Антологія. Казка в шкільному курсі літератури. 5-6 клас. Морщавка

#казка #пізнай свою країну #обери друга

Лисичка-сестричка, кума, лиска, спритна хитрунка — різні образи. Пропоную їх дослідити.

#казка #пізнай свою країну #обери друга

Так, дивовижна руда: то вона допомагає і рятує лева, то своєю хитрістю захищає тваринне царство від грізного лева, від зла.

Українська народна казка

Як лев потонув у колодязі

Давно-давно колись у дрімучих лісах з’явився лев, та такий величезний та грізний, що, бувало, як загарчить, так усі звірі тремтять, як осикове листя. А як побіжить за здобиччю, так усіх, хто б йому не траплявся — по дорозі, розриває на шматки і кидає. Наскочить на табун диких свиней і всіх подушить. Ніхто не міг утекти від нього, а собі для їжі він брав тільки одну. Звірі зі страху не знали, що їм і робити. Зібрали громаду і почали радитися. От ведмідь і каже:

— Знаєте що, панове? Лев щодня роздирає нас не менше десяти, а іноді й двадцять душ перепсує, а з’їдає він мало, одного або двох, не більше, інші гинуть дарма, бо він кожного разу хапається за свіжину, вчорашнього не стане їсти. Так-от, давайте ми його урезонимо.

— Піди спробуй, побалакай з ним! — обізвався вовк. — Він нас і слухати не буде. Усіх наших посланців розірве на шматки, і тим справа закінчиться.

— А от спробуймо, що воно вийде! — каже ведмідь. — Тільки кого б нам послати до нього?

— Іди ти, ведмедю, — сказав вовк, — ти більший від усіх і сильніший.

Вовк — символ зла, жадібності, жорстокості, лицемірства, брехні, кровожерливості. Водночас символ доблесті, честі, мужності у римлян та єгиптян. Часто вовк — родоначальник племені.

— Що там моя сила? Усе одно я його не здолаю, якщо він кинеться на мене; так що сила моя тут ні до чого. Краще ти, вовче, йди, ти наче спритніший від мене.

— Що з того, що я спритніший? Що ж ти думаєш, що я встигну втекти від нього, коли він кинеться наздоганяти мене? Тут треба придумати що-небудь інше, а сила наша і моторність не допоможе.

Виступив олень і каже:

— Знаєте що? Тут треба зуміти до лева підступити, із чого розмову почати, щоб він одразу не розгнівався.

— Ну, так іди ти, оленю, коли ти такий розумний.

— Та я сам за цю справу не берусь, та переконаний, що з левом балакати запросто не можна, запанібрата. Треба знайти до нього підхід.

— А кого ж ми повинні послати, на твою думку?

— Та, по-моєму, давайте пошлемо лисицю. Вона хитра, може, вона зуміє підлеститися до лева і розкаже йому, що й до чого.

— Добре ти придумав, — гукнули всі звірі, — вона зуміє до нього підійти.

Покликали лисицю, ведмідь і каже:

— Лисичко, треба тобі йти до лева побалакати з ним, урезонити його якось, а то сама бачиш, що він нас нищить дарма.

— А що ж я, хіба в бога теля з’їла чи що? Хай хто-небудь інший піде! Коли ніхто не хоче йти, так давайте поміряємось, кому випаде йти, той нехай і йде.

— Ні, лисичко, так не вийде. Може, доведеться йти тому, хто не зуміє й слова промовити, що з того вийде? Він там з ляку наварнякає абичого, і замість того, щоб випрохати в лева милості, ще дужче розгнівить його. Громада вирішила тебе, лисичко, послати, а не хочеш — то зараз же буде тобі смерть, розірвемо тебе на шматки!

Лисиця засумувала, не знає, що їй робити. Не піти — біда, і піти — теж не мед. Думала, думала, а далі й каже:

— Ну, панове, піду спробую; видно, моя доля така.

Довго лисичка блукала лісом, боялась підходити до лева; то в один кінець поверне, то в другий, і все вигадувала, як обдурити лева, бо видима смерть страшнішою була. А далі несподівано побачила колодязь. Тут вона й подумала: «Краще я втоплюся, ніж живцем віддаватися в зуби паскудного... То я одразу потону, захлинусь і без болю загину, а то терпіти муку, поки він мене не розірве».

Підійшла лисиця до колодязя, обійшла його, понюхала, заглянула всередину, а там вода далеко-далеко. Придивилась, аж звідти теж лисиця дивиться на неї. Вона одразу не здогадалася, що то ж її відображення. Кивнула головою — і та кивнула, вона язик висолопила — і та язика висолопила. «Е! Стій, це ж моє відображення. Недарма кажуть: «Подивись у воду на свою вроду». Спробую я одурити лева; якщо він цього не знає, то я його піймаю».

Від колодязя лисичка попрямувала до лева. Вона трохи повеселішала і пішла швиденько, а було це ввечері. Рушила лисиця до левових палат, аж звідти лев грізно гарчить.

Злякалася лисиця, вклонилась низько та й каже:

— Ваша статечносте! Не наказуйте карати, дозвольте слово промовити, я вам розкажу, чого я до вас прийшла. Звірі послали нас аж трьох — двох зайців і мене, — ще з самого ранку, щоб ми привітали вас з іменинами. Ішли ми до Вашої милості швиденько. Нас перестрів якийсь звір, схожий на Вашу милість, і спитав: «Куди ви йдете?» А я кажу: «Ідемо до лева, нас звірі послали, щоб ми його з іменинами привітали». А звір той як загарчить на нас: «Який там може бути лев?! Я лев, мене всі повинні слухатися і коритися; я вас не пущу, ви мої!» Почала я прохати його: «Та як же так? Він нас дожидає, сьогодні він іменинник, незручно. Він на нас розгнівається і всіх подушить». А він і каже: «Яке мені діло до того, що він іменинник? Я і його з’їм, як захочу». Довго я умовляла його, щоб він відпустив хоч мене, ледве відпросилася.

Вода — символ зовнішнього та внутрішнього очищення; здоров’я, богатирської сили; оберіг від нечисті; символ духовного відродження.

Лев розсердився, забув і про те, що він голодний, питає грізно:

— Де той звір живе?

— Та він там живе в кам’яних палатах

Лев схопився та як загарчить, аж луна лісом пішла, неначе в кінці лісу інший лев загарчав.

Лисиця й каже:

— Ваша милосте, чуєте, як він загарчав? Це він Вас дратує.

Лев іще дужче розлютився:

— Та я його, поганця, на шматки розірву! Як він сміє перечити мені! Це мій ліс! Ходімо швидше туди, покажи мені, де саме він живе!

Лисиця повела лева до колодязя.

Підійшли, лев і питає:

— Де він? Покажи мені!

— Він тут, ось у цих кам’яних палатах, — каже лисиця, — я боюсь близько підходити, а то він мене з’їсть. Ви самі подивіться.

Лев підійшов, глянув у колодязь — аж звідти дивиться на нього лев! Він вишкірив зуби — і той лев вишкірився. Він тоді ще дужче загарчав та прямо в колодязь! Стіни були кам’яні і далеко одна від другої, так що вибратися ніяк не можна було, ні за що було зачепитися. Лев бовтавсь там, поки й захлинувсь. А лисиця дочекалася, поки лев утопивсь, а потім помчала до звірів.

До звірів лисиця наближалася така весела, що вони відразу помітили, що вона несе якусь радісну звістку.

Підійшла вона до них. Звірі й питають:

— Ну що ж, була у лева чи ти й зовсім не ходила до нього?

— Ходила, тепер лева поминайте, як звали: він утопився, я його одурила!

— Як одурила?

Вона їм розказала все, як було. Звірі від радості аж підстрибувати почали. Не можна й описати їхньої радості!