Антологія. Казка в шкільному курсі літератури. 5-6 клас. Морщавка

Чудові постолики

Жив в одному селі мужик Іван. Задумав він брата Степана в далекому селі провідати.

А день був спекотний, дорога курна. Йде наш Іван, йде — втомився.

«Дійду, — думає, — до річки; там водички нап’юся, відпочину».

Приходить він до річки, а на березі сидить незнайомий дідок. Постоли свої зняв, під берізку поставив, сидить, закушує.

Попив Іван води, умився, підходить до дідка:

— Ти, дідусю, чи далеко зібрався?

— Далеко, милий. Я до столиці йду.

Здивувався Іван:

— До столиці? Пішки? Та ти, дідуню, півроку йтимеш!

А дідок відповідає:

— Ні, милий, не півроку. Я собі постоли сплів. Не прості вони, чудові. Взуюся у них, — ноги у мене самі й побіжать.

Постоли — м’яке селянське взуття з цілого шматка шкіри без пришивної підошви, яке звичайно носили з онучами, прив’язуючи до ніг мотузками (волоками).

Посиділи вони поруч, поговорили; потім дідок ліг під берізку та й заснув. А Іван думає:

«От би мені такі постоли! Зніму-но я свої та поміняюся з дідом. У чудових постолах я до брата миттю добіжу».

Зняв він свої постоли, під берізку поставив, а дідові взяв потихеньку та взувся.

Тільки він узувся — як підхопило нашого Івана, перевернуло в повітрі та й понесло по дорозі!

Біжить він з усіх ніг. Перелякався, кричить:

— Ноги, ви куди? Стійте!

А постоли так його й несуть. Не може Іван зупинитися.

Підбігає він до села, де брат живе. Ось і будинок брата. Влітає в сіни, — перекинув відро, на мітлу наскочив та й повалився на купу сухих віників. Лежить, ногами в повітрі дригає.

«Ой, — думає, — біда. Погано я зробив, чуже добро без дозволу взяв. Треба скоріше постоли скинути!»

Розв’язав він постоли, скинув з ніг — вони й зупинилися. Соромно стало Іванові.

«Як же це я дідуся образив? Ой, недобре! Буду повертатися — віддам йому його постоли. Ну, а вже тепер в хату піду».

Входить він до хати, постоли в руках несе.

А в хаті гості за столом сидять, пригощаються. Побачили Івана та сміються:

— Ти чого це: босий ідеш, а постоли в руках тягнеш?

Відповідає Іван:

— А ці постоли мені, братці, тісні, ногам боляче. Я й зняв.

Сів він за стіл. А поруч із ним сусід Яким. Подивився Яким на постолики. Думає: «От, мені б ці постоли якраз були. Поміняюсь-но я з Іваном».

Взяв Яким чудові постолики, свої на їх місце поставив, вийшов на ґанок, сів та взувся.

Тільки взувся — тр-р-рах! — знесло його зі сходів і понесло по селу. Біжить-біжить, біжить-біжить, зупинитися не може.

Злякався Яким, кричить:

— Люди добрі, ловіть мене! Зупиніть мене!

Біжить він повз свою хату. А назустріч йому сини вибігають. Зупинилися хлопчики біля дороги, дивляться на батька, запитують:

— Татку, ти куди поскакав?

А Яким кричить:

— Біжу додому! А хлопчики знову:

— Та що ти, татку? Хата аж он де стоїть, а ти куди це біжиш?

На щастя, тут величезна береза стояла. Підбіг до неї Яким, обхопив її руками та навколо її так і крутиться, так і крутиться. Кричить синам:

— Мамку швидше кличте!

Побігли хлопчики додому, заплакали зі страху. Кричать:

— Матусю, біжи мерщій на вулицю! Там татко з глузду з’їхав, — навколо берези так і ганяє, так і бігає!

Побігла мати на вулицю. А Яким коло берези крутиться та кричить:

— Ой, погано я зробив: чуже добро без дозволу взяв. Знімай, моя любо, ці постоли швидше!

Бігає за ним дружина, постоли розв’язує. Скинув Яким постоли з ніг — ноги зупинилися.

Повели його дружина й діти під руки до хати.

— Ой, стомився! Мало серце не розірвалося! Кидай, Меланіє, постоли в кут. Завтра віднесу їх назад Івану. А вже тепер відпочиватиму.

Повалився Яким на лавку. Раптом двері відчиняються — входять пан і кучер.

— Мужичок, — каже пан, — ми на полювання ходили, — заблукали. Можна у тебе переночувати?

— Можна, пане, ночуй, — Яким відповідає.

А сам ледве дихає. Подивився на нього пан:

— Та ти що, мужик, хворий?

— Ні, пане, здоровий. От тільки постоли мене замучили.

— Які постоли? — пан питає.

Яким розповів йому, що з ним сталося.

Пан як схопить постоли — та до дверей.

— Не тобі, мужику, такі постоли носити! Мені, панові, вони краще згодяться!

Відштовхнув він Якима, сам швидше взувається в постоли. Тільки взувся — як підхопило його і як понесло по вулицях! Біжить пан, тільки п’яти виблискують. Перелякався він, закричав:

— Тримайте, допоможіть, зупиніть!

А все село вже спати полягало, ніхто його не бачить. І винесло пана в поле. Стрибав він по купинах, стрибав, сотню жаб розчавив.

Купина — горбик на луці чи болоті, порослий травою або мохом.

А потім потягли його постоли до лісу. А в лісі темно, звірі сплять, тільки ворони:

— Кра! Кра!

В лісі річка тече — глибока, береги високі.

Не втримався наш пан — та шубовсть у воду! Наче камінь, на дно пішов. Тільки бульбашки по воді біжать.

Потонув пан. А постолики спливли. Пливли всю ніч по річці, а на ранок припливли туди, де їхній господар сидів.

Бачить дідок, — пливуть його постолики. Дістав він їх із води, на сонечку обсушив, посміявся, взувся, та й пішов своєю дорогою. Сам він їх сплів — вони його і слухаються, не біжать, коли йому не треба.

(переклад В. Воробйової)