Зарубіжна література. Повторне видання. 9 клас. Міляновська

Микола Гоголь

(1809—1852)

Родовід Миколи Гоголя свідчить про тісний зв’язок з історією України, Росії та Польщі. Його предки обіймали високі посади у війську Запорозькому, служили польській і російській короні, їх обдаровували землями і чинами за вірну службу. Серед предків майбутнього письменника були сподвижники гетьмана Івана Скоропадського і суперники Івана Мазепи, особи духовного стану та дрібні чиновники.

Микола Васильович Гоголь народився в Україні в селі Великі Сорочинці Миргородського повіту Полтавської губернії в сім’ї небагатого поміщика Василя Гоголя-Яновського.

У рідній Василівці Микола прожив дев’ять років, виховуючись разом із молодшими братом і сестрами. Доглядали дітей «мамінька» (так Гоголь називав маму), няньки і бабуся. Бабуся, яка була внучкою полковника, героя російсько-шведської війни, розповідала дітям багато легенд, казок і співала козацьких пісень, що справили на хлопця незабутнє враження¹.

¹ Пізніше М. Гоголь напише статтю «Про малоросійські пісні». Малоросією в Російській імперії називали частину українських земель.

Батько Гоголя, щедро наділений почуттям гумору і творчою уявою, любив із синами їздити в поле, учив їх розумітися на травах, вдивлятися у красу української природи. Подружжя Гоголь-Яновських було взірцем освіченості й енергійності. Вони писали п’єси для домашнього театру, ставили вистави, грали в них головні ролі. Сам Микола (або, як його називали вдома, Нікоша) вже змалку почав малювати і писати вірші, які «мамінька» називала каракулями. Він залюбки смішив дорослих своїми пародіями на знайомих, майстерно, зі справжнім акторським чуттям вловлюючи їхні найхарактерніші риси.

У 1818 році хлопця віддали навчатися до Полтавського повітового училища, а в 1821 — до Ніжинської гімназії. Саме там мистецькі нахили Миколи виявилися сповна. Юнак із задоволенням грав у гімназійних виставах, а його однолітки були в захваті від його комедійного таланту.

У гімназії Гоголь пише найрізноманітніші твори (вірші, трагедії, поеми, сатири) і мріє про переїзд до Петербурга. Його жахає думка, що «доведеться загинути в поросі, не позначивши свого імені жодною прекрасною справою».

Тогочасна столиця Російської імперії бачилася Миколі культурним і діловим центром країни. Після закінчення гімназії Гоголь вирішив, що юридична кар’єра найкраще відповідає його жаданням служити державі та мріям «маміньки» про генеральське майбутнє улюбленого сина, і в грудні 1828 року вирушив до Петербурга. Від’їжджаючи з Василівки, юнак сказав: «Прощавайте. Ви, звичайно, або нічого про мене не почуєте, або почуєте щось дуже хороше».

Прибувши до холодного й сірого Петербурга, Гоголь, звиклий до українських просторів і різнобарв’я, почувався дуже розгублено у цьому великому місті. Провінційного студента зустріли убога й тісна квартира, вузькі вулиці бідних кварталів, брудні, завалені сміттям підворіття, сирість і сморід. Микола довго не міг влаштуватися на службу, не прийняли його й до театру.

Водночас молодого Гоголя вабить світ літератури, його хвилює, що десь поряд у Петербурзі живе Олександр Пушкін — гордість російської літератури. Амбітний українець вирішив продовжити літературну працю і на початку 1829 року під псевдонімом видав поему, позначену впливом видатних митців-романтиків (зокрема, Дж. Байрона та О. Пушкіна).

Звісно, ця перша учнівська спроба виявилася невдалою. Замість очікуваних схвальних відгуків вражений письменник-початківець прочитав у газетах іронічне зауваження, що світ би нічого не втратив, якби юний талант не видав свого творіння взагалі.

Приголомшений нищівною критикою, Микола одразу ж кинувся скуповувати осміяну книжку, щоб про його сором ніхто не дізнався (а особливо на Полтавщині). Два мішки щойно віддрукованої поеми були спалені в каміні...

Лише наприкінці 1829 року Миколі Гоголю вдалося влаштуватися на посаду дрібного чиновника, а вже з 1830 року його твори знову з’являються друком. Славу оригінального письменника принесла Миколі Гоголю збірка повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки» — шедевр романтичної прози, перша частина якого була опублікована в 1831, а друга — у 1832 році.

Повісті «Вечорів...» належать до романтичної літератури, але це вже не сліпе підліткове наслідування відомих романтиків. Вони написані на українському матеріалі, що стало несподіванкою для петербурзької публіки. Микола відмовився від патетичних образів шукачів сенсу буття і звернувся до картин українського побуту з його милими повсякденними дрібницями і поетичною простотою.

Гоголь із любов’ю оспівує рідну природу, сільське життя, виводить яскраві образи звичайних українців, які несподівано стикаються з потойбічними силами (чортами, відьмами, русалками тощо) і стають учасниками фантастичних подій. У збірці автор намагався передати особливий дух українського народу.

Читацька публіка була зачарована національним колоритом, неперевершеним гумором, виразними образами і невимушеною простотою оповіді. У творах Гоголя чародійство співіснує з повсякденним життям, а романтична фантастика межує з реалістичними картинами побуту.

Першим, хто справді визнав хист Гоголя, був Олександр Пушкін, який назвав талант українця явищем «незвичайним у нашій нинішній літературі». Він писав: «Прочитав “Вечори на хуторі біля Диканьки”. Вони вразили мене... Ось справжні веселощі, щирі, невимушені... А місцями яка поезія! яка чутливість!» Микола був щасливим, радісний настрій не полишав його — він раптово здобув славу. Його гумор порівнювали з мольєрівським, а ім’я ставили поряд з іменем самого Пушкіна.

Щоб стати «серйозним письменником», Микола Гоголь відчував потребу відійти від «комедійності» своїх перших повістей та української тематики, яка в російської публіки асоціювалася лише з веселощами. З 1833 року в Гоголя почався новий період творчості. Він одну за одною пише збірки повістей, до яких входять найрізноманітніші твори: і романтичні, і такі, що все більше тяжіють до реалізму. Найповніше реалістичні тенденції Миколою Гоголем втілені в комедії «Ревізор» (1835 рік) та поемі «Мертві душі» (І частина, 1842 рік).

У повістях, написаних у 1835-1840-х роках, які традиційно називають «петербурзькими», Гоголь знову звертається до прийому поєднання фантастичного і повсякденного. Але тут фантастика переноситься з дивних життєвих обставин на дивні характери і вчинки героїв.

З одного боку, Гоголь розвиває романтичні традиції, а з другого — ніби створює пародії на романтичні твори. Гоголь зображує принижених дрібних чиновників, маленьких людей. Вони, зіткнувшись із брутальною дійсністю, переживають, навіть божеволіють і гинуть, як справжні романтичні герої. Гоголь акцентує увагу на психології героїв, на соціальних проблемах їхнього безрадісного існування, де життєва поезія перетворюється в нудну і сіру буденність.

Гоголь читає Пушкіну (малюнок Михайла Клодта, 1899 рік)

Із «петербурзьких повістей» зникає властивий Гоголю добродушний гумор; картини реального життя все більше набувають сатиричного забарвлення, а події стають все більш абсурдними. Центральним у повістях стає гострий конфлікт між дійсністю і мріями. Цей конфлікт був дуже болісним і для самого автора, а для його персонажів закінчувався трагедією.

У «петербурзьких повістях» Микола Гоголь постає справжнім митцем. Його твори багатопланові, несподівані, мають власну індивідуальність і особливу манеру оповіді. Тогочасні критики відзначають їхню глибоку філософічність, жвавість образів і оригінальність задумів.

Про Гоголя почали багато писати, його публікацій із нетерпінням чекали. Їх вважали новим словом у художній літературі, самого ж автора назвали одним із очільників російської мистецької еліти і гідною зміною геніального Пушкіна, який загинув у 1837 році. Творчість Гоголя стала новим етапом розвитку російської літератури і російського реалізму. Із середини 1830-х років завершився пушкінський період і почався гоголівський.

Літературний коментар

Комедія Миколи Гоголя «Ревізор»

Гоголь, визнаний провідним письменником, був переконаний, що література повинна стати реальним знаряддям у вихованні суспільства, у викоріненні його вад. У 1835 році письменник пише комедію «Ревізор», яка, на його думку, має вплинути на свідомість людей і змінити їх на краще.

У своїй п’єсі письменник одним із перших у російській літературі XIX століття звернувся не до модних сюжетів про пригоди закоханих, а до справжніх проблем російського суспільства. Письменник, відмовившись від будь-якої фантастики, реалістично зобразив типових казнокрадів і хабарників, «зібрав в одну купу все погане в Росії... усі несправедливості».

У квітні 1836 року в Санкт-Петербурзі була показана комедія «Ревізор», яка стала важливим етапом у творчості молодого Гоголя як письменника-реаліста. Сюжет йому підказав Пушкін: у провінційному містечку випадкового приїжджого приймають за таємного ревізора¹ із самої столиці. Гоголь розвинув цю ідею і довів її до абсурду, створивши справжню сатиру на тогочасні російські порядки.

¹ Такі випадки траплялися доволі часто. Зокрема, Олександра Пушкіна, одягненого «по-столичному», в провінції прийняли за ревізора. Також Гоголь дорогою у рідну Василівку зі своїм другом якось розіграли із себе петербурзьких начальників. Цей сюжет використовували й інші автори, наприклад, Григорій Квітка-Основ’яненко.

У комедії все перелякане на смерть місцеве начальство, не помічаючи дивної поведінки приїжджого фертика Хлестакова і його неймовірної брехні, намагається будь-що задобрити цього петербурзького «високопосадовця». Натомість молодик, скориставшись їхньою помилкою, «напозичав» чимало грошенят, наплів про себе усіляких небилиць, нароздавав обіцянок і щез. Саме у ту мить, коли розтривожений вулик злочинного чиновництва зітхнув із полегшенням, радіючи, що зміг відкупитися, приїхав справжній ревізор.

На прем’єрі «Ревізора», написаного на той час уже видатним письменником сучасності Гоголем, були присутні цар Микола І, міністри, генерали і взагалі весь вищий світ столиці. Комедію сприйняли позитивно, як веселий розважальний твір. Але автор був шокований легковажною сценічною постановкою і фарсовою грою акторів. Його вразила поверховість глядачів, що за комізмом ситуацій і характерів не зрозуміли нищівної сатири на російське чиношанування, продажність, тупість і байдужість. Вони не побачили, що за цією карикатурою — реальна трагедія убогого, забитого і обкраденого чиновниками народу.

Гоголь сподівався на вибух емоцій у глядацькій залі, на масове каяття, а побачив публіку, яка прийшла посміятися над «фантастичними» пригодами пройдисвіта Хлестакова. Письменник побачив цілковите неусвідомлення глибинних проблем російського суспільства, які виявилися такими далекими для столиці, а отже, і невирішуваними.

П’єса справді вдарила, але не по моралі суспільства, а по авторові, який уже бачив себе пророком у своїй землі, а театр — трибуною своїх виховних ідей. Мало не пересварившись з усім Петербургом, Гоголь із гірким переконанням, що тут його не розуміють, виїхав у червні 1836 року за кордон. Він навіть не попрощався з Пушкіним, який в останні роки багато допомагав молодому таланту. Так закінчився світлий період життя Гоголя, сповнений творчих пошуків, переживань, мистецького визнання і справжнього щастя.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

• 1. Розкажіть про життя і творчість Миколи Гоголя.
• 2. Як пов’язане життя всесвітньо відомого письменника з Україною?
• 3. Із якими амбітними мріями юний Микола вирішив їхати до столиці Російської імперії Петербурга? Які невдачі спіткали його? Як на долі самого Гоголя позначився романтичний конфлікт між мріями і реальністю?
• 4. Розкажіть про перші літературні успіхи українця. Доведіть, що Микола мав сильний і цілеспрямований характер.
• 5. Поміркуйте над причинами популярності «Вечорів на хуторі біля Диканьки» в Росії. Як ви вважаєте, чому деякі повісті з цієї збірки знову стали популярними?
• 6. Коротко проаналізуйте особливості романтичного періоду творчості Гоголя. На прикладі однієї з повістей «Вечорів...» поясніть особливості використання автором фольклорного матеріалу, прийому поєднання буденного і фантастичного.
• 7. Як у творчості Гоголя відобразився реалістичний світогляд? У чому вбачав Микола Васильович головне завдання письменника? Поміркуйте, як це завдання пов’язано з реалізмом у літературі.
• 8. Поміркуйте, що не задовольняло письменника у російській дійсності середини XIX століття.
• 9. Доведіть, що у творчості Миколи Гоголя відобразилися і романтичні, і реалістичні принципи літератури.

РЕВІЗОР

(уривки)

Не кивай на дзеркало, коли пика крива.

Народне прислів’я

ДІЙОВІ ОСОБИ

Антон Антонович Сквознік-Дмухановський, городничий. Ганна Андріївна, дружина його. Марія Антонівна, донька його. Лука Лукич Хлопов, смотритель училищ. Дружина його. Амос Федорович Ляпкін-Тяпкін, суддя. Артем Пилипович Земляніка, попечитель богоугодних закладів. Іван Кузьмич Шпекін, поштмейстер. Петро Іванович Добчинський, Петро Іванович Бобчинський, міські поміщики. Іван Олександрович Хлестаков, чиновник із Петербурга. Посип, слуга його. Христіан Іванович Гібнер, повітовий лікар. Федір Андрійович Люлюков, Іван Лазаревич Растаковський, Степан Іванович Коробкін — відставні чиновники, почесні особи в місті. Степан Ілліч Уховертов, часний пристав. Свистунов, Пуговіцин, Держиморда — поліцейські. Абдулін, купець. Февронія Петрівна Пошльопкіна, слюсарша. Дружина унтер-офіцера. Мишко, слуга городничого. Слуга трактирний. Гості, купці, міщани, прохачі.

ДІЯ ПЕРША

Кімната в домі городничого

Ява 1

Городничий, попечитель богоугодних закладів, смотритель училищ, суддя, часний пристав, лікар, двоє квартальних.

Городничий. Я запросив вас, панове, для того, щоб оголосити вам пренеприємну звістку. До нас їде ревізор.

Амос Федорович. Як ревізор?

Артем Пилипович. Як ревізор?

Городничий. Ревізор із Петербурга, інкогніто¹. Та ще й із секретним наказом.

¹ Інкогніто (із латини) — таємно, під вигаданим іменем.

Амос Федорович. От і маєш!

Артем Пилипович. Не мала баба клопоту.

Лука Лукич. Господи Боже, ще й із секретним наказом.

Городничий. Я ніби передчував: сьогодні мені цілісіньку ніч снилися якісь два незвичайні пацюки. Їй-право, таких я ніколи не бачив: чорні, отакенні! Прийшли, понюхали — і пішли геть. Ось я вам прочитаю листа, що його одержав я від Андрія Івановича Чмихова, якого ви, Артеме Пилиповичу, знаєте. Ось що він пише: «Любий друже, куме і благодійнику» (мимрить потихеньку, перебігаючи швидко очима)... і повідомити тебе». Ага! ось! «Спішу між іншим повідомити тебе, що приїхав чиновник з наказом оглянути всю губернію і особливо наш повіт (значуще підносить палець угору). Я дізнався про це від найпевніших людей, хоч він удає з себе приватну особу. А як я знаю, що за тобою, як за кожним, водяться грішки, бо ти людина розумна і не любиш пропускати того, що пливе до рук...» (зупинився) ну, тут свої... «то раджу тобі вжити заходів, бо він може приїхати у всякий час, якщо тільки вже не приїхав і не живе де-небудь інкогніто... Вчорашнього дня я...» Ну, тут уже пішли справи сімейні: «сестра Ганна Кирилівна приїхала до нас із своїм чоловіком; Іван Кирилович дуже потовстішав і все грає на скрипку...» і таке інше, і таке інше. Так от яка обставина.

Ілюстрація Олександра Константиновського, 1950 рік

Амос Федорович. Атож, обставина така надзвичайна, просто надзвичайна. Щось тут недаремно.

Лука Лукич. А навіщо, Антоне Антоновичу, чому це? Навіщо до нас ревізор?

Городничий. Навіщо! Така вже, видно, доля. (Зітхнув). Досі, дякувати богові, підбиралися до інших міст. Тепер дійшла черга до нашого.

Ява 3

Ті ж, Добчинський і Бобчинський (обидва входять засапавшись).

Бобчинський. Надзвичайна пригода!

Добчинський. Несподівана звістка!

Всі. Що? що таке?

Добчинський. Непередбачена річ: приходимо в гостиницю...

Бобчинський (перебиваючи). Приходимо з Петром Івановичем у гостиницю...

Добчинський (перебиваючи). Е, дозвольте ж, Петре Івановичу, я розповім.

Бобчинський. Е, ні, дозвольте вже я... дозвольте, дозвольте... ви ж і красномовства такого не маєте...

Добчинський. А ви зіб’єтесь і не пригадаєте всього.

Бобчинський. Пригадаю, їй-богу, пригадаю. Ви вже не заважайте, хай я розповім, не заважайте! Скажіть, панове, щоб Петро Іванович не заважав.

Городничий. Та кажіть, ради Бога, що таке? У мене серце не на місці. Сідайте, панове! Візьміть стільці! Петре Івановичу, ось вам стілець! (Усі сідають довкола обох Петрів Івановичів). Ну що, що таке?

Бобчинський. Дозвольте, дозвольте: я все по порядку. Як тільки мав я приємність вийти од вас після того, як ви зволили збентежитися з приводу одержаного листа, — то я тоді ж таки забіг... Будь ласка, не перебивайте, Петре Івановичу. Я вже все, все знаю, прошу вас. Так я забіг до Коробкіна. А не заставши Коробкіна вдома, завернув до Растаковського, а не заставши Растаковського, зайшов от до Івана Кузьмича, щоб сповістити йому про одержану вами новину, та, ідучи звідти, зустрівся з Петром Івановичем...

Добчинський (перебиваючи). Біля ятки, де продаються пироги.

Бобчинський. Біля ятки, де продаються пироги. Зустрівшися з Петром Івановичем, кажу йому: «Чи чули ви про новину, що її дістав Антон Антонович із достовірного листа?» А Петро Іванович уже почули про це від ключниці вашої Явдохи, яку, не знаю за чим, було послано до Пилипа Почечуєва.

Добчинський (перебиваючи). За барильцем для французької горілки.

Бобчинський. За барильцем для французької горілки. От ми й пішли з Петром Івановичем до Почечуєва... Вже ви, Петре Івановичу... той... не перебивайте, не перебивайте!.. Пішли до Почечуєва, та по дорозі Петро Іванович каже: «Зайдемо», каже, «до трактиру. У шлунку у мене... зранку я нічого не їв, так шлункова трясця... А в трактир», каже, «привезли свіжої сьомги, так ми й перекусимо». Тільки-но ми в гостиницю, раптом молодий чоловік...

Добчинський (перебиваючи). Непоганий на вроду, в партикулярному одязі...

Бобчинсъкий. Непоганий на вроду, в партикулярному одязі, походжає так ото по кімнаті, і в лиці такий ото розсуд, фізіономія... вчинки, і тут (крутить рукою біля лоба) сила, сила всього. Я ніби передчував та й кажу Петрові Івановичу: «Тут щось не теє». Так. А Петро Іванович уже кивнув пальцем та й підкликали трактирника Власа. Підкликавши Власа, Петро Іванович і запитав його потихеньку: «Хто», каже, «цей молодий чоловік?» — а Влас і одповідає на це: «Це», говорить... Е — не перебивайте, Петре Івановичу, не перебивайте; ви не розповісте, їй-богу, не розповісте, ви шепелявите; у вас, я знаю, в роті один зуб із присвистом... «Це», каже, «молодий чоловік, чиновник», прошу вас, «їде із Петербурга, а на прізвище», говорить, «Іван Олександрович Хлестаков, а їде», говорить, «в Саратовську губернію і», говорить, «предивно себе атестує: другий уже тиждень живе, з трактиру не їде, забирає все в борг і ні копійки не хоче платити». Як сказав він мені це, а мене тут думка й осяйнула. «Е!» кажу я Петрові Івановичу...

Добчинський. Ні, Петре Івановичу, це я сказав: «Е!»

Бобчинсъкий. Спочатку ви сказали, а потім і я сказав. «Е!» сказали ми з Петром Івановичем, «а з якої причини сидіти йому тут, коли дорога йому лежить на Саратовську губернію?» — Так, прошу вас! А ото він і є той чиновник.

Городничий. Хто, який чиновник?

Бобчинсъкий. Чиновник-от, про якого ви зволили одержати нотицію¹, ревізор.

¹ Лист, послання.

Городничий (перелякано). Що ви, Господь з вами! Це не він.

Добчинський. Він! І грошей не платить, і не їде. Кому ж ото бути, як не йому?

Бобчинсъкий. Він, він, їй-богу, він... Такий спостережливий: усе обдивився. Побачив, що ми з Петром Івановичем їли сьомгу... егеж. Так він і в тарілки до нас зазирнув. Мене так і охопив страх.

Городничий. Господи, помилуй нас, грішних! А де він там живе?

Добчинський. У 5-му номері, під сходами.

Бобчинсъкий. У тім номері, де минулого року побилися проїжджі офіцери.

Городничий. І давно він тут?

Добчинський. Та тижнів уже зо два. Приїхав на Василія Єгиптянина.

Городничий. Два тижні! (Набік). Батечку, визволяйте, святі угодники! За ці два тижні відшмагали унтер-офіцерську жінку! Арештантам не видавали харчу! На вулицях шинок, бруд! Ганьба! Посміховище! (Хапається за голову).

ДІЯ ДРУГА

Маленька кімната в гостиниці. Ліжко, стіл, чемодан, порожня пляшка, чоботи, щітка.

Ява 1

Йосип лежить на панській постелі.

Чорти б його взяли, їсти так хочеться, і в животі тріскотня така, начебто цілий полк засурмив у сурми. От, не доїдемо та й годі додому! Другий місяць пішов, як уже з Пітера! Просвистів у дорозі грошики, голубчик, тепер сидить і хвоста під себе, і не гарячкує. А вистачило б і добре б вистачило на прогони; ні, бачиш ти, треба в кожному місті показати себе. (Перекривляє його). «Гей, Йосипе, піди подивися кімнату, та кращу, та обід замов найкращий: я не можу їсти поганого обіду». Добре, якби справді було щось путяще. З подорожніми знайомиться, а потім в карти — от тобі й догрався! Ех, осточортіло таке життя! Звісно, життя в Пітері краще за все. Гроші б тільки були, а життя тонке: кеятри¹, собаки тобі танцюють. Розмовляє все на тонкій делікатності. Нечемного слова ніколи не почуєш, кожний тобі говорить «ви». Набридло йти — береш візника й сидиш собі, як пан, а не захочеш заплатити йому, — будь ласка: біля кожного будинку є наскрізні ворота, і ти так шугонеш, що тебе ніякий сатана не знайде. Одне кепсько: іншим разом добре наїсишся, а іншим мало не луснеш від голоду, як тепер, приміром. А все він винний. Батенько надішле грошики, щоб ото їх приберегти — куди там!.. Пішов гуляти: їздить візником, щодня ти діставай у кеятер квитка, а там за тиждень — гульк, і посилає на товкучку продавати новий фрак. Іноді все до останньої сорочки прогуляє, так що на ньому тільки й залишиться сюртучина та шинелина, — їй-богу, правда! Карбованців півтораста йому самий фрак коштує, а на базарі віддасть карбованців за двадцять. А чому? Тому, що за діло не береться: замість того, щоб на службу, а він іде гуляти по прешпекту, в карти грає. Ех, якби дізнався про це старий пан! Він би не подивився на те, що ти чиновник, а, задравши сорочину, так би всипав тобі, що днів би чотири ти почухувався. Коли служити, так служи! Ось тепер трактирник сказав, що не дам вам їсти, поки не заплатите за попереднє; ну а коли не заплатимо? (Зітхаючи). Ах, боже мій, хоча б поганенького борщу! Здається, що так би цілий світ з’їв. Стукає, певне, це він іде. (Поспішно схоплюється з постелі).

¹ Театр.

Ява 2

Йосип і Хлестаков.

Хлестаков. На, візьми це (віддає картуз). А, знову вилежувався на ліжку?

Йосип. Та чого б мені вилежуватись? Не бачив я хіба ліжка чи що?

Хлестаков. Брешеш, вилежувався; бачиш, усе зібгане.

Йосип. Та навіщо воно мені? не знаю хіба я, що таке ліжко? я маю ноги; я й постою! Навіщо мені ваше ліжко?

Хлестаков (ходить по кімнаті). Подивись, там у гамані тютюну нема?

Йосип. А звідки ж йому бути, тютюнові! Ви три дні тому останнє викурили.

Хлестаков (ходить і всяко стулює свої губи. Нарешті говорить голосно й рішуче). Слухай-но, Йосипе! (голосно, але не так рішуче). Ти сходи туди... (зовсім не рішуче і не голосно, й ближче до прохання). Вниз, у буфет... Там скажи... щоб мені дали пообідати.

Йосип. Та ні, я й ходити не хочу.

Хлестаков. Як ти смієш, дурню!

Йосип. Та так.. Хазяїн сказав, що більше не дасть обідати.

Хлестаков. Як він сміє не дати? От іще дурниці!

Йосип. Ще, каже, і до городничого піду; третій тиждень пан грошей не платить. Ви, мовляв, з паном, каже, шахраї. Ми, мовляв, каже, таких падлюк бачили.

Хлестаков. А ти вже й радий, тварюко, зразу ж переказувати все це.

Йосип. Каже: «Так ото кожний приїде, обживеться, заборгується, потім і вигнати не можна». «Я», каже, «просто із скаргою, щоб у холодну, та в тюрму».

Хлестаков. Ну, ну, дурню, годі! Піди, піди, скажи йому. Така груба тварюка. Йосип. Та краще я самого хазяїна покличу до вас.

Хлестаков. Навіщо ж хазяїна? Ти піди сам скажи.

Йосип. Та, їй-право, пане...

Хлестаков. Ну, йди, чорт з тобою! Поклич хазяїна.

Ява 8

Хлестаков, городничий та Добчинський. Городничий, увійшовши, зупиняється. Обидва перелякано дивляться кілька хвилин один на одного, витріщивши очі.

Городничий (трохи отямившись і виструнчившись). Бажаю здоров’я!

Хлестаков (кланяється). Моє шанування...

Городничий. Пробачте.

Хлестаков. Нічого.

Городничий. Обов’язок мій, як градоначальника тутешнього міста, піклуватися про те, щоб проїжджим та й усім благородним людям ніяких утисків...

Хлестаков (спочатку трохи заїкається, а на кінець говорить голосно). Так що ж подієш?.. Я не винуватий... Я, їй-право, заплачу... Мені пришлють із села. (Бобчинський визирає з дверей). Він більше винен: м’ясо подає мені таке тверде, як колодка; а суп — він чорт знає чого хлюпнув туди. Він мене морить голодом... Чай такий чудний: одгонить рибою, а не чаєм. За що ж я...

Городничий (лякаючись). Пробачте, я, їй-право, не винуватий. На базарі в мене м’ясо завжди добре. Привозять холмогорські купці, люди тверезі й поведінки хорошої. Я вже не знаю, де він бере таке. А коли щось не так, то... Дозвольте мені запропонувати вам переїхати зі мною на іншу квартиру.

Хлестаков. Ні, не хочу! Я знаю, що значить на іншу квартиру: тобто в тюрму. Та як ви смієте?.. Та я... я служу в Петербурзі. (Бадьориться). Я, я, я...

Городничий (набік). О, Господи ти Боже, який лютий! Про все дізнався!..

Хлестаков (хоробрячись). Та от ви хоч тут з усією своєю командою — не піду! Я просто до міністра! (Стукає кулаком по столу). Що ви? Що ви?

Городничий (виструнчившись і тремтячи усім тілом). Змилуйтеся, не занапастіть! Жінка, діти маленькі... не зробіть нещасною людиною.

Хлестаков. Ні, я не хочу! От іще! Мені щодо того? Через те, що у вас жінка й діти, я маю йти в тюрму, от чудесно! Ні, щиро дякую, не хочу.

Бобчинський визирає з дверей і злякано ховається.

Городничий (тремтячи). Від недосвідченості, їй-богу, від недосвідченості. Нестатки. Самі звольте розсудити. Казенної платні не вистачає навіть на чай та на цукор. А коли й були якісь хабарі, то сама дрібничка: до столу того-сього та на пару вбрання. Що ж до унтер-офіцерської вдови, яку я нібито відшмагав, то це наклеп, їй-богу, наклеп. Це вигадали вороги мої; це такий народ, що на життя моє ладні вчинити замах.

Хлестаков. Так що? Мені нема ніякого діла до них. (Замислився). Я не знаю, до того ж, навіщо ви говорите про ворогів, або про якусь унтер-офіцерську вдову... Мене ви не смієте шмагати. Руки короткі... Ще чого!.. Я віддам гроші, але в мене тепер нема. Я тому й сиджу тут, що нема ні копійки.

Городничий (набік). О, тонка штука! Он куди закинув! якого туману напустив! розбери, хто хоче. Не знаєш, з якого боку і взятися. Ну та вже, будь-що-будь, а спробую! (Уголос). Коли ви, справді, маєте потребу в грошах, то я ладен служити цієї ж хвилини. Мій обов’язок допомагати проїжджим.

Хлестаков. Позичте, позичте мені, я зразу ж поверну трактирникові. Мені б тільки карбованців двісті або хоч навіть і менше.

Городничий (подаючи гроші). Рівно двісті карбованців, і не трудіться рахувати.

Хлестаков (беручи гроші). Дуже вам дякую; я вам зразу ж пришлю їх із села, у мене це випадково... Я бачу, ви благородна людина. Тепер інша справа.

Городничий (набік). Ну, слава Богу! Гроші взяв. Діло, здається, піде тепер, як по маслу. Я-таки йому, замість двохсот, чотириста всунув.

Хлестаков. Йосипе! (Йосип входить). Поклич сюди трактирного слугу! (До городничого і Добчинського). Зробіть ласку, сідайте. Я тепер бачу цілком відвертість вашої вдачі й гостинність, а то, признаюсь, я вже гадав, що ви прийшли з тим, щоб мене... (Добчинському). Сідайте.

Городничий і Добчинський сідають. Бобчинський заглядає в двері й прислухається.

Городничий (набік). Треба бути сміливішим. Він хоче, щоб вважали його інкогнітом. Добре, і ми удамо, ніби зовсім і не знаємо, що він за один. (Уголос). Ми, проходжуючись у службових справах, ось із Петром Івановичем Добчинським, тутешнім поміщиком, зайшли в гостиницю, щоб подивитися, чи добре живеться проїжджим, бо я не так, як інший городничий, якому все байдуже; але я, я, крім обов’язку, ще й, як християнин-людинолюбець, хочу, щоб кожного смертного тут хороше приймали, і от ніби в нагороду випадок подарував таке приємне знайомство.

Ілюстрація Ювеналія Коровіна, 1951 рік

Хлестаков. І я сам дуже радий. Без вас я, кажу щиро, довго б просидів тут: зовсім не знав, чим заплатити.

Городничий (набік). Еге, розказуй! Не знав, чим заплатити! (Вголос). Чи насмілюсь запитати, куди і в які місця їхати зволите?

Хлестаков. Я їду в Саратовську губернію, у власне село.

Городничий (набік, з обличчям, що набирає іронічного виразу). В Саратовську губернію! Га? І не почервоніє! О, та з ним рота не роззявляй. (Уголос). Добре діло зводите робити. Та от і щодо дороги: кажуть, з одного боку неприємності щодо затримки коней, та, проте, з другого боку розвага для ума. Адже ви, мабуть, більше для власної приємності їдете?

Хлестаков. Ні, батенько мене викликає; розгнівався старий, що досі нічого не вислужив у Петербурзі. Він гадає, що так от приїхав, так миттю тобі Володимира¹ й дадуть. Ні, я б послав його самого поштовхатися в канцелярію.

¹ Орденом Святого Володимира в Російській імперії нагороджували чиновників і військових.

Городничий (набік). І старого батька приплів! (Уголос). І надовго зводите їхати?

Хлестаков. Їй-право, не знаю. Адже мій батько упертий і тупий, старий хрін, як колода. Я йому просто скажу: як хочете, я не можу жити без Петербурга. А за що, справді, я маю занапастити життя з мужиками? Тепер не ті потреби; душа моя прагне просвіти.

Городничий (набік). Бреше-бреше — і ніде не спіткнеться! А дивись, яке мале, миршаве. Здається, нігтем би його — раз! Ну, та стривай, ти в мене проговоришся. (Уголос). Справедливо зводили сказати: що можна зробити в глушині? Та от хоча б і тут: ночі не спиш, стараєшся для вітчизни, не шкодуєш нічого, а нагорода, невідомо ще, коли буде. (Оглядає кімнату). Здається, ця кімната трохи вогкувата?

Хлестаков. Поганюща кімната, а блощиці такі, яких я ніде не бачив: як собаки, кусають.

Городничий. Дивіться! Такий освічений гість, і терпить, і від кого? Від якихось негідних блощиць, яким і на світ не слід би було родитися. Та й темно, здається, в цій кімнаті?

Хлестаков. Так, зовсім темно. Хазяїн завів звичку не давати свічок. Іноді щось хочеться зробити, почитати, або спаде фантазія річ якусь написати; не можу — темно, темно.

Городничий. Насмілююсь прохати вас... але ні, я не достойний... не достойний.

Хлестаков. А що?

Городничий. Я б насмілився... У мене в домі є чудесна для вас кімната, світла, затишна... Але ні, почуваю сам, це вже надто велика честь... Не прогнівайтесь. Їй-богу, від щирої душі запропонував.

Хлестаков. Навпаки, будь ласка, я з радістю; мені значно приємніше в приватнім домі, ніж у цьому шинку.

Городничий. А який радий буду я! А вже як дружина зрадіє. Така вже в мене вдача: гостинність з самого дитинства; особливо, коли гість освічена людина. Не подумайте, щоб я казав це з лестощів. Ні, не маю цієї вади, від щирої душі говорю.

Хлестаков. Сердечно дякую. Мені дуже подобається ваша відвертість і привітність, і я б, скажу правду, більше б нічого й не вимагав, як тільки виявляй мені відданість і повагу, повагу й відданість.

ДІЯ ТРЕТЯ

Кімната першої дії.

Ява 6

Хлестаков, городничий, попечитель богоугодних закладів, смотритель училищ, Добчинський і Бобчинський, Ганна Андріївна і Марія Антонівна, квартальні.

Городничий. Насмілюсь рекомендувати родину мою: дружина й дочка.

Хлестаков (уклоняючись). Який я щасливий, пані, що маю втіху вас бачити.

Ганна Андріївна. Нам ще приємніше бачити таку особу.

Хлестаков (манірно). Та що ви, пані, зовсім навпаки: мені ще приємніше.

Ганна Андріївна. Це ви так зволите говорити для компліменту. Прошу вас сідати. Хлестаков. Біля вас стояти вже є щастя; проте, коли ви так уже неодмінно бажаєте, я сяду. Який я щасливий, що, нарешті, сиджу біля вас.

Ганна Андріївна. Даруйте, я ніяк не смію взяти це на свою адресу... Я гадаю, вам після столиці подорож здалася дуже неприємною.

Хлестаков. Надзвичайно неприємна. Звикнувши жити, comprenez vous¹, в світі і раптом опинитися в дорозі: брудні трактири, темрява неуцтва... Правду казавши, коли б не такий випадок, що так мене... (дивиться на Ганну Андріївну, кокетуючи) нагородив за все...

¹ Чи розумієте (фр.)

Ганна Андріївна. Це для мене забагато честі. Я цього не заслуговую.

Хлестаков. Чому ж не заслуговуєте? Ви, пані, заслуговуєте.

Ганна Андріївна. Я живу на селі...

Хлестаков. Так, село, між іншим, теж має свої пагорби, струмочки... Ну, звичайно, хто ж зрівняє з Петербургом. Ех, Петербург! Що за життя! Ви, може, думаєте, що я тільки переписую; ні, начальник відділу зі мною по-приятельськи. Отак лясне по плечу: «Заходь, братіку, обідати». Я тільки на дві хвилини заходжу в департамент для того тільки, щоб сказати: це ось так, це ось так! А там уже чиновник для письма, такий собі пацюк, пером тільки: тр, тр... пішов писати. І сторож летить ще на сходах за мною із щіткою: «Дозвольте, Іване Олександровичу, я вам», каже, «чоботи почищу». (До городничого). Чого ви, панове, стоїте? Будь ласка, сідайте!

Городничий. Чин такий, що можна й постояти.

Лука Лукич. Не звольте турбуватися!

Хлестаков. Без чинів. Прошу сідати. (Городничий і всі сідають). Я не люблю церемонії: навпаки, я навіть намагаюсь прослизнути непомітно. Але ніяк не можна заховатися, ніяк не можна! Тільки вийду куди-небудь, зразу ж говорять: «Он», кажуть, «Іван Олександрович іде!» А одного разу мене прийняли навіть за головнокомандуючого: солдати повискакували і салютували рушницями. Потім уже офіцер, який мені добре знайомий, каже мені: «Ну, братіку, ми тебе просто-таки прийняли за головнокомандуючого».

Ганна Андріївна. Скажіть як!

Хлестаков. З гарненькими актрисами знайомий... Літераторів бачу. З Пушкіним запанібрата. Бувало, часто кажу йому: «Ну що, брат Пушкін?» — «Та так, брат», відповідає було, «якось так усе...» Страшенний оригінал.

Ганна Андріївна. Так ви й пишете? Як воно, мабуть, приємно письменникові! Ви, певне, і в журналах друкуєтесь?

Хлестаков. Авжеж, і в журналах друкую. Моїх багато є творів: «Весілля Фігаро», «Роберт Диявол», «Норма»¹. Уже й назв навіть не пригадую. Я не хотів писати, але театральна дирекція не відстає: «Будь ласка, напиши що-небудь». Думаю собі: «Будь ласка!» І зразу ж в один вечір, здається, все написав, усіх здивував. У мене легкість надзвичайна в думках. Все те, що було за ім’ям барона Брамбеуса, «Фрегат Надії» та «Московський Телеграф»... все це я написав. Я їм усім підправляю статті. Мені Смірдін дає за це сорок тисяч.

¹ Хлестаков, забрехавшись, називає видатні опери; далі — відомі літературні імена і твори.

Ганна Андріївна. То, певне, і «Юрій Милославський» ваш твір?

Хлестаков. Так, це мій твір.

Ганна Андріївна. Я зразу догадалась.

Марія Антонівна. Ах, мамочко, там написано, що це пана Загоскіна твір.

Ганна Андріївна. От маєш: я так і знала, що навіть тут будеш сперечатися.

Хлестаков. Ах так, це правда, це справді Загоскіна; але є інший «Юрій Милославський», так той уже мій.

Ганна Андріївна. Ну, то, очевидно, я ваш читала. Як хороше написано!

Хлестаков. У мене дім найкращий у Петербурзі. Так усі й знають: дім Івана Олександровича. (Звертаючись до всіх). Панове, коли будете в Петербурзі, прошу, прошу до мене. Адже я теж бали даю.

Ганна Андріївна. Я думаю, з яким смаком і пишністю там даються бали.

Ілюстрація Олександра Константиновського, 1950 рік

Хлестаков. І не кажіть. На столі, приміром, кавун — на сімсот карбованців кавун. Суп у каструльці — просто на пароплаві приїхав з Парижа. Я щодня на балах. Там у нас і віст свій уже постійний: міністр закордонних справ, французький посланник, англійський, німецький посланник... і я... I так уже заморишся гравши, що, просто, ні на що не схоже. Як вибіжиш сходами до себе на четвертий поверх, скажеш кухарці: «На, Маврушко, шинель»... Та що я брешу, я й забув, що живу в бельетажі. Та в мене самі сходи коштують... А цікаво поглянути до мене в прихожу, коли я ще не прокинувся: графи та князі товпляться там і дзижчать, як джмелі, тільки й чути: жжжж... Іноді й міністр... (Городничий та інші боязко підводяться зі своїх стільців). Одного разу я навіть керував департаментом. І дивно: директор виїхав, куди виїхав, невідомо. Ну, натурально, пішли пересуди: як, що, хто замінить? Бачать, нічого не поробиш — до мене! І тої ж хвилини вулицями кур’єри, кур’єри, кур’єри... можете уявити собі — тридцять п’ять тисяч самих кур’єрів! Яке становище, я питаю? «Іване Олександровичу, ідіть департаментом керувати!» Я хотів одмовитися, але думаю, дійде до государя; ну, та й послужний список теж... «Добре, панове, я приймаю посаду, я приймаю», кажу, «хай так», кажу «тільки вже в мене: ні, ні, ні!.. У мене держись!..» І справді було, як проходжу через департамент — просто землетрус, все дрижить, все тремтить, як лист. (Городничий та інші дрижать від страху. Хлестаков гарячиться дужче). О! я жартувати не люблю. Я їм усім нагнав страху. Та мене сама державна рада боїться! Та що справді? Я такий! Я не подивлюся ні на кого... я кажу всім: «я сам себе знаю». Я у дворець щодня їжджу. Мене завтра ж призначать фельдмарш... (підсковзнувся і мало не простягся на підлозі, але його поштиво підтримують чиновники).

Городничий (підходить, трясеться ввесь, намагається вимовити). Ва-ва-ва... ваше превосходительство, чи не зволите відпочити?.. Ось і кімната і все, що треба.

Хлестаков. Гаразд, я згоден відпочити. Сніданок у вас, панове, чудовий... Я вдоволений, я вдоволений. (Іде в бічну кімнату, за ним городничий).

Ява 9

Ті ж і городничий.

Городничий (входить навшпиньках). Чш... ш... І не радий, що напоїв. Ну, що як хоч половина з того, що він говорив, правда? Напідпитку людина все викладає. Звичайно, прибрехав трохи. Та без брехні нема жодної розмови. З міністрами грає і в дворець їздить... Не знаєш, що і в голові коїться; просто ніби ти чи на якусь дзвіницю виліз, чи тебе хочуть повісити.

Ганна Андріївна. А я аж ніяк не злякалася, я просто бачила освічену, світську, найвищого тону людину, а щодо чинів, те мені байдуже...

Городничий. Ну, вже ви — жінки! І все, одного цього слова досить! Вам усе — финтифлюшки! Раптом ляпнуть ні з того, ні з цього слівце.

Ганна Андріївна. Про це вже я раджу вам не турбуватися. Ми дещо знаємо таке... (поглядає на дочку).

Городничий (сам). Ну, вже з вами говорити!.. Справді, дивись, яка оказія! Досі не можу отямитися від страху. (Відчиняє двері й говорить у двері). Мишко, поклич квартальних Свистунова і Держиморду. Дивно якось повелося тепер на світі: хоча б із себе було щось показне, а то худеньке, тоненьке, — як його вгадаєш, хто він? Ще військовий, його видно, а як натягне фрачинку — ну, муха з підрізаними крильцями й квит. А як кріпився ото в трактирі. Здавалося, до віку не розкумекаєш. А от, нарешті, й піддався. Та ще й наговорив більше, ніж треба. Видно, що молоде ще...

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Та сама кімната в домі городничого.

Ява І

Входять обережно, майже навшпиньках: Амос Федорович, Артем Пилипович, поштмейстер, Лука Лукич, Добчинський і Бобчинський, при повному параді, в мундирах.

Вся сцена відбувається півголосом.

Амос Федорович (ставить усіх півколом). Панове, швидше в коло, та більше порядку! Бог з ним: і у дворець їздить, і державну раду розпікає!

Обидва Петри Івановичі забігають навшпиньках.

Артем Пилипович. Воля ваша, Амосе Федоровичу, але нам треба дещо зробити.

Амос Федорович. А що саме? Підсунути?

Артем Пилипович. Та хоч би й підсунути.

Амос Федорович. Небезпечно, чорт забирай! Розкричиться: державна людина. Хіба, може, як дар від дворянства на який-небудь пам’ятник?

Поштмейстер. Або: «от, мовляв, надійшли поштою гроші, невідомо чиї...»

Артем Пилипович. Дивіться, щоб він вас поштою не вирядив кудись подалі. Ці справи не так робляться в упорядкованій державі. Знайомитися слід сам на сам і того... щоб і вуха не чули. Ось як у благопорядному товаристві робиться. От ви, Амосе Федоровичу, першим і починайте.

Амос Федорович. Ні, краще вже ви: у вашій установі гостя високого пригощали хлібом-сіллю.

Артем Пилипович. Ні, Амосе Федоровичу, крім вас, нікому. У вас кожне слово, ніби Цицерон з язика пурхнув.

Амос Федорович. Що ви? Що ви: Цицерон! Ото вигадали. Ну, іноді захопишся, розмовляючи про домашніх собак або про гончака...

Всі (насідають на нього). Ні, Амосе Федоровичу, не покидайте нас, будьте батьком рідним!.. Ні, Амосе Федоровичу!

У цей час чути ходу й покахикування в кімнаті Хлестакова. Усі біжать навперейми до дверей, юрмляться й намагаються вискочити, що відбувається не без того, щоб когось не притиснули. Вихоплюється кілька вигуків: «ой! ой!», нарешті всі виштовхуються, й кімната лишається порожня.

Ява 2

Хлестаков сам, виходить, очі в нього заспані.

Я, здається, хропонув добряче. Звідки вони понабирали таких перин? Аж упрів. Здається, вони вчора мені таки чогось підсунули під час сніданку: в голові й досі гуде. Тут, як я бачу, можна з приємністю пожити. Я люблю гостинність, і мені, по правді, більше подобається, коли мені догоджають від щирого серця, а не те, щоб з інтересу. А донька в городничого дуже непогана, та й мамочка така, що ще можна б... Мені, справді, таке життя подобається.

Ява 3

Хлестаков і суддя.

Суддя (входить і зупиняється, сам собі). Боже мій. Господи! Винеси щасливо; так ото коліна й підгинаються. (Голосно, виструнчившись). Маю честь рекомендуватися: суддя тутешнього повітового суду Ляпкін-Тяпкін.

Хлестаков. Прошу сідати. Так ви тут суддя?

Суддя. З 816-го був обраний волею дворянства...

Хлестаков. А вигідно, одначе ж, бути суддею?

Суддя. За три триріччя представлений до Володимира 4-го ступеня, за ухвалою начальства. (Набік). А гроші в кулаці, та кулак ото вогнем горить.

Хлестаков. А мені подобається Володимир. От Анна 3-го ступеня вже не те.

Суддя (висуваючи поволі вперед стиснутий кулак. Набік). Господи, Боже мій, не знаю, де сиджу. Ніби жар під тобою.

Ілюстрація Олександра Константиновського, 1950 рік

Хлестаков. Що це у вас в руці?

Амос Федорович (розгубився й випустив асигнації). Нічого, прошу вас.

Хлестаков. Як нічого? Я бачу, гроші впали.

Амос Федорович (тремтить). Але ж ні. (Набік). О, Господи, от я й під судом!

Хлестаков. Знаєте що: позичте мені їх...

Амос Федорович (поквапливо). Аякже... З радістю. (Набік). Ну, сміливіше, сміливіше! Виручай, Пречистая Мати!

Хлестаков. Я, знаєте, в дорозі витратився... Але я вам із села відразу ж надішлю!

Амос Федорович. Та прошу вас! Як це можна! І без того це така честь... звісно, слабенькими моїми силами, ретельністю і щирістю до начальства... постараюся заслужити. (Підводиться із стільця, струнко, руки по швах). Не смію більше турбувати своєю присутністю. Чи не буде якого наказу?

Хлестаков. А навіщо? (коли суддя вийшов). Суддя — хороша людина!

Ява 4

Хлестаков і поштмейстер (входить, виструнчившись, у мундирі, притримуючи шпагу).

Поштмейстер. Маю честь рекомендуватися: поштмейстер, надвірний радник.

Хлестаков. А, милості просимо. Сідайте. Адже ви тут постійно живете?

Поштмейстер. Так точно.

Хлестаков. А мені подобається це місто. Звичайно, людей не так багато — ну, що ж? Це ж не столиця. Правда, — це ж не столиця? Одначе, признайтесь, адже і в маленькому місті можна прожити щасливо?

Поштмейстер. Так точно.

Хлестаков. На мій погляд, що треба? Треба тільки, щоб тебе поважали, любили щиро — адже ж так?

Поштмейстер. Цілком справедливо.

Хлестаков. Я, правду казавши, радий, що ви однієї думки зі мною. (Дивиться йому в очі, говорить сам собі). А попрошу я в цього поштмейстера в борг! (Голосно). Чи не можете ви мені дати триста карбованців у борг?

Поштмейстер. Чому ні? Вважатиму за величезне щастя. От, прошу вас.

Хлестаков. Дуже вдячний. А я, признаюся, до смерті не люблю відмовляти собі в дорозі — та й навіщо? Чи ж не так?

Поштмейстер. Так точно. (Підводиться, виструнчується і підтримує шпагу). Не смію далі турбувати своєю присутністю... Чи не буде якихось зауважень?

Хлестаков. Ні, нічого.

Поштмейстер кланяється й виходить.

Хлестаков (закурюючи сигару). Поштмейстер, мені здається, теж дуже хороша людина. Принаймні послужливий; я люблю таких людей.

Ява 8

Хлестаков сам.

Тут багато чиновників. Мені здається, однак, що вони вважають мене за державну особу. Мабуть, я вчора напустив їм туману. Ох, і дурні ж! Напишу я про все в Петербург, до Тряпічкіна. Він пописує статейки, хай-но він їх проперчить гарненько. Ей, Йосипе, дай мені паперу й чорнила! (Йосип визирнув із дверей, промовивши: «зараз».) А вже Тряпічкіну, справді, як хтось потрапить на зубок — бережись: батька рідного для слівця не пошкодує, і грошенята теж любить. А проте ці чиновники — непогані люди: прекрасна це в них риса, що вони дали мені в борг. Передивлюсь, скільки у мене грошей. Це від судді триста; це від поштмейстера триста, шістсот, сімсот, вісімсот,— і який засмальцьований папірець! — вісімсот... Ото! Через тисячу перевалило.

Ява 9

Хлестаков і Йосип з чорнилом та папером.

Хлестаков. Ну що, бачиш, дурню, як мене пригощають? (Починає писати).

Йосип. Так, слава богу! Тільки знаєте що? Виїздіть звідси, їй-богу, вже пора.

Хлестаков (пише). Ет, дурниці! чому?

Йосип. Та так. Бог з ними з усіма! погуляли тут деньків зо два, — ну й годі. Що з ними довше зв’язуватись? трапиться часом: якийсь інший наскочить...

Хлестаков (пише). Ні. Мені ще хочеться пожити тут. Нехай завтра.

Йосип. Їй-богу, поїдемо, Іване Олександровичу. Воно хоч і велика шана вам, та проте, знаєте, краще швидше виїхати: адже вас, справді, за когось іншого вважають... Та й батенько гніватимуться, що так забарилися...

Хлестаков (пише). Ну, гаразд. Віднеси спочатку цього листа, та візникам скажи, що я даватиму по карбованцю; щоб так як фельд’єгеря мчали! і щоб пісень співали! (Пише далі). Уявляю, Тряпічкін помре зо сміху...

Йосип. Я, пане, відправлю його з тутешнім служкою, а сам краще вкладатимусь.

Йосип приносить свічку. Хлестаков запечатує. В цей час чути голос Держиморди: «Куди лізеш, борода? Кажуть тобі: нікого не велено пускати».

Ява 10

Хлестаков і купці з кошиком вина й цукровими головами.

Купці. Чолом б’ємо вашій милості. Не погуби, паночку! Кривди терпимо!

Хлестаков. Від кого?

Один із купців. Та все від городничого тутешнього. Такого городничого ніколи ще, пане, не було. Такі кривди чинить, що й описати не можна. Хоч у зашморг лізь. Ми порядку завжди додержуємо: що слід на сукню там дружині чи доньці, — хіба ж ми проти. Так ні, йому всього цього мало. Прийде в крамницю і все, що під руку потрапить, тягне. Сукна побачить сувій, зразу: «Е, любий, це добреньке сукенце: а відправ-но його до мене». Ну й несеш!

Хлестаков. Невже? Ох, який же він шахрай!

Ілюстрація Ювеналія Коровіна, 1951 рік

Купці. Їй-богу! Ніхто й не пригадає такого городничого! Та хоча б щось путнє вже брав, всіляке дрантя тягне: чорнослив такий, що років уже по сім лежить у бочці, а він цілу пригорщу туди запустить. Іменини його бувають на Антона, і вже, здається, всього понаносиш, чого тільки душа бажає. Ні, йому ще давай: каже, що й на Онуфрія він іменинник. Що вдієш?..

Хлестаков. Та це ж просто розбишака!

Купці. Їй-богу! А спробуй суперечити, приведе до тебе в дім цілий полк на постій¹. А коли що, замкне двері: «Я тобі», каже, «не буду», каже, «завдавати тілесної кари й не катуватиму — це», каже, «законом заборонено, а от ти в мене, любий мій, оселедчика попоїж!»

¹ Постій — зупинка військ у приватних помешканнях.

Хлестаков. Ах, який шахрай! Та за це просто в Сибір!

Купці. Та куди милість твоя не запроторить його, все буде добре, аби тільки тобто від нас подалі. Кланяємося тобі цукорком та кошиком вина.

Хлестаков. Ні, ви цього не думайте: я зовсім не беру ніяких хабарів. От якби ви, приміром, позичили мені карбованців триста, — ну то зовсім інша річ: у борг я можу взяти.

Купці. З радістю, батьку наш! (Виймають гроші). Та що триста! Візьми вже краще п’ятсот, допоможи тільки.

Хлестаков. Будь ласка: в борг — я ні слова, я візьму.

Купці (подають йому на срібному підносі гроші). Вже, будь ласка, і підносика разом візьміть.

Хлестаков. Ну, і підносика можна.

Купці (вклоняючись). Та вже візьміть заразом і цукорку.

Хлестаков. Е ні: я хабарів ніяких...

Йосип. Ваше високоблагородіє! А чому ви не берете? Візьміть! В дорозі все знадобиться. Давайте сюди голови і кошичок! Давай усе! Все знадобиться. Що там? Мотузочок? Давай і мотузочок!

Купці. Ваше сіятельство. Коли вже ви тобто не допоможете в нашому проханні, то вже не знаємо, як і бути: просто хоч у зашморг лізь.

Хлестаков. Неодмінно, неодмінно. Я постараюся.

Ява 12

Хлестаков і Марія Антонівна.

Марія Антонівна. Ах!

Хлестаков. Чого ви так перелякалися, пані?

Марія Антонівна. Ні, я не перелякалась.

Хлестаков (кокетує). Даруйте, пані, мені дуже приємно, що ви мене маєте за таку людину, яка... Насмілююсь запитати вас: куди ви мали намір іти?

Марія Антонівна. Справді, я нікуди не йшла.

Хлестаков. А чому, приміром, ви нікуди не йшли?

Марія Антонівна. Я вам перешкодила. Ви працювали над важливими справами.

Хлестаков (кокетує). А ваші очі кращі, ніж усякі важливі справи... Ви ніяк не можете мені перешкодити; і, навпаки, ви можете ощасливити.

Марія Антонівна. Ви говорите по-столичному.

Хлестаков. Для такої прекрасної особи, як ви. Чи дозволите мати щастя запропонувати вам стільця? Але ні, вам треба не стілець, а трон.

Марія Антонівна. Справді, я не знаю... мені так треба було йти. (Сіла).

Хлестаков. Яка у вас прекрасна хусточка! Як би я бажав, пані, бути вашою хусточкою, щоб обнімати вашу лілейну шийку.

Марія Антонівна. Я зовсім не розумію, про що ви говорите: якась хусточка... Сьогодні предивна погода.

Хлестаков. А ваші устоньки, пані, кращі за всяку погоду.

Марія Антонівна. Ви все таке якесь говорите... Я б вас попрохала, щоб ви мені написали краще на пам’ять якісь віршики до альбома.

Хлестаков. Для вас, пані, все, що бажаєте. Вимагайте: які вам вірші?

Марія Антонівна. Якісь такі — хороші, нові.

Хлестаков. Та що там вірші! Я їх знаю силу. В мене їх багато всяких. Ну, хай так, я вам оці: «О, ти, що в горі надаремне на бога нарікаєш так!..» Ну та й інші... не можу якраз пригадати; але все це нічого. Я вам краще замість цього виявлю моє кохання, яке від вашого погляду... (Присуває стільця).

Марія Антонівна. Кохання! Я не розумію кохання... я ніколи й не знала, що за кохання... (Одсовує стільця).

Хлестаков. Чого ж ви одсовуєте свій стілець? Краще буде сидіти близенько.

Марія Антонівна (одсовуючись). А для чого близько? Однаково й далеко.

Хлестаков (присовуючись). А для чого далеко? Однаково й близько.

Марія Антонівна (одсовуючись). А навіщо ж це?

Хлестаков (присовуючись). Та це ж вам тільки так здається, що близько, а ви уявіть собі, що далеко. Як би я був щасливий, пані, коли б міг стиснути вас у своїх обіймах.

Марія Антонівна (дивиться у вікно). Що це там, ніби полетіло? Сорока чи якась інша птиця?

Хлестаков (цілує її в плече і дивиться у вікно). То сорока.

Марія Антонівна (встає розгнівана). Ні, це вже занадто... Яке нахабство!..

Хлестаков (затримує її). Пробачте, пані: я це зробив тільки од кохання.

Марія Антонівна. Ви вважаєте мене за таку провінціалку... (Силкується піти).

Хлестаков (усе затримуючи її). Тільки од кохання. Я пожартував. Маріє Антонівно, не гнівайтеся! Я ладен навколішках прохати у вас пробачення. (Падає навколішки). Простіть же, простіть. Ви бачите, я навколішках.

Ява 13

Ті ж і Ганна Андріївна.

Ганна Андріївна (до доньки). Що це значить, люба моя? Що це за витівки такі!

Марія Антонівна. Я, мамочко...

Ганна Андріївна. Іди геть звідси! Геть! І не смій показуватися на очі. (Марія Антонівна виходить, плачучи). Пробачте, я, признаюсь, так вражена...

Хлестаков (набік). А вона теж дуже апетитна, дуже непогана. (Падає навколішки). Пані, ви бачите, я палаю з кохання.

Ганна Андріївна. Як, ви навколішках! Ах, устаньте! Тут підлога така брудна.

Хлестаков. Ні, навколішках, і тільки навколішках! Я хочу знати, що мене чекає, життя чи смерть.

Ганна Андріївна. Але дозвольте, я ще не розумію цілком значення слів. Коли не помиляюся, ви робите декларацію щодо моєї дочки.

Хлестаков. Ні, я закоханий у вас. Життя моє на волосинці. Якщо ви не признаєте палкого кохання мого, то я недостойний земного існування. З полум’ям у грудях прошу руки вашої.

Ганна Андріївна. Але дозвольте сказати: я до деякої міри... я заміжня.

Хлестаков. Це нічого! Для кохання нема різниці, і Карамзін сказав: «Закони засуджують». Ми підем в холодок струмків. Руку вашу, руку прошу.

Ява 14

Ті ж і Марія Антонівна (раптом вбігає).

Марія Антонівна. Мамочко, таточко сказав, щоб ви... (Побачивши Хлестакова навколішках, скрикує). Ах, який пасаж!

Ганна Андріївна. Ну, що ти? Чого? За чим? Що за легковажність така! Раптом ускочила, як очманіла кішка. Ну, що тобі привиділось? Справді, ніби дитина яка трирічна. Аж ніяк, ну, ніяк не схоже, щоб їй було вісімнадцять років. Я не знаю, коли поводитимеш себе, як належить вихованій дівиці.

Марія Антонівна (крізь сльози). Я, їй-право, мамочко, не знала.

Ганна Андріївна. У тебе завжди якийсь вітер в голові; ти береш приклад з дочок Ляпкіна-Тяпкіна. Не треба наслідувати їх. Тобі є інші приклади: перед тобою мати твоя. Ось які приклади ти повинна наслідувати.

Ілюстрація Ювеналія Коровіна, 1951 рік

Хлестаков (хапаючи за руку доньку). Ганно Андріївно, не суперечте нашому щастю, благословіть вічну любов!

Ганна Андріївна (вражена). Так ви в неї?..

Хлестаков. Рішайте: життя чи смерть?

Ганна Андріївна. Ну, от бачиш, дурна, ну, от бачиш: через тебе, таке дрантя, гість зволив стояти навколішках; а ти вскочила, як божевільна. Ну, от, справді, варто, щоб я навмисне відмовила: ти недостойна такого щастя.

Марія Антонівна. Не буду, мамочко. Справді, більше не буду.

Ява 15

Ті ж і городничий, захекавшись.

Городничий. Ваше превосходительство! Не занапастіть! Не занапастіть!

Хлестаков. Що з вами?

Городничий. Там купці скаржились вашому превосходительству. Честю запевняю, що й половини нема того, що вони кажуть. Вони самі обдурюють та обмірюють народ. Унтер-офіцерша набрехала вам, ніби я її відшмагав; вона бреше, їй-богу, бреше. Вона сама себе відшмагала.

Хлестаков. Та під три чорти унтер-офіцершу. Мені не до неї!

Городничий. Не вірте, не вірте! Це такі брехуни... їм отака дитина не повірить.

Ганна Андріївна. А ти знаєш, яку честь нам робить Іван Олександрович? Він просить руку нашої доньки.

Городничий. Куди! куди!.. Збожеволіла, голубонько! Не прогнівайтеся, ваше превосходительство: вона трохи придуркувата, вся в свою матінку.

Хлестаков. Так, я, справді, прошу руки. Я закоханий.

Городничий. Не смію вірити, ваше превосходительство!

Хлестаков. Я не жартуючи вам кажу... Я можу від кохання з глузду з’їхати.

Городничий. Не смію вірити, недостойний такої честі.

Хлестаков. Так, як ви не погодитесь віддати руку Марії Антонівни, то я, чорт знає, що ладен...

Городничий. Не можу вірити: зволите жартувати, ваше превосходительство.

Ганна Андріївна. Ой, яке дурбило! Та тобі ж говорять!

Городничий. Не можу вірити.

Хлестаков. Віддайте, віддайте — я одчайдушна людина, я всього можу накоїти: якщо застрелюсь, вас під суд віддадуть.

Городничий. Ах, боже мій! Не прогнівайтеся! Робіть так, як вашій милості завгодно! У мене, їй-богу, в голові тепер... я й сам не знаю, що робиться. Таким дурнем тепер зробився, яким ще ніколи не бував.

Ганна Андріївна. Ну, благословляй!

Хлестаков підходить із Марією Антонівною.

Городничий. Хай благословить вас Бог, а я не винуватий.

Хлестаков цілується з Марією Антонівною. Городничий дивиться на них.

Що за чорт! справді-таки! (Протирає очі). Цілуються! Ой, батечку, цілуються! Справжній жених! (Скрикує, підскакуючи з радості). Ой, Антон! Ой, Антон! Ой, городничий! Он воно як діло пішло!

Ява 16

Ті ж і Йосип.

Йосип. Коні готові.

Хлестаков. А, добре... я зараз.

Городничий. Як? Зводите їхати?

Хлестаков. Так, їду.

Городничий. А коли ж той... ви ж самі зводили натякнути на... той... весілля?

Хлестаков. А це... На хвильку тільки... на один день до дядька — багатий дідуган; а завтра ж і назад.

Городничий. Не сміємо ніяк затримувати, з надією на щасливе повернення.

Хлестаков. Як же, як же, я вмить. Прощавайте, моя кохана... ні, просто не можу висловити! Прощавайте, душечко! (Цілує їй ручку).

Городничий. А чи не треба вам чогось у дорогу; ви зволили, здається, мати потребу в грошах?

Хлестаков. О, ні, навіщо це? (Трохи подумавши). А втім, хай так.

Городничий. Скільки вам треба?

Хлестаков. Тоді ви дали двісті, тобто не двісті, а чотириста; то, мабуть, і тепер стільки ж, щоб уже рівно було вісімсот.

Городничий. Зараз! (Виймає з гамана). Ще як навмисне новісінькими папірцями.

Хлестаков. А, так. (Бере й розглядає асигнації). Це добре. Це ж, кажуть, нове щастя, коли новенькими папірцями?

Городничий. Так точно.

Хлестаков. Прощавайте, Антоне Антоновичу! Дуже вдячний за вашу гостинність! Щиросердо признаюсь, що ніде мене так добре не вітали! Прощавайте, Ганно Андріївно! Прощавайте, моя душечко, Маріє Антонівно!

Виходять.

ДІЯ П’ЯТА

Та сама кімната.

Ява 8

Ті ж і поштмейстер, із розпечатаним листом у руці.

Поштмейстер. Дивна справа, панове! Чиновник, що ми його вважали за ревізора, зовсім не ревізор.

Всі. Як не ревізор?

Поштмейстер. Зовсім не ревізор, я дізнався про це з листа... Приносять до мене на пошту листа. Глянув на адресу, бачу: «на Поштамтську вулицю». Я так і обмер. «Ну», гадаю собі, «напевно знайшов непорядки на пошті і повідомляє начальство». Узяв та й розпечатав.

Городничий. Як же ви?..

Поштмейстер. Сам не знаю, нечиста сила підбила. Така мене взяла цікавість, що й зроду такої не відчував. Не можу, не можу, почуваю, що не можу, тягне мене, от тягне й квит. І як придавив сургуч: по жилах огонь, а розпечатав — мороз, їй-богу, мороз, і руки тремтять, і в очах темно.

Городничий. Та як же ви насмілились розпечатати листа такої уповноваженої особи?

Поштмейстер. То ж бо й штука, що він не уповноважений і не особа!

Городничий. А що ж він, по-вашому, таке?

Поштмейстер. Ні се, ні те; чорт його знає що!

Городничий (запально). Як ні се, ні те? Та як ви смієте називати його ні тим, ні сим, та ще й чорт знає чим? Я вас під арешт...

Поштмейстер. Хто? Ви? Руки короткі.

Городничий. А ви знаєте, що він жениться на моїй дочці, що я сам буду вельможею, що я в самісінький Сибір запроторю?

Поштмейстер. Ех, Антоне Антоновичу! Що Сибір? Далеко Сибір! От краще я вам прочитаю. Панове! дозвольте прочитати листа?

Всі. Читайте, читайте!

Поштмейстер (читає). «Спішу повідомити тебе, серце Тряпічкін, які зі мною чудеса. По дорозі обчистив мене як липку піхотний капітан, так що трактирник хотів уже посадити мене в тюрму, як ось по моїй петербурзькій фізіономії й по костюму все місто прийняло мене за генерал-губернатора. І я тепер живу в городничого, упадаю напропалу біля його дружини й дочки; не вирішив тільки, з котрої почати; гадаю, спочатку з мамочки, бо, здається, зразу готова до всіх послуг. Всі мені позичають, скільки завгодно. Ти б луснув зо сміху. Ти, я знаю, статейки пописуєш; вмісти їх у свою літературу. По-перше: городничий — дурний, як сива шкапа...»

Городничий. Не може бути! там нема цього.

Поштмейстер (показує листа). Читайте самі!

Городничий (читає). «Як сива шкапа». Не може бути! Це ви самі написали.

Поштмейстер. А як би це я міг писати?

Артем Пилипович. Читайте!

Поштмейстер (читає далі). «Городничий — дурний, як сива шкапа...»

Городничий. О, чорт забери! Треба ще повторювати!

Поштмейстер (читає далі). Гм... гм... гм... гм... «сива шкапа. Поштмейстер теж хороша людина...» Ну, тут про мене він теж непристойно висловився. [...]

Городничий. От коли зарізав, так зарізав! убив, убив, зовсім убив! Нічого не бачу. Бачу якісь свинячі рила, замість облич; а більше нічого... Вернути, вернути його! (Махає рукою).

Поштмейстер. Куди вернути? Я, ніби навмисне велів, щоб доглядач дав найкращу тройку, чорт надав і наперед дати розпис.

Дружина Коробкіна. Оце так, оце нечувана конфузія!

Амос Федорович. Одначе ж, панове! Він у мене триста карбованців позичив.

Артем Пилипович. У мене теж триста карбованців.

Поштмейстер (зітхає). Ох! І в мене триста карбованців.

Бобчинсъкий. У нас із Петром Івановичем шістдесят п’ять, прошу вас, асигнаціями. Іменно.

Амос Федорович (розгублено розводить руками). Як же це так, панове? Як же це так, справді, ми сплохували?

Городничий (б’є себе в лоб). Як я? ні, як я, старий дурень! одурів, старий баран!.. Тридцять років служу; жоден купець, жоден підрядчик не могли мене обдурити, шахраїв над шахраями обдурював; трьох губернаторів обдурив... та що губернаторів! (махнувши рукою) нічого й говорити...

Ява ОСТАННЯ

Ті ж і жандарм.

Жандарм. Чиновник, що приїхав по іменному велінню з Петербурга, викликає вас зараз же до себе. Він зупинився в гостиниці.

Слова ці, ніби громом, разять усіх. Здивовано вигукують дами: вся група, раптом змінивши пози, кам’яніє.

НІМА СЦЕНА

Городничий посередині мов стовп з розпростертими руками і закинутою назад головою. Праворуч нього дружина й дочка завмерли в русі до нього; за ними поштмейстер, що обернувся на знак питання, звернений до глядачів; за ним Лука Лукич, якось невинно збентежений. Ліворуч од городничого: Земляніка, схилив голову трохи набік, немов до чогось прислухається; за ним суддя з розчепіреними руками присів майже до землі й зробив губами так, ніби хотів посвистати або вимовити: «Отака ловись!» За ним Коробкін, повернувся до глядачів з примруженим оком і їдким виразом на адресу городничого; за ним, із самого краю, Добчинський і Бобчинський з простягнутими один до одного руками, роззявленими ротами й виряченими один на одного очима. Решта гостей — постовпіли. Мало не півтори хвилини скам’яніла група стоїть нерухомо. (Завіса падає).

Переклад із російської Остапа Вишні

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Працюємо над текстом твору

• 1. Про яку надзвичайну подію повідомили городничого Антона Антоновича Сквозніка-Дмухановського? Якою була реакція посадовця на новину?
• 2. Чому Хлестакова прийняли за ревізора? Які були для цього підстави?
• 3. У чому полягає комізм сцени знайомства чиновників із уявним ревізором? Знайдіть підтвердження в тексті твору.
• 4. Як упродовж твору змінюється поведінка Івана Олександровича Хлестакова?
• 5. Що свідчить про бурхливу фантазію молодого чоловіка? Знайдіть відповідні цитати в тексті. Уявіть, що герой розповість своїм батькам, коли приїде додому.
• 6. Як посадовці й купці вирішили задобрити «ревізора»?
• 7. Поясніть суть прохання купців, які прийшли до Хлестакова. Як вони характеризують городничого?
• 8. Що дивного в поведінці купців, які прийшли до Хлестакова скаржитися на хабарництво?
• 9. У який спосіб поштмейстер з’ясував, що сталося непорозуміння щодо Хлестакова?
• 10. Як у своїй комедії автор зробив спробу втілити ідею невідворотності покарання?

Узагальнюємо і підсумовуємо

• 11. Визначте головні риси вдачі Хлестакова. Поміркуйте, навіщо він бреше.
• 12. Як його характеризує Йосип? Знайдіть відповідну цитату в тексті.
• 13. У чому невідповідність між сутністю образу Хлестакова й тим, як його сприймає місцеве начальство?
• 14. Схарактеризуйте образи посадовців міста. Що можна назвати головною рисою характерів цих персонажів?
• 15. Що свідчить про тотальну корумпованість російського провінційного містечка, в яке потрапив Хлестаков? Відповідь обґрунтуйте.
• 16. Поясніть, у чому полягає сутність корупції і чим вона шкодить суспільній моралі, економіці країни.
• 17. У чому сьогодні полягає актуальність твору Миколи Гоголя?
• 18. Яким ви собі уявляєте продовження подій після «німої сцени»?

Пов’язуємо новий матеріал із вивченим раніше

• 19. Пригадайте, які твори ми називаємо сатиричними. Наведіть приклади вивчених вами сатиричних творів.
• 20. Проти яких негативних рис у людських характерах і явищ у житті суспільства спрямована сатира М. Гоголя в комедії «Ревізор»?
• 21. Назвіть особливості драматичного роду літератури. Доведіть, що «Ревізор» належить до драматичних творів.
• 22. Яку виховну функцію виконує комедія Миколи Гоголя? Доведіть, що виховна мета гоголівських творів (XIX століття) співзвучна мистецьким принципам Мольера (XVII століття).

Застосовуємо теоретичні поняття

• 23. Поясніть, чому комедію М. Гоголя визначають як реалістичний твір.
• 24. У чому полягає відмінність між героями романтичних і реалістичних творів?

Виконуємо творче завдання

• 25. Змоделюйте ситуацію: Іван Олександрович Хлестаков стає героєм романтичної поеми. Якими ви уявляєте події романтичного твору? А яким уявляєте образ романтичного бунтівника Хлестакова?

Літературний коментар

Повість Миколи Гоголя «Шинель»

Тематично до «петербурзьких повістей» належить і повість «Шинель» (1842 рік), задум якої народився ще у 1830-х роках з оповідки про те, як один чиновник дуже довго складав гроші на рушницю, а потім загубив її.

Головний герой «Шинелі» — недоладна істота, дрібний петербурзький чиновник Акакій Акакійович Башмачкін, який чесно служить в якійсь канцелярії і з щирою любов’ю переписує нікому не потрібні папери. Йому байдуже, що він отримує мізерну платню, що живе надголодь і одягнений у лахміття. Зрештою, усього цього чиновник просто не помічає. Башмачкін — наївна поетична натура.

Так Гоголь відкриває нову для російської літератури тему — тему пересічної «маленької» людини. Вона не наділена особливими талантами і здібностями, але здатна до тонких душевних переживань і палких прагнень. Ніби пародіюючи пристрасність романтичних героїв, Гоголь з усмішкою пише про єдине палке бажання, яке заполонило все єство бідного Акакія Акакійовича, — звичайнісіньку теплу шинель.

Щасливе володіння обновкою тривало лише один день: варто було Башмачкіну вийти ввечері на порожню петербурзьку вулицю, як на нього напали грабіжники й зірвали новісіньку шинель. Мрія Акакія Акакійовича, яка вже була в руках, розбилася вщент об брутальну дійсність. Маленька вразлива людина, така самотня і безпорадна в цьому величезному місті, не витримує душевного потрясіння й помирає.

Критики назвали повість «Шинель» «одним із найглибших творінь Гоголя». У ній яскраво розкрито тему маленької людини у великому Петербурзі, часто недолугої у своїх вчинках і жалюгідної у мріях та страхах. Тема маленької людини, яка намітилася ще в «петербурзьких повістях», була новою в російській літературі і тим паче новою була порушена в повісті гуманістична проблема рівності всіх людей незалежно від їхніх статків і посад.

ШИНЕЛЬ

(скорочено)

В департаменті... та краще не називати, в якому департаменті. Нічого немає більш сердитого, аніж усякі департаменти, полки, канцелярії і, одно слово, всякі урядові стани. [...] Отже, щоб уникнути всяких прикростей, краще департамент, що про нього мова, ми назвемо одним департаментом. Отже, в одному департаменті служив один чиновник, чиновник не можна сказати, щоб дуже визначний, низенький на зріст, трохи рябуватий, трохи рудуватий, трохи навіть на вигляд підсліпуватий, з невеличкою лисиною на лобі, із зморшками по обидва боки щік, із кольором обличчя, як то кажуть, гемороїдальним... Що ж робити! Винен петербурзький клімат. Коли ж говорити про чин (бо в нас найперше треба оголосити чин), то він був те, що називають довічний титулярний радник, з якого, відома річ, наглузувалися та накепкувалися вволю різні письменники, що мають похвальний звичай наполягати на тих, хто не може кусатися. На прізвище чиновник був Башмачкін. Уже з самого імені видно, що воно колись пішло від башмака; та коли, в який час і яким способом пішло воно від башмака, нічого про це не відомо. І батько, і дід, і навіть шурин, і чисто всі Башмачкіни ходили в чоботях, підбиваючи тільки разів зо три на рік нові підметки. Ім’я йому було Акакій Акакійович. [...] Коли і в який час він вступив до департаменту і хто призначив його, цього ніхто не міг пригадати. Скільки не змінялось директорів та всяких начальників, його бачили всі на одному і тому самому місці, в тім самім стані, на тій самій посаді, все тим самим чиновником для письма — так що потім упевнилися, що він, видно, так і на світ народився вже зовсім готовий, у віцмундирі і з лисиною на голові. В департаменті не виявляли до нього ніякої пошани. Сторожі не тільки не вставали з місця, коли він проходив, але навіть і не дивились на нього, немов через приймальню пролетіла звичайна муха! Начальники поводилися з ним якось холодно-деспотично. Який-небудь помічник столоначальника просто тикав йому під ніс папери, не сказавши навіть: «Перепишіть», — чи там: «Ось цікава, нічогенька справа», — чи що-небудь таке приємне, як заведено в благопристойних службах. І він брав, поглянувши тільки на папір, не дивлячись, хто йому поклав і чи мав на те право! Він брав і одразу ж прилаштовувався писати його. Молоді чиновники підсміювалися й глузували з нього, скільки ставало канцелярської дотепності, розказували тут же при ньому всякі вигадані про нього історії, про його хазяйку, сімдесятилітню бабу, говорили, що вона б’є його, допитувались, коли буде їхнє весілля, сипали на голову йому папірці, називаючи це снігом. Та ні одним словом не обзивався на це Акакій Акакійович, начебто нікого і не було перед ним; це не мало навіть впливу на роботу його: серед усіх цих докук не робив він жодної помилки в письмі. Тільки коли занадто вже нестерпний був жарт, коли штовхали його під руку, заважаючи робити своє діло, він промовляв: «Облиште мене, навіщо ви мене кривдите?» І щось чудне було в словах і в голосі, яким їх проказувало. [...] В цих вражаючих словах бриніли інші слова: «Я брат твій».

Ілюстрація Кукриніксів, 1952 рік

Навряд чи де можна було знайти людину, що так жила б у своїй посаді. Мало сказати: він служив ревно, ні, він служив з любов’ю. Так, у цьому переписуванні йому ввижався якийсь свій розмаїтий і приємний світ. Насолода відбивалась на обличчі його; деякі літери у нього були фаворити, до яких коли він добирався, то був сам не свій: і підсміювався, і підморгував, і допомагав губами, так що в обличчі його, здавалося, можна було прочитати кожну літеру, яку виводило перо його. Коли б відповідно до його старанності давали йому нагороди, він би, на диво собі, може, навіть потрапив би у статські радники; але вислужив він, як висловлювалися дотепники, його товариші, пряжку в петлицю та нажив геморой у сідницю. А втім, не можна сказати, щоб не було до нього ніякої уваги. Один директор, будучи доброю людиною і бажаючи нагородити його за довголітню службу, наказав дати йому що-небудь значніше, ніж звичайне переписування; а саме, з закінченої вже справи звелено було йому скласти якогось листа до другої урядової установи; робота полягала тільки в тому, щоб перемінити заголовний титул та замінити подекуди дієслова першої особи на третю. Це завдало йому стільки роботи, що він упрів зовсім, тер лоба і, нарешті, сказав: «Ні, краще дайте я перепишу що-небудь». Відтоді й залишено його назавжди переписувати. Поза цим переписуванням, здавалося, для нього нічого не існувало. Він не думав зовсім про овій одяг: віцмундир у нього був не зелений, а якогось рудувато-борошняного кольору. Комірчик на ньому був вузенький, низенький, так що шия його, хоч була й недовга, поверх цього комірника здавалася надзвичайно довгою, немов у тих гіпсових кошенят, які мотають головами, що їх носять на головах цілими десятками російські іноземці. І завжди що-небудь та прилипало до його віцмундира; до того ж, він мав особливу вправність, ходячи вулицею, нагодитися під вікно саме тоді, коли з нього викидали всяку погань, і тому раз у раз ніс на своєму кашкеті лушпиння з кавунів і динь та інший такий непотріб. Ні разу за життя не звернув він уваги на те, що діється й відбувається кожного дня на вулиці.

[...] Навіть тоді, коли всі чиновники розпорошуються по маленьких квартирках своїх приятелів пограти в штурмовий віст, присьорбуючи з склянок чай з копійчаними сухарями, затягуючись димом з довгих чубуків, розказуючи під час здачі яку-небудь плітку, Акакій Акакійович не віддавався ніякій розвазі. Ніхто не міг сказати, щоб коли-небудь бачив його на якому-небудь вечорі. Написавшись досхочу, він лягав спати, усміхаючись заздалегідь від думки про завтрашній день: що то Бог пошле переписувати завтра. Так проходило мирне життя людини, що, з чотирмастами плати, уміла бути задоволеною з своєї долі, і дійшло б, можливо, до глибокої старості, якби не було різних бід, розсипаних на життєвій дорозі.

Є в Петербурзі сильний ворог усіх тих, хто дістає чотириста карбованців на рік платні чи близько того. Ворог цей не хто інший, як наш північний мороз, хоч і кажуть, проте, що він дуже корисний для здоров’я. О дев’ятій годині ранку, саме в той час, коли вулиці вкривають чиновники, простуючи до департаменту, починає він давати таких сильних і колючих щиглів без розбору по всіх носах, що бідолашні чиновники зовсім не знають, куди й подіти їх. В той час, коли навіть у тих, що посідають високі посади, болить від морозу лоб і сльози виступають з очей, бідні титулярні радники іноді бувають зовсім беззахисні. Увесь порятунок полягає в тому, щоб у благенькій шинельчині перебігти якомога швидше п’ять чи шість вулиць і потім натупатись добре ногами в швейцарській, поки не відтануть усі замерзлі дорогою здібності й обдаровання для справляння служби. Акакій Акакійович з якогось часу почав відчувати, що його якось особливо дошкульно стало припікати в спину і плече, хоч він і старався перебігти якомога швидше законну відстань. Він подумав, нарешті, чи не криється яких гріхів у його шинелі. Розглянувши її гарненько в себе дома, він виявив, що в двох чи трьох місцях, саме на спині та на плечах, сукно так уже витерлось, що світилося, і підкладка розлізлась. Треба знати, що шинель Акакія Акакійовича теж правила за об’єкт глузувань чиновникам; у неї відбирали навіть благородне ім’я шинелі і називали її капотом. Та й справді, вона мала якусь дивну будову: комір її зменшувався щороку дедалі більше, бо йшов на доточування інших частин. Доточування не показувало вправності кравця і виходило, справді, мішкувато й негарно. Побачивши в чому річ, Акакій Акакійович вирішив, що шинель треба буде віднести до Петровича, кравця, що мешкав десь на четвертому поверсі по чорних сходах, і хоч був сліпий на одне око і мав ряботиння по всьому обличчю, досить уміло латав чиновницькі та всякі інші панталони й фраки, розуміється, коли бував у тверезому стані і не плекав у голові якого-небудь іншого наміру.

Піднімаючись сходами, що вели до Петровича, які, слід сказати правду, були всі вимащені водою, помиями і пройнялися наскрізь тим спиртуозним духом, що виїдає очі і, як відомо, є неодмінно на всіх чорних сходах петербурзьких домів, — піднімаючись сходами, Акакій Акакійович подумає уже про те, скільки заправить Петрович, і в думці поклав не давати більше двох карбованців. [...] На шиї у Петровича висів моток шовку і ниток, а на колінах лежало якесь шмаття. Він уже хвилин зо три протягав нитку в голчане вушко, не попадав і тому дуже сердився на темряву і навіть на саму нитку, бурмочучи півголосом: «Не лізе, варварка; уїлась ти мені, шельма така!» Акакію Акакійовичу було неприємно, що він прийшов саме в ту хвилину, коли Петрович сердився: він любив замовляти що-небудь Петровичу тоді, коли той був уже трохи напідпитку, або, як висловлювалася його жінка: «Заправився сивухою, одноокий чорт». В такому стані Петрович бувало дуже охоче здешевлював, всякого разу навіть кланявся й дякував. Потім, правда, приходила жінка з плачем, що чоловік, мовляв, був п’яний і через те дешево взявся; та гривеника, бувало, одного накинеш, і все гаразд. Тепер же Петрович, здавалося, був у тверезому стані, а тому крутий, незгідливий і охочий загинати чорт знає які ціни. Акакій Акакійович зміркував це і хотів був уже, як то кажуть, позадкувати звідси, та діло вже було почате. Петрович примружив на нього дуже пильно єдине своє око, і Акакій Акакійович мимохіть вимовив: «Здоров, Петровичу!» «Здравствувати бажаю, пане», — сказав Петрович і скосив своє око на руки Акакія Акакійовича, бажаючи видивитися, яку здобич той приніс.

— А я оце до тебе, Петровичу, той... — треба сказати, що Акакій Акакійович висловлювався здебільшого прийменниками, прислівниками, і, нарешті, такими часточками, що зовсім нічого не означають. Якщо ж справа була дуже трудна, то він мав звичку зовсім не докінчувати фрази, так що дуже часто, почавши мову словами «воно, справді, зовсім той...», а потім уже й нічого не було, і сам він забував, думаючи, що все вже виговорив.

— Що ж таке? — сказав Петрович і оглянув у той самий час своїм єдиним оком весь віцмундир його, починаючи з коміра до рукавів, спини, фалд і петель, що все він дуже добре знав, бо воно було власної його роботи. Такий уже звичай у кравців; це перше, що він зробить при зустрічі.

— А я оце той, Петровичу... шинель от, сукно... ось бачиш, скрізь у інших місцях зовсім міцне... воно трошки припилилося і здається, немов старе, а воно нове, та ось, тільки в одному місці трохи той... на спині, та ще ось на одному плечі протерлось, та ще на цьому плечі трошки — бачиш, оце й усе. І роботи небагато...

Петрович узяв капот, розклав його спершу на столі, роздивлявся довго, похитав головою і поліз рукою на вікно взяти круглу табакерку з портретом якогось генерала, якого саме, невідомо, бо те місце, де було обличчя, було проткнуте пальцем і потім заліплене чотирикутним шматочком паперу. Понюхавши табаки, Петрович розчепірив капот на руках і подивився його проти світла, і знов похитав головою. Потім повернув його підкладкою догори і знову похитав, ще раз зняв кришку з генералом, заліпленим папірцем, і, набивши ніс табакою, закрив, сховав табакерку і аж тоді вже сказав:

— Ні, не можна полагодити: поганий гардероб!

У Акакія Акакійовича від цих слів тьохнуло серце. «Чого ж не можна, Петровичу? — сказав він мало не благальним голосом дитини. — Тільки ж і всього, що на плечах попротиралося, а у тебе ж є які-небудь клаптики...»

— Та клаптики можна знайти, клаптики знайдуться, — сказав Петрович, — та пришити їх не можна: діло зовсім гниле, зачепиш голкою — от воно й розлазиться.

— Нехай собі розлазиться, а ти зараз же латочку.

— Та латочку ж ні на що покласти, держатися їй нема за що, виносилося дуже вже. Тільки й слави, що сукно, а вітер подме, то й розлетиться.

— Ну, та вже прикріпи. Як же це так, справді, той!..

— Ні, — сказав Петрович твердо, — нічого не можна зробити. Діло зовсім погане. Ви краще вже, як прийде зимова холодна пора, наробіть собі з неї онучок, бо панчоха не гріє. Це німці вигадали, щоб собі більше грошей забирати (Петрович любив при нагоді шпигнути німців); а шинель уже, мабуть, доведеться вам нову справляти.

На слові «нову» Акакієві Акакійовичу потемніло в очах, і все, що було в кімнаті, так і пішло перед ним плутатися. «Як же нову? — сказав він, все ще ніби перебуваючи вві сні. — У мене ж і грошей на це нема».

— А так, нову, — сказав з варварським спокоєм Петрович.

— Ну, а коли б довелося нову, то якби вона той...

— Цебто, скільки коштуватиме?

— Еге.

— Та три півсотні з лишком треба буде покласти, — сказав Петрович і стиснув при цьому значущо губи. Він дуже любив сильні ефекти, любив раптом як-небудь спантеличити до краю і потім подивитися скоса, як спантеличений скривиться від таких слів.

— Півтораста карбованців за шинель! — скрикнув бідолашний Акакій Акакійович, скрикнув, можливо вперше на віку, бо відзначався завжди тихістю голосу.

— А так, — сказав Петрович, — та ще яка шинель. Коли покласти на комір куницю, та дати відлогу на шовковій підкладці, то й у двісті вскочить.

— Петровичу, будь ласка, — говорив Акакій Акакійович благальним голосом, не чуючи і не стараючись чути сказаних Петровичем слів і усіх його ефектів, — як-небудь уже полагодь, щоб хоч скільки-небудь іще послужила.

— Та ні, це вийде: і роботу марнувати, і гроші задарма витрачати,— сказав Петрович, і Акакій Акакійович після таких слів вийшов зовсім знищений. А Петрович, коли той пішов, довго ще стояв, значущо стиснувши губи і не беручись до роботи, задоволений, що й себе показав, та й кравецького майстерства теж не зганьбив.

Зрозумівши, що без нової шинелі таки не обійтися, Акакій Акакієвич зовсім упав духом. Усі його збереження становили сорок карбованців. Він був упевнений, що більше вісімдесяти карбованців шинель не коштуватиме. Але де ж узяти сорок карбованців? На службі очікувалася нагорода в сорок карбованців до свят, але ці гроші вже давно були розписані на інші речі, зокрема й на повернення боргів. Акакій Акакієвич думав-думав і вирішив зменшити витрати на своє і так дуже злиденне життя.

Треба сказати правду, що спочатку йому було трохи трудно звикати до таких обмежень, та потім якось воно звиклося і пішло на лад; він зовсім привчився навіть голодувати вечорами; та зате він живився духовно, носячи в думках своїх вічну ідею майбутньої шинелі. З того часу неначе саме існування його стало якимось повнішим, ніби він одружився, неначе якась інша людина присутня була з ним, неначе він був не сам, а якась приємна подруга життя згодилася з ним проходити разом життєву путь, — і подруга ця була не хто інша, як та ж шинель на товстій ваті, на міцній підкладці, що її й не зносити. Він став якийсь жвавіший, навіть твердіший характером, як людина, що вже визначила й поставила собі мету. З обличчя і з вчинків його зникли самі собою сумнів, вагання, словом — усі нерішучі й непевні риси. Вогонь часом з’являвся в очах його, в голові навіть мелькали найсміливіші й найзухваліші думки: а чи не покласти, справді, куницю на комір? Роздумування про це мало не призвело його до неуважності. Одного разу, переписуючи папір, він мало не зробив навіть помилки, так що майже вголос крикнув «Ух!» і перехрестився. Протягом кожного місяця він хоч один раз навідувався до Петровича, щоб поговорити про шинель: де краще купити сукна, і якого на колір, і в яку ціну, і хоч трохи заклопотаний, та завжди задоволений повертався додому, помишляючи, що прийде ж, нарешті, час, коли все це купиться і шинель буде пошита. Діло пішло навіть швидше, ніж він сподівався. Наперекір усім сподіванням, директор призначив Акакію Акакійовичу не сорок і не сорок п’ять, а цілих шістдесят карбованців: чи передчував він, що Акакію Акакійовичу потрібна шинель, чи само собою воно так склалось, та тільки в нього через це виявилося зайвих двадцять карбованців. Це прискорило хід діла. Ще яких-небудь два-три місяці невеликого голодування — і в Акакія Акакійовича набралося, справді, близько вісімдесяти карбованців. Серце його, загалом дуже спокійне, почало битися. Першого ж дня він вирушив разом з Петровичем по крамницях. Купили сукна дуже гарного — і не диво, бо про це думали ще за півроку раніше, і не було того місяця, щоб не заходили до крамниць примірятися до цін; зате сам Петрович сказав, що кращого сукна й не буває, на підкладку вибрали коленкору, але такого добротного та міцного, що він, як говорив Петрович, був ще кращий за шовк і навіть на вигляд показніший і глянцовитіший. Куниці не купили, бо вона була справді дорога, а замість неї вибрали кішку, найкращу, яка тільки знайшлася в крамниці, кішку, яка здаля могла завжди видатись за куницю. Петрович порався з шинелею тільки два тижні, бо чимало було стебнування, а то вона була б готова раніш. За роботу Петрович узяв дванадцять карбованців — менш ніяк не можна було: геть чисто все було шито на шовку, подвійним дрібним швом, і по кожному шву Петрович потім проходив власними зубами, витискуючи ними всякі фігури. Це було... трудно сказати, в який саме день, та, мабуть, в найурочистіший день у житті Акакія Акакійовича, коли Петрович приніс, нарешті, шинель. Він приніс її ранком, перед тою самою годиною, коли треба було йти до департаменту. Ніколи б іншим часом не припала так до речі шинель, бо вже починалися досить міцні морози і, здавалося, мали ще збільшитись. Петрович з’явився з шинелею, як і подобає пристойному кравцеві. На обличчі його з’явився вираз такий значущий, якого Акакій Акакійович ніколи ще не бачив. Здавалося, він відчув повною мірою, що зробив неабияке діло і що враз показав у собі безодню, яка розділяє кравців, що пришивають тільки підкладки та перешивають, від тих, що шиють нове. Вийнявши шинель, він дуже гордо поглянув і, держачи в обох руках, накинув дуже вправно на плечі Акакію Акакійовичу; потім потяг і обсмикнув її ззаду рукою донизу; далі драпірував нею Акакія Акакійовича трохи нарозпашку. Акакій Акакійович, як людина літня, хотів спробувати в рукава; Петрович поміг надіти і в рукава — вийшло, що і в рукава було добре. Одно слово, виявилося, що шинель була зовсім і якраз до міри. Петрович не пропустив нагоди сказати, що він так тільки тому, що живе без вивіски на невеликій вулиці, і до того ж давно знає Акакія Акакійовича, тому взяв так дешево; а на Невському проспекті з нього взяли б за саму тільки роботу сімдесят п’ять карбованців. Акакій Акакійович про це не хотів розводитися з Петровичем, та й боявся всяких великих сум, якими Петрович так любив напускати туману. Він розплатився з ним, подякував і вийшов одразу ж у новій шинелі до департаменту. Петрович пішов слідом за ним і, залишаючись на вулиці, довго ще дивився здаля на шинель і потім пішов навмисне вбік, щоб, обійшовши кривим провулком, забігти знову на вулицю й подивитися ще раз на свою шинель з другого боку, тобто просто спереду. Тим часом Акакій Акакійович ішов у найсвятковішому настрої всіх почувань. Він відчував кожну мить хвилини, що на плечах у нього нова шинель, і кілька разів навіть усміхнувся від внутрішнього задоволення. Та й справді, дві вигоди: одне те, що тепло, і друге, що гарно. Дороги він не примітив зовсім і опинився враз у департаменті; в швейцарській він скинув шинель, обдивився її навкруги і доручив під особливий нагляд швейцарові. Невідомо, яким способом у департаменті враз всі дізналися, що в Акакія Акакійовича нова шинель. Всі тієї ж хвилини вибігли у швейцарську дивитися нову шинель Акакія Акакійовича. Стали поздоровляти його, вітати, так що той спершу тільки усміхався, а потім стало йому навіть соромно. Коли ж усі, приступивши до нього, почали говорити, що треба сприснути нову шинель і що принаймні він повинен запросити їх на вечірку, Акакій Акакійович оторопів зовсім, не знав, що йому робити, що його відповідати і як відмогтися. Він уже хвилин через декілька, увесь зачервонівшись, почав був запевняти досить простодушно, що це зовсім не нова шинель, що це так собі, що це стара шинель. Нарешті один із чиновників, якийсь навіть помічник столоначальника, мабуть, для того, щоб показати, що він зовсім не гордовитий і знається навіть з нижчими за себе, сказав: «Так тому й бути, я замість Акакія Акакійовича справляю вечірку, і прошу до мене сьогодні на чай: я ж, як на те, сьогодні іменинник». Чиновники, натурально, тут же й поздоровили помічника столоначальника і охоче пристали на запросини. Акакій Акакійович став був відмагатися, та всі почали говорити, що нечемно, що просто стид і сором, і він уже не міг відмовитися. А втім, йому потім стало приємно, коли згадав, що він матиме через те нагоду пройтися навіть увечері в новій шинелі.

Чиновник, який запросив усіх на вечірку, жив у кращій частині міста, тобто дуже далеко від Акакія Акакієвича. Пішки дорога до нього зайняла багато часу, і спочатку довелося йти погано освітленими і підозрілими вулицями. Утім, що ближче було до квартири чиновника, то освітленішими і жвавішими ставали вулиці. Акакій Акакієвич дивився на все як на новину, бо він уже багато років не виходив вечорами на вулицю, а тим паче в цю частину міста.

На вечірку Башмачкін спізнився, але прийняли його радо. Змусили випити шампанського, нагодували вечерею. Щоправда, Акакій Акакієвич геть не знав, куди себе подіти, він не звик розважатися і йому було нудно. О дванадцятій ночі, в час, коли він уже давно мав би спати, Акакій Акакієвич тихенько, щоб не образити господаря, залишив вечірку.

На вулиці все ще було ясно. Акакій Акакійович ішов у веселому настрої, навіть побіг був раптом, не знати чого, за якоюсь дамою, що блискавкою промайнула повз нього і в якої кожна частина тіла була сповнена надзвичайного руху. Та, проте, він одразу ж спинився і знов пішов, як і раніш, дуже тихо, здивувавшись навіть з своєї моторності, що невідомо звідки взялася. Незабаром простягліїся перед ним ті пустельні вулиці, що навіть і вдень не такі й веселі, а ввечері то й поготів. Тепер вони стали ще глухіші та відлюдніші: ліхтарів порідшало — масла, як видно, вже менше видавалося; почалися дерев’яні будинки, паркани; ніде ні душі; блищав тільки сніг на вулицях та засмучено чорніли з причиненими віконницями сонні низенькі халупки. Він наблизився до того місця, де перерізувалася вулиця безконечним майданом з ледве видними на другому боці його домами, що мав вигляд страшної пустелі.

Ілюстрація Кукриніксів, 1952 рік

Віддалік, Бог знає де, миготів огник у якійсь будці, що, здавалося, стояла на краю світу. Веселість Акакія Акакійовича якось тут значно зменшилась. Він ступив на майдан не без якогось мимовільного остраху, начебто серце його передчувало щось недобре. Він оглянувся назад і на всі боки: наче море навколо нього. «Ні, краще й не дивитись», — подумав і йшов, заплющивши очі, і, коли розплющив, щоб глянути, чи близько кінець майдану, враз побачив, що перед ним стоять майже перед носом якісь люди з вусами, які саме, цього вже він не міг навіть розібрати, йому затуманилося в очах і забилося їв грудях. «А шинель же моя!» — сказав один з них громовим голосом, схопивши його за комір. Акакій Акакійович хотів був уже закричати «караул», як другий приставив йому до самого рота кулак, завбільшки як чиновницька голова, і промовив: «Ану, тільки крикни!» Акакій Акакійович почув тільки, як зняли з нього шинель, дали йому штовхана коліном, і він упав навзнак на сніг і нічого вже більше не почував. Через кілька хвилин він спам’ятався і звівся на ноги, та вже нікого не було. Він почував, що в полі холодно і шинелі нема, почав кричати, та голос, здавалося, й не думав долітати до країв майдану. Повний одчаю, не перестаючи кричати, кинувся він бігти через майдан просто до будки, біля якої стояв будочник і, спершись на свою алебарду, дивився, здається, з цікавістю, бажаючи дізнатись, якого це чорта біжить до нього здаля і кричить людина. Акакій Акакійович, прибігши до нього, почав задиханим голосом кричати, що він спить і ні за чим не дивиться, не бачить, як грабують людину. Будочник відповів, що він не бачив нікого, що бачив, як спинили його серед майдану якісь двоє людей, але думав, що то були його приятелі; а нехай він, замість того, щоб задарма лаятись, піде завтра до наглядача, то наглядач розшукає, хто взяв шинель. Акакій Акакійович прибіг додому зовсім у безладді: волосся, яке ще водилося у невеликій кількості в нього на скронях, на потилиці, геть розтріпалося; бік і груди були в снігу. Стара, хазяйка його квартири, зачувши сильний стукіт у двері, похапцем скочила з постелі і в черевику на одній тільки нозі побігла відчиняти двері, притримуючи на грудях своїх, ради скромності, рукою сорочку; але, відчинивши, відступила назад, побачивши в такому вигляді Акакія Акакійовича. Коли ж розповів він, що сталося, вона сплеснула руками і сказала, що треба йти просто до часного, що квартальний обдурить, пообіцяє й почне водити; а найкраще йти просто до часного, що він навіть їй знайомий, і що він буває кожної неділі в церкві, молиться, і в той же час весело дивиться на всіх, і що, виходить, з усього видно, повинен бути доброю людиною.

Звернення до поліції було марним. Після зустрічі з квартальним, якої Акакій Акакієвич довго добивався, стало зрозуміло, що ніхто не буде особливо намагатися знайти шинель. На службі ж багатьох чиновників його історія зворушила, і один доброзичливець нарадив йому звернутися до значної особи, яка, списавшись із ким треба, може примусити поліцію пришвидшити справу. Однак значна особа стала значною зовсім недавно і мала свою систему роботи з підлеглими.

Головною підвалиною його системи була строгість. «Строгість, строгість і — строгість», — говорив він звичайно і при останньому слові пильно дивився в обличчя тому, до кого говорив. Хоча, зрештою, для цього й не було ніякої причини, бо той десяток чиновників, що становили весь урядовий механізм канцелярії, і без того перебував у належнім страху: побачивши його здаля, залишав уже діло й дожидався, стоячи навитяжку, поки начальник пройде через кімнату. Звичайна розмова його з нижчими відзначалася строгістю і складалася майже з трьох фраз: «Як ви смієте? Чи знаєте, з ким говорите? Чи розумієте ви, хто стоїть перед вами?» А втім, він був душею не зла людина, добра з товаришами, послужлива; але генеральський чин зовсім збив його з пантелику. Діставши генеральський чин, він якось сплутався, збився з пуття і зовсім не знав, як йому бути. Коли йому випадало бути з рівними собі, він був іще людина як слід, людина дуже порядна, з багатьох поглядів навіть не дурна людина; та як тільки траплялося йому бути в товаристві, де були люди хоч на один чин нижчі проти нього, там він був просто хоч викинь: мовчав, і становище його викликало жаль ще й тому, що навіть і сам він почував, що міг би провести час незрівнянно краще. В очах його часом світилося сильне бажання пристати до якоїсь цікавої розмови та гуртка, але його спиняла думка: чи не буде це занадто вже з його боку, чи не буде фамільярно, і чи не зменшить він тим свого значення? І внаслідок таких міркувань він зоставався постійно вже в однаковому мовчазному стані, вимовляючи тільки зрідка якісь односкладні звуки, і набув таким чином титулу найнудотнішої людини. До такої ото значної особи з’явився наш Акакій Акакійович і з’явився в час найнесприятливіший, вельми недоречно для себе, хоча, зрештою, доречно для значної особи. Значна особа перебував у своєму кабінеті і дуже-дуже весело розговорився з одним недавно прибулим давнім знайомим і товаришем дитинства, що з ним кілька років не бачився. В цей час доповіли йому, що прийшов якийсь Башмачкін. Він спитав уривчасто: «Хто такий?» Йому відповіли: «Якийсь чиновник». «А! Може почекати, зараз не час», — сказала значна людина. Тут треба сказати, що значна людина порядно прибрехнула: в нього був час, вони давно вже з приятелем переговорили все чисто і давно вже перекладали розмову дуже довгими мовчанками. Та при всьому тому, все ж, звелів він чиновникові почекати, щоб показати приятелеві, людині, що давно не служила й засиділася дома на селі, скільки часу чиновники чекають у нього в прихожій. Нарешті, наговорившись, а ще більше намовчавшись досхочу та викуривши цигарку в дуже вигідних кріслах з відкидними спинками, він, нарешті, начебто враз згадав і сказав секретареві, що спинився біля дверей з паперами для доповіді: «Ага, там же стоїть, здається, чиновник; скажіть йому, що він може зайти». Побачивши покірливий вигляд Акакія Акакійовича та його старенький віцмундир, він обернувся до нього і раптом сказав: «Чого вам треба?» — голосом уривчастим і твердим, якого він навмисне вчився заздалегідь у себе в кімнаті, на самоті і перед дзеркалом, ще за тиждень до того, як дістав теперішню свою посаду і генеральський чин. Акакій Акакійович уже заздалегідь відчув належний острах, трохи зніяковів і, як умів, скільки могла дозволити йому здатність до мови, висловив, додаючи навіть частіше, ніж іншим разом, часточки «той», що була, мовляв, шинель зовсім нова, і тепер пограбований нелюдським способом, і що він звертається до нього, щоб він заступництвом своїм як-небудь, той, списався б з паном обер-поліцмейстером чи з ким іншим і розшукав шинель. Генералові, не знати чому, видалася така поведінка фамільярною. «Що ж ви, шановний пане, — провадив він уривчасто, — не знаєте порядку? Куди ви зайшли? Не знаєте, як ведуться справи? Про це ви б повинні були спершу подати прохання до канцелярії; воно пішло б до столоначальника, до начальника відділу, потім передали б його секретареві, а секретар приставив би його вже до мене...»

— Але ж, ваше превосходительство, — сказав Акакій Акакійович, намагаючись зібрати всю невеличку жменю духу, що тільки була в ньому, і почуваючи разом з тим, що він упрів страшенно, — я, ваше превосходительство, насмілився утруднити тому, що секретарі, той... ненадійний народ...

— Що, що, що? — сказав значна особа. — Звідки ви набрались такого духу? Звідки ви думок таких набрались? Що це за буйство таке повелося поміж молодими людьми проти начальників та вищих! — Значна особа, здавалося, не помітив, що Акакієві Акакійовичу переступило вже за п’ятдесят років. Виходить, якби він і міг назватися молодою людиною, то хіба тільки відносно, тобто відносно до того, кому вже було сімдесят років. — Чи знаєте ви, кому ви це кажете? Чи розумієте ви, хто стоїть перед вами? Чи розумієте ви це? Я вас питаю! — Тут він тупнув ногою, підвищивши голос до такої сильної ноти, що навіть і не Акакієві Акакійовичу зробилося б страшно. Акакій Акакійович так і обмер, заточився, затрусився всім тілом і ніяк не міг устояти: якби не підбігли тут же сторожі підтримати його, він би звалився на підлогу; його винесли майже непритомного. А значна особа, втішений тим, що ефект перевищив навіть його сподівання, і зовсім захоплений від думки, що слово його може вкинути людину в непритомність, скоса поглянув на приятеля, щоб побачити, якої він про це думки, і не без втіхи спостеріг, що приятель перебував у найнепевнішому стані і починав навіть і сам відчувати острах.

Ілюстрація Кукриніксів, 1952 рік

Як зійшов із сходів, як вийшов на вулицю, нічого вже цього не пам’ятав Акакій Акакійович. Він не почував ні рук, ні ніг. За весь вік його ще так сильно не розпікав генерал, та ще й чужий. Він ішов по хуртовині, що свистіла у вулицях, роззявивши рота, збиваючись з тротуарів; вітер, петербурзьким звичаєм, віяв на нього з усіх чотирьох боків, з усіх провулків. Вмить надуло йому в горло жабу, і добився він додому, неспроможний бувши сказати жодного слова; весь розпух і зліг у постіль. Таку силу має часом належне розпікання! На другий же день виявилася в нього сильна гарячка. Завдяки великодушній підмозі петербурзького клімату, хвороба пішла швидше, ніж можна було сподіватися, і коли прийшов лікар, то він, помацавши пульс, нічого не надумався зробити, як тільки приписати припарку, єдино вже для того, щоб хворий не залишився без доброчинної допомоги медицини; а втім, тут же оповістив йому за півтори доби неминучий капут. Після чого звернувся до хазяйки і сказав: «А ви, матінко, і часу марно не гайте, замовте йому одразу ж соснову труну, бо дубова буде для нього дорога». Чи чув Акакій Акакійович ці вимовлені фатальні для нього слова, а коли чув, то чи вразили вони його тяжко, чи пожалкував він за безталанним життям своїм, — нічого про це невідомо, бо він перебував увесь час у маренні та в гарячці. Видива, одне одного дивніші, ввижалися йому безперестанку: то він бачив Петровича і замовляв йому пошити шинель з якимись пастками на злодіїв, що привиджувалися йому безперестанку під ліжком, і він щохвилини кликав хазяйку витягти в нього одного злодія навіть з-під ковдри; то запитував, чого це висить перед ним старий капот його, коли в нього є нова шинель; то здавалося йому, що він стоїть перед генералом, вислухуючи належне розпікання, і промовляє: винуват, ваше превосходительство; то, нарешті, навіть лихословив, виголошуючи найжахливіші слова, аж стара хазяйка навіть хрестилася, зроду не чувши від нього нічого такого, тим більше, що слова ці вимовлялися безпосередньо за словом «ваше превосходительство». Далі він говорив цілковиту нісенітницю, так що нічого не можна було зрозуміти; можна було тільки бачити, що безладні слова й думки оберталися все навколо однієї і тієї ж самої шинелі. Нарешті, бідолашний Акакій Акакійович помер. Ні кімнати, ні речей його не опечатували, бо, по-перше, не було спадкоємців, а по-друге, залишилось дуже небагато спадщини, а саме: пучок гусячих пер, десть білого казенного паперу, три пари шкарпеток, два чи три ґудзики, що відірвалися від панталонів, і відомий уже читачеві капот. Кому все воно дісталось, Бог відає: цим, признатися, навіть не цікавився розповідач цієї повісті. Акакія Акакійовича одвезли й поховали. І Петербург зостався без Акакія Акакійовича, наче в ньому його ніколи й не було. Зникла і сховалась істота, ніким не оборонена, нікому не дорога, ні для кого не цікава, що навіть не привернула до себе уваги і природодослідника, який не промине настромити на шпильку звичайну муху і роздивитись її в мікроскоп; істота, що зносила покірно канцелярські глузування і без будь-якого надзвичайного діла лягла в домовину, та для якої все ж, хоч перед самим кінцем життя, промайнув світлий гість в образі шинелі, що оживив на мить злиденне життя, і на яку отак потім нестерпно звалилося нещастя, як звалюється воно на голови володарів світу цього!.. Через кілька днів після його смерті послано було до нього на квартиру з департаменту сторожа з наказом негайно з’явитися: начальство, мовляв, кличе; але сторож мусив був повернутися ні з чим, доповівши, що не може вже прийти, і на запитання: «З якої причини?» — відповів словами: «Та так: він уже помер; три дні як поховали». Отак довідалися в департаменті про смерть Акакія Акакійовича, і на другий день на його місці сидів інший чиновник, значно вищий на зріст, що виставляв літери не таким рівним почерком, а куди похиліше й косіше. Та хто міг би уявити, що це ще не все про Акакія Акакійовича, що судилося йому кілька днів прожити гучно по своїй смерті, ніби в нагороду за не помічене ніким життя? Але так трапилось, і бідна історія наша несподівано набуває фантастичного закінчення. По Петербургу раптом пішли чутки, що біля Калинкиного мосту і далеко подалі став появлятися ночами мрець в образі чиновника, що шукає якусь украдену шинель, і, під приводом украденої шинелі, здирає з усіх плечей, незважаючи ні на чин, ні на звання, всякі шинелі: на котах, на бобрах, на ваті, єнотові, лисячі, ведмежі шуби, одно слово, всякого роду хутра й шкури, які тільки вигадали люди, щоб прикрити власну. Один з департаментських чиновників на власні очі бачив мерця і впізнав у ньому одразу Акакія Акакійовича; але це нагнало на нього такого страху, що він кинувся бігти скільки сили й через те не міг гаразд роздивитись, а бачив тільки, як той здаля посварився на нього пальцем. Звідусіль надходили безперестанку скарги, що спини й плечі, нехай би вже тільки титулярних, а то й тайних радників, зазнають справжньої простуди з причини частого здирання шинелі. [...] Та ми, однак, зовсім забули про одну значну особу, який, правду кажучи, мабуть, чи не був причиною фантастичного повороту, зрештою, зовсім правдивої історії. Насамперед обов’язок справедливості вимагає сказати, що одна значна особа, незабаром по відході нещасного, рознесеного впух Акакія Акакійовича, відчув щось ніби жаль. Почуття жалю було йому властиве; серце його знало чимало добрих порухів, дарма, що чин дуже часто заважав їм виявлятися. Як тільки вийшов з кабінету приїжджий приятель, він навіть задумався про бідолашного Акакія Акакійовича, і з цього часу мало не щодня ввижався йому блідий Акакій Акакійович, що не витримав службового розпікання. Думка про нього такою мірою непокоїла його, що через тиждень він навіть послав до нього чиновника, щоб довідатись, що він і як, і чи не можна, справді, чим допомогти йому; і коли йому доповіли, що Акакій Акакійович нагло помер з гарячки, це його навіть вразило, він почув докори сумління і весь день був у поганому настрої. Щоб якось розважитись і забути про неприємне враження, вирядився він на вечірку до одного з приятелів своїх, де застав чимале товариство, а що найкраще, всі там були майже в однаковім чині, отож йому ніщо не могло заважати. Це мало надзвичайний вплив на душевний його стан. Він розходився, став приємним у розмові, чемним, одно слово, провів вечір дуже приємно. За вечерею випив він склянок зо дві шампанського — спосіб, що, як відомо, добре впливає щодо веселощів. Шампанське схилило його до всяких екстреностей, а саме: він надумався не їхати ще додому, я заїхати до однієї знайомої дами, Кароліни Іванівни, дами, здається, німецького походження, до якої він мав зовсім приятельські почуття. Треба сказати, що значна особа був уже чоловік немолодий, добрий сім’янин, поважний батько родини. Два сини, що з них один служив уже в канцелярії, і вродлива шістнадцятилітня дочка, з трохи вигнутим, але гарненьким носиком, приходили щодня поцілувати його руку, приказуючи: bonjour, papa!¹ Дружина його, жінка ще свіжа й навіть зовсім не погана, давала йому спершу поцілувати свою руку і потім, перевернувши її на другий бік, цілувала його руку. Але значна особа цілковито, зрештою, задоволений домашніми родинними ніжностями, вважав за пристойне мати для дружніх стосунків приятельку в іншій частині міста. Ця приятелька була нічим не краща і не молодша за дружину його; але такі вже загадки бувають на світі, і розбиратись у них не наше діло. Отож, значна особа зійшов сходами, сів у сани і сказав кучерові: «До Кароліни Іванівни», — а сам, закутавшись дуже розкішно в теплу шинель, перебував у тому приємному стані, що кращого й не вигадаєш для росіянина, тобто коли сам ні про що собі не думаєш, а тимчасом думки самі впадають в голову, одна за одну приємніші, не завдаючи навіть клопоту ганятися за ними та шукати їх. Сповнений утіхи, він потроху пригадував усі веселі хвилини проведеного вечора, всі слова, що викликали сміх у невеличкому товаристві; багато з них він навіть повторював півголосом і вважав, що вони такі ж смішні, як і раніш, а тому й не дивно, що й сам посміхався від щирого серця. Зрідка заважав йому, проте, поривчастий вітер, що, вихопившись раптом, Бог знає звідки і не знати з якої причини, так і стьобав по обличчю, закидаючи його жменями снігу, здиблюючи, як парус, комір шинелі, або враз із надприродною силою накидаючи його на голову йому і завдаючи таким чином безнастанного клопоту з нього виборсуватись. Враз відчув значна особа, що його схопив хтось дуже міцно за комір. Обернувшись, він побачив чоловіка, невеликого на зріст, в старому, поношеному віцмундирі, і не без жаху впізнав у ньому Акакія Акакійовича. Обличчя в чиновника було бліде, як сніг, і мало вигляд зовсім як у мерця. Але жах значної особи переступив усі межі, коли він побачив, що рот мерця скривився і, дихнувши на нього страшною домовиною, вимовив такі слова: «А! То ось ти, нарешті! Нарешті, я тебе, той, впіймав за комір! Твоя шинель мені й потрібна! Не потурбувався про мою, та ще й вилаяв — віддавай ж тепер свою!» Бідна значна особа мало не вмер. Хоч який він був крутий у канцелярії та взагалі перед нижчими, і хоч, поглянувши на самий мужній вигляд його та поставу, кожний говорив: «У, який характер!», — але тут він, подібно до багатьох, що мають богатирську зовнішність, відчув такий страх, що не без причини почав навіть побоюватись якого-небудь хворобливого припадку. Він сам навіть скинув мерщій з плечей шинель свою і крикнув кучерові не своїм голосом: «Гони щодуху додому!» Кучер, почувши голос, що підвищується звичайно в рішучі хвилини і навіть у супроводі дечого значно більше діючого, втягнув на всякий випадок свою голову в плечі, замахнувся батогом і помчав, як стріла. Хвилин щось за шість значна особа вже був біля ґанку свого дому. Блідий, переляканий і без шинелі, замість до Кароліни Іванівни, приїхав він додому, доплентався сяк-так до своєї кімнати і перебув ніч у такому великому розладі, що на другий день вранці, за чаєм дочка сказала йому просто: «Ти сьогодні зовсім блідий, тату». Але тато мовчав і нікому й слова про те, що з ним трапилось, і де він був, і куди хотів їхати. Ця пригода справила на нього сильне враження. Він навіть не так часто почав говорити підлеглим: «Як ви смієте, чи розумієте ви, хто перед вами», — а коли й говорив, то вже не раніш, як вислухавши спершу, про що мова. Та ще дивніше те, що відтоді зовсім перестав з’являтися чиновник-мрець; видно, генеральська шинель була зовсім до міри; принаймні вже ніде не чути було таких випадків, щоб здирали з кого шинель. [...]

¹ Добрий день, тату!

Переклад із російської Антіна Хуторяна

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Працюємо над текстом твору

• 1. Прокоментуйте назву повісті Миколи Гоголя «Шинель».
• 2. Визначте тему цього твору.
• 3. Поясніть, чому всі негаразди життя дрібного чиновника були добре відомі авторові повісті.
• 4. Знайдіть у творі і прочитайте опис зовнішності чиновника Башмачкіна. Чому його портрет можна назвати промовистим?
• 5. Чому, на вашу думку, автор наділив свого героя таким «трохи чудним та вишуканим іменем»? У чому полягає іронія письменника?
• 6. Як «проходило мирне життя» Акакія Акакійовича? Доведіть, що він справді любив свою роботу.
• 7. Як ставилися до Башмачкіна його молоді товариші по службі? Чому їхня поведінка нагадує поведінку школярів? За яких обставин чиновники сприймали би Башмачкіна з більшою повагою?
• 8. Про які риси вдачі свідчить фраза Башмачкіна: «Облиште мене. Навіщо ви мене кривдите?»
• 9. Яку жахливу новину Башмачкін почув одного разу від кравця Петровича? Чому усвідомлення, що шинель «трошки припинилася», вразила чиновника?
• 10. На які жертви пішов Акакій Акакійович заради нової шинелі? Що змінилося в його настрої під впливом «вічної ідеї майбутньої шинелі»?
• 11. Чому автор порівнює шинель із нареченою?
• 12. Що трапилося з Башмачкіним уже першого ж дня виходу в новій шинелі?
• 13. До кого чиновник звернувся по допомогу? Чому Башмачкіна не захотіли навіть вислухати?
• 14. М. Гоголь пише: «Петербург зостався без Акакія Акакійовича, наче в ньому його ніколи не було». Чому автор порівнює Башмачкіна з мухою?
• 15. Яке «фантастичне закінчення» має сумна історія про Акакія Акакійовича? Після чого душа Башмачкіна знайшла спокій?

Узагальнюємо та підсумовуємо

• 16. Якими постають перед нами російські чиновники нижчого і вищого рангів? Чому їх можна назвати зайвими людьми?
• 17. Схарактеризуйте образ Башмачкіна Акакія Акакійовича. Як цей образ контрастує з образами літературних героїв-романтиків?
• 18. Яку роль у житті Башмачкіна зіграв «світлий гість в образі шинелі»?
• 19. Поміркуйте, як шинель прикрасила існування чиновника — «істоти, ніким не бороненої, нікому не дорогої, ні для кого не цікавої».
• 20. Спробуйте схарактеризувати образ омріяної шинелі. Чому ставлення Башмачкіна до неї нагадує нам ставлення до Прекрасної Дами? Чи могла Прекрасна Дама в реальному житті залишитися з Акакієм Акакійовичем?

Застосовуємо теоретичні поняття

• 21. Доведіть, що Башмачкін став новим образом у літературі. Поясніть сутність образу маленької людини.
• 22. Поміркуйте, чому його називають пародією на романтичного героя.
• 23. Доведіть, що повість Миколи Гоголя поєднує в собі риси романтичної та реалістичної літератури.

Виконуємо творче завдання

• 24. Підготуйте комп’ютерну презентацію на тему «Микола Гоголь і Україна».
• 25. Продумайте, який ілюстративний матеріал і доречний музичний супровід ви використаєте у своїй роботі.
• 26. Продемонструйте свою роботу на уроці зарубіжної літератури.

Радимо прочитати

Микола Гоголь «Портрет»