Зарубіжна література. 9 клас. Міляновська

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

451° за Фаренгейтом

451° за Фаренгейтом — температура, при якій загоряється папір.

Якщо тобі дадуть лінійований папір, пиши впоперек.

Хуан Рамон Хіменес

Частина перша. Насолода спалювати

Так приємно було дивитись, як вогонь поглинає речі, як вони чорніють і змінюються. В кулаках — мідний наконечник брандспойта; величезний пітон випльовує отруйний гас; кров бухкає у скронях, а руки, що перетворюють на попіл сторінки історії, здаються руками дивовижного музики, який диригує симфонію полум’я. Шолом насунений на чоло; очі палають вогнем. Він натискає на запальник — і будинок ніби підстрибує в жадібному полум’ї, що забарвлює вечірнє небо в червоне, жовте й чорне. Книжки, змахуючи крилами-сторінками, вмирають на ґанку й на лужку перед будинком, злітають іскристими вихорами.

На обличчі Монтега застигла посмішка-гримаса, яка з’являється на губах людини, коли її раптом обпалить вогнем. Він знав, що, повернувшись у пожежне депо, він, глянувши в дзеркало, дружньо підморгне своєму обпаленому, вимазаному сажею обличчю. Він старанно витер і повісив на цвях свій чорний лискучий шолом, дбайливо повісив брезентову куртку, з насолодою помився під душем, потім, заклавши руки в кишені та насвистуючи, перетнув майданчик верхнього поверху пожежної станції.

Він вийшов і нічною вулицею рушив до метро. Потяг невдовзі викинув його разом із сильним струменем теплого повітря на викладений жовтими кахлями ескалатор. Насвистуючи, Монтег піднявся на ескалаторі в нічну тишу. Він простував до рогу, не думаючи ні про що особливе. Але раптом сповільнив ходу, ніби звідкись налетів вітер і хтось покликав його на ім’я.

[...] По тротуару, осяяному місячним світлом, вітер гнав осіннє листя, і здавалося, ніби дівчина, яка йшла назустріч, не ступає, а пливе в повітрі. Ледь нахиливши голову, вона дивилась, як її черевички чіпляють рухливе листя. На її тонкому, матово-білому обличчі застиг вираз лагідної, невситимої цікавості й ледь помітного подиву. Дівчина зупинилась і глянула на Монтега темними, сяйливими, жвавими очима, так ніби він сказав їй щось надзвичайно приємне. Але він лише привітався. Помітивши, що дівчина зачудовано дивиться на саламандру на його рукаві й на диск із феніксом на грудях, він проказав:

— Ви, певне, наша нова сусідка?

— А ви, мабуть... — вона відвела очі від емблеми його професії, — пожежник? — її голос завмер. — Я... я здогадалася б навіть із заплющеними очима.

— Що, запах гасу? Моя дружина завжди на це скаржиться, — засміявся він. — Його ніколи не можна цілком позбутися.

— Атож, не можна, — мовила вона з якимось острахом. — Можна, я піду з вами? Мене звуть Кларіс Маклелен.

— А я — Гай Монтег. А чому ви блукаєте так пізно? Скільки вам років?

Теплої, але свіжої ночі вони йшли срібним від місячного сяйва тротуаром, і Монтегові здавалося, ніби в повітрі повівало ароматом абрикосів.

— Так-от, — промовила дівчина, — мені сімнадцять і я божевільна. Мій дядько запевняє, що це в такому віці неминуче. Коли питають, скільки тобі років, каже він, відповідай, що сімнадцять і що ти схибнута. Вночі добре гуляти, правда ж? Я люблю вдихати запах речей, бачити їх, а інколи отак блукаю цілу ніч аж до схід сонця. Знаєте, я вас анітрохи не боюсь.

— А чого мене боятися? — здивувався він.

— Багато хто боїться вас. Я маю на увазі, боїться пожежників...

Її обличчя здавалося тендітним, матово-білим кристалом, що світився зсередини м’яким, немеркнучим світлом... Раптом Кларіс Маклелен сказала:

— Можна щось запитати? Чи давно ви працюєте пожежником?

— Відтоді, як мені виповнилось двадцять, тобто вже десять років.

— А ви коли-небудь читаєте книжки, які палите?

— Це протизаконно! — він засміявся. — Це непогана робота. В понеділок палити книжки Едни Міллей, в середу — Уїтмена, в п’ятницю — Фолкнера, перетворювати їх на попіл, а потім спалювати навіть попіл. Отакий наш девіз...

Вони пройшли ще трохи. Раптом Кларіс запитала:

— Я чула, ніби колись пожежники існували для того, щоб гасити вогонь.

Він засміявся. Дівчина швидко поглянула на нього.

— Чого ви смієтесь?

— Не знаю. — він знову засміявся, та зненацька замовк. — А що?.. Ви таки дивна, — промовив Монтег, глянувши на неї. — Ну, а це вам ні про що не говорить? — він поплескав по цифрі «451» на рукаві своєї вугляно-чорної куртки.

— Говорить, — прошепотіла вона. — Я рідко коли дивлюсь телевізійні передачі, не ходжу на автомобільні гонки й не буваю в парках розваг. Певне, тому в мене досить часу для всяких безглуздих думок. Вранці на траві лежить роса.

Він намагався пригадати, чи чув колись про це, і раптом розсердився. Далі вони йшли мовчки; вона замріялась, а він, відчуваючи досаду, докірливо поглядав на неї. Вони підійшли до її будинку — всі вікна в ньому світилися.

— Що тут таке? — Монтегові не часто доводилося бачити стільки світла в житловому приміщенні.

— Нічого, просто мама, тато й дядько сидять разом і розмовляють. Зараз таке рідко зустрінеш. Так, ми дуже дивні люди.

— Але про що ви розмовляєте? — дівчина у відповідь лише засміялась.

— На добраніч! — вона повернула до свого будинку. Тоді, ніби щось пригадавши, зупинилась і подивилася здивовано й допитливо йому в обличчя.

— Ви щасливий? — запитала.

— Що?! — вигукнув він. Але дівчина вже бігла в місячному світлі. Тихо причинилися вхідні двері її будинку. — Щасливий? От дурниці!

Монтег перестав сміятися. Він засунув руку в спеціальний отвір у дверях свого будинку, й вони у відповідь на його доторк відчинились.

— Звісно, щасливий. А що вона собі думає? Що я нещасний? — запитував він у порожніх кімнат, його погляд натрапив на вентиляційну решітку в передпокої. І він нараз пригадав, що там сховане. Зараз воно ніби дивилось на нього звідти. Він швидко відвів очі.

Яка дивна зустріч цього дивного вечора! Такого з ним ще не було, хіба що рік тому, коли він зустрівся в парку зі старим і вони розмовляли...

Скільки вони йшли разом? Три хвилини? П’ять? І водночас ніби дуже довго. Він думав: «А вона ніби навмисне чекала мене там о такій порі...»

Монтег прочинив двері спальні й наче опинивсь у мармуровому холодному склепі. Непроглядна темрява, нема й натяку на залитий срібним сяйвом зовнішній світ; вікна щільно завішені, а сама кімната схожа на могилу, куди не проникає жоден звук великого міста. Проте кімната не була порожня.

Він прислухався... Пітьма. Він не був щасливий. Ні, він нещасний. Він сказав це сам собі. Визнав як факт. Він носив своє щастя, мов маску, а дівчина зірвала її і втекла через лужок, і вже не можна постукати до неї в двері, щоб вона повернула йому цю маску.

Не вмикаючи світла, він уявив собі кімнату: дружина на ліжку, не вкрита ковдрою й холодна, наче надгробний пам’ятник; її нерухомі очі втупилися в стелю. А у вухах — манюсінькі «черепашки», радіоприймачі-втулки завбільшки як наперсток, і океан електронних звуків — музика й голоси, — виплескується на береги її безсонного мозку. І з почуттям людини, яка ось-ось помре від задухи, він помацки дістався до своєї самітної, холодної постелі.

Монтег прислухався до дихання жінки, що лежала на ліжку в темряві. Дихання було дуже слабке, в ньому ледь вгадувалося життя.

— Мілдред!

Її обличчя нагадувало засніжений острів. Безрух, німування... Тільки спів бджіл-втулок, заткнутих у вуха; тільки скляний погляд і слабке, майже нечутне дихання, й повна її байдужість до того, чи дихатиме вона взагалі. [...]

Через осяяний місячним світлом лужок, із будинку, де жила Кларіс із батьками й дядьком, долинав сміх. Вони вміли сміятися спокійно і щиро. Крім того, цей сміх був природний, сердечний і невимушений, він долинав з будинку, яскраво освітленого цієї пізньої пори. Монтег чув голоси людей, вони щось говорили, запитували, відповідали, сплітаючи чарівну тканину розмови.

Монтег вийшов через скляні двері, перетнув лужок, навіть не усвідомлюючи, що робить. Він стояв у тіні перед будинком, де точилася розмова, й думав про те, що от зараз він може постукати в двері й прошепотіти: «Впустіть мене. Я мовчатиму. Я хочу лише послухати вашу розмову».

Монтег подався назад, до свого дому. Не зачинивши вікна, підійшов до Мілдред, дбайливо вкутав її ковдрою і ліг у свою постіль.

— Нічого більше не знаю, — промовив Монтег, поклавши в рот снодійну таблетку. Вона повільно розтала на язику. [...]

Щодня, виходячи з дому, він знав, що Кларіс десь поблизу. Одного разу він бачив, як вона трусила горіхове дерево, другого разу вона сиділа на лужку й в’язала синій светр, разів зо три чи з чотири він знаходив на своєму ґанку букет осінніх квітів, пригорщу каштанів у маленькій торбинці, кілька опалих листків. Щодня Кларіс проводжала його до повороту.

— Чом ви не в школі? День при дні блукаєте... — запитав якось Монтег, коли вони підходили до метро.

— За мною в школі не тужать, — відказала дівчина. — Кажуть, нібито я нетовариська, важко сходжуся з людьми. А насправді я дуже товариська. По-моєму, спілкуватися з людьми — це розмовляти, як ось ми з вами. Спілкуватися з людьми приємно. А хіба це спілкування, коли зібрати всіх докупи й нікому не давати й слова сказати. Урок по телебаченню, урок з баскетболу, з бейсболу чи з бігу, ще урок з історії — примушують щось переписувати, щось перемальовувати. Знаєте, ми ніколи нічого не запитуємо в школі, принаймні більшість; а нас обстрілюють відповідями — бах! бах! — потім ще сидимо чотири години, дивимось навчальний фільм. Як на мене, це ніяке не спілкування... Всі мої ровесники галасують і танцюють, мов несамовиті, або ж лупцюють одне одного. Я боюся своїх однолітків. Вони вбивають одне одного. Лише минулого року застрелено шість моїх ровесників. Дядько каже, що його дід пам’ятав часи, коли діти не вбивали одне одного... Я люблю спостерігати за людьми. Буває, цілісінький день їжджу в метро, дивлюся на них. Мені кортить знати, хто вони, куди їдуть. Інколи я підслуховую розмови в метро чи біля фонтанчиків. І знаєте що? Люди ні про що не говорять.

— Не може бути!

— Та кажу ж вам — ні про що! Одне й те саме — марки автомобілів, моди, плавальні басейни... Всі торочать одне й те саме! А в кав’ярні вмикають ящики жартів і слухають ті самі жарти чи вмикають музичний екран. А музеї? Дядько каже, колись було інакше...

— Дядько каже це, дядько каже те! Ваш дядько незвичайна людина.

— Таки незвичайна. Ну, мені треба йти. До побачення, містере Монтегу.

А потім Кларіс зникла. Спочатку він ніяк не міг збагнути, чим цей день не схожий на інші, а все полягало в тому, що ніде не було видно Кларіс. Щось скоїлося, щось порушилося в щоденному порядку. [...]

Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім днів. Пожежна станція.

— ...Монтегу, послухайте дивину — мені розповіли сьогодні вранці. Один пожежник у Сіетлі навмисне настроїв на свій хімічний склад механічного пса і випустив його з буди. Що ви скажете про цей спосіб самогубства? — Бітті розглядав його, наче скульптуру в музеї. От зараз він підійде, доторкнеться до Монтега, розгадуючи його провину. Провину? Але чим він завинив?

Шелестіння карт, порухи рук. Десь бурмотіло радіо, «...будь-якої хвилини може бути оголошена війна. Країна готова захищати свою...»

Монтег здригнувся, поглянув на карти, що тримав у руці:

— Я... я згадав пожежу на минулому тижні й того чоловіка, чию бібліотеку ми спалили. Що з ним сталося?

— Він волав як несамовитий, і його відвезли до божевільні.

— Але ж він не божевільний!

— Кожен, хто вважає, що можна обдурити уряд і нас, божевільний.

— Я намагався уявити, — вів далі Монтег, — що відчуває людина в такій ситуації. От коли б, приміром, спалювали наші будинки й наші книжки?

— У нас немає книжок.

— А якби були?

— Може, у вас є? — Бітті повільно опустив і підвів повіки.

— Ні. — Монтег наче відчув легесенький доторк прохолодного вітру.

«От я дурний, — подумав Монтег, — я ж сам себе виказую!»

— Я хочу сказати, — провадив він, — що в давні часи, коли будівлі ще не були вогнетривкими... — Нараз йому здалося, ніби то не він промовляє ці слова, говорила ж за нього Кларіс Маклелен. — Хіба тоді пожежники не гасили пожеж, замість того, щоб розпалювати їх?

— Оце здорово! — Стоунмен і Блек разом вихопили з кишень пожежні статути й поклали перед Монтегом. І Монтег прочитав добре знайомі рядки:

«Правила

1. За сигналом тривоги виїжджати негайно.

2. Швидко розпалювати вогонь.

3. Усе спалювати дотла.

4. Негайно повертатися до пожежної станції.

5. Бути напоготові до нових сигналів тривоги».

Всі дивилися на Монтега. Він не ворухнувся. Раптом пролунав сигнал тривоги. Закалатав дзвін під стелею. Чотири стільці миттю спорожніли. [...]

Монтег схопив шолом, що висів на стіні, вибіг, стрибнув у машину, і вона помчала, а нічний вітер розносив виття сирени й могутній гуркіт металу.

Це був облуплений триповерховий будинок у старій частині міста. Йому було не менш як сто років.

Двигун пирхнув і зупинився. Бітті, Стоунмен і Блек уже бігли по тротуару, незграбні у грубих вогнетривких комбінезонах. Монтег подався за ними.

Вони розтрощили вхідні двері й схопили жінку, дарма що та й не намагалася тікати. Вона стояла, похитуючись, втупившись у порожню стіну перед собою. Її вуста безгучно ворушились, а в очах застиг такий вираз, ніби вона силкувалася щось пригадати; нарешті пригадала, і вуста заворушилися знову:

— «Будьте мужнім, Рідлі. Божою ласкою ми сьогодні засвітили в Англії таку свічку, якої, я певен, їм ніколи не загасити».

Із приголомшливою байдужістю Бітті дав жінці ляпаса.

Стоунмен простяг карту тривоги з копією телефонограми на звороті: «Є підстави підозрювати горище будинку № 11, Елм-стріт, Сіті, Е.Б.».

— Це пані Блейк, моя сусідка, — мовила жінка, глянувши на ініціали.

— Гаразд, хлопці, ставайте до роботи!

За мить пожежники бігли по сходах, виламували сокирами незамкнені двері, — спотикалися, галасували, наче ватага шкодливих хлопчаків. Книжки лавиною ринули на Монтега, коли він, здригаючись, дерся вгору стрімкою драбиною. Зненацька Монтег страшенно розлютився. Як усе недобре склалося! Досі все було. Спочатку приїздила поліція, жертві заклеювали рота пластирем, зв’язували і кудись відвозили. Коли прибували пожежники, будинок уже був порожній.

Але сьогодні хтось помилився. Ця жінка псувала усталений ритуал. Це непорядок! Неправильно! Зненацька Монтег страшенно розлютився.

Книжки гупали по руках і плечах Монтега, падали на його зведене догори обличчя. Якась книжка, наче білий голуб, покірливо опустилась йому просто в руки, тремтячи сторінками-крилами. Він міцніше вхопив книжку і з божевільною нерозважливістю притис її до грудей. Нагорі пожежники ворушили купи журналів, здіймаючи куряву. Журнали падали, наче підстрелені птахи, а жінка внизу стояла, ніби маленька дівчинка, серед цих мертвих тіл.

Ні, сам Монтег не зробив нічого — то все його рука, в якої був свій мозок, своє сумління; ця рука зненацька стала злодійкою. Ось вона пірнула під пахву, притисла книжку до спітнілого тіла і виринула, вже порожня, зі спритністю чародія! Дивіться, нічого немає! Нічого!

Ввімкнули помпи, і струмені холодного гасу ринули з баків. Кожну книжку, кожну кімнату було полито гасом. Тоді всі квапливо спустились униз. Монтег, похитуючись і задихаючись від випарів гасу, йшов останній.

— Виходьте! — наказали вони жінці.

Вона стояла навколішки серед книжок, торкаючись їхніх просякнутих гасом шкіряних і картонних палітурок, обмацувала золоте тиснення, з німим докором дивлячись на Монтега.

— Не матимете ви моїх книжок, — проказала вона.

— Ви знаєте закон, — відповів Бітті. — Де ваш глузд? У книжках повно суперечностей. Облиште все! Людей, про яких ідеться в цих книжках, ніколи не було. Ну-бо, ходімо! Зараз будинок займеться, — сказав Бітті.

Пожежники незграбно простували до дверей. Вони озирнулися на Монтега, який ще стояв коло жінки.

— Не можна ж її залишати тут! — рішуче заявив він.

— Пора повертатися до пожежної станції. А ці фанатики завжди намагаються заподіяти собі смерть, річ відома. — Бітті підніс руку з запальничкою.

Монтег доторкнувся до жінчиного ліктя.

— Ходімо зі мною.

— Ні, — відказала та. — Але вам — дякую.

— Рахую до десяти, — мовив Бітті. — Один. Два.

— Я волію залишитися тут. Можете не рахувати, — сказала жінка й розтулила кулак — на долоні лежала якась тоненька паличка.

Звичайний собі сірник. Але, забачивши його, пожежники метнулися геть із дому. Брандмейстер Бітті позадкував до виходу. На червоному обличчі Бітті, який зашпортавсь у дверях, промайнув страх. Жінчина рука судомно стиснула сірника. Повітря було просякнуте випарами гасу.

Книжка, яку Монтег заховав під пахву, калатала в груди, немов серце.

Монтег відчув, що мимохіть задкує до дверей слідом за Бітті, тоді сходами вниз, через лужок. Жінка вийшла за ними, зупинилась на ґанку і зміряла їх спокійним поглядом, але в цьому спокої виразно відчувався осуд.

Монтегові перехопило подих — жінка на ґанку тернула сірником об поруччя. З будинків на вулицю вибігали люди.

Назад поверталися мовчки, не дивлячись один на одного. Монтег сидів попереду з Бітті. «Саламандра» круто повернула за ріг і помчала далі.

— Рідлі, — нарешті промовив Монтег.

— Що? — спитав Бітті.

— Вона сказала «Рідлі». Коли ми ввійшли, вона пробурмотіла якісь дивні слова: «Будьте мужнім, Рідлі». І ще щось... щось іще...

— «Божою милістю ми сьогодні засвітимо в Англії таку свічку, якої, я вірю, їм ніколи не загасити», — промовив Бітті.

Після цих слів Стоунмен і Монтег здивовано глянули на брандмейстера. Бітті потер підборіддя.

— Чоловік на ймення Латімер сказав це чоловікові, якого звали Ніколас Рідлі, коли їх за єресь спалювали живцем на багатті в Оксфорді шістнадцятого жовтня тисяча п’ятсот п’ятдесят п’ятого року.

Монтег і Стоунмен знов перевели погляд на дорогу.

— Я геть напханий всякими цитатами й висловами, — сказав Бітті. — Та й більшість брандмейстерів так само. Інколи собі дивуюсь...

[...] Мілдред, схилившись над ліжком, зацікавлено дивилася на нього. Він відчував її присутність, бачив її, не розплющуючи очей, — волосся, спалене хімічною фарбою, ламке, мов солома, очі, наче прикриті невидимими більмами, намальовані закопилені вуста, худорляве від дієти, сухе, ніби тичка, тіло, біла, як сало, шкіра. Іншою вона йому й не пригадувалась...

— Дай мені таблетку аспірину й води.

— Треба вставати, — відказала вона. — Вже полудень. Ти проспав на п’ять годин більше, ніж звичайно.

— Ти можеш це зробити заради хворої людини?

— Ти ніколи досі не хворів.

— Так, а тепер хворий. На роботу не піду. Зателефонуй Бітті.

— Ти так дивно поводився вночі. — наспівуючи, вона підійшла до нього.

— Ти нічого не хочеш запитати про вчорашній вечір? — сказав він. — Ми спалили з тисячу книжок. І жінку.

— Ну? Ти що, хочеш, щоб я сама подзвонила брандмейстерові Бітті?

— Так, я ж сказав!

— Не кричи!

— Я не кричу, — він підвівся в ліжку. Раптом його охопила лють і він, спаленівши, аж затрусився. — Мілдред, що ти скажеш, якщо я піду з роботи?

— Ти хочеш усе покинути? Лише тому, що якась жінка з книжками...

— Якби ж ти її бачила, Мілдред!

— Вона ніхто для мене; хай би не тримала книжок. Вона знала, що за це доведеться відповідати. Ненавиджу її. Через неї ти хочеш піти з роботи, і не встигнеш оком змигнути, як нас викинуть на вулицю — і не буде нічого!

— Ти там не була, ти не бачила, — промовив Монтег. — Певне, в книжках є щось таке, чого ми не можемо навіть уявити собі, тому ця жінка залишилась у будинку, охопленому вогнем. Хто піде на смерть отак, ні сіло ні впало?

— Вона просто дурна.

— Не дурніша за нас з тобою, а може, й розумніша. А ми її спалили.

З вітальні долинали звуки танцювальної музики.

— І річ не тільки в тому, що та жінка померла, — вів далі Монтег. — Учора я думав про книжки. І вперше зрозумів, що за кожною стоїть людина. Людина плекала свої думки. Хтось, може, поклав усе життя, щоб записати те, що думав, що бачив, а тут з’являюся я і — ф’юїть! — все перетворено в попіл.

[...] Брандмейстер Бітті сів у найзручніше крісло. Він неквапливо натоптав тютюном і запалив інкрустовану міддю люльку, випустивши велику хмару диму.

— Ось надумав завітати, провідати хворого.

— А як ви здогадалися, що я хворий?

Бітті посміхнувся звичайною посмішкою, показавши білі мов цукор зуби.

— Та бачив я, що воно до того йде. Коли ви одужаєте?

— Завтра. Може, післязавтра. На початку наступного тижня.

Бітті пахкав люлькою.

— Кожен пожежник, раніше чи пізніше, проходить через це. І йому треба допомогти; треба, щоб він знав історію професії. Зараз я вам дещо поясню. Отож ви запитаєте, як це все — тобто наша робота, — почалася. Почалася десь під час так званої громадянської війни. Але по-справжньому діло пішло на лад лише з впровадженням фотографії. А потім, на початку двадцятого століття — кіно, радіо, телебачення; дуже скоро все стало масовим. Оскільки все стало масовим, то все й спростилося, — провадив Бітті. — Колись книжками цікавилися тільки одиниці. Отже, й книжки могли бути різними. Світ був простий. Зміст фільмів, радіопередач, журналів, книжок зменшився до певного стандарту, розумієте?

— Здається, так, — відповів Монтег.

— Уявіть собі людину дев’ятнадцятого століття — коні, собаки, карети, повільний темп життя. Потім двадцяте століття — темп прискорюється. Обсяг книжок зменшується. Стисле видання. Переказ. Екстракт. Твори класиків скорочуються до п’ятнадцятихвилинної радіопередачі. Далі ще більше: один стовпчик тексту, який можна прочитати за дві хвилини. Чимало людей ознайомилися з «Гамлетом», прочитавши одну сторінку переказу в збірнику, який твердив: «Нарешті ви зможете прочитати всіх класиків! Не відставайте від своїх сусідів!» Ось вам інтелектуальний стандарт, що панував минулі п’ять століть. А тепер, Монтег, переказ переказу! Політика? Відцентрова сила викинула геть усі непотрібні, зайві, шкідливі думки!..

Мілдред узялася розправляти простирадло. Серце Монтега тьохнуло і завмерло, коли її руки торкнулися подушки. Нараз вона смикнула його за плече, щоб він трохи підвівся і дав їй змогу витягти подушку, підбити її і знову покласти йому за спину. Може, вона скрикне й широко розплющить очі, або просто, засунувши руку під подушку, запитає: «Що це?» — і зі зворушливою наївністю покаже сховану книжку.

— Термін навчання в школах скорочується, дисципліна знижується, філософія, історія, мови скасовуються, англійській мові й правопису приділяється дедалі менше уваги, зрештою, про них майже зовсім забувають. Життя коротке, отож треба перш за все працювати, а після роботи розважатися досхочу. І навіщо навчатися чогось іншого, крім уміння натискувати на кнопки, вмикати перемикачі і загвинчувати гайки?..

— Дай-но я поправлю подушку, — сказала Мілдред.

— Та дай ти мені спокій, ради бога! — люто крикнув Монтег.

Бітті здивовано глянув на них. Рука Мілдред застигла під подушкою. Пальці обмацували книжку. Цікавість на її обличчі змінилася надзвичайним подивом. Губи її розтулились... Зараз вона запитає...

— З театрів треба викинути все, крім клоунади. Треба якнайбільше спортивних ігор, розваг, треба, щоб людина завжди перебувала в натовпі, щоб її не покидало відчуття стадності — тоді вона не матиме часу думати, чи не так? Більше книжок з малюнками. Більше фільмів. А поживи для розуму менше й менше...

Мілдред вийшла, гримнувши дверима.

— Журнали перетворились у якийсь різновид ванільного сиропу. Книжки стали схожі на підсолоджені помиї. Ну і, звичайно, еротичні журнали. Ось так, Монтег. І все це відбулося без будь-якого втручання зверху, без уряду. Технологія і масовість ужитку — ось що, хвалити бога, призвело до сучасного становища. Тепер завдяки їм ви завжди можете бути щасливим: читайте собі комікси, солоденькі любовні сповіді чи торговельно-рекламні видання.

— Гаразд, але до чого тут пожежники? — запитав Монтег.

— Ну, це дуже просто. Коли школи почали випускати дедалі більше бігунів, стрибунів, автогонщиків, льотчиків, механіків, ремісників замість дослідників, критиків, учених і людей мистецтва, слово «інтелектуал», звісно, стало лайкою, і це справедливо. Людині притаманна неприязнь до всього незвичайного. Пригадайте, адже у вашому класі був який-небудь обдарований хлопчина, що краще за інших читав і відповідав, а решта учнів сиділи, мов бовдури, і глибоко ненавиділи його? Ми всі повинні бути однакові. Не вільні й різні від народження, як сказано в конституції, а просто однакові, і тоді всі будуть щасливі, бо не буде велетів, перед якими треба схилятися в шанобі, на яких треба рівнятись. Отак! А книжки — це заряджена рушниця в помешканні сусіда. Спалити її! Зруйнувати людський розум!. Так-от, на пожежників були покладені нові обов’язки — стежити, щоб нічого не бентежило нашого розуму. Це ми, Монтег, — ви і я. Ми не можемо дозволити заворушень. Потрібні безтурботність і спокій. Знищити все, ще викликає тривогу! У сміттєспалювальну піч!.. Вогонь палає, вогонь очищає.

— У сусідньому будинку, жила дівчина, — повільно промовив Монтег. — Її вже немає, здається, померла. Вона була не така. Як... як це могло трапитися?

Бітті всміхнувся.

— На щастя, такі дивачки, як вона, зустрічаються рідко. Ми вміємо знищувати небажані прояви ще в зародку. Головне — спокій, Монтег! Влаштовуйте різні конкурси. Напихайте людям голови інформацією, яку не можна перетравити; захаращуйте їх нічого не вартими «фактами», аби вони переситилися, аби відчували себе «чудово поінформованими». І тоді вони вважатимуть, що думають, що рухаються вперед, хоч насправді й стоять на місці. І вони будуть щасливі. Той, хто вміє розібрати й зібрати телевізорну стіну, щасливіший за того, хто намагається виміряти й математично обчислити Всесвіт, бо той Всесвіт не можна ні виміряти, ні обчислити, не відчувши власної мізерності і нікчемності. До дідька! Краще давайте нам клуби, вечірки, фокусників, карколомні трюки, реактивні автомобілі, секс і героїн, якнайбільше того, що викликає автоматичні рефлекси! — Бітті підвівся. — Я мушу йти. Лекцію закінчено. Вам слід запам’ятати, Монтегу, що ми — борці за щастя, і ви, і я, й решта наших колег. Тримайтеся, Монтегу! Не дайте потокові меланхолії та похмурої філософії затопити світ. Ви, мабуть, не уявляєте, як ви потрібні в цьому щасливому світі сьогоднішнього дня.

Бітті потис безживну руку Монтега. Той нерухомо сидів на ліжку — здавалося, він не поворухнеться, хоч хай падає на нього стеля.

— Ще одне наостанок, — мовив Бітті. — Принаймні хоч раз за життя кожного пожежника буває така хвилина: йому раптом захочеться дізнатися, що ж написано? І так захочеться, що немає сили боротися. Так-от, Монтегу, повірте, мені свого часу довелося прочитати кілька книжок, і кажу вам: у них нічогісінько немає! Нічогісінько, чому можна було б повірити чи навчити інших. [...]

Частина друга. РЕШЕТО І ПІСОК

[...] «Монтегу, — сказав він сам до себе, — ти таки дурний. Але що робити? Повідомити про книжки, забути про них?» — Він знову розгорнув книжку.

«Бідна Міллі, — думав він. — Бідний Монтег. Адже й ти нічого не можеш втямити в них. Де знайти вчителя, коли змарновано стільки часу?»

Монтег знову згадав, як у парку випадково зустрів одного старого у чорному одязі, як той похапцем сховав у кишеню книжку. У розмові із незнайомцем виявилося, що він — колишній викладач англійської мови, який дуже давно став безробітним, оскільки його професія виявилася не потрібною людям. Чоловік помітно нервував, однак назвав своє ім’я (професор Фабер) і написав Монтегу адресу і номер телефону. Монтег зателефонував Фаберу і повідомив, що до його рук потрапив примірник Святого Письма, який, вочевидь, став останнім у їхніх краях. Взявши врятовану від вогню Біблію, пожежник пішов до професора, щоб вирішити, як діяти далі.

— Хто там?..

Двері повільно відчинилися. Визирнув Фабер — він здавався дуже кволим і переляканим. Вигляд у старого такий, ніби він багато років не виходив надвір. Раптом його погляд упав на книжку під пахвою Монтега — і старий ураз перемінився, тепер він уже не був ані таким старезним, ані кволим.

— Пробачте, доводиться бути обережним. — Він не зводив очей з книжки. — Отже, це правда. — Монтег увійшов. Фабер зачинив двері. — Сідайте. — Він задкував, не відриваючи погляду від книжки, наче боявся, що вона щезне, коли він хоч на мить відведе від неї очі. — Ця книжка... Можна мені...

— Так-так, пробачте, — Монтег простягнув йому книжку.

— Я не релігійна людина, але стільки часу минуло відтоді, як... — Фабер перегортав сторінки, зупиняючись то тут, то там. — Така сама, точнісінько така, якою я її пам’ятаю... Боже мій, скільки було гарних книжок, аж поки ми дозволили знищити їх! — Він погортав сторінки. — Пане Монтегу, перед вами боягуз. Я бачив, що робиться, знав, що буде, але нічого не робив. І коли надумали палити книжки, використовуючи для цього пожежників, я трохи поремствував — і впокорився, бо ніхто не підтримав мене. Тепер скажіть мені, чого ви прийшли?

— Я хочу навчитися розуміти те, що читаю.

— Ви безнадійний романтик, — сказав Фабер. — Книжки — лише одне із вмістилищ, де ми зберігаємо те, що боїмося забути. В них немає чарів. Чари в тому, що вони говорять, у тому, як вони зшивають клапті Всесвіту в єдине ціле. У цієї книжки є пори, вона дихає. Вона має обличчя. Ви можете закрити книжку і сказати їй: «Почекай!» Ви її володар. Але хто вас вирве з пазурів, що хапають вас, коли ви вмикаєте телевізорну вітальню? Вона ліпить із вас що завгодно.

— Я можу діставати книжки. Якщо книжки справді такі цінні, чи не можна дістати друкарський верстат і надрукувати кілька примірників? Ми б...

Поки вони розмовляли, над будинком мчали бомбардувальники, тримаючи курс на схід. Співрозмовники замовкли, прислухаючись до могутнього ревища реактивних двигунів, відчуваючи, як від нього все стрясається у них всередині.

— Потерпіть, Монтегу... Наша цивілізація мчить до загибелі.

— Але хтось мусить бути напоготові, аби відбудовувати після вибуху?

— Хто? Нагадувати тим, хто врятувався, що людина має й добрі риси? Та вони лише назбирають каменюк і заходяться жбурляти ними одне в одного! Йдіть додому, Монтегу. Навіщо марнувати свої останні години на те, щоб кружляти по клітці й переконувати себе, що ти не білка в колесі?

— Отже, вам уже все байдуже?

— Ні, не байдуже, — я аж хворію через це... Монтегу, у вас є гроші? Ми можемо надрукувати кілька книжок і чекати, коли почнеться війна, яка зруйнує заведений порядок і дасть нам потрібний поштовх.

Вони обоє дивилися на книжку, що лежала на столі.

— Я намагався запам’ятати, — сказав Монтег. — Але я боюся, що Бітті розрадить мене, і я знову стану таким, як був. Адже лишень тиждень тому, поливаючи книжки гасом зі шланга, я думав: «Оце весело!»

Старий кивнув.

— Той, хто не створює, мусить руйнувати. Стара як світ істина. Психологія неповнолітніх правопорушників.

— Можете ви мені хоч якось допомогти? Ввечері у мене розмова з брандмейстером Бітті, мені потрібна підтримка. Боюся, що я захлинусь у зливі його красномовства. [...]

Під стелею депо задзеленчав сигнал тривоги. В іншому кутку кімнати цокотів телетайп, записуючи адресу. Брандмейстер Бітті повільно підійшов до телетайпа і відірвав стрічку. Побіжно глянув на адресу. Усі дивилися на нього.

— А тепер — ворушіться! Хутко беріть інструмент! — Бітті підвівся...

[...] Вони завернули за ріг — сирена ревіла, скреготали гальма, вищали шини. Рожеві щоки Бітті наче світилися в пітьмі. Він жорстоко посміхався.

— Ось ми й приїхали!

«Саламандра» різко зупинилася. З неї, квапливо й незграбно зіскакуючи, посипалися люди. Пожежники, схожі у своїх незграбних чоботях на калік, розбігалися безшумно, мов павуки. Бітті стежив за виразом обличчя Монтега.

— Що з вами, Монтегу?

— Послухайте, — промовив той, — ми ж зупинилися біля мого дому.

Частина третя

ВОГОНЬ ГОРИТЬ ЯСНО

[...] — Ну, — сказав Бітті, — ось ви й маєте, що хотіли. Друзяка Монтег хотів долетіти до сонця, а тепер, коли обпалив крильця, дивується, як це могло трапитися. Кожен чомусь вважає, навіть цілком певен, що з ним не може статися ніякого лиха. Для мене не існує ані наслідків, ані відповідальності. Але ж вони є! Та годі про це. Я хочу, щоб ви особисто виконали цю роботу. Але не з гасом і сірником, а з вогнеметом. Ваш дім — вам і прибирати. Механічний пес тут поблизу, тож не наробіть дурниць. Готові? Вогонь... Коли закінчите, знайте, що ви заарештовані, — пролунав голос Бітті.

Двері відчинилися по сходах збігла Мілдред, наче в кошмарному сні, тримаючи в закляклій руці валізу. Таксі рвонуло з місця і зникло в кінці вулиці.

[...] Приємно було дати волю гніву. Будинок завалився купою чорного жару й чорної золи. Він лежав, укритий ковдрою сонного рожево-сірого попелу, і султан диму хитався над ним, здіймаючись високо в небо. Вистава закінчилась.

Монтег двічі пробував заговорити і, нарешті зосередившись, він спитав:

— Це моя дружина подала сигнал тривоги?

Бітті кивнув.

— Так чи інакше, ви все одно попались би. Ви уявили собі, що можете творити чудеса вашими книжками. Але ні, світ залюбки обходиться без них. Дивіться, до чого вони вас призвели: ви по зав’язку загрузли в трясовині.

Монтег навіть не поворухнувся. В душі кипіло, переверталося, коліна підкошувалися від надмірного тягаря втоми, гніву. Подумки Монтег тікав, рятувався, залишивши своє мертве, замащене сажею тіло на поталу цьому божевільному.

Бітті щосили вдарив його в голову — і Монтег, заточившись, подався назад.

— Ми вистежимо й вашого приятеля, і тоді йому буде непереливки.

— Ні! — скрикнув Монтег.

Він посунув запобіжник вогнемета. Бітті кинув бистрий погляд на Монтегові пальці; очі його ледь розширилися. Бітті глузливо посміхався.

— Ми завжди палили не те, що треба... — спромігся вимовити Монтег.

— Дайте сюди вогнемет, — сказав Бітті. Усмішка застигла на його вустах.

Але за мить він перетворився на вогняний клубок, на ляльку, що стрибала, корчилася, лементувала; в ній не залишилося нічого людського — вогняна куля качалася по лужку, бо Монтег випустив у неї довгий струмінь рідкого полум’я. Щось засичало, ніби хтось смачно плюнув на розжарену грубу. Монтег заплющив очі, закричав, він намагався заткнути вуха руками, щоб не чути цих звуків. Бітті підстрибував, падав, знову підводився і нарешті скоцюрбився, обм’як, мов воскова лялька на вогні, й затих. Два інших пожежники закам’яніли, мов бовдури. Монтег, насилу подолавши напад нудоти, наставив на них вогнемет.

— Поверніться!

Вони підкорилися; піт струменів по їхніх посірілих, мов виварене м’ясо, обличчях; Монтег ударив по голові одного, другого. Вони впали і застигли. [...]

Зрештою Монтег дістався будинку Фабера, який уже божеволів від невідомості. Старий взяв гроші на видання Біблії і повідомив, що вдосвіта поїде з міста до знайомого друкаря. Монтегу Фабер порадив тікати з міста. За його словами за річкою у лісах біля покинутої залізниці живуть такі ж, як і він, втікачі. Головне не зволікати, тому що поліція привезла в місто нового механічного пса, який швидко вистежить Монтега. Чоловік зрозумів, що його переслідування наживо транслюється по телебаченню та радіо. Щойно він на вулицях міста потрапить в об’єктив телекамери на вертольоті, як його одразу ж заарештують.

Він швидко біг від будинку до річки. Монтег тікав. Він відчував наближення механічного пса — немов подих осені, холодний, сухий і легкий, наче подув вітру, від якого навіть не хитається трава. Вертольоти наближалися щільною зграєю, наче мошва, що злітається на світло. Він побіг. Провулок, вулиця, провулок, вулиця, і, нарешті, запах річки. Він закричав, наче цей крик міг підштовхнути його, допомогти пробігти останню сотню кроків.

[...] Він уже проплив ярдів із триста за течією, коли механічний пес прибіг до річки. Вгорі свистіли величезні пропелери вертольотів. Снопи світла падали на воду, і Монтег пірнув, рятуючись од сліпучого блиску, схожого на сяйво сонця, що раптом проглянуло крізь хмари. Він відчув, як річка м’яко несе його далі й далі, в пітьму. Зненацька промені прожекторів перекинулися на берег, вертольоти повернули до міста, наче натрапили на новий слід, і незабаром зникли. Зник і пес. Залишилися тільки холодна річка і Монтег, який плив серед раптової тиші, віддаляючись од міста, вогнів і погоні, віддаляючись геть від усього. [...]

Течія прибила його до берега. Він огледівся — перед ним лежала темна рівнина; зелені пагорби й ліси чекали до себе Монтега. Він боявся, що на березі його спостигне механічний пес. Чому погоня повернула до міста? Монтег прислухався. Тиша. Темрява, і ця місцевість, і мільйон запахів, які долинали з вітром, що холодив мокре тіло, — все це разом навалилося на Монтега. І раптом у пітьмі — шурхіт, чиясь тінь, двоє очей. Механічний пес!

Стільки пробігти, так утомитися, мало не втопитись, стільки перестраждати — і, раптом... Механічний пес! Монтег несамовито закричав, закричав передсмертним криком: він уже більше не міг цього витримати... Тінь метнулась вбік. Очі щезли. Сухим дощем посипалося листя. Олень. Монтег почув дихання звіра, запах моху; дерева бігли на нього з глупої ночі, в такт його серцебиттю.

Земля була встелена листям. Монтег ішов, наче вбрід переходив суху річку, що пахла гвоздиками й теплим пилом. Скільки різних запахів! Він зупинився, вдихаючи запахи землі; що глибше він їх удихав, то відчутнішим ставав для нього навколишній світ. Порожнечі в Монтегові вже не було. [...]

Через півгодини, змерзлий, обережно ступаючи, він побачив попереду вогонь. Вогонь блиснув, щез, знову з’явився-блимав, наче око. Монтег почав підкрадатися до нього. Полум’я повільно коливалося, вигравало білим і червоним. Вогонь нічого не спалював: він грів! Вогонь блиснув, щез, знову з’явився-блимав, наче око. Монтег почав підкрадатися до нього. Полум’я повільно коливалося, вигравало білим і червоним. Вогонь нічого не спалював: він грів!

Монтег бачив руки — вони простягалися до вогню; видно тільки руки людей — тіла тонули в темряві. Він і не гадав, що вогонь може не тільки забирати, а й давати. Навколо вогнища панував спокій, спокій проступав на обличчях людей. Монтег рушив до цієї особливої тиші, від якої, здавалося, залежала доля світу. Почулися голоси; люди про щось балакали, але він не міг добрати, про що саме. Монтег відступив у темряву. І тоді чийсь голос озвався до прибулого:

— Гаразд, виходьте вже! Та не бійтеся. Ласкаво просимо до товариства.

Монтег повільно підійшов до вогнища; круг нього сиділи п’ятеро літніх чоловіків у синіх бавовняних штанях і куртках. Він не знав, що їм сказати.

— Сідайте, — мовив старий, що, певне, був і за старшого. — Хочете кави?

Монтег боязко сьорбнув — люди зацікавлено поглядали на нього. Обличчя людей, що сиділи біля вогнища, заросли бородами, але бороди охайні. Руки в цих людей чисті. Вітаючи гостя, всі підвелись, а тепер знов сиділи.

— Дякую, — сказав він. — Щиро дякую.

— Просимо ласкаво, Монтегу. Моє прізвище Гренджер.

— Ви знаєте, як мене звуть? — здивовано запитав Монтег.

Гренджер кивнув на портативний телевізор біля вогнища.

— Ми стежили за погонею. Ми здогадалися, що ви пірнули в річку, коли вертольоти раптом повернули до міста. Там відбувається щось дивне.

Гренджер увімкнув телевізор. Диктор кричав:

— Погоня триває в північній частині міста! Поліцейські вертольоти скупчуються в районі Вісімдесят сьомої вулиці і Елм Гроув парку!

Гренджер кивнув.

— Так-так, вони тепер просто розігрують погоню. Вам пощастило збити їх зі сліду ще біля річки. Але вони не можуть про це сказати. Отже, чимшвидше потрібна розв’язка! Ось вони і вистежують жертву, щоб ефектно завершити цей балаган. Хвилин через п’ять Монтега зловлять! Дивіться! От зараз який-небудь бідолаха вийде на прогулянку. Якийсь химерник, дивак. Не думайте, що поліція не знає таких диваків, що полюбляють гуляти вдосвіта, просто так чи з безсоння. Поліція стежить за ними місяцями, роками. О боже, дивіться!

Люди біля вогнища подалися вперед.

На екрані з-за рогу вулиці з’явився чоловік. Об’єктив телекамери вихопив механічного пса. Вертольоти спрямували десятки прожекторів. Диктор закричав:

— Це Монтег! Погоню завершено!

Ні в чому не винний чоловік спантеличено зупинився, тримаючи в руці запалену сигарету. Він дивився на пса й не міг збагнути, що це таке. Либонь, він так нічого й не зрозумів. Телекамери показували згори. Пес піднявся в повітря — блиснула голка. Тієї ж миті пес упав на чоловіка. Він кричав, кричав, кричав!.. Широкий план. Тиша. Нарешті з темного екрана пролунав голос диктора.

— Пошук завершено, Монтег мертвий. Злочин проти суспільства покарано.

Гренджер вимкнув телевізор. Монтег нічого не відповів; він здригався всім тілом і не зводив очей із порожнього екрана. Гренджер доторкнувся до плеча.

— Вітаю з воскресінням. Тепер не завадить познайомитися з нами. Це Френд Клемент, колишній завідувач кафедри в Кембриджському університеті, ще до того, як Кембридж перетворили на атомно-інженерне-училище. А це доктор Сіммонс із Каліфорнійського університету, ось професор Уест... Превелебний отець Падовер тридцять років тому виголосив кілька проповідей і протягом одного тижня втратив усіх парафіян через свої погляди. Ну, а я написав книжку під назвою «Належні стосунки між особою і суспільством» — і ось я тут! Ласкаво просимо до нас, Монтегу! Багато років тому я вдарив пожежника, коли він прийшов палити мою бібліотеку. Відтоді доводиться переховуватися. Хочете пристати до нас? Що ви можете нам запропонувати?

— Нічого. Я думав, у мене є частина Екклезіаста і, може, трохи з «Одкровень Іоанна Богослова», але тепер у мене навіть цього нема.

— Екклезіаст — це непогано. Де ви його зберігали?

— Тут, — Монтег доторкнувся рукою до чола.

— А, — усміхнувся Гренджер і кивнув головою. — Це чудово! — Гренджер обернувся до священика. — Є в нас Екклезіаст?

— Так. Чоловік на ймення Гарріс з Янгстауна.

— Монтегу, — Гренджер міцно стис Монтегове плече, — будьте обережні. Бережіть себе. Коли трапиться щось із Гаррісом, ви будете Екклезіаст!

— Але я все забув!

— Ніщо не зникає безслідно. Це прийде само собою. Людська пам’ять схожа на фотоплівку. Монтегу, хотіли б ви прочитати «Республіку» Платона?

— Звичайно!

— Так ось, я — це «Республіка» Платона. Дозвольте познайомити вас з Джонатаном Свіфтом, автором «Подорожі Гуллівера». А цей добродій — Чарльз Дарвін. Ось Ейнштейн. Ось ми всі перед вами — Гаутама Будда і Конфуцій, — до ваших послуг. Ми також Матфей, Марко, Лука та Іоанн. — Вони засміялися.

— Цього не може бути! — вигукнув Монтег.

— Ми всі — уривки історії, літератури, міжнародного права; Байрон, Макіавеллі1, Христос — усе тут, у наших головах. Якщо нас знищать, то загинуть і всі знання, що ми зберігаємо, загинуть, може, назавжди. Ми мандруємо собі, ночуємо в горах. Наша організація розкидана по всій країні. Тепер нам дуже важко; ми чекаємо, щоб скоріше почалась і закінчилася війна. Це жахливо, але ми нічим не можемо зарадити. Коли закінчиться війна, тоді придамося й ми для чогось.

1 Макіавеллі Нікколо (1469-1527) — італійський мислитель, письменник.

— Чи багато вас?

— Тисячі, з вигляду ми нетяги, але в головах у нас цілі бібліотеки. Ми обкладинки, які захищають книжки від пошкоджень, і нічого більше. Дехто з нас живе у невеличких містах. А коли закінчиться війна, тоді якогось дня книжки можна буде написати знову; ми скличемо всіх цих людей, і вони прочитають напам’ять усе, що знають, а ми все надрукуємо на папері.

— Чому ви мені довіряєте? — запитав Монтег.

— Досить одного погляду на вас. Місто ніколи так не вшановувало нас і не влаштовувало погоні за нами. Кілька диваків з головами, напханими віршами, — це не дуже небезпечно для них. А вам добряче перепало.

Монтег намагався розгледіти обличчя своїх супутників, старі, втомлені, покреслені зморшками. Він шукав на них радісного виразу, рішучості, торжества над майбутнім, але нічого такого не бачив.

— Не намагайтеся скласти собі враження про книжки за їхніми обкладинками, — сказав хтось. Усі неголосно засміялись і пішли вниз за течією.

Почувся оглушливий скрегіт — у небі промчали реактивні літаки й зникли, перш ніж подорожани встигли глянути вгору. Монтег подивився туди, де за річкою лежало місто; зараз там була тільки слабка заграва.

Гренджер стояв поруч і теж дивився на місто.

— Мій дід казав: «Кожен має щось залишити після себе. Сина, чи картину, чи побудований дім, чи хоч би стіну або пару пошитих власноруч черевиків. Або сад, посаджений своїми руками. Щось, чого торкалися твої руки, в чому після смерті твоя душа знайде собі притулок». Мій дід був скульптор. Він говорив мені: «Дивися на все з подивом, живи так жадібно, ніби через десять секунд помреш. Намагайся побачити світ. Він прекрасніший за будь-яку мрію, створену на фабриці й оплачену грішми. Не проси гарантій, не шукай спокою — його зараз не існує на білому світі. А коли і є, то він родич мавпи-лінивця, що висить день і ніч на дереві вниз головою і спить, спить протягом усього життя».

— Дивіться! — вигукнув Монтег.

Цієї миті почалася й закінчилася війна. Миттєвий спалах і ледь чутний рух. Протягом цієї миті там, нагорі, на висоті десяти, п’яти, однієї милі промчали реактивні літаки, й наче пригорща зерна, почали падати на ще заспане місто бомби. А за наступні три секунди ворожі літаки вже зникли ген за небокраєм.

Монтег на якусь мить затримав бомби в повітрі, затримав розумом і руками, безпорадно простягнутими. «Тікайте!» — кричав він до Фабера, до Кларіс. «Рятуйся, тікай звідти!» — кричав до Мілдред. Та раптом згадав: Кларіс мертва. А Фабер поїхав із міста — десь глибокими міжгір’ями мчить по країні автобус. А Мілдред?.. «Рятуйся, тікай!»

Монтег, падаючи долілиць, побачив, відчув, як Мілдред закричала, і тієї миті весь готель завалився, впав на неї і разом із тоннами цегли потяг її вниз, на голови інших людей, а потім разом із ними — нижче, нижче, до самого підвалу, де могутній вибух безглуздо розправився з усіма, раз і назавжди.

Оглушливий вибух струсонув повітря. Вибухова хвиля прокотилася над річкою, перекинула людей, здійняла стовп. Монтег побачив, що місто злетіло в повітря. Оглушливий гуркіт сповістив про його загибель.

Монтег лежав; цементна пилюка запорошила йому очі, набилася в рот крізь міцно стулені губи. Монтег задихався і плакав. І раптом пригадав ще щось. Що це? Так, так, розділи з Екклезіаста і «Одкровень». Частина однієї книжки, частина другої... Екклезіаст, ось він. Притиснувшись до землі, що здригалася від вибухів, він подумки повторював слова, і вони були прекрасні й довершені...

Люди лежали, судомно ковтаючи повітря, мов риби на березі. Люди кричали, — щоб у них не порозривалися барабанні перетинки, щоб не збожеволіти.

Монтег дивився, як поволі влягається густа хмара пилу. Разом із хмарою на землю осідала тиша, даючи живим спокій і час, щоб роздивитися, зрозуміти реальність нового дня. Монтег сів, його супутники теж заворушилися. Мовчки підвівся Гренджер; лаючись, обмацав руки й ноги; по його щоках котилися сльози.

— Усе зрівняли із землею, — сказав він після тривалої мовчанки. — Міста нема, лише жменя попелу. Цікаво, чи багато хто розумів, що так буде?

Хтось чиркнув сірником, запалив його, на вогник поклали суху траву й листя, потім підкинули гілочок. Вогнище розгорілося в ранішньому повітрі. Зійшло сонце. Люди мовчки присунулися до багаття, незграбно схиляючись над вогнем.

— Поснідаємо, а тоді повернемо назад. Ми там будемо потрібні. Фенікс, — раптом сказав Гренджер. — Колись, у давнину, жив на світі дурний птах на ймення Фенікс. Кожні кілька сотень років спалював себе на вогнищі. Мабуть, той птах був кровним родичем людини. Але, згорівши, він щоразу відроджувався, поставав із попелу. І ми, люди, схожі на цього птаха, але маємо одну перевагу — ми знаємо всі дурниці, які наробили за тисячі років.

Він зняв сковорідку з вогню; всі заходилися їсти.

— Тепер підемо проти течії, — вів далі Гренджер. — І пам’ятайте одну важливу річ: самі ми нічого не варті. Ми — ніщо. Але те, що ми зберігаємо в собі, колись може допомогти людям. І коли вони нас запитають, що ми робимо, ми скажемо: згадуємо. Колись ми згадаємо так багато, що зробимо найбільший в історії екскаватор, викопаємо найглибшу з усіх могилу і навіки поховаємо в ній війну. А тепер готуймося в дорогу...

Вони поснідали й загасили багаття. День розгорявся дедалі яскравіше.

Монтег рушив на північ. Озирнувшись, він побачив, що всі йдуть слідом за ним. Здивований, він ступив убік, щоб пропустити Гренджера, але той лише подивився на нього й кивнув. Монтег пішов уперед. Вони йшли мовчки: кожному було про що подумати. Пізніше, коли сонце підіб’ється високо й зігріє їх, вони почнуть розказувати про те, що вони запам’ятали, щоб пересвідчитися: все це збереглося в їхніх головах. Монтег відчув, що і в ньому повільно прокидаються, оживають слова. І коли настане його черга, що він скаже? Що він цього дня може сказати таке, щоб хоч трохи полегшити їм шлях? На все свій час. Так. Час руйнувати і час будувати. Так. Час мовчати і час говорити. Авжеж, це так. Але що це? Що? Є щось таке, щось є, є...

«...I по цей бік, і по той бік річки — дерево життя, що родить дванадцять разів, кожного місяця приносячи плід свій; а листя дерева зцілює народи».

Так, думав Монтег, ось що я скажу їм опівдні... Коли ми прийдемо до міста.

Переклад із англійської Євгена Крижевича

Для тих, хто хоче знати більше

«Книга Екклезіаста, або Проповідника»

Згадана в романі Рея Бредбері «Книга Екклезіаста» є частиною Старого Заповіту. Вважається, що автором цієї книги був син Давида, мудрий цар Соломон, який правив Ізраїльським царством від 965 до 928 року до нашої ери.

Центральною темою твору Соломона є сенс буття людини, істоти, яка не може ні передбачити своєї долі, ні збагнути Божих задумів, тому, на думку царя, найкраще для людини покластися на Божу милість і прожити життя в благості.

«...І побачив я, що перевага мудрости над глупотою така сама, як перевага світла над темрявою: у мудрого очі його — в голові його, а нерозумний ходить у темряві; але дізнався я, що одна доля осягає їх усіх».

«...Усьому свій час, і час усякій речі під небом: час народжуватися, і час помирати; час насаджувати, і час виривати посаджене; час убивати, і час лікувати; час руйнувати, і час будувати; час плакати, і час сміятися; час ремствувати, і час танцювати; час розкидати каміння, і час збирати каміння; час обіймати, і час ухилятися від обіймів; час шукати, і час втрачати; час зберігати, і час кидати; час роздирати, і час зшивати; час мотати, і час говорити; час любити, і час ненавидіти; час війні, і час миру».

«...Усе створив Він прекрасним у свій час, і вклав мир у серце їх, хоча людина не може осягнути діл, які Бог чинить, від початку до кінця. Пізнав я, що немає для них нічого кращого, як веселитися і чинити добре в житті своєму. І якщо яка людина їсть і п’є, і бачить добре у всякій праці своїй, то це — дар Божий. Пізнав я, що все, що чинить Бог, перебуває повік: до того нічого додавати і від того нічого віднімати, — і Бог робить так, щоб благоговіли перед лицем Його. Що було, те і тепер є, і що буде, те вже було, — і Бог воззове минуле»...

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ. КЛАСИЧНА І МАСОВА ЛІТЕРАТУРА

Слово «класичний» походить від латинського classicus — взірцевий. Класичною літературою називають видатні твори, які стали прикладом розквіту певного історико-культурного періоду або втіленням глибоких філософських і естетичних концепцій, актуальних для всього людства і в усі часи.

Класичні твори є культурним здобутком і містять ознаки часу, світогляду суспільства, філософських та естетичних принципів автора, особливості національної культури тощо. Більшість творів, які ви вивчаєте на уроках зарубіжної літератури, належить до безцінних фондів класики.

Класична література часто протиставляється масовій (популярній серед широкого загалу). Митці, психологи і філософи багато дискутують про природу масової літератури і культури (маскульту). У цьому дискусійному питанні вони дійшли висновку, що маскульту в основному притаманні розважальність і комерційність.

Слово «комерція» походить від латинського commercium, яке перекладається як торгівля. Багато хто із продюсерів і видавців вибирають для тиражування твори, які не мають глибокого естетичного і філософського навантаження, однак, на їхню думку, будуть цікаві споживачам своїм сюжетом, системою образів, манерою оповіді тощо. Розповсюджувачі популярних творів чудово розуміють, що масове мистецтво повинно мати комерційний успіх і не завжди може претендувати на місце в культурній спадщині людства. Однак відомо чимало випадків в історії культури, коли класичні твори мали надзвичайний комерційний успіх (наприклад, романи Чарльза Діккенса, картини Сальвадора Далі), і, навпаки, — суто комерційні проекти виявлялися абсолютно не цікавими для публіки.

Масова культура проникає, крім літератури, в образотворче мистецтво, музику, кіно, телебачення, спорт тощо. Вона відповідає моді, потребам у розвагах, враховує психологічний і освітній рівень своїх споживачів.

Утім не варто розглядати твори маскульту як однозначно негативні явища в житті суспільства. Цілком можливо, що якісь із творів популярної літератури стануть у майбутньому класикою, або елітарною літературою.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Готуємося до роботи з твором

  • 1. Розкажіть про дитинство американського письменника Рея Бредбері.
  • 2. Якою була дитяча мрія Рея і як він її реалізував?
  • 3. Поясніть, чому Р. Бредбері називають письменником-фантастом.
  • 4. Що вас вразило в оповіданні «Усмішка» (6 клас)? Яким у цьому творі постає суспільство? Якою є головна ідея оповідання?

Працюємо над текстом твору

  • 5. Що незвичайного було в роботі Гая Монтега?
  • 6. Як, на вашу думку, Кларіс Маклелен ставилася до професії Гая?
  • 7. Що в поведінці Кларіс видавалося дивним для суспільства, в якому вона жила?
  • 8. Якими Кларіс зображує однолітків? Знайдіть у творі відповідну цитату.
  • 9. Поміркуйте, якими бачить влада «правильних» громадян. Хто із героїв роману відповідає «державним стандартам»?
  • 10. Чому випадок на Елм-Стріт став поворотним у долі головного героя?
  • 11. Хто такий Бітті? Яку концепцію суспільного життя він описує? Знайдіть відповідні цитати.
  • 12. Як Бітті пояснює, чому слово «інтелектуал» стало лайливим?
  • 13. Розкажіть, що привело брандмейстера до загибелі. Автор пише, що Бітті не захотів жити. Поміркуйте, чому.
  • 14. Хто такий Фабер? Чому професія вчителів і викладачів стала непотрібною? Як ви розумієте його слова: «Той, хто не створює, мусить руйнувати»?
  • 15. Чому будинок Монтега був спалений? Хто доніс на Гая в пожежну службу?
  • 16. Схарактеризуйте стосунки між Монтегом і Мілдред. Що вас дивує в них?
  • 17. Як Гай потрапив у товариство вигнанців?
  • 18. Що об’єднувало цих людей? У чому полягала їхні цінність для цивілізації?

Узагальнюємо та підсумовуємо

  • 19. Що означає назва роману «451° за Фаренгейтом»?
  • 20. Які дві паралельні реальності існують у романі Рея Бредбері? Що стало причиною того, що інтелектуальна еліта опинилася поза законом?
  • 21. Мілдред сказала Гаю: «Я щаслива. І пишаюсь цим». Поясніть, у чому вбачала щастя Мілдред. А у чому Кларіса Маклелен?
  • 22. Поміркуйте: ваш стиль життя більше нагадує стиль життя Кларіс чи Мілдред? Відповідь обґрунтуйте.
  • 23. Схарактеризуйте образ Гая. Розкажіть, як він змінюється з розвитком подій.

Застосовуємо теоретичні поняття

  • 24. Доведіть, що вивчені твори Рея Бредбері належать до фантастичної літератури.
  • 25. Доведіть, що роман Рея Бредбері є яскравим прикладом антиутопії.

Міркуємо самостійно

  • 26. Поміркуйте, що є спільного у творах «Усмішка» і «451° за Фаренгейтом».
  • 27. Зробіть висновок, у чому, на думку Рея Бредбері, полягає катастрофічність майбутнього людської цивілізації.
  • 28. Чому суспільство, у якому жив Гай, можна назвати тоталітарним?
  • 29. Доведіть, що людський інтелект є найціннішим гаджетом для збереження не тільки інформації, а й культури усієї людської цивілізації.

Виконуємо творче завдання

  • 30. Якби ви стали вигнанцем, який твір художньої літератури захотіли б вивчити напам’ять? До обраного вами твору складіть коротку анотацію, яка доводила б його цінність для людства. До речі, анотацією називають короткий виклад відомостей про твір і його зміст.

Радимо прочитати

Стругацькі Аркадій і Борис «Важко бути богом»