Зарубіжна література. 9 клас. Міляновська

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

Євгеній Онєгін

(уривки)

ГЛАВА ПЕРША

Євгеній Онєгін — молодий дворянин, який народився в столиці Російської імперії — місті Петербурзі. Його батько був заможною людиною, але жив марнотратно. У дитинстві Євгенієм опікувалася гувернантка, а коли він підріс, його виховання та освіту довірили вчителеві-французу, людині поблажливій до витівок хлопця. Для входження у вищий світ Євгенію вистачило вишуканих манер, знання французької мови і вміння гарно танцювати. Поверхові знання, отримані за домашньої освіти, склали йому репутацію людини розумної та вченої.

Існування у вищому світі серед пліток, інтриг, картярства та любовних захоплень швидко обридло Євгенію, і його охопила нудьга, як справжнього байронівського героя. У цей час помер батько юнака, і, як з’ясувалося, батьківський спадок був менший, ніж залишені ним борги. Та стати бідним Євгенію не судилося, несподівано помер його дядько, залишився племінникові у спадок маєток у селі. Саме туди, шукаючи життєвого різноманіття та нових вражень, і вирушив наш герой.

ГЛАВА ДРУГА

Село, де нудьгував Євгеній,

Було мов створене для втіх;

Там ворог пристрасті шаленій

Благословити б небо міг.

Будинок панський самотою,

Від бур захищений горою,

Стояв над річкою; здаля

Лились, як золото, поля

І луки квітами рябіли,

Хати мелькали по горбах,

Блукали череди в лугах,

І розпускав гілля похиле

Занедбаний, великий сад,

Житло задумливих дріад¹.

¹Дріади — у давньогрецькій міфології німфи, покровительки дерев.

Поважний замок фамілійний

Чимало добрих мав ознак:

Тривалий, вигідний, спокійний,

Під старовинний мудрий смак

Царів портрети на стіні,

Пістряві грубки кахляні.

Усе це нині застаріло,

Не знаю вже, з яких причин;

А врешті, мій Євгеній, — він

На все дивився збайдужіло,

І в залах позіхав старих

Так, як і в модних та нових. [...]

Тоді ж таки в село дідизне

Новий поміщик прибува

Про нього теж говорять різне,

Рішучих присудів слова.

На ймення Володимир Ленський,

Душею мрійник геттінгенський,

Красунь, стрункий як очерет,

Поклонник Канта і поет.

Він у Германії туманній

Засвоїв, ученик палкий,

І дух тривожний та чудний,

І волелюбні поривання,

Натхненну щохвилини річ

І чорні кучері до пліч¹.

¹Ленськиий був випускником Геттінгенського університету (Німеччина); цей університет за часів О. Пушкіна був найдемократичнішим навчальним закладом Європи, в ньому безперешкодно викладали всі прогресивні та вільнолюбні ідеї епохи. Іммануїл Кант (1714-1804) — видатний німецький філософ.

І гордий гнів, і жаль ласкавий,

І до добра свята любов,

І найсолодша мука слави

У нього хвилювали кров.

Мандрівець, як усі поети,

Під небом Шиллера і Ґете

Він їхнім полум’ям зайнявсь

І дзвону лірному віддавсь.

І муз прекрасної науки

Він осоромою не вкрив;

Проміння світлих почуттів

Слухняні зберігали звуки,

І мрії, повні чистоти,

І чар високий простоти.

На вроду красень, ще й багатий,

Був Ленський любий, як жених;

Тому не треба й дивувати, —

Всі дочок ладили своїх

Оддать півруському сусіді;

Тож у гостях він при обіді,

А хтось уже і натяка,

Що жить без пари — річ тяжка;

Або сидять круг самовара,

А Дуня наливає чай, —

Їй шепчуть: «Дуню, примічай!»

А там з’являється гітара,

І скиглить панна (Боже мій!):

«Прийди в чертог² мій золотий!..»³

²Чертог — (високе) палац, пишна споруда.

³Рядок арії русалки з опери «Дніпровська русалка», яка була популярна за часів О. Пушкіна.

Та не хотівши, мов на зло їм,

Кайдани шлюбні волокти,

Намислив із моїм героєм

Знайомство Ленський завести.

Вони зійшлися; тьма і промінь,

Пісні і проза, лід і пломінь

Ховають більше схожих рис;

Тож день знайомства їм приніс

Лиш обопільне нудьгування;

Та з часом приязнь розцвіла

І незабаром перейшла

У нерозлучне другування.

Так люди з нічого робить —

Сам каюсь — друзі мимохіть.

Лагідна усмішка стрівала

Поета речі запальні;

І думка, трохи ще нестала,

І очі, завжди вогняні,

Були Онєгіну за диво.

Він стримувався терпеливо,

Щоб зимним словом їх не збить,

І думав: гріх мені труїть

Оце хвилинне раювання;

Настане і без мене час;

Нехай же, поки не погас,

Горить він, повен милування;

Пробачмо юності палкій

Шаленства юний буревій. [...]

А й молодість полумениста

Не може почувань таїть;

Любов, печаль, надія чиста —

Усе на язиці горить.

Дочасний інвалід любові,

Онєгін речі юнакові,

Ту сповідь щирих почуттів,

Поважно слухати умів.

Свою простосердечну совість

Поет одверто викривав;

Євгеній незабаром знав

Його кохання юну повість,

Щоденні радощі й жалі,

Давно відомі на землі.

Ілюстрація Лідії Тимошенко, 1950-1955 роки

Коли він, отрок нелукавий,

Сердечних мук іще не знав,

Дитячі Ольжині забави

Він з милуванням споглядав.

В ласкавім затишку діброви

Він з нею перші мав розмови,

І провіщали їм вінки

Сусіди-друзі, їх батьки.

У глушині, невинна й чиста,

Вона в смиренності села

Під рідним доглядом росла,

Як та конвалія пашиста,

Незнана в тінявій імлі

Ні мотилеві, ні бджолі.

Слухняна завжди, непримхлива,

Весела завжди, як весна,

Як річ поетова правдива,

Як поцілунок чарівна.

Блакитні очі, чистий голос,

Неначе льон білявий волос,

І рухи, й усмішка, і стан, —

Все в Ользі... Та візьміть роман

Хоч би який, і дуже вірно

Там подано її портрет;

В нім любих без кінця прикмет,

Та він набрид мені незмірно.

Про старшу Ольжину сестру,

Читачу, слово я беру.

Тож названо її Татьяна.

Ні врода, що в сестрі цвіла,

Ні свіжість на виду рум’яна

У ній привабить не могла.

Печальна, дика, мовчазлива,

Неначе сарна полохлива,

Вона росла в сім’ї своїй

Немовби зовсім у чужій.

Вона горнутися не вміла,

Як інші діти, до батьків;

Маленька ще, між малюків

Плигать і гратись не хотіла,

І часто при вікні сама

Смутна сиділа та німа.

Вона любила на балконі

Стрічати сонце в тишині,

Як на блідім небеснім лоні

Згасають зорі вогняні,

І тихо край землі ясніє,

І вісник ранку, легіт віє,

І день поволі виплива.

Коли ж, бувало, зимова

На простір довга ніч лягає,

І довго в місячній імлі

На затуманеній землі

Лінивий схід одпочиває, —

У звичний час, по перших снах

Вона вставала при свічках.

Ілюстрація Лідії Тимошенко, 1950-1955 роки

Їй уподобались романи

Ще з юних літ, як мрійний сон;

Вона злюбила всі омани,

Що дав Руссо чи Річардсон¹.

Отець її, добряга милий,

В минулім віці запізнілий,

її від того не беріг.

Він не читав ніколи книг,

Бо бачив там лиш марнослів’я.

Його, бувало, й не кортить,

Який у доні том лежить,

Покладений під узголів’я.

А неня — та була сама

Від Річардсона без ума.

¹Жан-Жак Руссо (1712-1778) — французький філософ-просвітник і письменник-сентименталіст, який проповідував культ почуттів; Семюель Річардсон (1689-1761) — англійський письменник, автор романів, які стали поштовхом для виникнення сентименталізму. У Росії ці романи були популярними в першій половині XIX століття.

ГЛАВА ТРЕТЯ

«Куди? Ох, ці мені поети!» —

«Пора, Онєгіне, мені». —

«Я не держу тебе; та де ти

Марнуєш вечір день при дні?»

«У Ларіних». — «Їй-Богу, диво!

Та чи воно ж таки можливо

Туди так пильно учащать?» —

«Звичайно». — «Чудно, що й казать!

Я бачу й без твого визнання:

По-перше (ну, вгадаю я?),

Немудра руська там сім’я,

Гостей невпинне частування,

Розмови про вчорашній сон,

Про дощ, про скотний двір, про льон...»

«Я тут біди ще не вбачаю».

«Нудота, друже, от біда!»

«Я світ ваш модний зневажаю;

Серед родинного гнізда

Я можу...» — «Ох, ізнов еклога²!

Та годі, любий мій, на Бога!

Ну, що ж? Ти їдеш? Хай щастить!

Стривай! А як би хоч уздріть

Оту Філліду³, слави варту,

Оту натхненницю пера,

І сліз, і рим et cetera?⁴

Представ мене!» — «Тебе?» —

«Без жарту!»

«Гаразд». — «Коли ж?» — «Хоч зараз. Там,

Звичайно, раді будуть нам.

² Еклога — вірш ідилічного змісту на сільську тематику.

³ Філліда — умовно-поетичне жіноче ім'я, розповсюджене в ідилічній поезії.

⁴ Et cetera (із латини, ет цетера) — і так далі.

В дорогу ж!» — Рушили другове,

З’явились. Розіслав для них

Закон гостинності готовий

Ряд послуг, іноді й тяжких.

Відомий звичай стародення:

Несуть на блюдечках варення,

На стіл воскований мерщій

Брусничний подають напій.

Додому, вже пори нічної,

Вони не їдуть, а летять.

Підслухаймо ж, про що герої

Між себе тихо гомонять.

«Ну, що, Онєгін? Позіхаєш?» —

«Це звичка, Ленський», —

«Та скучаєш

Ти більше». — «Ні, як і раніш.

Одначе, пізно вже. Скоріш,

Скоріше поганяй, Андрюшко!

Дурні місця! Дурна пора!

До речі: Ларіна стара

Пресимпатична, хоч простушка.

Ох! Від брусничної води

Мені б не сталося біди!

Скажи: котора з них Татьяна?» —

«А та, задумлива, смутна

І мовчазлива, як Світлана¹,

Що все сиділа край вікна». —

«Невже ти в меншій залюбився?» —

«А що?» — «На другій я б спинився,

Коли б поетом був, як ти;

Життя в тій Ользі не найти.

Як у Вандіковій Мадонні²;

Червоний вид її — немов

Дурний цей місяць, що зійшов

На цім дурнім небеснім лоні».

Поет щось холодно сказав

І потім цілу путь мовчав.

¹ Світлана — героїня популярної у той час романтичної балади Василя Жуковського.

² Вандік — Антоніс Ван-Дейк (1599-1641) — голландський художник, учень Рубенса. Одна з його відомих картин — «Мадонна з куріпками».

Візит Онєгіна чимало

Збудив у Ларіних розмов,

Сусідство теж до діла встряло,

І прослух між людьми пішов.

Найшлася язикам робота!

Усяко міркували потай

І ладили не без гріха

Татьяні, звісно, жениха.

Поважно деякі казали,

Що вже й весіллю вийшов строк,

А тільки модних обручок,

Мовляв, і досі не дістали.

Про Ольгу й Ленського у них

І поговір уже затих.

Гнівили молоду Татьяну

Людські пересуди й чутки,

Проте утіху незміряну

Давали їй такі думки.

У серці мрія зародилась;

Прийшла пора — любов явилась.

Так зерно під огнем весни

Росте з земної глибини.

Давно палало поривання,

Уяві снився молодій

Чуття палкого дар страшний,

Давно сердечне умлівання

У груди стиснені лилось,

І ждала дівчина... когось.

Діждалася. Відкрились очі;

Це він! — подумала вона.

Тепер, ой леле! дні і ночі,

І сну жарота самітна —

Все повне ним; чарівна сила

Мрійливу діву охопила

Тісним кільцем. Докучні їй

І гомін лагідний людський,

І погляд челяді дбайливий;

З журбою в глибині очей

Вона не слухає гостей,

Клене в душі їх рій шумливий,

І їх одвідини гучні,

І всі розмови їх нудні.

Тепер з яким вона тремтінням

Солодкий розгорта роман!

З яким солодким оп’янінням

П’є чашу пристрасних оман!

Диханням творчості живої

Одухотворені герої —

Коханець Юлії Вольмар,

Малек-Адель і де-Лінор,

І Вертер¹, мучень бунтівливий,

І незрівнянний Грандісон,

Що нам лиш навіває сон, —

Усі в уяві нетерпливій

В єдиний образ одяглись,

Усі в Онєгіні злились.

¹Юлія та Вольмар — герої сентиментального роману Жан-Жака Руссо «Нова Елоїза»; Малек-Адель — «ідеальний герой» роману «Матильда» французької письменниці Марі Софі Коттень (1770-1807); де-Лінор — герой повісті «Валерія» французької письменниці Юлії Крюднер (1764-1824); Вертер — герой сентиментальної повісті Ґете «Страждання молодого Вертера».

Взірець узявши з героїні

Своїх улюблених творців,

Подібна Юлії, Дельфіні²,

Татьяна в тишині лісів

Із томом небезпечним бродить,

В ньому шукає і знаходить

Своїх таємних мрій життя,

Що плине з повноти чуття,

Зітхає тугою чужою,

Чужим захопленням горить,

І все напам’ять шепотить

Листа коханому герою.

Та наш герой, як знає всяк,

Не Грандісон був аніяк. [...]

² Дельфіна — романтична героїня однойменного роману французької письменниці Анни Луїзи Жермени де Сталь (мадам де Сталь) (1766-1817).

Татьянин лист передо мною;

Мов скарб, його я бережу,

Читаю потайно з журбою

І кожним словом дорожу.

Хто ніжність їй таку навіяв,

Палких чуттів недбалий вияв?

Хто їй навіяв ту бредню,

Безумну серця маячню,

Чар небезпечний і принадний?

Не розумію я. Подам

Лише блідий переклад вам,

Картини список недоладний,

Фрейшіца³ гармонійний звук

З-під трепетних учнівських рук.

³ Фрейшіц — «Фрейшюц» («Вільний стрілець») — популярна опера німецького композитора Карла Вебера (1786-1826).

Лист Татьяни до Онєгіна

Я вам пишу — чи не доволі?

Що можу вам іще сказать?

Тепер, я знаю, в вашій волі

Мене зневагою скарать.

Та як мене в нещасній долі

Хоч пожаліти ви ладні,

То відгукнетеся мені.

Спочатку я мовчать хотіла;

Повірте: сором свій од вас

Я б заховала навсякчас,

Коли б надія хоч бриніла

Лиш раз на тиждень, в певний час,

У нашім домі стріти вас,

Щоб тільки слухать вашу мову,

Слівце сказати, — а за тим

Все думать, думать об однім

І зустрічі чекати знову.

Та ви гордуєте людьми,

Вам на селі і тяжко, й душно,

А ми... нічим не славні ми,

Хоч вам і раді простодушно.

Нащо ви прибули до нас?

У самоті села глухого

Ніколи б я не знала вас,

Не знала б я страждання цього.

Душі дівочої тривогу

З часом приборкавши (хто зна?),

Могла б я з іншим шлюб узяти

І стала б дітям добра мати

І вірна мужеві жона.

Не ти!.. Ні, серцем полюбила

Лише тебе навіки я!

Так вища рада присудила...

То воля неба: я твоя;

Життя мойого всі години —

Порука зустрічі одній,

Сам Бог послав тебе, єдиний,

Повік ти охоронець мій...

Ти увійшов, і я впізнала,

Вся обімліла, запалала,

Шепнула: він явивсь мені!

Хто ти: чи ангел мій ласкавий,

Чи спокуситель мій лукавий?

Розвій ці сумніви до дна!

Таж, може, все це марні болі,

Душі дівочої мана,

І зовсім інший вирок долі!

Але дарма! Тобі свою

Віднині душу доручаю,

Перед тобою сльози ллю,

Твого заступництва благаю...

Ти уяви: я тут сама,

Ніхто мене не розуміє,

В знемозі думка туманіє,

І порятунку вже нема.

Я жду тебе: єдиним зором

Надії в серці оживи,

Чи сон гнітючий мій урви,

На жаль, заслуженим докором!

Кінець! перечитать боюсь...

На серці сором, страх і мука...

Але ні з чим я не таюсь,

І ваша честь мені порука...

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА

[...] Та лист од скромної Татьяни

Мого героя зворушив:

Дівочий порив полум’яний

Рої думок у нім збудив.

Згадав він Тані личко миле,

Таке бліде та посмутніле,

І заглибивсь, як у затон,

В солодкий і безгрішний сон.

Можливо, знов полуменисту

Спізнав він бурю почуттів,

Та ошукати не хотів

Її душі довіру чисту.

Тепер у сад ми полетім,

Де стрілася Татьяна з ним.

Хвилину, дві вони мовчали,

Тоді Онєгін ближче став

І каже: «Ви мені писали,

Не відмовляйтесь. Я читав

Душі невинне сповідання,

Любові чистої признання;

Одвертість ваша — чарівна;

У серці підняла вона

Чуттів колишніх вир яскравий;

Та вас не хочу я хвалить

І вам повинен тут зложить

Признання, також не лукаве;

Прийміть же сповідь і мою:

Себе на суд вам оддаю.

«Коли б життя в домашнім колі

Навік замкнути я хотів;

Коли б щасливий вирок долі

Отцем і мужем буть велів;

Коли б родинності картину

Злюбив я на одну хвилину, —

То, вірте, тільки б вас одну

Узяти марив за жону.

Скажу без лесток мадригальних:

Свій ідеал найшовши знов,

Лише б із вами я пішов,

Як з другом днів моїх печальних,

І, склавши вам любов до ніг,

Щасливий був би... скільки міг!

Ілюстрація Лідії Тимошенко, 1950-1955 роки

«Та я не створений для раю,

Йому чужа душа моя;

Сама довершеність ви, знаю,

Що ж! — Вас не вартий зовсім я.

Повірте (совість в цім порука),

З одруження нам буде мука.

Я, хоч і як любив би вас,

Як звикну — розлюблю в той час;

Почнете плакать: ваші сльози

До серця не дійдуть мого,

А роздратують лиш його;

Подумайте ж, які нам рози

В дарунок Гіменей¹ прирік,

Ще й не на день і не на рік!

¹ Гіменей — в античній міфології син Афродіти, богині кохання; покровитель подружжя і шлюбу.

Так говорив Євгеній строго.

Спинивши віддих, мовчазна,

Крізь плач не бачивши нічого,

Ту казань слухала вона.

Він руку їй подав. Печально

(Як то говорять, машинально)

Татьяна сперлась і пішла,

Не звівши томного чола.

Пішли під садом, обіч поля;

З’явились разом, і нічим

За те не докоряли їм:

Сільська віддавна має воля

Свої вигоди та права,

Як і погордлива Москва.

Читач мій згодиться зо мною,

Що дуже мило учинив

Наш друг із Танею сумною;

Не вперше тут він появив

Дух благородний і правдивий,

Хоча ніколи люд злостивий

Не визнавав у нім того:

І друзі, й вороги його

(А це одно й те саме, може)

Його ганьбили й так і сяк;

З нас має ворогів усяк —

Від друзів порятуй нас, Боже!

Ох, друзі, друзі! Недарма

Про них і забуття нема. [...]

Що сталося по тій розмові?

Ах, це не тяжко відгадать!

Безумні пориви любові

Не перестали хвилювать

Душі, що прагнула страждання.

Від безнадійного кохання

Татьяна ще палкіш горить;

Вночі від неї сон летить;

Здоров’я, цвіт життя і сила,

Дівочий спокій, ясний сміх —

Пропали, не вернути їх.

І меркне Тані юність мила:

Так буря отіняє день,

Що повен сонця і пісень. [...]

Як Чайльд Гарольд, запав Євгеній

В задуму, схожу до півсна:

У ванні з кригою студеній

Щораз він день свій почина,

А потім, з пильністю науки,

Тупого кия взявши в руки,

На біліарді грає сам,

І так до вечора. А там,

Дивись, надворі вже смеркає.

Стола накрито, і в камін

Дубових кинуто полін.

Він жде: от Ленський над’їжджає

На чалій троєчці своїй:

Давай обідати мерщій! [...]

«Ну, як там Ларіни-панянки?

Як Ольга пожива твоя?» —

«Налий-но ще мені півсклянки...

Доволі, друже... Вся сім’я

Здорова; кланялись, до речі.

Ах, що за перса, що за плечі

У Ольги! А душа яка!

Стара щоразу заклика

Тебе у гості, милий друже.

А й справді, слід поїхать нам,

А то зміркуй лише ти сам:

Ти так поставився байдуже...

Стривай-но! Дурень я з дурних!

Тебе ж запрошено до них!» —

«Мене?» — «Татьянині йменини

В суботу. Велено сказать,

Щоб ти приїхав — і причини

Нема тобі не завітать». —

«Але ж там буде, безумовно.

Невігласів усяких повно...» —

«Нікого, запевняю я!

Хто буде там? Своя сім’я!

Поїдьмо, друже мій коханий!

Ну, що ж?» — «Я згоден». —

«Це-то так!»

І склянку вихилив юнак

За Ольги личенько рум’яне,

А далі річ почав ізнов

Про неї: отака любов!

Його кохали... Так він щиро

Принаймні думав завжди сам.

Блажен, хто в серці має віру,

Хто з неостудженим чуттям

Запав у раювання миле,

Як на ночівлі гість підпилий

Або як той мотиль, скажім,

Що сів на квіті веснянім;

Але нещасний, хто вбачає

Холодним розумом усе,

Хто в серці сумніви несе,

Хто кожен рух перевіряє,

Чий досвід серце остудив

І забуття заборонив!

ГЛАВА П’ЯТА

Та от багряною рукою

Світанок з ранішніх долин

Виводить з сонцем за собою

Веселе свято іменин.

Ще зранку Ларіни стрічали

Гостей-сусідів; під’їжджали

Вони в кибитках, у бричках,

В тяжких дормезах і в санях.

Весь дім у гаморі, в тривозі;

Десятки одягів і лиць,

Собачий гавкіт, писк дівиць,

Шум, гомін, натовп на порозі,

Уклони, поцілунки, сміх,

Крик годувальниць, плач малих. [...]

Притихли голоси веселі,

Уста жують. З усіх боків

Бринять чарки, гримлять тарелі,

Лунає передзвін ножів.

Та незабаром гості знову

Здіймають запальну розмову.

Ніхто не слухає, кричать,

Сміються, сваряться, пищать.

Враз двері навстіж — Ленський входить

І з ним Онєгін. «Пізно як!» —

Кричить хазяйка. Чемно всяк

Гостям новим стільці відводить,

Велика метушня зайшла;

Двох друзів садять до стола.

Вони сидять навпроти Тані.

Бліда, як місяць-молодик,

І тріпотливіша від лані

Вона, не зводячи повік,

Немов застигла. Дише важко,

Горить огнем, їй душно, тяжко;

Вітань запізнених гостей.

Вона не чує; із очей

Сльоза политися готова;

От-от зомліть вона могла,

Але до рук себе взяла

І, тихо прошептавши слово,

Мовчуща, при столі гучнім,

Лишилась в розпачі німім.

Всіх явищ трагіко-нервічних,

Зомлінь дівочих та планів,

Як ворогів своїх одвічних,

Євгеній здавна не любив.

Гостей веселих рій шумливий

Уже гнівив його, та діви

Тривога млосна і палка

Розлютувала дивака.

Ні, Ленському не подарує

Він цеї послуги повік!

Йому відплату він прирік —

І загодя вже тріумфує.

Тим часом він гостей усіх

Здіймає подумки на сміх. [...]

Ілюстрація Олени Самокіш-Судковської, 1908 рік

Одноманітний і безумний,

Як вихор юних днів і мрій,

Кружляє вальса вихор шумний,

Мелькають пари по одній.

Провчити Ленського поклавши,

Онєгін, усміх заховавши,

Іде до Ольги, стан обвив,

У бистрім танці закрутив

І на стілець її саджає,

Тихенько, ніби віч-на-віч,

Про те, про се заводить річ,

І знов танець розпочинає.

Всім диво. Володимир сам

Не хоче вірити очам.

43. 44

Буянов¹, братик мій завзятий,

Враз до Онєгіна підвів

Татьяну й Ольгу — вибирати

Одну до танцю повелів.

Онєгін Ольгу вибирає,

Схилившись, ніжно промовляє

Якийсь банальний мадригал,

І руку тисне. Юний пал

Дівочих гордощів розлився

Рум’янцем на її щоках.

Все бачив Ленський. У грудях

Огонь ревнивий розгорівся;

Проте, стримавши гнівний тон,

Він кличе Ольгу в котильйон².

¹ Буянов — герой поеми «Небезпечний сусід» Василя Львовича Пушкіна, дядька поета. Пушкін іронічно вводить Буянова в роман як свого двоюрідного брата, оскільки його «породив» Василь Пушкін.

² Котильйон — бальний танець.

Не може Ольга. Що? Не може?

Так, так, бо слово вже дала

Онєгіну. — О Боже, Боже!

Що чує він? Вона могла...

Іще дитя — а вже зрадлива,

Уже кокетка пустотлива!

Уже навчилась хитрувать,

Уміє слово вже ламать!

Яка образа і покара!

Мов грім серед ясного дня! —

Він вибіг, скочив на коня

І мчиться. Пістолетів пара,

Дві кулі — рада лиш одна,

Щоб змити кривду цю до дна!

ГЛАВА ШОСТА

Удома він свої пістолі

Оглянув, потім заховав,

І, щоб утішить в серці болі,

При свічці Шіллера читав;

Та мисль одна його тривожить,

Чуття примовкнути не можуть,

І Ольги образ чарівний

Стоїть в очах, немов живий.

Тож книгу Ленський закриває,

Бере перо; його рядки,

Бредні любовної зразки,

Дзвенять і ллються, їх читає

Поет в ліричному огні,

Як Д(ельвіг)³ п’яний в час гульні.

³Антон Дельвіг (1798-1831) — ліцейський друг Пушкіна, поет; завжди флегматичний Дельвіг на дружніх гулянках «розморожувався» і виступав із поетичними імпровізаціями.

Ті вірші й досі уціліли,

На спогад перейшли мені:

«Куди, куди ви відлетіли,

Весни моєї красні дні?

Що день новий мені готовить?

Його даремно зір мій ловить,

В глибокій тьмі таїться він.

Байдуже: є закон один.

Впаду я, вражений стрілою,

Чи мимо пролетить вона, —

Все благо: діяння і сна

Свій час надходить за чергою;

Благословен і день ясний,

Благословен і час нічний!

«Заграє промінь зоряниці,

І день яскравий заблищить,

А я — в таємну тінь гробниці

Зійду, як доля повелить,

І пам’ять юного поета

Поглине тиховода Лета,

Забуде світ мене; а ти

Чи прийдеш, діво красоти,

Слізьми скропити вінця урни

І думать: він мене любив,

Мені єдиній присвятив

Сумного дня світання бурне!

О друже мій, о раю мій,

Прийди, прийди, навік я твій!..»

Так в’яло й темно він, читачу,

Писав (це романтизмом звуть,

Хоч романтизму тут не бачу

Нітрохи я; та далі в путь!)

Аж перед ранньою порою,

Схилившись тихо головою,

На моднім слові ідеал

Заснув він, вичерпавши пал;

Та тільки сонна одволога

Йому торкнулася чола —

Сусіда¹ постать увійшла

І каже Ленському з порога:

«Вже сьома: уставати час;

Онєгін, певно, жде на нас».

¹ Секундантом Ленського був його сусід Зарєцький, який вважався знавцем дуелей.

Та помилявся він. Євгеній

В той час немов убитий спав;

Уже в напівімлі студеній

Аврору півень привітав, —

Онєгін спить собі глибоко.

Вже сонце котиться високо,

І сніг летючий мерехтить

І в’ється — він іще лежить,

М’якою ковдрою покрившись,

Іще над ним літає сон.

Нарешті шовк легких запон

Він одкриває, пробудившись,

І бачить, що давно пора

Йому рушати із двора.

Тим часом, як у неспокої

Фатальних Ленський ждав хвилин,

Знавець механіки сільської,

Зарєцький правив щось про млин.

Аж от Онєгін. Він пробачить

Їх просить. «Але що ж це значить,

Мій пане? Де ваш секундант?»

В дуелях класик і педант.

Методі вірний був Зарєцький

І дозволяв людину в рай

Послать не на галай-балай,

А як велить закон мистецький,

Як наші предки завели

(За це він вартий похвали).

«Мій секундант? Прошу, панове:

Ось він, monsieur Guillot², мій друг.

Я певен, згодитесь його ви

Прийняти в наш високий круг.

Хоч невідома він людина,

Та чесний, далебі, хлопчина».

Зарєцький щось пробурмотав.

Онєгін Ленського спитав:

«Що ж, почнемо?» — «Я рад почати».

Пішли за млин. Зарєцький взяв

Хлопчину чесного, почав

З ним договори укладати.

Тимчасом вороги самі

Стояли, хмурі та німі.

² Месьє Гільйо; запізнення на дуель, а також вибір секундантом слуги було порушенням дуельних приписів. Це свідчить, що Онєгін до останнього не вірив у серйозність намірів Ленського.

Так... вороги! Чи то ж давно їм

Серця ненависть повила?

Чи то ж давно із супокоєм

Трапезу, мислі і діла

Ділили друзі? Нині крові,

Неначе вороги спадкові,

Жадають, як в чудному сні,

Один одному в тишині

Вони готують кулю згубну...

А що, як засміяться вмить,

Як рук своїх не багрянить,

Як розійтися миролюбно?..

Та серце слухати своє

Фальшивий сором не дає.

От пістолети заблищали.

Гримить об шомпол молоток.

Дві кулі у стволи загнали,

І цокнув зведений курок.

От на полицю сіруватий

Посипавсь порох — і зубчатий.

Надійний кремінь звівся знов.

За пень високий одійшов

Monsieur Guillot зніяковілий.

Останні сказано слова.

Ретельно кроків тридцять два

Зарєцький виміряв умілий;

Плащі двобійники зняли

І пістолети узяли.

«Тепер зіходьтесь». І поволі,

Спокійно, твердо, в тишині

Вони, стискаючи пістолі,

Пройшли чотири ступені,

Чотири сходини смертельні.

Як приписи велять дуельні,

Євгеній зброю підійняв

І націлятися почав.

Ще п’ять ступнів — одна хвилина —

І Ленський теж підводить бронь,

Та раптом вибухнув огонь¹ —

Онєгін вистрілив... Година

Прийшла рокована: поет

Безмовно ронить пістолет,

¹ Те, що Онєгін вистрілив на ходу, не дійшовши до бар'єра, свідчить про відсутність у нього наміру вбивати Ленського. Пушкін, описуючи поєдинок своїх героїв, хотів показати читачам (які, як і він, розуміли тонкощі дуелі), що Ленський загинув випадково.

Кладе собі на груди руку

І падає. Туманний зір

Відображає смерть, не муку.

Так іноді по схилу гір,

У сяйві раннього світила,

Поволі пада сніжна брила.

Облитий холодом страшним,

Онєгін нахиливсь над ним,

Говорить, кличе... та намарне:

Його немає вже. Співець

Найшов дочасний свій кінець!

Дихнула буря, квіт прегарний

Зів’яв на ранішній зорі,

Погас огонь на вівтарі! [...]

Ілюстрація Лідії Тимошенко, 1950-1955 роки

Страждання сповнений тяжкого,

Євгеній схилений поблід,

На друга дивлячись німого.

«Ну, що ж? Умер», — сказав сусід.

Умер!.. Страшне почувши слово,

Здригнувсь Онєгін і раптово

Покликать слуг своїх іде.

Зарєцький бережно кладе

На сани труп похолоділий,

Додому клад везе страшний.

Почувши мертвого, як стій

Од жаху коні захропіли,

Удила мочать і гризуть

І, як стріла, помчали в путь.

Вам жаль поета, друзі милі,

Що в самім розквіті надій,

У свіжій молодості й силі,

Дитя в дорозі життьовій,

Зав’яв! Де молоде буяння,

Де благородне поривання

Чуттів і мислей молодих,

Високих, ніжних, огняних?

Де хвилі бурної любові,

Жадоба чесного труда

І страх пороку і стида,

І ви, примари юнакові,

Ви, мрії першої весни,

Поезії святої сни!

Можливо, для добра людського

Чи хоч для слави він родивсь,

І одзвін співу голосного

Не умовкаючи б котивсь

У даль віків. По сходах світу,

Він на вершину гордовиту

Ступив би, гордість поколінь.

Його многострадальна тінь

Понесла б, може, із собою

Святу, велику таїну,

Животворящу і ясну,

І за могильною стіною

Не долетить преславний дзвін,

Благословення всіх племін.

38. 39

А може й так: поета ждало

Звичайне на землі життя.

Натхнення б юне відбуяло,

Огонь би згас без вороття.

Багато в чім би він змінився,

Розстався з музами, женився,

Ріжки б на лоб собі придбав,

В халаті б жив та поживав,

Спізнав би світ цей без омани,

Пив, їв, товстішав, спав, потів,

В подагрі ногу волочив

І врешті, як отець коханий,

На ліжку б вік свій закінчив

Між баб, дітей та лікарів.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Працюємо над твором

1. Що вам відомо про головного героя роману? Яку репутацію він мав у вищому світі і завдяки яким заслугам? Як це характеризує товариство, в якому обертався Євгеній Онєгін?
2. Поет називає Євгенія «дитям розкошів і утіх». Що ж стало причиною нудьги головного героя? Доведіть, що для розумної молодої людини, яка вела подібний спосіб життя і мала «ум холодний та їдкий», нудьга була неминучою.
3. Автор пише не тільки про нудьгу Євгенія, а й про «душевну порожнечу» і його болісні розчарування. Як ви вважаєте, чи справді у героя твору були підстави для сильних потрясінь, чи його меланхолійність — данина тодішній моді на байронізм?
4. Що стало причиною різкої зміни в житті Євгенія?
5. Як сприйняли Онєгіна сусіди-поміщики?
6. Що вам відомо про Ленського? Чим різнилися характери Володимира і Євгенія? Поясніть, що означає стати «друзями мимохіть».
7. Розкажіть про кохання Ленського. Знайдіть портрет Ольги. Чому автор вважає портрет Ольги типовим для всіх любовних романів в усі часи?
8. Знайдіть у тексті, як автор характеризує Татьяну. Під яким впливом формувалася вдача дівчини? Прокоментуйте її книжкові уподобання. На прикладі Татьяни доведіть або спростуйте думку «Людина є те, що вона читає». Поміркуйте, як цей вислів стосується вас?
9. Як зовнішність і характер Татьяни контрастують із зовнішністю і характером її молодшої сестри? На вашу думку, до кого із сестер автор прихильніший?
10. Що про сестер говорить Онєгін? Чи тактовно він поводиться щодо почуттів молодого поета Ленського? Відповідь обґрунтуйте.
11. Таня закохалася, «взірець узявши з героїні своїх улюблених творців». Як ви розумієте ці рядки? Чи часто на наші вчинки впливають герої книг, журналів і кінофільмів? Як ви вважаєте, чому?
12. Що є, на вашу думку, наївного в почуттях сільської «простушки-дівчинки» до столичного франта? Поміркуйте, чи міг Онєгін одразу ж закохатися в неї. Чи є між ними хоч щось спільного і хоч якась душевна подібність?
13. Виразно прочитайте «Лист Татьяни до Онєгіна». Що є дивного в листі дівчини до малознайомого молодого поміщика?
14. Доведіть, що лист героїні написаний під впливом романтичних творів. Що особливого є у другій частині її листа? Коли Татьяна щира, а коли вона є «подобою романічної героїні»?
15. Чому автор називає лист Тані одночасно і скарбом, і маячнею? Прокоментуйте строфу 31-шу глави третьої.
16. Уявіть, як Євгеній, переконаний холостяк, сприйняв лист Татьяни.
17. Яка розмова відбулася між реалістом Онєгіним і романтично налаштованою дівчиною? Онєгін «ошукати не хотів її душі довіру чисту». Доведіть, що його поведінка була «благородною і правдивою».
18. На вашу думку, якби Онєгін одразу ж запропонував їй одружитися, це б свідчило: а) про його таку ж романтичну натуру, як і в Татьяни·, б) про його безчесні наміри; в) про його легковажність?
19. Спробуйте уявити, як почувалася Таня після розмови з Онєгіним. Чому автор називає її «душею, що прагнула страждання»? Чи збулася її мрія про романтичне кохання?
20. Що стало причиною дуелі Євгенія і Володимира?
21. Знайдіть у тексті опис психологічних мотивів юного ревнивця для дуелі.
22. Розкажіть про поведінку Євгенія і Володимира перед дуеллю? Що свідчить про те, що Онєгін не сприймав серйозно виклик друга?
23. Як останні події характеризують Онєгіна, Ленського та Ольгу?
24. На думку автора, як могло скластися життя поета, якби він не загинув? Із двох варіантів життєвого шляху поета який ви вважаєте романтичним, а який реалістичним? Поясніть чому.

ГЛАВА СЬОМА

Онєгін після дуелі виїхав із маєтку. Ольга не довго сумувала за Ленським, вийшла заміж за військового і також покинула рідне село. Татьяна залишилася без подруги дитинства. На самоті вона розуміє, що не може ненавидіти Онєгіна за вбивство поета. Навпаки — кохає сильніше.

Був вечір. Небо меркло. Води

Струмились тихо. Хрущ гудів.

Уже змовкали хороводи;

Уже за річкою горів

Огонь рибальський. В полі чистім,

У сяйві місяця сріблистім,

Повита мріями, смутна

Татьяна довго йшла одна.

Ішла, ішла. Перед собою

Вона зненацька бачить дім,

Село й діброву попід ним,

І сад над світлою рікою.

Побачила — і серце в ній

Тривозі віддалось чудній.

Вагання душу їй сповняють.

«Піти вперед, піти назад?

Його нема. Мене не знають...

Поглянути на дім, на сад...»

І з пагорба Татьяна сходить,

Дух затаївши; далі зводить

Зачудування повний зір...

І входить на безлюдний двір.

Собаки кинулись на неї;

Двірських десяток хлопчаків

Приборкав розлютілих псів

І, пишний з послуги своєї,

Побившися за поділ прав,

Панянку під опіку взяв.

«Кімнати бачить я б хотіла...»

І до Анісьї дітвора

Ключів просити полетіла;

Сама їх винесла стара

І перед Танею блідою

Відкрила двері від покою,

І Таня входить в дім пустий,

Де жив герой наш молодий.

Спинилася: забутий в залі

Кий на більярді спочивав,

На зм’ятім канапе лежав

Манежний прутик. Таня далі;

Старенька їй: «А ось камін;

Тут пан сидить, було, один.

Татьяна в захваті невиннім

Навколо погляд водить свій.

Здається все їй неоцінним,

Усе томливу душу їй

Тяжкої сповнює відради:

І стіл, і мирний блиск лампади,

І книги в неладі кругом,

І ліжко, вкрите килимком,

І в шибі хмарка срібнорунна,

Що заглядає в кабінет,

І лорда Байрона портрет,

І лялька на стовпці чавунна

В трикутці, з грозовим чолом,

З руками, що лежать хрестом¹.

¹Мається на увазі скульптурка Наполеона, особистість якого була популярна серед молоді.

Татьяна в келії тій модній

Як зачарована стоїть.

Та пізно. Віє в тьмі холодній

Нічний вітрець. Діброва спить

Над стуманілою рікою;

Сховався місяць за горою,

І пілігримці молодій

Пора вертатися мерщій.

Тож, потаївши хвилювання,

Не втримавшись, щоб не зітхнуть

Татьяна вирушає в путь,

Зложивши ключниці прохання,

Щоб їй у замку цім бувать

І книги тут самій читать.

Анісья провела Татьяну

Аж за ворота. День пройшов,

І героїня наша рано

З’явилась у садибі знов;

І в кабінеті мовчазному,

Віддавшись захвату чудному.

Нарешті зосталась одна,

І довго плакала вона.

До книг нарешті узялася.

Було їй спершу не до них,

Та трохи дивним вибір їх

Їй здався. Ревно віддалася

Вона друкованим рядкам;

Їй світ новий одкрився там.

Хоч нам відомо, що читання

Давно Євгеній розлюбив.

Одначе деякі писання

Із-під неласки він одвів:

Співець Гяура та Жуана¹,

Та зо два, зо три ще романи,

Де віддзеркалився наш час

І де змальовано для нас

Його героїв досить вірно:

Без віри й честі у ділах,

З холодним серцем у грудях,

Химерам відданих безмірно,

Чия озліла голова

На марні дії порива.

¹ Байрон; «Гяур» та «Дон Жуан» — поеми Байрона.

Відзначок нігтем там чимало

Було на книжних берегах, —

І око пильне оживало

Ще більше на таких рядках.

Татьяна з трепетом зважає,

Що мій Онєгін відзначає,

На чім увагу він спинив

І з чим погодився без слів.

То там, то там на білім полі

Лишались олівця сліди, —

Душа Онєгіна завжди

В них одбивалась мимоволі —

В короткім слові чи в гачку,

Чи в запитальному значку.

Ілюстрація Лідії Тимошенко, 1950-1955 роки

Належну знайдено дорогу;

Дається Тані зрозуміть

Усе ясніше — слава Богу, —

Кого судилось полюбить,

Кому віддати пал сердечний:

Дивак сумний і небезпечний,

Що в небі чи в безодні зріс,

Цей ангел чи гордливий біс, —

Що ж він? Наслідування вдале,

Нікчемна тінь? Невже-бо він

В плащі Гарольдовім москвин,

Химер чужих тлумачник дбалий.

Слів модних збиранка нова?

Чи не пародія, бува?

Невже-бо загадку збагнула?

Невже те слово — ось воно?

Час лине; дівчина забула,

Що дома ждуть її давно,

Де із сусідами розмова

Іде статечно вечорова.

«Що діять? Таня не мала, —

Стара з кректінням почала. —

Молодша Олінька за неї.

Віддати заміж, далебі,

Пора, — але куди тобі!

Усім співає однієї:

Не вийду. І, завжди сумна,

Все бродить по лісах вона».

Мати Татьяни, переживаючи за доньку, вирішує відвезти її в Москву, де у вихорі зимових балів найчастіше домовляються про вигідні шлюби. Сподівання матері справдилися, і Татьяною захоплюється заможний і знатний чоловік.

ГЛАВА ВОСЬМА

Блажен, хто в юності був юний,

Блажен, хто в слушний час дозрів

І долі холод та перуни

З літами стерпіти зумів,

Хто в сни химерні не вдавався,

Хто з черню світською братався,

Хто в двадцять літ бенкетував,

А в тридцять — посаг добрий взяв;

Хто в п’ятдесят боргів позбувся.

Приватні й інші заплатив;

Хто слави, грошей і чинів

Спокійно, повагом добувся,

Про кого казано весь вік:

N. N. прекрасний чоловік.

Та сумно, що, як привид милий,

Минулась молодість ясна,

Що ми всякчас її дурили,

Що зрадила і нас вона;

Що наші смілі сподівання,

Що наші свіжі поривання

Зотліли рано, за весни,

Мов листя мокре восени.

Нестерпно, як перед тобою

Самих обідів довгий ряд,

А все життя немов обряд, —

І ти статечно за юрбою

Ідеш, чужий її думкам

І дріб’язковим почуттям.

У гаморі людського суду

Нам тяжко (проста річ така)

Серед розсудливого люду

Придбати славу дивака,

Безумця, гідного покари,

Чи сатанічної почвари,

Чи навіть Демона мого.

Онєгін (черга знов його),

Убивши друга на дуелі,

Доживши марно, без трудів

До двадцяти шести років,

Літа пройшовши невеселі

Без служби, без жони, без діл,

Не знав, де діти решту сил.

Заволоділа ним рухливість,

Жага небачених країв

(Болюча, далебі, властивість,

Свідомий хрест одинаків).

Покинув він спадкові ниви,

Лісів затишок мовчазливий,

Де тінь скривавлена за ним

Ходила з присудом німим,

І подорож почав без цілі,

В якімсь тривожнім почутті;

Та, як і все у цім житті,

І мандри стали вже немилі;

Отож прибув оригінал,

Як Чацький¹, з корабля на бал.

¹Чацький — головний герой комедії О. Грибоєдова «Горе з розуму».

Нараз усі захвилювались,

Шептання виповнило зал...

До господині наближались

У парі дама й генерал.

Була вона не гомінлива,

І не холодна, й не кваплива,

Без гри зухвалої в очах,

Без нарочитості в речах,

Без тих-от витівок манірних,

Без мавпування рис чужих...

Вона була з-поміж усіх

Зразком усіх чеснот добірних,

Du comme il faut² ... Даруй, Шишков³:

По-руськи слів я не знайшов.

² Du comme il faut (дю ком іль фо) — доброго тону, доброго смаку.

³ Олександр Шишков (1754-1841) — президент Російської академії, літератор, який різко виступав проти вживання в російській мові запозичень з інших мов.

«Невже ж то, — думає Євгеній. —

Невже вона? Та справді... Ні...

Як! Зросла в тиші староденній...»

І свій лорнет у метушні

Він обертає знову й знову

На ту, чию ходу і мову,

Чиє лице немовби знав.

«Ти б, князю, часом не сказав,

Хто то в береті малиновім

З послом іспанським там сидить?»

Князь усміхнувся мимохіть:

«Ага! Зустрітися б давно вам!

Стривай, вас познайомлю я». —

«Та хто ж вона?» — «Жона моя». —

«То ти жонатий? Річ неждана!

Давно?» — «Та близько двох років». —

«Хто жінка?» — «Ларіна». — «Татьяна?»

«Знайома?» — «Я в сусідстві жив». —

«О, то ходімо ж!» — Князь підходить

І до дружини він підводить

Під руку родича свого.

Княгиня, вбачивши його,

Відчула, може, хвилювання,

Проте ні порухом одним,

Ні жодним поглядом своїм

Не виявила почування:

Зберігся в неї рівний тон,

Смаку хорошого закон.

Так, далебі! І не здригнулась,

Не стала рада, ні сумна...

Брова і то не ворухнулась,

Не стисла навіть уст вона.

Було її обличчя знане,

Але від давньої Татьяни

Не залишилось і слідів.

Зайти в розмову він хотів

І — і не міг. Вона спитала,

Чи він давно прибув, чи ні,

Чи був у рідній стороні;

Тоді поглянула, недбала,

На мужа — і майнула вмить...

Немов прикутий він стоїть.

Невже та сама це Татьяна,

Кому в недавні дні оті,

В початку нашого романа,

В глухій, далекій самоті,

Обравши путь добролюбиву,

Читав він проповідь зичливу;

Та, від якої він листа

І досі інколи чита.

Де все одверте, все на волі,

Та дівчинка... Чи це вві сні? —

Та дівчинка, кого в ті дні

Зневажив він в смиренній долі, —

Невже вона була це з ним

У супокої чарівнім? [...]

Як відмінилася Татьяна!

Як твердо в роль свою ввійшла!

Як надокучливого сана

Манери скоро прийняла!

Хто б упізнав дівчатко миле

У гордій цій, свідомій сили,

Законодавиці балів?

І він-бо серце їй палив!

Вона про нього в пітьмі ночі,

Коли не прилітав Морфей¹,

Гадала потай від людей,

На місяць томні звівши очі,

І марила, що вдвох підуть

Вони верстати скромну путь!

¹ Морфей — в античній міфології бог сновидінь.

Шкода й казати: наш Євгеній

Татьяну любить, як дитя;

В тривозі й ревності шаленій

Він їй присвячує життя.

Забувши розум, він щоранку

Вбігає до скляного ґанку,

Іде під накриттям склепінь;

За нею всюди він, як тінь;

Щасливий він, коли пухнатий

Боа накине на плече.

Руки діткнеться гаряче,

Хустинку встигне їй подати,

Чи владним порухом очей

Розсуне пишний полк ліврей.

Вона його не помічає,

Хоч би й розпався він у прах.

Спокійно вдома зустрічає,

Слів зо три скаже у гостях,

Уклоном часом тільки стріне,

Не поговорить і хвилини:

Кокетства в ній нема й сліда —

Так вищий світ заповіда.

Онєгін бліднуть починає —

Їй чи не видно, чи не жаль;

Уже, либонь, тяжка печаль

Йому сухоти навіває.

Лікарський хор його в одно

На теплі води шле давно...

А він не їде; він зарані

Ладен до прадідів писать,

Що буде скоро; а Татьяні

Хоч би там що (така їх стать);

А він упертий, не здається,

Іще надія в серці б’ється;

Хоча недужий він, рука

Перо за дужих двох стисна,

Любовне пишучи визнання.

Хоч у листах не без причин

Користі мало бачив він,

Та, видно, стерпіти страждання

Євгеній більше сил не мав.

От що княгині він писав.

Лист Онєгіна до Татьяни

Я знаю все: образить вас

Моя печальна таємниця.

Яким презирством загориться

Ваш погляд, гордий повсякчас!

Чого я хочу? І для чого

Відкрию душу вам свою?

Для сміху, може, ще й лихого,

Я тільки привід подаю!

Випадком вас колись зустрівши,

В вас іскру ніжності вловивши,

Я їй повірити не смів:

Не дав зростати звичці любій,

Свою набридлу волю в шлюбі

Я втратити не захотів.

Іще одно нас розлучило...

Нещасна жертва, Ленський впав.

І все, що серце полюбило,

Від серця геть я відірвав;

Чужий усім, на самотині

Я думав: воля й супокій

Замінять щастя. Боже мій!

Як помиливсь, як мучусь нині!

Ні, бачити щохвилі вас,

Ходити вслід, як тінь незрима,

Ваш усміх, погляд повсякчас

Ловить жадібними очима,

Ваш голос чути, розуміть

Усю довершеність безкраю,

У муках перед вами мліть,

Блідніти й гаснуть... О, мій раю!

Та не для мене це: щомить

Слідкую марно я за вами;

Життя іде, життя летить,

А я розтрачую без тями

Від долі визначені дні.

Вони вже й так тяжкі мені

Я знаю: довго не страждати.

Земна кінчиться путь моя,

Та мушу вранці певність мати,

Що вас удень зустріну я...

Боюсь: в мольбі моїй смиренній

Побачить ваш суворий зір

Підступні хитрощі мерзенні —

І чую гнівний ваш докір.

Коли б ви знали, як жахливо

Таїти пристрасну любов.

Палать — і розумом гнівливо

Бентежну гамувати кров;

Хотіть коліна вам обняти

І, припадаючи до ніг,

Мольби, признання виливати.

Все, все, що висловити б міг, —

А навіч холодом жорстоким

І мову, й погляд повивать,

Спокійно з вами розмовлять,

Дивитися веселим оком!..

Та годі вже: з собою сам

Не встою більше в боротьбі я;

Нехай мана — моя надія,

Та віддаюсь на волю вам.

Вона мовчить. Послання друге,

Послання третє — все дарма,

Вона мовчить. Він, повен туги,

В зібрання їде. Там сама

Вона назустріч. Загадкова,

Не промовляє ані слова.

У! холодом яким страшним

Ця постать віє перед ним!

Як заніміли, мов камінні,

Її погордливі уста!

Євгеній поглядом чита:

Де жалощі, зніяковіння?

Де сльози? їх нема й слідів!

На цім обличчі тільки гнів... [...]

Дні мчались; голубливим летом

Тепло сочилось крізь етер;

І не зробився він поетом,

Не збожеволів, не помер.

Весна живить його; уперше,

Покої замкнені відперши,

Де зимував він, як бабак,

Зрадівши з весняних ознак,

Він ранком ясним виїжджає

Прудкими кіньми на Неву.

Кору стемнілу льодову

Золотить сонце; струмінь грає

Із-під забруднених снігів.

Куди ж бо їхати велів

Онєгін мій? Це діло знане,

Ви угадали; справді так:

До неї знову, до Татьяни

Наш непоправний мчить дивак.

Ввіходить, на мерця похожий.

Немає ні душі в прихожій.

Він далі, двері відчинив

Одні і другі. Що ж уздрів,

Що сильно так його вражає?

Княгиня перед ним одна,

Сидить неприбрана, сумна,

Листа задумано читає,

І по лицю її стіка

Гарячих, тихих сліз ріка.

Хто б сліз її на самотині

В цю бистру мить не розгадав!

Хто б Тані бідної в княгині,

Смутної Тані не пізнав!

Німий од каяття й тривоги,

Упав Онєгін їй у ноги;

Вона здригнулась і мовчить

І на Онєгіна зорить

Без дивування і без гніву.

Його пригаслий, тьмяний зір,

Благання і німий докір

Вона збагнула. Просту діву,

Із серцем, повним давніх мрій.

Скорбота воскресила в ній.

Вона йому не каже встати.

Очей не відведе своїх,

Холодну руку відірвати

Від уст не важиться палких...

Куди вона душею лине?

В мовчанні йдуть тяжкі хвилини

І Таня стиха почала:

«Доволі, встаньте. Мить зайшла

Сказати все нелицемірне.

Чи впам’ятку, Онєгін, вам,

Як ми в алеї сам на сам

Зустрілися, і так покірно

Ваш осуд вислухала я?

Настала черга тут моя.

Ілюстрація Лідії Тимошенко, 1950-1955 роки

Була молодша я в ту пору,

Здається, краща я була,

Любила вас — та крім докору

Що в серці вашому найшла?

Як говорили ви зо мною?

Вам не була вже новиною

Простушки-дівчинки любов?

І нині — Боже! — стигне кров,

Згадавши проповідь холодну

І погляд зимний... Але вас

Я не виную: ви в той час

Поводилися благородно,

Як справжній чесний чоловік:

За це я вдячна вам повік...

Тоді — чи правда ж? — у пустині,

Вам, вихованцеві Москви;

Була нелюба я... Та нині

Чому так одмінились ви?

Чому впадаєте за мною?

Чи не тому, що між юрбою

Ношу я славлене ім’я,

Що княжий титул маю я?

Що муж скалічений у бої,

Що нас за це цінує двір?

Тому, що людський поговір,

Моєю втішений ганьбою,

Вам славу міг би голосну

Створити легко в мить одну?

Я плачу... Як своєї Тані

По цей ви не забули час,

То вірте: краще б дорікання

Тепер я прийняла від вас,

Ніж порив пристрасті шалений,

Такий образливий для мене,

Ці сльози, ці палкі листи...

Колись у грудях берегти

Хоч теплий жаль могли ви потай

До мрій невинних, молодих...

А нині — що до ніг моїх

Вас привело? Яка дрібнота!

Як з вашим серцем і умом

Буть почувань дрібних рабом?

Весь пишний цвіт моєї долі,

Життя гучного марний грім,

Мій успіх у високім колі,

Багаті учти, модний дім, —

Що в них? Віддать могла б я радо

Нікчемну розкіш маскараду,

Увесь цей блиск, і шум, і чад

За кілька книг, за дикий сад,

За тишу закутку сільського,

За ті місця, де стріла вас

Я в юності своєї час,

За цвинтар, де піднісся вбого

Дубовий хрест між верховіть:

Моя там няня бідна спить...

А щастя видилось безмежне

Так близько!.. Та любов моя

Розбилася. Необережний

Зробила, може, вчинок я,

Мене в тужливому риданні

Благала мати; бідній Тані

Були однакі всі шляхи.

Я вийшла заміж. Без пихи

Я вас прошу мене лишити.

Я знаю: в вашім серці єсть

І гордість, і справдешня честь.

Я вас люблю (пощо таїти?),

Та з ким я стала до вінця —

Зостанусь вірна до кінця».

Вона пішла. Євгеній хмурний

Стоїть, немов ударив грім;

Якої муки порив бурний

Він в серці відчува своїм!

Та враз остроги задзвеніли,

І в час, Онєгіну немилий,

Татьяни чоловік ввійшов.

Тепер, читачу любий, знов

З моїм героєм розлучімось

Надовго... ба й навік... із ним

Доволі ми шляхом одним

Бродили в світі. Обіймімось,

На берег вийшовши. Ура!

Давно (чи правда ж бо?) пора!

Хоч друг, хоч ворог ти, читачу,

Та приязно розстатись нам

Я зовсім перепон не бачу. Прощай.

Хоч би з яким чуттям

Шукав у строфах цих недбалих

Ти шуму років одбуялих,

А чи спочинку від трудів,

Малюнків жвавих, гострих слів.

Чи лиш помилок граматичних, —

Дай Боже, щоб у книзі цій

Для втіхи любої, для мрій,

Для серця, для боїв критичних

Ти хоч краплину міг найти.

Прощай! Прийшли ми до мети.

Переклад із російської Максима Рильського

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ. ОНЄГІНСЬКА СТРОФА

Онєгінська строфа — це строфа, яка складається із 14-ти віршорядків і римується за схемою АБАБ ВВГГ ДЕЕД ЄЄ. Наприклад:

Але північне наше літо, А

Карикатура теплих зим, Б

Майне — й нема, хоч гордовито А

Ми і ховаємося з цим. Б

Вже в небі осінь повівала, В

Вже рідше сонечко блищало В

І до ущербу день ішов, Г

Таємна глибочінь дібров Г

З печальним шумом оголялась, Д

На ниви налягав туман, Е

Гусей крикливих караван Е

На південь тягся; наближалась Д

Нудна, безрадісна пора: Є

Стояв листопад край двора. Є

Будова онєгінської строфи подібна до будови сонета. Вона містить три катрени (чотиривірші) і коду (двовірш). Хоча строфа має назву онєгінської, використовувати її почали ще до Олександра Пушкіна. Уперше поет звернувся до такого типу строфічної будови ще у своєму ранньому творі «Руслан і Людмила».

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Працюємо із текстом твору

1. Що сталося з Ольгою після смерті Ленського? Як цей вчинок характеризує героїню?
2. Із якою метою «сумна Таня» почала ходити до садиби Онєгіна? Яке несподіване відкриття вона там зробила?
3. У главі сьомій, строфі 22-й знайдіть, що автор говорить про книги, які читав герой.
4. Доведіть, що й Євгеній знаходився під впливом певних творів. Чому Таню злякала думка про Онєгіна: «Чи не пародія, бува?»
5. Як почувається Татьяна в ролі великосвітської пані?
6. Знайдіть у главі восьмій опис княгині. Які зміни відбулися з Татьяною протягом останніх років? Як її сприймають у вищому світі?
7. Як княгиня повелася під час несподіваної зустрічі з Євгенієм? Хто з них більше був вражений цією зустріччю? Поміркуйте чому.
8. Чому в столиці Онєгін «без служби, без жони, без діл» закохався в «законодавицю балів»? Що, на вашу думку, змінилося у ставленні героя до неї? Чи запалився би Євгеній, якби Таня і далі залишалася провінційною мрійницею?
9. Виразно прочитайте «Лист Онєгіна до Татьяни». У чому розкаюється герой? У чому він бачить причини того, що їхні стосунки не розвинулися?
10. Проведіть паралель між «Листом Татьяни» і «Листом Онєгіна». Що подібного є в цих листах?
11. У главі третій автор пише «Татьяна любить, як дитя», у главі восьмій — «Наш Онєгін Татьяну любить, як дитя». Проведіть паралелі між главами третьою і четвертою та главою восьмою.
12. Прокоментуйте рядки Пушкіна: «Блажен, хто в юності був буйний, Блажен, хто в слушний час дозрів». Чи можна це саме сказати про Онєгіна? А про Татьяну?
13. Розкажіть про останню зустріч героїв роману. Як змінилися їхні ролі?
14. У чому полягає благородство Тані? Якими були її останні слова до Євгенія? Чи гідна Татьяна подружнього щастя? Яким вам бачиться її сімейне життя?
15. Існує вислів «Мрії збуваються». Доведіть, що романтичні дівочі мрії Татьяни несподівано збулися. Чи стало це для жінки втіхою? Чи хочете ви, щоб ваші заповітні юнацькі мрії рано чи пізно стали дійсністю?
16. Випишіть цитати, що характеризують образи Євгенія і Татьяни.

Узагальнюємо та підсумовуємо

17. Доведіть, що в цих образах знайшли відображення і романтичні, і реалістичні риси.
18. Поміркуйте, як змінилися образи героїв упродовж твору.
19. Поясніть, чому роман «Євгеній Онєгін» називають реалістичним.
20. Уявіть, що цей твір належить до романтичної літератури. Як у цьому випадку розвиватиметься сюжет і чим він завершиться?
21. Чому роман «Євгеній Онєгін» назвали «енциклопедією російського життя».
22. Поясніть сутність поняття «зайва людина». Які історичні причини зумовили це явище в Росії першої чверті XIX століття?
23. На прикладі обраної строфи поясніть особливості будови онєгінської строфи.

Пов’язуємо новий матеріал із вивченим раніше

24. Поясніть причини утвердження реалізму в європейському мистецтві.
25. У чому відмінність між поняттями «реалістичний» і «реальний»?
26. Назвіть основні принципи реалізму в російській літературі XIX століття.
27. Що вам відомо про історію написання роману у віршах «Євгеній Онєгін»?
28. Визначте тему, ідею та жанр цього твору.
29. Поміркуйте, у чому полягає відмінність між поемою і романом. А в чому відмінність між романом у прозі і романом у віршах?
30. У чому ви бачите відмінність між героєм романтичного і реалістичного твору?
31. Які елементи романтичного твору неможливо собі уявити в реалістичному?