Зарубіжна література. 9 клас. Міляновська

Гобсек

(уривки)

Якось узимку 1829-1830 року в салоні віконтеси де Гранльє до першої години ночі засиділися двоє гостей. Один з них, вродливий юнак, пішов, як тільки пробив годинник. Коли стукіт його екіпажа розлігся по подвір’ю, віконтеса підійшла до дочки; дівчина стояла біля каміна і явно прислухалась до шуму кабріолета, що підтвердило побоювання її матері.

— Камілло, якщо ти й далі так поводитимешся з молодим графом де Ресто, як сьогодні, я змушена буду не приймати його більше. Послухайся мене, моя дитино, у пана де Ресто є мати, що здатна розтринькати мільйони, жінка низького походження, дівоче прізвище її Горіо, і в молоді роки вона давала чимало приводів до пліток. Вона так погано ставилася до свого батька, що, либонь, не заслуговує мати такого гарного сина. Молодий граф обожнює її і підтримує з синівською відданістю, вартою найбільшої похвали; так само піклується він про свого брата й сестру. Та поки жива його мати, жодна порядна родина не наважиться довірити юному Ресто майбутнє і статок своєї дочки.

— Я почув кілька слів, що спонукають мене втрутитися до вашої розмови з мадемуазель де Гранльє, — вигукнув друг дому адвокат Дервіль, сідаючи в м’яке крісло, що стояло біля каміна. Дядько сів поруч своєї племінниці, а пані де Гранльє вмостилася в низенькому кріслі між дочкою і Дервілем.

— Час, віконтесо, розповісти вам одну історію, що змусить вас змінити свою думку про багатство графа де Ресто.

Усі присутні, а особливо Камілла, приготувалися уважно вислухати розповідь адвоката Дервіля. Цей чоловік мав неабиякий авторитет у домі віконтеси де Гранльє, оскільки свого часу, ще зовсім молодим юристом, урятував віконтесу від розорення. Унаслідок кількох вдало проведених судових процесів Дервіль зумів повернути їй родинні маєтності, які вона втратила під час революції. Відтоді Дервіль — людина чесна й освічена — став другом сім’ї. А завдяки виграній справі він здобув пошану і клієнтів у найкращих домах Сен-Жерменського передмістя.

Останнім часом, помітивши прихильність Камілли до юного графа Ернеста де Ресто, адвокат Дервіль зацікавився долею молодих людей. Після доволі жорсткого зауваження віконтеси де Гранльє, він вирішив розповісти товариству давню історію, випадковим учасником якої йому довелося стати.

— Я мушу почати з розповіді, — сказав Дервіль, трохи помовчавши, — про одну особу, якої ви не могли знати. Мова йде про лихваря. Уявіть собі жовтувато-бліде, тьмяне обличчя, я назвав би його місячним ликом, бо воно скидалося на позолочене срібло, з якого зійшла позолота. Волосся в мого лихваря було зовсім гладеньке, завжди старанно зачесане, з сивиною, попелясто-сіре. Риси його обличчя, непорушні, холодні, були мов вилиті з бронзи. Його маленькі очі, жовті, як у тхора, були майже зовсім без вій і боялися світла; тому він захищав їх козирком старого картуза. Кінчик гострого носа був так поритий віспою, що скидався на буравчик. Губи у нього були тонкі, як у алхіміків та старезних дідів на картинах Рембрандта. Говорив цей чоловік тихо, лагідно і ніколи не гарячкував. Його вік був загадкою: не знати було, чи він передчасно постарівся, чи зберіг свою молодість, щоб вона йому служила вічно. Його кімната, де все було охайне і потерте, скидалася на холодну оселю самотньої старої діви, що цілими днями стирає порох зі своїх меблів. Узимку головешки в каміні, завжди присипані купкою попелу, диміли, ніколи не розгоряючись полум’ям. Це була якась людина-автомат, котру нібито щоденно заводили. Він заощаджував свою життєву енергію, приборкуючи в собі всі людські почуття. Тим-то життя його текло так само безшумно, як пісок у старовинному пісковому годиннику. Іноді його жертви обурювались, несамовито кричали, потім наставала глибока тиша, немов у кухні, де щойно зарізали качку. Надвечір людина-вексель ставала звичайною людиною, а злиток металу в її грудях — людським серцем. Навіть під час найсильніших проявів радості його мова була односкладова, а манери стримані. От якого сусіду послав мені випадок, коли я жив на вулиці де Гре, будучи ще тільки молодшим клерком у конторі адвоката і закінчуючи третій курс юридичного факультету. Цей вогкий і похмурий будинок не мав двору, а кімнати були розміщені, мов чернечі келії: всі однакові за розміром, єдині двері кожної виходили у довгий напівтемний коридор з маленькими віконцями. Єдиною людиною, з якою старий підтримував стосунки, був я: він заходив до мене попросити вогню, позичити книжку, газету, дозволяв мені вечорами приходити в його келію, і ми часом розмовляли, коли він був у гарному настрої. Ці ознаки довір’я були наслідком чотирирічного сусідства і моєї розсудливої поведінки, що через брак грошей багато в чому була схожа на життя самого старика. Чи були в нього родичі, друзі? Був він багатий чи бідний? Я ніколи не бачив у нього грошей. Його багатство зберігалося, мабуть, у банківських склепах. Він сам стягав гроші по векселях, бігаючи по всьому Парижу на своїх сухих, як у оленя, ногах. [...]

Раз увечері я зайшов до цього чоловіка, у якого все життя зводилося до золота і якого, іронічно чи на сміх, його жертви, котрих він називав своїми клієнтами, прозивали «батечко Гобсек».

Він, як завжди, сидів у своєму кріслі, нерухомий, мов статуя. Він мовчки глянув на мене і кивнув на приготовлений для мене стілець.

«Про що думає ця істота? — питав я себе. — Чи знає вона, що на світі є Бог, почуття, жінки, щастя?»

Я пожалів його, як пожалів би хворого. Але водночас я добре розумів, що коли в нього в банку лежать мільйони, то в думці він може володіти всією землею, яку він об’їздив, обшарив, зважив, оцінив, пограбував.

— Добрий вечір, батечку Гобсек, — сказав я.

Він повернув до мене голову, і його густі чорні брови злегка зійшлися — цей характерний порух у нього рівноцінний найпривітнішій усмішці.

— Ви сьогодні такі похмурі. А що, у вас є які-небудь векселі для протесту? Здається, сьогодні тридцяте число.

Він глузливо глянув на мене, потім солодким голосом сказав:

— Я розважаюсь.

— Отже, ви іноді і розважаєтесь?

— А ви гадаєте, що поет це тільки той, хто друкує вірші? — спитав він.

«Поезія? У такій голові?» — подумав я, бо нічого не знав про його життя.

Ілюстрація Шарля Тамізьє, 1842 рік

— А в кого життя може бути таке блискуче, як у мене? — сказав він, і очі його заблищали. — Ви молоді, ви вірите в усе, а я ні в що не вірю. Ну що ж, збережіть свої ілюзії, коли можете. Я зараз підіб’ю вам підсумок людського життя. Нічого немає тривкого на цім світі. Переконання й мораль — пусті слова. Якби ви прожили стільки, як я, то знали б, що з усіх земних благ є тільки одне, досить надійне, щоб людина прагнула його. Це є золото. В золоті втілено всі людські сили. Я подорожував, я бачив, що людина скрізь однакова: скрізь точиться боротьба між бідним і багатим, скрізь вона неминуча. То краще вже самому утискувати, ніж дозволяти, щоб тебе утискували інші. Скрізь мускулясті люди працюють, а хирляві мучаться. Гору бере над усіма тільки одне почуття — порожній гонор. А що може вдовольнити гонор? Золото! Щоб здійснити ваші примхи, потрібні час, матеріальні засоби або зусилля. І от золото містить у собі все це в зародку і все дає в дійсності. [...]

Але погляньте на життя людей з висоти, на яку їм не піднятися. В чому щастя? Воно або у сильних почуттях, що збавляють життя, або в розмірених заняттях, які обертають його на добре відрегульований англійський механізм. Так от — усі людські пристрасті урочисто проходять переді мною, і я дивлюсь на них, а сам живу в спокої. Одне слово, я володію світом, не втомлюючи себе, а світ не має наді мною ані найменшої влади.

Далі батечко Гобсек розповів Дервілеві про події цього ранку, зокрема про відвідини однієї графині, дружини багатого землевласника, до якої він прийшов, щоб стягнути з неї оплату за векселем на тисячу франків. Йому було цікаво, чому заміжня жінка підписує боргові зобов’язання, маючи заможного чоловіка. Гобсек зауважив: «Жодна людина, маючи хоч який-небудь кредит у банку, не прийде в мою крамничку, бо перший крок від моїх дверей до мого письмового стола свідчить про розпач, про відмову кредиту в усіх банкірів і близьке банкрутство».

Випадок дозволив Гобсекові зрозуміти, що графиня має коханця, рахунки якого вона сплачує потай від чоловіка. І зробив висновок, що скоро ця жінка скотиться на саме дно, розтринькає своє майно, майно свого чоловіка та спадщину своїх дітей.

...Ну, що ви скажете — хіба погані в мене розваги? Хіба не цікаво пізнати життя інших людей і побачити його без прикрас? Яких тільки картин не набачишся! Тут і гидкі болячки, і невтішне горе, любовні пристрасті, злидні, юнацькі насолоди, що ведуть на ешафот. [...] Мій погляд як у Господа Бога, — я читаю в серцях. Від мене нічого не сховається. Я досить багатий, щоб купити сумління тих, що керують міністрами. Хіба це не влада? Я можу мати найвродливіших жінок і купувати найніжніші ласки. Хіба це не втіха? Влада і втіха — хіба не в цьому полягає суть нашого суспільного ладу? Таких, як я, в Парижі чоловік десять; ми вершителі вашої долі — тихенькі, нікому невідомі. Золото — ось духовна суть усього теперішнього суспільства. Я і мої побратими, об’єднані однаковими інтересами, збираємося в певні дні тижня в кафе «Феміда». Там ми відкриваємо один одному таємниці фінансового світу. Ми знаємо таємниці всіх знатних родин. Як і я, мої побратими усім переситились і люблять тепер тільки владу та гроші заради самого володіння владою та грошима. Ось тут, — сказав він, показуючи на свою холодну, з голими стінами кімнату, — найпалкіший коханець, що десь в іншому місці спалахнув би гнівом від натяку і витягнув би шпагу через дрібницю, благає мене, мов бога, молитовно склавши руки. Найгордовитіший купець, найчванливіша красуня, найпихатіший військовий — тут усі благають зі слізьми люті або горя на очах. А отут, — додав він, прикладаючи руку до свого чола, — містяться терези, на яких зважуються інтереси всього Парижа. Ну як, ви й тепер думаєте, що під цією холодною, байдужою машкарою немає радощів? — сказав він, обернувши до мене своє бліде, наче відлите зі срібла обличчя.

Я повернувся в свою кімнату зовсім приголомшений. Цей маленький сухорлявий дідок раптом виріс у моїх очах, став фантастичною постаттю, втіленням влади золота. Життя і люди викликали в мене в цю мить жах.

«Невже все вирішують гроші?» — питав я себе.

Пригадую, я довго не міг заснути. Бачив купи грошей навколо себе. [...]

— Через кілька день після моєї розмови я захистив дисертацію, — вів далі Дервіль. — Я отримав звання адвоката. Старий скнара почав ставитися до мене ще довірливіше. Він навіть радився зі мною щодо різних своїх ризикованих афер. Цей чоловік, на якого ніхто не міг вплинути, вислухував мої поради з певного пошаною.

Дервіль розповів, що за три роки служби у нотаріальній конторі він отримав посаду старшого клерка, переїхав із похмурого дому, де мешкав Гобсек, у краще помешкання і навіть вирішив придбати контору, в якій працював. Але не маючи достатніх коштів, однак добре все розрахувавши, молодий юрист пішов на вулицю де Гре на позички до свого колишнього сусіди-капіталіста батечка Гобсека.

Серце в мене сильно калатало, коли я постукав у двері похмурого будинку. Мені згадалося все, що я чув од старого скнари, які жорстокі муки крають серце людей, що переступали цей поріг. Тепер я йшов до нього просити. Він одчинив двері тільки після того, як розгледів мене у віконце.

Дервіль здивувався, що Гобсек уже знав про продаж контори, хоча її власник нікому про це ще не казав. Трохи поміркувавши, старий погодився на десятирічну позичку для свого приятеля і визначив доволі помірний відсоток.

Гобсек, здавалось, був задоволений з мене.

— За контору я сам заплачу вашому патронові, — сказав він. — Я добиватимуся солідної знижки і з ціни, і з застави. І, крім того, — говорив він далі добродушним тоном, — ви вестимете мої справи, поки я живу, не вимагаючи гонорару.

— Гаразд, якщо тільки вони не потребуватимуть моїх витрат.

— Правильно, — сказав він. — Ага, от що, — додав старий, і обличчя його стало незвично ласкаве. — Ви мені дозволите приходити до вас?

— Завжди буду радий вас бачити.

— Чудово! Я приходитиму до вас щосереди і щосуботи. Ми говоритимемо про справи, як друзі. Хо-хо! Я іноді буваю веселий. Я знаю багато історій, які вже тепер можна розказати і які навчать вас багато чого: ви пізнаєте людей. Тільки не тринькайте грошей, бо втратите моє довір’я. Найміть одну-єдину стару служницю — ото й усе. Я навідуватимусь до вас, щоб знати, як ваше здоров’я. Я ж вкладаю у вас цілий капітал! Хе-хе! Я повинен бути в курсі ваших справ. [...]

Через рік після того, як я купив контору, мене майже силоміць затягнули на холостяцький обід. Його давав, програвши заклад, один із моїх приятелів молодому дженджику, який тоді був дуже відомий у вищому світі. Пан де Трай — цвіт тодішнього дендізму, мав величезний успіх...

— Та й тепер ще має, — сказав граф де Борн. — Таких витончених манер не побачиш у цілому світі. Усі жінки до нестями закохані в нього. Він за рік проциндрює тисяч сто, хоч ніхто не знає, щоб у нього був маєток чи якась рента. Граф Максим де Трай — істота чудна, здатна на все і ні на що, його бояться і зневажають, може вчинити благодіяння і злочин. Він то підлий, то благородний бретер, більше закаляний у болото, ніж заплямований кров’ю; людина зовні — запальна, а насправді холодна, як лід. Розум у Максима де Трай неабиякий.

Дервіль розповів, що на бучному холостяцькому обіді він все ж таки не зміг уникнути зустрічі з графом де Трай, людиною такої сумнівної репутації. Напідпитку адвокат не тільки познайомився з Максимом, а й пообіцяв помирити графа з лихварем Гобсеком, якого, виявляється, той чудово знав.

— Не знаю, як це сталося, але я пообіцяв, що завтра вранці відвезу його до нашого батечка Гобсека. Слова «честь», «графиня», «порядна жінка», «розпач», мов чари, перепліталися в його вишуканій мові. Коли я наступного ранку прокинувся, мені дуже важко було дати лад своїм думкам. Нарешті я згадав, що дочці одного з моїх клієнтів загрожує небезпека втратити своє чесне ім’я, пошану і любов чоловіка, якщо їй не пощастить до полудня добути п’ятдесят тисяч франків. Тут були і картярські борги, і гроші, витрачені не знати на що. Тільки-но я встав, до мене ввійшов де Трай.

— Я вчора вже мав честь вам сказати, що дуже невчасно посварився з батечком Гобсеком, — зауважив граф. — Адже в усьому Парижі, крім нього, не знайдеш фінансиста, який може вмить відвалити сотню тисяч франків.

— Добре, я поїду з вами до нього, — сказав я.

Коли ми приїхали на вулицю де Гре, денді почав озиратися навколо так пильно й занепокоєно, що я був вражений. Його обличчя то полотніло, то червоніло, то жовкло, коли він побачив двері дому, де жив Гобсек, піт зросив йому чоло. Ми саме сходили з кабріолета, як на вулицю де Гре з-за рогу завернув фіакр. Соколиний зір де Трая одразу розгледів у глибині карети жінку. Вираз майже дикої радості осяяв його обличчя. Ми ввійшли до старого дисконтера.

— [...] Пане Гобсек, — звернувся я до нього, — я привів одного з найкращих моїх друзів. (Довіряю йому стільки ж, як і чортові, — шепнув я старому на вухо). Сподіваюся, що, знаючи мене, ви визволите його з скрутного становища.

Пан де Трай вклонився лихвареві; сів і, приготувавшись слухати, прибрав улесливу позу; але мій Гобсек сидів у кріслі нерухомо, як завжди, байдужий. Замість привітання він ледь підняв потертий картуз, що прикривав йому голову.

— У мене є гроші тільки для моїх постійних клієнтів, — сказав він.

— Ви, отже, дуже розгнівались на мене за те, що я пішов розорятися до інших, а не до вас? — відповів, сміючись, граф.

— Розорятися? — іронічно повторив Гобсек.

— Ви хочете сказати, що не можна розорити людину, в якої нічого немає? Спробуйте знайти в Парижі людину з таким капіталом, як у мене. Хіба я не близький друг всіх наймодніших у Парижі молодих людей? Я партнер у картярській грі відомого вам принца і посла. У мене є прибутки в Лондоні, в Карлсбаді, в Бадені. Хіба це не блискуче ремесло? Якби не було марнотратників, що б ви робили? Ми один для одного конче потрібні, ми невіддільні, як душа і тіло.

— Ви прийшли до мене, — холодно відповів лихвар, — бо Жірар, Пальма, Вербруст і Жігонне ситі донесхочу вашими векселями і всім їх нав’язують. Ні, уклінно дякую! Хіба я можу, — казав Гобсек, — позичити хоч гріш людині, що заборгувала триста тисяч франків і не має й шага за душею? Позавчора на балу у барона Нусінгена ви програли десять тисяч франків.

— Пане, — відповів граф, з винятковим зухвальством змірявши старого поглядом, — мої справи вас не обходять. У кого є строк, той нічого не винен. Мої векселі буде оплачено. І зараз справа зводиться до того, чи дам я вам надійні гарантії на суму, яку я хочу у вас позичити.

З вулиці долетів шум фіакра, що під’їжджав до будинку.

— Зараз я вам принесу дещо, і ви будете задоволені, — заявив молодик.

— О сину мій! — вигукнув Гобсек, підводячись і потискаючи мені руку, як тільки граф зник за дверима. — Якщо заклад у нього цінний, ти врятував мені життя. Адже я мало не вмер! Вербруст і Жігонне хотіли поглузувати з мене. А завдяки тобі я сам сьогодні ввечері посміюся з них.

У радості старого було щось страшне.

— Зробіть мені ласку, побудьте тут, — додав Гобсек. — Хоч я й озброєний і стріляю влучно, бо я колись полював на тигрів і доводилося мені на палубі битися не на життя, а на смерть в абордажній сутичці, але все-таки побоююсь цього елегантного дурисвіта. Ви, напевно, побачите зараз ту красуню, про яку я вам колись розповідав, — промовив він, повертаючись до мене.

І справді, молодий дженджик увійшов під руку з жінкою, в якій я одразу впізнав ту саму графиню, що колись ранком змалював Гобсек; то була одна а двох дочок старого Горіо.

— Пане, чи можна одержати за ці брильянти стільки, скільки вони коштують, але з правом викупити їх? — спитала вона тремтячим голосом, простягаючи Гобсекові футляр.

— Можна, пані, — відповів я, встрявши у розмову.

Графиня зиркнула на мене, впізнала і мимоволі здригнулася.

— У юристів, цю операцію, — вів я, — звуть продажем з правом викупу.

Вона зітхнула з полегкістю. Граф Максим де Трай нахмурив брови, він зрозумів, що за такою угодою лихвар дасть за брильянти менше. Гобсек, що досі сидів нерухомо, мовчки схопив лупу і почав роздивлятися брильянти.

— Чудові брильянти! До революції вони коштували б триста тисяч франків. Якої чистої води! Безперечно, з Індії. Хіба ви знаєте їм ціну! Ні, на весь Париж тільки Гобсек уміє їх оцінити. — Він зробив зневажливий жест: — Тепер ціна на брильянти весь час падає. Бразилія закидає ними ринок, хоча вони і жовтуваті.

Він з невимовною радістю один по одному роздивлявся брильянти.

— Без плямочки, — казав він. — А ось тріщинка. А цей — просто чудо.

— То як же? — спитав граф, поплескавши Гобсека по плечу.

Стара дитина здригнулася. Гобсек покинув свої цяцьки, поклав їх на письмовий стіл, сів у крісло і знову став лихварем, ввічливим, але холодним і жорстоким, як мармуровий стовп.

— Скільки вам треба?

— Сто тисяч франків на три роки, — відповів граф.

— Можна, — сказав Гобсек, виймаючи зі скриньки червоного дерева неоціненні щодо своєї точності терези. Він зважив брильянти, на око визначаючи вагу оправ. Під час цієї операції обличчя лихваря відбивало і радість, і прагнення побороти її. Графиня немов заціпеніла; здавалося, що вона раптом побачила всю глибину безодні, в яку падає. У цій душі ще були муки сумління, і, можливо, треба було зробити одне зусилля, щоб врятувати її. І я спробував це зробити.

— Це ваші брильянти, пані? — спитав я її голосно.

— Мої, — відповіла вона, гордовито скидаючи на мене оком.

— Пишіть угоду, базіко, — звернувся до мене Гобсек, підводячись і показуючи мені на своє місце у кріслі біля стола.

— Пані заміжня? — спитав я. Графиня нетерпляче кивнула головою.

— Я не складатиму акта, — заявив я.

— Але чому ж? — спитав Гобсек.

— Чому? — повторив я, відвівши старого до віконної ніші, і сказав йому пошепки: — Заміжня жінка в усьому залежить від свого чоловіка; угода буде недійсна. Отже, вам доведеться віддати брильянти.

Гобсек, повернувшись до двох злочинців, сказав:

— Він має рацію. Умови змінюються. Вісімдесят тисяч франків готівкою, а брильянти лишаться в мене, — додав він глухим і солодким голосом.

— Але... — заперечив де Трай.

— Діло ваше, або беріть, або залишайте, — знову сказав Гобсек, віддаючи скриньку графині. — Я не хочу ризикувати.

— Ви зробили б краще, якби кинулися своєму чоловікові в ноги, — сказав я графині на вухо, нахилившись до неї.

Лихвар, певно, зрозумів мої слова з поруху губів і холодно глянув на мене. Обличчя молодого чоловіка пополотніло. Графиня явно вагалась. Граф наблизився до неї, і, хоч говорив він дуже тихо, я все ж почув:

— Прощайте, люба Анастазі, будьте щасливі. А я... завтра я вже позбудусь усіх турбот.

— Пане, — вигукнула молода жінка, звертаючись до Гобсека. — Я приймаю вашу пропозицію.

— Отож-то! — відповів старий. Він підписав банківський чек на п’ятдесят тисяч франків і подав його графу. — А тепер, — сказав він з усмішкою, схожою на вольтерівську, — на решту платіжної суми я дам вам на тридцять тисяч франків дуже надійні векселі. Це все одно, що золото в злитках. Граф де Трай тільки що мені сказав: «Мої векселі завжди буде сплачено», — додав Гобсек, подаючи графині підписані графом векселі, що їх напередодні опротестував один з товаришів Гобсека і, мабуть, продав йому за безцінь.

Максим де Трай вибухнув ревом, серед якого ясно пролунали слова: «Старий шахрай!» Гобсек, і бровою не повівши, вийняв із картонного футляра два пістолети і спокійно мовив:

— Я ображений, я стрілятиму перший.

— Максиме, попросіть у пана Гобсека пробачення, — благально скрикнула графиня, вся тремтячи.

— Пане, я не мав наміру вас образити, — пробелькотів граф.

— Я це чудово знаю, — спокійно відповів Гобсек. — Ваш намір був тільки в тому, щоб не сплатити по своїх векселях.

Графиня підвелася, вклонилась і вийшла, певне, охоплена жахом. Де Трай мусив іти за нею, але, перш ніж вийти, сказав:

— Якщо ви, панове, прохопитесь хоч одним нескромним словом про все це, то проллється або ваша, або моя кров.

— Амінь, — відповів йому Гобсек, ховаючи пістолети. — Щоб пролити свою кров, треба її мати, мій любий, а в тебе в жилах замість крові — грязь.

Коли двері зачинилися і обидва екіпажі від’їхали, Гобсек схопився з місця і, пританцьовуючи, закричав:

— Брильянти мої! Брильянти мої! Чудові брильянти! І дешево дісталися! Ага, Вербрусте і Жігонне, ви хотіли обдурити старого батечка Гобсека. Я — ваш володар. Мені заплатили сповна! Якими дурнями вони сидітимуть сьогодні ввечері, коли я між партіями в доміно розкажу їм про це дільце!

Ця похмура радість, цей злобний тріумф дикуна, що заволодів кількома прозорими камінцями, — приголомшили мене. Я остовпів, онімів.

Помітивши вираз мого обличчя, він ураз став знову холодно-байдужий.

— Ви цього не зрозумієте, — сказав він, сідаючи біля каміна, на який він поставив на жаровні бляшану каструльку з молоком.

Цієї миті у коридорі почулись поспішні кроки. Хтось спинився перед Гобсековими дверима і щосили загрюкав. Лихвар подивився у віконце і відчинив двері. Ввійшов чоловік років тридцяти п’яти. Відвідувач, просто вдягнений, скидався на покійного герцога Рішельє. Це був чоловік графині.

— Пане, — сказав він, звертаючись до Гобсека, який знову став спокійним, — у вас тільки що була моя дружина?

— Можливо, — відповів лихвар. — Сьогодні в мене було багато людей...

— Облиште жарти! Я кажу про жінку, що тільки-но вийшла від вас. Пане, ви тільки що купили за безцінь брильянти, що не належать моїй дружині, — це фамільні коштовності.

— Не вважаю за потрібне втаємничувати вас у мої справи, але скажу вам: якщо графиня і взяла ваші брильянти, то вам треба було б попередити листовно всіх ювелірів, щоб вони не купували їх. Адже вона могла продати їх частинами.

— Пане! — вигукнув граф. — Як заміжня жінка, вона підвладна чоловікові. Вона не мала права розпоряджатися цими брильянтами.

— А так! Я знаю вашу дружину, вона підвладна своєму чоловікові, — цілком згоден; вона багатьом підвладна; але ваших брильянтів я не знаю. Якщо графиня підписує векселі, то вона, певно, може провадити комерційні справи, купувати брильянти, брати їх для продажу. Таке буває.

— Прощайте, пане! — вигукнув блідий від гніву граф. — Є ще суд. Оцей добродій, — граф вказав на мене, — був свідком продажу. — Граф рушив до дверей. Відчувши, що справа повернула на серйозне, я вирішив втрутитися.

— Графе, — сказав я, — ви маєте рацію, але й пан Гобсек не винен. Ви не можете віддати до суду покупця, не втягнувши в процес вашої дружини, а ганьба впаде не тільки на неї. Я адвокат і, як офіційна особа та й просто порядна людина, мушу сказати вам, що брильянти, про які ви говорите, пан Гобсек купив у моїй присутності. Але ви зробили б неправильно, спробувавши скасувати угоду як незаконну. Правда на вашому боці, але на суді ви зазнаєте невдачі. Пан Гобсек — чесний чоловік і не заперечуватиме, що купив брильянти дуже вигідно. Але якщо ви почнете судову справу, то наслідки її будуть сумнівні. Раджу вам помиритися з паном Гобсеком. Погодьтеся вважати їх у заставі з правом викупу навіть через рік, що дасть вам можливість повернути суму, позичену графині, якщо, звичайно, ви не вирішите викупити брильянти ще сьогодні.

Лихвар спокійнісінько мочав хліб у каву і цілком байдуже їв. Гобсек не міг від усього відмагатися, знаючи, що на суді я скажу правду. Граф подякував мені усмішкою. Після довгого обговорення, під час якого Гобсек виявив таку спритність і зажерливість, що перевершив би учасників будь-якого дипломатичного конгресу, я склав акт, згідно з яким граф визнавав, що одержав від лихваря вісімдесят п’ять тисяч франків, включаючи проценти, а Гобсек зобов’язувався після сплати графом цієї суми повернути йому брильянти.

— Яке марнотратство! — розпачливо вигукнув чоловік графині, підписуючи акт. — Як перекинути міст через цю безодню?

— Пане, у вас багато дітей? — серйозно спитав Гобсек.

Це запитання примусило графа здригнутися, ніби лихвар, мов досвідчений лікар, відразу намацав болюче місце. Він нічого не відповів.

— Так, так, — пробурмотів Гобсек, зрозумівши болісне мовчання графа. — Ця жінка — демон, а ви, мабуть, і досі кохаєте її. Розумію! Може, ви хотіли б урятувати свій статок, зберегти його для своїх дітей. Тоді кидайтесь у вир світських утіх, грайте в карти, розтринькуйте гроші і частіше приходьте до Гобсека. У світських колах називатимуть мене жидом, лихварем, розбійником, казатимуть, що я розорив вас. Дарма!.. А ще раджу вам, найдіть друга, якому ви могли б фіктивно продати своє майно.

Граф, здавалось, був захоплений своїми думками і, покидаючи нас, сказав:

— Гроші ви одержите завтра. Приготуйте брильянти.

— По-моєму, він дурень, як усі ваші чесні люди, — зневажливо мовив Гобсек, коли граф пішов.

Через кілька днів граф завітав до Дервіля і запитав його про моральні якості Гобсека. Адвокат, анітрохи не кривлячи душею, сказав, що знає Гобсека як найчеснішу людину в усьому Парижі і в разі смерті зробив би старого лихваря опікуном своїх сиріт. Граф уважно вислухав адвоката і сказав: «Мій намір остаточний. Приготуйте потрібні акти, щоб передати Гобсекові право власності на моє майно».

Водночас граф вирішив скласти контррозписку, яка б засвідчила, що продаж був фіктивним і що все майно, отримане Гобсеком, той поверне старшому синові графа після настання повноліття хлопця. Дервіль зауважив, що тоді інші діти втрачають право на спадок, а це несправедливо. Зворушений граф зі сльозами на очах сказав: «Я й досі не знав вас по-справжньому. Ви і втішили мене, і засмутили. Так, треба визначити частку спадку цих дітей у першому ж пункті контррозписки».

Я провів його до дверей своєї контори, і мені здалося, що обличчя його проясніло. От, Камілло, як молоді жінки падають у безодню. Іноді досить кадрилі на балу, романсу, проспіваного біля рояля, прогулянки за місто, щоб накликати страшне лихо. Назустріч йому йдуть самі, послухавшись голосу марнославства, гордості, повіривши чиїйсь усмішці, необачно піддавшись легковажності. Ганьба, муки сумління та злидні — ось ті три фурії, в чиї руки неминуче попадають жінки, як тільки переступлять певні межі...

— Бідна Камілла страшенно хоче спати, — сказала віконтеса, перепиняючи Дервіля. — Іди, моя доню, іди спати. Тобі не треба знати про всі ці страхіття, ти й так залишишся чистою й доброчесною.

Камілла де Гранльє зрозуміла матір і пішла.

— Розповідайте далі, — додала віконтеса, трохи помовчавши.

— Минуло чимало часу після цієї угоди, а я все ще не одержав контррозписки, що мала зберігатися в мене. Одного разу, коли лихвар обідав у мене, я спитав його, чи не знає він, чому нічого більше не чути про пана де Ресто.

— На це є поважні причини, — відповів той. — Граф при смерті. Це одна з тих ніжних натур, що не вміють побороти горе, і воно вбиває їх. Життя — це складне, важке ремесло, і треба докласти зусиль, щоб навчитися жити. [...]

— Невже граф умре? — спитав я.

— Можливо. Його спадщина — ласий шматок для вас, — відповів Гобсек.

Я глянув на свого гостя і, щоб зрозуміти його до кінця, спитав:

— Скажіть мені, будь ласка, чому з усіх людей тільки граф і я викликали вашу прихильність?

— Бо ви єдині, що довірились мені без хитрощів, — відповів лихвар.

Хоч ця відповідь і переконувала мене, що Гобсек не зловживе своїм становищем, якщо навіть контррозписка пропаде, все ж я вирішив побачитися з графом. Я приїхав на вулицю Ельдера. Мене провели у вітальню, де графиня бавилася з дітьми. Коли їй доповіли про мене, вона схопилася з місця і знову мовчки сіла, вказавши рукою на вільне крісло біля каміна. І відразу ніби прикрила своє обличчя тією непрозірною маскою. Від горя врода її поблякла, але гарні риси обличчя не змінилися і свідчили про його колишню чарівність.

— У мене дуже важлива справа до графа. Я хотів би поговорити з ним...

— Якщо вам пощастить, ви будете щасливіший, ніж я, — відповіла вона, перепиняючи мене. — Пан де Ресто не хоче нікого бачити, він насилу терпить візити лікаря і відмовляється од усіх послуг, навіть від моїх. У хворих такі чудні примхи! Вони, як діти, самі не знають, чого хочуть.

— А може, навпаки, — вони, як діти, чудово знають, чого хочуть.

Графиня почервоніла. Я розкаювався, що дозволив собі цю репліку.

— Але хіба можна залишати хворого увесь час самого? — спитав я.

— Коло нього старший син, — відповіла вона.

— Пані, я прийшов сюди не з цікавості. Мене привели важливі інтереси...

— Мої інтереси аж ніяк не розходяться з інтересами мого чоловіка, пане, — сказала вона. — Ніщо не заважає вам звернутися до мене.

— Справа стосується тільки графа, — твердо відповів я.

— Я звелю повідомити його про ваше бажання поговорити з ним.

Я догадався, що графиня нізащо не пустить мене до свого чоловіка.

Наважуюсь сказати, що я всього чекав від неї, навіть злочину, бо бачив, що вона знає своє майбутнє, — про це свідчили кожен її жест, погляд, манера триматися, навіть інтонації її голосу. Я попрощався і пішов... Тепер я вам розповім про події, що завершують цю драму, а також про ті обставини, про які я довідався згодом, і про ті подробиці, що їх передбачав проникливий Гобсек та і я сам.

[...] Два місяці граф де Ресто лежав у ліжку, замкнувшись у спальні, скорившись своїй долі. Хворий дуже змарнів. Тільки в його блискучих очах ще світився останній вогник життя. Було щось страшне в мертвотній блідості його обличчя. Це враження ще більше посилювало дуже відросле волосся, яке він нізащо не дозволяв стригти і яке довгими гладенькими пасмами спадало йому на щоки. Горе згасило всі людські почуття у цього чоловіка, якому ледве минуло п’ятдесят років і якого весь Париж бачив таким блискучим і щасливим.

Якось уранці на початку грудня 1824 року син графа сидів на ліжку батька і сумовито дивився на нього. Граф поворухнувся і глянув на сина.

— Вам боляче? — спитав Ернест.

— Ні, — відповів граф. — Усе тут, біля серця! — І він худими пальцями з такою скорботою притис руку до запалих грудей, що Ернест заплакав.

— Чому ж не приходить Дервіль? — спитав граф свого камердинера, якого вважав за дуже вірного слугу, хоч насправді той був на боці графині. — Як же це, Морісе! — вигукнув умираючий, підводячись на постелі. — Уже всьоме чи увосьме за ці два тижні я посилаю вас до свого адвоката, а його все нема! Ви що, жартуєте зі мною? Ідіть до нього зараз же, цієї ж миті, і приведіть його...

— Графине, — мовив камердинер, вийшовши у вітальню, — ви чули, що велів граф? Що я маю робити?

— Вдайте, ніби пішли до адвоката, а коли повернетесь, скажете графові, що він поїхав у важливій справі. Скажете, що його ждуть наприкінці тижня.

Лікар напередодні сказав, що граф навряд чи переживе день. Коли через дві години камердинер прийшов до свого господаря з безнадійною звісткою, вмираючий дуже схвилювався.

— Боже мій! — промовив він кілька разів. — Тільки й надії що на тебе.

Він довго дивився на сина і, нарешті, сказав йому ослаблим голосом:

— Дитино моя, ти ще дуже молодий, але в тебе добре серце і ти зрозумієш святість обіцянки, даної вмираючому батькові. Чи почуваєш ти себе здатним зберегти таємницю, щоб про неї не довідалася навіть мати? В усьому домі я можу звіритися тільки на тебе одного. Ти не зрадиш мого довір’я?

— Ні, тату.

— Так от, Ернесте, зараз я передам тобі запечатаний пакет, — його адресовано панові Дервілю. Сховай його так, щоб ніхто не знав, що він у тебе. Непомітно вислизнеш із дому і вкинеш його у поштову скриньку на розі вулиці.

— Так, тату.

— Підійди ж, поцілуй мене. Тепер мені легше буде вмирати, любий мій хлопчику. Років через шість чи сім ти зрозумієш, яка це важлива таємниця; тоді ти отримаєш винагороду за свою вірність. І ти побачиш, як я тебе любив. А тепер лиши мене на хвилинку самого і нікого до мене не пускай.

Ернест вийшов і побачив у вітальні свою матір.

— Ернесте, — сказала вона йому, — іди сюди. — Вона сіла, притягнула свого сина до себе і, міцно пригорнувши його до грудей, поцілувала. — Ернесте, батько тільки що розмовляв з тобою? Що він тобі казав?

— Я не можу цього переказати, мамо.

— О моя дорога дитино! — вигукнула графиня, палко цілуючи його. — Як мене тішить, що ти вмієш мовчати. Ніколи не забувай двох правил: не кажи неправди і будь вірний своєму слову.

— Мамочко, яка ти хороша! Ти ніколи не казала неправди, я певен.

— Ні, любий хлопчику, іноді я казала неправду, але за таких обставин, перед якими усі закони ніщо. Слухай, Ернесте, ти вже великий і розумний хлопчик і, певно, помічаєш, що батько відштовхує мене, відмовляється від моїх послуг. А це несправедливо — ти ж знаєш, як я його люблю.

— Знаю, мамо.

— В усьому винні злі люди, які звели на мене наклепи, щоб розлучити з твоїм батьком, бо вони корисливі й зажерливі, — сказала плачучи графиня. — Вони хочуть одібрати в нас майно і привласнити його собі. Та хвороба потьмарила батьків розум, і упередження, з яким він ставиться до мене, перетворилось у якесь божевілля. І він раптом став віддавати перевагу тобі перед іншими дітьми — це теж доказ розладу його розуму. Ти ж до його хвороби ніколи не помічав, що він любить Поліну і Жоржа менше, ніж тебе. Все тепер залежить у нього від хворобливих примх. Любов до тебе могла спонукати його дати тобі якісь розпорядження. Якщо ти не хочеш розорити свою родину, мій ангеле, не хочеш, щоб твоя мати ходила старцювати, як жебрачка, то ти повинен їй сказати все...

— А-а! — вигукнув граф, розчинивши двері і з’явившись на порозі майже голий, висохлий і худий, як тріска.

Цей крик справив жахливе враження на пані де Ресто: вона остовпіла, дивлячись на чоловіка; виснажений і блідий, він немов вийшов з могили.

— Вам мало того, що ви отруїли моє життя горем, тепер ви не даєте мені спокійно вмерти, розбещуєте мого сина, хочете виховати з нього порочну людину! — кричав він хрипким голосом.

Графиня кинулася в ноги умираючому, якого останні життєві хвилювання зробили майже страшним, і залилася слізьми.

— Пожалійте! Пожалійте мене! — заголосила вона.

— А ви мене жаліли? — спитав він. — Я дозволив вам розтринькати ваш статок, а тепер ви хочете пустити за вітром і мій, розорити мого сина?

— Нехай так, не щадіть мене, губіть! — благала вона. — Але пожалійте дітей! Я зроблю все, що тільки ви скажете, аби спокутувати свою провину перед вами. Але діти!.. Нехай хоч вони будуть щасливі... О діти, діти!..

— У мене тільки одна дитина, — вигукнув граф, простягаючи у розпачі свої худі руки до сина.

— Простіть, я каюсь, каюсь!.. — кричала графиня, обіймаючи худі, вологі від поту чоловікові ноги. Ридання не давали їй говорити, і якісь неясні, безладні слова вихоплювалися з її пересохлого горла.

— Після того, що ви сказали Ернестові, ви ще насмілюєтесь говорити про каяття, — мовив умираючий, відштовхнувши графиню ногою. — Ви були поганою дочкою, поганою дружиною, ви будете поганою матір’ю...

Ілюстрація Едуара Тудуза, 1897 рік

Нещасна жінка впала непритомна. Умираючий дістався до свого ліжка, ліг і через кілька годин втратив свідомість. Прийшли священики причастити його. Опівночі він помер. Вранішня сцена забрала рештки його сил.

Я приїхав опівночі з батечком Гобсеком. У домі панував хаос, і ми безперешкодно пройшли в маленьку вітальню поруч з кімнатою померлого і побачили там трьох дітей у сльозах, а коло них — двох священиків, що мали перебути ніч біля небіжчика. Ернест підійшов до мене і сказав, що його мати хоче побути сама в графовій кімнаті.

— Не заходьте туди! — сказав він чудним голосом. — Вона там молиться...

Гобсек засміявся властивим йому безгучним сміхом. Побачивши, що ми все-таки простуємо до дверей, хлопчик підбіг і, припавши до них, закричав:

— Мамо, до тебе прийшли оті гидкі люди!

Гобсек відкинув його, немов пір’їнку, і відчинив двері. Яке видовище постало перед нами. У кімнаті панувало страшне безладдя. Графиня стояла нерухомо, розкуйовджена, на обличчі в неї був вираз розпачу. Заскочена зненацька, вона, розгублена, дивилася на нас палаючими очима, а навкруг неї було розкидано папери, одяг померлого. Моторошно було бачити цей хаос навколо небіжчика. Тільки-но граф помер, його дружина зламала всі шухляди в письмовому столі, килим навколо неї встеляли шматки порваних листів; скриньки було зламано — скрізь нишпорили її зухвалі руки. Можливо, спочатку її пошуки були марні, але тепер її вигляд і хвилювання свідчили, що вона, зрештою, таки знайшла таємні папери. Труп графа де Ресто лежав долілиць майже впоперек ліжка, недбало кинутий. Його тіло з розкинутими руками й ногами задубіло в химерній, страшній позі. Умираючий, напевно, ховав контррозписку під подушкою, сподіваючись, що збереже її там від жінчиних зазіхань до останньої своєї хвилини. Графиня здогадалась, де він ховав папери. На килимі біля графининих ніг я побачив розірваний конверт з гербовими печатями графа. Я швидко підняв його і прочитав напис, який свідчив, що вміст його мав бути переданий мені. Я пильно й суворо глянув на графиню як слідчий, що допитує злочинця.

У каміні догоряли папери. Почувши, що ми прийшли, графиня кинула їх у полум’я, бо, прочитавши в перших пунктах духівниці імена своїх менших дітей, гадала, що знищує заповіт, який позбавляє їх спадщини, хоч насправді спадщину, за моїм наполяганням, їм було обумовлено. Спіймана на гарячому, вона мовчала і, тяжко дихаючи, дивилася на нас божевільними очима.

— Що ви наробили! — вигукнув я, вихоплюючи з каміна клаптик паперу. — Ви розорили своїх дітей. Ці папери доводили їхнє право на майно.

Губи графині сіпнулись так, що здавалося, ніби її от-от розіб’є параліч.

— Хе-хе! — проскрипів Гобсек. Помовчавши трохи, старий сказав мені: — Чи не збираєтесь ви подати графині думку, що я не є законним власником майна, яке мені продав граф? Цей будинок тепер належить мені.

Мене ніби обухом по голові ударили, я онімів від болісного подиву. Графиня помітила мій здивований погляд, який я кинув на лихваря.

— Пане! Пане! — тільки й вигукувала вона, не знаходячи інших слів.

— Ви хочете скористатися зі злочину, що його вчинила графиня?

— Так.

Я попрямував до дверей, а графиня, упавши на стілець біля постелі небіжчика, залилася гіркими слізьми. Гобсек вийшов слідом за мною. Коли ми опинились на вулиці, я мовчки повернув у другий бік, але він підійшов до мене і, кинувши на мене один з тих глибоких поглядів, що проникав у серце, сказав писклявим голосом, що на цей раз пролунав ще більш різко:

— Ти надумав мене судити?..

Відтоді ми рідко бачилися. Гобсек здав у найми особняк графа, а сам проводив літо в його маєтку, удавав з себе вельможу, будував ферми, лагодив млини, шляхи, насаджував дерева. Якось я зустрівся з ним в алеї Тюїльрі.

— Життя графині де Ресто просто героїчне, — сказав я йому. — Вона присвятила себе дітям, дала їм чудове виховання і освіту.

— Можливо.

— Хіба ви не повинні допомогти Ернестові?

— Допомогти Ернестові? — вигукнув Гобсек. — Ні, ні! Нещастя — наш найкращий вчитель. Нещастя навчить його знати ціну грошам і людям, чоловікам і жінкам. Нехай поплаває по паризькому морю. А коли стане вправним лоцманом, ми дамо йому корабель.

Я попрощався з ним, не бажаючи розгадувати значення його слів. Хоч пан де Ресто, якому його мати прищепила огиду до мене, не хотів радитися зі мною, все ж минулого тижня я пішов до Гобсека, щоб сказати йому про любов Ернеста до Камілли і поквапити старого виконати свій обов’язок, бо молодий граф мав незабаром дійти повноліття. Я застав старого лихваря в ліжку; він уже давно занедужав і доживав останні дні. Мені він сказав, що дасть відповідь, коли підведеться і візьметься до справ; певна річ, він не хотів втратити й найдрібнішої час точки свого багатства, поки в ньому жевріла хоч іскра життя. Та я бачив, що його хвороба набагато серйозніша, ніж він гадає, і досить довго пробув біля нього, — мені хотілося подивитися, до якої міри розрослася його жадібність, яку старечий вік перетворив на щось подібне до божевілля. Щоб не мати по сусідству сторонніх людей, лихвар тепер наймав весь дім, і всі кімнати стояли порожні. В його кімнаті все було, як і колись. Її обстановка анітрохи не змінилася протягом шістнадцяти років.

Незважаючи на свою хворобу, Гобсек ще сам приймав своїх клієнтів, одержував проценти, але так спростив свої справи, що йому досить було давати доручення, щоб підтримувати зв’язки із зовнішнім світом. [...]

Та ось минулого понеділка Гобсек прислав по мене інваліда, чоловіка воротарки, і той, увійшовши до мене в кабінет, сказав:

— Їдьмо швидше, пане Дервіль. Хазяїн умирає, йому не терпиться поговорити з вами. Смерть схопила його за горлянку, і він уже хрипить.

Увійшовши в кімнату конаючого, я побачив його на колінах перед каміном, хоч там і не було вогню, а тільки височіла величезна купа попелу. Гобсек зліз із ліжка і доповз до нього, але вернутися назад у нього не стало сил, так само, як не стало голосу покликати на поміч.

— Мій давній друже, — сказав я, підвівши його і допомагаючи йому добратися до ліжка. — Вам холодно? Чому ви не затопили камін?

— Мені не холодно, — відповів він. — Не треба топити, не треба! Я йду, голубчику, — казав він далі, кинувши на мене останній, згасаючий погляд. — Куди йду — не знаю, але йду звідси. Мені раптом здалося, що в мою кімнату ллється золото, і я встав, щоб зібрати його. Кому дістанеться все моє добро? Я не залишу його казні. Я склав заповіт. Розшукай його. У Чарівної Голландки¹ була дочка. Я якось бачив її увечері на вулиці Вів’єн. Її, здається, прозивають Вогником. Вона прекрасна, як купідон. Знайди її. Я тебе душеприкажчиком призначив. Бери собі все, що хочеш, їжі в мене багато. Паштети з гусячої печінки, мішки кави, цукру. Золоті ложки є. Сервіз роботи Одіо віддай своїй дружині. Але кому брильянти? Ти тютюн нюхаєш? У мене тютюн усяких сортів. Продай його в Гамбург — він там коштує в півтора рази дорожче. Так, усе в мене є, і все доведеться покинути. Ну, ну, батечку Гобсек, — сказав він, звертаючись до себе, — не треба легкодухості, будь самим собою.

¹ Чарівна Голландка — онука померлої сестри Гобсека. Її донька Вогник — повія.

Він підвівся на постелі; його лице так чітко вимальовувалося на подушці, немов було з бронзи. Витягнувши сухі руки, він учепився кістлявими пальцями в ковдру, немов хотів за неї вдержатися, глянув на камін, такий самий холодний, як і його металічний погляд, і вмер при повній свідомості.

Я мимохіть глянув на купу попелу, побачивши, що на неї спрямовано застиглі очі. Розміри цієї купи вразили мене. Я взяв камінні щипці і, встромивши їх у золу, натрапив на щось тверде — там лежала купа золота і срібла — певно, подарунки, що їх лихвареві приносили під час його хвороби. В нього вже не було сил заховати їх далі, а в банк він не хотів одсилати все це.

— Біжіть до мирового судді, треба все опечатати, — сказав я інвалідові.

Вражений останніми словами Гобсека і тим, що мені недавно казала воротарка, я взяв ключі від кімнат першого та другого поверхів і пішов їх оглядати. Одімкнувши першу кімнату, я зрозумів його слова, що спершу здалися мені безглуздими; я побачив, до чого може призвести скупість, коли вона перетворюється на несвідому пристрасть. У кімнаті, поруч з тією, де вмер Гобсек, справді зберігались зогнилі паштети, багато всяких наїдків, навіть устриці та риба, що взялися пухкою цвіллю. Я мало не задихнувся від смороду. Скрізь кишіли черва і комахи. Недавно одержані подарунки лежали впереміш з коробками різних розмірів, з ящиками чаю, з мішками кави. На каміні, в срібній суповій мисці, лежали накладні на всякі вантажі, що прибули на його ім’я до портових складів Гавра: тюки бавовни, ящики цукру, бочки з ромом, кава, тютюн, — цілий базар колоніальних товарів. Кімната була захаращена дорогими меблями, срібним начинням, лампами, картинами, вазами, книгами, прекрасними згорнутими гравюрами без рамок та найрізноманітнішими рідкісними речами. Можливо, ця величезна кількість коштовностей складалася не тільки з подарунків, але й з невикуплених застав. Я побачив там скриньки з коштовностями, прикрашені гербами та вензелями, столову білизну з прекрасного полотна, дорогу зброю. Розгорнувши книгу, яку, мені здавалося, нещодавно виймали з купи, я знайшов у ній кілька білетів по тисячі франків. Тоді я вирішив уважно оглянути кожну річ, аж до найдрібніших, перевернути все, дослідити підлогу, стелю, карнизи, стіни, щоб розшукати все золото, до якого почував таку пожадливу пристрасть цей голландець, гідний пензля Рембрандта. Ніколи ще за всю свою юридичну практику я не бачив такого дивного поєднання скупості і своєрідності характеру. Повернувшись у кімнату померлого, я знайшов на його письмовому столі пояснення всьому цьому безладному накопиченню багатств. Під пресом лежало листування Гобсека з купцями, яким він зазвичай продавав подарунки своїх клієнтів. Та чи тому, що ці люди ставали жертвами Гобсекової спритності, чи тому, що він правив дуже велику ціну за свої товари, жоден торг так і не відбувся. Гобсек торгувався за кілька франків, а тим часом провізія псувалася. Срібло не було продано, бо він відмовлявся платити за його доставку. Мішки кави лежали, бо він не хотів скинути на утруску. Одне слово, кожна річ була приводом до суперечок — певна ознака, що Гобсек уже виявляв ту нерозумну впертість, до якої доходять усі старі, одержимі сильною пристрастю, що пережила їхній розум. І я поставив собі те саме запитання, яке чув від нього: «Кому дістануться усі ці багатства?..» Згадавши, які чудні відомості він мені дав щодо своєї єдиної спадкоємниці, я зрозумів: мені доведеться шукати її у всіх злачних місцях Парижа і віддати величезне багатство до рук якоїсь негідної жінки. Але насамперед знайте, що на підставі незаперечних документів граф Ернест де Ресто незабаром володітиме статком, що дасть можливість йому одружитися з мадемуазель Каміллою та ще й виділити значний капітал своїй матері, графині де Ресто, братові і посаг сестрі.

— Добре, любий пане Дервіль, ми про це поміркуємо, — відказала пані де Гранльє. — Ернест має бути дуже багатий, щоб така родина, як наша, згодилася породичатися з його матір’ю. Не забувайте, що мій син незабаром стане герцогом де Гранльє і об’єднає все добро двох родів де Гранльє. Я хочу, щоб зять не поступався перед ним.

— А ви знаєте, — спитав граф де Борн, — який герб у Ресто? Червоне, поділене начетверо поле зі срібного смугою впоперек і чотирма золотими щитами, кожен з чорним хрестом. Дуже старовинний герб.

— Це правда, — сказала віконтеса. — До того ж Камілла може і не бачитися зі своєю свекрухою, що порушила девіз на цьому гербі — Res tuta¹...

¹ Надійність (лат.).

— Пані де Босеан приймала пані де Ресто, — сказав старий дядько.

— О, тільки на раутах! — відказала віконтеса.

Переклад із французької Абрама Кашпера

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ. РЕЦЕНЗІЯ

Слово «рецензія» походить від латинського recensio — розгляд, оцінка. Рецензією називають відгук на наукову працю або мистецький твір. У літературознавстві до жанру рецензії звертаються журналісти, науковці, мистецтвознавці, критики, тобто ті, хто аналізує твір мистецтва, дає йому оцінку, визначає його сильні та слабкі сторони. Часто від рецензій на нові твори залежить те, як їх сприйме публіка, наскільки вона зацікавиться літературним текстом.

У рецензіях вказують загальні відомості про твір (автора, обсяг, тему), визначають коло порушених у творі проблем, короткий огляд змісту, аналізують стиль автора і дають оцінку твору.

Велике значення рецензії мають у театральному мистецтві, кіно тощо.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Готуємося до роботи з твором

• 1. Що вам відомо про життя і творчість Оноре де Бальзака?
• 2. Розкажіть про задум епопеї «Людська комедія».
• 3. Якою є головна тема епопеї Оноре де Бальзака? Як ця тема була втілена в повісті «Гобсек» (1830 рік)?

Працюємо над текстам твору

• 4. Схарактеризуйте образ старого лихваря Гобсека. Доберіть відповідні цитати.
• 5. Прокоментуйте портрет Гобсека.
• 6. Як предмети, що оточують головного героя, й обстановка (інтер’єр) характеризують батечка Гобсека?
• 7. У чому полягала особлива цинічність старого, який «любить тільки владу і гроші заради самого володіння»?
• 8. Чому Гобсек викликає в читача огиду і водночас повагу? Розкажіть про його приятелювання з адвокатом Дервілем.
• 9. Яку роль відіграв Гобсек у порятунку статків дітей графа де Ресто? Доведіть, що лихвар виявився гуманнішим за їхню матір.
• 10. Доведіть, що всеохопна пристрасть графині Анастазі виявилася катастрофічною для її родини.
• 11. Схарактеризуйте образ графа Максима де Трая. Що про нього розповів товариству у салоні граф де Борн?
• 12. Чому Дервіль називає де Трая «потворою з ангельським обличчям»?
• 13. Поясніть антитезу де Трай — де Ресто.
• 14. Як ви розумієте слова Дервіля: «Якби я вмер, залишаючи сиріт, Гобсек став би їм опікуном»? Чим лихвар заслужив таку високу довіру?
• 15. Яку роль Гобсек відіграв у житті відомого адвоката Дервіля?

Узагальнюємо та підсумовуємо

• 16. За які риси адвокат цінував свого дивного друга, «найчемнішого і найлагіднішого з усіх лихварів»? А за які риси сам Гобсек цінував Дервіля?
• 17. Прокоментуйте слова Гобсека: «Життя — це складне, важке ремесло, і треба докласти зусиль, щоб навчитися жити».
• 18. Поміркуйте, чи навчився жити сам Гобсек. Відповідь аргументуйте.
• 19. Яким, на вашу думку, має бути ставлення людини до грошей? Відповідь обґрунтуйте.
• 20. Доведіть, що Гобсеку властиві як позитивні, так і негативні риси вдачі.
• 21. До зображення яких моральних проблем звернувся автор у повісті «Гобсек»?

Пов’язуємо новий матеріал з вивченим раніше

• 22. Порівняйте образ Гобсека з образом Скруджа («Різдвяна пісня у прозі» Чарльза Діккенса, Англія, 1838 рік).
• 23. Поясніть роль художньої деталі у повісті «Гобсек». Прокоментуйте слова Бальзака про те, що він зображував чоловіків, жінок і речі.
• 24. Розкажіть про особливості літератури реалізму.
• 25. Доведіть, що повість Оноре де Бальзака «Гобсек» належить до реалістичної літератури.
• 26. У чому полягає новаторство Бальзака-реаліста?

Виконуємо творче завдання

• 27. Напишіть коротку рецензію на повість Оноре де Бальзака «Гобсек».
• 28. Поясніть, що, на вашу думку, є складного у праці літературного критика. Чи повинен критик шукати у творі лише негативні сторони? Чи може бути рецензія абсолютно позитивною? Відповідь обґрунтуйте.
• 29. Доведіть, що праця літературного критика не повинна складати враження спроби самоствердження, а має бути корисною і для автора, і для його читача.

Радимо прочитати

Оноре де Бальзак «Шагренева шкіра» (переклад Юрія Лісняка)