Олександр Пушкін

(1799—1837)

Олександр Сергійович Пушкін — геніальний російський поет, прозаїк і драматург, який став зачинателем нової російської літератури та першим російським письменником світового рівня.

Народився майбутній видатний митець 6 червня 1799 року в Москві у небагатій дворянській сім’ї. По материнській лінії він був праправнуком африканського князя. У Росії опинився прадід Олександра Пушкіна — Абрам (Ібрагім) Ганнібал. Російський посол привіз його з турецького полону, куди той потрапив ще 8-річним хлопчиком. У Москві ефіоп став улюбленцем царя Петра І, який і охрестив його Абрамом. У російській армії Ганнібал зробив стрімку кар’єру: був головним інженером і дослужився до звання генерал-аншефа (головнокомандувача).

Батько Олександра — Сергій Львович — захоплювався поезією, і їхній дім часто відвідували відомі письменники тієї епохи. Творча атмосфера позитивно вплинула на хлопчика, і в ньому рано прокинулася цікавість до літератури та жага до читання. У 1811 році батьки віддали хлопця до ліцею в Царському Селі — елітного навчального закладу з правами університету.

У ліцеї Пушкін по-справжньому захопився поетичною творчістю, і невдовзі його слава вийшла за межі вузького кола друзів-ліцеїстів. У вересні 1815 року видатний російський поет Василь Жуковський написав своїм друзям: «Це надія нашої літератури. Нам усім потрібно об’єднатися, щоб допомогти вирости цьому майбутньому гіганту, який усіх нас переросте».

В останні ліцейські роки Пушкін виявив себе не лише як талановитий поет, але й як непересічна особистість. Він багато читав, самостійно опрацьовуючи твори з філософії, історії, особливо його цікавили праці просвітників. Зерна вільнолюбних ідей, які проповідувала література XVIII століття, впали на благодатний ґрунт. Олександр почав розмірковувати про долю своєї батьківщини Росії — на той час відсталої абсолютистської монархії, де привілеї мали лише дворяни, а решта людей були безправними кріпосними селянами, по суті, справжніми рабами.

Після закінчення ліцею Пушкін був зарахований на службу до Колегії іноземних справ. Однак до самої смерті — на дуелі в 1837 році — не служба, а література була основною його діяльністю. Свою «дорослу» творчість поет розпочав із політичної лірики, у якій відчувається вплив класицизму. Численні політичні вірші, епіграми на царя та його вельмож швидко поширювалися країною. Молодь вчила їх напам’ять, переписувала і передавала з рук у руки.

Шалена популярність Пушкіна спричинила невдоволення уряду й особисто царя Олександра І, який сказав: «Пушкін заполонив Росію обурливими віршами: вся молодь їх знає напам’ять. Пушкіна потрібно заслати до Сибіру». Лише завдяки заступництву всіх відомих російських письменників Олександр І замінив заслання на вигнання в південні губернії імперії.

На півдні (зокрема в Кишиневі, а згодом і в Одесі) поета захопили вільнолюбні очікування, зумовлені близькістю до Південної Європи, де в Італії та Греції розпочалися національні визвольні рухи. Частина грецьких загонів, до яких вступали греки — втікачі з турецької території, формувалася в Кишиневі. Перед очима був наочний приклад служіння ідеї, і це викликало душевне піднесення — усі перебували в романтичному запалі, бажаючи змін не лише для Італії та Греції, але й для кріпацької Росії. У той час на вільнолюбній хвилі неймовірну популярність здобув англійський поет-романтик Джордж Байрон, герой визвольного руху в Італії, а згодом і в Греції.

Пушкіна також не оминули романтичні настрої, які у нього були викликані не лише екзотичною південною природою, читанням творів Байрона і загальним передчуттям швидких політичних змін, але й особистими причинами. На півдні, де свободи, здавалося б, було набагато більше, ніж у Петербурзі, поет гостро відчував власну несвободу — він перебував під поліцейським наглядом, на нього писали доноси, про його поведінку надсилали звіти до столиці. Тому, незважаючи на м’які умови служби і дружнє оточення, він із першого дня відчував себе вигнанцем із рідного краю. Так розпочався недовгий романтичний період у творчості Пушкіна (1820-1824), який вирізняється особливим ліризмом і постійним мотивом життєвого розчарування.

У 1823-1824 роках молодий поет пережив ідейну кризу, яка стала поштовхом до змін у літературній творчості. Пушкін утратив романтичну віру в покращення суспільного ладу в Російській імперії, тому сприйняв як неминучість розгром декабристського повстання в 1825 році. Серед змовників було багато друзів Пушкіна. Він душею вболівав за їхню справу, але розумів її безперспективність.

Реалістичні погляди на життя позначилися в літературній творчості Пушкіна з 1825 року. Суть пушкінського реалізму — це зображення в художньому творі суспільних явищ і характерів з погляду «правди життя». Він відійшов від романтичної традиції змалювання надзвичайного героя в надзвичайних обставинах і створив характери, близькі до реальних. У його творах з’явилися нові герої — типові представники свого часу, які діють у конкретних історичних умовах.

Пушкін на березі Чорного моря (картина Івана Айвазовського та Іллі Рєпіна, 1887 рік)

На початок реалістичного періоду творчості припадає розквіт ліричної поезії Олександра Пушкіна, наприклад, вірші «До А. П. Керн» («Я пам’ятаю мить чудову...», 1825 рік) і «Я вас кохав...» (1829 рік), які жанрово належать до любовних послань і мають своїх адресатів.

Зовсім інше звучання у вірші «Пам’ятник» (1836 рік), написаного як заповіт поета нащадкам. Тут простежуються класицистичні риси, притаманні двом попередникам Пушкіна, які писали на цю тему — римському поету Горацію і російському поетові-класицисту Гавриїлу Державіну.

Роман у віршах «Євгеній Онєгін» (1823-1830 роки) — найзначніший твір Олександра Пушкіна. Центральним образом твору — молодий дворянин Євгеній Онєгін, який не може знайти свого місця в сучасному йому суспільстві. Однак це не романтичний тип вигнанця, невдоволеного суспільством, а типовий представник освіченого російського дворянства, яке переживало глибокий розлад із навколишньою дійсністю.

Літературний коментар

Лірика Олександра Пушкіна

Лірика Пушкіна дуже щира й схожа на поетичний щоденник, у якому автор занотував свої думки й переживання. Вона тісно пов’язана з важливими подіями у житті поета. Тематично це найчастіше політична, любовна, громадянська, філософська лірика та лірика дружби.

Перший поетичний шедевр реалістичного періоду творчості Олександра Пушкіна (з 1825 по 1830 рік) — вірш «До А. П. Керн» («Я пам’ятаю мить чудову...»). Перебуваючи влітку 1825 року в селі Михайлівське, Пушкін написав у листі своєму другові: «Я відчуваю, що духовні сили мої досягли повного розвитку і я можу творити».

Цього ж літа в сусіднє помістя Тригорське, куди поет часто навідувався, приїхала погостювати до тітки Анна Петрівна Керн. Вражений вродою молодої жінки, Пушкін згадав, що шість років тому зустрічав ще зовсім юну Анну в Петербурзі, і вона вже тоді не залишила його байдужим. Красуні лестила увага відомого поета, який заради неї почав щодня бувати у Тригорському, а Пушкін пережив сильне, хоча й недовге захоплення.

Анна Керн (малюнок О. Пушкіна на полях рукопису)

19 липня, у день від’їзду Анни Петрівни, він прийшов її провести і приніс у подарунок примірник першої глави роману у віршах «Євгеній Онєгін», що вийшов з друку окремою книгою у лютому 1825 року. Між сторінками «Євгенія Онєгіна» красуня знайшла складений аркуш паперу, на якому рукою Пушкіна був написаний вірш «Я пам’ятаю мить чудову...»

Вірш «До А. П. Керн» («Я пам’ятаю мить чудову...») чи не найвідоміший ліричний твір поета. Тематично це любовне послання. Він має автобіографічний характер і, по суті, є ліричним оглядом шести останніх років життя Пушкіна (від початку 1819 року до літа 1825). Композиція твору надзвичайно струнка — він чітко поділяється на три частини по два катрени.

Перша частина співвідноситься з петербурзьким періодом життя поета, коли він уперше зустрів героїню вірша — для нього це був час «сумної безнадії» і «тривожної метушні». У другій частині розповідається про згасання почуття. Водночас прямо вказано на вигнання поета, кризу 1823-1824 років, пов’язану із життєвими розчаруваннями, коли не було ні «божества», ні «натхнення», ні «сліз», ні «життя», ні «кохання». На початку третьої частини ліричний герой вірша долає кризу, до нього повертається повнота життєвих сил: «Душа проснулась в мить чудову». І в цей момент відбувається нова зустріч, яка знаменує воскресіння «божества», «натхнення» і «кохання».

Незважаючи на автобіографічність вірша, поет використав для зображення долі ліричного героя епітети і метафори («мить чудова», «сумна, холодна безнадія», «злий вітер часу», «глушина вигнання»). Не конкретизовано й героїню вірша — передано лише загальне враження про неї, що створює узагальнений образ ідеальної жінки. Паралельне розгортання етапів життя ліричного героя і його почуття додає цій поезії психологічної глибини.

Невеликий шедевр «Я вас кохав...» написаний у 1829 році. Це бездоганна лірична замальовка, яка складає враження безпосереднього опису любовного переживання. Вірш «Я вас кохав» написаний дуже просто, майже без використання поетичних засобів; його інтонації природні та безпосередні. Водночас у ньому нема жодного слова, пов’язаного з описом зовнішнього світу, — лише визначення внутрішнього стану ліричного героя («кохав», «боявся», «ревнував», «безнадійно», «ніжно», «мрійно»).

Почуття героя назване прямо, але відразу зрозуміло, що його кохання — невзаємне («кохав безнадійно»). Минулий час в освідченні — «я вас кохав» — переконує, що і кохання ліричного героя вже в минулому. Але дуже вже турботливо, дуже ніжно він піклується про спокій героїні вірша («не хочу я нічим журити вас»). На таке здатне лише справжнє кохання — воно може переступити через егоїзм, через особисті образи і сягнути повного самозречення, якщо кохана від цього стане щасливішою.

Оду «Я пам’ятник собі поставив незотлінний...» Олександр Пушкін написав у 1836 році незадовго до своєї передчасної смерті. Наслідуючи багатовікову традицію своїх попередників, поет звернувся до мотиву вічної сили мистецтва і ролі митця в житті народу. Згідно із класицистичними принципами у вірші звучить висока лексика й урочиста інтонація. Читаючи оду, ми поступово розуміємо, що перед нами розгорнуто моральний кодекс поета, викладено життєві переконання людини, яка усвідомлює свою відповідальність за творчу спадщину, що залишається нащадкам.

У цьому кодексі справжнього великого митця звеличується ліра (тобто поезія, мистецтво), яка не жадає слави, не слугує розвагою для правителів, але обстоює свободу в «суворий вік».

Зміст