Зарубіжна література. 9 клас. Міляновська

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів

ЧАСТИНА І. ПОДОРОЖ ДО ЛІЛІПУТІЇ

(скорочено)

Розділ І

Мій батько мав невеликий маєток; я був третій з п’ятьох його синів. На чотирнадцятому році мене віддали до коледжу, де я пробув три роки і вчився дуже старанно, однак через три роки мені довелося піти в науку до видатного лондонського хірурга містера Джеймса Бетса, у якого я вчився чотири роки...

Протягом шести років я був лікарем на двох кораблях і трохи збільшив свої статки. На дозвіллі я читав твори сучасних і давніх авторів, бо завжди брав з собою у плавання багато книжок; а буваючи на березі, я приглядався до побуту та звичаїв людей і вивчав чужі мови, до яких мав хист. Я прийняв вигідну пропозицію капітана судна «Антилопа», що саме збирався вирушити до Південного моря. Ми відпливли з Брістоля 4 травня 1699 року, і спочатку наша подорож минала цілком успішно.

Коли ми прямували до Ост-Індії, нас захопив страшний шторм і відніс на північний захід од Вандіменової Землі... П’ятого листопада стояв густий туман, тож матроси тільки на віддалі півкабельтова від корабля помітили скелю; сильний вітер гнав нас просто на неї, і корабель умить розбився. Шістьом з екіпажу, і мені в тому числі, пощастило спустити на воду човен і відпливти на безпечну відстань від корабля та скелі. Через півгодини шквал з півночі перекинув наш човен. Гадаю, що всі мої товариші загинули. Я плив навмання, підштовхуваний вітром та припливом, раз у раз шукаючи ногами дна. Нарешті, вкрай знеможений, я раптом відчув під ногами землю. Я брів з милю, перш ніж добувсь до берега; це сталось, як здається мені, годині о восьмій вечора. Я страшенно зморився; втома та спека хилили мене на сон. Я ліг на низеньку м’яку траву й заснув так міцно, як не спав ще ніколи зроду. Коли я прокинувся, був уже білий день. Я хотів був підвестися, але не зміг і поворухнутись: я лежав горілиць, і мої руки та ноги так само, як і моє довге густе волосся, були міцно прив’язані до чогось на землі. Все моє тіло було обплутане тонкими мотузочками. Я міг дивитися лише вгору. Навкруги чувся якийсь гомін, але хто то гомонить, я не міг розгледіти. Незабаром на моїй лівій нозі заворушилося щось живе і, поволі посуваючись уперед, опинилося в мене на грудях, а потім підійшло під саме підборіддя. Опустивши погляд, наскільки зміг, я побачив чоловічка дюймів шести на зріст, з луком та стрілою в руках. Слідом за ним сунуло принаймні з півсотні таких самих чоловічків. Украй вражений, я так голосно скрикнув, що всі вони з переляку кинулися врозтіч. Але незабаром вони повернулися, і один з них, наважившися стати перед самим моїм обличчям, на знак подиву підніс руки, звів угору очі і верескливо, але цілком виразно гукнув: «Гекіна дегул!»

Весь цей час я лежав у дуже незручній позі. Нарешті, після довгих зусиль, мені пощастило розірвати мотузочки й витягти з землі кілочки, якими була припнута моя ліва рука. Воднораз, шарпнувши головою, що завдало мені невимовного болю, я трохи послабив мотузочки, що прикріплювали моє волосся до землі, і спромігся трохи повернути голову. Та чоловічки повтікали швидше, ніж я встиг спіймати когось із них. Після цього навколо мене знявся несамовитий галас, а коли він ущух, хтось із них голосно вигукнув: «Толго фонак!» У ту ж мить я відчув, як у мою ліву руку вп’ялося з сотню стріл, колючих, наче голки. Далі чоловічки вдруге разом вистрелили в повітря, і багато стріл упало мені на тіло, а деякі влучили в обличчя, яке я відразу ж затулив лівою рукою. Коли ця злива стріл ущухла, я аж застогнав зі злості та болю і знову спробував звільнитись, але тоді чоловічки випустили ще більше стріл, а декотрі намагалися колоти мене списами в боки. На щастя, на мені була куртка з буйволячої шкіри, якої вони не могли проколоти. Я подумав, що найобачніше буде лежати тихо. Помітивши, що я не рухаюсь, вони перестали стріляти, але з гамору я здогадався — їх стало більше... Я майже помирав з голоду і кілька разів підніс палець до губів на знак того, що хочу їсти. До мене приставити кілька драбин, і ними полізли до мого рота сотні тубільців, несучи в кошиках їжу, яку наказав зібрати й приготувати для мене владар, тільки-но довідавшись про мою появу. На смак то було м’ясо різних тварин, але я не міг розібрати, яких саме. Вирізки, дуже смачно приготовані, були менші за жайворонкове крильце; я ковтав по два, а то й по три шматки разом і з’їдав щоразу по три хлібини, кожна з мушкетну кулю завбільшки. Чоловічки виявляли свій подив з мого великого зросту й апетиту.

Потім я дав знак, що хочу пити. Вони підкотили до моєї руки одну з найбільших своїх бочок і вибили в ній днище. Я вихилив її одним духом, бо там було менше як півпінти легкого вина. Коли я докінчив усі ці дива, чоловічки заходилися кричати з захвату і танцювати в мене на грудях, без кінця повторюючи свій перший вигук: «Гекіна дегул!» Признаюся, що коли ці чоловічки бігали по моєму тілу сюди й туди, мені не раз кортіло схопити в жменю сорок чи п’ятдесят з тих, які навернуться під руку, і скинути їх на землю. В думці я не міг надивуватися з хоробрості цих маленьких людей, які наважувалися злазити на мене й походжати по моєму тілу, хоч одна моя рука була вільна, і не тремтіли від одного погляду на таке гігантське створіння, яким я мав їм здаватися. Вони намастили мені обличчя й руки якоюсь маззю, що дуже приємно пахла, і біль, заподіяний стрілами, за кілька хвилин утамувався. Все це, на додачу до їхніх дуже поживних страв і напоїв, схилило мене на сон. Я спав щось із вісім годин; та й не дивно, бо лікарі, з наказу імператора, підсипали в бочки з вином сонного зілля.

Ці люди — неабиякі математики й досягли особливих успіхів у механіці завдяки підтримці свого імператора. У цього монарха є багато машин на колесах, щоб перевозити колоди та інші важкі вантажі. Він часто будує величезні військові кораблі в місцевості, де росте будівельний ліс, і звідти їх цими машинами перевозять ярдів за триста-чотириста до моря. П’ятсот теслярів та інженерів зараз же заходились майструвати щонайбільший повіз, який їм будь-коли доводилось робити. То була дерев’яна платформа, поставлена на двадцять двоє коліс. Усю цю роботу виконали протягом чотирьох годин після мого прибуття на острів. Але найбільші труднощі полягали в тому, щоб підняти мене й покласти на платформу. Дев’ятсот найдужчих чоловіків тягли канати за допомогою безлічі блоків, почеплених на стовпи, і через три години я вже лежав на платформі, міцно прив’язаний до неї. Півтори тисячі найсильніших коней повезли мене до столиці, розташованої за півмилі.

На площі, де зупинився повіз, стояв старовинний храм, що вважався найбільшим у всій державі. За кілька років перед тим, осквернений брутальним убивством, він утратив для цього релігійного народу своє священне значення... Цю будівлю й призначено було мені за житло. Головні двері, звернені на північ, були чотири фути заввишки і два завширшки, і я вільно міг пролізти крізь них. Крізь ліве вікно імператорські ковалі просунули дев’яносто один ланцюг розміром з ланцюжок на годиннику європейської дами і примкнули їх до моєї лівої ноги. Пересвідчившись, що порвати ланцюги я не здужаю, робітники перерізали всі мотузки на моєму тілі, після чого я звівся на ноги в дуже сумному настрої. Не можна описати, як усі здивувались і загаласували, побачивши, що я встав і ходжу. Ланцюги, якими мене прикували, давали мені змогу ходити туди та сюди, описуючи півколо, залазити в храм і лежати там, простягтись на ввесь зріст.

Розділ II

Підвівшись, я поглянув навкруги, і мушу визнати, що ніколи не бачив приємнішого краєвиду. Лани чергувалися з лісами, де найвищі дерева, на мою думку, були не більше семи футів заввишки. Ліворуч від себе я бачив місто, що нагадувало театральну декорацію.

...Імператор верхи наближався до мене. Цим він наражав себе на смертельну небезпеку, бо хоч як добре був вимуштруваний його кінь, та, побачивши таку величезну постать, що здалася йому живою горою, він злякався і став дибки. На щастя, імператор був чудовим вершником і всидів у сідлі, аж поки підбігли придворні.

Зійшовши на землю, імператор з великим подивом оглядав мене з усіх боків, не підходячи, проте, ближче, як на довжину мого ланцюга. З його наказу двірські кухарі та комірники, що були напоготові, підвезли до мене на спеціальних візках їжу та напої і поставили їх так, щоб я міг дістати. Я взяв ті візки і швидко спорожнив їх. На двадцяти була їжа, на десяти — напої. Кожний візок з м’ясом став мені на два-три добрих ковтки, а вино з десяти череп’яних посудин я вилив просто у візок і випив його одним духом і так само зробив з рештою.

Ілюстрація Чарльза Брока, 1894 рік

Імператор на зріст був майже на цілий мій ніготь вищий за всіх своїх придворних, і вже цього досить, щоб викликати шанобливий трепет. Риси його обличчя тверді й мужні, ніс орлиний, шкіра оливково-смаглява, постать струнка, тулуб, руки та ноги пропорційні, рухи зграбні, постава велична. Він не такий уже молодий — йому двадцять вісім років і дев’ять місяців, — править щось із сім років — щасливо й здебільшого переможно. Щоб краще бачити імператора, я ліг на бік, і моє обличчя опинилось на одному рівні з ним. Його вбрання було дуже просте й невигадливе — щось середнє між азіатським та європейським одягом, але на голові він мав легкий золотий шолом, прикрашений самоцвітами, з пером на гребені. На випадок, якби я розірвав ланцюги, він тримав напоготові у руці оголений меч дюймів на три завдовжки. Дами й придворні були розкішно вбрані, і місце, де вони стояли, скидалося на розстелену на землі спідницю, гаптовану сріблом та золотом. Його величність раз у раз звертався до мене; я відповідав йому, але ні він, ні я не розуміли один одного. Через дві години імператор та придворні повернулися в місто, і я лишився сам, під сильною вартою, що мала охороняти мене від настирливості, а може, й лихих намірів юрби, яка нетерпляче тиснулася до мене. Коли я сидів біля дверей свого житла, дехто наважився навіть стріляти в мене з луків, і одна стріла мало не влучила мені в ліве око. Полковник, що командував вартою, наказав зловити шістьох заводіяк і вирішив, що найкращою карою буде зв’язати їх і віддати мені. Підштовхувані тупими кінцями солдатських списів, злочинці наблизились до мене. Я взяв усіх їх у жменю, поклав п’ятьох у кишеню камзола і вдав, ніби хочу з’їсти живцем шостого. Бідолаха відчайдушно репетував, а полковник та офіцери дуже хвилювались, надто коли побачили, що я дістав з кишені складаного ножика. Та я незабаром заспокоїв їх: приязно дивлячись на полоненого, я перерізав ножем мотузочки, якими він був зв’язаний, і обережно спустив на землю. Він зразу втік. Так само зробив я й з іншими. Я побачив, що моя великодушність справила добре враження на народ.

Проти ночі я не без труднощів заліз у своє приміщення, де ліг просто на землю. Так довелося мені спати два тижні, поки з наказу імператора виготовили для мене постіль. На возах привезли шістсот матраців. Коли про моє прибуття стало відомо по всій державі, подивитись на мене посунула сила заможного, безцільного й цікавого люду. Села спустіли майже зовсім, і, якби імператор не видав спеціальних наказів, сільське господарство країни занепало б. Накази приписували, щоб кожен, хто бачив мене один раз, негайно повертався додому.

Тим часом імператор раз у раз скликав державну раду, де обговорювали питання про мою дальшу долю. Двір ніяк не міг надуматися, що робити зі мною. Вони боялися, щоб я не визволився, та й утримувати мене коштувало б дуже дорого; це могло б навіть призвести до голоду в державі. Не раз при дворі схилялися до думки заморити мене голодом або засипати мені лице та руки отруєними стрілами, від чого я швидко загинув би. Але тоді виникало побоювання, що такий величезний труп, гниючи, спричиниться до пошестей у столиці, які можуть поширитись і на всю державу. У розпалі цих суперечок до дверей великої зали, де засідала рада, підійшло кілька офіцерів; вони доповіли про щойно згаданий випадок з шістьма бешкетниками. Це справило таке гарне враження на його величність та на всю раду, що відразу було видано указ, який зобов’язував усі села на дев’ятсот ярдів од столиці приставляти для мене щоранку по шість корів, сорок овець та іншу живність разом з відповідною кількістю хліба, вина та інших напоїв. Триста кравців дістали наказ пошити мені вбрання тамтешнього фасону; шістьом найвизначнішим ученим країни було доручено навчити мене мови; і, нарешті, всіх коней з імператорських стаєнь часто виїжджували в моїй присутності, щоб призвичаїти їх до мене. За три тижні я досяг чималих успіхів у вивченні ліліпутської мови. Невдовзі я вже міг сяк-так порозумітися з імператором. Перше речення, яке я вивчив, було прохання ласкаво повернути мені волю — його я повторював щодня, стоячи на колінах. Скільки я міг зрозуміти, імператор відповідав, що на все свій час, що розв’язати цю справу він може тільки в згоді з державною радою і що я повинен заприсягтися жити в мирі з ним та його державою. Він висловив сподівання, що я не ображуся, коли він накаже двом урядовцям обшукати мене: в мене, мовляв, напевно є зброя, що мусить бути дуже небезпечна, коли вона відповідає розмірам такої величезної істоти. Зробити це вони, безперечно, зможуть лише з моєї згоди та допомоги; отже, певний мого благородства, він з довірою передає їх мені до рук; речі, відібрані в мене, повернуть, коли я вирушатиму додому. Взявши в руки обох урядовців, я поклав її спершу в кишені камзола, а потім в усі інші кишені. Урядовці мали при собі пера, чорнило й папір і склали список усього, що знайшли. [...]

Ілюстрація Чарльза Брока, 1894 рік

Коли імператорові прочитали реєстр, він, щоправда, в дуже чемних виразах, звелів мені здати деякі з зазначених речей. Насамперед він назвав мою шаблю. Він наказав мені кинути її якомога обережніше ярдів на шість від кінця мого ланцюга. Далі він зажадав один із порожнистих залізних стовпів, як він називав мої пістолі. Я вийняв пістоль і, на бажання імператора, як зумів, пояснив його призначення; тоді зарядив його самим порохом, який, на щастя, не змок у порохівниці, попередивши імператора, щоб він не злякався, вистрілив у повітря. Сотні тубільців попадали на землю, наче мертві, і навіть сам імператор, хоч і втримався на ногах, довгенько не міг прийти до пам’яті. Я кинув від себе обидва пістолі разом з порохівницею та кулями і попросив тримати порох якнайдалі від вогню, бо він міг спалахнути від найменшої іскри і висадити в повітря палац його величності. Так само віддав я і годинник. Імператор дуже зацікавився ним. Йому дуже сподобався шум механізму і рух хвилинної стрілки... Шаблю, пістолі й порохівницю відвезли до арсеналу його величності, а решту речей повернули мені.

Я казав про мою потайну кишеню, якої не помітили обшукувані; там лежали окуляри, кишенькова підзорна труба та кілька дрібничок. Вони не становили для імператора ніякого інтересу, і тому я вважав, що маю право не показувати їх, боячись, щоб мені їх не попсували або не загубили.

Розділ III

Моя лагідність і добра поведінка так вплинули на імператора, а також на армію і весь народ, що я почав сподіватися незабаром дістати волю. Тубільці поступово перестали боятися мене. Зрештою дійшло до того, що хлопчики та дівчатка не раз безбоязно гралися в піжмурки в моєму волоссі. Одного разу імператорові спало на думку потішити мене видовищем тамтешніх ігор, в яких ліліпути переважають усі відомі мені народи спритністю та пишнотою. Найбільше розважили мене канатні танцюристи, що виконували танці на тоненькій нитці, натягненій на висоті дванадцяти дюймів од землі.

У грі цій беруть участь тільки кандидати на якусь високу посаду або ті, хто хоче запобігти великої ласки при дворі. Кандидати просять у імператора дозволу розважити його танцями на канаті, і той, хто найвище підстрибне і не впаде, одержує посаду. Дуже часто навіть найголовніші міністри дістають розпорядження показати свою спритність і довести імператорові, що вони не втратили своїх здібностей. Під час цих розваг трапляються нещасливі випадки. Я на власні очі бачив, як два чи три претенденти зламали собі ноги.

Є в них ще одна розвага, яка влаштовується дуже рідко. Імператор кладе на стіл три тонкі шовкові нитки: синю, червону і зелену. Ними нагороджують тих, кого імператор захоче відзначити особливою ласкою. Церемонія відбувається у великій тронній залі, де претенденти складають іспит у спритності. Імператор бере в руки палицю й тримає її горизонтально, а претенденти, ідучи один за одним, то стрибають через неї, то пролазять попід нею, туди й назад, залежно від того, підіймає чи опускає палицю імператор. Хто виконує всі ці штуки найдовше і з найбільшою спритністю, той дістає в нагороду синю нитку; другий приз — червона; третій — зелена, їх носять замість пояса...

Я подав імператорові стільки прохань про дарування мені волі, що його величність поставив, нарешті, це питання на обговорення в державній раді, де ніхто не заперечував, крім Скайреша Болголама, який чомусь став моїм смертельним ворогом. Та справу вирішили на мою користь, й імператор затвердив ухвалу. Цей Болголам обіймав посаду галбета, тобто адмірала імператорського флоту; досвідчений і тямущий, він користувався цілковитою довірою свого монарха, але мав дуже похмуру вдачу. Він наполіг, щоб йому доручили скласти текст умов, на яких я мав бути звільнений. Умови ці адмірал привіз мені особисто. Коли умови зачитали мені, Болголам зажадав, щоб я заприсягся їх виконувати, — спочатку так, як присягаються на моїй батьківщині, а потім так, як вимагають їхні закони, тобто взявшись лівою рукою за праву ногу і приклавши середній палець правої руки до лоба, а великий палець — до кінчика правого вуха. Я наводжу тут зроблений мною переклад документа.

«Голбасто момарен евлем гердайло шефін маллі аллі г’ю, могутній імператор Ліліпутії, окраса й пострах всесвіту, чиї володіння простягаються на п’ять тисяч блестрагів (близько двадцяти миль в обводі) і сягають краю землі; владар над усіма владарями; найвищий з усіх синів людських; той, що ногами спирається на центр землі, а головою торкається сонця; досить йому лише поворухнути пальцем, і у всіх монархів підгинаються коліна; його найвеличніша величність ласкаво пропонує такі умови, що їх Чоловік Гора під урочистою присягою обіцяє додержуватися:

1. Чоловік Гора не має права залишити наші володіння без нашого офіційного дозволу, скріпленого нашою великою печаткою.

2. Він не вступатиме до столиці без нашого особливого дозволу; причому жителі мають бути попереджені за дві години, щоб вони мали час сховатися.

3. Названий Чоловік Гора має обмежувати свої прогулянки великими шляхами, не ходити й не лягати на луках і ланах.

4. Гуляючи названими шляхами, він повинен якнайпильніше дбати про те, щоб не наступити на когось з наших любих підданців або на їхніх коней, і не має права брати наших підданців на руки без їхньої на те згоди.

5. Якщо виникне потреба спішно доставити розпорядження в якесь віддалене місце, Чоловік Гора зобов’язується раз на місяць відносити в своїй кишені кур’єра разом з конем.

6. Він має бути нашим спільником проти ворожого нам острова Блефуску і докласти всіх зусиль, щоб знищити ворожий флот, який саме тепер готується до нападу на нас.

7. Названий Чоловік Гора у вільний час має допомагати нашим робітникам підіймати великі камені при спорудженні наших імператорських будівель.

8. Чоловік Гора має протягом двох місяців точно встановити розміри наших володінь, обійшовши для цього все узбережжя.

Чоловік Гора, заприсягшися виконувати вищенаведені умови, діставатиме щодня їжу та напої в кількості, достатній, щоб утримувати 1728 наших підданців, матиме доступ до нашої королівської особи і користуватиметься іншими знаками нашої прихильності. Дано в нашому Бельфаборакському палаці у дванадцятий день дев’яносто першого місяця нашого владарювання».

Я заприсягся з великою радістю. Відразу ж після цього з мене було знято ланцюги, і я дістав цілковиту волю. Сам імператор ушанував мене своєю присутністю на цій церемонії. На знак подяки я впав до ніг його величності.

Розділ IV

Здобувши волю, я насамперед попросив дозволу оглянути Мілдендо — столицю Ліліпутії. Імператор охоче задовольнив моє прохання, але суворо застеріг мене, щоб я не чинив шкоди. Населення повідомили спеціальними оголошеннями про мій намір відвідати місто. Його оточує мур два з половиною фути заввишки і не менше як одинадцять дюймів завтовшки; отже, по ньому може вільно проїхати карета, запряжена парою коней; через кожні десять футів над муром височать міцні башти. Я переступив Велику Західну Браму і обережно, боком, пройшов двома головними вулицями. У слухових вікнах та на дахах будинків тислися цікаві, і мені здалося, що за весь час своїх мандрів я ще ніколи не бачив такого велелюдного міста. Воно має форму правильного квадрата зі сторонами у п’ятсот футів кожна. Місто може вмістити до п’ятисот тисяч душ. Будинки мають від трьох до п’яти поверхів. На базарах і в крамницях повно всіляких товарів.

Імператорський палац стоїть у самісінькому центрі столиці. Я дістав дозвіл імператора переступити через мур і мав змогу оглянути палац. Імператорові неодмінно хотілося показати мені свої покої в усій їхній пишноті. У внутрішньому подвір’ї я ліг на бік, зазирнув у вікна середнього поверху, навмисне для цього розчинені, і побачив найрозкішніші покої, які тільки можна уявити. В них були імператриця та молоді принци, її імператорська величність усміхнулася й ласкаво простягла крізь вікно руку для поцілунку.

Якось уранці, тижнів через два після мого звільнення, до мене приїхав Релдресел, головний секретар у таємних справах, у супроводі лише одного слуги. Він попросив приділити йому одну годину. Поздоровивши мене з визволенням і згадавши, що в цьому було трохи і його заслуги, він, проте, додав:

— Якби не теперішня ситуація при дворі, то вас не звільнили б так швидко. Хоч чужоземцеві може здатися, — сказав секретар, — нібито в нас усе гаразд, насправді над нами тяжать два лиха — гострі партійні чвари всередині країни і можливий напад надзвичайно могутнього зовнішнього ворога. Щодо першого лиха, то треба вам сказати, що сімдесят місяців тому в нашій імперії утворилися дві ворожі партії — відомі під назвою Тремексенів і Слемексенів, від високих і низьких підборів на черевиках, чим вони і відрізняються одні від одних. І хоч є думка, що високі підбори більше відповідають нашим стародавнім звичаям, його величність звелів надавати урядові та всі інші посади лише тим, хто носить низькі підбори. Помітили ви, що підбори його величності нижчі, ніж у всіх придворних? Ненависть між обома партіями дійшла до того, що члени однієї не стануть ні їсти, ні пити за одним столом, ані розмовляти з членами другої. Ми вважаємо, що Високі Підбори переважають нас числом, хоча вся влада у наших руках. Одначе ми побоюємось, що його високість, наступник трону, симпатизує Високим Підборам. У всякому разі, кожен може помітити, що один з його підборів вищий за другий, і він через це навіть накульгує. І ось серед оцих міжусобиць нам загрожує напад війська з острова Блефуску, другої великої держави світу, майже такої ж великої й могутньої, як імперія його величності. Ці дві могутні держави вже тридцять шість місяців перебувають у стані запеклої війни, і ось із якої причини. Всім відомо, що яйця, перед тим, як їх їсти, розбивають з тупого кінця, і так ведеться споконвіку. Одначе, коли дід його величності ще хлопчиком, розбивши яйце за старовинним звичаєм, урізав собі пальця, його батько, тодішній імператор, видав указ, щоб усі підданці під страхом найсуворішої кари розбивали яйця тільки з гострого кінця. Цей закон так обурив населення, що від того часу в наших літописах згадується шість спричинених цим повстань, внаслідок яких один імператор позбувся голови, а другий — корони. Монархи Блефуску завжди підбурювали наш народ на заколоти, а коли ті заколоти придушували, вони давали у своїй імперії притулок вигнанцям. Нараховують одинадцять тисяч чоловік, які воліли піти на страту, ніж погодитись розбивати яйця з гострого кінця. Протягом усіх цих чвар імператори Блефуску не раз подавали нам через своїх послів протести, звинувачуючи нас у релігійному розколі та в порушенні основного догмата нашого великого пророка Ластрога. Та все це чистісіньке перекручення, бо насправді там сказано: «Всі істинно віруючі хай розбивають яйця з того кінця, з якого зручніше». Тупоконечники здобули великий вплив при блефускуанському дворі, то між нашими двома імперіями почалася кривава війна, яка зі змінним успіхом точиться ось уже тридцять шість місяців. За цей час ми втратили сорок великих кораблів і багато більше малих, а також тридцять тисяч наших найкращих солдатів і моряків. Втрати ворога, як нам відомо, ще тяжчі, ніж наші. Але тепер ворог збудував новий численний флот і готується висісти на нашому березі, тому його величність, покладаючи великі надії на вашу силу та відвагу, звелів мені викласти вам стан наших державних справ.

Я доручив секретареві передати його величності мою найглибшу пошану й довести до його відома, що я ладен віддати життя, боронячи його та його державу від будь-якої ворожої навали.

Розділ V

Імперія Блефуску — це острів, розташований на північний схід од Ліліпутії і відокремлений від неї лише протокою у вісімсот ярдів завширшки. Я ще не бачив цього острова, а довідавшись про запланований напад, уникав показуватись на березі, щоб мене не помітили з якогось ворожого корабля; в Блефуску про мене нічого не знали. Я доповів його величності про свій план захоплення ворожого флоту, що стояв тоді, як доповідали наші розвідники, у гавані, готовий вийти в море при першому попутному вітрі. Я пішов на північно-східний берег, звідки видно було Блефуску, ліг за горбком і, глянувши в свою кишенькову підзорну трубу, побачив з півсотні військових кораблів і велику силу транспортів, що стояли на якорях. Повернувшись додому, я звелів приставити мені звій найміцнішого каната та багато залізних брусів. Канат був з нашу шворку завгрубшки, а бруси — із прутик для плетіння завбільшки. Я сплів канат утроє, щоб зробити його міцнішим, і з тією ж метою поскручував докупи по три залізні прутики, загнувши їхні кінці гачками. Причепивши п’ятдесят таких гачків до п’ятдесяти канатів, я знову подався на північно-східний берег. Там я скинув камзол, черевики і ввійшов у воду. Спочатку я йшов убрід так швидко, як тільки міг, а посередині проплив ярдів з тридцять, доки опинився на мілині; менш як за півгодини я дійшов до флоту. Побачивши мене, вороги так перелякалися, що пострибали в море і вплав дісталися до берега, де їх зібралося не менше як тридцять тисяч. Тоді я взяв своє знаряддя, позачіпав гачки за отвори, що були в носі кожного корабля, а шворки від них зв’язав докупи. Поки я порався з цим, вороги пускали тисячі стріл, і багато з них впиналися мені в руки та обличчя, завдаючи пекучого болю й заважаючи працювати. Та найдужче боявся я за очі, і я напевне втратив би їх, якби не згадав про окуляри. Я видобув їх, якнайміцніше приладнав на носі і знову взявся до роботи, не зважаючи на ворожі стріли; багато їх влучили в скельця окулярів. Позачіпавши кораблі гачками і взявшись за зв’язані вузлом шворки, я перерізав ножем якірні канати; потім легко потяг за собою п’ятдесят найбільших ворожих військових кораблів.

Блефускуанці, що не мали найменшого уявлення про мої наміри, спершу остовпіли. Вони вирішили, що я хочу або пустити судна у відкрите море, або ж порозбивати їх одне об одне. Але, помітивши, що весь флот пливе у цілковитому порядку слідом за мною, вони, охоплені розпачем, зняли такий лемент, що й описати не можна. Відійшовши на безпечну відстань, я на хвилинку спинився і повиймав стріли з рук та обличчя, а рани намазав згаданою вже маззю. Тоді зняв окуляри, перебрів середину протоки і цілий та неушкоджений прибув із своєю здобиччю до королівського порту Ліліпутії.

Імператор і весь його двір стояли на березі, очікуючи кінця цієї великої події. Вони бачили, як широким півколом наближаються до них ворожі кораблі. Коли ж кораблі досягли середини затоки, а я занурився у воду по шию, вони зовсім занепали духом. Імператор вирішив, що я потонув, а ворожий флот наближається з лихими намірами. Та невдовзі його страхи розвіялися, бо з кожним моїм кроком протока мілішала, і, коли мене вже можна було почути з берега, я голосно гукнув: «Хай живе наймогутніший імператор Ліліпутії!» Коли я ступив на берег, великий монарх привітав мене безліччю похвал і нагородив мене титулом нардака, найвищою відзнакою в імперії.

Ілюстрація Чарльза Брока, 1894 рік

Його величність висловив бажання, щоб я привів у його порти решту ворожих кораблів. Честолюбність монархів не має меж, і йому, напевно, заманулося обернути імперію Блефуску на свою провінцію, стративши вигнанців Тупоконечників, що знайшли собі там притулок, і примусивши всіх блефускуанців розбивати яйця з гострого кінця, після чого він став би єдиним володарем усього світу. Я намагався відрадити його від такого наміру, наводячи як політичні аргументи, так і міркування справедливості, і, нарешті, рішуче відмовився бути знаряддям поневолення незалежного народу.

Моя сміливо висловлена думка настільки суперечила намірам його величності, що він так і не зміг пробачити мені. Відтоді його величність і ворожа мені кліка міністрів розпочали інтригу проти мене, яка через два місяці ледве не спричинилася до моєї загибелі. Ось як мало важать послуги, зроблені монархам, коли на другу шальку терезів покласти відмову догоджати примхам.

Тижнів через три після цих подій з Блефуску врочисто прибула депутація, що покірливо просила миру, і незабаром було підписано договір на умовах, дуже вигідних для нашого імператора. Коли договір був підписаний, у чому я подав послам чималу допомогу, їх ясновельможності, яких приватно повідомили про мою дружню підтримку, склали мені офіційний візит. Почавши з вихвалянь моєї відваги та великодушності, вони від імені свого імператора запросили мене відвідати їхню державу і, нарешті, попросили показати їм мою надзвичайну силу.

Я й собі попросив засвідчити мою найглибшу пошану їхньому володареві, імператору Блефуску, і пообіцяв відвідати його імператорську особу. Отож на першому ж прийомі в нашого імператора я звернувся до нього з проханням дозволити мені побувати в блефускуанського монарха. Він хоч і дав свою ласкаву згоду, але зробив це дуже неохоче. Я не міг зрозуміти причин цього, поки мені не пояснили нишком, що міністри Флімнеп і Болголам виставили мою зустріч з послами як ознаку зневаги до імператора Ліліпутії.

Розділ VI

Зараз я хочу задовольнити цікавість читача деякими відомостями загального характеру. Середній зріст тубільців трохи менший, ніж шість дюймів, і йому точно відповідає величина як тварин, так і рослин та дерев. Наприклад, гуси — завбільшки з наших горобців, і так аж до найменших тварин, яких я насилу міг розгледіти. Найвищі дерева там досягають семи футів, і я ледве міг дотягтися рукою до їхніх верховіть. Решта рослин — нижчі.

Я поки що не говоритиму багато про науку ліліпутів, яка вже цілі сторіччя процвітає у цього народу в усіх її галузях. Деякі закони та звичаї в них вельми своєрідні. За всі злочини проти держави карають тут надзвичайно суворо, але якщо на суді буде доведено невинність обвинуваченого, неправдивого викажчика зразу віддають на ганебну страту; а з його майна стягають пеню на користь невинного, відшкодовуючи йому в чотирикратному розмірі втрачений час і знегоди, пережиті у в’язниці, та всі його витрати на свій захист. А якщо викажчикового майна на це не вистачає, то потерпілого щедро нагороджує корона.

Шахрайство вважають за тяжчий злочин, ніж крадіжку, і тому рідко не карають за нього смертю; а пояснюють це тим, що дбайливість та пильність, разом із звичайним здоровим глуздом, можуть уберегти майно від злодія, але проти спритного шахрайства чесність не має чим боронитися...

Кожен, хто подасть достатні докази, що протягом сімдесяти трьох місяців він точно виконував усі закони країни, дістає право на певні пільги і одержує пропорційну суму грошей із спеціальних коштів. Крім того, йому дають титул снілпела, тобто законника, який додається до його імені. Коли я сказав ліліпутам, що в нас закон підтримують тільки за допомогою кар і ніде не згадується про нагороди за його додержання, вони визнали це за величезну ваду нашого устрою...

Призначаючи кого-небудь на державну посаду, ліліпути більше уваги звертають на моральні якості, ніж на здібності. На їхню думку, найбільша розумова обдарованість не може надолужити браку моральних чеснот. Невіра в Божественне провидіння так само робить людину непридатною для громадської посади.

Розповідаючи про ці та інші закони, я попереджую, що маю на увазі тільки споконвічні інституції країни, а не обурливу сьогочасну зіпсутість — наслідок звиродніння людської природи. Наприклад, ганебний звичай призначати на високі посади тих, хто добре танцює на канаті, — звичай, що його вперше запровадив дід теперішнього імператора.

Невдячність вважається в Ліліпутії карним злочином; на думку ліліпутів, той, хто відплачує злом своєму благодійникові, є ворог і всім іншим людям, а тому він заслуговує смерті.

У будинках, де виховуються сини вельмож і знатних дворян, працюють високоосвічені педагоги. Дітей там одягають і годують дуже просто. Прищеплюють їм правила честі, справедливості, відваги; в них розвивають скромність, милосердя, релігійні почуття та любов до батьківщини. За винятком короткого часу на їжу та сон і двох годин на розваги та фізичні вправи, діти завжди чимось зайняті. В години дозвілля вони граються гуртом і завжди в присутності вихователя; через це вони захищені від ранніх шкідливих вражень, дурощів і розпусти. Батьки можуть бачитися зі своїми дітьми тільки двічі на рік, кожного разу не більше години...

Ілюстрація Чарльза Брока, 1894 рік

Для старих та недужих улаштовано притулки, і через це жебрання — ремесло, незнане в імперії.

Можливо, читачеві буде цікаво довідатись про деякі подробиці мого життя й побуту в цій країні, де я пробув дев’ять місяців і тринадцять днів. Спонукуваний потребою, я з найбільших дерев королівського парку змайстрував собі досить пристойний стіл та стілець. Двом сотням швачок доручили шити для мене сорочки, постільну та столову білизну з найцупкішого полотна. Одяг шили мені триста кравців. Працювали вони в моєму будинку, бо жоден інший будинок у всій країні не вмістив би мого костюма.

Триста кухарів варили мені їжу в невеличких хатках, побудованих біля мого дому, де вони жили разом із своїми родинами. Однієї тарілки вистачало мені на один ковток, як і однієї бочки з вином.

Розділ VII

Перше ніж розповісти про мій від’їзд із Ліліпутії, слід сказати кілька слів про таємні підступи, що аж два місяці велися проти мене. Одного вечора дуже таємно, в закритих ношах, прибув до мене один поважний придворний і попросив вислухати його, бо справа йшлася про мою честь та життя.

— Останнім часом, — почав він, — кілька разів страшенно таємно скликали державну раду з приводу вас, і два дні тому його величність ухвалив остаточне рішення. Болголам (верховний адмірал) став вашим запеклим ворогом. Ненависть його особливо зросла після вашої великої перемоги над блефускуанцями, яка затьмарила його адміральську славу. Цей вельможа у спілці з іншими склали акт, де вас обвинувачують у державній зраді, за яку карають на смерть.

Я, ризикуючи головою, здобув копію обвинувального акта. Ось він:

Обвинувальний акт проти Квінбуса Флестріна (Чоловіка Гори)

Пункт І. З огляду на те, що названий Квінбус Флестрін, діставши від його імператорської величності наказ захопити й усі кораблі з тим, щоб обернути імперію Блефуску на нашу провінцію та скарати смертю всіх Тупоконечників й усіх підданців цієї імперії, що не зречуться тупоконечницької єресі, — названий Флестрін, як зрадник його найласкавішої імператорської величності, просив увільнити його, від виконання названого доручення, пославшись на своє небажання позбавляти названий народ свобод і життя.

Пункт II. Коли до його величності прибуло посольство від двору Блефуску благати замирення, названий зрадник Флестрін допомагав названим послам порадами, підмовляв їх, хоч і добре знав, що вони служать монархові, який ще недавно був одвертим ворогом його імператорської величності.

Пункт III. Що названий Квінбус Флестрін, всупереч обов’язкам вірнопідданого, готується відвідати двір та імперію Блефуску, діставши на це тільки усний дозвіл його імператорської величності, і насправді має намір по-зрадницькому і віроломно допомогти імператорові Блефуску.

— Є там ще й інші пункти, та я навів витяги з найважливіших.

Треба визнати, що під час довгих дебатів його величність виявив надзвичайну поблажливість, згадуючи раз у раз ваші заслуги і намагаючись зменшити тим вашу провину. Адмірал наполягав, щоб стратити вас найжахливішим та найганебнішим способом, підпаливши вночі будинок, де ви живете, тим часом як генерал поведе на вас двадцятитисячне військо з отруєними стрілами. Інші пропонували дати таємний наказ вашим слугам, щоб вони просочили ваші сорочки та простирадла отруйним соком, від якого все тіло свербітиме так, що ви самі подерете його й помрете в муках. Але імператор вирішив по змозі врятувати вам життя.

Тоді Релдресел, головний секретар у таємних справах, відверто висловив свою думку, що коли його величність, слухаючись своєї милосердної вдачі, захоче зберегти вам життя, наказавши тільки виколоти вам обоє очей, то, на його нікчемну думку, така кара якоюсь мірою і задовольнила б правосуддя, і змусила б увесь світ захоплено вітати лагідність імператора. Що сліпота додасть вам відваги, бо ви не бачитимете небезпеки. Для вас, мовляв, досить буде дивитися на все очима міністрів, бо так само роблять і монархи.

Високі збори зустріли цю пропозицію дуже несхвально... Скарбничий доводив, що величезні витрати на ваше утримання вже призвели до фінансових труднощів у скарбниці, а далі будуть і зовсім над силу державі і що пропозиція секретаря виколоти вам очі не тільки не зарадить лихові, а ще й збільшить його, бо, як показали спроби над деякими тваринами, вони після осліплення їдять ще більше і швидко гладшають; це одне дає право ухвалити вам смертний вирок.

Тоді ваш приятель секретар сказав, що можна легко запобігти цьому лихові, день у день зменшуючи видатки на харчі, і тоді ви почнете слабшати, худнути і загинете через кілька місяців; до того ж і розкладання вашого трупа вже не являтиме такої небезпеки, бо тіло ваше поменшає в обсязі більше ніж удвічі, і зразу по вашій смерті п’ять чи шість тисяч підданців його величності зможуть за два-три дні відокремити м’ясо від кісток, поскладати його на вози, відвезти якнайдалі за місто і там закопати, щоб не було зарази, а кістяк залишити як пам’ятку.

Отже, план поступово заморити вас було схвалено і суворо наказано тримати в таємниці, а вирок про осліплення занесено до протоколу. Через три дні до вас відрядять секретаря, і він прочитає обвинувальний акт. Його величність не має сумніву, що ви з подякою скоритесь присудові; двадцять хірургів його величності будуть присутні при виконанні вироку, щоб стежити за виконанням операції, яка полягатиме в тому, що вам пустять в очні яблука дуже гострі стріли.

Гадаю, розсудливість підкаже вам, яких заходів слід ужити, а я повинен зараз же повернутися додому так само таємно, як і прибув.

І його ясновельможність поїхав, а я залишився вкрай збентежений.

Мушу признатися, що я не вбачав у тому вирокові ні лагідності, ні ласкавості. Мене дуже спокусила було думка про опір: адже поки я був вільний, усі сили імперії навряд чи здолали б мене, і я легко міг би закидати камінням і зруйнувати столицю; але, згадавши свою присягу імператорові, всю ласку, якою він обдаровував мене, я з огидою відкинув цей план.

Треба признатися, що очі мої, а отже, і волю, я зберіг тільки завдяки своєму поспіху та цілковитій недосвідченості... Я написав своєму приятелеві секретареві листа, повідомляючи, що від’їжджаю, згідно з одержаним мною дозволом. Того ж таки ранку я подався до морського берега, де стояв наш флот. Там я конфіскував великий військовий корабель, прив’язав до його носа канат, роздягся, поклав у корабель свій одяг (разом з ковдрою, яку приніс під пахвою) і, тягнучи судно за собою, де вплав, а де вбрід дістався до порту Блефуску, де народ уже давно чекав на мене. Я попросив сповістити про моє прибуття і передати, що я чекаю розпоряджень його величності. Через годину мені відповіли, що імператор у супроводі найяснішої родини та найзначніших вельмож вирушив мені назустріч. Я пройшов сто ярдів. Імператор з почтом спішилися, а імператриця та придворні дами вийшли з карет. Я сказав його величності, що прибув до них згідно з моєю обіцянкою і з дозволу імператора, мого володаря, заради високої честі побачити такого могутнього монарха і запропонувати йому будь-які можливі послуги, сумісні з обов’язками вірнопідданого мого імператора. Про те, що я впав у неласку, я не згадав, бо мене офіційно про неї не повідомили.

Мене приймали при блефускуанському дворі з гостинністю, гідною такого могутнього монарха; проте мені довелося терпіти незручності через те, що не знайшлося придатного для мене будинку та ліжка, а тому довелося спати на землі, загорнувшись у свою ковдру.

Розділ VIII

Через три дні після прибуття до Блефуску Гуллівер, прогулюючись узбережжям острова, побачив удалині щось схоже на перекинутий човен. Попросивши допомоги блефускуанського флоту, він зумів доправити човен до берега.

Я приставив човен до імператорського порту Блефуску, де мене чекала юрба народу, вражена велетенськими розмірами судна. Я сказав імператорові, що цей човен послала мені моя щаслива доля, щоб дати мені змогу добутись на батьківщину, і попросив його величність дати мені потрібні для обладнання судна матеріали і дозвіл виїхати. Його величність спочатку по-дружньому відраджував мене, але зрештою зволив дати згоду.

Я дуже дивувався, що до двору Блефуску не надходить ніяких запитів про мене від нашого імператора. Та моя тривала відсутність почала непокоїти його, і він вирядив до Блефуску урядовця з копією обвинувального акта. Було доручено передати, що я втік від правосуддя і коли протягом двох годин не повернуся, то буду позбавлений титулу нардака і оголошений зрадником. Володар не має сумніву, що брат його, імператор Блефуску, вишле мене до Ліліпутії зі зв’язаними руками і ногами, щоб мене покарали за зраду.

Імператор Блефуску послав дуже чемну відповідь з безліччю перепрошень. Він писав, що вислати мене зв’язаного, як то добре розуміє його брат, не має змоги; що хоч я й позбавив його флоту, він вважає себе моїм боржником, бо я зробив йому силу добрих послуг під час підписання мирної угоди; і що, до речі, обидва монархи незабаром зможуть полегшено зітхнути, бо я знайшов на березі величезне судно, на якому можу вирушити в море, і що він звелів опорядити це судно; отже, через кілька тижнів, як він сподівається, обидві імперії позбудуться такого нестерпного тягаря.

...П’ятсот майстрів під моїм керівництвом шили двоє вітрил, склавши втринадцятеро найцупкіше полотно. Тим часом я робив снасті, скручуючи по десять, двадцять і тридцять щонайтовщих канатів. Великий камінь, який мені пощастило після довгих розшуків знайти на березі, я припасував замість якоря. З неймовірними труднощами зрізав я кілька найвищих дерев на весла та щогли, в чім, щоправда, допомагали мені корабельні теслярі його величності.

Десь через місяць, коли все було готове, я вирушив до столиці, щоб одержати останні накази його величності і попрощатися з ним. Імператор з найяснішою родиною вийшли з палацу; я ліг ниць, щоб поцілувати руку йому, імператриці й молодим принцам крові. Його величність подарував мені п’ятдесят гаманців з двомастами спрагів у кожному та свій портрет на весь зріст, який я зараз же сховав у рукавичку, щоб не пошкодити його.

У човен я поклав сто волячих і триста овечих туш, відповідний запас хліба та напоїв і стільки готових страв, скільки спромоглися приготувати чотириста кухарів. Я взяв із собою шість живих корів, двох бугаїв і стільки ж овець та баранів, щоб привезти їх до себе на батьківщину і взятися за їхнє розведення. Щоб годувати худобу в дорозі, я захопив чималу в’язку сіна та мішок зерна. Я охоче забрав би із собою і десяток тубільців, але імператор ніяк не дозволяв цього.

24 вересня 1701 року о шостій годині ранку я нап’яв вітрила; пройшовши при південно-східному вітрі щось із чотири ліги у північному напрямі, годині о шостій вечора я помітив на північному заході острівець. Я підплив ближче і кинув якір з підвітряного боку острова, який був безлюдний. Трохи підживившись, я ліг відпочити. На другий день, близько третьої години, побачив вітрило, що рухалося на південний схід. Я поставив усі вітрила, і через півгодини на кораблі помітили мене. Нелегко висловити радість, що охопила мене від несподіваної надії побачити знов улюблену батьківщину та залишених там любих мені людей. Корабель згорнув частину вітрил, і я підплив до нього. Серце моє забилося дужче, коли я побачив англійський прапор. Я поклав корів та овець у кишені камзола і зійшов на палубу з усім своїм невеличким вантажем. То було торговельне судно, що поверталося з Японії. Екіпаж судна складався з п’ятдесяти чоловік, і серед них я зустрів одного свого давнього товариша; він якнайкраще відрекомендував мене капітанові. Я розповів йому про себе в кількох словах, але він подумав, що пережиті злигодні потьмарили мені розум. Тоді я дістав із кишені своїх корів та овець; це надзвичайно вразило його і переконало в моїй правдивості. Потім я показав йому золото, одержане від імператора Блефуску, портрет його величності та інші дивовижі. Я дав капітанові два гаманці з двомастами спрагів у кожному і пообіцяв подарувати йому тільну корову та кітну овечку.

Ілюстрація Чарльза Брока, 1894 рік

Ми прибули в Даунс 13 квітня 1702 року. В дорозі я мав одну неприємність: корабельні пацюки вкрали одну овечку, і я знайшов у шпарці її обгризені кісточки. Решту худоби я доставив щасливо на берег і в Грінвічі пустив на моріжок; вона чудово паслася на ніжній травиці.

За недовгий час мого перебування в Англії я заробив чималі гроші, показуючи свою худобу різним поважним особам і просто цікавим, а перед тим як вирушити в другу подорож, продав її за шістсот фунтів. Повернувшись з останньої подорожі, я побачив, що худоба дуже розплодилася, особливо вівці. Сподіваюся, що їхня напрочуд тонка вовна поліпшить якість наших шерстяних тканин.

Я пробув із дружиною та дітьми тільки два місяці, бо невгамовне жадання бачити чужі країни штовхало мене на нові пригоди, і я не міг усидіти вдома довше. Я попрощався з дружиною, сином та донькою і сів на купецький корабель «Пригода». Та опис цієї подорожі читайте далі, в другій частині моїх мандрів.

Переклад з англійської за редакцією Юрія Лісняка

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ. ПОВТОРЕННЯ ВИВЧЕНОГО: САТИРА

Комічне в перекладі з грецької означає веселе, смішне. Комічне протиставляють серйозному, трагічному або досконалому. Сатира є різновидом комічного. Через осміяння вона викриває негативні явища у житті суспільства і недоліки людської вдачі. Саме тому, що сатира не тільки осуджує, а й викликає сміх, її вважають найдієвішою зброєю в боротьбі із суспільним злом.

Зображуючи недосконалий світ, письменник-сатирик змушує читачів замислитися над тим, як зробити його кращим, досконалішим.

Усе, що змальовано у творі Джонатана Свіфта, має реальне підґрунтя, але сприймається як пародія на англійську дійсність початку XVIII століття. Для створення пародії автор використав прийом перенесення дії у фантастичну країну та зміну масштабу. Проте сучасники письменника без зусиль упізнавали в замаскованих подіях роману життя тогочасної Англії, розуміли сатиру, тобто нищівну критику, на її державний устрій і зовнішню політику.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Готуємося до роботи з твором

  • 1. Розкажіть про життя та творчість Джонатана Свіфта.
  • 2. Завдяки чому письменник мав такий авторитет серед ірландців?
  • 3. Чому, на вашу думку, Джонатан Свіфт обрав шлях письменника-сатирика?

Працюємо над текстом твору

  • 4. Яким було життя Гуллівера в Ліліпутії? Яких клопотів завдавав Чоловік Гора своєю присутністю мешканцям?
  • 5. Розкажіть про державний устрій Ліліпутії, її правителя та місцеве населення.
  • 6. Що було особливого в розподілі високих посад при імператорському дворі? Відповідь аргументуйте.
  • 7. Яких внутрішніх і зовнішніх небезпек зазнавали ліліпути? Що стало причиною воєн між тупоконечниками і гостроконечниками?
  • 8. Як Лемюель Гуллівер допоміг Ліліпутії уникнути нападу Блефуску?
  • 9. Що стало причиною імператорської немилості до Гуллівера? Які способи ліквідації Гуллівера було запропоновано?
  • 10. У чому виявилася невдячність і жорстокість влади Ліліпутії?
  • 11. Як велетень урятувався від загибелі й повернувся на батьківщину?
  • 12. Розгляньте ілюстрації художника Чарльза Брока до частини І «Подорож до Ліліпутії». Опираючись на текст прочитаного вами твору, прокоментуйте зображене.

Міркуємо самостійно

  • 13. Як у творі розкривається проблема національної незалежності? Чому велетень не підтримав планів імператора щодо нападу на Блефуску?
  • 14. Поясніть, чому читачеві важко всерйоз сприймати жорстокість ліліпутів і криваві військові конфлікти між «двома могутніми державами».
  • 15. Чому поведінка ліліпутів та їхнього імператора нам здається водночас і комічною, і жорстокою?
  • 16. Поміркуйте, завдяки чому автор досягає ефекту реалістичності оповіді.

Узагальнюємо та підсумовуємо

  • 17. Що дивує вас у поведінці Квінбуса Флестріна? А як би ви повелися за подібних обставин? Доведіть, що Гуллівер — стримана і законослухняна людина.
  • 18. Схарактеризуйте образ імператора ліліпутів. Знайдіть у тексті і прочитайте (розділ III), якими титулами наділений Його Величність. Що в цих характеристиках є комічного?
  • 19. Доведіть, що, крім вад людської вдачі, автор роману «Мандри Гуллівера» викриває і вади суспільства. Які ганебні сторони внутрішньої і зовнішньої політики Ліліпути зображує письменник?
  • 20. Чому Ліліпутію називають сатирою на Англію?
  • 21. Наведіть приклади фантастичного у творі.

Пов’язуємо новий матеріал із вивченим раніше

  • 22. Синдбад-мореплавець (5 клас) перед тим, як вирушити у мандри, казав: «Недовго я відпочивав після подорожі. Знову мене потягло з дому, знову захотілося нових вражень, нових пригод». Порівняйте його слова з останніми словами частини І роману «Мандри Лемюеля Гуллівера». Проведіть паралель між пригодами, образами героїв давньої арабської казки і просвітницького роману.
  • 23. Роман «Мандри Гуллівера» був написаний одразу після публікації «Пригод Робінзона Крузо» Даніеля Дефо. Знайдіть спільні риси обох творів.
  • 24. Назвіть вивчені в 7 класі твори, у яких засуджується війна. У чому полягає відмінність у зображенні кровопролиття в цих творах і в романі Дж. Свіфта?
  • 25. Простежте, як у літературі Західної Європи протягом 125-ти років змінився образ головного героя від аристократа і дрібного дворянина до буржуа: Ромео (1595), Дон Кіхот (1605-1615), пан Журден (1670), Лемюель Гуллівер (1726).

Застосовуємо теоретичні поняття

  • 26. Згадайте, які сатиричні твори ви вивчали в 6 класі. Які вади людської вдачі висміяно у вивчених вами байках та оповіданнях? А які вади висміює Джонатан Свіфт у своєму сатиричному романі?
  • 27. Поясніть особливості комічного. Наведіть приклади комічного у творі.
  • 28. Поясніть відмінність між гумором і сатирою. Згадайте вивчені твори, у яких автор використовував гумор.

Виконуємо творчі завдання

  • 29. Придумайте, що ще цікавого міг би побачити Гуллівер у країні ліліпутів.
  • 30. Роман Дж. Свіфта має назву «Мандри до різних далеких країн світу...» Уявіть, які наступні мандрівки випадуть на долю Гуллівера.
  • 31. Уявіть себе мандрівником, який потрапив у Ліліпутію. Розкажіть ліліпутам про свою Батьківщину. Поміркуйте, що може вразити їх у вашій розповіді. На знак правдивості ваших слів присягніться так, як прийнято в Ліліпутії.

Радимо прочитати

Віктор Гюго «Собор Паризької Богоматері» (переклад Петра Тернюка)