Зарубіжна література. 9 клас. Міляновська

Мазепа

(скорочено)

I

В жахливий день біля Полтави

Від шведів щастя утекло,

Навкруг порубане, криваве,

Все військо Кардове лягло.

Військова міць, воєнна слава,

Така ж, як ми, її раби, —

Майнула до царя, лукава,

І врятувався мур Москви.

II

Такий від долі жереб впав;

І Карло день і ніч тікав

Через поля, річки, діброви

В чужих і власних краплях крови

За нього ж тисячі лягло,

А й слова скарги не було...

А як загинув кінь його,

Убитий кулею на полі,

Гієта дав йому свого

І вмер у русійській неволі.

Та й цей скакун звалився з ніг,

Як чвалом кілька миль пробіг

І в пущі, в темній глушині,

Де навкруги ворожі чати

Вже розвели свої вогні,

Прийшлося Карлу ночувати.

Чи ж це ті лаври, той вінок

Воєнної потуги й слави,

Що забирав останній сок

З народів шведської держави?

Мов неживого під сосну

Поклали короля до сну.

Тягуча ніч, холодний іней,

Гарячка ран, непевна путь

Йому заснути не дають —

Затерпло тіло, рани сині...

Та мужньо зносить володар

Від долі посланий удар...

III

Юрба вождів — яка ж мала! —

За день ще більше поріділа;

Ця ж рештка лицарів була

Хоробра й вірна вже — сиділа,

Німа, понура і сумна,

Круг короля й його коня.

А поруч, в лицарській юрбі,

Мазепа стомлений собі

З трави тверду постелю стеле.

Гетьман — похмурий і старий,

І сам, як дуб той віковий.

Та спершу, хоч стомивсь за дня,

Козацький князь обтер коня,

Розгладив гриву, ноги й хвіст,

Розпутав, розгнуздав, обчистив,

Послав йому трави та листу

І тішився, що карий їсть...

Цей кінь терплячий був на славу,

На їжу й ложе не зважав,

А все робив, як пан бажав.

Кудлатий і кремезний зріст,

Палкий, прудкий, неначе біс,

Він пана по-татарськи ніс.

На клич його бігцем приходив,

Усюди пана він знаходив —

Цей кінь від смерку аж до дня

За паном біг, мов козеня.

IV

Із цим упоравшись, гетьман

На землю розіслав жупан,

Списа до дерева припер

І взявсь оглянути тепер

Рушницю, чи вона як слід

Перенесла важкий похід,

Аж потім славний ватажок

Добув торбинку й боклажок,

Увесь убогий свій припас, —

І з Карлом і всіма з почоту

Гостинно поділився він

З такою ж гідністю достоту,

Як на бенкеті дворянин.

Король з усмішкою гіркою

Свою мізерну пайку взяв

І, приховавши приступ болю,

Бадьоро, голосно сказав:

«У всіх із нашого гуртка

Відважний дух, тверда рука,

Та хто в цей час маршів, боїв

Балакав менше й більш зробив,

Ніж ти, Мазепо? На землі...

Бо й скитську славу топчеш ти

На ріках і просторах степу».

«О, я прокляв, — сказав Мазепа, —

Ту школу, де я вчивсь їзди».

«А я б усе-таки бажав, —

Відрік король, — щоб ти сказав

Свою історію, ачей

Під цю гутірку голосну

Я відпочину і засну.

Бо сон тепер не йме очей».

Мазепа і Карл (фрагмент картини художника Густава Седерстрьома, 1878 рік)

«Для цього я вернутись рад

Так років з п’ятдесят назад.

Мені двадцятий рік минав...

Ще Казимір королював,

Ян Казимір... Шість років я

Був паж у того короля.

Це був король! Учений сам —

Він зовсім був не пара Вам,

Бо й не збирався воювати,

Щоб набувать чужих країн,

А потім знов їх утрачати,

Тож супокійно правив він...

Там був безжурний двір забав...

Я знав там графа-воєводу,

Славетнього, старого роду;

Мов рудня він багатий був,

А гордий, що й казать не треба,

І на своє шляхетство дув,

Немов зійшов на землю з неба.

Багатством, родом та ім’ям

Рівнявся тільки королям,

Пишався, чванився, гордів,

А врешті, наче в п’янім сні,

Він славу та діла дідів

Попросту видав за свої.

Інакше думала жона...

Молодша щось за тридцять літ,

Все важче зносила вона

Свою нудьгу і графів гніт.

Після безплідного бажання,

Дурману снів, вагань і мрій —

Вона послала на прощання

Сльозу невинності своїй —

І міряти очима стала

Варшавську молодь, танці, спів —

Та часу слушного чекала,

Щоб холод серця хтось зогрів,

Щоб графа увінчать новим

Титулом, що веде до неба...

Навряд чи хтось пишався б ним,

Хоч заслужив його, як треба.

V

Красунь-юнак я був тоді...

Тепер, коли вже сімдесятий

Мені минув, не гріх сказати,

Що в дні юнацтва золоті,

Бувало, кожного вельможу,

З мужів чи хлопців, переможу

У всій привабній марноті...

Та далі вже... Терези стан —

Він наче й тут передо мною,

Біжить до мене під каштан... —

В її очах був східній жар —

Сусідство турків та татар

Змішало польську кров... Ті очі

Були чорніш цієї ночі,

Ще й з променем таким прекрасним,

Мов ніжний блиск молодика, —

Глибокі й вогкі, як ріка —

Вони втопали в сяйві власнім.

В них море туги і вогню —

Мов очі мучениці-жертви,

Що дивиться на блиск в раю.

Я бачу скрізь її живою,

А все-таки я не знайду

Ні барв, ні образів, ні слів,

Щоб змалювати ним оту,

Яку так палко я любив.

І бачить радощі і в смерті.

Погідне і ясне чоло,

Мов літнє озеро, було,

Що в ньому навіть сонце з неба

Милується само на себе [...]

VI

Ми бачились... Ми зустрічались...

А я дивився — і зітхав —

Вона й слівцем не обізвалась,

Та відповідь її я мав.

Є тисячі таких знаків —

Ми й описати їх не можем

Рядками зрозумілих слів,

Хоч їх і чув, і бачив кожен —

Вони таємно з серця йдуть,

Хвилюють радощами грудь,

І з обопільного стремління

Росте німе порозуміння,

Це несвідоме поєднання —

І ми ніколи не збагнем,

Як раптом іскорка кохання

Шаленим вибухне вогнем.

За нею стежив я здаля,

Зітхав, дививсь і плакав я,

Аж доки нас удвох звели, —

І відтоді здибались ми

Без підозріння... Я мовчав,

Я тільки млів, не признавався,

Язик тремтливо завмирав

І голос на вуста зривався,

Аж доки не прийшла пора!..

VII

Кохав я і коханим був...

Та ви ще слабість цю солодку

Не відчували — так я чув...

Ну що ж! То я й скінчу коротку

Свою поему мук і втіх.

Безглуздям ви назвали б їх!..

Кохав я і зазнав кохання.

Хоч і щаслива доля ця,

А все ж кінець її — страждання.

Ми потай бачились... Той час,

Як ми зустрілись перший раз,

Був повен туги і чекання.

Не пам’ятаю днів, ночей,

Нічого — тільки час оцей

Повік не зможу я забуть.

Я всю віддав би Україну,

Щоб пережить таку хвилину

І знову тільки пажем буть —

Отим щасливим паничем

Із ніжним серцем та з мечем,

Без скарбу — крім дарів природи:

Здоров’я, юности та вроди...

Ми нишком бачились. Це здасться

Для декого потрійним щастям —

Не знаю... Я б життя віддав,

Щоб перед небом і землею

Я міг назвать її моєю...

Я так тужив і сумував,

Що тільки змогу мав

Десь нишком бачитися з нею.

VIII

На світі стільки є очей,

Що люблять стежити ночами

У слід закоханих людей...

Так само це було із нами. [...]

І нас двоїх одної ночі

Схопила зграя шпигунів...

Від гніву граф оскаженів —

А я голіруч — як на сміх!

Та тут — один супроти всіх —

Нічого б я, мабуть, не зміг

І в зброї з голови до ніг.

Було це саме на світанку

Поблизу графового замку...

Підмоги з міста я не ждав,

Бо й не гадав дожить до ранку.

Марію-Діву я благав

І двох чи трьох святих, а там

Скорився долі... І юрба

Мене у двір поволочила.

Яка Терезина судьба,

Не скажу вам — не знаю й сам.

Отак нас доля розлучила!

Але ж і лютий був, аж страх,

Прегордий воєвода-граф!

На це він досить мав причин,

Найбільш розлючений був тим,

Що наслідки цього випадку

Могли відбитись на нащадку...

Не менше вражені ще й тим,

Що герб його дістав цю шкоду

В той час, як він був паном роду.

Він сам для себе був святий

І думав, що в очах народу,

Як і в моїх, він теж такий...

Ах, чорт візьми! Коли б отут

Застав він пана короля,

То примирився б ще, мабуть, —

Але ж це паж!.. Сьогодні я

Злість графа добре розумію,

Та описати — не зумію.

IX

«Коня сюди!» — Коня ввели...

Це справді був шляхетний кінь —

На Україні виріс він.

Прудкі, мов ті думки, були

У нього ноги... Дикий звір,

Мов серна лісових узгір,

Не знав вуздечки, ні стремен,

В неволі був один лиш день;

Він їжив гриву, і хропів,

І рвавсь, і сіпавсь мов скажений —

Дарма! Годованця степів

Ведуть спітнілого до мене.

Мене десяток гайдуків

Йому до спини прикрутив

Тугим ремінням — і пустив...

Свисток, батіг... і кінь побіг,

Що так би й водопад не зміг.

Картина художника Луї Гесне, 1872 рік

X

Вперед, вперед! Скажений рух, —

Куди — не бачив я нічого...

Від бігу дикого, прудкого

У мене в грудях сперло дух...

Помалу никли ночі тіні,

А кінь летів, увесь у піні.

Останній звук із уст людських,

Як я помчав від ворогів,

Був дикий, невгамовний сміх

З юрби зухвалих гайдуків,

Що з вітром долетів крізь темінь.

Я рвучко голову підвів —

На кінській шиї тріснув ремінь,

Що горло зв’язував мені —

Я обернувся на коні

І їм прокляття прохрипів...

Але ж за тупотом копит

Мій крик до них не долетів.

Досадно, прикро!.. Я ж хотів

За глум той глумом відплатить!

Від брами замку я й цеглинки,

Ні камінця не залишив,

З містка також ні деревинки,

А в квітнику ні стебелинки,

В покою, де стояв камін.

Окрім трави на рештці стін,

І ви, йдучи повз тих руїн,

Фортеці б навіть не вгадали...

Ті башти весело палали!

І з тріскотом зубчастих стін,

Що проти помсти не вціліли,

З дахів, що вуглям обгоріли,

Мабуть, не снилось там нікому,

Спливав свинця гарячий плин.

Коли від них лихого дня

Помчав я швидше блиску, грому,

На згубу пущений в поля, —

Що прийде день і я вернусь

З десятком тисяч верхових

І за ганьбу свою помщусь,

І дяку графові складу

На тих зухвалих дворових —

За негостинну ту їзду...

Та потім я і їм тим самим

Пекельним жартом відповів.

За все приходить час відплати —

Зумій лиш час підстерегти!

Ніхто не зможе утікти,

Як серце месника завзяте

Шукає засобів до мсти.

XI

Вперед, вперед! — мій кінь і я

Промчали, мов на крилах вітру,

Міста, і села, і поля...

Неначе в ніч морозну, світлу

На небі метеор між зір,

Так ми черкаємо простір...

А на шляху ні міст, ні сіл —

Крім степу, дикої країни

У чорнім обводі лісів.

Лиш де-не-де зубчасті стіни

Фортець, збудованих колись

Проти татарської орди.

Безлюдно, скільки не дивись!

Та швидко мчали ми вперед,

Що ні зітхати, ні благати...

По кінській гриві пелехатій

Поллявся мій холодний піт,

Немов дощу краплиста злива,

А він скажено, полохливо

Сопе і мчить далеко в світ.

Я ніби згодом спостеріг,

Що він зменшив свій лютий біг,

Та ні! Моє безсиле тіло,

Що зв’язане на нім висіло,

Для диких сил було мов пух.

І кожний мій болючий рух,

Звільнити ноги, спину, руки,

Напухлі від страшної муки,

Будили жах його і гнів,

Мов гострий дотик острогів.

Просякнув кров’ю вже ремінь,

Бо кров з натертих ран текла;

І спрагу вже почув язик,

Що як вогонь його пекла.

XII

Вже ось до ліса ми добрались...

Це був безкраїй, дикий праліс

Кремезних вікових дерев,

Що вже не гнув їх вітру рев. [...]

І жити я ще силу мав.

В вечірній холод і туман

Помалу рани затягались,

А впасти — ремінь не давав.

Крізь листя вітром кінь летів,

Лишав далеко за собою

Кущі, дерева і вовків,

Що ззаду гналися юрбою...

Я вранці зблизька бачив їх,

Не дальше, ніж отой сучок.

Вночі ж я чув їх шурхіт-біг,

Злодійський обережний крок

Невтомних, невідступних ніг.

Як прагнув я списа, меча!

Коли судилось помирати

В цій вовчій зграї, то хоча

Чимало й їх порозтинати!

Як дуже я раніш бажав,

Щоби ослаб скажений біг,

Тепер тремтів, як лист дрижав.

Що дикий кінь звалиться з ніг.

Даремний страх! Чимало сил

Дістав від предків він своїх!

Так нісся кінь мій по лісах,

Невтомно, дико, без упину...

XIII

Опівдні ми той ліс минули!..

Я змерз, хоч червень саме йшов, —

Чи, може, в жилах стигла кров? —

Завмерло серце, тьма в мізку,

Щось хвильку стукало в виску

І стало... Небо і простір

Великим колесом кружляли,

Дерева п’яно танцювали,

Щось блиском осліпило зір...

Я вже не бачив, погибав...

Це смерть була, це смерть достоту!

Безсилий від страшного льоту,

Я чув, як морок наступав...

XIV

Вернулась пам’ять... Де ж це я?..

Почув я плюскіт біля себе,

Вгорі ж мигтіло зірне небо...

Це був не сон: мій дикий кінь

Перепливав ріку глибоку,

Що розливалася широко

І мчала буйно в далечінь.

Ми пливемо серед потоку,

Де найдикіше рве бистрінь,

І скільки сил — гребе мій кінь,

Щоб досягти другого боку,

Що мовчки майорів здаля...

Тут від води й очуняв я —

Її холодний свіжий дотик

Мене підсилив. Грудь коня

Могутньо рвала дикий потік,

Що заливав йому хребет...

І ми завзято йшли вперед,

Хоч посувалися помалу.

Нарешті — стали на землі...

XV

...В тумані ночі

Степи послалися без меж,

Що й краю їм не бачать очі,

Куди не глянь — одне і те ж:

Ні сліду людської оселі,

Куди б не подивився я, —

В цій темній та сумній пустелі

Не блимне вогничок веселий

Ясною зіркою здаля...

XVI

Ми далі йшли — та вже помалу...

Бо вже стомився дикий кінь,

Ступав невпевнено й охляло —

На ньому ж піни пластовінь.

Він волі й кволої дитини

Покірний був би в ці години.

Але для мене — все дарма!

Хоч як приборканий мій кінь,

Та в мене сили вже нема,

А на руках тугий ремінь...

XVII

Вставало сонце... Біла мла

Здіймалася клубками вгору.

І звільна відкривалась зору

Пустеля степова, німа...

Отак чимало ще верстов

Мій кінь натомлений пройшов,

Хоч важко дихав, що здається —

Ще хвилька — й серце розірветься.

Ми йшли самі, та це здалось,

Бо враз на закруті стежини

Десь кінське ржання розляглось

Із хащі темної соснини, —

Чи то лиш вітер з-між листків

До мене шелестом донісся?

Ні, ні! То з тупотом з узлісся

Табун коней до нас летів

Чотирикутником великим...

Їх ціла тисяча чи тьма —

А вершників на них нема!

Кошлаті гриви розвивались, —

І розліталися хвости...

Коли мій кінь побачив їх,

То наче збувся він безсилля,

Напружив жили кволих ніг

І почвалав... Ще тільки хвиля —

Він хрипло, глухо заіржав,

Здригнувся... і на землю впав...

Він важко дихав і лежав,

Очима, мов крізь скло, дивився,

Увесь у милі — й не дрижав...

Отак і шлях його скінчився,

Що перший та й останній був!

Табун підбіг — він бачив, чув.

Як кінь заржав, спинивсь і впав.

Вони й мене спостерегли,

Як я лежав на кінській спині

В тугім, скривавленім ремінні...

Ті коні форкають, хроплять,

Іржуть і крутяться круг мене,

Нарешті кинулись шалено

І в ліс назад вони летять,

Бо з жахом дике їх чуття

Людини очі зустрічає.

Тут сам зостався я в одчаї,

Прив’язаний тугим ременем

До цього трупа без життя.

Отак лежали ми прикупі —

Вмираючий на мертвім трупі.

Як мало сподівався я,

Що бідна голова моя

Побачить блиск нового дня.

Від ранку до смерку лежав я,

Отак прикутий до коня,

Й очима сонце проводжав я

Та рахував години дня,

Що йшли повільною ходою...

В мені ще стільки сил було,

Щоб глянути, як надо мною

Востаннє сонце вже зайшло. [...]

XVIII

Вже сонце сіло... Все ще я

Лежу, прив’язаний до трупа

Вже задубілого коня, —

Я вже гадав, що в спільну купу

Змішається наш порох тут...

Туманні очі смерти ждуть —

Рятунку я не ждав для себе.

Востаннє глянув я по небі

Пригаслим зором вздовж і вшир,

І бачу, як німим простором,

Уже побачивши свій жир,

Кружляє нетерплячий ворон;

Навряд чи схоче ждати він,

Поки настане жертві скін!

Спускався він все нижче й нижче,

Ще трохи покружляв і сів,

І знову далі полетів,

І знов сідав — щоразу ближче.

А більш нічого вже не знаю,

Хіба одне — в останнім сні

Якась чарівна зірка з раю

У вічі сяяла мені

Із мерехтливого проміння...

А там — холодне отупіння,

Важке, незглибне почуття,

Як я вертався до життя,

То знову наближавсь до смерти...

XIX

Прокинувсь... Де я?.. Чи ж оце

Людське схилялося лице

Ласкаво, ніжно наді мною?

Невже ж це я лежу в покою?

На ліжку я лежу чи ні?

Чиї ж це очі неземні

На мене дивляться так мило?..

Дівчатко з довгою косою,

Струнке, вродливе і ставне —

Сиділо в хаті під стіною

І пасло поглядом мене.

Як тільки я прийшов до тями,

То стрітився з її очами,

Бо час від часу ці дівочі

Великі й ясні дикі очі,

Повніські співчуття й жалю,

На постіль падали мою.

Дививсь я довго... Аж тепер

Я зрозумів, що ще не вмер,

Що це й не сон, бо хтось не дав

Мене на жир шулік і гав.

Побачила дочка козацька,

Що очі я відкрив на мить,

І посміхнулась... я зненацька

Схопився, хтів заговорить,

Але не зміг... Вона ж...

За руку узяла з любов’ю,

Щось там поправила в зголов’ю

І до порога навшпиньках —

Когось гукнула... І вона

З кімнати вибігла сама...

Та перед тим вона кивнула

Веселим поглядом мені,

Що я не сам, що я в сім’ї,

Що нічого мені боятись,

Бо всі близенько, і в потребі

Я їх побачу біля себе,

Готових у пригоді стати...

XX

Вона вернулася з батьками —

Що ще сказать? — Я б не хотів

Надокучати вам згадками,

Як гостював я в козаків.

Вони знайшли мене в долині,

Внесли, мов трупа, в ближчий дім

І врятували... А потім

Я став гетьманом в їх країні.

Безумний, що в гніві палкому

Помстивсь так люто на мені.

І в’язня голого із дому

В пустиню вигнав на коні,

Він путь проклав мені до трону.

Хіба ж ту долю нам збагнуть?

Забудь печаль, одчай забудь!

Ще завтра вгледить Бористен,

Як на його турецькім боці

Спокійно коні попасем...

Як радо річку стрінуть очі,

Якщо до завтра доживем.

Добраніч, друзі!» І гетьман

Під дубом, що розвісив стелю,

Простерся на тверду постелю,

Та вже привичну, — спав він там,

Де тільки ніч його заскочить, —

І сон стулив йому вже очі.

Та ви дивуєтесь, чому

Король не дякував йому

За повість? Він причину знав:

Король уже з годину спав.

Переклад з англійської Дмитра Загула

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Працюємо над текстом твору

• 1. Які історичні особистості стали дійовими особами поеми Дж. Байрона «Мазепа»?
• 2. Який трагічний момент життя шведського короля Карла зображує поет? Згадайте, що вам відомо про Полтавську битву (історія, 8 клас).
• 3. Чому король зацікавився конем Мазепи? Що розповів йому гетьман про свою «школу їзди»?
• 4. Яку гаму почуттів переживає паж, прив’язаний до коня?
• 5. Розкажіть про порятунок юнака, приреченого на страшну смерть.
• 6. Якими у фіналі твору постають українці?
• 7. У чому бачить знак долі старий гетьман Мазепа?
• 8. Як Мазепа помстився кривдникам, коли став українським гетьманом?

Узагальнюємо і підсумовуємо

• 9. Схарактеризуйте образи поеми. Як юний паж протиставляється вельможі?
• 10. У яких надзвичайних обставинах опинився романтичний герой твору?
• 11. Що, на вашу думку, символізує образ коня в поемі?
• 12. Які картини природи постають у творі? Як вони перегукуються з почуттями героя твору?
• 13. Поміркуйте, як могла скластися подальша доля юного пажа, якби він продовжував жити при дворі польського короля.
• 14. Як у творі розкривається тема свободи?

Застосовуємо теоретичні поняття

• 15. Доведіть, що поема «Мазепа» належить до романтичного напряму літератури.
• 16. Згадайте особливості ліро-епічних жанрів.
• 17. Як у поемі «Мазепа» поєднуються елементи епосу і лірики?

Для тих, хто хоче знати більше

Жіноча тема в літературі романтизму

Одним із досягнень доби Просвітництва стала більша доступність освіти для жінок. Традиційно вважалося, що знання, якими вони можуть володіти, повинні обмежуватися колом домашніх обов’язків. Жінки могли здобути освіту, навчаючись удома, у спеціальних закладах для дівчаток, або завдяки наполегливій самоосвіті. Участь жінок у культурному і літературному житті була великою рідкістю і сприймалася сучасниками як явище виняткове.

Однак у XIX столітті жінки стають активними учасницями європейського культурного процесу, відомими науковими діячками та успішними письменницями. У центрі їхньої творчості — образи самодостатніх, розумних і обдарованих жінок. Читачі впродовж багатьох десятиліть зачитуються творами талановитої англійської письменниці Джейн Остін (1775-1817). Її особливий внесок у розвиток англійського і світового роману був визнаний лише після смерті. Твори Джейн Остін присвячено повсякденним турботам провінційного дворянства кінця XVIII — початку XIX століття, переживанням і радощам мешканців невеликих чепурних маєтків. Романи Джейн Остін («Гордість і упередження», «Чуття і чутливість», «Емма» та інші) дихають щирістю, а образи героїв змальовані з тонким психологізмом. У центрі уваги творів — долі молодих англійок, які з цікавістю вивчають довколишній світ, характери своїх знайомих, дотепно коментуючи всі події, свідками чи учасниками яких вони стали. Жвавий розум героїнь Джейн Остін відзначений бунтарським духом байронізму, а їхнє чисте серце відгукується на найменшу кривду і несправедливість.

Відомою авторкою психологічно-романтичної прози була Жорж Санд (1804-1876 ). Вона взялася за перо, щоб здобути фінансову незалежність. Справжнє ім’я французької письменниці, яка обрала собі чоловічий псевдонім, Амандіна Люсі Аврора Дюпен. Її романи сповнені пристрастей, у них зображено непересічних особистостей, які виборюють свою долю. Зокрема, в романах «Консуело» (1843) і «Графиня Рудольштадт» (1844) головна героїня, донька мандрівної актриси, не зламалася під тягарем випробувань, а досягла надзвичайного успіху завдяки благородству душі і яскравому таланту оперної співачки.

Багатьох шанувальників підкорили твори англійської письменниці Шарлотти Бронте (1816-1855). Вона була старшою з-поміж трьох сестер-письменниць і раніше за інших здобула літературну славу. Хоча Шарлотта спершу писала поетичні твори, саме соціально-психологічні романи стали вершиною її творчості. Тяжке дитинство і юність відобразилися в першому романі «Джейн Ейр», який зробив письменницю відомою. У творі багато автобіографічних деталей: раннє сирітство, труднощі зростання в школі-пансіоні, хвороби вихованок через погане харчування й виснаження, робота вчителькою. Романтизм також позначився на творчості Шарлотти Бронте: несподіване кохання героїні роману до сильного й розумного чоловіка, таємниці, пов’язані з його життям, глибокі розчарування й відродження душі юної гувернантки.