Зарубіжна література. 9 клас. Міляновська

Ревізор

(уривки)

Не кивай на дзеркало, коли пика крива.

Народне прислів’я

ДІЙОВІ ОСОБИ

Антон Антонович Сквознік-Дмухановський, городничий. Ганна Андріївна, дружина його. Марія Антонівна, донька його. Лука Лукич Хлопов, смотритель училищ. Дружина його. Амос Федорович Ляпкін-Тяпкін, суддя. Артем Пилипович Земляніка, попечитель богоугодних закладів. Іван Кузьмич Шпекін, поштмейстер. Петро Іванович Добчинський, Петро Іванович Бобчинський, міські поміщики. Іван Олександрович Хлестаков, чиновник із Петербурга. Йосип, слуга його. Христіан Іванович Гібнер, повітовий лікар. Федір Андрійович Люлюков, Іван Лазаревич Растаковський, Степан Іванович Коробкін — відставні чиновники, почесні особи в місті. Степан Ілліч Уховертов, часний пристав. Свистунов, Пуговіцин, Держиморда — поліцейські. Абдулін, купець. Февронія Петрівна Пошльопкіна, слюсарша. Дружина унтер-офіцера. Мишко, слуга городничого. Слуга трактирний. Гості, купці, міщани, прохачі.

ДІЯ ПЕРША

Кімната в домі городничого

Ява 1

Городничий, попечитель богоугодних закладів, смотритель училищ, суддя, часний пристав, лікар, двоє квартальних.

Городничий. Я запросив вас, панове, для того, щоб оголосити вам пренеприємну звістку. До нас їде ревізор.

Амос Федорович. Як ревізор?

Артем Пилипович. Як ревізор?

Городничий. Ревізор із Петербурга, інкогніто¹. Та ще й із секретним наказом.

¹ Інкогніто (із латини) — таємно, під вигаданим іменем.

Амос Федорович. От і маєш!

Артем Пилипович. Не мала баба клопоту.

Лука Лукич. Господи Боже, ще й із секретним наказом.

Городничий. Я ніби передчував: сьогодні мені цілісіньку ніч снилися якісь два незвичайні пацюки. Їй-право, таких я ніколи не бачив: чорні, отакенні! Прийшли, понюхали — і пішли геть. Ось я вам прочитаю листа, що його одержав я від Андрія Івановича Чмихова, якого ви, Артеме Пилиповичу, знаєте. Ось що він пише: «Любий друже, куме і благодійнику» (мимрить потихеньку, перебігаючи швидко очима)... і повідомити тебе». Ага! ось! «Спішу між іншим повідомити тебе, що приїхав чиновник з наказом оглянути всю губернію і особливо наш повіт (значуще підносить палець угору). Я дізнався про це від найповніших людей, хоч він удає з себе приватну особу. А як я знаю, що за тобою, як за кожним, водяться грішки, бо ти людина розумна і не любиш пропускати того, що пливе до рук...» (зупинився) ну, тут свої... «то раджу тобі вжити заходів, бо він може приїхати у всякий час, якщо тільки вже не приїхав і не живе де-небудь інкогніто... Вчорашнього дня я...» Ну, тут уже пішли справи сімейні: «сестра Ганна Кирилівна приїхала до нас із своїм чоловіком; Іван Кирилович дуже потовстішав і все грає на скрипку...» і таке інше, і таке інше. Так от яка обставина.

Ілюстрація Олександра Константиновського, 1950 рік

Амос Федорович. Атож, обставина така надзвичайна, просто надзвичайна. Щось тут недаремно.

Лука Лукич. А навіщо, Антоне Антоновичу, чому це? Навіщо до нас ревізор?

Городничий. Навіщо! Така вже, видно, доля. (Зітхнув). Досі, дякувати богові, підбиралися до інших міст. Тепер дійшла черга до нашого.

Ява 3

Ті ж, Добчинський і Бобчинський (обидва входять засапавшись).

Бобчинський. Надзвичайна пригода!

Добчинський. Несподівана звістка!

Всі. Що? що таке?

Добчинський. Непередбачена річ: приходимо в гостиницю...

Бобчинський (перебиваючи). Приходимо з Петром Івановичем у гостиницю...

Добчинський (перебиваючи). Е, дозвольте ж, Петре Івановичу, я розповім.

Бобчинський. Е, ні, дозвольте вже я... дозвольте, дозвольте... ви ж і красномовства такого не маєте...

Добчинський. А ви зіб’єтесь і не пригадаєте всього.

Бобчинський. Пригадаю, їй-богу, пригадаю. Ви вже не заважайте, хай я розповім, не заважайте! Скажіть, панове, щоб Петро Іванович не заважав.

Городничий. Та кажіть, ради Бога, що таке? У мене серце не на місці. Сідайте, панове! Візьміть стільці! Петре Івановичу, ось вам стілець! (Усі сідають довкола обох Петрів Івановичів). Ну що, що таке?

Бобчинський. Дозвольте, дозвольте: я все по порядку. Як тільки мав я приємність вийти од вас після того, як ви зволили збентежитися з приводу одержаного листа, — то я тоді ж таки забіг... Будь ласка, не перебивайте, Петре Івановичу. Я вже все, все знаю, прошу вас. Так я забіг до Коробкіна. А не заставши Коробкіна вдома, завернув до Растаковського, а не заставши Растаковського, зайшов от до Івана Кузьмича, щоб сповістити йому про одержану вами новину, та, ідучи звідти, зустрівся з Петром Івановичем...

Добчинський (перебиваючи). Біля ятки, де продаються пироги.

Бобчинський. Біля ятки, де продаються пироги. Зустрівшися з Петром Івановичем, кажу йому: «Чи чули ви про новину, що її дістав Антон Антонович із достовірного листа?» А Петро Іванович уже почули про це від ключниці вашої Явдохи, яку, не знаю за чим, було послано до Пилипа Почечуєва.

Добчинський (перебиваючи). За барильцем для французької горілки.

Бобчинський. За барильцем для французької горілки. От ми й пішли з Петром Івановичем до Почечуєва... Вже ви, Петре Івановичу... той... не перебивайте, не перебивайте!.. Пішли до Почечуєва, та по дорозі Петро Іванович каже: «Зайдемо», каже, «до трактиру. У шлунку у мене... зранку я нічого не їв, так шлункова трясця... А в трактир», каже, «привезли свіжої сьомги, так ми й перекусимо». Тільки-но ми в гостиницю, раптом молодий чоловік...

Добчинський (перебиваючи). Непоганий на вроду, в партикулярному одязі...

Бобчинський. Непоганий на вроду, в партикулярному одязі, походжає так ото по кімнаті, і в лиці такий ото розсуд, фізіономія... вчинки, і тут (крутить рукою біля лоба) сила, сила всього. Я ніби передчував та й кажу Петрові Івановичу: «Тут щось не теє». Так. А Петро Іванович уже кивнув пальцем та й підкликали трактирника Власа. Підкликавши Власа, Петро Іванович і запитав його потихеньку: «Хто», каже, «цей молодий чоловік?» — а Влас і одповідає на це: «Це», говорить... Е — не перебивайте, Петре Івановичу, не перебивайте; ви не розповісте, їй-богу, не розповісте, ви шепелявите; у вас, я знаю, в роті один зуб із присвистом... «Це», каже, «молодий чоловік, чиновник», прошу вас, «їде із Петербурга, а на прізвище», говорить, «Іван Олександрович Хлестаков, а їде», говорить, «в Саратовську губернію і», говорить, «предивно себе атестує: другий уже тиждень живе, з трактиру не їде, забирає все в борг і ні копійки не хоче платити». Як сказав він мені це, а мене тут думка й осяйнула. «Е!» кажу я Петрові Івановичу...

Добчинський. Ні, Петре Івановичу, це я сказав: «Е!»

Бобчинський. Спочатку ви сказали, а потім і я сказав. «Е!» сказали ми з Петром Івановичем, «а з якої причини сидіти йому тут, коли дорога йому лежить на Саратовську губернію?» — Так, прошу вас! А ото він і є той чиновник.

Городничий. Хто, який чиновник?

Бобчинський. Чиновник-от, про якого ви зводили одержати нотицію¹, ревізор.

¹ Лист, послання.

Городничий (перелякано). Що ви, Господь з вами! Це не він.

Добчинський. Він! І грошей не платить, і не їде. Кому ж ото бути, як не йому?

Бобчинський. Він, він, їй-богу, він... Такий спостережливий: усе обдивився. Побачив, що ми з Петром Івановичем їли сьомгу... егеж. Так він і в тарілки до нас зазирнув. Мене так і охопив страх.

Городничий. Господи, помилуй нас, грішних! А де він там живе?

Добчинський. У 5-му номері, під сходами.

Бобчинський. У тім номері, де минулого року побилися проїжджі офіцери.

Городничий. І давно він тут?

Добчинський. Та тижнів уже зо два. Приїхав на Василія Єгиптянина.

Городничий. Два тижні! (Набік). Батечку, визволяйте, святі угодники! За ці два тижні відшмагали унтер-офіцерську жінку! Арештантам не видавали харчу! На вулицях шинок, бруд! Ганьба! Посміховище! (Хапається за голову).

ДІЯ ДРУГА

Маленька кімната в гостиниці. Ліжко, стіл, чемодан, порожня пляшка, чоботи, щітка.

Ява 1

Йосип лежить на панській постелі.

Чорти б його взяли, їсти так хочеться, і в животі тріскотня така, начебто цілий полк засурмив у сурми. От, не доїдемо та й годі додому! Другий місяць пішов, як уже з Пітера! Просвистів у дорозі грошики, голубчик, тепер сидить і хвоста під себе, і не гарячкує. А вистачило б і добре б вистачило на прогони; ні, бачиш ти, треба в кожному місті показати себе. (Перекривляє його). «Гей, Йосипе, піди подивися кімнату, та кращу, та обід замов найкращий: я не можу їсти поганого обіду». Добре, якби справді було щось путяще. З подорожніми знайомиться, а потім в карти — от тобі й догрався! Ех, осточортіло таке життя! Звісно, життя в Пітері краще за все. Гроші б тільки були, а життя тонке: кеятри¹, собаки тобі танцюють. Розмовляє все на тонкій делікатності. Нечемного слова ніколи не почуєш, кожний тобі говорить «ви». Набридло йти — береш візника й сидиш собі, як пан, а не захочеш заплатити йому, — будь ласка: біля кожного будинку є наскрізні ворота, і ти так шугонеш, що тебе ніякий сатана не знайде. Одне кепсько: іншим разом добре наїсишся, а іншим мало не луснеш від голоду, як тепер, приміром. А все він винний. Батенько надішле грошики, щоб ото їх приберегти — куди там!.. Пішов гуляти: їздить візником, щодня ти діставай у кеятер квитка, а там за тиждень — гульк, і посилає на товкучку продавати новий фрак. Іноді все до останньої сорочки прогуляє, так що на ньому тільки й залишиться сюртучина та шинелина, — їй-богу, правда! Карбованців півтораста йому самий фрак коштує, а на базарі віддасть карбованців за двадцять. А чому? Тому, що за діло не береться: замість того, щоб на службу, а він іде гуляти по прешпекту, в карти грає. Ех, якби дізнався про це старий пан! Він би не подивився на те, що ти чиновник, а, задравши сорочину, так би всипав тобі, що днів би чотири ти почухувався. Коли служити, так служи! Ось тепер трактирник сказав, що не дам вам їсти, поки не заплатите за попереднє; ну а коли не заплатимо? (Зітхаючи). Ах, боже мій, хоча б поганенького борщу! Здається, що так би цілий світ з’їв. Стукає, певне, це він іде. (Поспішно схоплюється з постелі).

¹ Театр.

Ява 2

Йосип і Хлестаков.

Хлестаков. На, візьми це (віддає картуз). А, знову вилежувався на ліжку?

Йосип. Та чого б мені вилежуватись? Не бачив я хіба ліжка чи що?

Хлестаков. Брешеш, вилежувався; бачиш, усе зібгане.

Йосип. Та навіщо воно мені? не знаю хіба я, що таке ліжко? я маю ноги; я й постою! Навіщо мені ваше ліжко?

Хлестаков (ходить по кімнаті). Подивись, там у гамані тютюну нема?

Йосип. А звідки ж йому бути, тютюнові! Ви три дні тому останнє викурили.

Хлестаков (ходить і всяко стулює свої губи. Нарешті говорить голосно й рішуче). Слухай-но, Йосипе! (голосно, але не так рішуче). Ти сходи туди... (зовсім не рішуче і не голосно, й ближче до прохання). Вниз, у буфет... Там скажи... щоб мені дали пообідати.

Йосип. Та ні, я й ходити не хочу.

Хлестаков. Як ти смієш, дурню!

Йосип. Та так.. Хазяїн сказав, що більше не дасть обідати.

Хлестаков. Як він сміє не дати? От іще дурниці!

Йосип. Ще, каже, і до городничого піду; третій тиждень пан грошей не платить. Ви, мовляв, з паном, каже, шахраї. Ми, мовляв, каже, таких падлюк бачили.

Хлестаков. А ти вже й радий, тварюко, зразу ж переказувати все це.

Йосип. Каже: «Так ото кожний приїде, обживеться, заборгується, потім і вигнати не можна». «Я», каже, «просто із скаргою, щоб у холодну, та в тюрму».

Хлестаков. Ну, ну, дурню, годі! Піди, піди, скажи йому. Така груба тварюка.

Йосип. Та краще я самого хазяїна покличу до вас.

Хлестаков. Навіщо ж хазяїна? Ти піди сам скажи.

Йосип. Та, їй-право, пане...

Хлестаков. Ну, йди, чорт з тобою! Поклич хазяїна.

Ява 8

Хлестаков, городничий та Добчинський. Городничий, увійшовши, зупиняється. Обидва перелякано дивляться кілька хвилин один на одного, витріщивши очі.

Городничий (трохи отямившись і виструнчившись). Бажаю здоров’я!

Хлестаков (кланяється). Моє шанування...

Городничий. Пробачте.

Хлестаков. Нічого.

Городничий. Обов’язок мій, як градоначальника тутешнього міста, піклуватися про те, щоб проїжджим та й усім благородним людям ніяких утисків...

Хлестаков (спочатку трохи заїкається, а на кінець говорить голосно). Так що ж подієш?.. Я не винуватий... Я, їй-право, заплачу... Мені пришлють із села. (Бобчинський визирає з дверей). Він більше винен: м’ясо подає мені таке тверде, як колодка; а суп — він чорт знає чого хлюпнув туди. Він мене морить голодом... Чай такий чудний: одгонить рибою, а не чаєм. За що ж я...

Городничий (лякаючись). Пробачте, я, їй-право, не винуватий. На базарі в мене м’ясо завжди добре. Привозять холмогорські купці, люди тверезі й поведінки хорошої. Я вже не знаю, де він бере таке. А коли щось не так, то... Дозвольте мені запропонувати вам переїхати зі мною на іншу квартиру.

Хлестаков. Ні, не хочу! Я знаю, що значить на іншу квартиру: тобто в тюрму. Та як ви смієте?.. Та я... я служу в Петербурзі. (Бадьориться). Я, я, я...

Городничий (набік). О, Господи ти Боже, який лютий! Про все дізнався!..

Хлестаков (хоробрячись). Та от ви хоч тут з усією своєю командою — не піду! Я просто до міністра! (Стукає кулаком по столу). Що ви? Що ви?

Городничий (виструнчившись і тремтячи усім тілом). Змилуйтеся, не занапастіть! Жінка, діти маленькі... не зробіть нещасною людиною.

Хлестаков. Ні, я не хочу! От іще! Мені щодо того? Через те, що у вас жінка й діти, я маю йти в тюрму, от чудесно! Ні, щиро дякую, не хочу.

Бобчинський визирає з дверей і злякано ховається.

Городничий (тремтячи). Від недосвідченості, їй-богу, від недосвідченості. Нестатки. Самі зводьте розсудити. Казенної платні не вистачає навіть на чай та на цукор. А коли й були якісь хабарі, то сама дрібничка: до столу того-сього та на пару вбрання. Що ж до унтер-офіцерської вдови, яку я нібито відшмагав, то це наклеп, їй-богу, наклеп. Це вигадали вороги мої; це такий народ, що на життя моє ладні вчинити замах.

Хлестаков. Так що? Мені нема ніякого діла до них. (Замислився). Я не знаю, до того ж, навіщо ви говорите про ворогів, або про якусь унтер-офіцерську вдову... Мене ви не смієте шмагати. Руки короткі... Ще чого!.. Я віддам гроші, але в мене тепер нема. Я тому й сиджу тут, що нема ні копійки.

Городничий (набік). О, тонка штука! Он куди закинув! якого туману напустив! розбери, хто хоче. Не знаєш, з якого боку і взятися. Ну та вже, будь-що-будь, а спробую! (Уголос). Коли ви, справді, маєте потребу в грошах, то я ладен служити цієї ж хвилини. Мій обов’язок допомагати проїжджим.

Хлестаков. Позичте, позичте мені, я зразу ж поверну трактирникові. Мені б тільки карбованців двісті або хоч навіть і менше.

Городничий (подаючи гроші). Рівно двісті карбованців, і не трудіться рахувати.

Хлестаков (беручи гроші). Дуже вам дякую; я вам зразу ж пришлю їх із села, у мене це випадково... Я бачу, ви благородна людина. Тепер інша справа.

Городничий (набік). Ну, слава Богу! Гроші взяв. Діло, здається, піде тепер, як по маслу. Я-таки йому, замість двохсот, чотириста всунув.

Хлестаков. Йосипе! (Йосип входить). Поклич сюди трактирного слугу! (До городничого і Добчинського). Зробіть ласку, сідайте. Я тепер бачу цілком відвертість вашої вдачі й гостинність, а то, признаюсь, я вже гадав, що ви прийшли з тим, щоб мене... (Добчинському). Сідайте.

Городничий і Добчинський сідають. Бобчинський заглядає в двері й прислухається.

Городничий (набік). Треба бути сміливішим. Він хоче, щоб вважали його інкогнітом. Добре, і ми удамо, ніби зовсім і не знаємо, що він за один. (Уголос). Ми, проходжуючись у службових справах, ось із Петром Івановичем Добчинським, тутешнім поміщиком, зайшли в гостиницю, щоб подивитися, чи добре живеться проїжджим, бо я не так, як інший городничий, якому все байдуже; але я, я, крім обов’язку, ще й, як християнин-людинолюбець, хочу, щоб кожного смертного тут хороше приймали, і от ніби в нагороду випадок подарував таке приємне знайомство.

Ілюстрація Ювеналія Коровіна, 1951 рік

Хлестаков. І я сам дуже радий. Без вас я, кажу щиро, довго б просидів тут: зовсім не знав, чим заплатити.

Городничий (набік). Еге, розказуй! Не знав, чим заплатити! (Вголос). Чи насмілюсь запитати, куди і в які місця їхати зводите?

Хлестаков. Я їду в Саратовську губернію, у власне село.

Городничий (набік, з обличчям, що набирає іронічного виразу). В Саратовську губернію! Га? І не почервоніє! О, та з ним рота не роззявляй. (Уголос). Добре діло зводите робити. Та от і щодо дороги: кажуть, з одного боку неприємності щодо затримки коней, та, проте, з другого боку розвага для ума. Адже ви, мабуть, більше для власної приємності їдете?

Хлестаков. Ні, батенько мене викликає; розгнівався старий, що досі нічого не вислужив у Петербурзі. Він гадає, що так от приїхав, так миттю тобі Володимира¹ й дадуть. Ні, я б послав його самого поштовхатися в канцелярію.

¹ Орденом Святого Володимира в Російській імперії нагороджували чиновників і військових.

Городничий (набік). І старого батька приплів! (Уголос). І надовго зводите їхати?

Хлестаков. Їй-право, не знаю. Адже мій батько упертий і тупий, старий хрін, як колода. Я йому просто скажу: як хочете, я не можу жити без Петербурга. А за що, справді, я маю занапастити життя з мужиками? Тепер не ті потреби; душа моя прагне просвіти.

Городничий (набік). Бреше-бреше — і ніде не спіткнеться! А дивись, яке мале, миршаве. Здається, нігтем би його — раз! Ну, та стривай, ти в мене проговоришся. (Уголос). Справедливо зводили сказати: що можна зробити в глушині? Та от хоча б і тут: ночі не спиш, стараєшся для вітчизни, не шкодуєш нічого, а нагорода, невідомо ще, коли буде. (Оглядає кімнату). Здається, ця кімната трохи вогкувата?

Хлестаков. Поганюща кімната, а блощиці такі, яких я ніде не бачив: як собаки, кусають.

Городничий. Дивіться! Такий освічений гість, і терпить, і від кого? Від якихось негідних блощиць, яким і на світ не слід би було родитися. Та й темно, здається, в цій кімнаті?

Хлестаков. Так, зовсім темно. Хазяїн завів звичку не давати свічок. Іноді щось хочеться зробити, почитати, або спаде фантазія річ якусь написати; не можу — темно, темно.

Городничий. Насмілююсь прохати вас... але ні, я не достойний... не достойний.

Хлестаков. А що?

Городничий. Я б насмілився... У мене в домі є чудесна для вас кімната, світла, затишна... Але ні, почуваю сам, це вже надто велика честь... Не прогнівайтесь. Їй-богу, від щирої душі запропонував.

Хлестаков. Навпаки, будь ласка, я з радістю; мені значно приємніше в приватнім домі, ніж у цьому шинку.

Городничий. А який радий буду я! А вже як дружина зрадіє. Така вже в мене вдача: гостинність з самого дитинства; особливо, коли гість освічена людина. Не подумайте, щоб я казав це з лестощів. Ні, не маю цієї вади, від щирої душі говорю.

Хлестаков. Сердечно дякую. Мені дуже подобається ваша відвертість і привітність, і я б, скажу правду, більше б нічого й не вимагав, як тільки виявляй мені відданість і повагу, повагу й відданість.

ДІЯ ТРЕТЯ

Кімната першої дії.

Ява 6

Хлестаков, городничий, попечитель богоугодних закладів, смотритель училищ, Добчинський і Бобчинський, Ганна Андріївна і Марія Антонівна, квартальні.

Городничий. Насмілюсь рекомендувати родину мою: дружина й дочка.

Хлестаков (уклоняючись). Який я щасливий, пані, що маю втіху вас бачити.

Ганна Андріївна. Нам ще приємніше бачити таку особу.

Хлестаков (манірно). Та що ви, пані, зовсім навпаки: мені ще приємніше.

Ганна Андріївна. Це ви так зводите говорити для компліменту. Прошу вас сідати.

Хлестаков. Біля вас стояти вже є щастя; проте, коли ви так уже неодмінно бажаєте, я сяду. Який я щасливий, що, нарешті, сиджу біля вас.

Ганна Андріївна. Даруйте, я ніяк не смію взяти це на свою адресу... Я гадаю, вам після столиці подорож здалася дуже неприємною.

Хлестаков. Надзвичайно неприємна. Звикнувши жити, comprenez vous¹, в світі і раптом опинитися в дорозі: брудні трактири, темрява неуцтва... Правду казавши, коли б не такий випадок, що так мене... (дивиться на Ганну Андріївну, кокетуючи) нагородив за все...

¹ Чи розумієте (фр.)

Ганна Андріївна. Це для мене забагато честі. Я цього не заслуговую.

Хлестаков. Чому ж не заслуговуєте? Ви, пані, заслуговуєте.

Ганна Андріївна. Я живу на селі...

Хлестаков. Так, село, між іншим, теж має свої пагорби, струмочки... Ну, звичайно, хто ж зрівняє з Петербургом. Ех, Петербург! Що за життя! Ви, може, думаєте, що я тільки переписую; ні, начальник відділу зі мною по-приятельськи. Отак лясне по плечу: «Заходь, братіку, обідати». Я тільки на дві хвилини заходжу в департамент для того тільки, щоб сказати: це ось так, це ось так! А там уже чиновник для письма, такий собі пацюк, пером тільки: тр, тр... пішов писати. І сторож летить ще на сходах за мною із щіткою: «Дозвольте, Іване Олександровичу, я вам», каже, «чоботи почищу». (До городничого). Чого ви, панове, стоїте? Будь ласка, сідайте!

Городничий. Чин такий, що можна й постояти.

Лука Лукич. Не зводьте турбуватися!

Хлестаков. Без чинів. Прошу сідати. (Городничий і всі сідають). Я не люблю церемонії: навпаки, я навіть намагаюсь прослизнути непомітно. Але ніяк не можна заховатися, ніяк не можна! Тільки вийду куди-небудь, зразу ж говорять: «Он», кажуть, «Іван Олександрович іде!» А одного разу мене прийняли навіть за головнокомандуючого: солдати повискакували і салютували рушницями. Потім уже офіцер, який мені добре знайомий, каже мені: «Ну, братіку, ми тебе просто-таки прийняли за головнокомандуючого».

Ганна Андріївна. Скажіть як!

Хлестаков. З гарненькими актрисами знайомий... Літераторів бачу. З Пушкіним запанібрата. Бувало, часто кажу йому: «Ну що, брат Пушкін?» — «Та так, брат», відповідає було, «якось так усе...» Страшенний оригінал.

Ганна Андріївна. Так ви й пишете? Як воно, мабуть, приємно письменникові! Ви, певне, і в журналах друкуєтесь?

Хлестаков. Авжеж, і в журналах друкую. Моїх багато є творів: «Весілля Фігаро», «Роберт Диявол», «Норма»¹. Уже й назв навіть не пригадую. Я не хотів писати, але театральна дирекція не відстає: «Будь ласка, напиши що-небудь». Думаю собі: «Будь ласка!» І зразу ж в один вечір, здається, все написав, усіх здивував. У мене легкість надзвичайна в думках. Все те, що було за ім’ям барона Брамбеуса, «Фрегат Надії» та «Московський Телеграф»... все це я написав. Я їм усім підправляю статті. Мені Смірдін дає за це сорок тисяч.

¹ Хлестаков, забрехавшись, називає видатні опери; далі — відомі літературні імена і твори.

Ганна Андріївна. То, певне, і «Юрій Милославський» ваш твір?

Хлестаков. Так, це мій твір.

Ганна Андріївна. Я зразу догадалась.

Марія Антонівна. Ах, мамочко, там написано, що це пана Загоскіна твір.

Ганна Андріївна. От маєш: я так і знала, що навіть тут будеш сперечатися.

Хлестаков. Ах так, це правда, це справді Загоскіна; але є інший «Юрій Милославський», так той уже мій.

Ганна Андріївна. Ну, то, очевидно, я ваш читала. Як хороше написано!

Хлестаков. У мене дім найкращий у Петербурзі. Так усі й знають: дім Івана Олександровича. (Звертаючись до всіх). Панове, коли будете в Петербурзі, прошу, прошу до мене. Адже я теж бали даю.

Ганна Андріївна. Я думаю, з яким смаком і пишністю там даються бали.

Ілюстрація Олександра Константиновського, 1950 рік

Хлестаков. І не кажіть. На столі, приміром, кавун — на сімсот карбованців кавун. Суп у каструльці — просто на пароплаві приїхав з Парижа. Я щодня на балах. Там у нас і віст свій уже постійний: міністр закордонних справ, французький посланник, англійський, німецький посланник... і я... І так уже заморишся гравши, що, просто, ні на що не схоже. Як вибіжиш сходами до себе на четвертий поверх, скажеш кухарці: «На, Маврушко, шинель»... Та що я брешу, я й забув, що живу в бельетажі. Та в мене самі сходи коштують... А цікаво поглянути до мене в прихожу, коли я ще не прокинувся: графи та князі товпляться там і дзижчать, як джмелі, тільки й чути: жжжж... Іноді й міністр... (Городничий та інші боязко підводяться зі своїх стільців). Одного разу я навіть керував департаментом. І дивно: директор виїхав, куди виїхав, невідомо. Ну, натурально, пішли пересуди: як, що, хто замінить? Бачать, нічого не поробиш — до мене! І тої ж хвилини вулицями кур’єри, кур’єри, кур’єри... можете уявити собі — тридцять п’ять тисяч самих кур’єрів! Яке становище, я питаю? «Іване Олександровичу, ідіть департаментом керувати!» Я хотів одмовитися, але думаю, дійде до государя; ну, та й послужний список теж... «Добре, панове, я приймаю посаду, я приймаю», кажу, «хай так», кажу «тільки вже в мене: ні, ні, ні!.. У мене держись!..» І справді було, як проходжу через департамент — просто землетрус, все дрижить, все тремтить, як лист. (Городничий та інші дрижать від страху. Хлестаков гарячиться дужче). О! я жартувати не люблю. Я їм усім нагнав страху. Та мене сама державна рада боїться! Та що справді? Я такий! Я не подивлюся ні на кого... я кажу всім: «я сам себе знаю». Я у дворець щодня їжджу. Мене завтра ж призначать фельдмарш... (підсковзнувся і мало не простягся на підлозі, але його поштиво підтримують чиновники).

Городничий (підходить, трясеться ввесь, намагається вимовити). Ва-ва-ва... ваше превосходительство, чи не зводите відпочити?.. Ось і кімната і все, що треба.

Хлестаков. Гаразд, я згоден відпочити. Сніданок у вас, панове, чудовий... Я вдоволений, я вдоволений. (Іде в бічну кімнату, за ним городничий).

Ява 9

Ті ж і городничий.

Городничий (входить навшпиньках). Чш... ш... І не радий, що напоїв. Ну, що як хоч половина з того, що він говорив, правда? Напідпитку людина все викладає. Звичайно, прибрехав трохи. Та без брехні нема жодної розмови. З міністрами грає і в дворець їздить... Не знаєш, що і в голові коїться; просто ніби ти чи на якусь дзвіницю виліз, чи тебе хочуть повісити.

Ганна Андріївна. А я аж ніяк не злякалася, я просто бачила освічену, світську, найвищого тону людину, а щодо чинів, те мені байдуже...

Городничий. Ну, вже ви — жінки! І все, одного цього слова досить! Вам усе — финтифлюшки! Раптом ляпнуть ні з того, ні з цього слівце.

Ганна Андріївна. Про це вже я раджу вам не турбуватися. Ми дещо знаємо таке... (поглядає на дочку).

Городничий (сам). Ну, вже з вами говорити!.. Справді, дивись, яка оказія! Досі не можу отямитися від страху. (Відчиняє двері й говорить у двері). Мишко, поклич квартальних Свистунова і Держиморду. Дивно якось повелося тепер на світі: хоча б із себе було щось показне, а то худеньке, тоненьке, — як його вгадаєш, хто він? Ще військовий, його видно, а як натягне фрачинку — ну, муха з підрізаними крильцями й квит. А як кріпився ото в трактирі. Здавалося, до віку не розкумекаєш. А от, нарешті, й піддався. Та ще й наговорив більше, ніж треба. Видно, що молоде ще...

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Та сама кімната в домі городничого.

Ява І

Входять обережно, майже навшпиньках: Амос Федорович, Арте.м Пилипович, поштмейстер, Лука Лукич, Добчинський і Бобчинський, при повному параді, в мундирах.

Вся сцена відбувається півголосом.

Амос Федорович (ставить усіх півколом). Панове, швидше в коло, та більше порядку! Бог з ним: і у дворець їздить, і державну раду розпікає!

Обидва Петри Івановичі забігають навшпиньках.

Артем Пилипович. Воля ваша, Амосе Федоровичу, але нам треба дещо зробити.

Амос Федорович. А що саме? Підсунути?

Артем Пилипович. Та хоч би й підсунути.

Амос Федорович. Небезпечно, чорт забирай! Розкричиться: державна людина. Хіба, може, як дар від дворянства на який-небудь пам’ятник?

Поштмейстер. Або: «от, мовляв, надійшли поштою гроші, невідомо чиї...»

Артем Пилипович. Дивіться, щоб він вас поштою не вирядив кудись подалі. Ці справи не так робляться в упорядкованій державі. Знайомитися слід сам на сам і того... щоб і вуха не чули. Ось як у благопорядному товаристві робиться. От ви, Амосе Федоровичу, першим і починайте.

Амос Федорович. Ні, краще вже ви: у вашій установі гостя високого пригощали хлібом-сіллю.

Артем Пилипович. Ні, Амосе Федоровичу, крім вас, нікому. У вас кожне слово, ніби Цицерон з язика пурхнув.

Амос Федорович. Що ви? Що ви: Цицерон! Ото вигадали. Ну, іноді захопишся, розмовляючи про домашніх собак або про гончака...

Всі (насідають на нього). Ні, Амосе Федоровичу, не покидайте нас, будьте батьком рідним!.. Ні, Амосе Федоровичу!

У цей час чути ходу й покахикування в кімнаті Хлестакова. Усі біжать навперейми до дверей, юрмляться й намагаються вискочити, що відбувається не без того, щоб когось не притиснули. Вихоплюється кілька вигуків: «ой! ой!», нарешті всі виштовхуються, й кімната лишається порожня.

Ява 2

Хлестаков сам, виходить, очі в нього заспані.

Я, здається, хропонув добряче. Звідки вони понабирали таких перин? Аж упрів. Здається, вони вчора мені таки чогось підсунули під час сніданку: в голові й досі гуде. Тут, як я бачу, можна з приємністю пожити. Я люблю гостинність, і мені, по правді, більше подобається, коли мені догоджають від щирого серця, а не те, щоб з інтересу. А донька в городничого дуже непогана, та й мамочка така, що ще можна б... Мені, справді, таке життя подобається.

Ява 3

Хлестаков і суддя.

Суддя (входить і зупиняється, сам собі). Боже мій, Господи! Винеси щасливо; так ото коліна й підгинаються. (Голосно, виструнчившись). Маю честь рекомендуватися: суддя тутешнього повітового суду Ляпкін-Тяпкін.

Хлестаков. Прошу сідати. Так ви тут суддя?

Суддя. З 816-го був обраний волею дворянства...

Хлестаков. А вигідно, одначе ж, бути суддею?

Суддя. За три триріччя представлений до Володимира 4-го ступеня, за ухвалою начальства. (Набік). А гроші в кулаці, та кулак ото вогнем горить.

Хлестаков. А мені подобається Володимир. От Анна 3-го ступеня вже не те.

Суддя (висуваючи поволі вперед стиснутий кулак. Набік). Господи, Боже мій, не знаю, де сиджу. Ніби жар під тобою.

Хлестаков. Що це у вас в руці?

Ілюстрація Олександра Константиновського, 1950 рік

Амос Федорович (розгубився й випустив асигнації). Нічого, прошу вас.

Хлестаков. Як нічого? Я бачу, гроші впали.

Амос Федорович (тремтить). Але ж ні. (Набік). О, Господи, от я й під судом!

Хлестаков. Знаєте що: позичте мені їх...

Амос Федорович (поквапливо). Аякже... З радістю. (Набік). Ну, сміливіше, сміливіше! Виручай, Пречистая Мати!

Хлестаков. Я, знаєте, в дорозі витратився... Але я вам із села відразу ж надішлю!

Амос Федорович. Та прошу вас! Як це можна! І без того це така честь... звісно, слабенькими моїми силами, ретельністю і щирістю до начальства... постараюся заслужити. (Підводиться із стільця, струнко, руки по швах). Не смію більше турбувати своєю присутністю. Чи не буде якого наказу?

Хлестаков. А навіщо? (коли суддя вийшов). Суддя — хороша людина!

Ява 4

Хлестаков і поштмейстер (входить, виструнчившись, у мундирі, притримуючи шпагу).

Поштмейстер. Маю честь рекомендуватися: поштмейстер, надвірний радник.

Хлестаков. А, милості просимо. Сідайте. Адже ви тут постійно живете?

Поштмейстер. Так точно.

Хлестаков. А мені подобається це місто. Звичайно, людей не так багато — ну, що ж? Це ж не столиця. Правда, — це ж не столиця? Одначе, признайтесь, адже і в маленькому місті можна прожити щасливо?

Поштмейстер. Так точно.

Хлестаков. На мій погляд, що треба? Треба тільки, щоб тебе поважали, любили щиро — адже ж так?

Поштмейстер. Цілком справедливо.

Хлестаков. Я, правду казавши, радий, що ви однієї думки зі мною. (Дивиться йому в очі, говорить сам собі). А попрошу я в цього поштмейстера в борг! (Голосно). Чи не можете ви мені дати триста карбованців у борг?

Поштмейстер. Чому ні? Вважатиму за величезне щастя. От, прошу вас.

Хлестаков. Дуже вдячний. А я, признаюся, до смерті не люблю відмовляти собі в дорозі — та й навіщо? Чи ж не так?

Поштмейстер. Так точно. (Підводиться, виструнчується і підтримує шпагу). Не смію далі турбувати своєю присутністю... Чи не буде якихось зауважень?

Хлестаков. Ні, нічого.

Поштмейстер кланяється й виходить.

Хлестаков (закурюючи сигару). Поштмейстер, мені здається, теж дуже хороша людина. Принаймні послужливий; я люблю таких людей.

Ява 8

Хлестаков сам.

Тут багато чиновників. Мені здається, однак, що вони вважають мене за державну особу. Мабуть, я вчора напустив їм туману. Ох, і дурні ж! Напишу я про все в Петербург, до Тряпічкіна. Він пописує статейки, хай-но він їх проперчить гарненько. Ей, Йосипе, дай мені паперу й чорнила! (Йосип визирнув із дверей, промовивши: «зараз».) А вже Тряпічкіну, справді, як хтось потрапить на зубок — бережись: батька рідного для слівця не пошкодує, і грошенята теж любить. А проте ці чиновники — непогані люди: прекрасна це в них риса, що вони дали мені в борг. Передивлюсь, скільки у мене грошей. Це від судді триста; це від поштмейстера триста, шістсот, сімсот, вісімсот, — і який засмальцьований папірець! — вісімсот... Ото! Через тисячу перевалило.

Ява 9

Хлестаков і Йосип з чорнилом та папером.

Хлестаков. Ну що, бачиш, дурню, як мене пригощають? (Починає писати).

Йосип. Так, слава богу! Тільки знаєте що? Виїздіть звідси, їй-богу, вже пора.

Хлестаков (пише). Ет, дурниці! чому?

Йосип. Та так. Бог з ними з усіма! погуляли тут деньків зо два, — ну й годі. Що з ними довше зв’язуватись? трапиться часом: якийсь інший наскочить...

Хлестаков (пише). Ні. Мені ще хочеться пожити тут. Нехай завтра.

Йосип. Їй-богу, поїдемо, Іване Олександровичу. Воно хоч і велика шана вам, та проте, знаєте, краще швидше виїхати: адже вас, справді, за когось іншого вважають... Та й батенько гніватимуться, що так забарилися...

Хлестаков (пише). Ну, гаразд. Віднеси спочатку цього листа, та візникам скажи, що я даватиму по карбованцю; щоб так як фельд’єгеря мчали! і щоб пісень співали! (Пише далі). Уявляю, Тряпічкін помре зо сміху...

Йосип. Я, пане, відправлю його з тутешнім служкою, а сам краще вкладатимусь.

Йосип приносить свічку. Хлестаков запечатує. В цей час чути голос Держиморди: «Куди лізеш, борода? Кажуть тобі: нікого не велено пускати».

Ява 10

Хлестаков і купці з кошиком вина й цукровими головами.

Купці. Чолом б’ємо вашій милості. Не погуби, паночку! Кривди терпимо!

Хлестаков. Від кого?

Один із купців. Та все від городничого тутешнього. Такого городничого ніколи ще, пане, не було. Такі кривди чинить, що й описати не можна. Хоч у зашморг лізь. Ми порядку завжди додержуємо: що слід на сукню там дружині чи доньці, — хіба ж ми проти. Так ні, йому всього цього мало. Прийде в крамницю і все, що під руку потрапить, тягне. Сукна побачить сувій, зразу: «Е, любий, це добреньке сукенце: а відправ-но його до мене». Ну й несеш!

Хлестаков. Невже? Ох, який же він шахрай!

Купці. Їй-богу! Ніхто й не пригадає такого городничого! Та хоча б щось путнє вже брав, всіляке дрантя тягне: чорнослив такий, що років уже по сім лежить у бочці, а він цілу пригорщу туди запустить. Іменини його бувають на Антона, і вже, здається, всього понаносиш, чого тільки душа бажає. Ні, йому ще давай: каже, що й на Онуфрія він іменинник. Що вдієш?..

Ілюстрація Ювеналія Коровіна, 1951 рік

Хлестаков. Та це ж просто розбишака!

Купці. Їй-богу! А спробуй суперечити, приведе до тебе в дім цілий полк на постій¹. А коли що, замкне двері: «Я тобі», каже, «не буду», каже, «завдавати тілесної кари й не катуватиму — це», каже, «законом заборонено, а от ти в мене, любий мій, оселедчика попоїж!»

¹ Постій — зупинка військ у приватних помешканнях.

Хлестаков. Ах, який шахрай! Та за це просто в Сибір!

Купці. Та куди милість твоя не запроторить його, все буде добре, аби тільки тобто від нас подалі. Кланяємося тобі цукорком та кошиком вина.

Хлестаков. Ні, ви цього не думайте: я зовсім не беру ніяких хабарів. От якби ви, приміром, позичили мені карбованців триста, — ну то зовсім інша річ: у борг я можу взяти.

Купці. З радістю, батьку наш! (Виймають гроші). Та що триста! Візьми вже краще п’ятсот, допоможи тільки.

Хлестаков. Будь ласка: в борг — я ні слова, я візьму.

Купці (подають йому на срібному підносі гроші). Вже, будь ласка, і підносика разом візьміть.

Хлестаков. Ну, і підносика можна.

Купці (вклоняючись). Та вже візьміть заразом і цукорку.

Хлестаков. Е ні: я хабарів ніяких...

Йосип. Ваше високоблагородіє! А чому ви не берете? Візьміть! В дорозі все знадобиться. Давайте сюди голови і кошичок! Давай усе! Все знадобиться. Що там? Мотузочок? Давай і мотузочок!

Купці. Ваше сіятельство. Коли вже ви тобто не допоможете в нашому проханні, то вже не знаємо, як і бути: просто хоч у зашморг лізь.

Хлестаков. Неодмінно, неодмінно. Я постараюся.

Ява 12

Хлестаков і Марія Антонівна.

Марія Антонівна. Ах!

Хлестаков. Чого ви так перелякалися, пані?

Марія Антонівна. Ні, я не перелякалась.

Хлестаков (кокетує). Даруйте, пані, мені дуже приємно, що ви мене маєте за таку людину, яка... Насмілююсь запитати вас: куди ви мали намір іти?

Марія Антонівна. Справді, я нікуди не йшла.

Хлестаков. А чому, приміром, ви нікуди не йшли?

Марія Антонівна. Я вам перешкодила. Ви працювали над важливими справами.

Хлестаков (кокетує). А ваші очі кращі, ніж усякі важливі справи... Ви ніяк не можете мені перешкодити; і, навпаки, ви можете ощасливити.

Марія Антонівна. Ви говорите по-столичному.

Хлестаков. Для такої прекрасної особи, як ви. Чи дозволите мати щастя запропонувати вам стільця? Але ні, вам треба не стілець, а трон.

Марія Антонівна. Справді, я не знаю... мені так треба було йти. (Сіла).

Хлестаков. Яка у вас прекрасна хусточка! Як би я бажав, пані, бути вашою хусточкою, щоб обнімати вашу лілейну шийку.

Марія Антонівна. Я зовсім не розумію, про що ви говорите: якась хусточка... Сьогодні предивна погода.

Хлестаков. А ваші устоньки, пані, кращі за всяку погоду.

Марія Антонівна. Ви все таке якесь говорите... Я б вас попрохала, щоб ви мені написали краще на пам’ять якісь віршики до альбома.

Хлестаков. Для вас, пані, все, що бажаєте. Вимагайте: які вам вірші?

Марія Антонівна. Якісь такі — хороші, нові.

Хлестаков. Та що там вірші! Я їх знаю силу. В мене їх багато всяких. Ну, хай так, я вам оці: «О, ти, що в горі надаремне на бога нарікаєш так!..» Ну та й інші... не можу якраз пригадати; але все це нічого. Я вам краще замість цього виявлю моє кохання, яке від вашого погляду... (Присуває стільця).

Марія Антонівна. Кохання! Я не розумію кохання... я ніколи й не знала, що за кохання... (Одсовує стільця).

Хлестаков. Чого ж ви одсовуєте свій стілець? Краще буде сидіти близенько.

Марія Антонівна. (одсовуючись). А для чого близько? Однаково й далеко.

Хлестаков (присовуючись). А для чого далеко? Однаково й близько.

Марія Антонівна (одсовуючись). А навіщо ж це?

Хлестаков (присовуючись). Та це ж вам тільки так здається, що близько, а ви уявіть собі, що далеко. Як би я був щасливий, пані, коли б міг стиснути вас у своїх обіймах.

Марія Антонівна (дивиться у вікно). Що це там, ніби полетіло? Сорока чи якась інша птиця?

Хлестаков (цілує її в плече і дивиться у вікно). То сорока.

Марія Антонівна (встає розгнівана). Ні, це вже занадто... Яке нахабство!..

Хлестаков (затримує її). Пробачте, пані: я це зробив тільки од кохання.

Марія Антонівна. Ви вважаєте мене за таку провінціалку... (Силкується піти).

Хлестаков (усе затримуючи її). Тільки од кохання. Я пожартував. Маріє Антонівно, не гнівайтеся! Я ладен навколішках прохати у вас пробачення. (Падає навколішки). Простіть же, простіть. Ви бачите, я навколішках.

Ява 13

Ті ж і Ганна Андріївна.

Ганна Андріївна (до доньки). Що це значить, люба моя? Що це за витівки такі!

Марія Антонівна. Я, мамочко...

Ганна Андріївна. Іди геть звідси! Геть! І не смій показуватися на очі. (Марія Антонівна виходить, плачучи). Пробачте, я, признаюсь, так вражена...

Хлестаков (набік). А вона теж дуже апетитна, дуже непогана. (Падає навколішки). Пані, ви бачите, я палаю з кохання.

Ганна Андріївна. Як, ви навколішках! Ах, устаньте! Тут підлога така брудна.

Хлестаков. Ні, навколішках, і тільки навколішках! Я хочу знати, що мене чекає, життя чи смерть.

Ганна Андріївна. Але дозвольте, я ще не розумію цілком значення слів. Коли не помиляюся, ви робите декларацію щодо моєї дочки.

Хлестаков. Ні, я закоханий у вас. Життя моє на волосинці. Якщо ви не признаєте палкого кохання мого, то я недостойний земного існування. З полум’ям у грудях прошу руки вашої.

Ганна Андріївна. Але дозвольте сказати: я до деякої міри... я заміжня.

Хлестаков. Це нічого! Для кохання нема різниці, і Карамзін сказав: «Закони засуджують». Ми підем в холодок струмків. Руку вашу, руку прошу.

Ява 14

Ті ж і Марія Антонівна (раптом вбігає).

Марія Антонівна. Мамочко, таточко сказав, щоб ви... (Побачивши Хлестакова навколішках, скрикує). Ах, який пасаж!

Ганна Андріївна. Ну, що ти? Чого? За чим? Що за легковажність така! Раптом ускочила, як очманіла кішка. Ну, що тобі привиділось? Справді, ніби дитина яка трирічна. Аж ніяк, ну, ніяк не схоже, щоб їй було вісімнадцять років. Я не знаю, коли поводитимеш себе, як належить вихованій дівиці.

Марія Антонівна (крізь сльози). Я, їй-право, мамочко, не знала.

Ганна Андріївна. У тебе завжди якийсь вітер в голові; ти береш приклад з дочок Ляпкіна-Тяпкіна. Не треба наслідувати їх. Тобі є інші приклади: перед тобою мати твоя. Ось які приклади ти повинна наслідувати.

Хлестаков (хапаючи за руку доньку). Ганно Андріївно, не суперечте нашому щастю, благословіть вічну любов!

Ганна Андріївна (вражена). Так ви в неї?..

Ілюстрація Ювеналія Коровіна, 1951 рік

Хлестаков. Рішайте: життя чи смерть?

Ганна Андріївна. Ну, от бачиш, дурна, ну, от бачиш: через тебе, таке дрантя, гість зволив стояти навколішках; а ти вскочила, як божевільна. Ну, от, справді, варто, щоб я навмисне відмовила: ти недостойна такого щастя.

Марія Антонівна. Не буду, мамочко. Справді, більше не буду.

Ява 15

Ті ж і городничий, захекавшись.

Городничий. Ваше превосходительство! Не занапастіть! Не занапастіть!

Хлестаков. Що з вами?

Городничий. Там купці скаржились вашому превосходительству. Честю запевняю, що й половини нема того, що вони кажуть. Вони самі обдурюють та обмірюють народ. Унтер-офіцерша набрехала вам, ніби я її відшмагав; вона бреше, їй-богу, бреше. Вона сама себе відшмагала.

Хлестаков. Та під три чорти унтер-офіцершу. Мені не до неї!

Городничий. Не вірте, не вірте! Це такі брехуни... їм отака дитина не повірить.

Ганна Андріївна. А ти знаєш, яку честь нам робить Іван Олександрович? Він просить руку нашої доньки.

Городничий. Куди! куди!.. Збожеволіла, голубонько! Не прогнівайтеся, ваше превосходительство: вона трохи придуркувата, вся в свою матінку.

Хлестаков. Так, я, справді, прошу руки. Я закоханий.

Городничий. Не смію вірити, ваше превосходительство!

Хлестаков. Я не жартуючи вам кажу... Я можу від кохання з глузду з’їхати.

Городничий. Не смію вірити, недостойний такої честі.

Хлестаков. Так, як ви не погодитесь віддати руку Марії Антонівни, то я, чорт знає, що ладен...

Городничий. Не можу вірити: зводите жартувати, ваше превосходительство.

Ганна Андріївна. Ой, яке дурбило! Та тобі ж говорять!

Городничий. Не можу вірити.

Хлестаков. Віддайте, віддайте — я одчайдушна людина, я всього можу накоїти: якщо застрелюсь, вас під суд віддадуть.

Городничий. Ах, боже мій! Не прогнівайтеся! Робіть так, як вашій милості завгодно! У мене, їй-богу, в голові тепер... я й сам не знаю, що робиться. Таким дурнем тепер зробився, яким ще ніколи не бував.

Ганна Андріївна. Ну, благословляй!

Хлестаков підходить із Марією Антонівною.

Городничий. Хай благословить вас Бог, а я не винуватий.

Хлестаков цілується з Марією Антонівною. Городничий дивиться на них.

Що за чорт! справді-таки! (Протирає очі). Цілуються! Ой, батечку, цілуються! Справжній жених! (Скрикує, підскакуючи з радості). Ой, Антон! Ой, Антон! Ой, городничий! Он воно як діло пішло!

Ява 16

Ті ж і Йосип.

Йосип. Коні готові.

Хлестаков. А, добре... я зараз.

Городничий. Як? Зводите їхати?

Хлестаков. Так, їду.

Городничий. А коли ж той... ви ж самі зводили натякнути на... той... весілля?

Хлестаков. А це... На хвильку тільки... на один день до дядька — багатий дідуган; а завтра ж і назад.

Городничий. Не сміємо ніяк затримувати, з надією на щасливе повернення.

Хлестаков. Як же, як же, я вмить. Прощавайте, моя кохана... ні, просто не можу висловити! Прощавайте, душечко! (Цілує їй ручку).

Городничий. А чи не треба вам чогось у дорогу; ви зводили, здається, мати потребу в грошах?

Хлестаков. О, ні, навіщо це? (Трохи подумавши). А втім, хай так.

Городничий. Скільки вам треба?

Хлестаков. Тоді ви дали двісті, тобто не двісті, а чотириста; то, мабуть, і тепер стільки ж, щоб уже рівно було вісімсот.

Городничий. Зараз! (Виймає з гамана). Ще як навмисне новісінькими папірцями.

Хлестаков. А, так. (Бере й розглядає асигнації). Це добре. Це ж, кажуть, нове щастя, коли новенькими папірцями?

Городничий. Так точно.

Хлестаков. Прощавайте, Антоне Антоновичу! Дуже вдячний за вашу гостинність! Щиросердо признаюсь, що ніде мене так добре не вітали! Прощавайте, Ганно Андріївно! Прощавайте, моя душечко, Маріє Антонівно!

Виходять.

ДІЯ П’ЯТА

Та сама кімната.

Ява 8

Ті ж і поштмейстер, із розпечатаним листом у руці.

Поштмейстер. Дивна справа, панове! Чиновник, що ми його вважали за ревізора, зовсім не ревізор.

Всі. Як не ревізор?

Поштмейстер. Зовсім не ревізор, я дізнався про це з листа... Приносять до мене на пошту листа. Глянув на адресу, бачу: «на Поштамтську вулицю». Я так і обмер. «Ну», гадаю собі, «напевно знайшов непорядки на пошті і повідомляє начальство». Узяв та й розпечатав.

Городничий. Як же ви?..

Поштмейстер. Сам не знаю, нечиста сила підбила. Така мене взяла цікавість, що й зроду такої не відчував. Не можу, не можу, почуваю, що не можу, тягне мене, от тягне й квит. І як придавив сургуч: по жилах огонь, а розпечатав — мороз, їй-богу, мороз, і руки тремтять, і в очах темно.

Городничий. Та як же ви насмілились розпечатати листа такої уповноваженої особи?

Поштмейстер. То ж бо й штука, що він не уповноважений і не особа!

Городничий. А що ж він, по-вашому, таке?

Поштмейстер. Ні се, ні те; чорт його знає що!

Городничий (запально). Як ні се, ні те? Та як ви смієте називати його ні тим, ні сим, та ще й чорт знає чим? Я вас під арешт...

Поштмейстер. Хто? Ви? Руки короткі.

Городничий. А ви знаєте, що він жениться на моїй дочці, що я сам буду вельможею, що я в самісінький Сибір запроторю?

Поштмейстер. Ех, Антоне Антоновичу! Що Сибір? Далеко Сибір! От краще я вам прочитаю. Панове! дозвольте прочитати листа?

Всі. Читайте, читайте!

Поштмейстер (читає). «Спішу повідомити тебе, серце Тряпічкін, які зі мною чудеса. По дорозі обчистив мене як липку піхотний капітан, так що трактирник хотів уже посадити мене в тюрму, як ось по моїй петербурзькій фізіономії й по костюму все місто прийняло мене за генерал-губернатора. І я тепер живу в городничого, упадаю напропалу біля його дружини й дочки; не вирішив тільки, з котрої почати; гадаю, спочатку з мамочки, бо, здається, зразу готова до всіх послуг. Всі мені позичають, скільки завгодно. Ти б луснув зо сміху. Ти, я знаю, статейки пописуєш; вмісти їх у свою літературу. По-перше: городничий — дурний, як сива шкапа...»

Городничий. Не може бути! там нема цього.

Поштмейстер (показує листа). Читайте самі!

Городничий (читає). «Як сива шкапа». Не може бути! Це ви самі написали.

Поштмейстер. А як би це я міг писати?

Артем Пилипович. Читайте!

Поштмейстер (читає далі). «Городничий — дурний, як сива шкапа...»

Городничий. О, чорт забери! Треба ще повторювати!

Поштмейстер (читає далі). Гм... гм... гм... гм... «сива шкапа. Поштмейстер теж хороша людина...» Ну, тут про мене він теж непристойно висловився. [...]

Городничий. От коли зарізав, так зарізав! убив, убив, зовсім убив! Нічого не бачу. Бачу якісь свинячі рила, замість облич; а більше нічого... Вернути, вернути його! (Махає рукою).

Поштмейстер. Куди вернути? Я, ніби навмисне велів, щоб доглядач дав найкращу тройку, чорт надав і наперед дати розпис.

Дружина Коробкіна. Оце так, оце нечувана конфузія!

Амос Федорович. Одначе ж, панове! Він у мене триста карбованців позичив.

Артем Пилипович. У мене теж триста карбованців.

Поштмейстер (зітхає). Ох! І в мене триста карбованців.

Бобчинський. У нас із Петром Івановичем шістдесят п’ять, прошу вас, асигнаціями. Іменно.

Амос Федорович (розгублено розводить руками). Як же це так, панове? Як же це так, справді, ми сплохували?

Городничий (б’є себе в лоб). Як я? ні, як я, старий дурень! одурів, старий баран!.. Тридцять років служу; жоден купець, жоден підрядчик не могли мене обдурити, шахраїв над шахраями обдурював; трьох губернаторів обдурив... та що губернаторів! (махнувши рукою) нічого й говорити...

Ява ОСТАННЯ

Ті ж і жандарм.

Жандарм. Чиновник, що приїхав по іменному велінню з Петербурга, викликає вас зараз же до себе. Він зупинився в гостиниці.

Слова ці, ніби громом, разять усіх. Здивовано вигукують дами: вся група, раптом змінивши пози, кам’яніє.

НІМА СЦЕНА

Городничий посередині мов стовп з розпростертими руками і закинутою назад головою. Праворуч нього дружина й дочка завмерли в русі до нього; за ними поштмейстер, що обернувся на знак питання, звернений до глядачів; за ним Лука Лукич, якось невинно збентежений. Ліворуч од городничого: Земляніка, схилив голову трохи набік, немов до чогось прислухається; за ним суддя з розчепіреними руками присів майже до землі й зробив губами так, ніби хотів посвистати або вимовити: «Отака ловись!» За ним Коробкін, повернувся до глядачів з примруженим оком і їдким виразом на адресу городничого; за ним, із самого краю, Добчинський і Бобчинський з простягнутими один до одного руками, роззявленими ротами й виряченими один на одного очима. Решта гостей — постовпіли. Мало не півтори хвилини скам’яніла група стоїть нерухомо. (Завіса падає).

Переклад із російської Остапа Вишні

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Працюємо над текстам твору

• 1. Про яку надзвичайну подію повідомили городничого Антона Антоновича Сквозніка-Дмухановського? Якою була реакція посадовця на новину?
• 2. Чому Хлестакова прийняли за ревізора? Які були для цього підстави?
• 3. У чому полягає комізм сцени знайомства чиновників із уявним ревізором? Знайдіть підтвердження в тексті твору.
• 4. Як упродовж твору змінюється поведінка Івана Олександровича Хлестакова?
• 5. Що свідчить про бурхливу фантазію молодого чоловіка? Знайдіть відповідні цитати в тексті. Уявіть, що герой розповість своїм батькам, коли приїде додому.
• 6. Як посадовці й купці вирішили задобрити «ревізора»?
• 7. Поясніть суть прохання купців, які прийшли до Хлестакова. Як вони характеризують городничого?
• 8. Що дивного в поведінці купців, які прийшли до Хлестакова скаржитися на хабарництво?
• 9. У який спосіб поштмейстер з’ясував, що сталося непорозуміння щодо Хлестакова?
• 10. Як у своїй комедії автор зробив спробу втілити ідею невідворотності покарання?

Узагальнюємо і підсумовуємо

• 11. Визначте головні риси вдачі Хлестакова. Поміркуйте, навіщо він бреше.
• 12. Як його характеризує Йосип? Знайдіть відповідну цитату в тексті.
• 13. У чому невідповідність між сутністю цього образу й тим, як його сприймає місцеве начальство?
• 14. Схарактеризуйте образи посадовців міста. Що можна назвати головною рисою характерів цих персонажів?
• 15. Що свідчить про тотальну корумпованість російського провінційного містечка, в яке потрапив Хлестаков? Відповідь обґрунтуйте.
• 16. Поясніть, у чому полягає сутність корупції і чим вона шкодить суспільній моралі, економіці країни.
• 17. У чому сьогодні полягає актуальність твору Миколи Гоголя?
• 18. Яким ви собі уявляєте продовження подій після «німої сцени»?

Пов’язуємо новий матеріал із вивченим раніше

• 19. Пригадайте, які твори ми називаємо сатиричними. Наведіть приклади вивчених вами сатиричних творів.
• 20. Проти яких негативних рис у людських характерах і явищ у житті суспільства спрямована сатира М. Гоголя в комедії «Ревізор»?
• 21. Назвіть особливості драматичного роду літератури. Доведіть, що «Ревізор» належить до драматичних творів.
• 22. Яку виховну функцію виконує комедія Миколи Гоголя? Доведіть, що виховна мета гоголівських творів (XIX століття) співзвучна мистецьким принципам Мольєра (XVII століття).

Застосовуємо теоретичні поняття

• 23. Поясніть, чому комедію М. Гоголя визначають як реалістичний твір.
• 24. У чому полягає відмінність між героями романтичних і реалістичних творів?

Виконуємо творче завдання

• 25. Змоделюйте ситуацію: Іван Олександрович Хлестаков стає героєм романтичної поеми. Якими ви уявляєте події романтичного твору? А яким уявляєте образ романтичного бунтівника Хлестакова?

Літературний коментар

Повість Миколи Гоголя «Шинель»

Тематично до «петербурзьких повістей» належить і повість «Шинель» (1842 рік), задум якої народився ще у 1830-х роках з оповідки про те, як один чиновник дуже довго складав гроші на рушницю, а потім загубив її.

Головний герой «Шинелі» — недоладна істота, дрібний петербурзький чиновник Акакій Акакійович Башмачкін, який чесно служить в якійсь канцелярії і з щирою любов’ю переписує нікому не потрібні папери. Йому байдуже, що він отримує мізерну платню, що живе надголодь і одягнений у лахміття. Зрештою, усього цього чиновник просто не помічає. Башмачкін — наївна поетична натура.

Так Гоголь відкриває нову для російської літератури тему — тему пересічної «маленької» людини. Вона не наділена особливими талантами і здібностями, але здатна до тонких душевних переживань і палких прагнень. Ніби пародіюючи пристрасність романтичних героїв, Гоголь з усмішкою пише про єдине палке бажання, яке заполонило все єство бідного Акакія Акакійовича, — звичайнісіньку теплу шинель.

Щасливе володіння обновкою тривало лише один день: варто було Башмачкіну вийти ввечері на порожню петербурзьку вулицю, як на нього напали грабіжники й зірвали новісіньку шинель. Мрія Акакія Акакійовича, яка вже була в руках, розбилася вщент об брутальну дійсність. Маленька вразлива людина, така самотня і безпорадна в цьому величезному місті, не витримує душевного потрясіння й помирає.

Критики назвали повість «Шинель» «одним із найглибших творінь Гоголя». У ній яскраво розкрито тему маленької людини у великому Петербурзі, часто недолугої у своїх вчинках і жалюгідної у мріях та страхах. Тема маленької людини, яка намітилася ще в «петербурзьких повістях», була новою в російській літературі і тим паче новою була порушена в повісті гуманістична проблема рівності всіх людей незалежно від їхніх статків і посад.