Зарубіжна література. Повторне видання. 9 клас. Міляновська

Література ХХ—ХХІ століть

Шолом-Алейхем

(1859—1916)

Шолом-Алейхем (справжнє ім’я Шолом Рабинович) — видатний єврейський письменник, один із основоположників сучасної єврейської літератури. Шолом-Алейхем народився і тривалий час жив в Україні. Його часто називали київським письменником, він пишався цим і казав: «Київ — моє місто». Шолом-Алейхем любив український народ та українські пісні, захоплювався творчістю Тараса Шевченка. Він часто декламував вірші з «Кобзаря», постійно підкреслюючи милозвучність поезій видатного поета.

Народився майбутній письменник у місті Переяслав (зараз Переяслав-Хмельницький) у родині статечного й побожного єврея Нохума Рабиновича. З раннього дитинства Шолом виявив потяг до знань. Єврейські хлопчики не ходили до звичайної початкової школи, їх із чотирьох років віддавали до хедеру — єврейської релігійної школи. У хедері основну увагу приділяли вивченню священних книг та давньоєврейської мови. Шолом досяг чималих успіхів у навчанні.

Батько розумів, що хлопцеві варто вчитися далі, але для цього треба наважитися і віддати його в російську школу. Євреї дуже рідко віддавали своїх дітей до російських навчальних закладів, де ті навчалися б разом із християнами. Це вважали першим кроком до відступництва від віри батьків.

Незважаючи на спротив рідні, у 1873 році Шолом вступає до російського повітового училища в Переяславі. Серед двох сотень хлопців у ньому було лише двоє євреїв — він і його друг Еля, і обидва вони виявилися найкращими учнями. За успіхи в навчанні хлопці, єдині на все училище, отримували стипендію.

Саме в училищі з’явився потяг Шолома до творчості — прочитавши роман Даніеля Дефо «Робінзон Крузо», під враженням від цього твору, хлопець написав свій роман зі схожим сюжетом, який назвав «Єврейський Робінзон Крузо». Роман сподобався всім, особливо батькові автора. Відтоді Нохум Рабинович став рідше давати синові доручення по господарству і просив його приділяти більше уваги навчанню.

Після закінчення училища 17-річний Шолом починає давати приватні уроки, а в 1877 році стає домашнім учителем у домі багатого єврея Елімелеха Лоєва. Три роки юнак провів у селі Софіївка Київської губернії, де був маєток Лоєва, і ці три роки він сам називав найкращими та найщасливішими роками свого життя.

У домі Лоєва панували демократичні порядки, і юнака прийняли як члена родини. Учениця Ольга — єдина донька господаря — була розумною та вродливою дівчиною. Між учителем та ученицею виникла взаємна симпатія, яка переросла в кохання. Шолом відчув надзвичайний душевний підйом, що вилився в напружену творчу роботу — він почав писати.

Закохані були переконані, що Шолом стане відомим письменником, вони постійно розмовляли про це і мріяли про майбутнє. У 1883 році Шолом та Ольга одружилися. Це був щасливий шлюб: вони прожили разом усе життя, розуміючи одне одного з півслова. Цього ж року вийшли друком перші повісті та оповідання 24-річного письменника, які, однак, були підписані псевдонімами. Пізніше, коли література стала справою його життя, письменник зберіг із величезної кількості своїх псевдонімів лише один — Шолом-Алейхем, що єврейською означає привітання «Мир Вам!»

Історична енциклопедія

Євреї та Україна

Історично склалося так, що доля єврейського народу багато століть була пов’язана з Україною. Євреї ще в XV-XVI століттях масово переселятися на територію Речі Посполитої, до складу якої на той час входила й Україна. Польські королі активно цьому сприяли, бо євреї традиційно займалися торгівлею та фінансами і їхня діяльність пожвавлювала економіку країни.

Однак коли наприкінці XVIII століття більша частина Польщі опинилася у складі Російської імперії, становище євреїв погіршилося. Царський уряд проводив щодо них доволі жорстку політику. Так, у 1791 році було визначено територію, у межах якої євреї мали право на постійне проживання (так звана смуга осілості) — Білорусія, Литва, Польща та більша частина України. В інших місцях селитися їм було заборонено.

Євреї в Україні жили компактно в торгових містечках (або ж, як говорили самі євреї, — в штетлах), де вели традиційний спосіб життя. У великих містах вони мали право жити лише в певних кварталах (у Києві, наприклад, лише на Подолі), а їхні діти могли навчатися у визначених навчальних закладах, але й там влада дозволяла тільки невеликий відсоток учнів-євреїв (2-5 %)¹.

¹ Ці обмеження стосувалися лише євреїв, які сповідували іудаїзм, якщо ж єврей переходив у православ’я, то він отримував усі права інших громадян імперії (у паспортах тоді вказували не національність, а віросповідання).

Незважаючи на дискримінацію євреїв, їхня роль в економічному і культурному житті України була величезною. Значна частина промислового, торговельного та банківського капіталу перебувала в руках підприємців-євреїв. Євреї утворили спільноту, яка жила бурхливим культурним життям. В Україні виходили друком книги, журнали і газети єврейською мовою, існували єврейські театри, у Житомирі був відкритий єврейський учительський інститут.

Літературний коментар

«Тев’є-молочар»

У творах Шолома-Алейхема продовжується тема маленької людини. Зокрема, у повісті «Тев’є-молочар». яка була написана і видана у 1894-1914 роках, зображено старого й мудрого єврея Тев’є. Він описує своє життя, розповідає про дружину, про дочок, як вони росли, виходили заміж, якими були їхні чоловіки. Перед читачем розгортається доля звичайної родини, що живе в смузі осілості у невеликому єврейському селі неподалік великого міста в Україні. Вона переживає і радісні, і гіркі моменти.

Образ Тев’є — це образ людини, яка ніколи не падає духом, чого б їй це не вартувало. Він постійно цитує Біблію, Талмуд і молитви на давньоєврейській мові, перекладаючи на їдиш¹ і перекручуючи їхній зміст, додає їм філософічності і водночас сумного гумору. Здається, що своїм гумором і світлим поглядом на життя Тев’є намагається полегшити удари долі. Він ніколи не впадає у відчай чи агресію і завжди має що сказати своїм близьким, підтримує їх у скрутний час. Тев’є — чудовий батько, але він не може вберегти своїх дітей ні від життєвих негараздів, ні від хибних кроків.

¹ Їдиш — єврейська мова германської групи, якою послуговувалися євреї, що населяли Центральну і Східну Європу. Містить елементи німецької, слов’янських і семітських мов.

Твір складається із 7-ми частин, у кожній із них Тев’є оповідає про певну подію в житті своєї родини: від випадку, коли він став щасливим власником корови, до миті, коли сім’ї старого єврея довелося покинути рідний дім за наказом урядника і поїхати світ за очі.

Події твору зображують правдиве тло історії царської Росії, до складу якої входила тоді й Україна. Заборона володіти нерухомістю у селах, примусові виселення, погроми і масові вбивства, яких євреї зазнали на межі XIX і XX століть у Ростові-на-Дону, Кишиневі та Одесі, далеким відголоском позначилися на долях героїв Шолома-Алейхема.

Шолом-Алейхем писав: «Я єврейський народний побутописець». У творі «Тев’є-Молочар» вгадуються реалістичні описи Києва, Одеси й інших міст України, зображено побут і традиції їхніх мешканців на межі ХІХ-ХХ століття. Героями повісті стали прості люди, сучасники письменника: кравці, студенти, крамарі, рабини. Їм доводилося не тільки долати життєві проблеми, а й захищати себе і своїх дітей від релігійної і національної нетерпимості, відстоювати власну гідність і право на спокійне життя.

ТЕВ’Є-МОЛОЧАР

(уривки)

Велика Удача

Розповів її сам Тев’є, і тут вона переказується слово в слово.

З багна підійма бідняка.

Із сміття підносить злидаря.

(Псалтир, СХІІІ)

Коли «вже» судилася велика удача, чуєте, пане Шолом-Алейхем, то вона приходить сама до хати. І не потрібні тут ні розум, ні вміння. А коли, крий Боже, навпаки, то можете хоч луснути, вам це допоможе, як позаторішній сніг. Як у Біблії сказано: «Щастя і порятунок будуть іудеям». Людина, поки є душа в тілі, поки ще живчик б’ється, не повинна втрачати надії. Я пересвідчився в цьому з власного досвіду, з того, як Господь Бог привів мене до моєї теперішньої професії. Бо справді, чого це я, з доброго дива, раптом почав продавати сир і масло, коли навіть бабка моєї бабусі ніколи не торгувала молочними продуктами? Слово честі, варто, щоб ви вислухали всю цю історію.

Я був тоді злидар, бідний, як миша, хоч, правда, мені ще й тепер дуже далеко до багатія. Але проти минулого я тепер, можна сказати, заможна людина: маю власного коника й візок, дві корівчини, які, нівроку, дояться, та ще одну, що ось-ось отелиться. Є, не прогнівити Бога, сир і масло, і сметану свіжу маю щодня власного виробу, бо ми всі працюємо, ніхто не байдикує. Моя жінка, дай боже їй здоров’я, доїть корів, діти виварюють глечики, збивають масло, а я сам, ось як бачите, їду собі щоранку на базар, заходжу до кожної дачі в Бойберику, бачуся з найбільшими хазяїнами з Єгупця. Ну, а в суботу і казати нічого! Сиджу собі поважно, наче король, заглядаю в яку-небудь книжку, повторюю розділ з Біблії... Ви дивитесь на мене, пане Шолом-Алейхем, і при цьому, певно, думаєте собі: «Е, оцей Тев’є таки не гвіздком у тім’я битий!..»

Одним словом, про що ж я почав розповідати? Ага, був я, значить, тоді, з ласки Божої, серед бідняків бідняк, тричі на день подихав з голоду разом із жінкою і дітьми. Працював я тяжко, як віл, возив колоди з лісу на вокзал... І з такими заробітками спробуй нагодуй, нівроку, повну хату голодних ротів. Але ж на те є Бог на небі! Побачив він, як я мучуся, здобуваючи шматок хліба, й звертається до мене: «Ти ж, мабуть, гадаєш, Тев’є, що вже кінець усьому, світ гине, земля горить під ногами? Фе, ти великий дурень, Тев’є! Ось побачиш, як доля, коли Бог тільки схоче, за одну мить обернеться «наліво кругом»». Все виходить саме так, як ми кажемо в молитві: «Кого буде піднесено, а кого принижено»! А що тим часом поневіряєшся, просвітку не бачиш? На те ж ми євреї — недарма нам так заздрить цілий світ...

Одного разу влітку, присмерком, вертаюсь назад додому уже порожняком; на серці гірко й тоскно: кобила, бідолашна, ледве плентається.

Навколо тиша, кожне ляскання батога відгукується луною у лісі; сідає сонце, день згасає. Тіні дерев стають довгі-предовгі. У хаті темно, тоскно; дітоньки, дай їм боже здоров’я, голі і босі, виглядають, бідолашні, чи не їде тато-неборака, може, привезе свіжого хлібця чи калача.

Тим часом згадуєш, що ти єврей: вечірня молитва, — коняка раптом зривається з місця і мчить стрімголов вперед. Доводиться бігти за нею, натягаючи віжки, молячись при цьому: «Бог Авраама, Бог Ісаака і Бог Іакова...» Гарна молитва, нічого казати!..

Одним словом, біжу я отак за підводою і проказую молитву вголос: «Господь годує все живуще від щедрот своїх, виконує обітницю перед смертними» — навіть перед тими, що лежать уже в могилі і гниють. «Ой, думаю собі, лежимо ми всі в могилі! Ой, поневіряємось як! Не так, як ті, приміром, єгупецькі багатії, що живуть ціле літо в Бойберику на дачах, їдять, і п’ють, і купаються в розкошах. Ой владико небесний, за що мене так покарано?..

Батько наш милосердий, Боже милостивий! Помилуй нас, поглянь на жінку і діток моїх. Вони ж, бідолахи, голодні...» Раптом стій! Кобила зупинилась. Я нашвидку закінчую молитву — дивлюся: виходять з лісу мені назустріч дві чудні якісь істоти, незвично закутані і вдягнені. «Розбійники! — промайнула в мене думка, але я сам себе заспокоїв: — Фе, Тев’є, ти дурний! Схаменися! Стільки років їздиш лісом удень і вночі, чого ж це тобі раптом сьогодні приверзлися розбійники?»

— Вйо! — звертаюсь я до кобили, немовби мене ніщо не обходить.

— Гей, дядьку! Послухайте, земляче! — гукає до мене одна з цих двох істот жіночим голосом і махає до мене хусткою. — Ану, зупиніться!

«Ага, нечиста сила! — думаю, але одразу-таки кажу собі: — Безголовий йолопе! Де це з доброго дива взялися тут чорти й біси?» — і зупиняю коня. Придивляюсь добре до цих двох істот: жінки. Одна — літня — з шовковою хусткою на голові, друга — молодша — у парику¹. Обидві розчервонілись.

¹ За старим звичаєм єврейські заміжні жінки мали носити парики. (Тут і далі примітки перекладача.)

— Добривечір! Як ся маєте? — озиваюсь я до них дуже голосно, немовби в веселому настрої: — Чого ви бажаєте? В мене тут нічого не знайдете, хіба що трохи головного болю, кольки, душевних турбот, скрути й лиха...

— Годі, годі! — кажуть вони. — Диви-но, як він замолов! Ми тільки хотіли вас запитати, може, знаєте, де тут дорога на Бойберик? Ми нетутешні, з Єгупця ми, і живемо тут у Бойберику на дачі. Вийшли ми на час подихати свіжим повітрям і кружляємо в цьому лісі не мало не багато, з самого ранку, і ніяк не можемо вибратись на шлях. Тим часом, — кажуть вони, — ми почули: хтось співає у лісі. Ми спершу подумали, може, це, не дай Боже, розбійник! Але потім, коли ми побачили зблизька, що ви, хвалити бога, звичайнісінький єврей, нам трохи полегшало на серці. Тепер ви розумієте?

— Ха-ха-ха, нічого собі розбійник! — кажу я. — Бойберик? Отакої, це ж і є дорога на Бойберик! Якби навіть і не схотіли, — кажу, — ви все одно цим шляхом дістанетесь тільки до Бойберика.

— Ви, певно, знаєте також, чи ще далеко звідси до Бойберика?

— До Бойберика, — кажу, — недалеко, кілька верст. Тобто, — кажу, — верст із п’ять-шість чи сім, а може, навіть усі вісім.

— Вісім верст?! — одночасно вигукнули обидві жінки, заломили руки й мало не заплакали: — Що ви кажете? Це ж страх який — вісім верст!

— Ну, що ж я можу зробити? — кажу. — Якби це від мене залежало, я б для вас трохи вкоротив дорогу. Людина, — кажу, — мусить усього зазнати...

— Ви щось верзете, наче якийсь причинний, — кажуть вони мені. — Ми вже сил не маємо ногами плентати. За цілий день, крім склянки кави і здобної булки, ми і рісочки в роті не мали, а ви тут з вашими теревенями!..

— Якщо так, — кажу, — то це інша річ. Що таке голод, я розумію дуже добре, можете мені цього не пояснювати. Цілком можливо, — кажу, — що я кави із здобною булкою у вічі не бачив уже цілий рік...

І отак розмовляючи, я уявляю собі склянку гарячої кави з молоком і свіжу булку з маслом та ще багато інших смачних наїдків...

— Знаєте що, реб Тев’є? — звертаються до мене обидві жінки, — Може, б ви одвезли нас додому в Бойберик? Що ви на це скажете?

— Ото ще, — кажу, — вигадаєте. Я іду з Бойберика, а вам треба до Бойберика! Де Крим, де Рим, а де Семенове лоша!

— Ну, то що? — кажуть вони. — Хіба ви не знаєте, що треба робити? Не турбуйтеся, реб Тев’є, — кажуть вони, — будьте певні, коли, Бог дасть, ми повернемось щасливо додому, ви не пошкодуєте, що привезли нас.

— Гаразд, сідайте!

Почувши це, жінки, не чекаючи нового запрошення, гайда мерщій на воза; я слідом за ними сів на передок, завертаю голоблі, хвиськаю коня: раз, два, три, вйо! Та де там. Даремна річ! З місця не рушає, хоч ріж його на шматки. «Ну, — думаю собі, — тепер я вже розумію, що то за жінки... І надала ж мені нечиста сила зупинитися тут, завести розмову з жінками!..»

Уявіть собі — з одного боку ліс, тиша і сум вечірнього мороку, а тут — ці дві істоти, з вигляду немовби жінки. Пригадую оказію з биндюжником, що якось їхав лісом і побачив на шляху мішок вівса. Биндюжник зліз з воза, схопив мішок на плечі, ледве доніс його до візка, і поїхав далі. Проїхавши з версту, оглянувся на мішок вівса — нема мішка. Замість цього лежить у нього на возі коза з борідкою. Він хотів торкнутися її рукою, а вона йому показала язика з аршин завдовжки, вибухнула чудернацьким реготом і зникла...

— Чому ж ви не їдете? — звертаються до мене жінки.

— Чому не їду? Ви ж бачите, — кажу, — чому: моя шкапа не слухається.

— То почастуйте її батогом, — кажуть вони, — ви ж маєте батіг?

— Дякую за пораду. Добре, що ви мені нагадали. Шкода тільки, — кажу, — що моя шкапина не лякається таких речей! Вона вже звикла до батога, як я до злиднів. — Так кажу я їм, а сам тремчу, як у пропасниці.

Одне слово, що вам довго розказувати — я вилив усе, що накипіло на серці, на мою бідну шкапину, аж поки Бог зглянувся, візок рушив з місця і ми попрямували лісом до Бойберика. Їдемо отак, і раптом у мене промайнула нова думка: «Ой Тев’є, який же ти бовдур! Ти був злидарем і залишишся навіки злидарем! Бог прислав тобі нагоду, яка трапляється раз у сто років, чого ж ти не сторгувався заздалегідь, щоб знати наперед, що матимеш з цього? Якщо судити з погляду справедливості і з погляду совісті, з погляду людяності і з погляду закону та навіть з погляду не знаю ще чого, не гріх, щоб ти на цьому щось заробив, а чому, справді, не заробити, коли вже таке трапилось? Але одразу ж я подумав і інше: «Ти таки йолоп, Тев’є! Ти хіба не знаєш, що шкуру з ведмедя не можна в лісі продавати.

— Чому ви не їдете швидше? — кажуть жінки, торсаючи мене ззаду.

— Від поспіху, — кажу, — нічого путнього не буває. — Так кажу я і зиркаю скоса на моїх їздців. Здається, це все-таки жінки, звичайнісінькі жінки: одна в шовковій хустці, друга з париком. Вони сидять і перешіптуються.

— Ще далеко? — запитують вони в мене.

— Не ближче і не далі, — кажу, — ніж звідси. Ось зараз, — кажу, — ми матимемо великий узвіз, а звідти дорога піде простісінько до Бойберика...

— Якийсь пришелепуватий! — озивається одна до другої.

— Така ще напасть на нашу голову! — каже друга.

«Авжеж, — міркую собі, — я божевільний, коли дозволяю водити себе за носа!..»

— Цікаво знати, любі мої жінки, де ви накажете скинути себе?

— Як то, — кажуть вони, — скинути? Що це за скидання?

— Це так говориться мовою биндюжників, а по-нашому, куди накажете підвезти, коли ми приїдемо до Бойберика, дасть Бог, здорові і дужі?

— Ви нас, — кажуть, — довезіть, будь ласка, до зеленої дачі. Знаєте, де?

— Чому мені не знати? — кажу. — Я в Бойберику, як у себе вдома. Дай мені боже стільки тисяч карбованців, скільки колод я туди одвіз. Там жив один великий багач з Єгупця, мільйонщик, що має не менше як сто тисяч карбованців, а може, навіть двісті тисяч.

— Він тепер теж там живе, — озиваються до мене обидві жінки, перезираються, перешіптуються і сміються.

— Послухайте, — кажу я, — то може статися, що ви маєте якесь відношення до нього? Тоді, може, — кажу, — ви були б такі ласкаві і поговорили з ним за мене. Яку-небудь підмогу, заробіток, посаду абощо? Коли ждеш, то діждешся: ось маєте річку, а ось велика зелена дача, — і заїжджаю з гуркотом, голоблями просто в самий ґанок.

Тільки-но побачили нас, як знявся гамір, шарварок, лемент: «Ой бабо! Матусю! Тітонько!.. Знайшлася пропажа! Вітаємо!.. Ґвалт, де це ви запропали?.. Цілий день місця собі не знаходимо... Розіслали людей по всіх дорогах... Думали, — мало що буває? — може, вовки, хай Бог милує, чи розбійники!..»

— Справа дуже цікава: ми заблудились у лісі і зайшли ген-ген далеко, верст за десять звідси. Раптом візник... Який візник?.. Якийсь пришелепуватий єврей з підводою... На превелику силу умовили...

— Тьху на його голову!.. Самі, без будь-якої охорони? Ото пригода! Треба богові дякувати, що щасливо врятувались...

Одним словом, винесли лампи на ґанок, накрили стіл і почали виносити гарячі самовари, таці з чаєм, цукром, з варенням, тортами, пухкими свіжими запашними пряниками, а потім всілякі страви, дорогі наїдки, жирні бульйони з курей, смажених гусей, печеню, найкращі вина і наливки. Я тільки стояв здалеку і дивився, як, нівроку, їдять і п’ють у єгупецьких багатіїв, щоб лихе око їм не зашкодило. «Останні штани в заставу віддати, — подумав я собі, — аби багатієм бути!» Знаєте, здається, того, що тут падає під стіл, вистачило б для моїх дітей на цілий тиждень. Всеблагий Господь, великий і добрий Бог, який вершить усе по справедливості і совісті, як же це так вийшло, що ти одному віддав усе, а другому нічого? Одному калачі, а другому дулі?.. Людина повинна вірити і сподіватись; кожний мусить вірити, по-перше, що є Бог на світі, і покладатись на Всевишнього, що з часом життя, певно, покращає...

— А де подівся візник? — чую я чийсь голос. — Уже поїхав, неборака!

— Боронь Боже! — озиваюсь я здалеку. — Як це можна поїхати не попрощавшись? Добривечір вам усім, їжте на здоров’я, і хай вам усе смакує.

— Ідіть же сюди, — звертаються вони до мене. — Чого ви стоїте там у темряві? Хоча б побачимо, який ви з вигляду. Може, чарку вип’єте? Як вас звуть? — звертається до мене сам багатій, гарний на вроду єврей в єрмолці. — Звідки ви? Де живете? Чи ви жонаті? Чи маєте дітей і скільки дітей?

— Дітей? — кажу. — Хвалити Бога! Якщо кожна дитина варта, як моя Голда хоче мене переконати, мільйон, то я багатший від найбільшого єгупецького багатія. Та нічого, Господь Бог — наш батько. Він завжди доб’ється свого, себто він сидить там високо на небі, а ми мучимось тут, унизу. Працюєш, тягаєш колоди, хіба маєш інший вихід? Як у талмуді сказано: «Де путніх нема людей...» — там і осел соловей. Єдине нещастя — це харчі. Як моя бабка, хай царствує, бувало каже: «Коли б пелька в домовині лежала, голова б у золоті купалась...» Пробачте, — кажу, — що згадую про пельку.

— Дайте людині щось поїсти! — озивається багатій, і на столі з’являється усяка всячина: риба, і м’ясо, і печеня, і кури, і тьма-тьмуща пупків та печінок.

— Що ж, — кажу, — спасибі вам. Але піти до столу, розсістися і бенкетувати в той час, коли там, удома, моя дружина і діти, дай їм Боже здоров’я...

Одним словом, вони, видно, здогадалися, на що я натякаю, і почали вантажити на мою підводу кожен окремо: хто булку, хто рибу, а хто печеню, той курку, цей чаю з цукром, той горщик смальцю, а той слоїк варення...

— Це ви, — кажуть вони, — привезете в подарунок вашій жінці і дітям, а тепер скажіть, скільки треба вам заплатити за те, що ви зробили для нас?

«Що робити? — міркую собі. — Кепська справа: сказати карбованця, — шкода, а що, коли можна взяти два? Сказати два — боюсь, може, подумають, що я збожеволів: за що тут платити два карбованці?»

— Троячку!!! — зірвалось у мене з язика, і вибухнув такий регіт, що я від сорому мало не крізь землю пішов. — Не ображайтесь на мене, — кажу, — може, я прохопився зайвим словом. Кінь — кажу, — на чотирьох ногах спотикається, тим більше людина з одним язиком...

Знявся ще більший регіт, всі просто за боки бралися від сміху.

— Годі вже сміятися! — озивається багатій, витягає з кишені великого гаманця і виймає — скільки гадаєте, наприклад? Ану, вгадайте! — Десятку, червону, як жар, щоб я так на світі жив, не знаючи лиха разом з вами! — і каже: «Оце маєте від мене. А ви, діти, дайте, хто скільки вважає за потрібне».

Одним словом, чого тут довго розводитись! Як посипались на стіл п’ятірки, троячки і карбованці — руки і ноги затремтіли в мене, мені здавалось, що от зараз упаду непритомний.

— Ну, чого стоїте? — звертається до мене багатій. — Зберіть свої кілька карбованців, що на столі, та їдьте собі на здоров’я до своєї жінки і дітей.

— Хай вам Бог дасть, — кажу, — удвічі більше, щоб ви мали вдесятеро, у сто разів більше, щоб ви мали всякого добра і багато втіхи! — І загрібаю обома руками гроші, запихаю в усі кишені. — Бувайте здорові, бажаю багато втіхи вам, і вашим дітям, і вашим онукам, і всій вашій сім’ї, — кажу я і подаюсь до воза. Раптом озивається до мене багатійка, ота, що в шовковій хустці:

— Заждіть хвилинку, реб Тев’є, від мене ви дістанете зовсім окремий подарунок. Приїздіть, будь ласка, завтра! Я маю, — каже вона, — муругу корову. Була це колись чудова корова, давала двадцять чотири склянки молока, тепер її зурочили, і вона перестала доїтися, тобто вона доїться, але молока не дає...

— Дай Боже вам багато здоров’я, — кажу я, — а ви не турбуйтесь, у мене ваша корова і доїтиметься, і молоко даватиме. Моя стара така хазяйка, що з нічого робить локшину, з пальців варить затірку... На добраніч, усього найкращого вам, бувайте здорові, — кажу я і подаюсь геть з ґанку...

Приїхав я додому пізно вночі, і радісний, щасливий розбудив жінку.

— З празником, — звертаюсь до неї, — вітаю тебе, Голдо!

— Згорів би ти з твоїм празником, — каже вона. — Чого ти сьогодні такий святковий, мій дорогий хлібодавцю? Ти з весілля повертаєшся?

— Постривай, дружино моя, розбуди дітей, нехай вони, бідолашні, теж поласують, — кажу, — єгупецькими стравами...

— Чи ти здурів, чи ти сказився, чи клепки всі порозгублював, чи з глузду з’їхав? Плетеш таке, наче збожеволів, прости господи!.

— Баба, — кажу, — лишається бабою! Недаремно твердить цар Соломон, що серед тисячі жінок він не знайшов жодної путньої, — так кажу я, повертаюсь до воза і вношу звідти все, що мені там поклали, і ставлю всі страви на стіл Мої дітлахи, побачивши булки, почувши запах м’яса, почали хапати, аж руки в них тремтіли, спритно орудували зубами, поїдали все, як сарана. Дивився я, і сльози навертались на очі...

— Ну, скажи, нарешті, — звертається до мене моя дружина, — в кого це була така учта чи просто вечеря, що ти такий радісний?

— Не поспішай, — кажу я, — Голдо, ти про все дізнаєшся. Тим паче, — кажу, — що ми вже маємо тепер свою власну корову на двадцять чотири склянки молока щодня. Узавтра, Бог дасть, я її приведу. Ану, Голдо, — кажу я і вихоплюю пак асигнацій, — ану, вгадай, скільки ми тут маємо грошей?

Дивлюсь на мою жінку — вона змінилась на виду, стала біла, як крейда, не може слова вимовити.

— Голдо-серце, — кажу я, — чого ти так перелякалась? Може, боїшся, що це я когось пограбував? Фе, — кажу, — соромно тобі! Ти Тев’єва жінка вже стільки років і можеш таке подумати на мене? Дурненька, — кажу, — це чисті гроші, зароблені чесно моїм розумом і моєю працею. Я врятував дві істоти від великої небезпеки, якби не я, бозна-що сталося б з ними!..

Одним словом, я їй розповів усе від аза до їжиці, як Господь Бог повівся зі мною, і ми почали вдвох перелічувати гроші ще раз і ще раз. Там було двічі по вісімнадцять¹ карбованців і ще один карбованець, отже, маєте, значиться, капітал у тридцять сім карбованців. Моя стара аж заплакала.

¹ Число 18, за народним повір’ям, вважається щасливим числом.

— Чого ти плачеш, — кажу, — дурна бабо!

— Як мені не плакати, — каже вона, — коли серце вщерть сповнене, з очей ллється через вінця. Богом клянуся, серце мені віщувало, — каже вона, — що ти приїдеш з радісною звісткою. Я вже не пам’ятаю того часу, коли мені снилася бабуся Цейтл, хай земля їй пером. Я сплю, і раптом сниться мені дійниця, ущерть повна; баба Цейтл, мир їй, несе дійницю під фартухом, щоб, крий Боже, не зурочили, а діти кричать: «Мамо, моні!..»

— Не лізь тільки поперед батька в пекло, — кажу я, — серце моє... Дай мені краще пораду, Голдо-серце, що робити з грішми?

І ми вдвох почали міркувати і так, і сяк, п’яте й десяте, ламали собі голову, перераховуючи всі можливі на світі заробітки. Тієї ночі ми торгували чим хочете: купили пару коней і відразу-таки продали їх із зиском, відкрили бакалію в Бойберику, поспродували весь крам і одразу ж відкрили мануфактурну крамницю; придбали ділянку лісу, взяли відступного кілька карбованців і накивали п’ятами; навіть віддавали гроші в позичку під процент.

— Не доживуть того мої вороги! — озивається моя жінка. — Ти хочеш розтринькати наші грошенята, лишитися з батіжком?

— Що ж ти хочеш? — кажу я.

— Що я хочу? — каже вона. — Я хочу, щоб ти не був йолопом і не плів дурниць.

Одне слово, ми кілька разів посварились і зразу ж помирились. Вирішили до муругої корови докупити ще одну корову, таку, що дає молоко...

Ви ж, мабуть, запитаєте: чому корову? На це я вам відповім: Бойберик таке місце, куди щоліта збираються всі єгупецькі багатії на дачі, і оскільки єгупчани люди делікатні, призвичаєні до того, щоб їм усе підносили мало не до рота, починаючи від дров, м’яса, курей і кінчаючи цибулею, петрушкою, — чому ж не знайтися людині, яка б взяла на себе приносити їм в хату сир, масло і сметану? Можна заробити коло них гарну копійчину. Головне, щоб товар був добрячий. А такого товару, як у мене, ви навіть у Єгупці не знайдете. Дай боже мені стільки років щастя разом з вами, скільки разів дуже поважні люди, з християн, просили в мене, щоб я їм привозив свіжий товар.

— Ми чули, — кажуть вони, — Тевелю, — що ти чесна людина, хоч ти й нехристь¹...

¹ Тобто нехрещений, оскільки євреї, що сповідують іудаїзм, не визнають обряду хрещення.

Але здається мені, я трохи забалакався. Не гнівайтесь, треба взятися до справ, як то кажуть, кожному своє. Ви до своїх книжок, а я до своїх горнят і глечиків... Одно прошу вас, пане: щоб ви хоч не вписали мене в книжку. А коли впишете, то принаймні не виставляйте мого імені... Бувайте здорові, і хай вам добре ведеться...

Переклад із їдиш Єфраїма Райцина

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Готуємося до роботи з твором

• 1. Яку національну літературу представляє Шолом-Алейхем?
• 2. Розкажіть, як доля письменника пов’язана з Україною.

Працюємо із текстом твору

• 3. Що розповідає Тев’є про себе і свою родину?
• 4. Завдяки якому дивному випадку Тев’є став молочарем?
• 5. Прокоментуйте слова головного героя: «Людина, поки є душа в тілі, поки ще живчик б’ється, не повинна втрачати надії».
• 6. Яким постає у творі Шолома-Алейхема життя бідних євреїв?
• 7. Яких страхів зазнав старий єврей під час поїздки і перебування в Бойберику?
• 8. Що вразило Тев’є в поведінці багатіїв із Бойберика?
• 9. Що свідчить про щирість євреїв із Бойберика?
• 10. Доведіть, що Тев’є — чудовий батько і чоловік.

Узагальнюємо і підсумовуємо

• 11. Схарактеризуйте образ старого єврея. Якими є його визначальні риси?
• 12. У чому полягає гумор Тев’є? Як він допомагає героєві у скруті?
• 13. Поясніть суть трагікомічності образу Тев’є. А як сам герой ставиться до себе? Відповідь обґрунтуйте.
• 14. Яким зображується Тев’є в театральних і телевізійних постановках (скористайтеся відеоматеріалами з Інтернет-мережі)? Як у постановках відображено побут євреїв і національний колорит?

Пов’язуємо новий матеріал із вивченим раніше

• 15. Чому образ Тев’є-молочара можна назвати образом маленької людини в єврейській літературі?
• 16. Які образи маленьких людей із вивчених творів ви можете назвати?
• 17. Згадайте особливості літератури реалізму.
• 18. У чому реалістичність зображених автором твору картин життя?