Зарубіжна література. 7 клас. Міляновська

Артур Конан Дойл (1859-1930)

Артур Конан Дойл був чудовим спортсменом, активним громадським діячем, політиком та патріотом. За заслуги перед батьківщиною у 1902 році король Едуард VII посвятив його у рицарі. Однак в історію Конан Дойл увійшов як творець образу Шерлока Холмса.

Артур Конан Дойл народився у шотландському місті Единбург, у сім’ї дрібного службовця. Мати походила з давнього королівського роду Плантагенетів, предком батька був один із рицарів, близьких до короля Ричарда І Левове Серце. Проте обидва роди збідніли, і їхні нащадки були змушені самі заробляти собі на життя.

Особливо пишалася своїм походженням мати, вона знала родоводи англійського дворянства та їхні герби, і вже в 10 років маленький Артур чудово розбирався в геральдиці. Мати з дитинства прищеплювала синові кодекс поведінки: «Бути безстрашним із сильними; лагідним зі слабкими. Рицарем для будь-якої жінки, незважаючи на походження».

Відтак хлопець захопився рицарською романтикою — він читав і перечитував роман Вальтера Скотта «Айвенго» (свого часу Вальтер Скотт був добрим знайомим його дідуся). У хлопчині пробудилася жага до битв: він постійно встрявав у бійки і повертався додому добряче виваляним, але з переможним виглядом, чим викликав потаємну гордість матері.

Батьки Артура були ревними католиками, тому віддали хлопця до єзуїтського коледжу, який давав чудову освіту і славився суворим «традиційним» вихованням. Отці-єзуїти не балували дітей і підтримували сувору дисципліну. У коледжі Артур здобув ґрунтовну освіту, набув чудової спортивної форми і почав писати вірші. Однак батьки сприйняли вірші як дитячу забаву, і було вирішено, що син вступатиме до Единбурзького університету на медичний факультет. Це було бажання матері: Единбург славився на весь світ своїм медичним факультетом, крім того, Артур зможе жити дома.

Почалася напружена підготовка до вступу, яка проводилася за жорсткою «програмою самовдосконалення». Єдиною книгою, яку Артур прочитав у цей час поза програмою, був збірник оповідань Едгара По. Ця книга справила на юнака величезне враження: до кінця життя Конан Дойл стверджував, що Едгар По — найвидатніший майстер оповідання. А першим оповіданням, яке він прочитав, було оповідання «Золотий жук».

Навчався майбутній письменник чудово і навіть заслужив стипендію, однак скрутне фінансове становище сім’ї змушувало думати про заробіток. Батьки мало чим могли йому допомогти — крім Артура, росло ще шестеро дітей. Щоб заробити грошей, «для проби» він написав і надіслав до журналу своє перше оповідання. Яким же було здивування Артура, коли це оповідання надрукували!

Закінчивши університет, Конан Дойл переїхав у приморське місто Портсмут і відкрив у престижному районі Саутсі приватний медичний кабінет. Невелика кількість клієнтів дозволяла зосередитися на літературній праці. У квітні 1891 року письменник підписав договір із журналом «Стренд» про серію з 6 невеликих оповідань. Головними героями оповідань знову були сищик Шерлок Холмс та його друг доктор Джон Уотсон. І вже до кінця року ім’я доктора Конан Дойла стало знаменитим. Літературний успіх дозволив йому залишити лікарську практику і професійно зайнятися письменницькою діяльністю.

Це не означало, що він усе життя збирався писати про Шерлока Холмса, однак видавці вимагали все нових і нових оповідань (усього Дойл описав 60 пригод знаменитого детектива). Не витримавши тиску, автор уже через рік захотів «розправитися з героєм».

У «Записках про Шерлока Холмса», що були опубліковані в 1894 році, письменник «убив» свого героя. Це «вбивство» викликало величезне обурення читачів, молоді люди — палкі прихильники Холмса — навіть почали носити жалобу за своїм улюбленцем. Через якийсь час письменник на численні прохання читачів був змушений повернути до життя свого літературного героя, і в 1903 році з’являється оповідання «Порожній будинок», з якого стає зрозуміло, що детектив не загинув.

Літературний коментар

Головний герой оповідань — Шерлок Холмс — людина з феноменальною пам’яттю, спостережлива, здатна до складних умовиводів, з досконалими знаннями в тих галузях науки, які могли згодитись у криміналістиці. Прототипом Холмса став викладач медичного факультету Единбурзького університету доктор Джозеф Белл. Містер Белл був дуже спостережливим і мав гострий аналітичний розум. Він міг докладно розповісти про життя та професію пацієнта чи навіть просто перехожого, проаналізувавши лише його зовнішній вигляд, жести та міміку. На відміну від Огюста Дюпена, героя детективних оповідань Едгара По, Шерлок Холмс — не машина для розв’язування головоломок, це людина, що має свої вади і навіть може помилятися! У Холмса, крім роботи, є й багато інших захоплень (наприклад, спорт та музика).

Образ Шерлока Холмса збагатив світову літературу. Це образ справжнього англійського джентльмена, який розплутує найважчі кримінальні загадки, керуючись своїм дедуктивним методом (від латинського deductio — логічний умовивід). Дедуктивний метод Шерлока Холмса полягає в детальному обстеженні місця злочину, його обставин, виявленні мотивів та в побудові гіпотези, що могла б якнайповніше пояснити виявлені факти. Шерлок Холмс ніколи не підтасовує факти і не підганяє під них гіпотезу, аби швидше закрити справу.

Літературний герой Конан Дойла став настільки популярним, що його шанувальники створили меморіальний музей Шерлока Холмса в будинку по вулиці Бейкер-стріт, 221-6, де нібито жив детектив, і навіть щороку відзначають його день народження. А в Єгипті ще за життя Конан Дойла в 1893 році, згідно з урядовим наказом, перша збірка оповідань про Холмса була перекладена арабською мовою і видана як підручник для поліцейських.

ПІСТРЯВА СТРІЧКА

(уривки)

Переглядаючи свої записи про більш як сімдесят пригод Шерлока Холмса, які я вів протягом останніх восьми років, вивчаючи методи свого друга, я бачу між них багато трагічних, кілька кумедних, чимало дивних, але не можу назвати бодай однієї банальної, бо Холмс, працюючи з любові до мистецтва, а не заради грошей, ніколи не брався за розслідування, якщо справа не обіцяла чогось надзвичайного, навіть фантастичного.

З усього цього різноманіття я, проте, не можу пригадати нічого винятковішого за випадок, пов’язаний із добре відомою у графстві Суррей родиною Ройлоттів із Стоук-Морана. А подія, про яку я хочу тут розповісти, трапилася десь невдовзі по нашім знайомстві, коли ми з Холмсом, тоді ще нежонаті, наймали разом квартиру на Бейкер-стріт.

Це було на початку квітня 1883 року. До Шерлока Холмса прийшла відвідувачка, яка тремтіла від жаху. Послухати, що ж з нею трапилося, Холмс запросив розповідача — доктора Уотсона, свого приятеля і помічника.

— Мене звуть Хелен Стоунер, я живу в домі свого вітчима — останнього представника одного з найстародавніших в Англії саксонських родів Ройлоттів зі Стоук-Морана, що на західному кордоні графства Суррей. Були часи, коли ця родина належала до найбагатших в Англії. Проте в минулому столітті четверо спадкоємців один за одним виявились людьми непутящими, марнотратними, а після них усе, що лишилося, перейшло до рук картяра, і він довів родину до зубожіння. Після нього зостався невеликий клаптик землі та будинок, споруджений двісті років тому, а нині заставлений і перезаставлений. Останній поміщик із цього роду ледве там животів, ведучи жахливе життя нужденного аристократа. Його єдиний син, теперішній мій вітчим, бачачи, що треба пристосовуватись до нових умов, позичив у якогось родича гроші, закінчив університет, одержав диплом лікаря і поїхав у Калькутту, де завдяки своїй професійній майстерності й сильному характеру здобув широку практику. Якось у його домі було вчинено крадіжку, й він, розлютившись, убив свого дворецького-тубільця. Ледве уникнувши смертної кари й відсидівши чимало років у в’язниці, лікар Ройлотт повернувся до Англії похмурою й розчарованою людиною.

В Індії він одружився з моєю матір’ю, місіс Стоунер, молодою вдовою. Ми із сестрою Джулією були близнятами, і коли мати знову вийшла заміж, нам сповнилось по два роки. Маючи значні статки, мати на час, поки ми будемо жити разом, передала всі права лікареві Ройлотту з умовою, що він виділить кожній із нас певну щорічну суму, якщо ми повиходимо заміж. Невдовзі після нашого повернення до Англії моєї матері не стало: вісім років тому вона загинула в залізничній катастрофі.

Після її смерті лікар Ройлотт облишив спроби одержати практику в Лондоні й разом із нами оселився в родинному будинку в Стоук-Морані. Грошей, що їх залишила моя мати, цілком вистачало на всі наші потреби, і, здавалося, ніщо не потьмарить нашого життя.

Та з вітчимом сталися дивні зміни. Замість того щоб заприятелювати з сусідами, які спочатку були дуже зраділи з того, що Ройлотт із Стоук-Морана вернувся в своє родинне гніздо, і обмінюватися з ними візитами, він замкнувся в своєму будинку і якщо виходив з нього — до речі, це траплялося досить рідко, — то лише для того, щоб люто полаятися з усіма, хто трапиться йому на очі. Він зчиняв сварку за сваркою, дві з них закінчились у поліції, і нарешті зробився пострахом для всієї округи. У вітчима немає ніяких друзів, крім мандрівних циган, він дозволяє цим волоцюгам ставати табором на тих кількох акрах порослої ожиною землі, що залишилася від родового маєтку. Ще він має пристрасть до індійських тварин, їх надсилає йому з Індії його кореспондент, і зараз у нього по садибі вільно розгулюють гепард і бабуїн, яких селяни бояться так само, як і їхнього хазяїна.

Шерлок Холмс і доктор Уотсон (герої циклу фільмів режисера Ігоря Масленнікова, 1979-1986 роки)

З моєї розповіді ви можете зробити висновок, що наше життя — моєї бідолашної сестри Джулії і моє — було не дуже приємним. Сестрі ледве виповнилось тридцять років, коли вона померла, але волосся в неї вже починало сивіти, як от зараз у мене.

— То ваша сестра померла?

— Так, рівно два роки тому, і саме про її смерть я й хочу вам розповісти. Ви, безперечно, розумієте, що ми майже не зустрічалися з людьми нашого віку й нашого кола. Проте в нас була тітка, незаміжня сестра нашої матері, вона і зараз живе біля Харроу, отже іноді нам дозволялось трохи погостювати в неї. Два роки тому Джулія поїхала туди на Різдво й зустрілася там з відставним флотським майором, з яким вона й заручилася. Вітчим дізнався про ці заручини, коли сестра повернулась додому, й не заперечував проти цього шлюбу, але за два тижні до весілля сталося страшне нещастя, яке позбавило мене моєї єдиної подруги.

Шерлок Холмс сидів із заплющеними очима, відкинувшись на спинку стільця й підклавши під голову диванну подушечку. Раптом він підвів голову й позирнув на відвідувачку.

— Дуже вас прошу, будьте точні щодо подробиць, — попросив він.

— Як я вже сказала, наш будинок дуже старий, і зараз ми мешкаємо тільки в одному його крилі. На першому поверсі цього крила знаходяться спальні, в центральній частині будинку — вітальні. Перша від середини спальня доктора Ройлотта, друга — моєї сестри, а третя моя. Спальні між собою не сполучаються, але всі виходять у спільний коридор. Вікна всіх трьох кімнат виходять на газон. Тієї фатальної ночі лікар Ройлотт пішов до своєї спальні рано, але ми знали, що спати він не ліг, бо моїй сестрі завадив запах міцних індійських сигар, які він має звичку курити, і вона прийшла до мене. Якийсь час ми балакали з нею про її весілля, а об одинадцятій годині вона встала й намірилась іти до себе. Підійшовши до дверей, вона обернулася.

«Скажи мені, Хелен, — спитала вона, — чи ти хоч раз чула, як хтось свистить уночі?»

«Ніколи не чула», — відповіла я.

«Бачиш, останнім часом щоночі приблизно годині о третій я завжди чую тихе виразне посвистування. Не розумію тільки, звідки воно лине — чи то із сусідньої кімнати, чи то з газону. От мені й спало на думку спитати тебе, чи ти теж його чуєш».

Ілюстрація художника Сідні Пейджета

«Ні, не чую. Певно, свистять ці осоружні цигани».

«Цілком можливо. Проте якби посвистування долинало з газону, то ти теж чула б його».

«Ну, сон у мене набагато міцніший, ніж у тебе».

«Е, хай би що там було, все це пусте», — усміхнулася сестра, виходячи, і за хвилину я почула, як в замку її дверей повернувся ключ.

— Он як? — промовив Холмс. — Ви завжди замикалися на ніч?

— Завжди.

— А чому?

— Я, здається, вже казала вам, що лікар тримав гепарда й бабуїна. Ми не почувалися безпечно, якщо не замикались на ніч.

— Тепер розумію. Прошу вас, розповідайте далі.

— Тієї ночі я не могла спати. Мене непокоїло невиразне передчуття якогось нещастя. Ніч була жахлива: завивав вітер, у шибки періщив дощ. І раптом серед усієї цієї гуркотняви пролунав пронизливий, переляканий жіночий крик. То кричала моя сестра. Я зірвалась з ліжка, накинула на себе шаль і вибігла в коридор. Коли відчиняла двері, мені здалося, ніби я чую тихий посвист, саме такий, як розповідала сестра, але за мить він змінився якимось брязкітливим звуком, неначе на підлогу важко впало щось металеве. Підбігши до сестриної спальні, я побачила, що замок відімкнуто й двері повільно розчиняються. Охоплена жахом, я мовчки дивилась на них, не знаючи, хто або що з них вийде. І от при світлі лампи, яка горіла в коридорі, я побачила за порогом свою сестру з пополотнілим від жаху обличчям — вона простягала руки, неначе шукаючи допомоги, й хиталася, мов п’яна. Кинувшись до неї, я обхопила її руками, але в цю мить ноги їй підігнулися, і вона впала додолу. Її руки й ноги аж виламувало в страшних судомах. Спершу я була подумала, що вона мене не впізнала, але коли я схилилась над нею, вона раптом скрикнула тихим голосом, що я довіку не забуду:

«Боже мій, Хелен!.. Це — стрічка!.. Пістрява стрічка!»

Вона силкувалася ще щось сказати, показуючи пальцем у бік лікаревої кімнати, але новий приступ судом урвав її мову. Так жахливо кінчила своє життя моя улюблена сестра.

— Почекайте хвилиночку, — попрохав Холмс. — Ви певні, що чули посвистування і металевий звук? Чи можете ви в цьому заприсягтися?

— Про це мене питав і слідчий. Я майже переконана, що чула ці звуки, а проте гуркіт бурі й потріскування старого будинку могли ввести мене в оману.

— Ваша сестра була одягнена?

— Ні, на ній була лише нічна сорочка. У правій руці в неї знайшли обгорілого сірника, а в лівій — сірникову коробку.

— Це каже про те, що вона запалила сірника й роздивлялася довкіл себе, коли її щось стривожило. Важлива деталь. А які висновки зробив слідчий?

— Він дуже уважно дослідив цю справу, бо поведінка лікаря Ройлотта давно зажила у графстві поганої слави, але не зміг відшукати ніяких причин смерті моєї сестри. Під час слідства я засвідчила, що двері її кімнати було замкнено зсередини, а вікна щоночі зачинялись старовинними віконницями з широкими залізними штабами. Отже, немає сумніву, що сестра була сама-самісінька, коли до неї підкралася смерть. До того ж на її тілі не знайшли ніяких слідів насильства.

— А чи були в той час у ваших володіннях цигани?

— Так, то одні, то другі постійно живуть у нас.

— А як ви можете пояснити слова вашої сестри про якусь стрічку, пістряву стрічку?

— Іноді мені здається, що це — просто марення, а іноді — що вони стосуються якогось гурту людей, можливо, тих самих циган. От тільки не знаю, чи могли їхні строкаті хустки, що їх вони так полюбляють носити, викликати в сестри таку химерну асоціацію.

Холмс похитав головою з виглядом людини, яку подібне припущення аж ніяк не задовольняє.

— Справа ця дуже темна, — промовив він. — Прошу, будь ласка, розповідайте далі.

— Відтоді минуло два роки, і до останнього часу життя моє було ще самотнішим, ніж завжди. Але місяць тому один мій друг, якого я знаю багато літ, зробив мені честь, попросивши моєї руки. Його звуть Армітідж, Персі Армітідж. Мій вітчим не заперечував проти нашого шлюбу, і навесні ми маємо повінчатися. Два дні тому в західному крилі будинку почався якийсь ремонт, стіну до моєї спальні було пробито, і я мусила перебратись до кімнати, де померла моя сестра, і спати в тому самому ліжку, де спала вона. І уявіть мій жах, коли минулої ночі, лежачи без сну і думаючи про її страшну долю, я раптом почула в нічній тиші тихе посвистування, яке було вісником смерті сестри. Я схопилася з ліжка й засвітила лампу, але нічого в кімнаті не побачила. Знову лягти спати я не змогла, бо була надто стривожена, тому одяглася і, щойно розвидніло, вислизнула з будинку і приїхала сюди з єдиною метою — побачити вас і попрохати вашої поради.

Запало тривале мовчання, під час якого Холмс, підперши підборіддя долонями, не відводив погляду від вогню, що потріскував у каміні.

— Справа надзвичайно складна, — нарешті промовив він. — Мені хотілося б з’ясувати ще тисячу подробиць, перш ніж дійти висновку, як діяти. Проте ми не можемо зволікати й хвилини. А от якби ми приїхали в Стоук-Моран сьогодні, то чи можна було б нам побачити ці кімнати так, щоб про це не знав ваш вітчим?

— Він казав, ніби збирається їхати сьогодні в місто у якійсь важливій справі. Цілком можливо, що його не буде цілий день, і, отже, ніщо не перешкодить вам оглянути будинок.

— Чекайте нас зразу ж пополудні.

Щойно Хелен пішла, як до квартири увірвався кремезний і нахабний незнайомець. Це був Грімсбі Ройлотт. Він погрожував Холмсу, вимагав не пхати носа не в свої справи, а потім зігнув камінну кочергу і вибіг з кімнати. Холмс, сміючись, вирівняв кочергу і пішов до юристів, щоб з’ясувати деталі заповіту матері Хелен. Перед самим від’їздом до Стоук-Морана він повернувся і сказав Уотсону, що, згідно із заповітом, після заміжжя дівчини лікареві Ройлотту залишиться мізерна сума.

У Стоук-Морані Холмс добросовісно оглянув будинок і переконався, що в кімнату Хелен ані через двері, ані через зачинені віконниці ніхто не міг проникнути. Тоді він попросив провести його в саму кімнату.

Це була проста кімнатка з низькою стелею й широким каміном, одним із тих, які можна побачити лише в старовинних сільських маєтках. В одному кутку стояв коричневий комод, у другому — вузьке ліжко, застелене білим покривалом, зліва від вікна притулився туалетний столик. Завершували вмеблювання кімнати два невеликі плетені стільці.

Холмс узяв стілець і мовчки сів у кутку. Його погляд, не минаючи жодної дрібниці, безупинно й уважно оглядав кімнату.

— Куди проведено цей дзвінок? — спитав він нарешті, показуючи на товстий шнур, що звисав над ліжком, торкаючись китицею подушки.

— До кімнати прислуги.

— Шнур на вигляд новіший від інших речей.

— Так, дзвінок зробили два-три роки тому.

— Мабуть, про це попросила ваша сестра?

— Ні, я ніколи не чула, щоб вона ним користувалася. Ми звикли обслуговувати себе самі.

Холмс взявся за шнур дзвінка і з силою смикнув його.

— А дзвінок фальшивий, — промовив він.

— Хіба не дзвонить?

— Ні. Це дуже цікаво. Дивіться, його прив’язано до гака якраз над отим маленьким душником.

— Справді, чистісіньке безглуздя. А я й не помітила цього.

— Дуже дивно, — бурмотів Холмс, смикаючи за шнур. — Дещо в цій кімнаті привертає до себе увагу. Наприклад, яким дурнем мав бути будівельник, щоб вивести душник у сусідню кімнату, коли нітрохи не важче було вивести його на свіже повітря!

— Душник зроблено також не дуже давно, — сказала Хелен.

— Приблизно тоді, коли й дзвінок, — зауважив Холмс.

— Так, у той час тут було зроблено деякі переробки.

— Надзвичайно цікаві переробки — фальшиві дзвінки, душники, що не провітрюють. З вашого дозволу, міс Стоунер, ми тепер перенесемо свої дослідження в інші кімнати.

Кімнату лікаря Грімсбі Ройлотта, хоч і більшу від кімнати його падчерки, було вмебльовано з такою ж невибагливістю. Вузьке ліжко, невеличка книжкова полиця, вщерть заставлена книжками, простий дерев’яний стілець біля стіни, круглий стіл і величезний залізний сейф — це було майже все, що бачило око. Холмс неквапливо походжав по кімнаті і з гострою цікавістю досліджував кожну річ.

— А що тут? — спитав він, поплескуючи по сейфу.

— Ділові папери мого вітчима.

— А кота в ньому, приміром, немає?

— Ні. Дивно, що ви про це питаєте.

— Нічого дивного. Гляньте ось сюди. — Він узяв маленьке блюдце з молоком, що стояло на сейфі.

Потім Холмс сів навпочіпки перед дерев’яним стільцем і з величезною увагою почав розглядати сидіння.

— Дякую вам, все зрозуміло, — сказав він, підводячись і ховаючи лупу в кишеню. — Ого, а ось ще щось цікаве!

Цього разу його увагу привернув батіжок, що висів у кутку ліжка. Він був складений удвоє і зав’язаний так, що утворювалась петля.

— Що ви про це думаєте, Уотсоне?

— Досить звичайний батіжок. Не розумію тільки, нащо треба було робити на ньому петлю.

— А це вже не зовсім звичайна річ, правда? Тепер я побачив достатньо, і, з вашого дозволу, міс Стоунер, ми пройдемося лужком.

Ніколи я не бачив свого друга таким похмурим і насупленим як тоді, коли ми покинули місце обстеження. Ми кілька разів пройшлись лужком, і ні міс Стоунер, ні я не заважали йому, поки він сам не вийшов із глибокої задуми.

Холмс застеріг, що небезпека для міс Стоунер справді велика, тому вона повинна, коли вітчим піде в свою кімнату спати, повідомити їх ліхтарем через вікно, а потім впустити в будинок, щоб вони провели ніч у її кімнаті.

В очікуванні сигналу Холмс звернув увагу Уотсона, що дивний шнур веде від душника до ліжка, і людина, що спала у цьому ліжку, вмирає. Уотсон не побачив зв’язку між цими предметами, а Холмс зауважив, що й ліжко дуже дивне — воно прикручене до підлоги і його не можна пересунути.

Ніколи не забуду цієї жахливої ночі! Я не чув ні звуку, навіть подиху свого друга, а проте знав, що він сидить із розплющеними очима за кілька футів од мене, в такому ж нервовому напруженні, як і я. Віконниці не пропускали жодного, бодай найменшого промінчика світла, і ми чекали в цілковитій темряві. Вибило дванадцяту годину, першу, другу, третю, а ми мовчки сиділи й чекали чогось невідомого.

Раптом біля душника на мить тьмяно зблиснуло і зразу ж зникло світло, але після цього дуже запахло горілою олією й розпеченим металом. Хтось у сусідній кімнаті засвітив потайний ліхтар. Я почув тихий звук якогось руху, потім знову запала тиша, хоч запах зробився ще дужчим. З півгодини я сидів, напружуючи слух. Зненацька почувся новий звук — м’який і заспокійливий, наче десь із киплячого чайника виривався тонкий струмінь пари. Тієї ж миті Холмс схопився з ліжка, запалив сірника й заходився люто шмагати лозиною по шнуру.

— Ви бачите її, Уотсоне? — пронизливо скрикнув він. — Бачите?

Але я нічого не бачив. Саме тоді, як Холмс запалював сірника, я дочув тихе виразне посвистування, але раптовий спалах світла засліпив мої стомлені очі й не дав розгледіти, що саме так люто шмагав мій друг. Проте я побачив, що обличчя його зробилося білим мов крейда, і на ньому застиг вираз жаху й огиди.

Холмс уже не хльоскав лозиною, а пильно вдивлявся в отвір душника, коли раптом нічну тишу розітнув такий жахливий крик, якого я ще ніколи не чув. Від нього хололо все всередині. Ми з Холмсом наче закам’яніли, дивлячись один на одного, поки остання луна цього крику не завмерла в тиші, з якої він виник.

— Що це може означати? — задихаючись, спитав я.

— Це означає, що все закінчено, — відповів Холмс. — І, можливо, все обернулося на краще. Візьміть револьвер і ходімо в кімнату лікаря Ройлотта.

Ілюстрація художника Сідні Пейджета

Обличчя в нього було серйозне. Засвітивши лампу, він пройшов коридором і двічі постукав у сусідні двері, але зсередини ніхто не відповів. Тоді він повернув ручку і увійшов до кімнати.

Нашим очам відкрилось незвичайне видовище. На столі стояв потайний ліхтар з напіввідсунутою заслінкою, кидаючи яскравий промінь світла на залізний сейф, дверці якого було відчинено навстіж. Біля столу на дерев’яному стільці сидів лікар Грімсбі Ройлотт, одягнутий у довгий сірий халат, з-під якого виднілись його ноги, взуті в червоні турецькі капці без задників. На колінах у нього лежав той самий батіжок, що його ми бачили вдень. Ройлотт сидів, задерши підборіддя і втупивши сповнені жаху непорушні очі в куток стелі. На чолі в нього виблискувала якась незвичайна жовта стрічка з коричневими цятками. Здавалося, стрічка міцно обкрутилася довкола лікаревої голови. Коли ми ввійшли, Ройлотт не тільки не зворухнувся, він не вимовив ні звуку.

— Стрічка! Пістрява стрічка! — прошепотів Холмс. Я ступив уперед. Тієї ж миті чудернацька прикраса на лікаревій голові заворушилася, над його чуприною з’явилась ромбовидна голівка й роздута шия змії.

— Болотяна гадюка! — вигукнув Холмс. — Найстрашніша індійська змія! Він помер через десять секунд після того, як вона його вжалила. Воістину насильство обертається проти насильника, а той, хто риє комусь яму, сам у неї й попадає.

Такі справжні обставини смерті лікаря Грімсбі Ройлотта з Стоук-Морана. Немає необхідності продовжувати оповідь, яка й без того розтяглася, посвячуючи вас у те, як ми повідомили сумну новину вкрай переляканій дівчині, як відправили її ранковим поїздом під опіку жалісливої тітки в Харроу, як неповоротке поліцейське слідство прийшло до висновку, що лікар знайшов свою смерть внаслідок того, що необережно бавився із своєю небезпечною улюбленицею — отруйною змією. А незрозумілі деталі справи, про які мені дуже кортіло дізнатися, пояснив Шерлок Холмс, коли ми наступного дня поверталися додому.

— Спочатку я прийшов був до цілком помилкових висновків, — сказав він, — що показує, дорогий Уотсоне, як небезпечно спиратися на другорядні факти. Присутність циган, слово «стрічка», вжите бідолашною дівчиною, без сумніву для того, щоб змалювати побачене нею страхіття, коли вона запалила сірника, — цього вистачило, щоб я пішов зовсім неправильним шляхом. На своє виправдання можу тільки сказати, що я зразу ж переглянув свою версію, як тільки мені стало ясно, що небезпека, хай би яка вона була, прийшла до мешканця кімнати не крізь вікно й не у двері. Як я вже вам сказав, мою увагу зразу ж привернув душник та шнур від дзвінка, що спускався аж до ліжка. Коли ж з’ясувалося, що дзвінок фальшивий, що ліжко прикріплено до підлоги, то в мене з’явилась підозра, що шнур — це просто місток, по якому щось могло б перебиратися від душника до ліжка. Я тут-таки подумав про змію, а коли зважив ще й на той факт, що лікареві возять з Індії різних тварин, то відчув, що, очевидно, натрапив на правильний слід.

Я зробив ці висновки ще до того, як увійшов до кімнати лікаря. А коли оглянув його стілець, то зрозумів, що він має звичку ставати на нього, очевидно для того, щоб дістатися до душника. Сейф, блюдечко з молоком і батіжок із петлею остаточно розвіяли мої сумніви. Металеве клацання, яке чула міс Стоунер, було, очевидно, наслідком того, що лікар квапливо зачиняв дверцята сейфа, куди ховав змію. А що зробив я, аби довести правильність своїх висновків, вам уже відомо. Тільки-я почув зміїне шипіння, — ви, безперечно, теж його чули, — я зразу ж засвітив світло й напав на змію.

— Через що вона полізла назад у душник...

— І вернулася до свого хазяїна. Я таки стьобнув її кілька разів, і це так її розлютило, що вона напала на першого стрічного. Отже, я, безперечно, певною мірою винен у смерті лікаря Грімсбі Ройлотта, але не можу сказати, щоб це лягло на моє сумління надто важким тягарем.

Переклад з англійської Миколи Дмитренка