Зарубіжна література. Повторне видання. 9 клас. Міляновська

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

Михайло Лермонтов

(1814—1841)

Михайло Юрійович Лермонтов — видатний російський поет і прозаїк. Його твори гучно пролунали по всій Росії відразу після смерті Олександра Пушкіна. Тому читачі й літературна критика сприйняли Михайла Лермонтова як духовного спадкоємця загиблого поета.

Народився Лермонтов у Москві 3 жовтня 1814 року в родині відставного капітана Юрія Петровича Лермонтова. Лермонтови вели свій родовід від шотландця Георга Лермонта — найманця, який у 1613 році вступив на російську військову службу. Цікаво, що Лермонтови через Лермонта були далекими родичами видатного англійського поета-романтика Джорджа Гордона Байрона.

Після ранньої смерті Марії, матері Михайла, трирічний хлопчик залишився жити з бабусею. Єлизавета Олексіївна була жінкою багатою і впливовою, її родинні зв’язки могли забезпечити хорошу кар’єру улюбленому внукові. Оточений піклуванням бабусі, Мішель, як його називали рідні, ріс розумним і дуже артистичним, рано почав малювати.

Єлизавета Олексіївна довго розмірковувала, який навчальний заклад вибрати для внука, і зупинилася на Московському університетському шляхетному пансіоні. Навчання в ньому прирівнювалося до навчання в університеті і було престижним. Мішель успішно склав вступні іспити, і 1 вересня 1828 року його зарахували відразу до четвертого класу. Пансіон мав гуманітарне спрямування, вчителі заохочували дітей до літературної творчості.

Тут Лермонтов почав писати вірші й швидко усвідомив, що це — його покликання. Юний поет захоплювався творчістю своїх видатних попередників, але найбільше його вразили романтичні вірші Олександра Пушкіна. Однак уже на цьому етапі виявилося, що творчий метод поета-початківця більш романтичний, ніж у Пушкіна.

Навчаючись у Московському пансіоні, Михайло Лермонтов захопився поезією англійського романтика Джорджа Байрона. У байронівських творах його приваблював образ романтичного героя — наділеного бурхливими пристрастями борця, титанічної особистості, яка протистоїть лицемірному суспільству. Під впливом Байрона Лермонтов пише кілька «байронічних» поем.

Закінчити пансіон Лермонтову не вдалося — він пішов з останнього класу. Цьому рішенню передувала цікава історія: у пансіон без попередження і без супроводу несподівано під час перерви приїхав цар Микола І. Учні несамовито гасали коридорами, борюкалися і не звертали на царя жодної уваги. А коли один з учнів упізнав царя і хотів його привітати, як вітають монарха, усі вирішили, що він жартує, і підняли хлопця на сміх. Розлючений Микола І вискочив із пансіону, а через два тижні вийшов імператорський указ про перетворення пансіону на звичайну гімназію. Таке самодурство, коли від настрою царя залежала доля навіть дітей, вразило 15-річного Лермонтова. Юнак був у відчаї, результатом закриття пансіону стало те, що, зрештою, Мішель обрав військову кар’єру.

Військова служба на той час вважалася єдиним гідним заняттям для дворянина. Усі родичі поета були військовими, а брат бабусі — героєм легендарної Бородінської битви із французами під Москвою.

Лермонтов вступає до юнкерської Школи, у якій готували офіцерів для елітних гвардійських полків. Пещений із дитинства юнак потрапляє в оточення шибайголів і болісно на це реагує. У нього непоказна зовнішність і немає військової виправки: він невисокий на зріст і кремезний, а справжній гвардієць мав бути високим та струнким красенем. Проте впертий характер не дозволяє йому визнати, що може чимось поступатися іншим. І через рік Лермонтов став верховодою юнкерської Школи.

Після закінчення навчання 22 листопада 1834 року Михайло Лермонтов отримав офіцерське звання і призначення в гвардійський гусарський полк, розташований у Царському Селі. Служба в елітному полку не надто обтяжувала його — у Царське Село поет їздив лише на чергування і паради. Решту часу він жив у Петербурзі, присвятивши себе розвагам вищого товариства — балам і прийомам. Однак Лермонтов дуже швидко розчарувався в принадах світського життя. Його головним бажанням було служіння високим суспільним ідеалам, а перед ним постав взірець пустопорожнього марнування часу.

Головна вулиця Царського Села (картина художника Карла Кольмана, 1820-ті роки)

Енергія, яка вирувала у ньому, не знаходила виходу — з усією ясністю Лермонтов почав усвідомлювати, що він приречений на довічне «нічогонероблення». Життєва активність Лермонтова спрямувалася на літературу. У цей період він багато пише, при цьому відмовляється від образу надзвичайного героя і романтичної екзотики. У центрі його уваги — вище світське товариство. Письменник прагне реалістично зобразити петербурзьке оточення, населене типовими персонажами — інтриганами, пліткарями, підлабузниками й картярами.

Петербурзький період творчості Михайла Лермонтова став часом становлення його як зрілого майстра. У творах поета поступово зникають риси байронізму і, навпаки, з’являються характерні для всієї російської літератури реалістичні тенденції, зокрема глибокий аналіз сучасної йому дійсності. Водночас лермонтовська вимогливість до себе була настільки висока, що за межами вузького кола знайомих він як автор залишався нікому не відомим. Хоча в своєму доробку вже мав твори, які згодом було визнано шедеврами.

Долю Михайла Лермонтова змінили кілька днів. 27 січня 1837 року геніальний російський поет Олександр Пушкін був важко поранений на дуелі і 29 січня у жахливих муках помер. Обставини дуелі й смерть Пушкіна настільки вразили Лермонтова, що він одразу відгукнувся на цю подію віршем-одою «Смерть поета». Твір став емоційним звинуваченням «заздрісного і душного» вищого товариства Петербурга і можновладців — «жадібного натовпу біля трону», «катів Свободи, Генія і Слави».

Сміливі вірші поширилися всією країною в тисячах рукописів. Один із сучасників цих подій пізніше згадував: «Навряд чи коли-небудь ще в Росії вірші справляли таке величезне і всезагальне враження». За три тижні шеф жандармів доповів особисто імператору Миколі І про надзвичайну подію — появу оди «Смерть поета»: «Вступ до цього твору зухвалий, а кінець — безсоромне вільнодумство, більш ніж злочинне».

Михайла Лермонтова негайно переводять із гвардії в армійський полк на Кавказ, де вже багато років Росія вела кровопролитну «вічну війну», щоб завоювати і поневолити гірські народи. Ця війна тривала довгі сорок сім років (1817-1864), і її мету чітко окреслив імператор Микола І: « Остаточне умиротворення горців або ж винищення непокірних».

Бій з кавказькими горцями, у якому брав участь Лермонтов (картина Михайла Лермонтова, 1840 рік)

Як фронтовий армійський офіцер, Лермонтов продемонстрував відчайдушну хоробрість і якесь майже фатальне презирство до смерті. Поет загинув 15 липня 1841 року в місті П’ятигорськ на Кавказі. Проте зустрів він свою смерть не в бою, а, як і О. Пушкін, — на дуелі. Відомо, що звістку про смерть М. Лермонтова цар Микола І сприйняв із великим задоволенням.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Що вам відомо про дитинство Михайла Лермонтова?
2. Під впливом яких митців формувався майбутній поет?
3. Яка трагічна подія змінила долю поета й офіцера Михайла Лермонтова? Що стало причиною його заслання на Кавказ?
4. Чи збулася мрія юного Лермонтова прожити життя як справжній романтичний герой-бунтар? Відповідь обґрунтуйте.
5. Що, на вашу думку, є подібного в долях двох російських поетів миколаївської доби: Олександра Пушкіна і Михайла Лермонтова?
6. А що в долі Лермонтова нагадує долю німецького поета Фрідріха Шиллера?

Літературний коментар

Лірика Лермонтова

Рання лірика Михайла Лермонтова значною мірою розвивалася під впливом романтичних віршів Джорджа Байрона. Ліричний герой його ранньої поезії — це романтичний борець, який протистоїть усьому світу.

Головні мотиви цього періоду — страждання, відчуженість, почуття самотності у ворожому світі. Ліричний герой займається самоаналізом, відтворюючи найменші подробиці своїх переживань, та досягає найбільшої щирості у віршах-сповідях і філософських монологах.

Ранні вірші дуже патетичні, емоційні, сповнені контрастів і антитез, написані прикрашеною романтичною мовою. Однак у них вже з’явилося те, що вирізняло Лермонтова серед усіх інших російських поетів — глибокий психологізм і тонке розуміння суперечливості внутрішнього світу людини, де постійно змагаються віра і досвід, думка і почуття, довірливість і скепсис.

«На півночі дикій...» (картина Івана Шишкіна, написана в 1891 році для ілюстрації збірки поезій, виданій до 50-річчя від дня смерті поета)

У зрілій ліриці Михайло Лермонтов відходить від образу байронічного героя, у його творах з’являються реалістичні тенденції. Навколишня дійсність перестала бути абстрактним ворожим світом, як це було раніше. Вона стала відображенням того суспільства, в якому жив російський поет.

Ліричний герой зрілого періоду творчості Лермонтова — це завжди «зайва людина». Вірші «І нудно, і сумно» (1840 рік), «На дорогу йду я в самотині» (1841 рік) належать до найкращих взірців лермонтовської лірики зрілого періоду. Тематично це філософські монологи-роздуми ліричного героя про суспільну роль його покоління, про сенс буття («життя лиш жарт»), про відсутність гармонії між внутрішнім і зовнішнім світом.

Цим віршам притаманна ясність думки, яка висловлена прямо, а не схована за поетичними прийомами; вони щирі, серйозні і стримані, в них немає підвищеної емоційності і романтичного пафосу ранніх віршів. Поетична мова дуже проста, але точна у відтворенні душевних переживань, для неї характерні розмовні інтонації (особливо у вірші «І нудно, і сумно...»). У ліричному герої віршів лермонтовське покоління побачило свій портрет — портрет людини, яку охопив «суспільний відчай», а перший рядок вірша «Печально я дивлюсь на наше покоління...» став афоризмом.

Вірш «На півночі дикій...» написаний в останній рік життя автора. Це не оригінальний твір, а довільний переклад поезії Генріха Гейне «Самотній кедр на стромині...». Вірш сповнений почуття самотності й глибокої безнадії, мрії про далеку, споріднену, але недосяжну душу. Попри формальне протиставлення сосни, що височіє на півночі, та пальми, яка росте в гарячій південній пустелі, йдеться про їхню спільність — сосна «на голій вершині», а пальма «одна і сумна». Збереглися чернетки вірша «На півночі дикій...», із яких видно, як послідовно і наполегливо Лермонтов окреслював мотив самотності й туги.

* * *

І нудно, і сумно! — і нікому руку подать,

Як горе у душу прилине...

Бажання!.. Чи варто даремно і вічно бажать?..

А роки минають — найкращі хвилини!

Кохати... кого ж бо? На час, на годину — дарма,

Кохання ж навік — неможливе...

Чи в себе заглянеш? — минулого й сліду нема:

І радість, і мука, і все це мінливе!

Що пристрасті? — Скоро вогонь їх солодких недуг

При слові розсудку згасає,

Й життя — як поглянеш на нього уважно навкруг —

Лиш жарт, де ні змісту, ні глузду немає!

Переклад із російської Миколи Терещенка

* * *

Выхожу один я на дорогу;

Сквозь туман кремнистый путь блестит;

Ночь тиха. Пустыня внемлет Богу,

И звезда с звездою говорит..

В небесах торжественно и чудно!

Спит земля в сиянье голубом...

Что же мне так больно и так трудно?

Жду ль чего? Жалею ли о чём?

Уж не жду от жизни ничего я,

И не жаль мне прошлого ничуть;

Я ищу свободы и покоя!

Я б хотел забыться и уснуть!

Но не тем холодным сном могилы...

Я б желал навеки так уснуть,

Чтоб в груди дремали жизни силы,

Чтоб, дыша, вздымалась тихо грудь;

Чтоб всю ночь, весь день мой слух лелея,

Про любовь мне голос сладко пел,

Надо мной чтоб, вечно зеленея,

Темный дуб склонялся и шумел.

* * *

На дорогу йду я в самотині;

Крем’яна в тумані путь блищить;

Тихо. Бога слухає пустиня,

І зоря з зорею гомонить.

Небеса прекрасні та безкраї!

Спить земля в промінні голубім...

Чом же серце з болю завмирає?

Жду чого? Жалію я за чим?

Мрією не тішусь я пустою,

Днів не жаль, що більш не розцвітуть.

Я жадаю волі та спокою!

Я б хотів забутись і заснуть! —

Та не тим холодним сном могили...

Я б навік заснути так хотів,

Щоб живі дрімали в серці сили,

Щоб у грудях віддих тріпотів;

Щоб крізь ніч, крізь день ясний для мене

Про кохання ніжний спів лунав,

Наді мною темний дуб зелений

Щоб схилявся й листям розмовляв.

Переклад із російської Максима Рильського

* * *

На севере диком стоит одиноко

На голой вершине сосна

И дремлет, качаясь, и снегом сыпучим

Одета, как ризой, она.

И снится ей всё, что в пустыне далёкой,

В том крае, где солнца восход,

Одна и грустна на утёсе горючем

Прекрасная пальма растёт.

* * *

На півночі дикій стоїть в самотині

На голій вершині сосна,

І тихо дрімає, і снігом сипучим,

Як ризою¹, вкрита вона.

І мариться їй, що в далекій пустині,

Де сонце встає золоте,

Одна і сумна на камінні горючім,

Красуючись, пальма росте.

¹ Риза — одяг священика; покривало, яке використовується в церквах; багатий одяг, розшитий золотом.

Переклад із російської Миколи Упеника

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Працюємо над текстами творів

1. У чому полягає почуття безнадії, відображене у вірші «І нудно, і сумно...»?
2. Як поет передає душевну спустошеність ліричного героя, його пересит?
3. Як ви вважаєте, скільки років ліричному герою вірша «І нудно, і сумно...»? Що дивує в настрої молодої людини сповненої життєвих сил?
4. Чи сказано прямо про самотність ліричного героя? Знайдіть рядки, в яких поет передав це щемливе почуття.
5. Поміркуйте, чи є в ліричного героя очевидні причини для страждань? Що, на вашу думку, завдає болю його душі?
6. Чому для ліричного героя життя — «лиш жарт, де ні змісту, ні глузду немає!»? Ліричний герой не цінує його, а за яких умов він ставився б до свого життя як до справжнього багатства?
7. Що є спільного в образах лермонтовського ліричного героя й пушкінського Онєгіна?
8. Якою у вірші «На дорогу йду я в самотині...» зображено природу? Як поет створює враження космічності пейзажу?
9. Що створює у вірші враження умиротворення і спокою?
10. А яким би був поетичний пейзаж, якби поет намагався зобразити боротьбу природних стихій?
11. Як навколишній світ контрастує з душевними переживаннями ліричного героя? Завдяки чому його почуття у вірші набувають вселенського масштабу?
12. Поміркуйте, чому ліричний герой прагне єднання з природою, а не з суспільством.
13. Чи є, на вашу думку, в цих віршах М. Лермонтова мотив бунту або приреченості? Відповідь обґрунтуйте.
14. Доведіть, що лейтмотивом цих віршів є тема самотності людини, її зайвості в навколишньому світі.
15. У яких вивчених вами творах порушувалася проблема зайвої людини, розчарування та беззмістовності життя?
16. Узагальнивши відомі вам образи літературних героїв, зробіть висновок, що потрібно людині, аби усвідомлювати осмисленість власного існування.
17. Вивчіть напам’ять вірш «На дорогу йду я в самотині...»

Літературний коментар

Роман Михайла Лермонтова «Герой нашого часу»

Роман Михайла Лермонтова «Герой нашого часу» був написаний у 1838-1840 роках. Він складається із окремих частин («Бела», «Максим Максимович», «Тамань», «Княжна Мері» і «Фаталіст»). Об’єднує усі ці частини образ головного героя Григорія Печоріна.

Публікація роману, здавалося, нікого не залишила байдужим. Сучасники згадували, що він викликав палкі суперечки в аристократичних салонах, у книгарнях, у студентських аудиторіях, у літературних журналах.

Прихильна до Лермонтова критика відзначила у творі «глибоке відчуття дійсності, простоту, правдиве змалювання характерів, знання людського серця й сучасного суспільства». Роман став «абсолютно новим мистецьким явищем». Головна тема майже усіх творів останнього періоду життя Михайла Лермонтова — розчарування в сучасній дійсності. Ця тема звучить і в романі «Герой нашого часу», де реалізм митця досяг вершини. Щоправда, треба зазначити, в його творчості не відбулося повного й однозначного переходу до реалізму. У творах Михайла Лермонтова водночас є і реалістичні, і романтичні ознаки.

Роман «Герой нашого часу» (1838-1840) — перший у російській літературі реалістичний роман у прозі. Реалізм «Героя нашого часу» не позбавляє його романтичних рис, які певною мірою притаманні всім творам Лермонтова. Насамперед, це — драматизація сюжетної лінії, психологізм і ліричність, такі нехарактерні для тогочасної прози; контрастність характерів і «загадковість» героя. Однак усе в романі підпорядковано головному реалістичному завданню, яке поставив перед собою автор, — відтворити образ свого сучасника, показати «зайву людину» в нових умовах миколаївської Росії після придушення повстання декабристів.

Головний герой роману — Григорій Печорін — яскрава особистість, він розумний, вольовий, освічений і відчуває, що народжений «для високого призначення». Але в суспільних умовах 1830-х років навіть не знає, навіщо живе, тому що здійснення високих ідеалів видається смішною ілюзією. Характерною ознакою героя, як і у випадку з Онєгіним, є нудьга, яка робить його байдужим до інших людей. Однак, на відміну від Онєгіна, його внутрішня активність, «неозорні сили» потребують виходу.

Печорін і Бела (кадр із фільму «Бела», режисер Станіслав Ростоцький, 1966 рік)

Онєгін обрав для себе бездіяльність, а герой нового часу Печорін не дозволяє собі відмежовуватися від життя. Пристрасна натура спонукає його до діяльності, і в певному сенсі він постійно перебуває в дії, але це не справжня діяльність (професійна, громадська чи навіть особиста), а марнування душевних сил на дрібні справи.

Уся діяльність Печоріна зрештою зводиться до своєрідних психологічних експериментів, коли він наперед планує свою поведінку і, прогнозуючи реакції інших людей, намагається керувати їхніми вчинками. Цими експериментами герой розвіює нудьгу і доводить собі власну непересічність.

Лермонтов вважав, що в своєму романі він створив правдивий, типовий характер, «складений із пороків усього нашого покоління, в повному їх розвитку».

ГЕРОЙ НАШОГО ЧАСУ

І. Бела

(уривки)

Мокрої осінньої пори оповідач їхав із Тифліса в напрямку Кавказу. Щоб продовжити подорож, у передгір’ї він найняв волів, які б перевезли візок із його поклажею через гори. Неспішною дорогою із зупинками його випадковий попутник — штабс-капітан і ветеран Кавказької війни Максим Максимович — розповів дивовижну історію, що трапилася під час його довгої служби на Кавказі.

— Бачте (він набив люльку, затягнувся й почав розповідати), — бачте, я тоді стояв у фортеці за Тереком з ротою — тому скоро п’ять років. Якось восени прийшов транспорт із провіантом: у транспорті був офіцер, молодик років двадцяти п’яти. Він прийшов до мене в повній формі й повідомив, що йому наказано залишитися в мене у фортеці. Він був такий тоненький, біленький, на ньому мундир був такий новенький, що я відразу догадався, що він на Кавказі в нас недавно. «Вас, мабуть, — спитав я його, — переведено сюди з Росії?» — «Точно так, пане штабс-капітан», — відповів він. Я взяв його за руку і сказав: «Дуже радий, дуже радий. Вам буде трошки нудно... ну, та ми з вами житимемо по-приятельському. І, прошу вас, звіть мене просто Максим Максимович». Йому виділили квартиру, і він поселився у фортеці.

— А як його звали? — спитав я Максима Максимовича.

— Його звали... Григорієм Олександровичем Печоріним. Славний був хлопець, смію вас запевнити; тільки трошки чудний. Так, наприклад, у дощик, у холод цілий день на полюванні; всі перемерзнуть, потомляться, — а йому дарма. А іноді сидить у себе в кімнаті, вітер дмухне, запевняє, що застудився; віконницею грюкне, він здригнеться і зблідне; а при мені ходив на вепра сам на сам; бувало, цілими годинами слова не витягнеш, зате вже іноді як почне розповідати, то качатимешся зо сміху... Еге ж, дуже чудний був і, мабуть, багатий; скільки в нього було різних дорогих дрібничок!..

— А довго він з вами жив?

— Та з рік. Ну, зате ж пам’ятний мені цей рік; наробив він мені клопоту, — не згадуючи злим словом! Є ж, далебі, такі люди, яким на роду написано, що з ними мають траплятися різні незвичайні речі!

— Незвичайні? — вигукнув я зацікавлено, доливаючи йому чаю.

— А ось я нам розкажу. Верст за шість від фортеці жив один мирний князь¹. Синок його, Азамат, хлопчик років п’ятнадцяти, занадився до нас їздити: щодня, бувало, то за тим, то за іншим. А вже ж який був спритний до чого хочеш: чи шапку підняти на всім скаку, чи з рушниці стріляти. Одно в ньому було нехороше: страшенно на гроші ласий був. Одного разу, для сміху, Григорій Олександрович обіцяв йому дати червінця, якщо він вкраде йому найкращого цапа з батьківської отари; і що ж ви думаєте? — другої ж ночі приволік цапа за роги. А бувало, ми його надумаємо дражнити, так очі кров’ю й наллються, і зараз за кинджал.

¹ Мирний князь — князь, який присягнув на вірність російському царю, і, як наслідок цього, не брав участі в Кавказькій війні.

Раз приїжджає сам старий князь кликати нас на весілля: він видавав старшу дочку заміж, а ми були з ним кунаки¹: то не можна ж, знаєте, відмовитись. Вирушили. В аулі безліч собак зустріло нас голосним гавканням. Жінки, побачивши нас, ховалися; ті, яких ми могли бачити в обличчя, були зовсім не красуні. «Я мав багато кращу думку про черкесок», — сказав мені Григорій Олександрович. «Почекайте!» — відповів я усміхаючись. У мене було своє на думці.

¹ Кунак — приятель (прим. Лермонтова).

— Як же в них справляють весілля? — спитав я штабс-капітана.

— Та звичайно. Спочатку мулла прочитає їм щось із Корану; потім обдаровують молодих і всіх їх родичів; їдять, п’ють бузу²; потім починається джигітування; коли смеркне, в кунацькій починається, по-нашому сказати, бал. Дівки й молоді хлопці стають у дві шереги, одна проти одної, плещуть в долоні і співають. От виходить одна дівка та один парубок на середину і починають говорити одне одному вірші співучим голосом, а всі інші підхоплюють хором. Ми з Печоріним сиділи на почесному місці, і ось до нього підійшла менша господарева дочка, дівчина років шістнадцяти, і проспівала йому щось на зразок компліменту. «Стрункі, мовляв, наші молоді джигіти, і каптани на них сріблом гаптовані, а молодий російський офіцер стрункіший за них, і галуни на нім золоті. Він як ясен між ними; тільки не рости, не цвісти йому в нашім саду». Коли вона від нас відійшла, я шепнув Григорієві Олександровичу: «Ну що, як вона вам?» — «Чарівна! — відповів він. — А як її звуть?» — «Її звуть Белою», — відповів я.

² Буза — хмільний алкогольний напій, результат бродіння проса, гречки або ячменю.

Бела (кадр із фільму «Бела», режисер Станіслав Ростоцький, 1966 рік)

І справді, вона була вродлива: висока, тоненька, очі чорні так і заглядали вам у душу. Печорін у задумі не зводив з неї очей, і вона частенько спідлоба на нього поглядала. Та не тільки Печорін милувався гарненькою княжною: з кутка кімнати на неї дивилися других двоє очей, нерухомих, вогненних. Я почав придивлятися і впізнав мого давнього знайомого Казбича. Він, знаєте, був не те, щоб мирний, не те, щоб не мирний. Підозр на нього було багато, хоч жодної вихватки його не було помічено. Бувало, він приводив до нас у фортецю овець і продавав дешево, але ніколи не торгувався: що заправить, давай. Бешмет³ завжди порваний, в латках, а зброя у сріблі. А кінь його славився на цілу Кабарду, — кращого за цього коня нічого видумати неможливо. Казбичеві заздрили всі наїзники, і не раз намагалися вкрасти коня, тільки не щастило, а що вже виїжджений — як собака бігає за господарем, голос навіть його знав! Отакий розбійницький кінь!..

³ Бешмет — верхній чоловічий одяг, поширений у народів Північного Кавказу.

Цього вечора Казбич був понуріший, ніж будь-коли, і я помітив, що в нього під бешметом надіта кольчуга. «Недарма на ньому ця кольчуга, — подумав я. — Це вже він певно щось замишляє».

Душно стало в саклі¹, і я вийшов на повітря освіжитися. Мені спало на думку зайти в піддашшя, де стояли наші коні, подивитись, чи є в них корм, і, до того ж, обережність ніколи не вадить: а в мене був кінь добрий, і вже не один кабардинець на нього ніжно поглядав...

¹ Сакля — житло у гірських народів Кавказу (горців) переважно з глини чи каменю.

Пробираюся вздовж плоту і раптом чую голоси; один голос я одразу впізнав: це був бешкетник Азамат, син нашого господаря: другий говорив рідше й тихіше. «Про що вони тут говорять? — подумав я. — Чи не про мого часом коника?» От присів я біля плоту і став прислухатися, намагаючись не пропустити жодного слова.

— Якби в мене був табун на тисячу кобил, — сказав Азамат, — то віддав би я тобі його весь за твого Карагеза.

— Йок², не хочу, — відповів байдуже Казбич.

² Йок — ні.

— Вперше, як я побачив твого коня, — вів далі Азамат, — коли він під тобою крутився і стрибав, роздуваючи ніздрі, і кремінь бризками летів з-під копит його, в душі моїй сталося щось незрозуміле, і нудьга охопила мене; і, нудьгуючи, просиджував я на скелі цілі дні, і щохвилинно в голові у мене поставав твій вороний зі своєю стрункою ходою, зі своїм гладеньким, рівним як стріла хребтом. Я помру, Казбич, якщо ти мені не продаси його! — сказав Азамат тремтячим голосом. У відповідь почулося щось схоже на сміх.

— Слухай! — сказав твердим голосом Азамат. — Хочеш, я вкраду для тебе мою сестру? Як вона танцює! Як співає! Не бувало такої дружини і в турецького падишаха... Хочеш? Невже не варта Бела твого вороного?

— Іди геть, божевільний хлопчиську! Де тобі їздити на моєму коні? На перших трьох кроках він тебе скине, і ти розіб’єш собі потилицю об каміння.

— Мене! — вигукнув Азамат у нестямі, і залізо дитячого кинджала брязнуло об кольчугу. Дужа рука відштовхнула його геть, і він ударився об пліт так, що пліт захитався. «Буде веремія!» — подумав я, кинувся до стайні, загнуздав коней наших і вивів їх на задвірок. За дві хвилини в саклі вже знявся страшний ґвалт. Азамат вбіг туди в розірваному бешметі, кажучи, що Казбич хотів його зарізати. Всі вискочили, схопилися за рушниці. Крик, галас, постріли; тільки Казбич уже був верхи і вертівся серед юрби по вулиці, як чорт, відмахуючись шаблею.

Штабс-капітан помовчав трохи і заговорив далі, тупнувши ногою об землю:

— Ніколи собі не прощу одного: надала мені нечиста сила, приїхавши в фортецю, переповісти Григорієві Олександровичу все, що я чув, сидячи за плотом; він посміявся, — такий хитрий! — а сам замислив дещо.

Днів через чотири приїжджає Азамат у фортецю. Як звичайно, він зайшов до Григорія Олександровича, який завжди частував його ласощами. Я був тут. Зайшла розмова про коней, і Печорін почав вихваляти Казбичевого коня: такий уже він баский, красивий, — ну такого й на цілому світі нема.

Заблищали оченята в татарчука, а Печорін ніби й не помічає; я заговорю про інше, а він, дивись, одразу зведе розмову на Казбичевого коня. Ця історія продовжувалася щоразу, як приїжджав Азамат. Тижнів за три після того став я помічати, що Азамат блідне й сохне, як буває від кохання в романах.

Григорій Олександрович так його задражнив, що хоч у воду. Раз він йому й каже: «Бачу, Азамат, що тобі дуже сподобався цей кінь; а не бачити тобі його, як своєї потилиці! Ну, скажи, що б ти дав тому, хто тобі його подарував би?..»

— Усе, що він захоче, — відповів Азамат.

— У такому разі я тобі його дістану, тільки... поклянись, що ти її виконаєш...

— Клянусь... Клянись і ти!

— Гаразд! Клянусь, кінь буде твій; тільки за нього ти повинен віддати мені сестру Белу: Карагез буде її калимом. Сподіваюся, що торг для тебе вигідний.

Азамат мовчав.

— Не хочеш? Ну, як хочеш! Я думав, що ти мужчина, а ти ще дитина...

Азамат спалахнув.

— А мій батько? — сказав він.

— Хіба він ніколи не виїжджає? Згоден?..

— Згоден, — прошепотів Азамат, блідий як смерть. — Коли саме?

— Першого разу, як Казбич приїде сюди; він обіцяв пригнати десяток овець; решта — моє діло. Гляди ж, Азамате!

От вони і злагодили цю справу... правду кажучи, нехорошу справу! Я потім і казав Печоріну, та тільки він мені відповів, що дика черкеска повинна бути щасливою, маючи такого милого чоловіка, як він, бо він усе-таки її чоловік, а що Казбич — розбійник, якого треба було покарати. Самі поміркуйте, що ж я міг відповісти проти цього?.. Але тоді я нічого не знав про їхню змову. От раз приїхав Казбич і питає, чи не треба овець і меду: я велів йому привести на другий день.

— Азамате, — сказав Григорій Олександрович, — завтра Карагез у моїх руках; якщо сьогодні вночі Бела не буде тут, то не бачити тобі коня...

— Добре! — сказав Азамат і помчав у аул.

Увечері Григорій Олександрович озброївся і виїхав з фортеці: як вони облагодили цю справу, не знаю, — тільки вночі вони обидва повернулися, і вартовий бачив, що поперек сідла в Азамата лежала жінка, в якої руки й ноги були зв’язані, а голова закутана чадрою.

— А кінь? — спитав я штабс-капітана.

— Зараз, зараз. На другий день рано-вранці приїхав Казбич і пригнав десяток овець на продаж. Прив’язавши коня біля паркана, він увійшов до мене; я почастував його чаєм, бо хоч розбійник він, а все-таки був моїм кунаком.

Почали ми розмовляти про те, про се... Раптом дивлюся, Казбич здригнувся, змінився на виду — і до вікна; та вікно, на лихо, виходило на задвірок.

— Що з тобою? — спитав я.

— Мій кінь!.. Кінь!.. — сказав він, затремтівши всім тілом. — Ні! Урус яман¹, яман! — заревів він і кинувся з хати, як дикий барс. В два стрибки він був уже надворі й кинувся бігти дорогою... Вдалині клубочилася курява — Азамат мчав на Карагезі; на бігу Казбич вихопив з чохла рушницю й вистрілив. З хвилину він стояв нерухомо, поки не переконався, що промахнувся; потім заверещав, ударив рушницею об камінь, розбив її в друзки, упав на землю й заридав, як дитина... Повірите? Він так пролежав до пізньої ночі й цілу ніч... Тільки другого ранку прийшов у фортецю і став просити, щоб йому назвали злодія. Вартовий, який бачив, як Азамат одв’язав коня і помчав, не вважав за потрібне приховувати. Почувши це ім’я, Казбич блиснув очима і вирушив до аулу, де жив Азаматів батько.

¹ Урус — росіянин, яман — погано.

— А батько що?

— Та в тім-то й річ, що його Казбич не знайшов: він кудись їздив днів на шість, а то хіба пощастило б Азаматові викрасти сестру?

А коли батько повернувся, то ні дочки, ні сина не було. Такий хитрун: зметикував же, що накласти йому головою, якби він попався. Мабуть, пристав до якої-небудь ватаги абреків², та й наклав буйного головою за Тереком!..

² Абреки — у народів Кавказу вигнанці з роду, які бродяжили або займалися розбоєм, нападаючи навіть на російські території.

Признаюсь, і мені доволі дісталося. Як тільки я дізнався, що черкеска в Григорія Олександровича, то надів еполети, шпагу й пішов до нього.

Він лежав у першій кімнаті на постелі, підклавши одну руку під потилицю, а в другій тримаючи погаслу люльку; двері до другої кімнати були замкнені на замок. Я все це відразу помітив...

Печорін і Максим Максимович (кадр із фільму «Бела», режисер Станіслав Ростоцький, 1966 рік)

— Пане прапорщик! — сказав я якомога суворіше. — Хіба ви не бачите, що я до вас прийшов?

— Ах, здрастуйте, Максиме Максимовичу! Може, хочете люльку? — відказав він, не підводячись.

— Пробачте! Я не Максим Максимович: я штабс-капітан.

— А, годі-бо! Що за біда? В нас же давно все навпіл.

— Що за жарти? Вашу шпагу!

— Митько, шпагу!.. — Митько приніс шпагу. Я сів біля нього і сказав: — Слухай, Григорію Олександровичу, признайся, що негоже те, що ти викрав Белу... Оця вже мені бестія Азамат!.. Ну, признайся, — сказав я.

— А коли вона мені подобається?..

Ну, що ви скажете на це?.. Я розгубився. А проте, якийсь час помовчавши, я йому сказав, що коли батько вимагатиме її, то треба буде віддати.

— Зовсім не треба!

— Та він дізнається, що вона тут!

— Слухайте! — сказав Печорін. — Адже ви добра людина, — а якщо віддамо дочку цьому дикунові, він її заріже або продасть. Справу зроблено, не треба тільки псувати; залиште її в мене, а в себе мою шпагу...

— Та покажіть її мені, — сказав я.

— Вона за цими дверима; тільки я сам сьогодні даремно хотів бачити її: сидить у кутку, закутавшись у покривало, не говорить і не дивиться: полохлива, як дика сарна. Я найняв нашу духанницю¹: вона знає по-татарському, буде доглядати її і привчить до думки, що вона моя, бо вона нікому не буде належати, крім мене, — додав він, ударивши кулаком по столу. Я й на цьому погодився... Що скажете робити? Є люди, з якими неодмінно треба погоджуватись.

¹ Духанниця — працівниця в духані, трактирі.

— І що ж, — спитав я Максима Максимовича, — привчив він її до себе, чи вона зачахла в неволі, з туги за батьківщиною?

— Григорій Олександрович щодня дарував їй що-небудь: перші дні вона мовчки гордо відштовхувала подарунки, які тоді діставалися духанниці і збуджували її красномовність. Ох, подарунки! Чого не зробить жінка за барвисту ганчірку!.. Ну, та годі про це... Довго морочився з нею Григорій Олександрович, тим часом учився по-татарському, і вона почала розуміти по-нашому. Потроху вона привчилася на нього дивитися, спочатку спідлоба, скоса, і все сумувала, стиха наспівувала своїх пісень, так що, бувало, й мені ставало смутно. Ніколи не забуду однієї сцени: ішов я повз вікно і заглянув; Бела сиділа на лежанці, опустивши голову на груди, а Григорій Олександрович стояв перед нею.

— Слухай, моя пері², — казав він, — ти ж знаєш, що рано чи пізно ти будеш моєю — нащо ж ти тільки мучиш мене? Хіба ти любиш якого-небудь чеченця? Якщо так, я тебе зараз відпущу додому. — Вона здригнулася ледве помітно й похитала головою. — Чи, може, — говорив він далі, — я тобі зовсім ненависний? — Вона зітхнула. — Чи твоя віра забороняє покохати мене? Повір мені, Аллах для всіх племен один, і коли він мені дозволяє кохати тебе, чому ж він заборонить тобі платити мені взаємністю? — Вона пильно подивилася йому в обличчя, ніби вражена цією думкою; в очах її відбилися недовіра й бажання впевнитися.

² Пері — у перській міфології добра фея в образі прекрасної жінки; чарівливо-вродлива жінка.

— Слухай, люба, добра Бело! — говорив Печорін. — Ти бачиш, як я тебе кохаю, я все ладен віддати, щоб тебе розвеселити: я хочу, щоб ти була щаслива; а якщо ти знову будеш сумувати, то я помру. Скажи, ти будеш веселіша? — Вона замислилась, не спускаючи з нього чорних очей своїх, потім усміхнулася і кивнула головою на знак згоди. Він узяв її за руку й почав умовляти, щоб вона його поцілувала; вона несміливо захищалася і тільки повторювала: «Будь ласка, будь ласка, не треба, не треба». Він почав наполягати; вона затремтіла, заплакала.

— Я твоя бранка, — казала вона, — твоя рабиня; звичайно, ти можеш мене присилувати, — і знову сльози.

Григорій Олександрович ударив себе в лоб кулаком і вискочив до другої кімнати. Я зайшов до нього; він проходжувався понурий туди й сюди.

— Що, голубе? — спитав я.

— Диявол, а не жінка! — відповів він. — Проте я вам даю моє слово честі, що вона буде моєю... Хочете парі? — сказав він, — через тиждень!

Ми вдарили по руках і розійшлися.

Другого дня він зараз же послав нарочного в Кизляр купити різних речей, було привезено безліч різних персидських тканин, усіх не перелічити.

— Як ви гадаєте, Максиме Максимовичу, — сказав він, показуючи мені подарунки, — чи встоїть азіатська красуня проти такої батареї?

— Ви черкесок не знаєте, — відповів я. В них свої правила, вони інакше виховані. — Григорій Олександрович усміхнувся і почав насвистувати марш.

А вийшло ж по-моєму: подарунки вплинули тільки наполовину; вона стала привітніша, довірливіша — та й годі; так що він зважився на останній засіб. Одного разу вранці він сказав осідлати коня, озброївся і ввійшов до неї.

— Бело! — сказав він, — ти знаєш, як я тебе люблю. Я наважився тебе викрасти з дому, думаючи, що ти, коли знатимеш мене, полюбиш; я помилився — прощай! Зоставайся повною господинею всього, що я маю; якщо хочеш, повертайся до батька. — ти вільна. Я винен перед тобою і мушу покарати себе; прощай, я їду — куди? Звідки мені знати! Може, недовго буду ганятися за кулею чи за ударом шаблі: тоді згадай про мене і прости мене.

Він одвернувся і простягнув їй руку на прощання. Вона не взяла руки, мовчала. Смертельна блідість пойняла це миле личко! Не чуючи відповіді, Печорін ступив кілька кроків до дверей; він тремтів — і сказати вам? Я думаю, він міг насправді виконати те, про що говорив жартома. Тільки він торкнувся дверей, як вона схопилася, заридала й кинулася йому на шию. [...]

Батько Бели марно шукав викрадену доньку, не підозрюючи, що вона у російській фортеці. Повертаючись із чергових пошуків, він замислено їхав трохи осторонь від охорони. Цим скористався Казбич, який вважав, що Азамат украв його коня за згоди батька. Розбійник, наче кішка, стрибнув на князівського коня, вбив старого, а коня схопив за поводи і втік. Охорона намагалася його наздогнати, але марно.

— Хороша була дівчина ця Бела! Я до неї звик, як до дочки, і вона мене любила. Треба вам сказати, що в мене нема сім’ї: про батька й матір я років дванадцять уже не маю звістки, а запастися дружиною не догадався раніш; от я й радий був, що знайшов кого балувати. Григорій Олександрович убирав її як лялечку, викохував і леліяв, і вона в нас так покращала, просто диво; з обличчя і з рук зійшов загар, рум’янець розігрався на щоках...

— А коли ви їй сказали про смерть батька?

— Ми довго від неї це приховували, поки вона не звикла до свого становища; а коли сказали, то вона днів зо два поплакала, а потім забула.

Місяців чотири все йшло як не може бути. Григорій Олександрович пристрасно любив полювання; бувало, так його в ліс тягне за вепрами чи козами, а це хоч би вийшов за фортечний вал. От, одначе, дивлюся, він почав знову задумуватись, ходить по кімнаті, заклавши руки за спину; потім якось, не сказавши нікому, пішов стріляти, — цілий ранок пропадав; раз і другий, усе частіш і частіш... «Не гаразд, — подумав я, — мабуть, між ними чорна кішка проскочила!»

Одного ранку заходжу до них — як зараз перед очима: Бела сиділа на ліжку в чорному шовковому бешметі, бліденька, така сумна, що я злякався.

— А де Печорін? — спитав я.

— На полюванні.

— Сьогодні пішов?

Вона мовчала, ніби їй важко було вимовити.

— Ні, ще вчора, — нарешті сказала вона, важко зітхнувши.

— Чи, бува, не трапилося з ним чого?

— Я вчора цілий день думала, думала, — відповіла вона крізь сльози, — придумувала різні нещастя: то здавалось мені, що його поранив вепр, то начебто чеченець поволік у гори... А сьогодні мені вже здається, що він мене не любить.

Вона заплакала, потім гордо підвела голову, втерла сльози й заговорила далі:

— Коли він мене не любить, то хто йому перешкоджає відіслати мене додому? Я його не силую. А якщо так буде й далі, то я сама піду від нього: я не рабиня його, — я князівська дочка!..

Я почав її вмовляти.

— Слухай, Бело, не можна ж йому все сидіти тут, як пришитому до твоєї спідниці: він людина молода, любить поганятися за дичиною, — походить та й прийде: а якщо ти будеш сумувати, то швидше йому надокучиш.

— Правда, правда! — відповіла вона, — я буду веселою...

Нарешті я їй сказав: «Хочеш, підемо прогулятися на вал? Погода гарна!» Це було у вересні. І справді, день був чудовий, ясний і не гарячий; всі гори видно було як на блюдечку. Ми пішли, походили по фортечному валу туди й сюди, мовчки; нарешті вона сіла на дерен, і я сів біля неї.

Ми сиділи на розі бастіону, так що в обидва боки могли бачити все. От дивлюся: з лісу виїжджає хтось на сивому коні, все ближче й ближче, і нарешті зупинився по той бік річки, сажнів за сто від нас, і почав кружляти своїм конем, як навіжений.

— Глянь-но, Бело, — кажу, — в тебе очі молоді, що це за джигіт: кого це він приїхав потішати?..

— Це Казбич!.. — вигукнула вона. — Це кінь батька мого, — сказала Бела, схопивши мене за руку; вона тремтіла як лист, і очі її блищали.

— Підійди-но сюди, — сказав я вартовому. — Оглянь рушницю та зсади мені цього молодця, одержиш карбованця сріблом.

— Слухаю, ваше високоблагородіє; тільки він не стоїть на місці... Гей, голубе! — гукнув вартовий, — зажди трошки, чого ти крутишся, як дзиґа?

Казбич зупинився справді й став прислухатися: мабуть, думав, що з ним заводять переговори, — чом не так!.. Мій гренадер націлився... бац!.. Не влучив; Казбич штовхнув коня, і він зробив стрибок убік. Він підвівся на стременах, крикнув щось по-своєму, погрозив нагайкою — і тільки його й бачили.

Казбич (кадр із фільму «Бела», режисер Станіслав Ростоцький, 1966 рік)

За чверть години Печорін повернувся з полювання; Бела кинулася йому на шию, і жодної скарги, жодного докору за довгу відсутність... Навіть я вже на нього розсердився.

— Як можна, — казав я, — таж ось щойно тут був за річкою Казбич, і ми по ньому стріляли: ну, чи ж довго вам на нього натрапити? Ці горці народ мстивий: ви думаєте, він не догадується, що ви почасти допомогли Азаматові? А я закладаюся, що сьогодні він пізнав Белу. Я знаю, що рік тому вона йому дуже подобалась, — він мені сам казав, — і якби сподівався зібрати великий калим, то, певно, посватався б...

Тут Печорін замислився.

— Це правда, — відповів він, — треба триматися обережніше... Бело, з нинішнього дня ти не повинна більш ходити на фортечний вал.

Увечері я мав з ним довгу розмову: мені було прикро, що він перемінився до цієї бідної дівчинки. Ось про це я й почав йому говорити.

— Слухайте, Максиме Максимовичу, — відповів він. — У мене нещасливий характер: чи виховання зробило мене таким, чи Бог мене так створив, не знаю, знаю лише те, що коли інші нещасні через мене, то й сам я не менш нещасний. У першій моїй молодості я шалено віддався всім втіхам, які можна дістати за гроші, і, певна річ, втіхи ці мені остогидли. Потім пустився я у великий світ, і незабаром вище товариство мені теж набридло; закохувався в світських красунь, і мене кохали, але їхнє кохання тільки подражнювало мою уяву та самолюбство, а серце залишалось порожнім... Я став читати, вчитися — науки теж набридли; я бачив, що ні слава, ні щастя від них не залежать нітрохи, бо найщасливіші люди — невігласи, а слава — удача, і щоб добитися її, треба тільки бути спритним. Тоді мені стало нудно... Незабаром перевели мене на Кавказ: це найщасливіший час мого життя. Я сподівався, що нудьга не живе під чеченськими кулями, — дарма: через місяць я так звик до їх дзижчання й до близькості смерті, що, далебі, більше зважав на комарів, — і мені стало нудніше, ніж колись, бо я втратив майже останню надію. Коли я побачив Белу в своєму домі, коли вперше, тримаючи її на колінах, цілував її чорні кучері, я, дурень, подумав, що вона ангел, якого мені послала жаліслива доля... Я знову помилився: любов дикунки ненабагато краща за любов знатної пані; неуцтво і простосердість однієї так само набридають, як і кокетування другої. Коли ви хочете, я її ще люблю, я за неї віддам життя, тільки мені з нею нудно... Дурень я чи лиходій, не знаю; але те правда, що я так само заслуговую жалю, можливо, більше, ніж вона: мою душу зіпсував світ, уява в мене невгамовна, серце ненаситне; мені все мало: життя моє пустішає день по дню; мені залишився один засіб: мандрувати. Як тільки буде можливо, поїду в Америку, в Аравію, в Індію, — може-таки, де-небудь помру на дорозі! Принаймні я певен, що ця остання втіха не скоро вичерпається.

Так він говорив довго, і його слова вкарбувалися мені в пам’ять, бо вперше я чув такі речі від двадцятип’ятилітньої людини, і, дасть Бог, востаннє... Що за дивовижа! Скажіть-но, будь ласка, — говорив далі штабс-капітан, звертаючись до мене, — ви ось, здається, бували в столиці: невже тамтешня молодь уся така?

Я відповів, що багато є людей, які говорять те ж саме; що є, мабуть, і такі, які говорять правду; що, зрештою, зневіра, як і всі моди, почавши з вищих шарів суспільства, спустилася до нижчих, які її доношують, і що нині ті, що найбільше за всіх і справді-таки нудьгують, намагаються приховати це нещастя, як порок. Штабс-капітан не зрозумів цих тонкощів, похитав головою і посміхнувся лукаво:

— А все, певно, французи завели моду нудьгувати?

— Ні, англійці.

— Ага, он що!.. — відповів він, — таж вони завжди були страшенні п’яниці!

Я мимохіть згадав про одну московську пані, яка запевняла, що Байрон був ніщо більше, як п’яниця. Тим часом штабс-капітан розповідав:

— Казбич не з’являвся знову. Тільки не знаю чому, я не міг вибити з голови думки, що він недарма приїжджав і затіває що-небудь погане.

От раз умовляє мене Печорін їхати з ним на вепра. Ми взяли чоловік з п’ять солдатів і поїхали рано-вранці. До десяти годин шастали по очеретах та по лісу — нема звіра. «Гей, чи не вернутися? — казав я. — Нащо впиратися?» [...]

Ми їхали поруч, мовчки, розпустивши поводи, і були вже майже біля самої фортеці; тільки чагарник закривав її від нас. Раптом постріл... Ми глянули один на одного: нас вразила однакова підозра... Прожогом помчали ми на постріл, — дивимося: на валу солдати зібралися купкою і показують у поле, а там вихором мчить вершник і тримає щось біле на сідлі. Григорій Олександрович звереснув не гірше якого чеченця; рушницю з чохла — і туди; я за ним.

Кожна мить наближала нас до вершника... Нарешті я впізнав Казбича, тільки не міг розібрати, що таке він тримає перед собою. Я тоді порівнявся з Печоріним і кричу йому: «Це Казбич!..» Він подивився на мене, кивнув головою і вдарив коня нагайкою. От нарешті ми були вже від нього на рушничний постріл; чи знесилений був у Казбича кінь, чи гірший за наших, тільки, незважаючи на всі Казбичеві намагання, він не дуже подавався вперед...

Дивлюсь: Печорін на скаку прицілився з рушниці... «Не стріляйте! — кричу до нього. — Бережіть заряд; ми й так його наздоженемо». Ох, ця молодь! Завжди не до речі гарячиться... Але постріл пролунав, і куля перебила коневі задню ногу; він згарячу зробив ще стрибків з десять, спіткнувся і впав на коліна. Казбич зіскочив, і тоді ми побачили, що він тримає на руках своїх жінку, закутану в чадру... Це була Бела... сердешна Бела! Він щось закричав до нас по-своєму і замахнувся на неї кинджалом... Баритись було нічого: я теж вистрілив, навмання; мабуть, куля влучила йому в плече, бо раптом він опустив руку... Коли дим розійшовся, на землі лежав поранений кінь, і коло нього Бела. А Казбич по кущах, наче кішка, видирався на скелю; хотілось мені зняти його звідти — та не було заряду готового! Ми зіскочили з коней і кинулись до Бели. Бідолашна, вона лежала нерухомо, і кров лилася з рани струмками... Вона була непритомна. Ми подерли чадру й перев’язали рану якнайтугіше; даремно Печорін цілував її в холодні губи — ніщо не могло привести її до пам’яті.

Печорін сів на коня; я підняв її з землі і якось посадив до нього на сідло: він обхопив її рукою, і ми поїхали назад. Нас біля воріт чекав натовп людей; обережно перенесли ми поранену до Печоріна й послали за лікарем. Він хоч і п’яний був, але прийшов; оглянув рану і повідомив, що вона більше як день жити не може; тільки він помилився...

— Одужала? — спитав я штабс-капітана, мимохіть зрадівши.

— Ні, — відповів він, — а помилився лікар тим, що вона ще два дні прожила.

— Та поясніть мені, яким чином її викрав Казбич?

— А от як: не зважаючи на заборону Печоріна, вона вийшла з фортеці до річки. Було, знаєте, дуже гаряче; вона сіла на камінь і спустила ноги в воду. От Казбич підкрався, — схопив її, затулив рота й поніс у кущі, а там скочив на коня, та й драла! Вона тим часом встигла закричати; вартові сполошилися, вистрілили, та не влучили, а ми саме й наспіли...

— І що ж. Бела померла?

— Померла; тільки довго мучилася, і ми вже з нею намучились добре-таки. Близько десятої години вечора вона опритомніла; ми сиділи біля ліжка; тільки-но вона розплющила очі, почала кликати Печоріна. «Я тут, біля тебе, моя джанечко (тобто, по-нашому, серденько)», — відповів він, узявши її за руку. «Я помру!» — сказала вона. Ми почали її втішати, казали, що лікар обіцяв її вилікувати неодмінно! Вона похитала голівкою й одвернулася до стіни: їй не хотілося вмирати!..

Вночі вона почала марити; голова її горіла, часом усе тіло проймав дрож лихоманки; вона безладно говорила про батька, про брата: їй хотілося в гори, додому... Потім вона також говорила про Печоріна, називала його різними пестливими іменами або докоряла йому в тому, що він розлюбив свою джанечку...

Він слухав її мовчки, опустивши голову на руки; але я за весь час не помітив жодної сльози на віях у нього: чи справді він не міг плакати, чи владав собою — не знаю; щодо мене, то я нічого жаліснішого за це не бачив.

На ранок марення припинилося; з годину вона лежала нерухома, бліда і така квола, що ледве можна було помітити, що вона дихає; потім їй стало краще, і вона почала говорити, тільки, як ви думаєте, про що?.. Почала журитися тим, що вона не християнка, і що на тому світі душа її ніколи не зустрінеться з душею Григорія Олександровича, і що інша жінка буде в раю його подругою. В мене майнула думка охрестити її перед смертю: я їй це запропонував; вона подивилася на мене, вагаючись, і довго не могла слова вимовити; нарешті відповіла, що вона помре в тій вірі, в якій народилася. Так минув цілий день.

Настала друга ніч. Ми не склеплювали очей, не відходили від її ліжка. Вона страшенно мучилася, стогнала, і тільки-но біль починав затихати, намагалася запевнити Григорія Олександровича, що їй краще, вмовляла його йти спати, цілувала його руку, не випускала її зі своїх. Перед ранком стала вона почувати тугу смерті, почала кидатися, збила перев’язку, і кров потекла знову. Коли перев’язали рану, вона на хвилину заспокоїлася і почала просити Печоріна, щоб він її поцілував. Він став навколішки біля ліжка, підняв її голову з подушки і притис свої губи до її холодіючих губ; вона міцно обвила його шию тремтячими руками, наче в цьому поцілунку хотіла передати йому свою душу... Ні, вона добре зробила, що померла! Ну, що б з нею сталося, якби Григорій Олександрович її покинув? А це трапилося б, рано чи пізно...

Після полудня її почала мучити спрага. Ми відчинили вікна, але надворі було гарячіше, ніж у кімнаті: поставили льоду біля ліжка — нічого не помагало. Я знав, що ця нестерпна спрага — ознака наближення кінця, і сказав це Печоріну. «Води, води!..» — казала вона хрипким голосом, трошки підвівшись з постелі.

Він зробився блідий як полотно, схопив склянку, налив і подав їй. Я затулив очі руками і став читати молитву, не пам’ятаю яку... Еге, добродію, бачив я багато, як люди помирають у госпіталях і на полях боїв, тільки це все не те, зовсім не те!.. Ще, признатись, мене ось що печалить: вона перед смертю ні разу не згадала про мене: а, здається, я любив її, як батько... Ну, хай Бог їй простить!.. І а й справді: що я таке, щоб про мене згадувати перед смертю?..

Тільки-но вона випила води, як їй стало легше, а хвилини за три вона померла. Приклали дзеркало до уст — чисте!.. Я вивів Печоріна з кімнати, і ми пішли на фортечний вал; довго ми ходили туди й сюди поруч, не кажучи ні слова, заклавши руки за спину; у виразі його обличчя не було нічого особливого, і мені стало досадно: я б на його місці помер від туги. Нарешті він сів на землю, у затінку, і почав щось креслити паличкою на піску. Я, знаєте, більше для пристойності, хотів утішити його, почав говорити; він підвів голову і засміявся... Мене мороз пройняв від цього сміху... Я пішов замовляти труну.

Признатися, я почасти для розради заходився коло цього. В мене був шматок термалами¹, я оббив нею труну й оздобив її черкеськими срібними галунами, що їх Григорій Олександрович накупив для неї ж таки.

¹ Термалама — шовкова або напівшовкова тканина.

Другого дня рано-вранці ми її поховали за фортецею, над річкою, біля того місця, де вона востаннє сиділа; круг її могилки тепер розрослися кущі білої акації та бузини. Я хотів був поставити хреста, та, знаєте, незручно: все-таки вона була не християнка...

— А що Печорін? — спитав я.

— Печорін довго був недужий, схуд, бідолаха; тільки ніколи відтоді ми не говорили про Белу: я бачив, що це йому буде неприємно, то нащо ж? Місяців за три після того його призначили в інший полк, і він виїхав у Грузію. Ми з того часу не зустрічалися...

— А не чули ви, що сталося з Казбичем? — спитав я.

— З Казбичем? А, їй-право, не знаю... Чув я, що на правому фланзі в шапсугів¹ є якийсь одчайдушний Казбич, що в червоному бешметі тюпки їздить собі під нашими пострілами і преввічливо розкланюється, коли куля продзижчить близько; та навряд чи це той самий!..

¹ Шапсуги — одне з гірських племен Північного Кавказу.

У Кобі ми розсталися з Максимом Максимовичем; я поїхав поштовими, а він, із своїм важким вантажем, не міг за мною встигати. Ми не сподівались ніколи більше зустрітися, проте зустрілись, і, якщо хочете, я розкажу: це ціла історія...

Переклад із російської Олексія Кундзіча

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Працюємо над текстом твору

1. Де відбуваються події твору? Як ви вважаєте, які реальні життєві враження Лермонтова лягли в основу роману?
2. Розкажіть, як Максим Максимович познайомився з Печоріним.
3. Знайдіть у тексті, як штабс-капітан характеризує Печоріна.
4. Хто така Бела? За яких обставин Печорін побачив черкеську красуню вперше? Поміркуйте, чому він захопився нею.
5. Як дівчина опинилася у Печоріна? Доведіть, що офіцер брутально використав Азамата і його слабкості для досягнення власних цілей.
6. Що обурило Максима Максимовича у вчинках Печоріна? Чому дії Григорія Олександровича можна назвати егоїстичними і легковажними?
7. Розкажіть, як Печорін добивався любові Бели. Як поводилася викрадена княжна? Після якої погрози Печоріна Бела здалася?
8. Яким було кохання Печоріна? А Бели? Як Максим Максимович характеризує дівчину?
9. Що стало причиною душевних мук черкески після чотирьох місяців щасливого життя у фортеці?
10. Поміркуйте, чому Печорін охолов до дівчини. Він говорить: «Любов дикунки не набагато краща за любов знатної пані...» Доведіть, що Печорін поставився до щирої і простодушної Бели як до чергової набридлої забавки.
11. Знайдіть у тексті, як Печорін пояснює Максимові Максимовичу зміну своїх почуттів до Бели.
12. Як Печорін характеризує Максимові Максимовичу свою вдачу? Чому Григорій Олександрович вважає роки служби на Кавказі найщасливішими у житті?
13. У чому полягає «моральне каліцтво» 25-річного офіцера? Долю яких літературних героїв нагадує нам доля головного героя?
14. Чому старому і самотньому штабс-капітанові були незрозумілі проблеми Печоріна, людини молодої, забезпеченої, яка користувалася прихильністю жінок?
15. Що трапилося з Белою? Як Печорін сприйняв її смерть? Чому Максим Максимович вважає, що «вона добре зробила, що померла»?
16. Які нещастя приніс Печорін родині Бели? Доведіть, що російський офіцер втрутився у незнайомий, але гармонійний світ черкеської князівської родини і зруйнував його. Проведіть паралель із політикою царської Росії, яка вела загарбницьку війну на Кавказі.
17. У щоденнику Печорін пише: «Перше моє задоволення — підкоряти моїй волі все, що мене оточує; викликати до себе почуття любові, відданості і страху — хіба не є першою ознакою... влади?» Як ці рядки характеризують головного героя?

Узагальнюємо та підсумовуємо

18. Схарактеризуйте образ Григорія Печоріна. Прокоментуйте його слова: «Уява в мене невгамовна, серце ненаситне; мені все мало...»
19. У своєму щоденнику Печорін пише: «Для чого я жив? Для якої мети я народився?.. А, певне, вона існувала...» У чому, на вашу думку, трагедія цієї людини?
20. Згадайте роман Олександра Пушкіна «Євгеній Онєгін». Порівняйте образи Онєгіна і Печоріна. Що між ними є спільного, а що — відмінного? Доведіть, що і меланхолійна бездіяльність Онєгіна, і бурхлива, але руйнівна діяльність Печоріна є ознакою відсутності в героїв сенсу життя.
21. Автор у романі пише: «Історія душі людської, хоча б наймілкішої душі, ледве чи не цікавіша й не корисніша за історію цілого народу». У чому, на вашу думку, полягає цікавість і корисність такої історії?
22. Доведіть, що образ Максима Максимовича є образом маленької людини, якому не притаманна героїзація і романтизація.

Міркуємо самостійно

23. У передмові до роману автор написав, що створив «портрет, складений із пороків усього нашого покоління». Поясніть, що стало причиною розвитку цих пороків.
24. Доведіть, що письменник зображував типовий образ молодої людини середини XIX століття.
25. Поміркуйте над багатозначністю слова «герой» у назві роману М. Лермонтова.
26. У чому, на думку автора, полягають «гіркі ліки і дошкульні істини» для його сучасників?
27. Доведіть, що роман «Герой нашого часу» належить до реалістичного напряму.

Виконуємо творчі завдання

28. Перегляньте першу серію фільму «Герой нашого часу», що має назву «Бела» (режисер Станіслав Ростоцький, 1966 рік).
29. Виберіть кількахвилинний епізод, що вразив вас найбільше. Створіть сценарій за цим епізодом, опишіть усе, що ви бачите в ньому: усі загальні й ближні плани, об’єкти в кадрі, акторські репліки, рухи й міміку (цей вид роботи можна виконувати індивідуально або у групі). Зробіть висновок про режисерську й акторську роботу у фільмі, а також особливості роботи сценариста.

Радимо прочитати

Михайло Лермонтов «Мцирі» (переклад Володимира Сосюри)