Антологія. Казка в шкільному курсі літератури. 5-6 клас. Морщавка

Чарівна сопілка

Жили собі дід із бабою, бідні-пребідні. І був у них синок Іванко.

Підріс він і каже батькові-матері:

— Піду я до когось у найми. Скільки зароблю — усе вам принесу!

Узяв окраєць хліба та й пішов. Йшов, йшов і прийшов на узлісся.

Сів Іванко під вербовий кущ відпочити. Зрізав гілку, став сопілочку майструвати.

Зробив він сопілочку та заграв веселу пісеньку. І тут сталося щось дивне: затанцювали зайці й птахи. «Ну, — думає Іванко, — із такою сопілкою я не пропаду».

Прийшов у далеке село, став питати, чи не потрібен комусь робітник.

Вийшов із найбагатшої хати хазяїн і каже:

— Мені потрібен робітник овець пасти. Збережеш овець — одержиш платню. А якщо хоч одну овечку загубиш — без грошей вижену!

От вони умовилися, і став Іванко тих овець пасти.

Прижене Іванко овець на пасовище, відпустить їх, а вони на всі боки й розбредуться.

А як почне сонечко сідати, заграє Іванко у свою чарівну сопілочку — усі вівці до нього й прибіжать.

Повертається Іванко додому, а господар із господинею біля воріт стоять — овець рахують. Цілі вівці. Жодна не пропала!

Так і місяць пройшов, і другий, і третій. От вже скоро й час пастухові платити. Замислився скупий господар.

Каже він жінці:

— А піду я подивлюся, як це пастух овець пасе, що й жодна не пропала, чи не допомагає йому хто.

На світанку взяв господар кожух з овечої шкури, вивернув його та й натягнув на себе.

Пробрався потихеньку до хліва і встав посеред овець рачки.

Тільки-но сонце зійшло, Іванко піднявся та погнав овець на пасовище.

Замекали вівці й побігли. І господар від овець не відстає. Думав він, що Іванко його не помітить. А той його відразу вгледів, тільки взнаки не дав.

— Що це, — кричить, — у мене баран сьогодні такий ледачий! — Та як шмагоне батогом господаря по спині. — Ану, не відставай від інших!

Баран — символ чоловічого начала, творчої енергії, оновлення, сонячної сили; благополуччя, багатства, ситості, достойності; баранячі роги — емблема земної рослинності, її пробудження і розквіту весною; бараняче руно — символ родючості; водночас баран — символ глупоти, нерозумної, впертої людини.

Пригнав овець на галявину, сам сів під берізку. Сидить, хліб жує. А вівці бродять, і господар серед них головою в землю втикається, ніби щипає траву.

Утомився, спітнів, а розігнутися не сміє. А сам міркує, як би від пастуха піти непомітно.

От одна овечка відійшла в кущі — господар за нею.

А Іванко заграв на сопілці — овечка ж одразу до нього й побігла. І господар теж. Біжить проти своєї волі!

Як наїлися вівці, Іванко й каже:

— Ну от, ви ситі, тепер і потанцювати можна. — Та й заграв веселу пісеньку.

Почали вівці скакати, копитцями постукувати!

І господар туди ж: танцює, ногами колінця загинає, втриматися не може!

Іванко все швидше та швидше грає. Не витримав господар, закричав:

— Ой, робітничку! Припини грати! Силоньки моєї немає...

Зупинився Іванко й питає:

— Чи це ти, господарю? Та як же ти потрапив сюди?

— Та так, — той відповідає, — випадково забрів... — а сам мерщій геть.

Приплентався додому ледве живий. Розповів про все жінці.

— Ну, — каже жінка, — адже мене він танцювати не змусить! Як прийде, то накажу йому заграти.

Став господар просити жінку:

— Якщо ти таку справу затіяла, то посади мене в скриню на горищі та зв’яжи її поміцніше, щоб мені разом із тобою не затанцювати.

Господиня так і зробила. Посадила чоловіка у велику скриню та прив’язала її до балки.

Тільки-но Іванко пригнав стадо, господиня й каже йому:

— Ну ж бо, пастуше, заграй-но на своїй сопілці! Якщо я затанцюю, то віддамо тобі платню, а не затанцюю — то так проженемо.

Іванко вийняв сопілку, став пісеньку награвати. Вскочила господиня та й пішла в танок. Танцює і горщик з тістом з руки на руку перекидає.

Іванко все швидше й швидше грає, і господиня все швидше й швидше танцює.

Почув сопілку і господар на горищі. Почав він у своїй скрині руками та ногами ворушити, пританцьовувати. Так йому там тісно. Пробив головою кришку, вискочив зі скрині, скотився в хату і ну разом із жінкою гоцати!

Вийшов пастух у двір — і господарі за ним. Танцюють без упину, а дивлячись на них і кури затанцювали, і вівці, і собака.

Пішов Іванко з двору до воріт.

— Ой, не виходь за ворота, не ганьби нас перед людьми! Віддамо тобі гроші, — просять господар із господинею.

— Е, ні, — каже Іванко, — нехай вже на вас добрі люди подивляться!

Іванко вийшов за ворота, а господар із господинею разом зі своїми курами, вівцями та собаками за ним тягнуться. І крутяться, вертяться та присідають!

Збіглося тут усе село — старі й малі, сміються, пальцями тицяють.

— Дивіться, як багатії розтріпалися та розпатлалися!

До ранку грав Іванко. А вранці отримав зароблені гроші та й пішов до батька-матері.

А господар із господинею в хаті сховалися. Сидять та показатися людям на очі не сміють.

(переклад В. Воробйової)