Зарубіжна література. 9 клас. Міляновська

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

Джонатан Свіфт

(1667—1745)

Джонатан Свіфт — видатний англо-ірландський письменник-сатирик, церковний і політичний діяч, який усі сили віддав викоріненню ганебних суспільних вад. Своїми творами Свіфт нажив за життя чимало ворогів, але ірландці й досі шанують його як непримиренного борця за права народу.

Народився Джонатан Свіфт у 1667 році в місті Дублін — столиці Ірландії, яка перебувала в колоніальній залежності від Англії. Англійська політика в Ірландії впродовж багатьох століть була спрямована на поступове заселення цієї країни вихідцями з Англії, серед яких був і батько Свіфта. Корінне населення намагалося протистояти англійському тиску і постійно повставало.

Батько Джонатана помер ще до народження сина, і хлопцем опікувався дядько Годвін Свіфт, відомий адвокат. Він оплатив навчання племінника в найкращій школі Ірландії, а пізніше і в Трініті-коледжі Дублінського університету, де готували юристів і богословів. Після закінчення курсу на юнака чекала кар’єра священика. За спогадами сучасників, молодий Свіфт уже тоді був гострим на язик, незалежним, насмішкуватим і навіть різким, коли йому доводилося відстоювати власні переконання.

У 1686 році Джонатан отримав ступінь бакалавра, але не зміг продовжити навчання, щоб стати магістром. Спалахнуло чергове повстання ірландців. Багато англійців, рятуючи свої життя, терміново повернулися на батьківщину, серед них був і молодий Свіфт.

Допомогу розумному юнакові, який одчайдушно потребував підтримки, надав далекий родич його матері Вільям Темпл — аристократ, багатій і політичний діяч у відставці. Темпл узяв Джонатана на посаду секретаря, а пізніше Свіфт став його довіреною особою, проживши у домі вельможі загалом десять років. Вільям Темпл, незважаючи на відставку, залишався впливовим політиком, і роки, проведені поруч із ним, стали для Джонатана доброю життєвою школою.

У домі Темпла молодий Свіфт дізнався про особливості політичного життя Англії. Гості його покровителя, а це завжди були політики першої величини (міністри і навіть король), відкрито обговорювали в присутності Джонатана політичні проблеми і міжпартійні суперечки. Амбітного Свіфта, що прагнув активно долучитися до суспільного життя, захопила ідея ввійти в політичні кола. Однак усі його намагання не мали успіху, а Вільям Темпл нічого не зробив, аби допомогти Джонатану у кар’єрному просуванні.

У 1699 році Свіфт спробував доєднатися до політичної діяльності через літературу, тобто звернувся до публіцистики. Джонатан почав писати памфлети — гострі сатиричні твори на політичні теми. Свіфта обурювали повсюдна корупція, брехня й лицемірство. Вже з першого опублікованого ним памфлету (у 1701 році) стало зрозуміло — в Англії з’явився новий талановитий автор.

Памфлети мали не лише грандіозний читацький успіх, а й вагомий політичний вплив. Свіфт, добре знаючи партійні «залаштунки», викривав справжні мотиви політиків. Письменник показував, що партійні лідери прагнуть влади не для служіння національним інтересам Великої Британії, а заради власного збагачення. Свіфт викривав корупцію в судах, продажність чиновників, лицемірство політиків і загальний занепад моралі.

Вплив Свіфта на політичні події був неймовірним, його прихильності шукали перші особи держави, однак сам він професійним політиком так і не став. У 1713 році Джонатан Свіфт остаточно попрощався з мріями про кар’єру державного діяча, залишив Англію і став настоятелем (деканом) Кафедрального собору Святого Πатрика в рідному Дубліні.

Собор Святого Патрика (літографія, 1865 рік)

Однак в Ірландії Джонатан Свіфт несподівано опинився у вирі політичного життя. Загарбницька політика Англії призвела до постійних заворушень серед ірландців, і письменник не міг залишитися осторонь. Свіфт, хоча сам за походженням був англійцем, керуючись «мораллю і здоровим глуздом», став на бік гноблених. Свій видатний талант і гострий розум він спрямував на захист ірландських свобод проти англійського ярма. «Управління без згоди тих, ким управляють, є найсправжнісіньке рабство», — стверджував він у своїх ірландських памфлетах.

Його уїдливі, саркастичні твори змушували уряд переглядати рішення, короля — скасовувати укази, а парламент — змінювати зовнішню політику. Дуже швидко письменник здобув шалену популярність серед ірландців, яка межувала з обожненням. Він багато займався доброчинністю, із власних коштів виплачував пенсії і допомагав не тільки бідноті, а й тим, хто хотів налагодити свій бізнес. Тому його парафія була більш благополучною, ніж інші, а авторитет серед місцевого населення — беззаперечним.

Портрети декана Свіфта були виставлені на всіх вулицях Дубліна, і куди б він не пішов, його відразу оточував натовп людей, які сподівалися на його благословення. Англійська влада, якій не подобалися антиурядові виступи Джонатана Свіфта, боялася навіть зачепити «божевільного декана», а англійський намісник (віце-король) писав у Лондон, що він «править Ірландією з дозволу Свіфта». Він запевняв: якщо вийде наказ про арешт декана, то для його виконання доведеться прислати з Англії десятитисячну армію.

В останні роки життя Джонатан Свіфт дуже хворів, він утратив пам’ять і мову. Помер видатний письменник 19 жовтня 1745 року. Попрощатися з ним прийшли юрби ірландців, які були вдячні своєму декану за 25-річну діяльність і боротьбу за національні інтереси та свободу їхнього народу.

Літературний коментар

Роман Джонатана Свіфта «Мандри Гуллівера»

Свій найкращий твір — сатирико-фантастичний роман «Мандри Гуллівера» — Джонатан Свіфт написав в Ірландії, а опублікував 1726 року в Лондоні, не вказуючи свого імені. «Мандри Гуллівера» написані у популярній на той час формі роману-подорожі. Твір складається із чотирьох частин, у яких ідеться про незвичайні пригоди головного героя Гуллівера у різних фантастичних країнах.

«Подорож до Ліліпутії» є першою частиною книги Свіфта. У ній розповідається, як головний герой — корабельний лікар Лемюель Гуллівер — потрапляє в дивовижну країну, яку населяють ліліпути — невеличкі люди на зріст близько шести дюймів, тобто приблизно 15 сантиметрів.

Перше видання «Мандрів Гуллівера», де Лемюель Гуллівер заявлений як автор, а на першій сторінці був навіть його портрет

Автор настільки докладно описує всі пригоди героя, що в читача складається враження документальної фіксації подій. Письменник ретельно вибудовує ліліпутівський світ: його політичний устрій, релігію, звичаї, спосіб життя ліліпутів, придворні інтриги і навіть складні стосунки із сусідньою державою Блефуску.

Життя маленьких людей викликає у велетня Гуллівера цікавість, а в читача — відчуття ляльковості світу ліліпутів. Ці люди розумні й сміливі, у технічному розвитку суттєво випереджають співвітчизників Гуллівера. Водночас країна потерпає від партійних чвар, релігійного протистояння, політичних переслідувань і воєн. Однак ці події у світі ліліпутів видаються нам комічними.

Образ же самого імператора Ліліпутії поступово набуває у творі рис пародійності. Його пихатість, самодурство і жорстокість різко контрастують з іграшковістю його персони. Особливо кумедно виглядають укази 15-сантиметрового правителя, що починаються словами: «Могутній імператор Ліліпутії, окраса й пострах всесвіту..; владар над усіма владарями; найвищий з усіх синів людських; той, що ногами спирається на центр землі, а головою торкається сонця; досить йому лише поворухнути пальцем, і у всіх монархів підгинаються коліна...»

Якби всі описувані у творі події відбувалися не в Ліліпутії, а в якійсь реальній країні, то вони б мали зовсім не комічний вигляд і викликали б у читача не сміх, а обурення. Наприклад, розповідь Гуллівера про війну між Ліліпутією та Блефуску, про загибель десятків тисяч солдатів і моряків іграшкового зросту, про прагнення монарха знищити всіх незгодних із державною політикою вражає читача насамперед тому, що привід для протистояння є смішним і дріб’язковим. Сам Гуллівер теж мало не став жертвою придворної змови та невдячності імператора.

Водночас Гуллівер, розповідаючи про Ліліпутію, постійно порівнює з нею Англію, натякаючи читачам, що і в них на батьківщині порядки, на жаль, теж далеко не досконалі.

Описуючи дивовижні пригоди Лемюеля Гуллівера, майстерно поєднуючи у творі реальне і фантастичне, автор удається до гострої пародії на дійсність, на зовнішню політику англійського уряду, на способи здобування посад, на постійні інтриги серед політиків. На жаль, як констатував письменник ще у своїх памфлетах, для урядовців головними були не принципи, а посади.

Для тих, хто хоче знати більше

Продовження мандрів Гуллівера

Друга частина роману присвячена мандрівці в країну велетнів Бробдінгнег. Гуллівер ніби міняється місцем із ліліпутами. Він, постійно ризикуючи своїм життям, намагається вижити серед величезних, але, на відміну від ліліпутів, добрих людей-гігантів.

Однак поряд з описом життя у Бробдінгнезі тут теж присутня політична сатира. Вислухавши розповідь Гуллівера про Англію, великодушний правитель Бробдінгнегу жахається. Адже історія мініатюрної з його погляду країни — це низка кривавих воєн, державних змов і зрад.

Розмова Гуллівера з королем Бробдінгнегу (ілюстрація з англійського видання «Мандрів Гуллівера» 1900 року)

У третій частині роману Джонатан Свіфт піддає критиці, зокрема, псевдовчених і псевдовинахідників. Лемюель Гуллівер потрапляє в країну, де «науковці» намагаються видобути сонячне проміння з огірків чи гарматний порох із криги, або ж винайти спосіб будувати будинки, починаючи з даху і т. под. Вони вражають головного героя не величчю своїх наукових досягнень, а цілковитою їхньою абсурдністю.

До найзлішої сатири і навіть сарказму письменник вдається у четвертій подорожі Гуллівера. Головний герой опиняється в країні гуїгнгнмів, розумних і шляхетних коней, яким не відомі ворожнеча і підлість. Цим істотам протиставляються єгу — «найогидніші і наймерзенніші тварини» з усіх, що Гулліверові доводилося бачити за всі роки подорожей.

Єгу зовні дуже подібні до людей, але це дикі й агресивні створіння, до яких гуїгнгнми ставляться як до худоби. Гулліверу довелося докласти чимало зусиль, аби розумні коні сприймали його не як бридкого єгу, а як мислячу цивілізовану істоту, здатну цікаво спілкуватися, яка багато подорожувала і має фах лікаря.

Однак після розповідей Гуллівера про країни Європи, їхній політичний устрій, війни, про вчинення багатьма людьми найрізноманітніших злочинів, про обман задля корисливих цілей, хабарництво і несправедливі суди гуїгнгнми вирішили, що люди навіть гірші за смердючих дурних єгу. Адже, щоб чинити усіляку мерзоту, вони використовують розум.

У романі «Мандри Гуллівера» автор створив злу пародію і на політику Англії, і на людину. Змальовуючи людей то ліліпутами, то велетами, то позахмарними інтелектуалами, то дикими недоумками, Свіфт змінив погляд читачів на життя і змусив їх жахнутися загальній жадобі, жорстокості та тупості. Його герой Лемюель Гуллівер, який бачив багато країн, на жаль, не знайшов жодної, де людина справді жила б за законами і розуму, і справедливості.

Перший переклад роману «Мандри Гуллівера» здійснила Леся Українка в 1889 році. Однак, на жаль, її переклад було втрачено. Роман надрукували українською мовою у Львові 1895 року в дитячому журналі «Дзвіночок» (переклад Лева Турбацького). Нині класичним уважають переклад Юрія Лісняка.