Антологія. Казка в шкільному курсі літератури. 5-6 клас. Морщавка

Фет-Фрумос, син мисливця, у царстві змія

Кажуть, жили-були колись чоловік із дружиною. І мав чоловік славу великого мисливця — рівних йому не було.

Та біда з ним одного разу трапилася: якось на полюванні оточила його зграя вовків, і хоч багатьох перебив він, набігли інші, роздерли в дрімучому лісі, далеко від дому рідного...

Дружина, не отримавши від чоловіка вісточки, почекала-почекала, а потім залилася гіркими слізьми <...> ще й тому, що мала ось-ось народити. А скоро синочок народився.

І став Фет-Фрумос сильним та красивим парубком. Якось звернувся до своєї матері з питанням:

— Скажи, матінко, яким ремеслом займався мій батько, щоб і я знайшов собі справу до душі.

— Ой, дорогий мій, — заголосила мати — не треба тобі те ремесло, — багато небезпек чекає тебе на цьому шляху. Займися-но краще тим, чим усі люди навколо.

Фет-Фрумос послухався поради матері, але ненадовго змирився з цією думкою і незабаром знову став наполягати, щоб мати сказала йому правду. Їй нічого не залишалося, як усе йому розповісти.

— Був твій батько, дорогий мій синок, мисливцем. Але не думай і ти зайнятися полюванням, бо через нього втратила я найдорожче — свого чоловіка.

Хлопець, як і всі інші, не сприйняв серйозно слів матері. Щойно почув він, що батько його був мисливцем, і сам вирішив ним стати. Змайстрував собі лук, стріли і другого дня вранці вирушив на полювання в широкий степ.

Отож, полюючи, обійшов він уздовж і впоперек навколишні ліси, гаї, яруги і байраки і дійшов до незвичайного лісу: там на срібних деревах виблискувало перлове листя.

А посеред лісу побачив він галявину, дуже красиву, устелену квітками: трояндами, маками і півоніями. У самій середині галявини — озеро, у якого береги з білого мармуру, вода, як сльоза, чиста, перерахувати можна всі камінчики на дні.

Сонце світить яскраво, ні подиху вітерця, а вода тепла-претепла.

Солодко затріпотіло у хлопця серце, дивлячись на цю красу, повільно обійшов він озеро і зібрався вже йти назад, як чує раптом: фрр! фрр! — три птиці опустилися на берег озера, Фет-Фрумос сховався і тільки хотів стрілу пустити — птахи змахнули крилами і вмить обернулися трьома дівчатами незвичайної краси: обличчя ніжні, волосся золотисте, і — бульк! — кинулися прямо в воду.

Купаються, плавають, пірнають — любо-дорого дивитися на них. А хлопець-хитрун за кущі крадькома тихенько зайшов, крила їхні знайшов, сховав за пазуху і пішов назад.

Вийшли феї з води, а крил немає. Стали шукати під кущами, у траві, та вік шукай — не знайдеш. Одна з них побачила на траві слід парубка. І пішли всі три навздогін за ним.

Поспішають, переганяють одна одну, а парубок собі прямує. Пройшли вони добру половину шляху і побачили Фет-Фрумоса на горизонті. Одна з фей, яка старша, заговорила ніжним голосом:

Лист півонії різьблений,

Гордий хлопець, постій,

Ти постій, озирнися,

До названої озирнися.

Притишив він крок, обернувся назад, щоб подивитися, хто йде за ним. Тільки озирнувся — фрр! фрр! — два крильця вмить вилетіли з-за пазухи і блискавкою зметнулися до однієї з фей, перетворивши її, як у казці, на птаху, яка легко піднялася в небо.

Фет-Фрумос зрозумів чаклунство пісні, опустив голову, стягнув дужче сорочку і, вирішивши більше не обертатися, пішов далі. Так недовго пройшов: інша фея затягла сумну пісню:

Лист Чамбер золотий,

Хлопчина молодий,

Що в ліс наш прийшов,

Мій спокій забрав.

Цю пісню мою

Для тебе я співаю.

Ти йди — не поспішай

Так на шляху затримайся,

Щоб квітам цвісти,

Щоб любові рости,

Щоб не чахнути мені

У злій печалі-тузі.

І співала вона так ніжно, так задушевно, що листя в лісі шепотіло, і джерела прояснювалися, сонце свій біг уповільнювало, алмази в кольорах запалювало.

Фет-Фрумос не оглядається, і фея не замовкає:

Лист півонії червоний,

Що робити, не знаю,

Видно сльози ллю, страждаю.

Пісня все наближалася і так зачарувала Фет-Фрумоса, що він ледве переставляв ноги.

Недарма ж кажуть: дереву долею призначено давати плоди, а пісні — запалювати серця людей. Повернув він голову назад, і друга пара крил — фрр! — вилетіла в нього з-за пазухи, і поки на очі його наверталися сльози, дівчина-птиця була вже далеко в блакитному небі.

Стоїть Фет-Фрумос з широко розкритими очима, на серце гіркота, образа в душі. Подумав парубок, що третю пару крил уже ні за що не випустить.

Рушив він знову в дорогу, сльози ллє, траву ними зрошує. Як пройшов долину, заспівала і третя дівчина, зачаровуючи своїм голосом усе навколо, — так що навіть трави заколихались у такт цій пісні, і кожна брунька почала розпускатися, і гілки листочками вмить покривалися.

Лилася пісня плавно, як джерельна вода з підніжжя пагорба:

Лист горіха, лист зелений,

Соком життя напоєне,

Знаєш ти лише, як тяжка

І гірка моя доля.

Я в тузі, але не по дому,

А за мандрівником

Що прийшов із далеких місць

Відпочити в чарівний ліс.

Йде парубок, остерігається, а пісня дівчини ллється ще з більшою пристрастю:

Серце, ти стомилося битися,

Обернися швидким птахом

І лети до нього, лети

Що є сили — дожени,

Дожени і серед дороги

Впади йому під ноги.

Цією піснею, моїм болем

Зачепи його, запали любов’ю.

Сльоза — символ запліднюючого начала; невигойного горя; біди, мук; каяття; духовного очищення; радості; чистоти; дощу.

Гори руйнувалися від сили цієї пісні, і серце парубка не витримало б, коли він ступив на поріг свого дому й відчинив двері. Не встиг він зайти, як фея замовкла і встала перед ним, гарна, з посмішкою на вустах.

Вклонилася парубку, простягнула йому руку, і була вона гарнішою за горду царівну, немов дочкою сонця була: у зламі брів — блиск сонячних променів, на шию гнучку, як лоза, одягла свою прикрасу — місяць, по сукні квіти розлилися з травневого поля.

Полюбили вони одне одного і без довгих умовлянь стали до весілля готуватися. Коли столи були прибрані і свічки запалені, запросили вони безліч людей, усіх рідних і близьких, щоб усі відчули радість молодих.

<...>

Наречена танцювала легко, як пір’їнка, — то проносилася, немов вихор, то йшла по колу так, що стояли всі з роззявленими ротами від здивування.

Люди дивилися і дивувалися:

— Мей, мей, ось це танцюристка!

А фея у відповідь:

— Коли повернув би мені наречений крила, танцювала б я в сто разів краще.

Стали всі гості просити нареченого віддати їй крила.

— Нехай танцює, а коли надумає полетіти, невже ми не спіймаємо її?! — кричали йому з усіх боків.

Нічого не залишалося Фет-Фрумосу, як взяти крила і віддати їй. Дівчина приклала крила до плечей, руки до стегон і, як лист тополі під подихом вітерця, захиталася, заколихалася, закрутилася, мов дзиґа, очі ж блискавки кидали.

Усі не зводили очей з неї, а наречена пройшлася дробом по краю кола, подалася швиденько до центру і раптом — бах! — вдарилася об землю.

Не встигла іскра спалахнути, як перетворилася вона на пташку і знялася вгору, все вище і вище. Наречений схопив лук, натягнув тятиву і став прицілюватися.

Пташка ж, відчувши біду, перекинулася через голову і обернулася зозулею.

Тоді і парубок випустив лук з рук, бо є такий закон у мисливців: стріляй в будь-яку птицю, тільки зозулю, борони Боже, не чіпай. Засумував наречений, зажурився, зозуля ж знизилася, зробила коло і сказала:

— Парубче, якщо побачити мене захочеш, приходь до золотого палацу, що стоїть у золотому лісі.

Сказавши це, знову знялася вгору, поки не стала, як пшеничне зерно, потім як макове зерно, а незабаром блакить небес і зовсім приховала її від очей людей.

І відправився Фет-Фрумос у дорогу, йшов, йшов, поки не прийшов до місця, де лютувала така посуха, що здавалося — горить саме серце землі. Біля однієї гори побачив він халупу, на призьбі якої сидів старий-престарий дід; борода — що сіна копиця, худий і блідий з лиця, зате мудрий на слова.

Призьба — невисокий, земляний напис вздовж стін хати знадвору.

— День добрий, дідусю!

— Ласкаво просимо, парубче, присядь на призьбу, відпочинь з дороги та розкажи: що занесло тебе в цю далечінь, яка любов і до кого змусила йти пустельними нашими місцями?

— Шукаю золотий ліс із золотим палацом.

Думав-думав старий, потім плечима звів:

— Багато чого бачив я на своєму віці, про багато чого чув, та щось не пригадаю, щоб хтось говорив мені про цей ліс. Але, коли вже потрапив ти до мене, спробую допомогти, дізнаємося, куди йти слід.

Піднявся старий, встав перед будинком, витягнув з-за пазухи флуєр і як свиснув один раз — гори нахилили свої вершини, і почали збігатися, злітатися з усіх боків звірі, птахи, мухи та інші лісові мешканці. Зібралася їх сила-силенна.

Флуєр — молдовська поперечна флейта.

Коли вже нікуди ступити було від них, старий запитав:

— Діти мої, ви ходили по білому світу, чи не бачили ви золотий палац, що стоїть у золотому лісі?

Кізочка відповіла:

— Якраз звідти йду, батьку.

— Тоді проведи парубка, покажи шлях.

— Ой, батьку, коли б і хотіла, не змогла б вказати дорогу: небачена посуха висушує ті місця — трава висохла, не знайдеш ніде і краплі води.

Однак наказ є наказ. Пішла коза з парубком, повела його стежками неходженими, місцями скелястими до вершини пагорба, звідки простягалося вже рівне місце, випалене посухою.

— Тепер іди тільки вперед, не звертай з дороги, коли очі твої побачать край, вважай, що прийшов до золотого палацу, що стоїть в золотому лісі, — сказала йому коза на прощання.

Пішов Фет-Фрумос далі і побачив пустельні місця: нічого живого навколо, тільки зів’ялі сади і випалені сонцем поля. Удалині побачив якийсь вогник. Він підійшов ближче. Кілька чабанів доїли овець у горіхові шкаралупи. Були в них і дійниці, але вони давно розсохлись: не було кого доїти в таку спеку.

Чабани сказали йому, що відтоді, як повів змій царицю фей з золотого саду, вичерпалися всі джерела, висохли річки й озера, і все, що росло й зеленіло, — висохло. Дізнавшись, куди прямує мандрівник, чабани дали йому флуєр.

— Візьми, парубче, послужить він тобі добру службу.

І Фет-Фрумос знову вирушив в дорогу <...>. Перейшов кордон, оглядається і дивується: ніби зовсім на іншій землі опинився.

Трава росла соковита, по пояс заквітчана, як килим, дерева стояли високі, розлогі. Бачачи таку красу навколо, підніс Фет-Фрумос до рота флуєр, і потекла дойна, що вихваляє цю благодать.

Дойна — молдовська лірична народна пісня; жіноче ім’я; сорт винограда.

І тут з лісів вийшли до нього зі своїх барлогів три вовки і три ведмеді, які охороняли кордони Змієвого царства. Прийшли, щоб з’їсти Фет-Фрумоса, — такий був наказ їхнього господаря, — але почули його гру і забули про все. Слухали чарівний флуєр і не могли наслухатися.

Потім оточили його вовки й ведмеді.

— Послухай, парубче, краще повертайся, бо нам наказано розірвати на шматки будь-кого, хто перейде кордон цього царства.

Що тоді відповів їм Фет-Фрумос?

— Я б зіграв вам у сто разів краще, але біда — флуєр у мене зламався. Якщо б ви наважилися допомогти мені витягти серцевину зі столітнього дуба, тоді б зіграв би вам від щирого серця.

Пішли вовки й ведмеді, знайшли дуб величезний, товстий, привели до нього парубка, і як рубонув той по дубу палашем — розколовся дуб навпіл, а Фет-Фрумос як закричить:

— Хапайтеся швидше за краї і тягніть в різні боки.

Всунули вовки і ведмеді свої лапи в тріщину, а Фет-Фрумос витягнув швиденько палаш — і затиснуло всіх звірів в дубі так, що не могли вони ні лапами ворухнути, ні дерево повалити.

Палаш — меч, кинджал.

Залишив їх всіх Фет-Фрумос, як у капкані, і пішов далі. Йшов він, ішов і прийшов до іншого царства. Не встиг зробити і трьох кроків, як виходить йому назустріч Чорний Арап з шаблею двосічною.

Як пройшовся шаблею внизу — відрубав ноги Фет-Фрумосу, змахнув посередині — відрізав йому руки, коли ж підняв шаблю, щоб відрубати парубку голову, не міг це зробити, бо впав Фет-Фрумос.

Недалеко від того місця, де він упав, було джерело. Коли прийшов парубок до тями, нахилився, щоб випити води, а вона не дається — це ж була Змієва вода.

Напружився він тоді і вхопився зубами за найголовнішу джерельну жилу, прикусив її міцно-міцно, так що джерело почало благати:

— Відпусти, ой, відпусти, парубче!

— Не відпущу.

— Відпусти, зроблю все для тебе і дам, чого тільки не попросиш.

— Зроби, щоб відросли в мене руки такі ж, як були раніше.

— Бути тому, — сказало джерело — і вмить виросли у Фет-Фрумоса руки такі ж, як були раніше.

Знову просить джерело, вмовляє:

— Відпусти мене, парубче, вмираю від болю!

— Не відпущу, поки не виростуть у мене й ноги — такі ж, як були.

— Нехай здійсниться твоє бажання! — сказало джерело. І виросли у Фет-Фрумоса і ноги.

Напружив він м’язи тоді, уперся ногами в землю і стягнув ще міцніше джерельну жилу.

— Чого ти хочеш, парубче, навіщо знущаєшся наді мною?

— Скажи, як здолати Чорного Арапа.

— Ковтни три рази води з того місця, за яке тримаєшся зубами.

Ковтнув Фет-Фрумос води три рази, як веліло йому джерело, і таким сильним став, що захиталася земля від одного його подиху.

Вирушив він у дорогу, і знову виходить йому назустріч Чорний Арап з шаблею. Як схопить його Фет-Фрумос, як кине об землю — випала шабля з рук Арапа, і три години чутно було, як входив він із завиванням у земну твердь. Ось як!

Рушив Фет-Фрумос до Змієвого палацу лісами темними, лугами квітчастими, через долини зелені, гаї, пташиним співом повні, і прийшов до палацу, що на сонце дивиться. Вийшла на поріг цариця фей і каже:

— Добре, що ти завітав, Фет-Фрумосе. Але краще, якби ти не приходив, тому що погубить тебе Змій-собака.

Ледь встигла це проговорити — летить палиця драконова, стукнула в двері, звідти — на поріг і опустилася на своє місце, на цвях! Фет-Фрумос як схопив її, як кине назад — якби не вдарилася вона об груди змія, летіла б далі.

— Небажані гості чекають на мене, видно, вдома, — промовив Змій.

Увійшов він у покої, побачив Фет-Фрумоса і питає:

— Як хочеш битися, парубче, — врукопашну або на шаблях?

— На шаблях або врукопашну — усе одно перемога за мною!

І стали вони битися. Як жбурнув Змій парубка на землю — загула під ним земля. Тепер настала черга Фет-Фрумоса. Кинув він Змія на землю — заліз той в земну твердь, тільки чуб залишився стирчати над землею. Однак вибрався Змій і як закричить:

— Вовки, ведмеді, допоможіть, з господарем Вашим біда!

Жбурнув Фет-Фрумос Змія ще раз. І знову ввійшов Змій в глиб землі, тільки чуб залишився стирчати, але закричав ще голосніше:

— Чорний Арапе, де ти! Господарю твоєму погано!

Але хто міг почути його і прийти на допомогу, якщо над Чорним Арапом руйнувалася земля, а вовків і ведмедів міцно тримав дуб?!

Коли в третій раз кинув Фет-Фрумос Змія — занурювався той з виттям у земні надра, та так і не вийшов і понині.

І заструменіла вода з пересохлих джерел, зазеленіли поля — зійшла благодать на всю землю.

А Фет-Фрумос увійшов до палацу <...>. Взяв він за руку царицю фей, перетворив усі Змієві багатства в золоте яблуко, повернувся додому, і стали вони жити-поживати та добра наживати.