Нові тенденції в драматургії кінця ХІХ — початку ХХ століття

Особливості літературного процесу другої половини ХІХ століття

Упродовж XIX століття в умовах бурхливого розвитку світової економіки, науки і техніки розвиток культури, порівняно з попередніми епохами, також був дуже швидким. Що ближче до межі ХІХ—ХХ століть, то більше з’являлося митців, які намагалися зламати усталені уявлення про закони мистецтва. Вони прагнули самореалізації і пропонували свіжий погляд на людину і світ. Цей період став підґрунтям для виникнення нових художніх тенденцій у культурі XX століття.

Як ви вже знаєте, у літературі другої половини XIX століття в деяких країнах Західної Європи ще продовжував існувати романтизм із властивим цьому мистецькому напряму захопленням непересічними особистостями та поетизацією пригод. Але повсюдно і безумовно переважав реалізм. Завдяки (або всупереч) естетичним принципам реалізму, розвивалися й нові літературні явища кінця століття. Так, у мистецтві завдяки принципам реалізму виник натуралізм і всупереч принципам реалізму з’явилися нереалістичні течії, об’єднані поняттям декадансу: імпресіонізм, символізм, естетизм.

Прихильники натуралізму вважали себе продовжувачами традицій реалістичної школи. Однак, зображуючи тогочасне суспільство, вони зосереджували увагу не на соціальних проблемах, а на фізіологічних чинниках, які, на їхню думку, визначали поведінку сірої, вульгарної особистості, рабині дріб’язкових потреб і низьких почуттів. Натуралістам була притаманна особлива увага до внутрішнього світу людини і вишукана досконалість стилю.

Різноманітність виражальних засобів, постійні пошуки нових форм, образів, тем та ідей стали ознакою літератури другої половини XIX століття. Дух експериментаторства і новаторства торкнувся також театру і визначив головні риси нової драматургії кінця XIX — початку XX століття.

Історичні умови і культурні досягнення не могли не вплинути на розвиток театрального мистецтва. У традиційному театрі, ключові принципи якого були сформовані ще в античні часи, основу п’єси становила дія, яка рухалася завдяки інтризі. Характери героїв розкривалися через їхні вчинки, монологи та діалоги, а про свої почуття дійові особи розповідали вголос.

Усталений спосіб побудови п’єси вповільнював розвиток реалістичних тенденцій у драматургії. Драматичні жанри сприймалися як видовище, спрямоване або на розвагу, або на повчання, і не передбачали переосмислення світу та місця людини в ньому. Як не дивно, упродовж цілого XIX століття актуальною була запекла дискусія між прихильниками класичної і романтичної драми.

Перші вважали, що театр і надалі повинен підпорядковуватися законам, сформованим ще античними авторами трагедій і запозиченими французькими класицистами XVII століття (закон трьох єдностей, неприпустимість змішування комічного і трагічного, оспівування видатних особистостей минулого тощо). Класицистичні драми продовжували йти в європейських театрах.

Натомість прихильники романтичної драми захоплювалися творчістю Вільяма Шекспіра, трагедії і комедії якого з великим успіхом ставили на всіх сценах тогочасної Європи. Вони сприймали митця доби Відродження як визначного романтичного драматурга, і його п’єси, які суперечили всім законам класицистичного театру, були для них утіленням бурхливої романтичної фантазії. У багатьох його творах (зокрема й у відомій вам трагедії «Ромео і Джульєтта») герої кидають виклик несправедливому й лицемірному суспільству. Також їм імпонувало, що Шекспір створив багато п’єс із фантастичними та екзотичними сюжетами.

У романтичній драмі XIX століття митці допускали змішування жанрів трагедії і комедії, зверталися до фольклорних образів, історичних і легендарних особистостей. Вони контрастно поділяли персонажів на позитивних і негативних, вдавалися до змалювання сильних пристрастей і навіть подекуди використовували елементи фантастики.

Зміст