Українська література («Пізнай свою країну»)

#казка #сучасно #антологія

Пропоную почати свою подорож із українських казок та вести діалог з вами, наші читачі й читачки.

#казка #сучасно #антологія

Так, погоджуюся.

#казка #сучасно #антологія

«Коли любиш читати, життя стає цікавішим. У тебе з’являються нові друзі — герої книг та їх автори. Вони завжди порадять, підтримають, допоможуть... І я бачу навколишній світ по-своєму. Це віконця творчості...» — у передмові до своєї збірки «Первоцвіт: казки, легенди, вірші, смішинки та загадки» написала в 14 років юна українська письменниця Олександра Бурбело.

#казка #сучасно #антологія

Переконана, Україна багата на талановитих дітей.

Задля того, щоб наша держава отримала нові імена, думки, ідеї, ми прагнемо долучитися до складного життя, відродити добро й людяність, нагадати про закони природи.

Олександра Бурбело

Україна на відстані серця і безмежного Всесвіту

— Україна... Батьківщинонька! — пролетів повітряною кулькою стишений голос дівчинки з-поза рожевого дерева, схожого на осінню вишню.

— Ти ж сьогодні відлітаєш, Марійко. Скоро будеш вдома, — це пролунало утішливо, але трохи заздрісно. Я сиділа неподалік на рожевому різнотрав’ї далекої планети Немезиди, де була у відрядженні. П’ятикласниця Марійка прилетіла сюди на практику з космонавтики — ох, і предметики нині пішли в школі! Двадцять років минуло відтоді, як я була п’ятикласницею. І стільки змін! Доведено, що екологія довкілля, тобто чистота повітря, рік, озер, морів, розкіш лісів, залежить ще й від людської доброти, чистоти сердець, благородства помислів. Тож нині злу немає місця в нашій Вітчизні. Україна — держава добра і злагоди.

Розумію Марійку — хочеться, ой, як хочеться додому, в Україну. Звідси, з далекої планети, Вітчизна здасться ще ближчою, ще ріднішою!

Під час практики моя юна землячка потоваришувала з хлопчиком-андроїдом Даньком, який з Немезиди спостерігає за Всесвітом, і його чергування тут ще не завершене.

— Даню! — почувся винуватий голос дівчинки. — Твоя робота на Немезиді вже добігає кінця, і ми з Олександрою (це про мене, звісно) зустрінемо тебе на рідній Землі, в Україні.

Розмову перервав різкий сигнал тривоги:

— І-і-і!

За мить Марійка, Даня і я стояли перед екраном Всесвіту.

— Б-біда! — Данько від хвилювання завжди трохи затинався. — З глиб-бин Космосу до З-землі л-летить велетенська к-комета. З-змі-нити напрямок її польоту може тільки сила т-тяжіння іншого к-космічного тіла.

Ми кинулись до пристрою, який мав виштовхнути в космічну далечінь невелику кулю — штучну зірку.

Речовина в ній була так міцно спресована, що її вага перевищувала вагу Місяця.

Сила поштовху мала бути величезною. Допоміжним рушієм же стане — уявіть собі! — сила слова. Ось тому сюди й було відряджено мене як письменницю, а значить і володарку сили рідного слова. Дослідження таємниць мови довели її неперевершену енергетику, яка стала в пригоді й під час вивчення Космосу.

Марійка з Даньком клопотались, налагоджуючи пристрій до негайної дії, а я наснажувала його чарівною силою улюблених слів:

Земля, Батьківщина, Україна, Дніпро, Карпати...

Ще мить — і штучна зірка зринула у Всесвіт, а на екрані ми помітили зміну напрямку руху комети. Тепер можна було помилуватися чудовими барвами її розкішного «хвоста». Нарешті ми полегшено зітхнули — людству більше не загрожувала небезпека.

— Ура! Ура! — ми підскакували, наче м’ячики, адже сила тяжіння тут менша від земної.

— Даньку, нумо налагоджувати «доріжку» білого світла! — нетерпеливилася Марійка. — Уявляєш, це винахід старшокласника нашої школи!

Я задумалася: як багато змінилося в шкільному навчанні. Тепер вивчення нового матеріалу проводять через почуття учнів. Діти добре вчаться, а їхніми винаходами пишається Україна.

— Олександре! — гукає Марійка.

Прощаємось з Данею, ховаємося в світлові капсули, і промені білого світла, які відбиваються від поверхні Немезиди, підхоплюють нас і несуть у космічні далі...

Нас очікує незвичайний космодром — барвінковий! Річ у тім, що поверхня Немезиди поглинає блакитний колір, а інші частинки світла відбиває. Земний же барвінковий космодром вбирає решту веселкових барв. Величезні штучні квіти-промені бережно приймають у свої пелюстки капсули, у яких ми з Марійкою приземляємося.

По стеблу, мов із дитячої гірки, з’їжджаємо в м’яку запашну траву і разом видихаємо радісно:

— Україна!