Підручник з Захисту Вітчизни. 10 клас. Хараху - Нова програма

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

Тема 3. ОСНОВИ ВІЙСЬКОВОЇ ТОПОГРАФІЇ

Загалом топографія - це наука, що вивчає засоби вимірювання місцевості й відображення її на папері у вигляді планів і карт. Військова топографія - розділ топографії, що визначає розробку засобів вивчення і розвідки місцевості з метою використання її в бойових умовах.

У бойових умовах солдатові доводиться діяти на різній місцевості. Він повинен сам визначати ціль і відстань для стрільби, напрямок руху, місце перебування та ін. Вивчення військової топографії сприяє розвитку таких важливих рис, як спостережливість, точність, увага, вміння аналізувати свої спостереження і робити висновки про можливий вплив місцевості на виконання бойових завдань.

Уміння кожного військовослужбовця впевнено орієнтуватися на незнайомій місцевості за картою та без неї, вдень і вночі, виконувати розрахунки за допомогою топографічних і спеціальних карт, а також аерофотознімків місцевості та сучасних засобів супутникової навігації для ведення точного вогню по цілях противника - це та основа, на яку опирається високий польовий вишкіл військ.

• Український військовий - оператор БПЛА - запускає планер для спостереження за ходом бойової операції

Військова топографія є важливою і невід'ємною складовою польового вишколу військ, тобто уміння підрозділів у бойових умовах успішно застосовувати сучасне високоточне озброєння та бойову техніку на незнайомій, складній для орієнтування місцевості за різної погоди, будь-якої пори року та часу доби.

У сучасному швидкоплинному і маневреному бою вдале використання місцевості забезпечує своєчасне та ефективне здійснення заходів із захисту особового складу та бойової техніки від новітньої високоточної зброї противника. Вміле використання місцевості значною мірою сприяє підвищенню можливостей своїх військ щодо маневру приховано та несподівано наносити удари по противнику й більш ефективно застосовувати всі види сучасного високоточного озброєння і бойової техніки.

Успіх у сучасному динамічному бою забезпечує саме високоточна зброя, ефективність застосування якої зумовлена використанням лазерних далекомірів, супутникових систем навігації, безпілотних літальних апаратів тощо. Усі військовослужбовці повинні мати відповідний рівень знань та володіти практичними навичками, які надає їм військова топографія для забезпечення успіху в різних видах бою і на будь-якій місцевості. Власне, цим і пов'язана військова топографія з тактикою, вогневою та спеціальною підготовкою й іншими навчальними дисциплінами.

Місцевість - це частина земної поверхні з усіма її елементами: рельєфом, ґрунтами, водами, рослинністю, шляхами сполучення, сільськогосподарськими і соціально-культурними об'єктами. З погляду військової топографії, місцевість є одним із елементів бойової ситуації. Місцевість поділяється:

• за особливостями рельєфу - на рівнинну, пагорбкувату, горбисту;

• за ступенем пересічення - на слабкопересічену, середньопересічену, дуже пересічену;

• за прохідністю - на легкопрохідну, прохідну, важко прохідну, непрохідну;

• за умовами спостереження і маскування - на відкриту, напіввідкриту, закриту;

• за природними умовами - на пустельну, степову, лісисту, лісисто-болотисту.

Рельєфом називають сукупність нерівностей поверхні суходолу, дна океанів і морів.

Природні та виготовлені людьми об'єкти на земній поверхні - це місцеві предмети, що використовуються у військовій справі для визначення місцевості, орієнтування, цілевизначення й управління військами в бою. До місцевих предметів належать: населені пункти, промислові та сільськогосподарські підприємства, рослинний і ґрунтовий покрив, берегова лінія великих за площею акваторій, ріки, озера, канали, об'єкти шляхів сполучення і зв'язку.

Надзвичайно важливим для виконання бойових завдань є орієнтування на місцевості - це визначення свого місцезнаходження, положення топографічних і тактичних об'єктів на місцевості стосовно сторін горизонту, рельєфу і місцевих предметів, розміщення своїх військ і військ противника.

Уміння швидко й точно орієнтуватися на місцевості дає змогу успішно виконувати бойове завдання на невідомій місцевості, в лісі та в умовах обмеженої видимості.

Орієнтуватися на місцевості можна за допомогою топографічної карти та без неї. Орієнтуючись на місцевості без карти потрібно визначити сторони горизонту.

Залежно від характеру місцевості, часу доби та видимості сторони горизонту визначають за компасом, за допомогою програм у смартфонах, смарт-годинниках чи військових планшетах, за допомогою GPS-навігатора. Також легко навчитись орієнтуватись за сонцем і годинником, за Полярною зіркою, за ознаками місцевих предметів та іншими способами.

• Визначення сторін горизонту за сонцем і годинником а) до полудня; б) після полудня

Для визначення сторін горизонту за компасом, принцип дії якого окреслений властивістю намагніченої стрілки, розташованої вздовж магнітного меридіана північ - південь, потрібно спочатку сумістити мушку з нульовою поділкою лімба, потім встановити компас у горизонтальне положення і, повертаючи компас, сумістити північний кінець магнітної стрілки з нульовою поділкою лімба. У зорієнтованому положенні компаса напрямок стрілки на нульову поділку лімба і буде напрямком на північ. Визначивши напрямок на північ, легко визначити й інші сторони горизонту: у протилежному напрямку буде південь, праворуч - схід, ліворуч - захід.

• Визначення сторін горизонту за Полярною зіркою

Запам'ятайте правильний алгоритм дій для визначення на місцевості сторін горизонту за Полярною зіркою.

Для визначення сторін горизонту за положенням сонця досить знати, що воно приблизно знаходиться: о 7.00 (влітку - о 8.00) - на сході, о 13.00 (14.00) - на півдні, о 19.00 (20.00) - на заході.

Також можна орієнтуватись за Полярною зіркою. Уночі напрямок меридіана можна визначити за Полярною зіркою, яка завжди розміщена в напрямку на північ. Отже, якщо стати обличчям до Полярної зірки, то перед нами і буде північ. Полярна зірка знаходиться в сузір'ї Великого Воза, яке складається із семи яскравих, широко розміщених зірок. Треба уявно продовжити пряму, що проходить крізь дві крайні зірки Великого Воза, на відстань, приблизно у п'ять разів більшу за відстань між ними. У кінці цієї прямої легко знайти Полярну зірку і зірки Альфа і Бета Великого Воза.

Орієнтиром називають місцевий предмет (об'єкт), який виділяється і який добре видно, або елемент рельєфу, який використовують у військах для визначення місця свого знаходження, напрямку руху, для цілевизначення, керування підрозділами та вогнем у бою.

Визначення сторін світу за різноманітними ознаками є менш надійним, ніж описані вище способи. Але більшість цих ознак пов'язана з положенням місцевого предмета щодо сонця.

Мурашники майже завжди знаходяться з південного боку від дерева, пенька чи куща.

Трава у північних околицях лісу, у північній частині луків, а також з південного боку біля деяких дерев, пеньків, великих каменів, як правило, густіша.

Кора деяких дерев із північного боку грубша, інколи покрита мохом. Якщо ж мох росте по всьому стовбуру, то на північному боці його більше, особливо біля коріння.

Мох покриває велике каміння і скелі з північного боку.

Сторони світу можна ще визначити за такими ознаками: вівтар православних церков завжди звернений на схід, дзвіниці - на захід; хрести на банях церков зорієнтовані на північ-південь, а піднятий кінець поперечної перекладини вказує на північ; вівтарі костьолів звернені на захід; кумирні звернені на південь.

Зорієнтувавшись на місцевості та визначивши сторони горизонту, солдат доповідає про своє місцезнаходження стосовно місцевих предметів, називає місцевий предмет, біля якого він безпосередньо перебуває, і відстань до орієнтирів, за якими він визначив сторони горизонту.

Наприклад: "Перебуваю на північній частині узлісся: на північ 1600 м - роздоріжжя, ближче 600 м - зруйнована хата, на захід 1700 м - ґрунтова дорога, на схід 1800 м - окремі дерева".

За орієнтирами командир підрозділу може ставити бойові завдання підлеглим, наприклад, спостерігачу: «Спостерігати в секторі: праворуч орієнтир вісім - "Труба заводу", ліворуч орієнтир чотири - "Руїни"", - або кулеметнику: "Сектор вогню: праворуч орієнтир два - "Курган", ліворуч орієнтир чотири - "Руїни"».

Якщо доводиться пересуватися незнайомою місцевістю - без шляхів, у лісі, вночі, в тумані, без видимих орієнтирів, а карти немає, то напрям руху можна визначити за магнітним азимутом за компасом. Азимут - це кут між площиною точки спостереження і вертикальною площиною, що проходить через цю точку і спостережуваний об'єкт.

Залежно від меридіана, від якого здійснюється відлік кута, розрізняють істинний (астрономічний), геодезичний і магнітний азимути. Визначають азимут від північного напрямку щодо меридіана за рухом годинникової стрілки від 0° до 360°.

Азимутом також користуються для визначення цілі, орієнтування на місцевості, підготовки даних для артилерійської стрільби.

Щоб рухатись за азимутами, виходячи із завдання та відповідного напрямку шляху, треба попередньо вибрати маршрут руху і визначити азимут кожної ділянки шляху - від одного повороту до іншого, а також відстань, яку треба пройти по кожному з цих напрямків, щоб вийти до зазначеного пункту. Таким чином, рух за азимутом полягає в умінні знайти за допомогою компаса зазначений або накреслений напрямок і, дотримуючись його, вийти до потрібного пункту.

Для визначення напрямку до місцевого предмета користуються магнітним азимутом, яким називають горизонтальний кут, що вимірюють за годинниковою стрілкою від північного напрямок меридіана до напрямку на предмет - від 0° до 360°.

Щоб визначити магнітний азимут на місцевий предмет за допомогою компаса, потрібно стати обличчям до цього предмета і зорієнтувати компас, потім, утримуючи компас у орієнтованому положенні, встановити візир так, щоб візирна риска - проріз - мушка збігалися з напрямком на місцевий предмет. У цьому положенні позначка на лімбі проти покажчика біля мушки - це величина прямого азимута на місцевий предмет.

Зворотний азимут - це напрям від місцевого предмета до свого місцезнаходження. Від прямого азимута він відрізняється на 180°.

Щоб визначити зворотний азимут, треба до прямого кута додати 180° - тоді, коли він менший 180°, або відняти 180°, якщо він перевищує 180°.

Під час руху за азимутом потрібно знати магнітні азимути з кожного пункту на маршруті руху та відстані між пунктами руху "в парах кроків" - "п-кр." (у людини середнього зросту два кроки приблизно дорівнюють 1,5 м). Ці показники командир відділення й оформляє у вигляді схеми маршруту руху або таблиці.

№	Ділянка маршруту	Магнітний азимут (A_м)	Відстань
№	Ділянка маршруту	Магнітний азимут (A_м)	(м)	(п. кр.)
1	Будинок лісника - кут лісу	271	1400	800)
2	Кут лісу - річка-струмок	278	1400	800*
3	Річка-струмок - міст на залізниці	325	1150	657*
4	Міст на залізниці - труба на залізниці	32	820	468*
5	Труба на залізниці - висота 196,1	310	1180	674*

* Кількість пар кроків, розрахована при довжині 1,75

Коли переходять від одного пункту до іншого, то дотримуються напрямку на орієнтири, а відстань підраховують "у парах кроків". На початкових зворотних пунктах за визначеним азимутом за допомогою компаса знаходять напрямок руху. В цьому напрямку вибирають і запам'ятовують або більш віддалений орієнтир (допоміжний), або розміщений ближче до зворотного пункту маршруту руху (проміжний) орієнтир. Якщо з проміжного орієнтира не видно зворотного пункту, то визначають наступний орієнтир.

Уночі як проміжні (або допоміжні) орієнтири використовують силуети місцевих предметів, вогні, яскраві зірки. Якщо такої можливості немає, то компас із вільно опущеною стрілкою весь час тримають перед собою в орієнтованому положенні, а за напрямок руху приймають пряму, що проходить через проріз мушки.

Якщо під час руху за азимутом на відкритій місцевості на шляху виникне якась перешкода, то потрібно запам'ятати орієнтир на протилежному боці перешкоди в напрямку руху, визначити до нього відстань і додати її до пройденого шляху. Опісля, обійшовши перешкоду, підійти до вибраного орієнтира і, визначивши за компасом напрямок шляху, продовжувати рух.

• Обхід перешкод:

а - протилежний бік перешкоди видно; б - протилежний бік перешкоди не видно

• Схема для руху за азимутами

На закритій місцевості чи в умовах обмеженої видимості (ніч, туман) обхід перешкоди можна здійснювати за компасом таким чином: дійшовши до перешкоди (точка 1), визначити за компасом азимут нового напрямку руху вздовж перешкоди праворуч або ліворуч і продовжувати рухатися за цим азимутом, вимірюючи відстань, до кінця перешкоди (точка 2); у точці 2 записати пройдену відстань (1-2) і визначити напрямок за початковим азимутом, зробити поворот і рухатися на точку 3 (кінець перешкоди), рахуючи кроки; прийшовши в точку 3, рухатися ліворуч (праворуч) до точки 4 за зворотним азимутом до напрямку 1-2, поки не буде пройдено шлях, що дорівнює відстані між точками 1 -2; у точці 4 визначити напрямок за початковим азимутом і продовжувати рух за ним, додавши до пройденої відстані довжину відрізка 2-3 (ширину перешкоди в напрямку маршруту).

Для визначення відстані на місцевості існує кілька способів.

Ознаки видимості	Відстань
Видно будинки сільського типу	5 км
Розрізняються вікна в будинках	4 км
Видно окремі будинки, димарі на покрівлі будинків	3 км
Видно окремих людей	2 км
Танк можна відрізнити від автомобіля, видно стовпи ліній зв'язку	1500 м
Видно стволи гармат, стовбури дерев у лісі	1000 м
Помітні рухи рук та ніг людини	700 м
Видно башту танка, помітно рух гусениць	500 м
Видно ручний кулемет, колір одягу, овал обличчя	250 м
Видно черепицю на покрівлях будинків, дріт на кілках	200 м
Видно деталі зброї солдатів	150м
Видно риси обличчя, руки, деталі стрілецької зброї	100 м
Видно очі у виді крапок	70 м
Видно білки очей	20 м

Окомірний - простий і швидкий спосіб визначення відстаней, але його точність залежить від величини відстані, яку визначають, умов спостереження і досвіду спостерігача. У досвідченого спостерігача помилка у визначенні відстані 1 км становить 10-15 %, у недосвідченого - 30-50 %. Зі збільшенням відстані збільшується і помилка. Тому вміння впевнено і швидко визначати відстані до цілей противника - важлива вимога ведення сучасного динамічного бою.

Визначаючи відстань, важливо пам'ятати:

• великі та чіткі предмети здаються завжди ближчими;

• під час спостереження вгору здається, що предмети ближче, а вниз - далі;

• якщо між спостерігачем і предметом немає інших об'єктів, здається, що він ближче, якщо є - далі;

• під час спостереження через водні простори, лощини та інші зниження рельєфу відстані здаються меншими;

• під час спостереження в ясний сонячний день предмети здаються ближчими, ніжу похмуру погоду чи сутінки;

• предмети яскравих кольорів (червоного, жовтого, білого) здаються ближчими, ніж предмети темних кольорів (чорного, синього, сірого);

• група людей здається завжди ближчою, ніж одна людина на такій самій відстані;

• людина, яка лежить, здається, що знаходиться далі, ніж людина, яка стоїть;

• на рівній та одноманітній місцевості (в лузі, полі, на снігу) предмети здаються ближчими.

Відстані вимірюють, порівнюючи зданими таблиці (див. вище).

Визначення відстаней за лінійними розмірами предметів. Лінійкою на відстані 50 см від очей вимірюють у міліметрах висоту предмета, який спостерігають. Висоту предмета в сантиметрах ділять на кількість міліметрів на лінійці, що закривають предмет; результат множать на постійне число 5 і отримують відстань до предмета в метрах.

Наприклад, сільський будинок висотою 6 м затуляє на лінійці відрізок 10 мм, а вишка висотою 20 м - 5 мм. Отже, відстань до будинку - 300 м, до вишки - 2 000 м. Для впевненого використання у бойовій практиці цього способу потрібно знати розміри деяких місцевих предметів, бойової техніки противника та ін. Наприклад, легко запам'ятати, що середній зріст людини - 1,7 м. Відстань між стовпами лінії зв'язку - 60 м, висота яких 6 м. Такої ж висоти і будинки сільського типу, а один поверх багатоповерхівки - 3 м. Висота вантажного автомобіля - 2,5 м; така ж висота і танка, а його довжина та ширина - 6 і 3 м відповідно. Таким чином, якщо вогнева точка противника знаходиться на даху багатоповерхівки, один поверх якої закривають 6 мм на лінійці, то відстань до цілі буде 250 м, а якщо противник веде мінометний обстріл з позиції поряд із сільським будинком, який закривають 5 мм на лінійці, то відстань відповідатиме 600 м.

Визначення відстані за співвідношенням швидкості звуку і світла. Звук розповсюджується у просторі зі швидкістю 330 м/с, або 1 км за 3 с, а світло - миттєво. Таким чином, відстань у кілометрах до місця, де пролунав постріл, дорівнює числу секунд, які пройшли від моменту спалаху до моменту, коли був почутий звук пострілу, поділеному на 3. Наприклад, спостерігач почув звук пострілу через 9 секунд після спалаху гармати. Відстань до місця спалаху: D = 9:3 = 3 км.

Визначення відстані на слух. Безвітряної ночі нормальний слух людини джерело шуму почує на відстані, вказаній у таблиці.

Джерело шуму	Відстань до джерела шуму
Кроки людини	40 м
Тріск зламаної гілки	80 м
Неголосна розмова, кашель, заряджання зброї	100 м
Стук сокири	300 м
Падіння зрубаних дерев	600 м
Рух автомобіля по шосе	800 м
Поодинокі постріли з автомата	2-3 км
Стрільба чергами, рух танків (рев моторів)	3-4 км
Гарматна стрільба	10-15 км

Важливим правилом сучасного військового мистецтва є використання супутникових систем навігації та застосування дронів - БПЛА.

Відстані між об'єктами за картою визначають такими способами.

Лінійкою вимірюють відстань між об'єктами в сантиметрах і множать число сантиметрів на величину масштабу. Наприклад, якщо на карті масштабу 1:50 000 відстань між об'єктами - 8,6 см, то відстань між об'єктами на місцевості - 4 300 м.

Циркулем вимірюють короткі відстані. Ніжки циркуля ставлять у головні точки умовних знаків об'єктів, між якими визначають відстань, і, не змінюючи розхилу циркуля, прикладають його до лінійного масштабу. Кроком циркуля вимірюють відстані, які перевищують довжину лінійного масштабу. Для цього беруть за масштабом розхил циркуля, який відповідає якому-небудь цілому числу кілометрів або метрів, і таким "кроком» проходять на карті відстань, яку потрібно визначити, ведучи рахунок перестановок ніжок циркуля.

Курвіметром, пристроєм для вимірювання відстаней на карті, можна виміряти відстань дуже точно. Стрілку курвіметра встановлюють на нульову поділку, а потім коліщатком проводять по вимірюваній звивистій лінії зліва направо або знизу вгору: отриманий відлік у сантиметрах множать на величину масштабу карти.

Визначення прямокутних координат об'єктів (цілей) за картою. На топографічні карти наносять лінії координатної сітки - сітки квадратів, утвореної горизонтальними і вертикальними лініями, які проводять через 4 см або 2 см, що відповідає певній кількості кілометрів на місцевості. Тому координатну сітку ще називають кілометровою сіткою, а її лінії - кілометровими. На карті масштабу 1:25 000 координатну сітку проводять через 4 см, що відповідає 1 км місцевості, а на картах 1:50 000, 1:100 000 і 1:200 000 - через 2 см (відповідно 1 км, 2 км та 4 км на місцевості).

Прямокутні координати об'єктів на карті визначають циркулем за допомогою лінійного масштабу, офіцерською лінійкою або координатоміром від відповідних кілометрових ліній.

• Електронна ручка-курвіметр

• Вимірювання відстаней курвіметром

Наприклад, для визначення прямокутних координат церкви у квадраті 8008 (мал. а) потрібно:

1. Визначити відстань від нижньої горизонтальної лінії кілометрової сітки 6080 до церкви.

2. Визначити відстань від вертикальної лінії кілометрової сітки 4308 до церкви. Прямокутні координати церкви матимуть вигляд:

X = 60 80 км + 600 м = 60 80 600; Y = 43 08 км + 1 700 м = 43 09 700.

Відповідь: Координати церкви: X = 60 80 600, Y = 43 09 700. їх називають повними. А скорочені координати: X = 80 600, Y = 09 700.

Для нанесення об'єктів (цілей) на карту за відомими прямокутними координатами потрібно виділити цифрове значення квадрата і приросту, а потім у знайденому квадраті карти відкласти приріст.

Визначення географічних координат об'єктів (цілей) за картою

Внутрішньою рамкою топографічних карт є лінії меридіанів і паралелей, широту й довготу яких підписують у кутах кожного аркуша карти. На мал. (див. вище) підписані широта південної рамки карти масштабу 1:100 000 - 50°40', північної- 51°00'; довгота західної рамки 37°00', східної- 37°30'.

На картах масштабів 1:25 000-1:100 000 сторони внутрішніх рамок поділені на мінутні відрізки, що дорівнюють 1які відтінені (зафарбовані) через один і поділені крапками на частини по 10".

Визначення географічних координат об'єктів (цілей) за картою виконують за відомими широтою і довготою найближчих до вказаної точки паралелі й меридіана. Для цього на картах масштабів 1:25 000-1:100 000 циркулем або лінійкою встановлюють перпендикуляри до найближчих рамок, на яких зчитують значення широти і довготи об'єкта (цілі) на карті. На мал. в церква у квадраті 68 10 має координати В = 50°42'26", L = 37°05'37".

• Принцип зображення рельєфу горизонталями: h - висота перерізу (січення);

Н₁, Н₂, Н₃, Н₄ - висота площин перерізів (січень) над рівнем моря

Точність визначення географічних координат цілей за картами масштабів 1:25 000-1:100 000 не повинна перевищувати 3".

Для нанесення об'єктів (цілей) на карту за географічними координатами на західній і східній рамках олівцем відмічають значення координати цілі за широтою і прикладають лінійку, а значення довготи встановлюють циркулем або офіцерською лінійкою по південній (північній) рамці. У перетині паралелі й меридіана наносять положення цілі на карту. На мал. г (див. с. 155) показано нанесення аеродрому за відомими координатами: В = 50°41'25", L = 37°29'20".

Як відомо, рельєф місцевості суттєво впливає на бойові дії військ. Не менш важливу роль він відіграє і під час вирішення господарських завдань. Тому на топографічних картах крім місцевих предметів зображують також і нерівності земної поверхні, що допоможе всебічно вивчити характер місцевості й провести за картою потрібні розрахунки.

Зображення рельєфу на картах повинно не лише передати загальний характер рельєфу й місце розташування його окремих форм, але й дати змогу визначити з достатньою точністю взаємне перевищення точок місцевості й крутизну схилів.

Наприкінці XIX ст. збільшення вимог до змісту карт обумовили потребу більш точного зображення рельєфу на картах, внаслідок чого був розроблений спосіб зображення рельєфу горизонталями, який поступово замінив штрихи й отримав загальне визнання. Цей спосіб зображає рельєф тонкими кривими лініями, що з'єднують точки, розміщені на однаковій висоті над рівнем моря.

Розглянемо детальніше спосіб зображення рельєфу горизонталями, який на сьогодні є основним і який застосовують на топографічних планах і картах.

Суть способу зображення рельєфу горизонталями, як було зазначено вище, полягає в тому, що всі нерівності місцевості відображено кривими замкненими лініями, що з'єднують точки цих нерівностей, які мають однакову висоту над рівнем моря. Ці лінії проводять через визначені проміжки по висоті, наприклад, через 5, 10 або 20 м. Таку умовну лінію можна уявити собі на місцевості як шлях руху пішохода, який йде без спуску і підйому по горі або лощині на визначеній висоті над рівнем моря.

• Залежність між крутизною схилу (КС) і величиною закладання (З) за умови однакової висоти перерізу (ВП)

• Зображення горизонталями різних форм схилів

Щоб зрозуміти сутність зображення рельєфу горизонталями, уявимо собі модель гори, яка перерізана горизонтальними площинами, розміщеними одна над одною на рівних відстанях по висоті. Обводячи олівцем на папері основу гори і всі сліди перерізу її горизонтальними площинами, отримаємо ряд кривих замкнутих ліній, що з'єднують точки з однаковою висотою над основою гори. Ці лінії називаються горизонталями. На топографічних картах горизонталі друкують коричневою фарбою.

Крутизна схилу характеризується на карті відстанню між двома сусідніми горизонталями і називається закладанням. Також треба розуміти такий показник на картах, як висота перерізу - відстань по висоті між двома сусідніми суцільними горизонталями на топографічній карті.

За умови однакової висоти перерізу рельєфу залежно від зміни крутизни схилу (КС) змінюється і величина закладання (3). Закладання (3₁), якому відповідає крутизна схилу КС, 100, удвічі більше закладання 3₂, якому відповідає крутизна схилу КС₂ 200. Звідси випливає: якщо крутіший схил, то менше закладання, і, навпаки, якщо схил більш похилий, то закладання більше. Тому під час зображення крутих схилів горизонталі на карті розміщують частіше, а похилих - рідше.

Властивість горизонталей передавати крутизну схилу дає змогу відобразити на карті його форму. За своєю формою схил може бути рівним, випуклим, вигнутим або хвилястим, що впливає на захисні властивості рельєфу в бою та змушує ретельно визначати зони видимості.

Де рівний схил, горизонталі розміщуються на рівних відстанях одна від одної, де випуклий, вигнутий і хвилястий, відстань між горизонталями збільшується або зменшується залежно від зміни крутизни окремих ділянок між перегинами схилу.

Для кожного масштабу карт висота перерізу рельефу стандартна. У таблиці наведені висоти перерізу, які використовують на сучасних топографічних картах.

Масштаб карти	Висота перерізу, м
Масштаб карти	Для рівнинної та пагорбкуватої місцевості	Для гірської місцевості	Для високогірної місцевості
1:25 000	5	5	10
1:50 000	10	10	20
1:100 000	20	20	40
1:200 000	20	40	80
1:500 000	50	100	100

Зображення рельєфу горизонталями доповнюють підписами абсолютних висот, характерних точок місцевості, певних горизонталей, а також числових характеристик деталей рельєфу - висоти або глибини, ширини. Абсолютною висотою точки місцевості називають її висоту в метрах над рівнем моря. За початок відліку висот на картах беруть рівень Балтійського моря (нуль кронштадтського водомірного поста). Висоти в метрах над рівнем моря, підписані на картах, називають відмітками. Перевищення однієї точки місцевості над іншою називається відносною висотою, яка може бути одержана як різниця абсолютних висот точок.

Висоти точок місцевості над рівнем моря (абсолютні висоти) визначають за картою за допомогою відміток висот горизонталей і прийнятої на карті висоти перерізу рельєфу.

Якщо точка розміщена на горизонталі, то її абсолютна висота дорівнює значенню відмітки цієї горизонталі. Наприклад, горизонталь з відміткою 175 проходить через сарай. Це означає, що сарай розміщений на висоті 175 м. Якщо горизонталь не має підписаної відмітки, її значення визначають за відмітками інших горизонталей або висот точок місцевості.

• Визначення висот і взаємного перевищення точок за картою

Припустимо, що потрібно визначити висоту точки місцевості, на якій перебуває окремий камінь, розташований на березі річки. Умовний знак окремого каменя розміщений на горизонталі без відмітки. Штрихи (показники схилів) на горизонталях свідчать, що схил знижується у бік річки. Ліворуч від горизонталі з окремим каменем знаходиться стовщена горизонталь з відміткою 175. Висота перерізу дорівнює 5 м. Отже, горизонталь, яка проходить найближче до цього умовного знака окремого каменя, має відмітку 150. Оскільки наш об'єкт місцевості розміщений між горизонталями, то його абсолютну висоту визначають за значенням відмітки висоти однієї з цих горизонталей. Для цього до значення відмітки висоти горизонталі додають або від неї віднімають (залежно від положення точки щодо горизонталі) ту частину висоти перерізу, на яку точка віддалена від горизонталі. Отже: окремий камінь розташований на висоті 150 (найближча горизонталь) + 1 (частка відрізка становить 1/5) = 151 м. Можемо визначити його відносну висоту - перевищення над річкою. Найближчою до води є горизонталь 110, що ми вирахували, знаючи висоту перерізу - 5 м, та порахувавши кількість горизонталей від підписаної горизонталі - 175. Тому, враховуючи показники фрагмента карти, перевищення становитиме 151-110 = 41 м.

Відносні висоти схилів і глибини лощин зручно визначати за кількістю проміжків між горизонталями на схилі та, помноживши його на висоту перерізу, отримаємо відносну висоту схилу. Відносні висоти (глибини) обривів, рівчаків, вибоїн, насипів, виїмок визначають за значеннями підписів, що стоять біля умовних знаків.

Вміння читати карти особливо важливе для розвідки місцевості та планування бойових завдань.

Розвідку проводять з метою вивчення тактичних властивостей місцевості, які суттєво впливають на виконання бойового завдання, надійне орієнтування та ефективне використання своїх бойових і транспортних засобів. Постійне та наполегливе ведення розвідки місцевості паралельно з розвідкою противника за будь-яких обставин є важливою складовою підготовки до ведення бойових дій.

Розвідка місцевості подає відомості про тактичні властивості місцевості та її окремі елементи: гідрографію, рельєф, населені пункти, дорожню мережу, ґрунтово-рослинний покрив тощо.

Основні завдання розвідки місцевості полягають у визначенні: прохідності місцевості для бойової і транспортної техніки; стану доріг, мостів, шляхопроводів та інших дорожніх споруд; характеру водних перешкод та умов їх подолання; захисних і маскувальних властивостей місцевості, характеру природних масок і схованок; прихованих підходів до об'єктів і переднього краю противника; стану водопостачання; змін місцевості порівняно з картами.

Розвідку місцевості організовують та проводять безперервно, цілеспрямовано і потаємно. Важливою вимогою до даних розвідки є її вірогідність і своєчасність. Основними способами розвідки є спостереження і безпосередній огляд місцевості. Надзвичайно важливі відомості про місцевість отримують за допомогою сучасних БПЛА, які застосовують під час ведення бойових дій уже на тактичному рівні для вирішення завдань військової розвідки, а також за свідченнями полонених та опитуванням місцевих мешканців. Крім того, відомості про місцевість доповнюють вивченням спеціальних карт, військово-географічних описів і довідок про місцевість. Розвідку спостереженням ведуть командири підрозділів, спостережні пости, спостерігачі рот (взводів, відділень) та обслуга чергових вогневих засобів цілодобово, у будь-яку пору року та за будь-якої погоди. Місця для спостереження обирають з метою найкращого огляду місцевості. Вони повинні бути приховані від спостереження і вогню противника. Спостерігачів забезпечують картами масштабів 1:25 000 або схемами місцевості, біноклями, стереотрубами, компасами, годинниками, журналами спостереження та засобами зв'язку, а вночі та за умов обмеженої видимості - сучасними приладами нічного бачення, тепловізорами і засобами освітлення місцевості. Всі зусилля спостереження повинні бути спрямовані на виявлення підходів до переднього краю оборони противника і визначення району (рубежу), який вигідний для спостереження противником; вивчення природних перешкод і загороджень та шляхів їх обходу; виявлення змін місцевості під час спостереження тощо. Вказують ділянки та об'єкти, на які потрібно звернути особливу увагу, а також добуті відомості, про які доповідають негайно. Якщо карти немає, то складають схему місцевості, на якій наносять орієнтири, відстані до яких визначають далекоміром чи окомірно. Карту або схему місцевості використовують для нанесення виявлених об'єктів і цілей, напрямків на них стосовно орієнтирів.

Спостереження за місцевістю ведуть спочатку в ближній зоні (до 500 м) справа наліво, потім у середній зоні (до 1000 м) зліва направо і після цього - у дальній зоні справа наліво. Опісля спостереження ведуть у зворотному порядку. Виявлену ціль або об'єкт вивчають за допомогою сучасних оптичних приладів, визначають її місцезнаходження відносно орієнтирів і місцевих предметів, доповідають про неї засобами зв'язку й наносять на карту або схему місцевості.

Вивчення місцевості (особливо рельєфу) допомагає визначити одну з важливих її тактичних властивостей - наявність зон видимості та схованих від спостереження чи вогню противника ділянок. Місцевість буває різною за характером відкритості. Побудова профілів місцевості й визначення взаємної видимості точок потрібна для більш повного уявлення про рельєф місцевості.

Профіль місцевості - це креслення, що зображує розріз місцевості вертикальною площиною.

Профільна лінія - це лінія на карті, уздовж якої будують профіль.

Профіль скорочений - це профіль, при побудові якого враховують лише кордон підйомів і спусків та місця різких перегинів скатів.

Побудову профілю місцевості за картою виконують таким чином: на карті прокреслюють профільну лінію АБ, потім встановлюють висоти горизонталей і точок перегинів скатів уздовж профільної лінії; визначивши максимальну різницю у висотах, вибирають вертикальний масштаб профілю, який обирають значно більшим від горизонтального; на аркуші зошита в клітинку проводять лінію основи і відповідно до прийнятого вертикального масштабу прокреслюють над лінією ряд паралельних горизонтальних ліній (як правило, через клітинку); прикладають верхній край аркуша до профільної лінії на карті й, починаючи з найвищої точки (або А, або Б), проектують точки перетину горизонталей з верхнім краєм аркуша на відповідні позначки по вертикальній шкалі висот; об'єднують отримані точки загальною лінією - профіль побудований.

• Побудова профілю місцевості та визначення зон видимості й "сліпих" зон

Для визначення взаємної видимості точок потрібно побудувати профіль місцевості між ними і з'єднати їх прямою. Якщо ця пряма не перетнеться з лінією профілю - точки видимі між собою. Важливо враховувати висоту рослинності, будівель і предметів на місцевості. Знаючи це, можна оцінити захисну властивість рельєфу вказаної місцевості - ділянки, куди, наприклад, не може влучити снайпер із позиції ворога.

Для організації бою, керування підрозділом і вогнем та для передачі інформації широко застосовують бойові графічні документи, які доповнюють, а інколи й замінюють письмові документи, більш наочно відображають обстановку.

На топографічній карті внаслідок її старіння може не бути деталей місцевості, необхідних для керування підрозділами в бою. З цією метою у підрозділах широко застосовують схеми місцевості - спрощені топографічні креслення невеликих ділянок місцевості, які складають у великому масштабі за топографічною картою, аерознімком або безпосередньо на місцевості під час розвідки (рекогностування) прийомами окомірного знімання. Складаючи схему, треба дотримуватись встановлених правил: схему орієнтують на аркуші паперу так, щоб противник був у верхній частині аркуша. На схему наносять лише ті місцеві предмети і форми рельєфу, за якими була б можливість надалі якомога точніше нанести бойові порядки своїх підрозділів і цілей противника.

Одним із важливих бойових графічних документів є Картка вогню відділення, яку складає командир відділення (танка) під час організації оборони, та Схема опорного пункту взводу. Вона полегшує вивчення і запам'ятовування місцевості, підготовку даних для ведення вогню, цілевказування та керування вогнем відділення (танка).

Основою картки вогню слугує схема місцевості, складена окомірним зніманням з однієї точки стояння способом кругового візування або за допомогою баштового кутоміра. Тактичні об'єкти наносять одночасно з топографічними. На картку вогню відділення наносять: орієнтири, їх номери, найменування та відстані до них; положення противника (виявлені об'єкти, можливий напрямок наступу); позицію відділення. Командири гранатометного та протитанкового відділень на картку вогню наносять ще й положення механізованого підрозділу, до якого вони належать; смугу вогню та додатковий сектор обстрілу; основні та запасні вогневі позиції бойової машини піхоти (БМП), гранатометів і протитанкових керованих комплексів; основні та додаткові сектори обстрілу з кожної позиції (крім сектора обстрілу ручного протитанкового гранатомета); позиції сусідів та межі їхніх смуг вогню на флангах відділення; ділянки зосередженого, а для гранатометного відділення - і рубежі загороджувального вогню взводу та місця в них, по яких потрібно вести вогонь відділенням; загородження, розташовані поблизу позиції відділення, та ті, що прикриваються його вогнем.

• Картка вогню механізованого відділення (варіант)

Схема опорного пункту взводу, яку складають командири механізованого (танкового) взводу під час організації оборони, графічно відображає його рішення на оборону. Її складають на місцевості прийомами окомірного знімання з однієї або двох точок стояння. На схему, як правило, наносять: орієнтири, їх номери, найменування та відстані до них; положення противника; смугу вогню взводу та додаткові сектори обстрілу; позиції відділень, їх смугу вогню і додаткові сектори обстрілу; основні та запасні вогневі позиції бойових машин піхоти (бронетранспортерів), танків, а також вогневих засобів, які забезпечують проміжки з сусідами, їх основні та додаткові сектори обстрілу з кожної позиції; ділянки зосередженого вогню взводу та місця в них, по яких повинні вести вогонь відділення (танковому взводу - тільки ділянки зосередженого вогню); ділянку зосередженого вогню роти та місце в ньому, по якому веде вогонь взвод; рубежі відкриття вогню з танків, бойових машин піхоти, протитанкових та інших вогневих засобів; позиції вогневих засобів командира роти (батальйону), розташованих у опорному пункті взводу і на його флангах, та їх сектори обстрілу; загородження і фортифікаційні спорудження; позиції сусідніх підрозділів та межі їхніх смуг вогню на флангах взводу; місце командно-спостережного пункту взводу, а також місцеві предмети і деталі рельєфу, які мають важливе значення для оборони (можливі місця скупчення противника перед атакою, підходи з його боку до опорного пункту взводу). Всі бойові графічні документи складають за допомогою топографічних умовних позначок і тактичних умовних знаків, зразки деяких із них подано на малюнку, а розшифрування - у таблиці.