Зарубіжна література. 7 клас. Міляновська

Герберт Джордж Веллс (1866-1946)

30 жовтня 1938 року американське радіо транслювало радіовиставу за романом Герберта Веллса «Війна світів», у якому описувався напад марсіан на Землю. Ймовірно, що не всі прочитали програму передач на той день, а хтось увімкнув радіо вже після того, як прозвучала назва передачі. Отож не відомо, що відіграло фатальну роль у наступних подіях. Але близько мільйона людей сприйняли радіовиставу за репортаж із місця подій. У країні спалахнула паніка — люди почали готуватися до евакуації, дороги і телефонні лінії кілька годин були перевантажені. Так талант видатного англійського письменника-фантаста Герберта Веллса ввів в оману цілу країну.

Герберт Веллс народився неподалік Лондона. Сім’я виживала на дрібні приробітки батька: він був непоганим крикетистом1 і тому міг давати платні уроки крикету чи брати участь у матчах. Незважаючи на нестатки, Герберт ріс надзвичайно енергійним та допитливим. Уже у 5 років мама навчила його читати та писати.

У 8 років хлопчик надовго опинився в ліжку через зламану ногу. У цей період він захопився читанням книг і з’ясував, що світ надзвичайно великий, цікавий та різноманітний. Це відкриття визначило його подальше життя. Сам Веллс в «Автобіографії» пізніше згадував: «Якби я не зламав тоді ногу, я, можливо, не писав би зараз цю автобіографію, а давно помер би змордованим та вигнаним із роботи прикажчиком».

Після закінчення у 1880 році школи Герберт починає працювати учнем у мануфактурних магазинах, касиром, помічником провізора в аптеці. Проте хлопець відчуває, що все це не для нього. Його тягне до знань, але він не знає, якою професією заробляти на життя. Тут йому теж допоміг випадок: коли в Англії вийшов закон про обов’язкову освіту, з’ясувалося, що вчителів катастрофічно не вистачає. І Веллс три місяці пропрацював учителем-практикантом. Цього часу вистачило, щоб він зрозумів — йому подобається вчити інших, а іншим подобається, коли він їх вчить.

1 Крикет — гра двох команд із м’ячем і битками, що нагадує американський бейсбол.

У 1881 році Веллс отримує право викладати у школі і три роки працює вчителем. Більшість учнів Веллса гарно навчалися і чудово складали випускні іспити. У той час за кожного учня, який успішно здавав екзамени з хімії, фізики та біології, школа отримувала грошову винагороду, тому на талановитого вчителя звернули увагу в міністерстві освіти. А в 1884 році несподівано запропонували стати студентом-стипендіатом у коледжі при Лондонському університеті.

Під час навчання в 1886 році майбутній письменник на громадських засадах став засновником та редактором журналу коледжу під назвою «Журнал наукових шкіл», у якому почав безкоштовно публікувати свої перші твори. Цього ж року Герберт отримав і перший гонорар за опубліковане оповідання у «справжньому» журналі. Відтак він почав активно публікуватися, проте не залишав і викладацької роботи, до якої мав великий хист.

Молодий автор пише оповідання та нариси, що приносять йому перший успіх. Проте оповідання Герберта не зовсім звичайні. Часто за їх основу взято той чи інший науковий факт, який Веллс, переосмислюючи з погляду фантастики, робить приводом для сміху. Так, герой новели «Правда про Пайкрафта», бажаючи схуднути, дістав індійський порошок «для втрати ваги», випив його і злетів під стелю: схуднути — це одне, а втратити вагу — зовсім інше.

Справжній успіх і всесвітню славу Гербертові Веллсу принесли його науково-фантастичні романи «Машина часу», «Невидимець» та «Війна світів». Науково-фантастичні твори письменника містять застереження, звернені як до сучасників, так і до людей майбутнього: розум може творити зло всупереч романтичним уявленням про гуманність прогресу.

«Чарівна крамниця» — одне з найцікавіших оповідань раннього періоду творчості письменника. Це не наукова фантастика, це твір, написаний у жанрі, який в англомовних країнах називають «fantasy» — «фантазія». «Чарівна крамниця» — звичайна назва іграшкових магазинів в Англії, але в оповіданні вона стає «справді» чарівною, а її хазяїн — «справжнім» чарівником. Веллс показує, наскільки діти відкритіші за дорослих для нового та незвичного, наскільки в них більше розвинуто відчуття прекрасного. Сам Герберт Веллс проніс через усе життя дитячу безпосередність: його не раз заставали в дитячій, коли він із захопленням грався олов’яними солдатиками своїх дітей. Письменник був чудовим батьком, тому не дивно, що прототипом героя оповідання став його син Джордж Філіп (George Philip), якого в сім’ї спочатку називали за першими літерами імен Джі Пі, а потім просто Джіп.

ЧАРІВНА КРАМНИЦЯ

(скорочено)

Ту чарівну крамницю я бачив здалеку кілька разів; а раз чи двічі навіть проходив повз її вітрину, де лежало багато привабливих дрібничок: чарівні кульки, чарівні кури, чудодійні ковпаки, ляльки для черевомовців, кошики з причандаллям для фокусників, колоди звичайнісіньких на вигляд карт і таке інше. Але мені й на думку не спадало завернути туди, поки одного дня Джіп, не кажучи ні слова, взяв мене за палець і потяг до вітрини [...].

Крамниця була невеличка, тісна і досить темна. Коли ми причинили за собою двері, дзвоник на них жалібно теленькнув. Хвилину чи дві в крамниці, крім нас, нікого не було, і ми мали час роззирнутися. На підлозі стояло кілька чарівних дзеркал; одне нас звужувало й видовжувало, друге приплющувало нам голови й скрадало ноги, третє робило нас низенькими й товстими, як бочки. І поки ми сміялися, дивлячись у ті дзеркала, з’явився якийсь чоловік - певно, продавець. Одне слово, він стояв за прилавком - якийсь дивний, блідий, темноволосий чоловік. Одне вухо в нього було більше від другого, а підборіддя - як носак черевика.

Ілюстрація художника Кирила Челушкіна

— Чим можемо прислужитися? - сказав він і розчепірив на скляному прилавку свої чарівні довгі пальці. Від несподіванки ми обидва здригнулись і обернулися.

— Я хотів би купити своєму хлопчикові кілька простеньких іграшок, - сказав я.

— Фокуси? - запитав він. - Механічні? Для дому?

— Щось смішненьке, - відповів я.

— Гм... - мовив продавець і, ніби замислившись, почухав потилицю. А тоді просто на очах у нас дістав у себе з голови скляну кульку.

— Щось таке? - сказав він і простяг кульку мені.

Такого ми не сподівалися. Багато разів мені випадало бачити цей фокус на сцені, але тут, у крамниці, я цього не чекав.

— Непогано! - кинув я, сміючись.

Джіп відпустив мій палець і потягся рукою до скляної кульки. Але долоня в продавця була порожня.

— Вона у тебе в кишені, - сказав чоловік. І справді, кулька виявилась у Джіпа в кишені!

— Скільки вона коштує? - спитав я.

— За скляні кульки ми нічого не беремо, - привітно відповів продавець. - Вони дістаються нам... — він піймав іще одну кульку - в себе на лікті, - задарма.

Третю кульку він схопив у себе на потилиці й поклав її на прилавок поруч із другою. Джіп уважно роздивився свою кульку, потім дві ті, що лежали на прилавку, і зрештою підвів запитливий погляд на продавця, який стояв і всміхався.

— Можеш узяти собі й ці, - сказав той. - А як не боїшся, то й іще одну, з рота. Ось!

Джіп якусь мить мовчки дивився на мене, потім згріб усі чотири кульки, знов узявся про всяк випадок за мій палець і приготувався дивитись, що ж буде далі.

— Отак ми дістаємо всі наші товари - ті, що дрібніші, - пояснив продавець. Я засміявсь і, підхопивши його жарт, сказав:

— Замість того, щоб брати їх на складі. Так воно, звісно, дешевше!

— До певної міри, - відповів продавець. - Хоча, зрештою, платити доводиться і нам. Тільки не так багато, як думають люди... Товари більших розмірів, а також харчі й усе, що нам треба, ми дістаємо з цього ось капелюха... І знаєте, що я вам скажу, сер? На світі немає жодного складу справжніх чарівних товарів! Ви, мабуть, помітили нашу вивіску: «Справжня чарівна крамниця»? - Він дістав із-за щоки прейскурант і подав його мені. - Справжня! - повторив він, показав пальцем на це слово й додав: - Тут аніякісінького шахрайства, сер!

Мені здалося, що його жарти не позбавлені серйозних підстав. А продавець обернувся до Джіпа й підкреслено привітно всміхнувся:

— А знаєш, ти славний хлопчик!

Я здивувався. Звідки, думаю, він знає? Адже задля дисципліни ми тримаємо це від Джіпа в таємниці, навіть удома. Та малий вислухав цю похвалу спокійно, мовчки, не зводячи з продавця погляду.

— Бо тільки славні хлопці можуть увійти в ці двері.

І ту ж мить, ніби на підтвердження цих слів, пролунав стук у двері й почувся слабенький писклявий голосок:

— У-у! Я хочу ввійти сюди, тату! Хочу ввійти! У-у-у!

А вслід за цим утішання та вмовляння змученого батька:

— Тут же зачинено, Едварде!

— І зовсім не зачинено! — озвався я.

— Зачинено, сер! — сказав продавець. — Для таких дітей у нас завжди зачинено.

І тут ми побачили хлопчика: маленьке біле личко, бліде від ласощів та всіляких смачнющих-пресмачнющих страв і перекривлене від повсякденних примх - одне слово, личко жорстокого маленького егоїста, який шкріб нігтем зачаровану шибку. За хвилину розбещеного хлопчика, що пхикав перед дверима, повели далі.

— Як це ви так робите? - запитав я, з полегкістю зітхнувши.

— Чари! - відповів продавець, недбало махнувши рукою, і з-під його пальців - уявляєте! - порснули різнобарвні іскри й погасли в сутінках крамниці. - Там, за дверима, - звернувся продавець до Джіпа, - ти казав, що хотів би мати наш набір «Купи й дивуй друзів»?

Після героїчної внутрішньої боротьби Джіп нарешті відповів:

— Так.

— Він у тебе в кишені.

І, перехилившись через прилавок - тіло в нього виявилося надзвичайно довгим, - цей чудернацький чоловік з манерами справжнього фокусника дістав у Джіпа з кишені коробку.

— Папір! - сказав він і взяв із порожнього капелюха з пружинами аркуш паперу. - Шворка! - в роті в нього виявився клубок, від якого він відмотав довжелезну шворку, зв’язав нею згорток, а тоді перекусив її зубами. А клубок, як мені здалося, проковтнув! Потім чиркнув об ніс однієї з ляльок сірника, потримав над вогнем свого пальця (він одразу обернувся на паличку червоного сургучу) й запечатав покупку.

Я віддавав кожен готовий пакунок Джіпові, а той міцно притискав його до себе. Хлопчик говорив дуже мало, але очі його були красномовні. Красномовні були і його руки, що тримали біля грудей покупки. Джіп стояв невимовно схвильований. Так, це були справжні чари.

І раптом я аж здригнувся: під капелюхом у мене щось заворушилося - таке м'якеньке, трепетне! Я схопився за капелюх, і з-під нього випурхнув скуйовджений голуб - Їй-Богу, то був продавців спільник! - побіг по прилавку і чкурнув, як мені здалося, до картонної коробки за тигром із пап'є-маше.

— Отакої! - сказав чоловік і спритно вихопив у мене з руки капелюха. - От дурний птах - де влаштував собі гніздо!

Він заходився стріпувати мого капелюха й витрусив із нього собі в руку двоє чи троє яєць, чималу мармурову кульку, годинник, з півдесятка неодмінних скляних кульок, зіжмаканий папір, потім ще папір, і ще, й усе говорив про те, що люди не мають звички чистити свої капелюхи зсередини... Розмовляв він, звичайно, дуже чемно і не без певних особистих натяків.

Ілюстрація художника Кирила Челушкіна

— Помалу збирається стільки всякої всячини, сер... Звісно, не тільки у вас... Мало не в кожного покупця... Чого тільки люди з собою не носять!

А зіжмаканий папір на прилавку ріс, підіймався вище й вище і вже майже затулив собою продавця. Тепер ми чули тільки ще його голос:

— Ніхто не знає, сер, що ховається в людини за її добропристойною подобою... Всі ми — всього лиш прилизана зовнішність, одне слово, лицеміри...

Голос його завмер. Папір перестав шурхотіти, зробилося зовсім тихо.

— Вам уже не потрібен мій капелюх? — озвався нарешті я.

Відповіді не було. Я подивився на Джіпа, Джіп подивився на мене, і в чарівних дзеркалах відбилися наші спотворені обличчя — чудернацькі, серйозні, принишклі...

— Нам, мабуть, пора, — зітхнув я. — Скажіть, скільки з нас за все це?.. — запитав я, раптом підвищивши голос. — Я хочу заплатити. І мій капелюх, будь ласка... — Із-за купи паперу ніби почулося якесь сопіння. — Давай заглянемо за прилавок, Джіпе, — сказав я. — Він з нас кепкує!..

Ми з Джіпом обійшли тигра, що покивував головою. І що, ви думаєте, було за прилавком? Там не було нічого! На підлозі лежав тільки мій капелюх, а поруч сидів у глибокій задумі кролик — звичайнісінький капловухий білий кролик, дурнуватий на вигляд, одне слово, саме такий, які бувають тільки у фокусників. Я нахилився, щоб узяти капелюха, і кролик відскочив від мене.

— Тату! — якось винувато шепнув Джіп.

— Що таке, Джіпе?

— Тату, а мені ця крамниця подобається. «Вона подобалася б і мені, — подумав я, — якби прилавок раптом не витягся й не загородив нам дорогу до дверей». Але я не прохопився Джіпові про це жодним словом.

— Трусь-трусь! — покликав Джіп і простяг руку до кролика, коли той пострибав повз нас. — Трусь-трусь, покажи Джіпові фокус!

Кролик чкурнув у двері, яких доти я там, звичайно, не помічав. Потім двері розчахнулися ширше, і з них знову вийшов чоловік, у якого одне вухо було більше за друге. Він так само всміхався, та коли наші погляди зустрілися, я побачив у його очах чи то глузування, чи то виклик.

— Чи не бажаєте оглянути нашу виставку, сер? — так само люб'язно запитав він. Джіп потяг мене за палець. Я подивився на прилавок, тоді на продавця, і знов наші погляди зустрілися. Мені вже починало здаватися, що чари тут аж надто справжні.

— У нас обмаль часу... — відповів я. Та не встиг я доказати цих слів, як ми вже стояли в іншій кімнаті, де були виставлені зразки.

— Всі товари в нас одного ґатунку, — заявив продавець, потираючи свої гнучкі руки, — а саме: найвищого! Нічого, крім справжньої магії! З гарантією...

Джіпові припало тут до вподоби багато чого. І він довірливо й чемно звернувся до дивовижного продавця:

— А цей меч також чарівний?

— Це чарівний іграшковий меч. Не гнеться, не ламається, не ріже пальці. Хто має такого меча, той вийде цілий-цілісінький з двобою з будь-яким ворогом, не старшим за вісімнадцять років. Коштує від півкрони до семи шилінгів і шести пенсів — залежно від того, який завбільшки.

Ці картонні обладунки призначені для юних лицарів, у мандрах вони просто незамінні. Чарівний щит, чоботи-скороходи, шапка-невидимка...

Я хотів запитати, скільки ж усе це коштує, але продавець не звертав на мене уваги. Тепер він цілком заволодів Джіпом. Він відірвав малого від мого пальця й заходився докладно розповідати йому про свої кляті товари. Спинити його було вже годі. Невдовзі я з невиразною тривогою і почуттям, дуже схожим на ревнощі, завважив, що Джіп ухопився за його палець — достоту, як звичайно хапався за мій.

Ілюстрація художника Кирила Челушкіна

А продавець показував Джіпові чарівні поїзди, що рухалися без пари й пружини — їм досить було тільки дати команду, а також оті надзвичайно дорогоцінні коробки з олов'яними солдатиками, що оживали відразу, щойно він підіймав кришку і промовляв... Переказати ту скоромовку я не можу — в мене не дуже гостре вухо, а от Джіп успадкував слух від матері й повторив скоромовку вмить.

— Браво! — вигукнув продавець, безцеремонно згріб солдатиків знов до коробки й віддав її Джіпу. — Ану, ще раз!

І Джіп за мить оживив солдатиків знов.

— Берете коробку? — запитав продавець.

— Ми б узяли, — відповів я, — якби ви продали її трохи дешевше. Бо мені треба бути мільйонером...

— З дорогою душею! — І продавець знову змів солдатиків у коробку, накрив її кришкою, помахав коробкою в повітрі — і вона вже була загорнена в бурий папір і перев'язана шворкою. А на папері стояла повна адреса й ім'я Джіпа!

Помітивши мій подив, продавець засміявся.

— Це — справжні чари! — сказав він. — У нас без шахрайства.

— А як на мене, то вони аж надто справжні! — промовив я.

Після цього продавець заходився показувати Джіпові фокуси, незвичайні вже самі собою, а ще незвичайніші тим, як він їх виконував. Чоловік пояснював, як влаштовані іграшки, показував їх навиворіт, а любий мій хлопчик поважно дивився й дуже глибокодумно кивав головою. [...]

І тут я похопився — адже таке видовище не для Джіпа! Та, озирнувшись, я побачив, що всю його увагу полонив продавець і малий не підозрює нічого поганого. Вони саме про щось шепотілися, поглядаючи на мене. Джіп стояв на табуреті, а продавець тримав у руках щось схоже на великий барабан.

— Тату, пограймося в піжмурки! — вигукнув Джіп. — Тобі жмуритися!

І не встиг я й слова сказати, як продавець накрив його отим великим барабаном! Я зразу збагнув, у чому річ.

Ілюстрація художника Кирила Челушкіна

— Скиньте барабан! — закричав я. — Зараз же! Ви перелякаєте хлопчика! Скиньте!

Чоловік із неоднаковими вухами мовчки послухався і простяг мені той величезний циліндр, щоб я побачив, що він порожній. На табуреті теж нікого не було! Невже за одну мить мій хлопчик міг безслідно зникнути?..

Вам, мабуть, знайоме лиховісне передчуття, що заполонює душу й невидимою рукою стискує серце. Це передчуття ніби змітає геть ваше власне «я», і весь ви насторожуєтесь, напружуєтесь, але й не гарячкуєте, а гнів і страх десь зникають. Так було й зі мною. Я ступив до ошкіреного продавця й люто перекинув ногою табурет.

— Годі цих дурниць! — гримнув я. — Де мій хлопчик?

— Ви ж бачите, — сказав продавець, усе ще показуючи мені порожній барабан. — У нас без шахрайства...

Я простяг руку, щоб схопити його, але він спритно крутнувся й вислизнув від мене. Я знов метнувся до нього, та він ухилився вдруге й штовхнув якісь двері, щоб утекти.

— Стій! — крикнув я.

Чоловік засміявся й вибіг. Я кинувся за ним і опинився в... непроглядній темряві! Бах!

— О Господи! Я вас і не помітив, сер!

Я стояв на Ріджент-стрит і щойно зіткнувся з якимсь порядним на вигляд робітником. А за кілька кроків від мене стояв трохи розгублений Джіп. Ми з тим чоловіком вибачилися один перед одним, Джіп крутнувсь і з ясною усмішкою підбіг, так ніби тільки на хвилинку згубив мене з очей. У руках він тримав чотири пакунки! І ту ж мить узявся за мій палець.

Спершу я не знав, що й думати. Я роззирнувся, шукаючи поглядом дверей чарівної крамниці. Але їх ніде не було! Ні дверей, ні крамниці, нічого! Лише звичайнісінький пілястр між салоном, де продають картини, і вітриною з курчатами!..

І я зробив єдине, що міг зробити в такому розгубленому стані: став край тротуару й помахав парасолькою, підкликаючи кеб.

— В екіпажі! — не тямлячи себе від радощів, вигукнув Джіп.

Я допоміг йому сісти в кеб, насилу згадав свою адресу й сів сам. Потім відчув у себе в кишені щось незвичайне і знайшов там скляну кульку. Я обурено викинув її на бруківку.

Джіп нічого не сказав. Якийсь час ми обидва мовчали. Нарешті Джіп промовив:

— Оце була крамниця, тату!

I тут я подумав собі: а як сприйняв усе це він? На вигляд Джіп був цілий, здоровий, і це головне. Він не був наляканий, не був розгублений; його просто страшенно тішило те, як минув день, до того ж на колінах він тримав чотири пакунки. Що ж там усе-таки було?

— Гм! — озвався я. — Малим дітям не можна ходити до таких крамниць щодня.

Джіп вислухав мої слова з властивою йому стриманістю. «Зрештою, — подумав я, — не так уже все це й страшно!»

Але остаточно я заспокоївся аж тоді, як удома ми розпакували ті чотири згортки. У трьох із них виявилися коробки із звичайнісінькими, але такими гарними олов'яними солдатиками, що Джіп зовсім забув про тих «Справжніх чарівних солдатиків», яких бачив у крамниці. А в четвертому пакунку було кошеня — невеличке, біле живе кошеня, дуже жваве, славне на вдачу і з добрим апетитом.

Я розглядав усе це з полегкістю, хоч і не без остороги. І просидів у дитячій кімнаті хтозна й скільки часу...

Було це півроку тому. І тепер я починаю думати, що нічого поганого, власне, й не сталося. У кошеняті виявилося не більше чарів, ніж буває в усіх інших кошенятах. А солдатики трималися так стійко, що ними був би задоволений найсуворіший полковник. Ну, а Джіп?..

Розважливі батьки погодяться, що з ним я мав поводитись особливо обачно.

Але одного дня я таки не стримався й запитав:

— Джіпе, а що, якби твої солдатики раптом ожили й пішли марширувати?

— А вони й так живі, — відповів він. — Я знаю одне слово, і досить мені тільки відкрити коробку й сказати його...

— І вони марширують?

— Ну звісно, тату! Якби вони не марширували, я б їх і не любив!

Я не висловив подиву — це було б недоречно. Відтоді я не раз пробував, коли Джіп грався з солдатиками, зненацька увійти до нього в кімнату. Але нічого чарівного в них я так і не помітив... Отож важко сказати щось напевно.

І ще одне: щодо грошей. У мене непоправна звичка завжди платити по рахунку. Кілька разів я проходив туди й назад по Ріджент-стрит, шукаючи ту крамницю, але не знайшов. І все ж таки я схильний гадати, що в цій справі повівся чесно: коли вже ті люди, хоч би хто вони були, знають Джіпове ім'я і адресу, то нехай коли завгодно надішлють мені рахунок, я оплачу його залюбки.

Переклад з англійської Олекси Логвиненка

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Готуємося до роботи з твором

  • 1. Розкажіть про творчість Герберта Веллса.
  • 1. Чому Герберта Веллса називають письменником-фантастом?
  • 2. У яких вивчених вами творах є фантастика?

Працюємо на змістом твору

  • 3. Що було дивного у зовнішності та поведінці продавця?
  • 4. Чи всі діти могли потрапити до незвичайного магазину? Чому?
  • 5. Як змінюється ставлення батька до продавця та його дій?
  • 6. Які почуття заважали батькові насолоджуватися видовищем фокусів?
  • 7. Як ці почуття дорослого контрастували з почуттями дитини?
  • 8. Які спогади залишила чарівна крамниця у хлопчика?
  • 9. Чому солдатики Джіпа демонстрували свої чарівні властивості лише маленькому господареві?

Пов’язуємо новий матеріал із вивченим раніше

  • 10. Згадайте казку Ганса Крістіана Андерсена «Непохитний олов’яний солдатик». Порівняйте образи хлопчиків із казки Г. К. Андерсена та фантастичної новели Г. Веллса. Хто з дітей здатний побачити магію у звичайних іграшках?
  • 11. Порівняйте чарівну крамницю Герберта Веллса і кролячу нору з повісті-казки Льюїса Керролла «Аліса в Країні Див».
  • 12. Поміркуйте, чому в Країну Див разом з Алісою не потрапив її татусь? Якби батько Аліси теж упав у кролячу нору, то які поради він давав би їй?

Узагальнюємо і підсумовуємо

  • 13. Як можна пояснити вислів: «Кожен бачить навколо себе лише те, що хоче бачити»? Як цей вислів пов’язаний із героями оповідання?
  • 14. Поясніть, чому дитині для створення особливого казкового світу потрібна лише фантазія.

Застосовуємо поняття з теорії літератури

  • 15. Згадайте, які твори належать до фантастичної літератури.
  • 16. Чому події, зображені в новелі Герберта Веллса, називають фантастичними?
  • 17. Що, на вашу думку, символізує чарівна крамниця?

Виконуємо творчі завдання

  • 18. Згадайте свої улюблені іграшки. Якими здатностями ви наділяли їх під час ігор?
  • 19. Поміркуйте, якби ви не хотіли фантазувати, чи потрібні були б вам іграшки?

Радимо прочитати

Герберт Веллс «Невидимець», «Машина часу»