Художня культура. Рівень стандарту. 11 клас. Миропольська

§ 16. Відень — центр європейської музичної культури

У другій половині XVIII ст. в Австрії виникла так звана віденська класична школа, до якої належали Ф. Й. Гайдн, В. А. Моцарт і Л. ван Бетховен. Музика віденських класиків втілила головні ідеї епохи Просвітництва — оптимізм, устремління до кращого, світлого, віру в розум і гармонійність буття. У творчості представників віденської школи виникли і досягли вершин так звані сонатна форма і сонатно-симфонічний цикл.

У Будинку музики у Відні

Спадщина Франца Йозефа Гайдна (1732-1809) — видатного австрійського композитора з надзвичайно гармонійним світосприйняттям — належить усім країнам і народам, де звучить його прекрасна музика. Це опери, меси, ораторії («Пори року», «Створення світу»), концерти для різних інструментів, тріо і квартети, фортепіанні сонати і нарешті симфонії (понад 100!), які принесли митцю світову славу (дванадцять Лондонських, шість Паризьких, знаменита «Прощальна» тощо).

Томас Гарді. Портрет Ф. Й. Гайдна

Більшу частину життя Ф. Й. Гайдн прослужив придворним музикантом у сімействі угорських князів Естергазі у невеличкому містечку Айзенштадті. Естергазі, найзаможніші угорські землевласники, були щедрими покровителями мистецтв. Вони утримували оркестр, який виконував новостворені симфонії свого «тата» (так ніжно музиканти називали композитора, який завжди про них піклувався, підтримував, допомагав). В останні роки життя працював у Відні.

Дружні стосунки склалися у Ф. Й. Гайдна з його молодшим сучасником В. А. Моцартом, про якого під час першої зустрічі маститий композитор сказав: «Більше століття мине, поки такий талант народиться знов». Урівноважена й оптимістична музика Гайдна. в котрій знайшло відображення його щасливе життя, стала символом чистого музичного класицизму, на відміну від класичності «суб’єктивнішого» і складнішого Моцарта, який був передвісником музичного романтизму і реалізму майбутніх епох.

Кармонтель. Моцарт із сім'єю

Творчість Вольфганга Амадея Моцарта (1756-1791) спричинила переворот у традиційних поглядах на музичне мистецтво. «Вічне сонячне світло» — так характеризував музику Моцарта композитор і піаніст Антон Рубінштейн. Намагаючись визначити унікальну красу і глибину мистецтва геніального австрійського композитора, музикознавці наголошували на променистості, яскравості, радісності, життєдайності, оптимістичності, душевності і водночас пристрасності, глибині і складності його музики. «На моє глибоке переконання, Моцарт є найвищою, кульмінаційною точкою, якої досягла краса у сфері музики», — зазначав у своєму щоденнику П. Чайковський.

Пам’ятник Моцарту у Відні

З ім’ям Моцарта традиційно пов’язують уявлення про феноменальну вроджену музичну обдарованість. Справді, йому притаманні рання зрілість, невимушена легкість у розв’язанні складних творчих завдань, надзвичайна гармонійність і завершеність музичних композицій. Коротке, але досить плідне життя композитора і його передчасна смерть за загадкових обставин породили чимало легенд, домислів, міфів. Остаточної «формули» визначення феномена Моцарта ще не винайдено. Треба знов і знов слухати твори митця, щоб принаймні наблизитися до розгадки таємниці його внутрішнього світу і його музики.

Остання опера Моцарта «Чарівна флейта» — справді казкове видовище

Наталя Йолкіна. Друга арія Цариці Ночі з опери Моцарта «Чарівна флейта»

За своє коротке життя (всього 36 років!) композитор створив величезну за обсягом і різнобічну за жанрами спадщину, якої вистачило б на кілька творчих доль: близько двох десятків опер, «Реквієм», 50 симфоній, понад двадцять концертів для клавіру з оркестром, численні концерти для скрипки, флейти, кларнета, фагота, валторни, арфи з оркестром, струнні квартети і квінтети, сонати для скрипки і клавіру, клавірні сонати, варіації, фантазії, рондо, менуети тощо. Стилеві композитора притаманні виключна виразність мелодики, рідкісна досконалість музичних форм.

Оперна творчість В. А. Моцарта належить до вершинних досягнень. Він створив першу національну оперу, заснував нові жанри, досяг органічного синтезу музики і драми. Особливо яскраво і реалістично, з глибинним психологізмом композитор втілював характери оперних героїв. У кожній арії чи ансамблі розкриваються не окремі риси, а сутність персонажів: Фігаро, Сюзанни, Керубіно в ліричній комедії «Весілля Фігаро», Дон Жуана і Донни Анни, Церліни і Лепорелло в психологічній драмі «Дон Жуан». Моцарт виводить на оперну сцену живу багатосторонню людину, вперше створює справжню музичну драму. В операх Моцарта порушувалися загальнолюдські проблеми, зокрема сенсу життя, моральних конфліктів, особистісної свободи і духовної досконалості.

За два роки до смерті композитор створив свій останній оперний шедевр — фантастичну оперу-казку «Чарівна флейта», присвячену вічній темі кохання. Закінчував оперу вже безнадійно хворим. Писав композитор цю світлу музику високих почуттів паралельно з найтрагічнішим своїм твором — «Реквіємом» (з латинської — «вічний спокій»). Історія його створення незвична. Загадкова людина в чорному плащі, яка не захотіла назвати своє ім’я, замовила композиторові заупокійну обідню. Моцарт сприйняв це як передвістя власної смерті. Насправді ж замовник був слугою графа, музиканта-аматора, який сподівався видати музику Моцарта за свою, присвятивши її пам’яті померлої дружини.

Скорботна музика передавала людські страждання, сповнені трагізму і водночас оптимістичної віри у щастя, з неперевершеною психологічною глибиною, вона вийшла за межі канонів традиційного реквієму як жанру католицького мистецтва.

Цікавим фактом з української Моцартіани є діяльність сина Моцарта Франца Ксавера у Львові у XIX ст.

Шекспірівська за розмахом і глибиною творчість австрійського композитора мала величезний вплив на розвиток європейського музичного мистецтва XIX ст. Дехто з дослідників вважає, що осмислення космізму й універсальності музики геніального Моцарта, яка випередила свою добу, є справою майбутнього.

Творчість будь-якого видатного митця тією чи іншою мірою завжди визначається історичною епохою і відображує її суспільні ідеали. Ідеї французької революції — свобода, рівність, братерство, які зумовили кардинальні зміни в житті європейського суспільства наприкінці XVIII — на початку XIX ст., знайшли гарячий відгук у палкому серці геніального німецького композитора Людвіга ван Бетховена (1770-1827). Це був час великих учених, філософів, письменників, художників, час віри в розум особистості і незалежність людини. Ветховен вважав, що музика покликана добувати вогонь з душі людської і у своїй творчості оспівував високі ідеали людини — борця проти деспотизму і насильства.

У цей період в Австрії, Німеччині та інших країнах Європи з давніми традиціями інструментального виконавства набув розквіту жанр симфонії, найбільш суголосний суспільним перетворенням. На відміну від Баха, якому було притаманне поліфонічне мислення, Бетховен, як і всі віденські класики, писав музику в гомофонно-гармонічному стилі. Тому якщо для великого німецького поліфоніста провідним жанром творчості стала фуга, то для Л. ван Бетховена — симфонія, монументальний циклічний твір драматичного або героїчного характеру.

Розгляньмо особливості стилю Л. ван Бетховена на прикладі симфонії № 5.

Лейтмотивна тема із симфонії № 5 — відома, як тема долі

Якщо порівнювати класичні жанри сонати і симфонії з літературними жанрами, то найбільш вдалим буде зіставлення з романом або повістю. Подібно до них симфонія і сонати мають кілька «розділів» — частин, які становлять єдиний цикл. У класичному варіанті таких частин три або чотири. Вони об’єднуються наскрізним розвитком музичних тем, що втілюють загальну ідею твору. Перша частина, що зазвичай має сонатну форму, є найбільш драматичною, конфліктною. Друга і третя контрастують за темпом і характером, вони повільніші, спокійні. Для фіналу найчастіше характерні стрімкий рух, швидкий темп, він є підсумком музичного розвитку симфонії (сонати). Ця класична схема в кожного видатного композитора набуває оригінальних і неповторних рис.

Йозеф Карл Штілер. Людвіг ван Бетховен

П’ята симфонія Бетховена (до мінор), написана у 1808 р., вже різко відрізняється від симфоній його старших сучасників Гайдна і Моцарта, хоча всіх трьох композиторів музикознавці правомірно називають представниками «віденської класичної школи». Чотиричастинний цикл об’єднується рішучою унісонною темою, про яку сам композитор сказав: «Так доля стукає у двері». Головна тема-лейтмотив розвивається, поступово змінюється, завдяки широкому діапазону симфонічних засобів набуває різноманітного емоційного забарвлення — тривоги, устремління, люті, перемоги тощо. Друга частина симфонії — це подвійні варіації на теми, які інтонаційно споріднені головному лейтмотиву. Музика звучить, наче філософсько-драматична розповідь про сенс життя. Після танцювального скерцо, третьої частини циклу, завершує симфонію урочистий, святковий, переможний фінал. Симфонія № 5 Бетховена — це музична картина боротьби, подолання сумнівів і перешкод на шляху до щастя, це художньо-образне втілення життєвого кредо митця «від темряви крізь терни до світла перемоги».

Еріка Айріс Симонз. Портрет Бетховена з нот

Остання симфонія — Дев'ята — мала такий грандіозний задум, що, крім великого складу оркестру, потребувала хору і солістів, які співали гімн «Обніміться, мільйони» на вірші оди Шиллера «До радості». Композитор змальовує величну картину людства, що прагне до щастя, загального братерства і єднання.

Л. ван Бетховен написав варіації на тему української народної пісні «їхав козак за Дунай». Вія ніколи не відвідував Україну, а пісню цю, ймовірно, почув від свого віденського знайомого Андрія Розумовського, який перебував у Відні на дипломатичній службі. Він був сином останнього гетьмана України Кирила Розумовського, належав до кола не тільки впливових, а й вельми освічених і культурних людей своєї доби. Родина Розумовських здавна була музикальною. Олекса Розум, простий український козак із села Лемеші на Чернігівщині, в юності мав чудовий голос і співав у церковному хорі. Його музичні здібності і гарну зовнішність оцінили і забрали юнака до Петербурзької придворної капели. Він став фаворитом імператриці графом Розумовським і зробив блискучу кар’єру. Брат Олексія Кирило Розумовський також був палким шанувальником музичного мистецтва. У гетьманських столицях — Глухові, Батурині — він мав професійний симфонічний оркестр, який виконував твори європейської інструментальної класики. Син гетьмана Андрій Кирилович успадкував родинну пристрасть до музики. У Відні він неодноразово брав участь в аматорському ансамблевому музикуванні. Андрієві Розумовському Л. ван Бетховен присвятив свої останні квартети — лебедину пісню геніального композитора.

І. Лампі. Князь Андрій Розумовський

У більшості симфоній Ф. Й. Гайдна і В. А. Моцарта треті частини сонатно-симфонічного циклу написано у формі менуету — старовинного французького танцю. На початку XIX ст. з менуету народжується німецький народний танець лендлер, а з нього — новий танець, що став найпопулярнішим у світі, — вальс. Слово «вальс» у багатьох людей одразу асоціюється з іменами Йоганнів Штраусів — батька і сина, своєрідною «вальсовою династією».

«Їхав козак за Дунай...» (колаж)

Старший Штраус (1804-1849) — родоначальник вальсу, ще не маючи 20 років, організував оркестр, який грав на танцювальних вечорах, зокрема й виконував вальси, галопи, кадрилі свого диригента. Штраус-син (1825-1899) досяг набагато більшого: він не тільки, як і батько, у досить молоді роки створив власний оркестр, а й стан автором близько 500 творів, серед яких знамениті вальси «Казки віденського лісу». «На прекрасному блакитному Дунаї», «Весняні голоси». «Прощання з Петербургом», а також оперети «Летюча миша» і «Циганський барон».

Йоганн Штраус-син опоетизував побутовий селянський танець лендлер. надав йому граційності, витонченості, ліричності. Під пером натхненного майстра вальс набуває рис романтичної «симфонічної поеми ». Душа віденців звучить у цих незабутніх «піснях без слів», їх мелодії в Австрії співали як народні. «Мелодії витікають з мене, ніби вода з крана», — жартував композитор.

Пам’ятник Йоганну Штраусу-сину у Відні

Середина XIX ст. у Відні була добою розквіту танцювальної музики. захоплення театром. У 1874 р. композитор створює оперету «Летюча миша», яка з огляду на сюжет, каскад мелодій стала еталоном для багатьох наступних зразків цього жанру. Події балу-маскараду, де одних персонажів сприймають за інших, гумор з іронією, кохання і легкий смуток... Цією радісною життєствердною стихією буфонади пронизані оперети інших композиторів — послідовників Штрауса. Завдяки Штраусові віденський вальс і віденська оперета здобули визнання в усьому світі.

Оперета «Летюча миша» (сцена із спектаклю)

Віденський вальс

«Дві речі на землі дуже важкі, — писав Роберт Шуман, — по-перше, здобути славу, по-друге, її утримати. Тільки справжнім майстрам це вдається: від Бетховена до Штрауса, кожному в своєму роді».

Життєлюбні, ліричні, чарівні мелодії Йоганна Штрауса «короля вальсу» — і сьогодні сповнюють серця людей світлим і радісним світовідчуттям!

На початку XX ст. у Відні сформувалася творча співдружність австрійських композиторів, що увійшла в історію музичної культури під назвою «Нова віденська школа». До творчого угруповання входили Арнольд Шенберг 1874-1951), його талановиті учні Альбан Берг (1885-1935) та Антон фон Веберн (1883-1945) та ін. Їх об’єднувала спільність поглядів на потребу радикального оновлення музики, що відображувала б «розірвану свідомість» епохи. Цей стиль дістав назву експресіонізм.

Арнольд Шенберг

Альбан Берг

Антон фон Веберн

Батьківщиною експресіонізму стала Німеччина, де найгостріше відчувалася тривожна атмосфера напередодні Першої світової війни. Передтечею цього напряму в живописі вважають норвезького художника Едварда Мунка (тривалий час працював у Берліні). Його картина «Крик» (1893) — справжній маніфест експресіоністського світобачення, картина «Танок життя» (1900) є зразком надзвичайно песимістичної концепції людської долі.

Василь Кандінський. Композиція

Едвард Мунк. Крик

Упродовж десятиліть експресіонізм набув поширення у багатьох країнах, охоплюючи різні види мистецтва — живопис, музику, театр, кіно.

Музиці композиторів-експресіоністів притаманні підвищена експресія вияву почуттів, трагізм світосприймання, новаторські пошуки в галузі музичної мови та засобів виразності. Лідер школи А. Шенберг заснував метод додекафонії (від грецького - «дванадцять» та «звук»), згідно з яким музика створювалася на основі серії з 12 тонів звукоряду, між якими були відсутні традиційні ладотональні співвідношення. «Моя музика не є модерністською. Її просто погано виконують», — уважав А. Шенберг.

До найвідоміших творів композиторів нововіденської школи належать: симфонічна поема «Пелеас і Мелізанда» та «Місячний П’єро» А. Шенберга; опера «Воццек» А. Берга, яка у похмурих тонах змальовує трагедію маленької людини, а також його камерні твори — зашифровані музичні послання друзям і близьким; загадкові інструментальні мініатюри А. Веберна, що своєрідно поєднують поетичність пасторальних сценок зі структурною чіткою логікою.

Подібно до значення, яке свого часу відіграли принципи школи віденських класиків (Гайдна, Моцарта, Бетховена), творчість композиторів нової віденської школи мала універсальний вплив на музичну культуру XX ст. Детально обґрунтований у теоретичних працях нововіденців додекафонний метод та естетика музичного експресіонізму загалом стимулювали розвиток різних авангардистських напрямів, серійної техніки в музиці.

Герберт фон Караян

Віденська державна опера

На Віденському балу

З музичною культурою Відня — музичної столиці Європи — пов’язана творчість видатних диригентів Густава Малера та Герберта фон Караяна, які в різний час були директорами Віденської опери. Новорічний концерт знаменитого Віденського філармонічного оркестру щороку транслюється по телебаченню на весь світ. Символом віденської театральної культури стала оперета (зокрема Франца Легара). До всесвітньо відомих музичних символів Європи належить також щорічний Віденський бал.

Узагальнювальні завдання

Назвіть найвидатніших австрійських композиторів та їхні популярні твори. Яким чином творчість віденських класиків пов'язана з українською культурою?