Українська література. 9 клас. Міщенко

Марко Вовчок (Марія Олександрівна Вілінська)

(1833-1907)

«Королівна Я»

Серед тих авторів, яких я ковтав десятками, найбільше враження зробив на мене Марко Вовчок.

Михайло Коцюбинський

Марко Вовчок

Коли знана українська письменниця Оксана Іваненко створювала художній життєпис своєї посестри по письменницькому ремеслу, Марка Вовчка, вона знайшла безліч спогадів і документів, а тому з певністю писала від її імені: «Згадала, як уперше дівчинкою “Кобзар” читала, і сама собі присягалася, своїм життям, принести якусь користь для народу, не прожити пустотливою панночкою або великорозумною баринею». Так визначила свою мету перша жінка, чиї твори увійшли до скарбниці класики вітчизняної літератури, цієї мети вона досягла.

Народилася Марія Олександрівна 22 грудня 1833 року в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії у збіднілій дворянській родині. Її батьки всіляко сприяли потягу до знань обдарованої дівчинки. Марія вивчила декілька мов, любила музику і зналася на ній.

Її брат Дмитро згадував: «Ще з юних років сестра прагнула до науки, не мала найменшого бажання модничати, завжди одягалась просто, зачісувалась без вигадок, рівно, або коси короною, і це залишилось у неї на все життя». Проте була Марія Олександрівна однією з найвродливіших, найосвіченіших жінок свого часу, і до ніг її падав розбещений Петербург.

Щасливе дитинство обірвалося рано - батько помер, коли дівчинці ледве виповнилося шість, вітчим, поміщик Дмитрієв, виявився людиною злою, брутальною, жорстокою. Чимало спогадів про його знущання з кріпаків ляже потім в основу оповідань письменниці.

Від дванадцяти років Марія навчалася у приватному пансіоні в Харкові, де одразу здобула славу здібної й ретельної учениці.

Потім доля привела дівчину в Орел, де мешкала її тітка. Там Марія познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Опанасом Марковичем, який відбував в Орлі заслання за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві. Згодом саме він і його друзі спонукатимуть талановиту жінку взятися до фольклористичної та літературної праці. Незабаром зібрані нею матеріали вже друкувалися, а про неї говорили, що вона «широко ерудована в казковому епосі і не тільки в українському». Саме від прізвища чоловіка - «Марковичка» - узяла вона собі псевдонім.

Уже 1857 року в Петербурзі вийшла збірка «Народні оповідання», підписана псевдонімом «Марко Вовчок». Ця невеличка книжечка, видати яку допоміг Пантелеймон Куліш, одразу привернула увагу до її автора, стала справжньою подією в літературному житті не лише України, а й усієї Російської імперії. Серед вміщених у ній творів особливо значущими є оповідання «Максим Тримач», «Данило Гурч», «Чари». Їх ще називають баладними оповіданнями, що особливо ріднить їх з неповторним українським фольклором. На першому плані - яскраві, непересічні характери, надзвичайні випробування, драматичні колізії.

Відтак, коли Марія Олександрівна приїхала в Петербург, її з радістю прийняли в найвишуканіше літературне товариство. Її шанувальниками стали Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Іван Тургенев, Микола Некрасов та інші. Для декого з них вона могла б стати музою на все життя - але надто безкомпромісною, внутрішньо сильною і світлою особистістю була красуня Марія... І як не захоплювався нею Пантелеймон Куліш, вона категорично вирішила, що він не гідний розділити з нею справжнє почуття. Ображений чоловік знайшов спосіб помститися: припинив опікуватися редагуванням і виданням її творів, а також, що було найдошкульнішим, Куліш поширював вигадку про те, що справжнім автором творів Марка Вовчка є її чоловік, Опанас Маркович. Як-то було їй читати навіть у солідних літературних виданнях: «Коли вмер Опанас Маркович (1867), то й Марія вмерла для літератури української...»...

ПАМ’ЯТАЙМО!

24 січня 1859 року відбулася перша зустріч письменниці з Шевченком, на честь якої Кобзар написав свій відомий вірш «Марку Вовчку». Слова його були дорогого варті - літературною дочкою своєю, молодою «силою», «кротким пророком» назвав її найвидатніший поет України.

А за словами Тургенева, Марко Вовчок стала «окрасою і основним центром невеличкої групи малоросів, що згуртувалася тоді в Петербурзі і захоплювалася її творами: вони вітали в них, - так само, як і у віршах Шевченка, - літературне відродження свого краю». Він також домагався свого часу прихильності талановитої українки, та вона йому не пробачила принизливого висміювання в романах близьких друзів.

1858-1860 роки були періодом напруженої творчої праці. За цей час письменниця написала твори, що увійшли до другої книги «Народних оповідань», а також повість «Інститутка» (1859) - один з найдовершеніших творів, який був присвячений Тарасові Шевченку.

Хвороба, що далася взнаки 1859 року, змусила Марію Олександрівну вирушити за кордон. Та енергійна, спрагла до нових вражень і творчої праці жінка вела й там активний спосіб життя. Її шляхи пролягли через Німеччину, Швейцарію, Італію, Францію, і скрізь вона працювала, спілкувалася, самовдосконалювалася. Саме тоді відбулися її доленосні зустрічі з геніальним хіміком Дмитром Менделєєвим, композитором Олександром Бородіним, автором опери «Князь Ігор» (за сюжетом «Слова про похід Ігорів»), видатним фізіологом Іваном Сєченовим, класиком російської літератури Львом Толстим, одним з кращих поетів Чехії Ярославом Нерудою.

У паризьких салонах Марко Вовчок познайомилася з багатьма французькими письменниками: батьком світової наукової фантастики Жулем Верном, найпопулярнішими в ті часи Проспером Меріме, Гюставом Флобером, Віктором Гюґо. Багато що єднало її і з Жорж Занд, чи не першою жінкою, що стала класиком французького красного письменства.

Творчість розквітла новими барвами - Марко Вовчок узялася писати психологічну повість «Три долі», історичну прозу - «Кармелюк», «Маруся». Новим для її творчості став і жанр соціально-побутової казки («Дев’ять братів і десята сестриця Галя»).

Марко Вовчок ще в XIX столітті здобула широку популярність за кордоном: низку творів українська письменниця написала французькою мовою, вони були опубліковані в паризькому журналі «Виховання і розваги». Враження від французького життя лягли в основу блискучих нарисів - «Листи з Парижа» та «Уривки листів з Парижа», які друкувалися у львівських і петербурзьких виданнях. Її твори видавалися болгарською, словенською, польською, німецькою, англійською мовами. Винятковий успіх мала у французького читача повість-казка «Маруся», яка з 1875 року витримала понад двадцять перевидань. Ставши однією з улюблених книжок французької дітлашні, вона була відзначена премією Французької академії і рекомендована Міністерством освіти Франції для шкільних бібліотек. Окрім того, цю повість було перекладено іншими європейськими мовами. Сюжет твору надзвичайно драматичний: події відбуваються 1668 року, коли Україна втратила незалежність і була розірвана між Польщею та Московщиною. Над легендою про маленьку героїню, яку застрелив татарин на Дівочій могилі, плакали маленькі читачі в різних куточках Європи...

У 60-х роках XIX століття Марко Вовчок стала відома і як російська письменниця. Твори «Живая душа», «Записки причетника», «В глуши» та інші виявили ще одну грань її таланту. Добре володіючи французькою, вона друкувала у французьких журналах оповідання «Королівна Я», «Мелася», «Подорож на крижині», «Сестра».

До 1866 року письменниця із сином мешкала в Парижі, потерпаючи від матеріальної скрути: грошей за публікації заледве вистачало. Ці роки позначилися також трагічними особистими втратами й розчаруваннями: 1861 року не стало Шевченка, 1863-го з’явився зловісний Валуєвський циркуляр, що знаменував розправу над українською культурою. Це безпосередньо торкнулося письменниці: за таких обставин повернення на батьківщину стало неможливим.

Марко Вовчок напружено працює: з-під її пера з’являється історична повість «Кармелюк», за прикладом Шевченка пише і повість «Гайдамаки», яку, на жаль, так і не закінчила. Була Марія Олександрівна і талановитим перекладачем. Тільки Жуля Верна вона переклала 14 романів! А ще - казки Андерсена, твори англійських, німецьких, французьких письменників.

1867 року Марія Олександрівна повернулася до Петербурга. Вона зблизилася з антимонархічно налаштованою російською інтелігенцією, що гуртувалася навколо часопису «Отечественные записки», зокрема з Дмитром Писаревим. Разом вони переклали епохальні твори природничої науки - «Походження людини» Чарльза Дарвіна та «Життя тварин» Альфреда Брема. На жаль, творча співпраця тривала недовго: за рік Писарев трагічно загинув.

Саме в журналі «Отечественные записки» Марко Вовчок надрукувала свої кращі твори російською мовою, проте сподіваного визнання як російська письменниця вона так і не здобула. Згодом Марко Вовчок очолила журнал, що називався «Переклади кращих іноземних письменників».

Подальші роки були для волелюбної натури Марії Олександрівни доволі складними. Разом зі своїм другим чоловіком, дрібним чиновником Михайлом Лобачем-Жученком, вона змушена була мандрувати місцями його служби. Після Північного Кавказу доля повернула її в Україну, вона мешкала протягом 1885-1893 років у с. Хохітві побіля Богуслава, у Каневі, Стеблеві.

Духовним опертям було спілкування з дорослим сином, що в той час уже редагував газету «Саратовский дневник». Саме там було опубліковано блискучі переклади Марка Вовчка з польської - Болеслава Пруса, Елізи Ожешко.

А потім доля знову повернула її на Північний Кавказ, де довелося прожити решту життя і там навіки спочити. Останнім притулком став невеличкий хутір Нікольський (нині Долинськ) побіля міста Нальчика. Незадовго до смерті Марко Вовчок писала: «Я прожила весь свій вік, ідучи по одній дорозі і не звертаючи в сторону. У мене могли бути помилки, слабкості... як у більшості людей, але в головному я ніколи не опоганила себе відступництвом».

Як ви вважаєте, яке відступництво мала на увазі Марко Вовчок?

Востаннє Марія Олександрівна блукала вулицями улюбленого Києва 1902 року - тоді привезла у видавництво новий твір - «Чортова пригода», та й який твір! Іван Франко захоплено писав: «Це справді повість, коли не найважніша, то з психологічного й літературно-історичного боку найцікавіша з усього, що приніс нам 1902 рік».

Марко Вовчок працювала до останніх днів свого життя. Часто, знесилена хворобою, засинала вона у кріслі-качалці під улюбленою грушею, а на колінах лежали рукописи, олівець... Не стало її 10 серпня 1907 року. Поховали талановиту письменницю неподалік будинку, під улюбленою грушею.

Леся Українка, відгукуючись про Марію Олександрівну, сказала, що вона зуміла відкрити «тайни історичної душі українського народу, великі глибини його життя».