Зарубіжна література. 9 клас. Міляновська

Взаємодія романтизму і реалізму

Утвердження реалізму як панівного напряму в європейському мистецтві відбулося впродовж XIX століття. У літературі реалізм зміцнює свої позиції в 1830-1850-х роках. Так само як свого часу романтизм заперечував ідеї та естетичні принципи класицизму, так реалізм став запереченням романтичного світогляду. Основою нового художнього методу була не романтична фантазія і нестримна уява, а реальна дійсність, типові характери в повсякденних обставинах.

Однак такий кардинальний поворот у зображенні дійсності відбувся поступово. У творчості письменників першої половин XIX століття ми можемо зустріти елементи як романтизму, так і реалізму. Згадайте «Різдвяну пісню в прозі» англійського письменника Чарльза Діккенса (6 клас). У ній змальовано образи звичайних людей, дорослих і дітей, у яких є свої повсякденні клопоти, які потерпають від бідності та душевної байдужості близьких. Однак для розкриття ідеї твору автор використовує прийоми, властиві романтичній літературі: фантастику, протиставлення, перебільшення тощо. На тлі картин звичайного життя Англії першої половини XIX століття Чарльз Діккенс зображує події та образи, які виходять за межі реальної дійсності (наприклад, подорожі в часі, привиди Різдва).

Також доволі поширеним у реалістичній літературі цього періоду став тип головного героя, який у своїх вчинках намагається наслідувати поведінку романтичних героїв. Він протиставляється оточенню, яке не розуміє його, проте часто має вигляд не трагічний, а безглуздий і навіть пародійний.

Такий герой був доволі популярним у російській літературі, де романтичні принципи, утвердившись у першій половині XIX століття, почали тісно взаємодіяти з новим реалістичним мистецтвом.

Особливості російської літератури першої половини ХІХ століття

Цікавість російських читачів до романтичних творів у цей період мала міцне ідейне підґрунтя — у жодній країні Європи не було такого великого розриву між ідеалом і реальною дійсністю, як у Російській імперії. Загальний оптимізм, сподівання на великодушного монарха-просвітника, такі характерні для російського суспільства XVIII століття, були підірвані війною 1812-1814 років із наполеонівською Францією. Освічені дворяни чекали, що після перемоги в нерівній боротьбі, коли все населення Російської імперії (зокрема й селяни-кріпаки) продемонструвало героїзм і високий патріотизм, розпочнуться реформи. І передусім сподівалися на відміну кріпосного права та прийняття конституції, яка обмежила б політичну владу імператора.

Молоді офіцери, які пройшли походом усю Європу та з перемогою увійшли в Париж, переконалися, що російське нічим не обмежене самодержавство — явище унікальне і для Європи нечуване й дике. Однак імператор Олександр І не поспішав реалізовувати сподівання молодих дворян, і почуття гордості за свою країну в них змінилося гірким розчаруванням.

У зв’язку із цим у романтичній літературі загострюється мотив протистояння особистості лицемірному суспільству. Стилістично романтичні твори стають значно контрастнішими, у них відображається невдоволення навколишньою дійсністю, змальовуються бурхливі пристрасті, утверджується культ романтичного героя — часто це борець, який уболіває за батьківщину. Ідеї вільнолюбства і тираноборства, які набули в російському суспільстві широкого розповсюдження, також знайшли втілення в літературі. Вірші й ліро-епічні поеми Джорджа Байрона, де діють активні герої-борці, стали взірцем романтичної поезії.

Реакцією найкращих представників дворянства на політику царя Олександра І стало не лише розчарування, але й активні дії. У Російській імперії почали виникати таємні товариства, які мали за мету зміну державного устрою шляхом збройного захоплення влади. Найбільше таких товариств виникло в Петербурзі, Москві та в Україні.

На думку сучасних дослідників, роль українців у русі спротиву була досить значною. Нащадки козацької старшини, яка наприкінці XVIII століття влилася в російське дворянство, чудово пам’ятали Гетьманщину та козацькі вольності. Щире захоплення козацькою старовиною було характерне для всіх учасників таємних товариств незалежно від етнічного походження. Наприклад, один із керівників Петербурзького таємного товариства росіянин Кондратій Рилєєв написав романтичну поему «Войнаровський», присвячену долі племінника гетьмана Івана Мазепи отамана Андрія Войнаровського, якого цар Петро І заслав до Сибіру за допомогу Мазепі.

14 грудня 1825 року невдоволені молоді офіцери вивели на Сенатську площу в Петербурзі 3 000 солдатів, сподіваючись захопити урядові установи й заарештувати нового імператора Миколу І. Однак повстання (назване пізніше повстанням декабристів) зазнало поразки — бунтівників розстріляли з гармат вірні імператору війська. Усіх причетних до його організації було заарештовано, п’ятьох страчено (зокрема і Кондратія Рилєєва), решту (120 чоловік) заслано до Сибіру.

Ця трагічна подія також вплинула на розвиток російського романтизму. Після виступу декабристів сподівання на позитивні зміни в суспільстві стали примарними, адже спроба повстати проти тиранії завершилася стратами й засланнями. Кожен письменник-романтик по-своєму відреагував на нову ситуацію, яка виникла після 1825 року. Багато авторів відмовилися від політичної тематики і прямого висловлення невдоволення тогочасними порядками. Мотив вільнолюбства змінили мотиви трагічної приреченості та вселенського песимізму.

Активна суспільна позиція романтичної літератури поступово зникає — у романтизмі посилюється містична течія, з’являється пасивний герой-індивідуаліст, байдужий до навколишньої дійсності і заглиблений у свій вимріяний поетичний світ. Популярною стає усна народна творчість, у поезії — народні жанри (пісні, думи). Відбувся розквіт історичних жанрів, значною мірою пов’язаний з ідеалізацією минулого.

Декабристи на Сенатській площі (картина художника Карла Кольмана, 1820-ті роки)

Найталановитіший представник романтизму цих років — українець Микола Гоголь (1809-1852). Його повісті зі збірки «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1832 рік) визнані неперевершеним взірцем романтичної прози.

Характерна ознака російського романтизму — його співіснування з новим літературним напрямом — реалізмом. Реалізму як літературному напряму притаманна спрямованість на реальне життя, відсутність ідеалізації дійсності. У реалістичних творах немає різкого протиставлення особистості й суспільства.

Унаслідок цього психологія персонажів стає складнішою, і вони сприймаються не як надзвичайні герої, якими керує одна пристрасть, а як типові представники свого часу і свого середовища. Змалювання контрастного, екзотичного, незвичайного, притаманне письменникам-романтикам, в реалізмі змінюється зображенням звичайного, повсякденного і навіть побутового, а манера письма стає вільнішою від «поетичних прикрас».

Унаслідок співіснування романтизму й реалізму в літературі цього періоду у творчості одного автора можуть простежуватися як романтичний, так і реалістичний періоди, або ж чергування романтичних і реалістичних творів протягом всієї творчої біографії.

Найкращі реалістичні твори з 1825 до 1842 рік були написані тими ж письменниками, які створили найяскравіші романтичні твори — Олександром Пушкіним, Михайлом Лермонтовим і Миколою Гоголем.