Зарубіжна література. 7 клас. Міляновська

Сучасна література. Я і світ

Айзек Азімов (1920-1992)

Айзек Азімов — відомий американський письменник-фантаст, який зумів поєднати літературну, наукову та науково-популярну діяльність. За своє життя він написав 467 книг, які мали великий успіх у читачів. Ім’я та обличчя Азімова були настільки відомими американцям, що йому першому з письменників запропонували зніматися в рекламі. Його іменем названо один з найвідоміших американських журналів наукової фантастики «Asimov’s Science Fiction and Fantasy».

Айзек (Ісак) Азімов народився 2 січня 1920 року в містечку Петровичі в Білорусі. У 1923 році родина емігрувала до Сполучених Штатів Америки, а в 1926 оселилась у Брукліні (район Нью-Йорка), де Айзек Азімов прожив до кінця життя. Його батько став власником невеликої кондитерської крамниці, і хлопець із дитинства допомагав йому в сімейному бізнесі. Він прокидався о шостій ранку, розносив газети і йшов до школи, а після уроків біг додому і підміняв батька за прилавком. Азімов згадував про своє дитинство: «Я працював по десять годин на тиждень. Навіть коли обставини змушували мене відлучитися на кілька хвилин, мене починало мучити питання: Господи, як там воно, у крамниці?» Ця звичка постійно працювати супроводжувала письменника впродовж життя.

У школі Айзек Азімов виявляє схильність до точних наук і вражає надзвичайними успіхами в навчанні. Він перестрибує через клас і в 15 років закінчує школу з відзнакою. У хлопця була чудова пам’ять — він рідко забував те, що хоча б один раз прочитав. А читати любив усе підряд і у величезній кількості.

У 1929 році до рук Айзека потрапив один із випусків журналу наукової фантастики «Science Wonder Stories». Батько заборонив синові читати це видання, тому що вважав читання фантастичних творів несерйозним заняттям. Однак Айзек переконав батька — якщо в назві журналу є слово «наука» (science), то його зміст має бути серйозним та повчальним. Хлопець настільки захопився фантастикою, що через три роки сам почав писати науково-фантастичні оповідання.

Закінчивши школу, Азімов вступає до Колумбійського університету (місто Нью-Йорк). Проте його захоплення фантастикою не минає, і під час навчання в університеті юнак починає активну літературну діяльність.

Перше опубліковане оповідання молодого письменника - «Ті, що висадилися на Весті». Воно з’явилося в березневому числі журналу «Amazing stories» («Дивовижні історії») за 1939 рік. Цей перший спеціалізований науково-фантастичний журнал заснував ще у 1926 році Х’юґо Гернбек, автор самого терміна «наукова фантастика» (science fiction). З 1939 року на честь Гернбека в США присуджують премії «Х’юґо» за найкращий науково-фантастичний твір року. Айзек Азімов отримав за своє життя п’ять «Х’юго», цих своєрідних «Оскарів» наукової фантастики.

До 1941 року Азімов публікує перші оповідання із серії про роботів, що пізніше ввійшли до збірки «Я, Робот». Ці твори принесли йому популярність і літературне ім’я, хоча авторові не було ще й 22 років!

У 1946 році Азімов почав читати лекції з хімії в Колумбійському та Гарвардському університетах, а у 1948 здобув докторський ступінь, а згодом став професором. Однак і надалі його основною діяльністю залишається художня творчість: він пише неймовірно багато і все робить сам. У нього немає ні агентів, ні секретарів, він особисто відповідає на телефонні дзвінки і веде листування. Літературна робота, особливо науково-популярна, приносить письменникові все більше грошей. Він міг собі дозволити багато, але ні яхт, ні розкішних віл письменник не мав — вони були йому не потрібні.

Айзек Азімов був типовим кабінетним ученим — не любив усього, що може порушити душевний спокій і напружений робочий ритм. Він боявся висоти, тому не подорожував літаками — всі численні міжнародні нагороди вручали письменникові в його квартирі у Нью-Йорку.

На початку 1970-х років Айзека Азімова визнали одним із найкращих фантастів та найкращим популяризатором науки у світі. Він досяг величезної слави і успіху. Проте в одному інтерв’ю, коли його запитали, що він робитиме, дізнавшись, що жити йому залишилося всього шість місяців, Азімов відповів: «Я буду друкувати швидше».

Оповідання «Фах» порушує питання морального вибору, який є, як вважав Азімов, у кожної істоти. Людина, впевнена у своїй правоті, повинна наполягати на своєму до кінця — тільки так вона виконає свій обов’язок і залишиться сама собою.

ФАХ

(уривки)

Джордж Плейтен не міг приховати суму в голосі:

— Завтра перше травня. Олімпіада!

Джордж перевернувся на живіт і через спинку ліжка пильно глянув на товариша по кімнаті. Невже він не відчуває те саме? Невже думка про Олімпіаду не викликає у нього ніяких емоцій?

Джордж мав худорляве обличчя, його риси ще більше загострилися майже за півтора року, проведених в Інтернаті. І сам він був худорлявий, та в його синіх очах горів колишній невгамовний вогонь, а розпачливістю, з якою він уп’явся в ковдру, Джордж нагадував зацькованого звіра.

Товариш по кімнаті на мить залишив книгу. Ного звали Хейлі Омейні, він був нігерієць. Здавалося, його темно-брунатна шкіра й масивні риси обличчя створені для того, щоб виражати тільки спокій; згадка про Олімпіаду його не схвилювала.

— Я знаю, Джордже, — озвався він.

Джордж подумав, чи не стане він сам таким через десять років життя отут, і з обуренням відкинув цю думку.

— Здається, ти забув, що означає травень!

— Я добре пам’ятаю, що означає цей місяць, — відповів Хейлі. — Нічого не означає! То ти забув, а не я. Травень нічого не означає для тебе, Джорджа Плейтена... І для мене, Хейлі Омейні, — неголосно додав він.

— Тепер на Землю по нових спеціалістів злітаються космічні кораблі. До червня тисячі й тисячі їх із мільйонами чоловіків та жінок відлетять до інших світів — і все це нічого не важить? — запитав Джордж.

— Нічогісінько. Що ти від мене хочеш?

Беззвучно ворушачи губами, Омейні почав водити пальцем по рядках книжки: певно, йому трапилося важке місце.

— Яка користь від того читання?

Джордж рішуче наблизився до Омейні, презирливо хмикнув і зі словами «знову електроніка» вибив книжку з рук нігерійця.

Омейні неквапливо підвівся і підняв книгу. Без будь-якого роздратування він розгладив сторінку.

— Вважай, що я задовольняю свою цікавість, — сказав Хейлі. — Щось зрозумію сьогодні, а завтра, може, зрозумію трохи більше. Неабияка, та перемога.

— Перемога. Яка там перемога? Невже це все, що тобі потрібно від життя? До шістдесяти п’яти років набути чверть тих знань, що має дипломований інженер-електронник.

— А може, й до тридцяти п’яти.

— І кому ж ти будеш потрібен? Хто тебе візьме? Куди ти підеш?

— Нікому. Ніхто. Нікуди. Я залишуся тут і читатиму інші книжки.

— І цього тобі досить? Говори! Ти затяг мене на заняття. Ти примусив мене читати і заучувати. Навіщо? Це мене аж ніяк не влаштовує.

— А що гарного у тому, що ти відмовляєшся від задоволення?

— Я вирішив покінчити з цим фарсом. Я зроблю те, що збирався зробити з самого початку, ще до того, як ти приспав мене. Я примушу їх... примушу... Примушу виправити несправедливість. Тут змова. Я доберуся до того Антонеллі й змушу його зізнатися, що він... він...

Омейні похитав головою.

— Кожний, хто потрапляє сюди, твердить, що сталася помилка. Я думав — той період у тебе минув.

— Не називай це періодом, — розлютився Джордж, — у моєму випадку справді припустилися помилки. Я ж казав тобі...

У тому, що коїлося з Джорджем, був винен травень, місяць Олімпіади. Це він роз’ятрив колишню лють, і Джордж нічого не міг з собою вдіяти. Та й не хотів — адже йому загрожувала небезпека все забути.

— Я збирався стати програмістом обчислювальних машин, і я справді можу ним бути, хоч би що вони там казали, посилаючись на дослідження. — Джордж ударив кулаком по матрацу.

— В аналізах помилок не буває.

— Виходить, бувають. Ти ж не сумніваєшся в моїх здібностях?

— Здібності тут ні до чого. Хіба тобі про це не казали?

Омейні непоспіхом підвівся і почав акуратно розбирати постіль.

— Джордже, ти невиправний. Мучиш себе, бо не хочеш визнавати очевидних фактів. Джордже, ти перебуваєш в закладі, що називається Інтернатом, але я ніколи ще не чув, щоб ти вимовляв його назву повністю. Тож зроби це зараз. Ну ж бо, Джордже, зроби! А потім лягай у ліжко й проспись.

Джордж скреготнув зубами і вищирився.

— Ні! — прохрипів він.

— Тоді це зроблю я, — сказав Омейні й, карбуючи кожен склад, вимовив назву. Джорджеві стало соромно й гірко. Він відвернувся.

У вісімнадцять років Джордж Плейтен твердо знав, що стане програмістом, він навіть дістав підручники з програмування, щоб з’ясувати, чи зможе оволодіти цією професією. Але знання вже давно не здобуваються крихтами, сидінням за підручниками, їх просто записують у мозок зі спеціальних навчальних плівок. День запису називається днем Освіти (вміння читати записують у дитинстві в день Читання). Потім частину спеціалістів замовляють уряди інших планет, колонізованих землянами. Мрія кожного молодого землянина - зробити кар’єру і потрапити на планету класу А. Про це мріяв і Джордж у свій день Освіти, стоячи перед лікарем Зекері Антонеллі, який мав би визначити, для чого підходить його мозок, і записати необхідні знання.

Картина художниці Венкінг Ян

Лікар Антонеллі розгорнув грубеньку теку.

— Тут пишеться, що ви хочете стати програмістом.

— Так, лікарю.

— Чому ви хочете стати програмістом?

— Сер, це відповідальний фах. Програмісти виконують важку і складну роботу. Мені вона подобається, і я думаю, що впораюся з нею.

Лікар Антонеллі відклав папери і роздратовано глянув на Джорджа.

— Звідкіля ви знаєте, що вона вам до вподоби? Мабуть, сподіваєтеся, що вас одразу заберуть на якусь з планет класу А.

«Він намагається залякати мене, — захвилювався Джордж. — Пануй над собою і кажи правду!»

— Звісно, програміст має більше шансів, — сказав Джордж. — Та якби мене залишили на Землі, робота не стала б подобатись мені менше, я знаю.

— Нехай так, але звідки ви знаєте?

Запитання поставлено таким тоном, наче на нього годі було відповісти розумно, і Джордж змусив себе не посміхнутись. Адже він знав відповідь.

— Я читав про програмування, — сказав він.

— Що? — На обличчі лікаря з’явився щирий подив, і Джорджеві стало дуже приємно.

— Я читав про програмування, сер, — повторив він. — Я придбав книжку і простудіював її.

— Книгу для дипломованих програмістів?

— Так, сер.

— Але ж ви не могли розуміти, що там написано.

— Спочатку. Та я дістав книжку з математики, електроніки й розібрався в них, наскільки міг. Я, звичайно, знаю не так уже й багато, проте все-таки досить, аби зрозуміти, що мені подобається цей фах і що я можу бути програмістом.

Лікар відтяг двома пальцями шкіряну бганку під підборіддям.

— А навіщо воно тобі, синку?

— Хотілося перевірити, чи справді цей фах цікавий.

— Але ж ви знаєте, що це не має ніякої ваги. Хоч би як подобався фах, ви не здобудете його, якщо фізіологія мозку показує, що ви здібні для іншої діяльності. Ви це знаєте?

— Мені казали, — обережно відповів Джордж.

— Повірте, що то правда.

Поринувши у невеселі роздуми, лікар Антонеллі перекладав з місця на місце щойно вивчені плівки. Потім сказав:

— Займімося аналізами. Бо так нам нічого не вирішити.

До скронь Джорджеві приліпили дротики. Джорджеві руки похололи і зволожніли, серце шалено стугоніло. Ні в якому разі не треба було казати лікареві, що він потай читав книжки.

Він подумав, що в усьому винна його клята пиха. Закортіло показати, який він кмітливий і заповзятий, а натомість продемонстрував своє марновірство та неосвіченість, наструнчивши лікаря проти себе. (Він міг присягнутися, що Антонеллі зненавидів його, вбачаючи у ньому спритного кар’єриста).

Тепер Джордж довів себе до такого стану, що вже не мав сумнівів: аналізатор покаже чистісіньку нісенітницю.

Він не помітив, коли з нього зняли дротики. Раптом усвідомив, що перед ним лікар, який задумливо дивиться на нього. Все скінчилося: дротиків не було. Відчайдушним зусиллям волі Джордж опанував себе.

Він остаточно розпрощався з мрією стати програмістом, її знищили за якихось десять хвилин.

— Мабуть, що нічого не вийде? — похмуро запитав Джордж.

— Що — не вийде?

— Я не буду програмістом?

Лікар потер носа і сказав:

— Заберіть свій одяг і йдіть до кімнати 15-С. Там на вас чекатимуть папери і мій висновок.

— Хіба я вже здобув освіту? — вразився Джордж. — Мені здавалося, що це тільки...

Лікар Антонеллі подивився вбік, на письмовий стіл.

— Вам усе пояснять. Робіть, як я сказав.

Джордж безпорадно силкувався вгадати, про що ж йому скажуть. Що він має право тільки на фах дипломованого чорнороба? Його хочуть підготувати до цієї новини, призвичаїти до фаху.

Він раптом цілком повірив у правдивість своєї здогадки, і йому довелося напружити всі сили, щоб не закричати.

Джордж дістався до дверей з номером 15-С. Його завели в пусту кімнату і залишили. На якусь мить він піднісся духом. Якби ця кімната була для чорноробів, тут, звичайно, вже сиділи б десятки юнаків.

Біля невисокої, заввишки по пояс, переділки ковзнули розсувні двері, й до кімнати зайшов літній сивоголовий чоловік. Він посміхнувся, показавши рівні, мабуть, штучні, зуби. Проте у нього було молоде гладеньке обличчя й гучний голос.

— Добрий вечір, Джордже! — привітався він. — Бачу, цього разу до нас у сектор потрапив тільки один.

— Тільки один? — безпорадно запитав Джордж.

— Таких, як ти, на Землі тисячі. Ти не самотній.

Джордж почав дратуватися.

— Я нічого не розумію, сер, — сказав він. — Яка в мене класифікація? Що тут коїться?

— Спокійно, синку. З тобою все гаразд. Таке могло б статися з кожним. — Він простягнув руку, і Джордж машинально взявся за неї. Тепла долоня міцно потисла Джорджеву долоню. — Сідай, синку. Мене звуть Сем Елленфорд.

Джордж нетерпляче кивнув.

— Я хочу знати, в чім річ, сер?

— Природно. По-перше, Джордже, ти не можеш бути програмістом. Думаю, ти сам уже збагнув.

— Так, — з гіркотою в голосі погодився Джордж. — Але ким же я тоді буду?

— Таке важко пояснити, Джордже. — Елленфорд помовчав, а потім вимовив: — Ніким.

— Що?!

— Ніким!

— З моїм мозком щось не так?

— У ньому є якісь зміни. Гадаю, з погляду фахової кваліфікації, ти можеш вважати, що в ньому є порушення.

— Але чому?

Елленфорд знизав плечима.

— Ти, звісно, знаєш, яким чином діє земна Програма Освіти: практично всяка людина спроможна засвоїти будь-які знання, але кожен окремий мозок краще підходить до одних видів знань, ніж до інших. Ми намагаємося, по змозі, поєднувати структуру мозку з відповідними знаннями даного фаху, виходячи з потреби на спеціальність.

Джордж кивнув:

— Так, я знаю.

— Проте інколи, Джордже, нам трапляється юнак, у якого інтелект не підходить для накладання будь-яких знань.

— Ви хочете сказати, що я не годен здобути освіти?

— Саме це я маю на увазі.

— Казна-що. Я ж тямлю. Я можу зрозуміти...

Він безпорадно озирнувся, наче шукаючи якоїсь нагоди довести, що мозок його працює справно.

— Будь ласка, глянь на речі тверезо, — поважно сказав Елленфорд. — Ти розумний. Поза всяким сумнівом. Твій інтелект навіть вищій за середній. На жаль, це не має відношення до накладання знання на мозок. І взагалі, сюди завжди потрапляють розумні люди.

— Але я ніколи не чув, щоб хтось не мав фаху, — заперечив він.

— Таких небагато, — визнав Елленфорд. — І ми охороняємо їх.

— Охороняєте? — Джордж відчув, як у душі зростає страх.

— Тобою опікується планета, Джордже. З тієї миті, як ти зайшов у ці двері, ми почали виконувати свої обов’язки. — І він усміхнувся.

То був аж надто лагідний усміх. Джорджеві він здався усміхом власника, усміхом дорослого до безпорадної дитини.

— Виходить, я потраплю до тюрми? — спитав він.

— Боронь Боже. Ти житимеш з такими, як ти.

Так Джордж потрапив до інтернату. Його батьків повідомили, що він виконує спеціальне завдання, щоб не було розголосу. В інтернаті були навчальні приміщення, багато книжок. Але Джордж ніяк не міг примиритися з тим, що він потрапив сюди, і підозрював таємну змову проти себе, активну участь у якій взяв лікар Антонеллі. Особливо прикро йому стало, коли сусід по кімнаті Хейлі Омейні нагадав йому повну назву інтернату: «Інтернат для недоумків». Джордж зрозумів, що якщо зараз, цього травня він нічого не зробить, то залишиться в інтернаті для недоумків до кінця життя.

І Джордж утік з інтернату й дістався Сан-Франциско саме на початок Олімпіади. Оглядаючи олімпійські стенди, він натрапив на стенд з металургії та зауважив прізвище свого давнього шкільного друга Арманда Тревіліяна, який мріяв стати металургом і потрапити на Новію, планету класу А. І саме Новія була замовником цього змагання за фахом металурга.

Фотографії космосу з телескопа Хаббла, запущеного на орбіту Землі у 1990 році (проект НАСА і Європейського космічного союзу)

Зала була дуже велика і мала класичну форму витягнутого овалу. Глядачі розташувалися на двох галереях, що тяглися попід стінами всієї зали, а учасники змагань — унизу, посеред довгого й вузького заглиблення. Механізми були вже встановлені, а на табло, які висіли над кожним робочим місцем, поки що світилися тільки прізвища та номери учасників змагань. Самі ж вони були на сцені.

Джордж вивчив програму, знайдену в спеціальному заглибленні бильця свого крісла, і надибав прізвище Тревіліяна. Той значився під номером дванадцять, та, на жаль, його місце було в іншому кінці зали.

Джордж міг роздивитися постать учасника під номером дванадцять, який, тримаючи руки в кишенях, стояв спиною до свого апарата й роздивлявся глядачів з таким виглядом, наче перераховував їх. Та Джордж не міг розгледіти його обличчя.

А все ж то був Трев.

Джордж опустився на своє місце. Йому було цікаво, як покаже себе Трев. Почуття відповідальності спонукало вірити в Тревіліянів успіх, проте щось мучило його, народжувало обурення і протест. Як же так: він, Джордж, людина без професії, сидить тут звичайним глядачем, а там Тревіліян, дипломований металург по кольорових металах, учасник змагань.

— Шановні новіанські замовники, леді і джентльмени! — пролунав чіткий голос диктора. — Зараз почнуться Олімпійські змагання металургів по кольорових металах. У змаганнях беруть участь...

Дуже ретельно диктор зачитав програму. Прізвища, назви міст, звідки прибули учасники, рік здобуття освіти. Глядачі зустрічали кожне ім’я радісними вигуками, а коли серед учасників називали жителів Сан-Франциско, здіймався неймовірний гамір.

Дійшла черга до Тревіліяна, і Джордж несподівано для себе скажено заволав, замотиляв руками. Та ще більше його здивувало, що сивий чоловік, який сидів поруч із ним, поводився так само. Джордж не міг приховати свого подиву, а сусіда нахилився до нього і напружив голос, щоб перекричати шум:

— Тут немає нікого з мого рідного міста. Я вболіватиму за ваше. То ваш знайомий?

Джордж відсахнувся.

— Ні.

— Я помітив, що ви все дивитесь у тому напрямі. Не хочете скористатись моїм біноклем?

— Ні, дякую. («Чому цей старий дурень пхає носа не в свої справи?»)

Диктор дійшов до найголовнішого, і публіка завмерла.

— Кожний учасник змагання отримає по бруску сплаву з кольорових металів невідомого складу. Від учасників вимагається виконати кількісний аналіз одержаного сплаву і сповістити всі результати аналізу з точністю до чотирьох десятих відсотка. Для проведення аналізу всі учасники користуватимуться мікроспектрографами Бімена, модель Х-2, які зараз не працюють.

Серед публіки знявся схвальний гомін.

— Потрібно, щоб кожний учасник визначив, що сталося з його апаратом, і усунув дефект. Для цього є інструменти і запасні частини. Серед них може й не знайтись потрібної деталі, тоді її слід замовити. Час на її доставку буде вирахуваний з загального часу, витраченого на виконання завдання. Всі учасники готові?

Тиша.

— Можете починати.

Джордж стежив за подіями пожадливо, як і всі. Його погляд перебігав від одного учасника до другого. Він бачив, як один з них, вправно орудуючи якимось маленьким інструментом, зняв кришку зі свого мікроспектрографа; як інший вп’явся очима в екран апарата; як третій спокійно вкладав свій брусок у затискувач праворуч і як четвертий регулював верньєр, причім так обережно, що здалося, ніби він застиг у повній нерухомості.

Тревіліян, як і решта учасників, був увесь у роботі. Джордж не мав змоги визначити, як ідуть його справи.

На табло учасника номер «сімнадцять» висвітилося:

«Промінь не сфокусовано».

Публіка несамовито зааплодувала.

Учасник під номером «сімнадцять» міг бути правий, але міг, звичайно, й помилитися. Якщо він припустився помилки, то повинен виправити свій діагноз і, отже, згаяти час. Та може статися, що він не виправить діагноз і йому не вдасться завершити аналізу. Або, ще гірше, доведе аналіз до кінця, однак результат його виявиться зовсім неправильний.

Спалахнули й інші табло. Джордж не зводив очей з табло під номером «дванадцять». Нарешті воно теж засвітилося:

«Держак децентровано. Потрібен новий спуск затискувача».

До нього підбіг працівник з новою деталлю. Якщо Тревіліан помилився, це означатиме марну затримку, а час, витрачений на очікування деталі, не буде вирахувано з загального. Джордж затамував подих.

На табло номер «сімнадцять» почали з’являтися результати аналізу: алюміній — 41,2649; магній — 22,1914, мідь — 10,1001.

То тут, то там вихоплювалися цифри на інших табло. Глядачі скаженіли. На «сімнадцятому» спалахнула червона рамка, що означало кінець роботи. Учасник підвівся з місця. «Четвертий» відстав всього на дві секунди. Один за одним до них приєдналися інші.

Тревіліян іще працював, досі не інформуючи про другорядні складові частини свого сплаву. Коли майже всі учасники вже стояли, він теж підвівся.

Однак це ще був не кінець. Офіційне рішення, як і годиться, затримувалося. Витрачений час відігравав неабияку роль, та не менш важливою була точність аналізу. І не всі завдання були однаково важкими. Необхідно зважити багато факторів.

— Переможець змагань виконав завдання за чотири хвилини двадцять секунд, поставив правильний діагноз і отримав правильний результат з точністю до семи десятитисячних відсотка — це учасник під номером... «сімнадцять», Генрі Ентон Шмідт з...

Все потонуло у скаженому галасі. За ним ішов восьмий номер, потім четвертий, чий добрий показник часу був зіпсований п’ятьма сотими відсотка у визначенні кількісного складу ніобію. Диктор навіть не згадав про «дванадцятого». То був його крах.

Джордж подерся через натовп до дверей, з яких мали вийти учасники змагання, і знайшов тут уже багацько людей. Це були родичі, які плакали (від щастя чи горя — залежно від обставин), вони прийшли, щоб зустріти учасників змагань, репортери, які прагнули взяти інтерв’ю у переможця, земляки, які полюють за автографами та рекламою, і просто цікаві.

Коли вийшов Тревіліян, тут уже майже нікого не залишилося. В його суворо стиснених губах була сигарета. Опустивши очі, він повернувся, щоб піти. Джордж смикнувся вперед.

— Треве!

Здивований Тревіліян швидко обернувся. Він пильно подивився на Джорджа, потім простяг йому руку.

Фотографії космосу з телескопа Хаббла, запущеного на орбіту Землі у 1990 році (проект НАСА і Європейського космічного союзу)

— Джордж Плейтен, якого дідька... — Радісний вираз, що з’явився на його обличчі, майже одразу зник. Його рука впала раніше, ніж Джордж устиг її потиснути. — Ти був там? — різким рухом голови Тревіліян вказав на залу.

— Був.

— Мені не дуже пощастило, правда ж?

Він кинув цигарку на землю і розчавив недопалок ногою, дивлячись у бік вулиці, де повільно ходили люди і формувалися нові черги охочих потрапити на наступну за розкладом Олімпіаду.

— Ну й що? — з притиском промовив Тревіліян. — Я програв тільки вдруге. Після того як сьогодні повелися зі мною, Новія може забиратися до біса. Є планети, які просто вчепилися б у мене... Та, слухай-но, я не бачив тебе з дня Освіти. Де ти пропадав? Твої батьки казали, що ти поїхав на спеціальне завдання, але нічого не пояснювали. Ти ж ні разу мені не писав. А міг би.

— Так, я повинен був написати, — непевно мовив Джордж. — У всякому разі, я прийшов сказати, що мені прикро, що все так недоладно вийшло.

— Не жалій, — відказав Тревіліян. — Я ж казав тобі, що Новія може забиратися до біса... До того ж я мав знати це раніше, бо давно вже блукали чутки, що будуть користуватися апаратом Бімена. Всі гроші було вкладено в апарати Бімена. В отих клятих стрічках, які дали мені освіту, був передбачений спектрограф Хенслера, а хто тепер користується Хенслером?

— А хіба ти не можеш подати скаргу в...

— Не будь дурнем. Мені скажуть, що мій мозок призначений для Хенслера. Піди посперечайся. Все йшло не так. Якби це був мікроспектрограф Хенслера, я б знав, що й до чого. Як я міг змагатися з ними?

Він говорив це не для Джорджа. Він взагалі ні до кого не звертався. Джордж зрозумів, що його просто пробрало і Трев відводив душу.

— Якщо ти знав про спектрограф Бімена, хіба ти не міг ознайомитися з ним? — запитав Джордж.

— Я ж кажу тобі, що його не було в моїх стрічках.

— Ти міг почитати... книжку.

Тревіліян раптом так пронизливо глянув на нього, що останнє слово завмерло на Джорджевих устах.

— Ти що, смієшся? — сказав Тревіліян. — Тобі це здається кумедним? Невже ти гадаєш, що я можу прочитати яку-небудь книжку і запам’ятати достатньо, щоб зрівнятися з кимсь, хто справді знає.

— Я вважав...

— А ти спробуй. Спробуй... До речі, який ти здобув фах? — несподівано запитав Тревіліян. В голосі його забриніла очевидна ворожість.

— Розумієш...

— Ну що ж, розповідай. Якщо ти вже корчиш із себе такого розумника, давай подивимося, ким ти став. Я бачу, ти все ще на Землі, значить, ти не програміст і твоє спеціальне завдання не таке вже й важливе.

— Послухай, Треве, — мовив Джордж, — я запізнююсь на побачення. — Він позадкував, силкуючись посміхнутися.

— Ні, ти не підеш. — Тревіліян, скаженіючи, кинувся до Джорджа і вчепився в його піджак. — Дай відповідь на моє запитання. Для чого з’являтися сюди й тикати мене носом в мою поразку, якщо сам не в змозі витерпіти те саме, що й я? Ти чуєш мене?

Він шалено тряс Джорджа, і коли вони, не припиняючи боротьби й мало не падаючи, рухалися через залу, у вухах Джорджа пролунав голос долі у вигляді оклику полісмена:

— Досить. Досить. Припиніть!

У Джорджа, який утік з інтернату і не мав жодного посвідчення особи, важко забилося серце. Але несподівано до полісмена підійшов сивий чоловік, який сидів біля Джорджа на змаганнях, показав якусь картку і той відразу відступив. Сивий відрекомендувався хлопцеві Ладисласом Інженеску, істориком, який спеціалізується на вивченні розвитку суспільства в минулому. Вже сама думка про те, що в минулому було якось інакше, подивувала Джорджа. Вони розговорилися, й Інженеску пояснив, що наявна система освіти дуже корисна для землян, вона дозволяє швидко готувати спеціалістів і колонізовувати Всесвіт, зберігаючи культурну єдність усіх світів, а їх уже півтори тисячі. Джордж зауважив, що викликав у сивого наукову цікавість до себе і попрохав про послугу — організувати йому розмову з представником іншої планети, наприклад, з новіанином. Хлопець був упевнений, що історик — дуже поважна особа, адже його послухався навіть полісмен. Інженеску сказав, що особисту зустріч із новіанином влаштувати не можливо, але він допоможе Джорджеві зв’язатися з ним по відеофону. Коли новіанин вийшов на зв’язок, він, вочевидь, був на вечірці.

На екрані було багато облич. Чоловіки і жінки пхалися одне перед одного, щоб подивитися на Джорджа. Їхні обличчя відбивали найрізноманітніші відтінки втіхи й цікавості.

Джордж спробував триматися невимушено. Всі вони, як новіани, так і земляни, кожний по-своєму «вивчали» його, як жука на голці. Інженеску тепер сидів у кутку й спостерігав за ним широко розкритими очима.

«Які ж ви всі ідіоти», — напружено подумав Джордж. Та вони повинні зрозуміти. Він примусить їх зрозуміти.

— Я був сьогодні на Олімпіаді металургів, — почав він.

— Як, і ви теж? — ввічливо запитав новіанин. — Здається, там було присутнє все населення Землі.

— Ні, вельмишановний, але я там був. У змаганні брав участь один мій друг, і йому дуже не пощастило, тому що ви дали учасникам апарати Бімена, а він здобув тільки Хенслерову освіту, очевидно, застарілої моделі. І мій друг знав до Олімпіади, що знадобиться знайомство з апаратом Бімена.

— І що ж далі?

— Мій друг усе життя мріяв потрапити на Новію. Він знав апарат Хенслера. Він знав, що йому треба було ознайомитися з апаратом Бімена, щоб потрапити до вас. А щоб розібратися в цьому апараті, потрібно було засвоїти всього декілька фактів. Якщо врахувати, що на терезах була мета всього життя, він міг би впоратися...

— А де б він дістав стрічку з додатковою інформацією? Чи освіта тут, на Землі, перетворилася на приватне хатнє навчання?

Фотографії космосу з телескопа Хаббла, запущеного на орбіту Землі у 1990 році (проект НАСА і Європейського космічного союзу)

Обличчя на дальньому плані, як по команді, зареготали...

— Не думайте, що я жартую. Стрічки дійсно нічого не варті. Вони вчать надто багатьох речей і надто безболісно. Людина, яка отримує знання з їхньою допомогою, не уявляє, як можна вчитися інакше, її знання застигають у тому вигляді, в якому вона бере їх зі стрічки. А якби замість того, щоб напихати людину стрічками, її примусили з самого початку вчитися, так би мовити, вручну, вона звикла б учитися самотужки й продовжувала б навчання далі. Хіба це не розумно? А коли звичка буде добре розвинена, людині можна дати трохи знань через стрічку, щоб заповнити прогалини чи уточнити деякі деталі. А далі вже вона вчитиметься самостійно. Таким чином ви зможете своїх металургів, що знають спектрограф Хенслера, навчити користуватися спектрографом Бімена, і вам не доведеться прилітати на Землю по нові моделі спеціалістів.

Новіанин кивнув.

— А звідки отримують знання, окрім стрічок? З міжзоряного простору?

— З книжок. Вивчаючи самі апарати. Думаючи.

— З книжок? Як же можна зрозуміти книжки, не здобувши освіти?

— Книжки складаються зі слів, а більшу частину слів можна зрозуміти. Спеціальні ж терміни можуть роз’яснити ті фахівці, яких ви вже маєте.

— А самі ви вчилися по книжках? Чи це тільки ваша теорія?

Джордж швидко глянув на Інженеску, та історик лишався незворушним. На його обличчі застигла тільки доброзичлива цікавість.

— Намагався.

— І ви вважаєте, з цього щось виходить?

— Так, вельмишановний, — палко відповів Джордж. — Візьміть мене з собою на Новію. Я можу скласти програму і керувати...

— Зачекайте, я маю ще декілька питань. Як ви гадаєте, скільки вам потрібно буде часу, щоб стати металургом, який вміє працювати з біменівським спектрографом, якщо припустити, що почнете вчитися, не маючи ніяких знань і не використовуючи стрічок освіти.

Джордж завагався.

— Ну... можливо, кілька років.

— Два роки? П’ять? Десять?

— Не можу сказати, вельмишановний.

— Бачите, це найголовніше питання, і ви повинні відповісти на нього. Ну, приміром, п’ять років. Вас влаштовує такий термін?

— Думаю, що так.

— Чудово. Отже, протягом п’яти років людина вивчає металургію за вашим методом. Весь цей час вона не дає нам ніякої користі, а її треба годувати, забезпечувати житлом і грішми.

— Але ж...

— Дайте мені закінчити. До того часу, коли вона буде підготовлена і зможе користуватися спектрографом Бімена, мине п’ять років. Чи не здається вам, що тоді у нас уже з’явиться удосконалена модель апарата, з яким вона не зуміє працювати?

— Однак доти вона стане досвідченим ученим, і засвоєння нових деталей буде для неї питанням днів.

— Ви так гадаєте. Гаразд, припустімо, що ваш друг, приміром, самостійно вивчав апарат Бімена і успішно його опанував; чи зможе він зрівнятися своїм умінням з умінням учасника змагань, який отримав усе за допомогою стрічок?

— Можливо, й ні... — почав Джордж.

— Отож-бо й воно, — докинув новіанин.

— Заждіть, дайте закінчити мені. Навіть, якщо він і знає щось гірше, ніж той, інший, в даному випадку важливо те, що він може вчитися далі. Він зможе придумати нове, на що нездатна людина, яка здобула освіту за допомогою стрічок. Ви будете мати в запасі людей, здатних оригінально мислити...

— Так... ну, леді й джентльмени, ми досить з вами порозважалися?

Екран згас. Джорджеві руки рвонулися до екрана в нестримному бажанні оживити його.

— Він не повірив мені! — скрикнув Джордж. — Він не повірив мені!

— Так, Джордже, не повірив. Невже ви й справді думали, що він повірить? — запитав Інженеску.

Джордж майже не чув його.

— Як мені дістатися до нього? Мені конче необхідно. Все вийшло не так, як треба. Не слід було говорити з ним по відеофону. Мені потрібен час. Треба зустрітися з ним віч-на-віч. Як мені...

— Він не захоче зустрічатися з вами, Джордже, — промовив Інженеску. — А якщо й погодиться, то все одно вам не повірить.

— Ні, повірить, запевняю вас. — Джордж повернувся до історика, і його очі широко розкрилися. — Чому ви називаєте мене Джорджем?

— А хіба це не ваше ім’я? Джордж Плейтен?

— Ви знаєте, хто я?

— Я знаю про вас усе.

Джордж завмер, тільки часте дихання різко здіймало його груди.

— Я хочу допомогти вам, Джордже, — запевнив Інженеску. — Я вже говорив вам про це. Я весь час вивчав вас і хочу вам допомогти.

— Мені не потрібна ваша допомога! Я не недоумок! — вигукнув Джордж. Він рвучко повернувся, і, як шалений, кинувся до дверей. Розчахнув їх і був схоплений двома полісменами, що миттєво залишили свій пост. Попри все збудження Джордж відчув дотик шприца якраз під щелепою. І все скінчилося. Останнє, що лишилося в пам’яті, було обличчя Інженеску, який зі співчуттям дивився на нього.

Коли Джордж прийшов до тями, коло нього був Омейні, але це не дратувало Джорджа. Вся картина раптом склалася у його голові.

— Ну, у всякому разі мені стало все зрозуміло, неначе я завжди знав це, але не хотів дослухатися внутрішнього голосу. Чого я чекав від Новії, — подумав я, — хотів вирушити на Новію, щоб зібрати групу юнаків, що не здобули освіти, й вчити їх по книжках. Я хотів відкрити там Інтернат для недоумків... на зразок цього... а на Землі вже є такі Інтернати... і багато.

Омейні всміхнувся, блиснувши зубами.

— Інститут вищої освіти — ось як точно звуться такі установи.

— Тепер я це так добре розумію, що дивуюся своїй недавній сліпоті, — сказав Джордж. — Зрештою, хто винаходить нові зразки механізмів, для яких потрібні нові фахівці? Хто, наприклад, винайшов спектрограф Бімена? Я гадаю, чоловік на ймення Бімен. Але він не міг здобути освіту за допомогою стрічок, бо йому не вдалося б посунутися вперед.

— Цілком слушно.

— А хто створює стрічки освіти? Фахівці по виробництву стрічок? А хто ж тоді складає стрічки для їхнього навчання? Фахівці ще вищої кваліфікації? А хто складає стрічки... Ти розумієш, що я хочу сказати. Десь має бути кінець. Десь мають бути чоловіки та жінки, здатні оригінально мислити.

— Так, Джордже.

Джордж відкинувся назад і спрямував погляд у простір поверх голови Омейні. На якусь мить в його очах промайнула тінь колишнього хвилювання.

— Чому мені не розповіли про все це спочатку?

— Вам ні в якому разі не можна казати. Ось у чім заковика. Навіть після відсіву в день Освіти дев’ять чоловік із десяти, що потрапили сюди, виявляються не зовсім підходящими для творчості, й нема такого апарата, який допоміг би нам вирізнити з цієї десятки того єдиного, хто нам потрібен. Цей десятий повинен виявитися сам.

— Яким чином?

— Ми поміщаємо вас сюди в Інтернат недоумків, і той, хто не бажає з цим змиритися, і є людина, яку ми шукаємо.

— Мені досі не зрозуміло одне, — промовив Джордж.

— Що ж?

Джордж відкинув простирадло і встав.

— Чому воно зветься Олімпіадою?

Переклад з англійської Андрія Минка

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Готуємося до роботи з твором

  • 17. Розкажіть, що вам відомо про письменника Айзека Азімова.
  • 18. У чому особливість його творчого внеску?
  • 19. Які твори А. Азімова ви вже читали?

Працюємо над змістом твору

  • 20. Хто такий Джордж і як він сприймає своє перебування в Інтернаті?
  • 21. Якою була заповітна мрія Джорджа?
  • 22. Чому день Освіти був надзвичайно важливим у житті таких молодих людей, як Джордж?
  • 23. Що здивувало лікаря у відповідях Джорджа стосовно майбутньої професії?
  • 24. Якого висновку дійшла комісія щодо фахової придатності юнака?
  • 25. Розкажіть про життя Джорджа в Інтернаті.
  • 26. Чим інтернатська система освіти методом «здобування знань по краплині» відрізняється від освіти методом «накладання знань на мозок»?
  • 27. Чому Джордж вирішив залишити Інтернат? Що він хотів довести?
  • 28. Розкажіть про змагання металургів.
  • 29. Як Тревіліян пояснив причину своєї поразки? Чому він не поглибив свої знання самостійно?
  • 30. У чому Джордж убачав недосконалість загальної системи освіти і що він намагався довести новіанину?
  • 31. Чим виявилася установа, в якій Джордж здобував освіту? З якою метою був створений інститут для молоді з «відхиленнями у структурі мозку»?

Узагальнюємо і підсумовуємо

  • 32. Чому Джордж, перебуваючи на державному утриманні, не опустив руки і не став спокійно доживати свого віку в Інтернаті?
  • 33. Якби ви мали змогу обирати для себе спосіб отримання знань, на якій із двох систем освіти ви зупинилися б? Аргументуйте відповідь.
  • 34. Як ви гадаєте, для чого потрібно вчити таблицю множення, якщо є калькулятори; для чого потрібно вчитися писати, якщо є комп’ютери; для чого потрібні художні книжки, якщо є фільми?
  • 35. Чому твір Айзека Азімова має назву «Фах»?
  • 36. Яка, на вашу думку, головна ідея твору? Чому фах має таке велике значення в житті людини?

Застосовуємо поняття з теорії літератури

  • 37. Доведіть, що твір Айзека Азімова «Фах» належить до науково-фантастичної літератури.
  • 38. Поясніть, до якого різновиду художньої літератури належить оповідання «Чарівна крамниця» Герберта Веллса!

Пов’язуємо новий матеріал із вивченим раніше

  • 39. Згадайте, які науково-фантастичні оповідання ви вивчали минулого року. Назвіть авторів цих творів.
  • 40. Яким постає майбутнє у прочитаних вами оповіданнях?

Виконуємо творчі завдання

  • 41. Якою ви уявляєте свою майбутню професію? Поясніть, як ви розумієте значення слова «самореалізація».
  • 42. Поміркуйте, чим відрізняється ваше навчальне приладдя від навчального приладдя, яким користувалися ваші бабусі і дідусі.
  • 43. Які сучасні технічні досягнення ще донедавна сприймалися як наукова фантастика?

Радимо прочитати

Діана Вінн Джонс «Мандрівний Замок Хаула».

Корнелія Функе «Чорнильне серце».

Анна Гавальда «35 кіло надії».