Зарубіжна література. 9 клас. Міляновська

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

Генріх Гейне

(1797—1856)

Видатний німецький поет єврейського походження Генріх Гейне називав себе останнім романтиком. У своїх поезіях він зумів бездоганно поєднати фольклорно-пісенну форму з високим романтичним піднесенням.

Генріх Гейне народився 13 грудня 1797 року в Дюссельдорфі — невеличкому й тихому містечку на березі річки Рейн, у родині небагатого єврейського торговця. Майбутній поет був наділений ясним розумом і романтично-фантастичним світовідчуттям. Ще в дитинстві він із захватом слухав страшні казки та легенди, які розповідала йому няня. А під час навчання в Дюссельдорфському ліцеї «світ фантастики», створений його багатою уявою, живився моторошними і трагічними старовинними німецькими піснями.

Після закінчення ліцею 17-річного Гейне віддали до комерційної школи. Однак вивчення банківських операцій було не до душі хлопцеві, який уже тоді почав писати вірші. А в 1816 році Гейне відправляють до вільного міста Гамбурга — одного з найбільших торговельних центрів Німеччини — до дядька Соломона Гейне, який був найбагатшим німецьким банкіром. Батьки сподівалися, що заможний родич-мільйонер виведе хлопця «в люди».

Майбутній поет працював у дядьковій конторі та жив у його домі на правах бідного родича, болісно переживаючи своє становище. Аби заохотити юнака до комерційної діяльності, Соломон Гейне купив йому крамницю. Однак крамаря з небожа, який мріяв про мистецьке визнання, так і не вийшло.

Та ще важче стало після того, як Генріх закохався у свою двоюрідну сестру Амалію, дядькову доньку. Вразливий юнак утратив голову, він писав на її честь вірші, але Амалія ставилася до хлопця зверхньо. І Гейне розумів, що причиною зневаги дівчини була його бідність. Пізніше поет написав, що його лірика була започаткована болем і обуренням, любов’ю і ніжністю до кузини, «яка уїдливо та з погордою принизила чудові пісні, які писалися тільки для неї».

Щоб віддалити племінника від своєї доньки, дядько Соломон вирішив оплатити його навчання в університеті на юридичному факультеті. Так із 1819 до 1825 року Гейне навчається юридичних наук. Однак молодий поет майже не приділяє уваги фаху — він із великим задоволенням ходить на лекції з літератури та історії і продовжує писати вірші.

Навесні 1821 року до редактора одного берлінського журналу зайшов приємний, але хворобливий на вигляд молодий чоловік (Гейне страждав від жахливого головного болю), передав йому рукопис і сказав: «Ви мене зовсім не знаєте, але я хочу, щоб усі дізналися про мене завдяки вам». Редактор засміявся, але погодився надрукувати п’ять віршів молодого автора.

Вірші були написані німецькою розмовною мовою так просто і так довершено, що складалося враження, ніби це народні пісні. Вони сподобалися редакторові, і за його сприяння вийшла друком перша збірка молодого Гейне, яка отримала схвальні відгуки. Окрилений успіхом, він у 1823 році видрукував новий цикл віршів під назвою «Ліричне інтермецо1».

1 Інтермецо — невеличкий музичний твір довільної форми.

Попри закінчення університету і захист дисертації на ступінь доктора права, основною діяльністю Генріха Гейне стала літературна праця. Дядько Соломон змирився з тим, що непутящий племінник став не банкіром і не торговцем, а відомим поетом. Він призначив Гейне невелике грошове утримання, яке виплачували йому до кінця життя. Разом із літературними гонорарами ці гроші давали митцеві змогу пристойно жити і навіть подорожувати Європою.

Наступні роки Гейне постійно пише і готує до друку цикли віршів. Своєрідним підсумком першого десятиріччя його літературної праці стала збірка віршів «Книга пісень», що вийшла друком у 1827 році. До неї поет відібрав найкраще з написаного. Ця збірка зробила Генріха Гейне знаменитим — ще за його життя її перевидали тринадцять разів!

У 1830 році життя Генріха Гейне різко змінилося. Через активну політичну позицію та публіцистичну діяльність, яка була не до вподоби уряду Пруссії — найбільшої німецької держави того часу, він змушений був залишити батьківщину й емігрувати до Франції. У 34-річному віці митець став політичним вигнанцем. Із-за кордону до німецьких газет Гейне став надсилати гострі політичні огляди, які призвели до того, що прусський уряд видав наказ заарештувати поета, щойно він перетне німецький кордон. Однак його літературна творчість і надалі була присвячена рідній Німеччині.

Із 1843 року здоров’я Гейне різко погіршилося — його зір слабшав, головні болі були нестерпними, розвинувся параліч. Почався 8-річний «матрацний» період життя Гейне, який тривав до самої смерті. Розбитий хворобою Гейне не здається і, переборюючи себе, продовжує працювати: він надиктовує секретареві нові твори і навіть видає дві збірки віршів.

Хвороба не змінила товариського характеру поета: його активно відвідували друзі і він радо з ними проводив час, нічим не виказуючи свого стану. Поет цікавився літературними новинками і відгукувався на події, які відбувалися у світі. Під час хвороби Гейне прочитав, зокрема, твори українського письменника Миколи Гоголя, які вийшли в перекладі німецькою мовою.

Гейне жадібно цікавився всім, що відбувалося на батьківщині. Кожен, хто приїжджав із Німеччини в Париж, вважав за обов’язок зайти до нього. «Велика пристрасть до Німеччини гризе моє серце, і пристрасть ця невиліковна», — визнавав поет.

16 лютого 1856 року під вечір, незважаючи на слабість, Генріх Гейне промовив: «Писати! Паперу й олівець!» Це були його останні слова — удосвіта він помер.

Історія посмертних пам’ятників Гейне у Німеччині була доволі драматичною. Перший монумент шанувальники поета хотіли встановити у 1887 році у його рідному Дюссельдорфі. Та місцева влада не дала на це дозволу, звинувативши всесвітньо відомого митця у тому, що за життя він багато критикував німецьку владу, був вигнанцем і мав єврейське походження. Такої ж думки притримувалася влада й інших німецьких міст. Через це перші пам’ятники, які вшановували творчість Генріха Гейне, були встановлені за кордоном — у Франції, Греції, США, і вже багато років потому — в Німеччині.

Та на цьому сумна історія увічнення пам’яті великого поета не завершилася. У 1933 році в Німеччині до керівництва державою прийшли нацисти, які сповідували антисемітизм і переслідували євреїв. Вони не залишили поза увагою особу давно померлого Генріха Гейне, який здобув світове визнання, та віддали ганебний наказ знищувати скульптури поета-єврея. Однак прихильникам творчості геніального митця вдалося деякі з них врятувати, вивізши їх за кордон. Зруйновані ж пам’ятники після Другої світової війни (і поразки нацистів) було відновлено й урочисто встановлено з належною до поета повагою.

Літературний коментар

«Книга пісень» Генріха Гейне

Літературну славу німецькому поетові-романтику Генріху Гейне принесла збірка «Книга пісень». Її назва перегукується із назвою збірки «Канцоньєре» («Книга пісень») видатного митця доби Відродження Франческо Петрарки. яку він присвятив своїй коханій Лаурі. І хоча ці дві книги розділяють кілька віків, центральною темою в них є тема кохання.

Варто зазначити, що у Петрарки зображені світлі почуття, вони межують з обожненням Лаури. Італійський поет пише, звертаючись до прекрасної жінки, що стала для нього уособленням найкращих чеснот: «Я вами дихаю, для вас палаю». Натомість для ліричного героя Гейне кохання — це мука без радощів, яка несе смерть, а кохана дівчина здатна «дарувати» лише пекельні страждання.

Ілюстрація Едмунда Брюнінга, 1897 рік

Збірка Г. Гейне складається із чотирьох розділів: «Страждання юності», «Ліричне інтермецо», «Знову на батьківщині» та «Північне море». Ранні вірші, що увійшли до розділів «Страждання юності» й «Ліричне інтермецо», присвячені романтичним любовним переживанням, часто трагічним. Кохана, до якої звертається ліричний герой, — створіння небесної краси, але з «лихим і фальшивим» серцем. Вона доводить своєю байдужістю закоханого до розпачу.

У віршах молодого поета часто звучать могильні мотиви, постають страхітливі образи і видіння: труни і кладовища; красуня, яка риє ножем могилу закоханому в неї юнакові; мерці, що змарнували своє безцінне життя, даремно добиваючись взаємності. Навіть весільні бенкети в поезіях Гейне — це похмурі дійства, на які приходять привиди. Самотність і смуток — ось головні почуття ранньої творчості Генріха Гейне.

Вірш «Самотній кедр на стромині...» входить до циклу «Ліричне інтермецо». Більшість віршів цього циклу — це пейзажна лірика. Проте зображення природи в «Ліричному інтермецо» — не просто пейзаж, це спроба через багатство зовнішнього світу побачити глибину душевних переживань ліричного героя.

Також до циклу «Ліричне інтермецо» належить поетичний твір «Коли розлучаються двоє...». Тема розлуки і туги, така популярна в романтичній поезії, у вірші Гейне набула особливого звучання. Смуток і жаль ліричного героя за втраченим коханням запізнілий, але не менш болісний.

Більш пізні вірші з розділів «Знову на батьківщині» та «Північне море» дуже часто звучать іронічно, герой ніби підсміюється над своїм коханням і вже не сприймає його надто серйозно.

До розділу «Знову на батьківщині» входить знаменитий вірш-балада Генріха Гейне «Не знаю, що стало зо мною...», який часто називають «Лорелея». В основу твору покладено давню німецьку легенду про річкову фею Лорелей1, яка сиділа на скелі і своїм співом причаровувала човнярів.

1 Ім'я феї походить від назви скелі Лур-лей на річці Рейн, яка є однією з найбільших у Західній Європі.

Лорелей (поштова листівка, 1926 рік)

Поети-романтики, попередники Гейне, вже зверталися до цього моторошного сюжету, але їхні вірші були лише добросовісним переказом легенди. У вірші ж Гейне образ Лорелей втрачає демонічні риси і тлумачиться як символ згубної сили кохання. Фея не винна у загибелі рибалок, так само як і кохана не винна у муках закоханого. Винне саме кохання — почуття складне та загадкове. Довершений і водночас простий вірш «Лорелея» став народною піснею.

Вірші Гейне своєю щирістю і простотою й справді часто нагадують народні пісні. Поет довів сучасникам, що звичайна, повсякденна мова може стати мовою мистецтва. Водночас у багатьох його поезіях присутні замогильні мотиви і похмурий настрій, властивий літературі романтизму.