прогулятися в привітному гайку, що знаходився за якихось кількасот кроків від Керепеса. Його товариш Фабіан, гарний хлопець, веселий і на вигляд, і на вдачу, кинувся за ним і наздогнав його біля самої брами.

— Бальтазаре! — гукнув Фабіан. — Бальтазаре, тобі що, знову заманулося в ліс, щоб там, наче меланхолійний філістер, блукати на самоті, тимчасом, як браві студенти хоробро вправлятимуться в шляхетному мистецтві фехтування? Благаю тебе, Бальтазаре, позбудься своєю дурної, негарної звички, будь знову жвавим і веселим, як колись!

— Це хороша порада, Фабіане, тому я не хочу сваритися з тобою через те, що ти бігаєш по всіх усюдах, мов навіжений, і позбавляєш мене іноді втіхи, про яку не маєш жодної уяви. Ти саме належиш до тих диваків, які, побачивши, що хтось блукає на самоті, вважають його за меланхолійного дурня і хочуть навернути на свій шлях і по-своєму лікувати, як той придворний, що хотів вилікувати достойного принца Гамлета. Але принц дав негідникові добру науку, коли той сказав, що не вміє грати на флейті. (...) Тут душа моя відчуває солодкий спокій. Лежачи на квітчастій галявині, я дивлюсь у далеку небесну блакить, а наді мною, над веселим лісом линуть золоті хмарки, немов чудові мрії з якогось далекого світу, повного невимовної радості. О Фабіане, тоді груди мої сповнює якийсь дивний дух, і я відчуваю, як він таємничими словами розмовляє з кущами, з деревами, з хвилями лісового потічка. (...)

— Ха-ха! — весело засміявся Фабіан. — Як гарно, як поетично, як таємниче! Невідома сила, що вабить тебе до Терпінового дому, ховається в синіх очах прекрасної Кандиди! Що ти по самі вуха закоханий у гарненьку професорову доньку, усі ми знаємо давно, а тому й пробачаємо тобі твої фантазії, твою безглузду поведінку, бо ж у закоханих завжди так. (...)

Бальтазар і Фабіан випадково побачили Цахеса, який їхав у Керепес на коні. Він упав із коня, викликавши сміх у Фабіана, а в Бальтазара — глибоке співчуття.

Розділ третій

(...) Коли Фабіан прийшов до міста, він думав, що на всіх вулицях дорогою до «Крилатого коня», почує лише гучний регіт глядачів. Та ба! Не сталося нічого. Усі люди йшли собі спокійно й поважно. Так само поважно походжали на плацу перед «Крилатим конем» і розмовляли між собою студенти, що мали звичку тут збиратися. Фабіан вирішив, що курдупель, мабуть, не потрапив сюди, аж раптом помітив, кинувши погляд на подвір’я заїзду, що до стайні саме повели примітного коня Цехеса. (...) Фабіан розповідав, що сталося між ним і горбанем, нібито студентом. Усі дуже реготали, а проте запевняли, що такої дивовижі, як він описує, тут не чувано й не бачено. Але, щоправда, хвилин десять тому два дуже стрункі вершники на чудових конях прибули до заїзду «Крилатий кінь».

— А чи не сидів один із них на коні, якого щойно відведено до стайні? — запитав Фабіан.

— Аякже, — сказав знайомий, — звісно, сидів. Він був невеличкий на зріст, але тендітної постави, з приємними рисами обличчя і найкращими у світі кучерями. До того ж він показав себе прегарним їздцем, бо скочив із коня так спритно, з такою гідністю, ніби найкращий вершник нашого князя. (...)

Фабіан не знав, що й сказати. Коли це на вулиці з’явився Бальтазар, Фабіан кинувся до нього й, тягнучи за собою, розповів, що той курдупель, якого вони спіткали перед міською брамою і який упав із коня, щойно прибув сюди і всі його вважають за гарного стрункого юнака та чудового вершника.

— От бачиш, — сказав Бальтазар спокійно й поважно, — от бачиш, любий брате Фабіане, не всі так, як ти, полюбляють безжально глузувати з нещасливця, скривдженого природою... (...)

Потрапивши на вечірку до професора Моша Терпіна, Бальтазар вирішив прочитати свою поему про кохання соловейка до пурпурної рожі.

(...) Бальтазар вийняв переписаний рукопис і почав читати. Його власний твір, що таки справді вилився з глибини поетичної душі, повний сили й молодого життя, надихав його щоразу більше. Він читав дедалі палкіше, виливаючи всю пристрасть свого закоханого серця. Бальтазар затремтів із радощів, коли тихі зітхання, ледве чутні жіночі «Ох!» або чоловічі «Чудово... Надзвичайно... Божественно!» переконали його, що поема захопила всіх. Нарешті він закінчив.

— Який вірш! Які думки! Яка уява! Що за чудова поема! Яка милозвучність! Дякуємо! Дякуємо вам, найдорожчий пане Цинобере, за божественну насолоду!

— Що? Як? — скрикнув Бальтазар, але ніхто на нього не звернув уваги, бо всі ринули до Цинобера, що сидів на канапі, надувшись, як малий індик, й огидним голосом рипів:

— Будь ласка... будь ласка... коли вам до вподоби... це ж дрібниця, яку я написав минулої ночі.

Але професор естетики репетував:

— Чудовий... божественний Цинобере! Щирий друже, ти ж після мене перший поет на світі! (...) Хто з вас, — знову скрикнув у захваті професор, — хто з вас, панночки, у нагороду поцілує незрівнянного Цинобера в уста, щоб висловити найглибші почуття найчистішого кохання?

І тоді Кандида встала, підійшла, полум’яніючи, як жар, до кордупеля, схилилася перед ним і поцілувала його в гидкий рот із синіми губами.

— Так, — скрикнув тоді Бальтазар, немов охоплений раптовим шаленством, — так, Цинобере, ти склав зворушливі вірші про соловейка та пурпурову рожу, і тобі належить чудова нагорода, яку ти отримав!

Сказавши це, він потягнув Фабіана до сусідньої кімнати й промовив:

— Будь ласка, глянь мені просто в очі та скажи відверто й чесно: я студент Бальтазар чи ні; ти справді Фабіан, і чи ми справді перебуваємо в Терпіновому домі? А може, це лише сон? Може, ми збожеволіли? Ущипни мене за носа або струсни, щоб я прокинувся від цього проклятого марення.

— Як ти можеш, — відповів Фабіан, як ти можеш так шаленіти й усе через дурні ревнощі, що Кандида поцілувала малого? Ти ж повинен сам визнати, що вірші, які він прочитав, таки справді чудові. (...)

Розділ четвертий

Бальтазар сидів на високому, мохом оброслому камені в лісовій гущині й дивився замислено в яр (...). Бальтазарові здавалося, ніби він у дивних голосах лісу чує жалібні скарги природи (...)

Коли десь іздалеку долинув чистий, веселий звук ріжка та трохи звеселив його душу: у ньому прокинулася невимовна туга й водночас солодка надія. Він озирнувся навкруги, і, поки лунав ріжок, йому здавалося, що зелені лісові тіні вже не такі сумні, шум вітру, шепотіння чагарів не таке жалісне. (...)

— Ні, — скрикнув він, схопившись із місця і глянувши радісним оком удалину, — ні, ще не всі надії згасли! Напевне, якась похмура таємниця, якісь зловісні чари втрутилися в моє життя, але я зламаю ці чари, хоча б мені довелося навіть загинути. (...) Хіба ж не диво дивне, що всі глузують і сміються з потворного, огидного курдупеля, а щойно він з’явиться, то починають його вихваляти як найрозумнішого, найученішого, ба навіть найвродливішого з-поміж усіх студентів? Та що й казати! Хіба ж зі мною не те саме діється, хіба мені не здається часом, що Цинобер і розумний, і гарний? Тільки в присутності Кандиди лихі чари не мають наді мною сили, тоді Цинобер залишається дурним і потворним виродком. Але хай там що, я стану проти ворожої сили, у моїй душі з’являється передчуття, що якась несподіванка дасть мені в руки зброю проти лихої потвори! (...)

Розділ п’ятий

Немає чого довше таїти, що міністр закордонних справ, при якому Цинобер заступив на посаду таємного експедитора, був нащадком того барона Претекстатуса фон Мондшайна, який у турнірних книжках і хроніках надаремне шукав родовід феї Рожабельверде. Він звався, як і його предок, — Претекстатус фон Мондшайн, мав найкращу освіту та найприємніші звички (...). Князь Барсануф, один із наступників великого Пафнутія, любив його, бо той на кожне питання мав готову відповідь, у години відпочинку грав із князем у скраклі1, добре розумівся на грошових справах, танцював, як ніхто.

Трапилося так, що барон Претекстатус фон Мондшайн запросив князя на сніданок, на якому подавали лейпцизьких жайворонків. Прийшовши до Мондшайна, той застав у передпокої між кількох приємних дипломатичних осіб і малого Цинобера, який, спираючись на паличку, лупнув на князя своїми очицями й, не звертаючи більше на нього уваги, почав запихатися смаженим жайворонком, якого щойно поцупив зі столу. Помітивши курдупеля, князь ласкаво всміхнувся до нього й запитав міністра:

— Мондшайне, хто той невеличкий, приємний, розумний молодик у вашому домі? Чи не він, часом, так чудово складає і таким прекрасним письмом пише мені доповіді, що я їх почав отримувати від вас?

— Він самий, милостивий пане, — відповів Мондшайн. — Доля послала мені в його особі найрозумнішого та найздібнішого працівника. Цей достойний молодик зветься Цинобер, і я рекомендую вам його. Будьте до нього ласкаві й прихильні, мій дорогий князю. Він лише кілька днів як працює в мене.

— Князю, — озвався один гарний молодик, наблизившись до нього, — коли ваша вельможність дозволить мені зауважити, мій малий колега нічогісінько ще не надіслав. А доповіді, яким випало щастя звернути на себе увагу вашої вельможності, складав я.

— Чого вам треба від мене? — сердито звернувся до нього князь.

А Цинобер тим часом упритул підійшов до князя і, чвакаючи, жадібно вминав жайворонка. Доповіді таки справді писав той молодик, що звернувся до князя, але князь знову крикнув:

— Чого вам треба? Ви, мабуть, і пера в руках не тримали. Та ще й тут, біля самого мене, жерете смажених жайворонків (...). — І, звертаючись до Цинобера, промовив: — Такі юнаки, як ви, шановний Цинобере, — окраса вітчизни, вони заслуговують на відзнаку. Ви будете таємним радником в особливих справах.

— Найкрасніше дякую! — рохнув Цинобер, ковтаючи останній шматок і витираючи пику обома руками. (...)

Розділ шостий

Поки Бальтазар і Фабіан були в маєтку Проспера Альпануса й припускали, хто ж такий Цинобер — відьмак, домовик або гном, курдупель піднімався сходинками кар’єри. Князь Барсануф, захоплений «талантами» Цинобера, призначає його міністром. А Проспер Альпанус зробив висновок, що Цинобер — «звичайна людина, тільки йому допомагає якась таємна сила».

(...) — Ні, яка людина! Який талант! Яка старанність, яка любов! — Потім князь додав, опанувавши себе: — Цинобере! Я призначаю вас своїм міністром! Будьте вірний і відданий вітчизні. Будьте чесним слугою Барсануфа, який любитиме вас і шануватиме (...).

— Я повинен, — сказав князь, — я повинен, мій любий Цинобере, відзначити вас відповідно до ваших високих заслуг. Отож прийміть із моїх рук орден Зелено-плямистого Тигра!

І князь захотів негайно ж повісити йому орденську стрічку, яку звелів камердинерові принести, та вона ніяк не лягала на горб Цинобера — то непристойно спадала донизу, то так само непристойно повзла догори.

(...) З наказу князя зібралась орденська рада, до якої додали ще двох філософів та одного природознавця, що недавно повернувся з Північного полюса. (...) Князь схвалив постанову орденської ради: запровадити кілька ступенів ордена Зелено-плямистого Тигра залежно від кількості ґудзиків. Наприклад, орден Зелено-плямистого Тигра з двома ґудзиками, з трьома ґудзиками. Міністр Цинобер отримав особливу нагороду, якої ніхто інший не смів домагатися: орден із двадцятьма діамантовими ґудзиками, бо саме двадцять ґудзиків і треба було до його чудернацької постави. (...)

Розділ восьмий

Маг і чарівник Проспер Альпанус допоміг Бальтазарові з’ясувати таємницю Цинобера, а також владнати стосунки з феєю Рожабельверде, яка погодилася, що її допомога Цинобереві була марною. Дуже вчасно Бальтазар, Фабіан і референжарій Пульхер потрапили на весілля Цинобера з Кандидою.

В освітленій сотнями свічок залі стояв малий Цинобер у пурпурових гаптованих шатах, з великим орденом Зелено-плямистого Тигра на двадцяти ґудзиках, зі шпагою при боці й плюмажем під пахвою. Поруч із ним — мила Кандида, убрана, як наречена, сяючи юною вродою. Цинобер держав її руку, яку іноді цілував, огидно шкірячись і всміхаючись.

І щоразу Кандидині щоки заливав рум’янець, і вона дивилася на кодупеля з найщирішим коханням. Видовисько було страшне, і тільки через засліплення, яке Цинобер наслав на всіх, ніхто нічого не помічав, не обурювався з його чаклунства, не схопив малого відьмака й не жбурнув геть. (...) Настав час обмінюватися обручками. Мош Терпін (...) відкашлявся, а Цинобер сп’явся навшпиньки, ледь дістаючи до ліктя нареченої. Усі стояли, напружено чекаючи, — аж раптом із сіней долетів якийсь гомін, двері до зали розчинилися навстіж, забіг Бальтазар, а за ним Пульхер і Фабіан! Вони проштовхнули крізь коло...

Д. Ринго. Ілюстрація до повісті Е. Т. А. Гофмана «Крихітка Цахес, на прізвисько Цинобер». 2021 р.

— Що це таке, чого треба цим чужинцям?! — закричали усі разом. (...)

Та Бальтазар, не звертаючи уваги, уже вихопив Просперів лорнет і пильно дивився крізь нього на Циноберову голову. Ніби від дотику електричного струму, Цинобер пронизливо занявчав — аж по всій залі пішла луна. Кандида непритомна впала на стілець; тісне коло гостей розпалося. (...) Бальтазар, упевнено й обережно схопив червоні волоски, миттю вирвав їх із голови, підбіг до каміна й кинув у вогонь. Волоски затріскотіли, стався страшенний вибух, і всі немов прокинулися зі сну. А Цинобер, насилу підвівшись із підлоги, стояв і лаяв, і сварив, і погрожував зараз же схопити й запакувати в найтемнішу темницю нахабних заколотників, що замірилися напасти на священну особу, першого міністра держави! Але всі лише запитували одне в одного:

— Звідки взявся цей курдупель? Чого треба цій малій почварі?

А карлик і далі скаженів, як навіжений, тупав ногами й кричав:

— Я міністр Цинобер... я міністр Цинобер... Кавалер ордена Зелено-плямистого Тигра із двадцятьма гудзиками!

Усі вибухнули шаленим реготом. (...)

Цинобер заховався у своєму будинку. А до нього прийшла його мати, яка хотіла побачити сина. Проте швейцар не пустив її, і вона сиділа на сходах пишного будинку, нарікаючи на долю й усім розказуючи, що міністр Цинобер — не хто інший, як її син, якого вона назвала Цахесом. Жінка не зводила очей із Циноберових вікон...

— Он він, моє миле серденько, мій гномичок! Доброго ранку, маленький Цахесе! Доброго ранку, крихітко Цахесе!

Усі глянули туди й, побачивши Цинобера, що в гаптованих пурпурових шатах, з орденською стрічкою Зелено-плямистого Тигра стояв біля вікна, яке сягало до самої підлоги, через що всю його постать було добре видно крізь великі шибки, зареготали й почали щосили кричати:

— Малий Цахес! Малий Цахес! Гляньте-но на того маленького причепуреного павіана, на ту химерну потвору, на того відьмака! Малий Цахес! Малий Цахес! (...)

Міністр, здавалося, аж тепер зрозумів, що божевільний галас на вулиці стосується його. Він розчинив навстіж вікно, блиснув на юрбу розгніваними очима, закричав, зарепетував, якось по-чудернацькому вибрикуючи з люті, погрожуючи вартою, поліцією, тюрмою, фортецею. Але що більше його вельможність навіснів, то дужчий здіймався регіт і гамір. Люди почали жбурляти в бідолашного міністра камінням, овочами, усім, що траплялося під руку. Довелося йому сховатися. (...) Тим часом між людей пішов глухий поголос, що крихітна, смішна потвора таки й справді малий Цахес, який прибрав горде ім’я Цинобер і проліз нагору через ганебну брехню та ошуканство. Щоразу голосніше кричали:

— Геть, тварюко! Геть! Здерти з нього міністерський сурдут! Замкнути в клітку! Показувати його за гроші на ярмарках! (...) Нагору, нагору! — І люди почали вибивати двері. Камердинер у розпачі заломив руки.

— Заколот! Повстання! Ваша вельможносте, прокиньтеся! Рятуйтеся! — кричав він, але жодної відповіді не було, тільки почувся тихенький стогін. (...) Він знову пішов до спальні, гадаючи що цього разу конче знайде там міністра, але раптом помітив, що з однієї гарної срібної посудини з вушком, яка завжди стояла біля туалету, бо міністр вельми цінував її, як коштовний дарунок самого князя, стирчать маленькі, тоненькі ніжки. (...) Він схопив Цинобера за ніжки... і витяг. Ах, він був мертвий, мертві були його вельможність! Камердинер голосно заплакав. (...)

Розділ останній

(...) Бальтазарове весілля святкували в приміській віллі. І він, і його друзі Фабіан і Пульхер — геть усі дивувалися з Кандидиної надзвичайної краси, із чарівної зваби, що променіла від її вбрання, від усієї її постаті. То справді її оточували чари, бо сама фея Рожабельверде, забувши про свій гнів, прибула на весілля; вона ж таки і вбрала її, та ще й прикрасила найкращими трояндами. А всім же добре відомо, що вбрання личить, коли до нього докладе рук фея. Крім того, Рожабельверде подарувала милій нареченій магічне намисто, і відколи вона його наділа, то вже не дратувалася через дрібниці; через погано зав’язаний бант, невдалу зачіску, пляму на білизні тощо. Ця властивість, що йшла від намиста, додавала всьому її обличчю веселості й принади.

Молодий і молода були щасливі аж до неба, а проте — так гарно впливали таємні, мудрі Альпанусові чари - вони знаходили час ще й привітно поглянути на друзів, що в них зібралися. Проспер Альпанус і Рожабельверде подбали про те, щоб весілля відзначити ще й найкращими дивами. (...) Настала ніч, скрізь над парком повисли вогненні райдуги, і стало видно, як усюди пурхають мерехтливі пташки й комахи, і коли вони махали крильми, то сипалися мільйони іскор, сплітаючись у розмаїті чудові фігури, що мінялися, танцювали, гойдались у повітрі і зникали в кущах. І ще голосніше звучала музика лісу. (...)

Тим часом із повітря спустилася невеличка кришталева коляса, запряжена блискучими польовими кониками із срібним фазаном на козлах.

— Прощавайте, прощавайте! — вигукнув Проспер Альпанус, сів у колясу й полетів угору понад вогненні райдуги. Нарешті його екіпаж став маленькою блискучою зіркою, і вона зникла за хмарами. (...)

Бальтазар, пам'ятаючи поради Проспера Альпануса, розумно користувався чудовим приміським маєтком, справді став добрим поетом.

(...) Кандида ніколи не знімала намиста, яке їй подарувала Рожа-Гожа на весілля. Бальтазар зажив найщасливішим родинним життям, радісним і веселим, яким тільки міг зажити поет із прекрасною молодою дружиною.

Отож казка про малого Цахеса, прозваного Цинобером, тепер справді має цілком щасливий кінець.

(Переклад Сидора Сакидона, Євгена Поповича)

КОМПЕТЕНТНОСТІ

КЛЮЧОВІ. Спілкування державною мовою. 1. Поясніть зміну імен у повісті (Цахес — Цинобер, фея Рожабельверде — Рожа-Гожа-Зеленава — Рожа-Гожа). 2. За допомогою словників символів і міфів з’ясуйте значення слів відьмак, гном, домовик, чорт (чортик картезіанський). Поясніть, чому Проспер Альпанус називав Цинобера такими словами, але потім дійшов висновку, що він — «звичайна людина». Як ще називають Цинобера в повісті? Спілкування іноземними мовами. 3. Якщо ви володієте німецькою мовою, назвіть головних героїв твору мовою оригіналу. Порівняйте з українським перекладом. Математична компетентність. 4. Складіть мапу Керепесу. Позначте місця, де відбуваються головні події. Прокоментуйте. Компетентності в природничих науках і технологіях. 5. Хто з персонажів «чує голоси природи»? Наведіть цитати. Що (відповідно до художньої концепції Е. Т. А. Гофмана) означають вислови: чути голоси природи, небесна музика? Уміння навчатися. 6. Поділіть усіх персонажів на дві групи й складіть у зошиті таблицю «Філістери й ентузіасти в повісті Е. Т. А. Гофмана “Крихітка Цахес, на прізвисько Цинобер”». Ініціативність і підприємливість. 7. Чи доклав Цинобер зусиль, щоб досягти вершин у кар’єрі? Як він отримав високі посади й Орден зелено-плямистого тигра? Соціальна та громадянська компетентності. 8. Які вади втілено в образах: а) князів і міністрів; б) Цахеса; в) Моша Терпіна; г) інших персонажів (за вашим вибором)? Обізнаність і самовираження у сфері культури. 9. Доберіть до 2-3 фрагментів повісті «Крихітка Цахес, на прізвисько Цинобер» уривки з музичних творів В. А. Моцарта. Поясніть свій вибір. Підготуйте художнє читання фрагментів у супроводі музики. Екологічна грамотність і здорове життя. 10. За що й чим винагороджено Бальтазара в повісті? Чи можна його назвати справжнім героєм, який досяг щастя завдяки чеснотам? Поясніть.

ПРЕДМЕТНІ. Знання. 11. Виявіть ознаки чарівної казки в повісті «Крихітка Цахес, на прізвисько Цинобер». Яку роль відіграють казкові елементи для втілення авторського задуму? 12. Наведіть приклади гротескних образів і гротескних ситуацій. 13. Яку роль відіграє романтична іронія у творі? Чим вона відрізняється від гумору? Наведіть цитати. Діяльність. 14. Порівняйте образи Бальтазара та Фабіана. У яких ситуаціях вони праві, а в яких — ні? 15. Яку помилку допустила фея Рожабельверде? Хто допоміг усвідомити та виправити її? 16. Намалюйте ескіз Ордена зелено-плямистого тигра, яким нагородили Цинобера. Поясніть. Цінності. 17. Про що мріяв Бальтазар і чи здійснилася його мрія? Хто допоміг йому її втілити?

ВИСНОВКИ

• Е. Т. А. Гофман — представник гротескно-фантастичного романтизму.

• Провідний конфлікт його творчості — зіткнення філістерів та ентузіастів.

• За допомогою засобів гротеску й романтичної іронії митець розвінчує світ чиношанування, лицемірства, хабарництва та грошей.