Антологія. Казка в шкільному курсі літератури. 5-6 клас. Морщавка

Безногий і сліпий богатирі

У деякому царстві, у деякому королівстві жив-був цар з царицею; у них був син Іван-царевич, а дивитися за царевичем приставлений був Катома-дядько, дубова шапка. Цар з царицею вже старими стали, захворіли і покликали Івана-царевича:

— Коли ми помремо, ти у всьому слухайся і шануй Катому-дядька, дубову шапку; будеш слухатися — щасливий будеш, а захочеш бути непослухом — пропадеш, як муха.

Наступного дня цар з царицею померли. Іван-царевич поховав батьків і став жити за їх повелінням: що робить, про все з дядьком радиться. Згодом подорослішав царевич і надумав одружитися; приходить до дядька і говорить йому:

— Катома-дядько, дубова шапко! Нудно мені одному, хочу оженитися.

— Що ж, царевичу! Літа твої такі, що пора і про наречену думати; піди у велику палату — там зібрано портрети всіх царівен, усіх королівен, дивись та обери: яка сподобається, ту й сватай.

Іван-царевич пішов у велику палату, почав переглядати портрети, і припала йому до думки королева Ганна Прекрасна — така красуня, якої у всьому світі немає! На її портреті написано умову: якщо хто загадає їй загадку, а вона не відгадає, за того вона піде заміж; а чию загадку відгадає, той голови позбудеться. Іван-царевич прочитав цей напис, засумував і йде до свого дядька.

— Був я, — каже, — у великій палаті, обрав собі наречену Ганну Прекрасну; тільки не знаю, чи можу її посватати?

— Так, царевичу! Важко її дістати; коли один поїдеш, нізащо не посватаєш, а візьмеш мене з собою, так будеш робити, як я скажу, — може, справа залагодиться.

Іван-царевич просить Катому-дядьку, дубову шапку їхати з ним разом і дає йому тверде слово слухатися його і в горі, і в радості.

<...>

Каже Іван-царевич:

— Їдемо ми, дядьку, стільки часу, наближаємося до земель Ганни Прекрасної королівни, а не знаємо, яку загадувати загадку.

— Ще встигнемо вигадати!

Їдуть далі; Катома-дядько, дубова шапка глянув на дорогу — на дорозі лежить гаманець з грошима; зараз його підняв, висипав звідти всі гроші у свій гаманець і каже:

— От тобі й загадка, Іване-царевичу! Як приїдеш до королівни, загадай їй таке: їхали ми шляхом-дорогою, побачили, що на дорозі добро лежить, ми добро добром взяли у своє добро поклали! Цю загадку їй до кінця життя не розгадати; а будь-яку іншу зразу дізнається — тільки гляне у свою чарівну книгу; а як розгадає, то й накаже відрубати тобі голову.

Ось нарешті приїхав Іван-царевич з дядьком до високого палацу, де проживала прекрасна королівна; у той час була вона на балконі, побачила приїжджих і послала дізнатися: звідки вони і навіщо прибули? Відповідає Іван-царевич:

— Приїхав я з такого-то царства, хочу сватати за себе Ганну Прекрасну королівну.

Доповіли про те королівні; вона наказала, щоб царевич у палац рушав й при всіх її боярах загадку загадував.

— У мене, — додала, — така умова: якщо не відгадаю чиєїсь загадки, за того мені йти заміж, а чию відгадаю — той злу смерть зустріне!

— Слухай, прекрасна королівно, мою загадку, — каже Іван-царевич, — Їхали ми шляхом-дорогою, побачили на дорозі добро лежить, ми добро добром взяли у добро поклали.

Книга — символ Всесвіту; знань, мудрості; Бога, Істини.

Ганна Прекрасна королівна бере свою чарівну книгу, починає її переглядати та відгадки розшукувати; всю книгу передивилась, а нічого не знайшла. Тут князі і бояри присудили королівні виходити заміж за Івана-царевича; хоч вона й не рада, а робити нічого — стала готуватися до весілля. Почала міркувати: як би відтягнути час та нареченого позбутися? І надумала. Покликала вона Івана-царевича і каже йому:

— Милий мій Іване-царевичу, чоловік наречений! Треба нам до весілля готуватися: послужи-но мені службу: у моєму королівстві на такому-то місці стоїть великий чавунний стовп; перетягни його в палацову кухню і нарубай в дрібні поліна — кухареві на дрова.

— Помилуй, королево! Хіба я приїхав сюди дрова рубати? Чи моя це справа? На те в мене слуга є: Катома-дядько, дубова шапка.

Зараз закликає царевич дядька і наказує йому притягти на кухню чавунний стовп і нарізати його на дрібні поліна кухареві на дрова. Катома-дядько пішов на сказане місце, схопив стовп в оберемок, приніс в палацову кухню і розбив на дрібні частини; чотири чавунних поліна взяв собі в кишеню — «для переду годиться!»

Оберемок — така кількість чого-небудь, звичайно однорідного, яку можна обхопити, взяти рукою (руками).

На другий день каже королева Івану-царевичу:

— Милий мій Іване-царевичу, наречений мій! Завтра нам їхати до вінця: я поїду в кареті, а ти — верхи на богатирському жеребці; треба тобі заздалегідь об’їздити того коня.

— Стану я сам об’їжджати коня! На те в мене слуга є.

Закликає Іван-царевич Катому-дядьку, дубову шапку.

— Іди, — каже, — на стайню, вели конюхам вивести богатирського коня, сядь на нього і об’їзди; завтра я на ньому до вінця поїду.

Катома-дядько зметикував хитрощі королівни, не став довго розмовляти, пішов на стайню і велів конюхам вивести богатирського жеребця. Зібралося дванадцять конюхів; відперли дванадцять замків, відчинили дванадцять дверей і вивели чарівного коня на дванадцятьох залізних ланцюгах. Катома-дядько, дубова шапка підійшов до нього; тільки встиг сісти — чарівний кінь відділяється від землі, вище лісі підіймається, що вище лісу стоячого, нижче хмари ходячого. Катома міцно сидить, однією рукою за гриву тримається, а інший виймає з кишені чавунне поліно і починає цим поліном поміж вух коня осаджувати. Побив одне поліно, взявся за інше, два побив, взявся за третє, три побив, пішло в хід четверте. І так змучив він богатирського коня, що не витримав кінь, заговорив людським голосом:

— Батюшка Катомо! Відпусти хоч живого на білий світ. Що хочеш, те й наказуй: все буде по-твоєму!

— Слухай, собаче м’ясо! — відповідає йому Катома-дядько, дубова шапка. — Завтра ти маєш везти до вінця Івана-царевича. Дивися ж: як виведуть тебе конюхи на широкий двір та підійде до тебе царевич і покладе свою руку — ти стій струнко, вухом не поворуши; а як сяде верхи — ти по самі щітки в землю подайся та йди під ним важким кроком, немов у тебе на спині непомірна тягота накладена.

Тягота — вага; трудність, важкість.

Богатирський кінь вислухав наказ і опустився ледве живий на землю. Катома вхопив його за хвіст і кинув біля стайні:

— Гей, кучери і конюхи! Приберіть в стійло це собаче м’ясо.

Стійло — місце для утримання сільськогосподарських тварин (коні, корови)

Дочекалися іншого дня; настав час їхати до вінця, королівні карету подали, а Івану-царевичу богатирського коня підвели. З усіх боків народ збігся — видимо-невидимо! Вийшли з палат білокам’яних наречений з нареченою; королева сіла в карету і чекає: що буде з Іваном-царевичем? Чарівний кінь рознесе його кучері за вітром, розвіє його кістки чистим полем. Підходить Іван-царевич до жеребця, поклав руку на спину, ногу в стремено — жеребець стоїть немов укопаний, вухом не ворухне! Сів царевич верхи — чарівний кінь по щітки в землю пішов; зняли з нього дванадцять ланцюгів — кінь став виступати рівним важким кроком, а з самого піт градом так і котиться.

— Який богатир! Оце сила непомірна! — каже народ, дивлячись на царевича.

Повінчали нареченого з нареченою; стали вони виходити з церкви, взяли один одного за руки. Закортіло королівні ще раз спробувати силу Івана-царевича, стиснула йому руку так сильно, що він не зміг витримати: кров кинулася до обличчя, очі аж під лоба полізли. «Так ти такий богатир, — думає королева, — славно ж твій дядько мене обплутав... тільки задарма вам це не пройде!»

Обплутати (переносне значення) — хитрощами вводити в оману.

Живе Ганна Прекрасна королева з Іваном-царевичем як личить дружині з богоданим чоловіком, всіляко його улещує, а сама не заспокоїться: яким би то способом позбутися Катоми-дядька, дубової шапки; з царевичем без дядька неважко впоратися! Скільки не вигадувала вона всяких наклепів, Іван-царевич не піддавався на її умови. Через рік часу каже він своїй дружині:

— Люб’язна моя, прекрасна королево! Сумую за своєю домівкою.

— Мабуть, поїдемо; мені самій давно хочеться побачити твою державу.

От зібралися і поїхали; дядька Катому за кучера посадили. Їхали-їхали; Іван-царевич заснув дорогою. Раптом Ганна Прекрасна королева стала його будити та скаржитися:

— Послухай, царевичу, ти все спиш — нічого не чуєш! А твій дядько зовсім мене не слухає, навмисне направляє коней на горби та ями, я стала йому по-доброму говорити, а він насміхається наді мною. Жити не буду з тобою, якщо його не покараєш!

Лестити — нещиро вихваляти когось.

Іван-царевич спросоння дуже розсердився на свого дядька і віддав його до рук королівни:

— Роби з ним, що сама знаєш!

Королева наказала відрубати ноги.

Катома дався їй на поталу. «Нехай, — думає, — постраждаю; так і царевич дізнається — яке горе має!»

Потала (знущання, наруга) — міра покарання.

Відрубали Катомі-дядьку обидві ноги. Глянула королева навкруги і побачила: стоїть осторонь високий пень; покликала слуг і наказала посадити його на цей пень, а Івана-царевича обв’язала мотузкою і причепила до карети, повернула назад і поїхала у своє королівство. Катома-дядько, дубова шапка на пеньку сидить, гіркими сльозами плаче.

— Прощавай, — каже, — Іване-царевичу! І мене згадуй.

А Іван-царевич підстрибом за каретою біжить; сам розуміє, що дав маху, так вернути не можна. Приїхала королева Ганна Прекрасна у свою державу і змусила Івана-царевича корів пасти. Кожен день вранці ходить він зі стадом в чисте поле, а ввечері назад на королівський двір жене; королева на балконі сидить і перевіряє, чи всі є корови? Перерахує і наказує їх царевичу в сарай заганяти...

Катома-дядько сидить на пеньку день, і другий, і третій, не пивши, не ївши; злізти ніяк не може, доведеться помирати голодною смертю.

Неподалік від цього місця був густий ліс, у тому лісі жив сліпий, але найсильніший богатир; тільки тим і годувався, як почує по духу, що повз нього звір пробіг: заєць, лисиця, ведмідь — зараз за ним у погоню; зловить — і обід готовий! Був богатир на ноги швидкий, і жодному звіру не вдавалося втекти від нього. От і сталося так: прослизнула повз лисиця; богатир почув — і слідом за нею; вона добігла до того високого пня — і звернула в бік, а сліпий богатир з розгону як вдарився лобом об пень — так і з коренем його вивернув.

Катома звалився на землю і питає:

— Ти хто такий?

— Я — сліпий богатир, живу в лісі тридцять років, тільки тим і годую сім’ю, коли якогось звіра впіймаю та на багатті засмажу; а то б давно помер голодною смертю!

— Невже ж ти зроду сліпий?

— Ні, не зроду, мені виколола очі Ганна Прекрасна королева.

— Ну, брате, — каже Катома-дядько, дубова шапка, — і я через неї залишився без ніг: обидві відрубала проклята!

Розговорилися богатирі і погодилися разом жити, разом хліб добувати. Сліпий каже безногому:

— Сідай на мене та скеровуй, я послужу тобі своїми ногами, а ти мені — своїми очима. Взяв він безногого і поніс на собі, а Катома сидить, на всі боки поглядає та знай покрикує:

— Праворуч! Ліворуч! Прямо!..

Жили вони отак деякий час у лісі і ловили собі на обід і зайців, і лисиць, і ведмедів. Говорить раз безногий:

— Невже ж нам весь вік без людей прожити? Чув я, що в названому місті живе багатий купець з дочкою, і та купецька дочка така милостива до вбогих і калік! Сама всім милостиню подає. Нехай у нас за господиню живе. Відвези мене брате!

Сліпий взяв візок, посадив безногого і повіз у місто, прямо до багатого купця у двір; побачила калік з вікна купецька дочка, одразу схопилася й пішла наділяти їх милостинею. Підійшла до безногого:

— Прийми, убоженький, заради Христа!

Як брав милостиню, вхопив її за руки та й у візок, закричав до сліпого — той побіг так швидко, що на конях не зловити! Купець послав погоню — ні, не наздогнали. Богатирі привезли купецьку дочку у свою лісову хатинку і кажуть їй:

— Ти нам замість рідної сестри, живи в нас, порайся; а то нам, калікам, нікому обіду зварити, сорочок відіпрати.

Залишилася з ними купецька дочка; богатирі її шанували, любили, за рідну сестру визнавали; самі вони справлялися на полюванні, а названа сестра завжди вдома: всім господарством заправляє.

Ось і занадилася до них ходити Баба-Яга. Тільки богатирі на полювання підуть, а Баба-Яга тут як тут! Невдовзі занедужала дівчина, схудла; сліпий, нічого не бачить, а Катома-дядько, дубова шапка одразу зрозумів, що кепські справи; сказав про те сліпому, і пристали вони вдвох до своєї названої сестриці, почали допитувати, а Баба-Яга їй міцно заборонила зізнаватися. Довго вона боялася довірити їм своє горе, довго кріпилася, та нарешті брати її вмовили, і вона все дочиста розповіла:

— Щоразу, як йдете ви на полювання, до хатинки приходить стара баба — обличчя злюще, волосся довге, сиве.

— А, — каже сліпий, — це — Баба-Яга; постривай же, треба з нею по-своєму розправитися! Завтра ми не підемо на полювання і зловимо її.

Уранці на другий день богатирі не пішли на полювання <...>. Сказано-зроблено.

Ухопив сліпий Бабу-Ягу за сиві косми і кричить:

— Ей, дядьку Катомо! Вилазь-но з-під лавки та притримай єхидну бабу, поки я зайду до хати.

Баба-Яга відчула біду, намагалася вискочити, підняти голову — куди там, зовсім немає ходу! Рвалася-рвалася — нічого не може! А тут виліз з-під лавки дядько Катома, навалився на неї, немов кам’яна гора, почав душити Бабу-Ягу <...>. Скочив до хати сліпий, говорить безногому:

— Треба нам тепер розвести велике багаття, спалити її, прокляту, на вогнищі, а попіл за вітром розвіяти!

Сказала Баба-Яга:

— Голубчики! Простіть... що завгодно, усе вам зроблю!

— Добре, стара відьма! — сказали богатирі. — Покажи-но нам криницю з цілющою водою.

<...>

Ось Катома-дядько, дубова шапка сів на сліпого; сліпий узяв Бабу-Ягу за коси; Баба-Яга повела їх в лісові хащі, привела до криниці і каже:

— Це і є цілюща вода!

— Дивись, дядько Катома, — вимовив сліпий, — не давай маху; коли вона тепер обдурить — повік не одужаємо!

Катома-дядько, дубова шапка зломив з дерева зелену гілку і кинув у криницю: не встигла гілка до води долетіти, як вже вся вогнем спалахнула!

— Е, та ти ще дурити надумала!

Почали богатирі душити Бабу-Ягу, хочуть кинути її, прокляту, у вогняну криницю. Баба-Яга злякалася, дала клятву, що тепер не буде хитрувати:

— Чесне слово, доведу до доброї води.

Погодилися богатирі спробувати ще раз, і привела їх Баба-Яга до іншої криниці. Дядько Катома відламав від дерева суху гілку і кинув у колодязь: не встигла та гілка до води долетіти, як вже паростки пустила, зазеленіла і розцвіла.

— Ну, це жива вода! — сказав Катома.

Сліпий промив нею свої очі — і вмить став бачити; опустив безногого у воду — і виросли в нього ноги. Обидва зраділи, але замислилися, що з Бабою-Ягою робити; коли нам її тепер пробачити самим добра не бачити — вона все життя буде мститися!

Вернулися вони до вогняної криниці і кинули туди Бабу-Ягу: так вона і згинула!

Після того Катома-дядько, дубова шапка одружився на купецькій дочці, і всі троє вирушили до королівства Ганни Прекрасної рятувати Івана-царевича.

Стали підходити до міста, дивляться: Іван-царевич жене череду корів.

— Стій, пастуше! — каже Катома-дядько. — Куди ти цих корів гониш?

Відповідає йому царевич:

— На королівський двір жену; королева всякий раз сама перевіряє, чи всі є корови.

— Давай-но, пастуше поміняємося одягом: на тобі мій одяг, а я твій одягну і корів пожену.

— Ні, брате, цього не можна робити; якщо королева побачить — біда мені буде!

— Не бійся, — нічого не буде! У цьому є порука — Катома-дядько, дубова шапка!

Іван-царевич тяжко зітхнув і каже:

— Ех, чоловіче добрий! Якби живий був Катома-дядько, я б не пас у полі цих корів.

Тут Катома-дядько, дубова шапка зізнався йому, хто він такий є; Іван-царевич міцно обійняв його і залився слізьми.

Помінялися вони одягом; погнав дядько корів на королівський двір. Ганна Прекрасна вийшла на балкон, порахувала і наказала заганяти їх у сарай.

Ось усі корови в сарай увійшли, тільки остання біля воріт зупинилася. Катома як підскочить, як закричить <...>.

Не сподобалось це королівні, як заверещить:

— Що це пастух робить? Взяти його і привести до мене!

Тут слуги підхопили Катому і потягли до палацу. Привели його до королівни, вона глянула і питає:

— Ти хто такий? Звідки взявся?

— А я той самий, якому ти ноги відрубала та на пень посадила; звуть мене Катома-дядько, дубова шапка!

«Ну, — думає королева, — коли в нього ноги з’явилися, то з ним не варто боротися!» — і стала в нього і в царевича просити пробачення; покаялася в гріхах і дала клятву вічно Івана-царевича любити і в усьому слухатися. Іван-царевич її пробачив і почав жити з нею в тиші і спокої; при них залишився прозрівший богатир, а Катома-дядько поїхав зі своєю жінкою до багатого купця і оселився в його будинку.

(переклад Н. Ганжі)