Зарубіжна література. 7 клас. Міляновська

Літературний детектив

Едгар Аллан По (1809-1849)

Едгар Аллан По став першим американським письменником, чия творчість мала величезний вплив на світову літературу, хоча за життя він не здобув ані великої популярності, ані статків.

Народився майбутній письменник у сім’ї мандрівних акторів. Однак уже в три роки хлопчик залишився сиротою. Його взяло на виховання заможне подружжя Алланів, у яких не було дітей. Френсіс Аллан, жінка м’яка та добра, в усьому потурала маленькому красунчикові Едгару, а її чоловік Джон, людина важкої вдачі, у вихованні хлопця був суворим і за будь-який непослух жорстоко карав. Складні стосунки з названим батьком сформували суперечливий характер Едгара.

Навчався хлопець у школах-пансіонах Лондона, куди сім’ю привели торговельні справи. Едгар мав успіхи як у вивченні мови та літератури, так і математики, фізики і біології. У 14 років По починає писати вірші, віддаючи цьому весь свій вільний час. Після закінчення школи він відчув себе справжнім поетом і вирішив присвятити життя літературній діяльності — заняттю, яке в тогочасній Америці не вважалося почесним. Джон Аллан не підтримав рішення Едгара, і їхні стосунки загострюються настільки, що після чергової сварки юнак іде з дому, не взявши із собою навіть особистих речей.

Прагнення влаштувати самостійне життя приводить його в армію Сполучених Штатів Америки. У травні 1827 року він іде добровольцем на службу і отримує призначення у форт Моултрі на Саллівеновому острові у штаті Південна Кароліна. Саме на цьому острові розгортаються події його знаменитого оповідання «Золотий жук». Залишивши службу, у 1830 році Едгар По робить спробу здобути офіцерський чин і вступає до Військової академії США у Вест-Пойнті. Проте жорсткий розпорядок академії змушує його покинути цей навчальний заклад. Саме у Вест-Пойнті в Едгара почалися проблеми зі здоров’ям: сильні головні болі та раптові напади знесилення, які, прогресуючи, супроводжували його до останнього дня.

Усе подальше життя майбутнього письменника було присвячено журналістиці та літературній діяльності. Він пише і публікує оповідання, які роблять його відомим у письменницьких колах. Едгару По пропонують роботу редактора в різних журналах Ричмонда, Філадельфії та Нью-Йорка. Літературна праця оплачувалася дуже скромно, а платня редактора дозволяла йому пристойно жити.

На посаді редактора Едгар По виявив себе чудовим організатором і талановитим критиком. Журналами, які він редагував, зачитувалася вся Америка. Видання «Грехем мегезінс» за його редакторства збільшило свій наклад із 5 до 40 тисяч примірників і стало першим американським журналом національного значення.

Обидва боки складної натури письменника відбилися в його журналістській і художній творчості: логік з ясним розумом та уїдливий відлюдько. Навіть у його зовнішності було щось поетичне: бліде обличчя, сині очі, чорний вишуканий одяг, відчужений погляд та бездоганні манери. Тонкий розум і широка обізнаність Е. По викликали захоплення у довколишніх, хоча здавалося, що вимріяний поетичний світ був для нього реальніший, ніж життя. Його незалежної вдачі та гострого слова пересічні натури просто боялися.

Е. По гостро переживає відсутність справжнього успіху. Американські читачі звикли до простих і зрозумілих оповідей. Натомість Едгар По пише похмурі фантастичні новели про криваві вбивства. Зрозумівши, що такі твори не принесуть йому успіху, Е. По вирішив будувати сюжети оповідань за законами логіки, робити їх реалістичними та більш прозорими.

Так з’являються детективні оповідання, головний герой яких - Огюст Дюпен, логічно розмірковуючи й аналізуючи події, розкриває злочини, що не під силу розкрити поліції. Оповідання стали класикою детективного жанру, а Едгар По — його родоначальником. Тісно пов’язане з цими творами й оповідання «Золотий жук», яке По вважав своїм найкращим оповіданням.

ЗОЛОТИЙ ЖУК

(уривки)

Обкладинка збірки оповідань Едгара По (видавництво «Дніпро», 2001 рік)

Колись маєтний містер Вільям Легран, розорившись, поселився на Саллівеновому острові поблизу Чарлстона у штаті Південна Кароліна. Легран був розумною, начитаною людиною, мав чудову колекцію комах, однак страждав перепадами настрою — то проймався запалом, то впадав у меланхолію1. Допомагав йому вести господарство старий негр Юпітер, який уважав своїм обов’язком наглядати за «масою Віллом».

Одного дня розповідач провідав Леграна, який був його приятелем, і з цікавістю дізнався, що той знайшов величезного золотого жука. Показати невідомий науці вид комах Легран не зміг, бо віддав його на якийсь час іншому своєму знайомому. Але намалював жука на клаптикові брудного паперу, який дістав із кишені своєї камізельки. Розповідачеві, який сидів біля каміна, малюнок Леграна нагадав радше череп, аніж жука. Легран розсердився і хотів кинути папірець у вогонь, але в останню мить щось угледів на малюнку і передумав. Незважаючи на це, попрощалися приятелі дуже щиро.

Через місяць до розповідача прийшов Юпітер і сказав, що стурбований станом здоров’я свого господаря, бо вважає, що той збожеволів — увесь час щось лічить і дуже блідий. Слуга нарікав, що у всьому винен золотий жук, бо навіть уві сні Легран бурмоче про золото. А ще Юпітер передав записку, в якій Легран запрошував розповідача його провідати.

...Легран дійсно виглядав схвильованим і відразу запропонував разом із ним та Юпітером вирушити в експедицію у гори. Будучи невпевненим у душевному здоров’ї свого приятеля, розповідач все ж погодився допомогти йому. Взявши косу, лопати та два потайні ліхтарі, Легран, Юпітер, собака Леграна і розповідач вирушили в гори. Легран упевнено ступав попереду, зрідка зупиняючись лише на хвильку, щоб зорієнтуватися на місцевості. Перед заходом сонця вони прибули на місце.

1 Меланхолія — смуток, депресія, нудьга, пригнічений стан.

Площина, на яку ми вийшли, всуціль поросла ожиною, і незабаром ми зрозуміли, що без коси далі не продертися. Тим-то за вказівкою хазяїна Юпітер став прокладати нам стежину до височезного тюльпанового дерева, що росло у гурті з якимось десятком дубів. Розложистістю гілля, красою листяної крони і взагалі величним своїм виглядом воно перевершувало й ці дуби, і всі інші дерева, що я будь-коли бачив. Коли ми дісталися під тюльпанове дерево, Легран обернувся до Юпітера і спитав, чи зможе він видертися вгору по стовбуру. Старого негра мовби ошелешило це запитання, і якусь хвильку він не відповідав. Озвався він тільки після того, як підступив зовсім близько до величезного стовбура, повільно його обійшов і прискіпливо оглянув.

— Авжеж, маса, ще не бувало такого дерева, щоб Юп на нього не виліз, — просто сказав негр.

— Тоді лізь мерщій, бо скоро смеркне, і ми не встигнемо побачити, що нам треба.

— А високо лізти, маса? — поцікавився Юпітер.

— Лізь, а там я скажу тобі... Стривай-но! Візьми жука з собою.

— Жука, маса Вілле?! Золотого жука?! — скрикнув негр, аж відсахнувшись перелякано. — Пощо цей жук на дереві? Нехай мене повісять, щоб я його взяв!

— Коли ти, Юпе, такий здоровий негр, боїшся торкнутися цієї мирної мертвої комахи, то бери її за шворку!..

Юпітер обережно взяв шворку за самий кінчик і, тримаючи жука якнайдалі від себе, приготувався лізти на дерево.

Притиснувшись якомога щільніше до товстенного стовбура, хапаючись руками за одні виступи кори, а босими пальцями ніг упираючись в інші, зо два рази мало не гепнувшись униз, Юпітер кінець кінцем добувся до першого великого розгалуження і, здається, вирішив, що своє завдання виконав. Найбільша небезпека і справді вже минула; але ж він вибрався на височінь у шістдесят-сімдесят футів!

— Тепер куди, маса Віллє? — запитав негр.

— Вгору по найгрубшому суку, в оцей бік, — сказав Легран.

Юпітер не забарився виконати команду — лізти, очевидячки, було не важко. Він підіймався все вище, аж поки його присадкувата постать зовсім зникла за густим листям. Незабаром почувся його голос, немовби іздалеку.

— Довго ще лізти?

— Оглянься назад і порахуй, скільки гілок ти проминув на тому суку, по якому лізеш. Порахував?

— Одна, дві, три, чотири, п’ять... Позад мене п’ять гілок, маса.

— Тоді вилізь ще на одну вище.

За кілька хвилин почувся голос, запевняючи, що власник його дістався до сьомої гілки.

— Тепер, Юпе, — збуджено закричав Легран, — лізь по цій гілці так далеко, як тільки зможеш! А коли побачиш щось чудне, озвешся!

Якщо досі я ще не зовсім був певний, що мій бідолашний приятель схибнувся, то в цю хвилину розвіялися в мене й останні сумніви. Він таки збожеволів.

— Боже милостивий, що це тут на дереві?!

— Ну? — зраділо скрикнув Легран. — Що там таке?

— Та нічо’, тільки череп. Хтось лишив свою голову на дереві, а вороння видзьобало все м’ясо до крихти.

— То добре вважай! Знайди ліве око черепа.

— Га, оце ж пак маєш! Таж у нього ніяких очей нема.

— А хай тобі з таким телепнем! Ти знаєш, де права рука, а де ліва?

— Авжеж знаю, де в мене ліва рука. Це та, що я нею дрова рубаю.

— Ну та звісно, ти ж лівак. А ліве око в тебе з того самого боку, що й ліва рука. Тепер ти вже знайдеш, може, де ліве око черепа, себто місце, де було ліве око? Знайшов?

Запала довга мовчанка. Нарешті негр озвався:

— То ліве око черепа з того самого боку, що й ліва рука? Але у черепа й сліду руки нема, не те що!.. Та вже хай. Осьо воно, ліве око, знайшов. То що з ним робити?

— Пропусти жука вниз крізь той отвір, скільки шворки стане. Але стережися, щоб шворка не випала з руки.

— Вже зробив, маса Вілле. Нема легше, як пропустити жука крізь дірку. Оно він висить унизу.

Протягом усієї цієї розмови Юпітера зовсім не було видно, аж ось тепер показався на видноті жук, що висів на кінчику шворки. Призахідне сонце ще трохи освітлювало пагорок, де ми стояли, і в останньому його промінні жук зблиснув, наче лощена золота кулька. Він вільно висів межи гілля, і якби його впустити, впав би нам біля ніг. Легран швидко взяв косу й розчистив ділянку в три-чотири ярди у перетині, а тоді наказав Юпітерові пустити шворку й злазити з дерева.

Забивши кілочок саме в тому місці, де впав жук, мій приятель дістав з кишені рулетку. Один кінець її він прикріпив під стовбуром дерева, — з того боку, що найближчий до кілочка, — потім розмотав рулетку і через кілочок протяг далі, у напрямку, визначеному двома пунктами: деревом і кілочком. Юпітер ішов попереду й підтинав косою кущі ожини. За п’ятдесят футів від кілочка Легран зупинився і забив ще один кілочок. Взявши його за центр, він окреслив коло діаметром десь так у чотири фути. Після цього схопив сам лопату, дав по одній Юпітерові й мені і сказав зразу ж братися до роботи.

Мені було ясно, що Леграна посіла притаманна південцям жага шукати заховані скарби, і ця його химерність ще й посилилася, коли він надибав жука, а Юпітер до того ж забалакав йому вуха тим, що цей жук, мовляв, «із щирого золота». Нестійкий розум легко піддається таким навіянням, надто ще як вони відповідають потаємним нахилам людини.

При кінці другої години роботи яма досягла п’яти футів завглибшки, хоч ніяких ознак скарбу ніхто ще не завважив. Ми перестали копати, і я почав сподіватися, що наша комедія вже завершується. Проте Легран, хоч сам і дуже розгублений, задумливо витер піт з чола і знов заходився працювати. Кінець кінцем наш золотошукач, до якого я відчував щирий жаль, вибрався з ями. Кожна риска його обличчя свідчила про гірке розчарування. Весь цей час я не озивався. Юпітер на хазяїнову команду став збирати інструмент. Після цього ми в глибокій мовчанці рушили додому.

Ілюстрація художника Дмитра Мітрохіна

Так ми пройшли з десяток кроків, коли це Легран, голосно лайнувшись, підскочив до Юпітера й схопив його за комір. Вражений негр вирячив очі з дива й широко роззявив рота; лопати вилетіли йому з рук, а сам він упав навколішки.

— Ти, мерзотнику, — просичав Легран крізь зуби, — відповідай мені зараз же, чуєш? Щоб без усяких викрутів! Де в тебе ліве око?

— Ой, на Бога, маса Вілле! Та от же моє ліве око, хіба ні? — заголосив нажаханий Юпітер, кладучи долоню на свій правий орган зору й невідривно там її тримаючи, немовби хазяїн намірився видерти йому те око.

— Я так і думав! Я знав! Гур-ра! — закричав Легран, випустив негра й кинувся витинати різні вихиляси та скоки — на превеликий подив свого служника, що, підвівшись із колін, мовчки позирав то на хазяїна, то на мене.

— Ходімо назад! Вертаймося! — скомандував Легран. — Гру ще не програно. — І він перший рушив знову до тюльпанового дерева.

— Ану, Юпітере! — гукнув він свого служника, коли ми були вже біля дерева. — То як череп прибито до гілляки — лицем до стовбура чи від стовбура?

— Назовні, маса, щоб вороння могло без усякого клопоту видзьобати очі.

— Гаразд. А крізь яке око ти пропустив жука — крізь це, а чи оце? — Легран торкнувся рукою одного, а потім другого ока Юпітера.

— Крізь оце, маса, крізь ліве, як ви наказували. — І негр тицьнув пальцем на своє праве око.

— Ага, ну раз так, то почнімо спочатку.

Тоді мій приятель, у божевіллі якого тепер мені вже привиджувалася певна система, переставив кілочка, що позначав те місце, де впав жук, на три дюйми західніше. Простягти знов рулетку від стовбура дерева до кілочка, він відміряв ще п’ятдесят футів по прямій і таким чином установив нову кінцеву точку, на відстані у кілька ярдів від викопаної ями.

Цього разу Легран окреслив коло трохи більше діаметром, ніж попереднє, і ми знову заходилися копати. Я страшенно стомився, але вже не відчував нехоті до роботи, хоч не дуже й тямив, чим викликано таку зміну мого настрою. Незвичайна цікавість охопила мене, ба навіть — збудження. Я завзято копав і час від часу ловив себе на тому, як поглядом нишпорю по ямі, наче сподіваючись побачити той вимарений скарб, що звів з розуму мого бідолашного товариша. Так минуло півтори години. І саме коли ці химери уяви цілком полонили мене, наш собака раптом несамовито розгавкався. У його гавкоті чулася виразна стурбованість. Пес, скочивши в яму, став скажено рити лапами землю. За кілька секунд він вигріб купу людських кісток, усуміш із металевими ґудзиками та зітлілою вовняною одежею. Ще кілька ударів лопати — і на видноті показалося лезо здорового іспанського ножа, а далі — три-чотири золотих та срібних монети.

Побачивши їх, Юпітер пройнявся нестримним захватом, але на обличчі його хазяїна проступило цілковите розчарування. Легран паполягав, одначе, щоб ми не кидали роботи. І ледве встиг він звернутись до нас, як я упав долілиць, перечепившись через велике залізне кільце, що випиналося з землі.

Тепер ми заходилися працювати куди завзятіше, а такого гарячкового збудження, як у подальші десять хвилин, я ще зроду не зазнавав. Ми очистили від землі довгасту дерев’яну скриню, яку, — судячи з того, що вона чудово збереглася і дошки не втратили твердості, — колись було оброблено хімічною речовиною, чи не сулемою. Скриня мала завдовжки три з половиною фути, завширшки — три і заввишки — два з половиною. З боків скрині, під самим віком, видніли шість кілець, по три з кожного довгого боку, щоб зручно було її переносити шістьом чоловікам. Усі ми гуртом, хоч як натужувалися, спромоглись лише ледь зрушити скриню з місця. Нам стало ясно, що втрьох ми такої ваги не подужаємо винести. На щастя, віко скрині закріплювали тільки два висувні прогоничі. Задихаючись із хвилювання, ми тремтячими руками вирвали їх. І вмить — незмірний скарб зблиснув перед нами. Коли світло ліхтарів упало в яму, від мішма накиданої купи золота та самоцвітів сяйнуло таким блиском, що нас мало не посліпило.

Розповісти, з якими почуттями дивився я на скарб, — ні, це просто неможливо. Звичайно, переважав подив. Леграна, здавалося, геть змогло збудження, і він не озивався ні словом. Юпітерове обличчя на кілька хвилин зблідло, як смерть, — наскільки взагалі може збліднути негр. Він стояв не просто приголомшений, а ніби аж громом уражений.

Кінець кінцем довелося мені повернути до дійсності обох їх — і хазяїна, і служника: скарб же треба було забирати. Пора стояла пізня, і якби ми дуже забарилися, то не встигли б до ранку перенести все в хатину.

До світанку всі скарби і скриня були перенесені до хатини. Після цього Легран, побачивши, що розповідачеві страшенно кортить почути розгадку цієї надзвичайної таємниці, почав, нарешті, докладно про все розповідати.

— Ви пам’ятаєте той вечір, як я показав вам нашвидку намальований обрис жука. Пам’ятаєте й те, як мене роздратувало ваше зауваження, що мій малюнок скидається на череп. Коли ви вперше те сказали, я думав, що ви жартуєте, але потім, пригадавши своєрідні цятки на спині в жука, подумки визнав, що ваше твердження не зовсім безпідставне. Та все-таки я образився глузуванням з мого художницького хисту: адже взагалі вважають, що я можу непогано малювати. Отож коли ви повернули мені клапоть пергаменту, я вже ладен був зібгати його й кинути у вогонь.

— Клапоть паперу, ви хочете сказати? — урвав я Леграна.

— Ні. Він і справді нагадує папір, я й сам був так думав, але, почавши малювати на ньому, побачив, що то дуже тонкий пергамент. Ви ж пам’ятаєте, який він був брудний. Ну, і коли я взяв його, щоб зібгати, то ненароком глянув на той малюнок, куди й ви дивились, і вкрай зчудувався, бо й справді розпізнав обриси черепа на тому самісінькому місці, де я нібито малював жука. Тоді я взяв свічку, сів у найдальшому кутку кімнати й пильніше приглянувся до пергаменту. Перегорнувши його, я побачив на звороті свій малюнок — точнісінько такий, яким я його й малював. Насамперед мене взяв подив, що ось же можлива така разюча подібність, такий химерний збіг — череп на звороті пергаменту, саме під моїм жуком, і то не тільки обрисами, а й розміром до жука подібний. Але, отямившись, я раптом виразно пригадав, що коли я починав малювати жука, на звороті пергаменту ніяких обрисів не було. Я був певний цього, бо ж і спершу кілька разів перегортав пергамент, шукаючи чистішого куточка. І що-що, а черепа я б уже не міг не помітити. Відкриття це вразило мене навіть дужче, аніж подібність жука формою до черепа. За цим усім, безперечно, крилась якась нерозгадана таємниця.

Коли ви пішли, а Юпітер міцно заснув, я почав послідовніше обмірковувати всю справу. Найперше я пригадав, за яких саме обставин жук потрапив до мене. Знайшли ми його на материку, за милю на схід від острова, але близько до смуги припливу. Коли я схопив жука, він боляче куснув мене, і я мусив його випустити. Жук упав біля ніг Юпітерові. Той, одначе, не зразу підняв жука, а перше своїм звичаєм розглянувся туди-сюди, шукаючи листка або чогось такого, щоб було безпечніше пальцям. У цю мить він, вірніш, ми обоє, завважили клапоть пергаменту, що тоді мені видався папером. Він лежав, присипаний піском, і тільки крайчик його виднів назовні. Неподалік від цього місця я побачив кістяк начебто баркаса. Пролежав він тут, либонь, довгенько, бо від дерев’яного каркаса зосталися лише сліди.

Отже, Юпітер узяв той пергамент, загорнув у нього жука й дав мені. Незабаром ми рушили додому і дорогою зустріли лейтенанта Дж**. Коли я показав йому комаху, він попрохав у мене дозволу взяти її до форту. Ледве я встиг висловити свою згоду, як він уже заховав жука до кишені камізельки, а пергамент лишився в моїх руках.

Ви пам’ятаєте, що, підійшовши до столу намалювати жука, я не знайшов паперу там, де він звичайно лежав. У шухляді теж нічого не було. Тоді я почав нишпорити по кишенях — може, де трапиться старий лист, — і раптом рукою намацав пергамент.

Я з’єднав докупи дві ланки довгого ланцюга. На березі моря лежав човен, а неподалік валявся пергамент — таки пергамент, не папір! — із намальованим черепом. Ви, звичайно, спитаєте, де ж тут зв’язок? Я відповім, що череп, череп зі схрещеними кістками під ним — це піратська емблема. У кожній сутичці пірати виступають під прапором із зображенням черепа.

Отже, то був пергамент, а не папір. А пергамент довготривкий, майже вічний. Для поточних записів до нього вдаються лише вряди-годи — хоча б тому, що й писати чи малювати на пергаменті важче, аніж на папері. Це міркування навіяло мені думку, що череп на пергаменті щось та має значити.

— Але ж ви самі сказали, — втрутився я, — що черепа не було на пергаменті, коли ви малювали свого жука! То як ви могли простежити якийсь там зв’язок між човном та черепом, якщо цей череп хтось — бозна-хто і як — намалював уже після вашого жука?

— Оце ж бо й починається таємниця. Хоча якраз у цьому місці мені було не так важко її розв’язати. Я розважав приблизно так: коли я малював жука, ніякого черепа на пергаменті не було. Скінчивши, я передав малюнок вам і не спускав вас із ока, поки ви його тримали. Отже, це не ви намалювали черепа. І нікого іншого не було, хто б це міг зробити. Звідси випливає, що зробила це не людська рука. А проте якось же череп постав на пергаменті!

Тоді я вирішив якнайчіткіше, в усіх подробицях, пригадати той вечір. І пригадав-таки. Надворі було холодно, і в каміні палав вогонь. Я розігрівся з дороги й тому сів біля столу. Ви, одначе, присунули своє крісло ближче до каміна. Тільки-но ви взяли в мене пергамента й почали розглядати, як убіг Вовк, наш собака, — він кинувся до вас і передніми лапами скочив вам на груди. Лівою рукою ви стали гладити собаку, стримуючи його запал, а ваша права рука, що з пергаментом, упала між колін, зовсім близько до вогню. Я вже був злякався, щоб не зайнявсь пергамент, і хотів застерегти вас, але ви самі встигли піднести руку й знову почали розглядати малюнок. Коли я відновив у пам’яті всі ці деталі, в мене не лишилося найменшого сумніву, що саме тепло спричинило появу черепа на пергаменті. Ви, безперечно, знаєте, що існують, і споконвіку існували хімічні препарати для невидимих записів на папері або на пергаменті — прочитати їх можна лише після нагрівання.

Ілюстрація художника Дмитра Мітрохіна

Тепер я почав пильно вивчати зображення черепа. Зовнішні його обриси, ті, що ближчі до країв пергаменту, проступали набагато чіткіше, ніж внутрішні. Було, отже, ясно, що тепло діяло або недостатньо, або нерівномірно. Я негайно ж розпалив вогонь і рівномірно прогрів увесь пергамент. Спершу чіткішими зробилися тільки лінії черепа, але згодом у протилежному від черепа — по діагоналі — кутку пергаменту проступили на видноті обриси начебто якоїсь звірини. Ще пильніше глянувши, я побачив, що то мав бути кіт. Ви, можливо, чули про капітана Кіда1 . Оце ж вам кіт і Кід. Я відразу зрозумів — зображення кота немов своєрідний підпис-ієрогліф, як-от малюнок у ребусі абощо.

Я кажу «підпис», бо кота було намальовано саме в тому місці, де підписуються. А зображення черепа в протилежному по діагоналі кутку навіювало думку про герб чи печатку. Але мене збивало з пантелику те, що десь поділося головне в моєму гаданому документі: текст.

— Ага, ви сподівалися знайти якогось листа поміж гербом і підписом.

— Атож. Не знаю чому, але, власне кажучи, я мав таке передчуття, що мені страшенно поталанить. Ці дурні слова Юпітерові, що жук із щирого золота, — знаєте, вони дуже вплинули на мою уяву. Та й уся низка надзвичайних випадковостей і збігів! Завважте, що це все сталося саме в той, можливо, єдиний холодний день у році, коли треба топити в каміні, і що, якби не вогонь, і якби не собака, і то якраз у ту мить, я б так ніколи й не довідався про череп і не став би власником цього скарбу.

— І що ж ви зробили далі?

— Я тоді ще дужче нагрів пергамент над вогнем, але ніяких знаків не проступило. Тоді я подумав, чи не заважає часом бруд, і вирішив обмити пергамент теплою водою. По тому поклав його на сковороду, донизу тим боком, що з черепом, а сковороду поставив на жарівницю з деревним вугіллям. За кілька хвилин, коли сковорода добре прогрілась, я взяв пергамент і на превелику свою радість побачив розташовані в ряд так, начебто цифри.

1 Кід, Вільям (1650-1701) — англійський морський капітан, що став піратом. Легенди твердили, що він полишив у різних місцях позакопувані скарби.

З цими словами Легран нагрів пергамент мені. Поміж черепом та котом видніли такі знаки, незграбно виведені червоним чорнилом:

53ΔΔ305))6+;4826)4Δ§)4Δ);806+;48=8||60))85;;]8+;:Δ+8=83(88)5+=;46(;88+96+?;8)+Δ(;485);5+=2:+Δ(;4956+2(5+–4)8||8+;4069285);)6=8)4ΔΔ;1(Δ9;48081;8:8Δ1;48=85;4)485=528806+81(Δ9;48;(88;4(Δ?34;48)4Δ;161;:188;Δ?;

— Але мені щось від цього анітрохи не проясніло, — промовив я, віддаючи Легранові пергамент.

— А проте розгадка тут зовсім не така важка, як може видатися з першого погляду, — сказав Легран. — Ці знаки й цифри утворюють шифр, тобто в них криється певний зміст. Але з того, що я чув про Кіда, можна було зробити висновок, що він не здатний був укласти вигадливої криптограми. Отож я вирішив, що цей код нескладний — тобто саме такий, який може здатись нерозвиненій уяві моряка абсолютно нерозв’язним.

— І ви таки розгадали цей шифр?

— Безперечно! Я ж розгадував шифри й у тисячу разів важчі. Завдяки обставинам та й власним своїм нахилам я зацікавився був такими ломиголовками і переконався, що навряд чи хто може загадати таку закручену загадку, якої хтось інший, відповідно спрямувавши свою винахідливість, не зміг би розгадати. У даному разі, як і завжди при шифрованих записах, найперше постало питання про мову. Що ж до ось цього шифру, то підпис усував усі труднощі. Зображений кіт означав, що йдеться про капітана Кіда, англійця, котрий, звісна річ, користувався англійською мовою. Отже, я зупинився на англійській мові.

Як ви бачите, запис на пергаменті не має поділу на слова, що значно ускладнює завдання. Якби текст не йшов усуціль, я почав би з того, щоб відшукати й зіставити найкоротші слова, і, натрапивши на слова з однієї літери, як-от англійське І (займенник Я), вважав би, що успіху досягнуто. Але оскільки поділу на слова не було, то спершу мені довелося підрахувати, які знаки вжито частіше, а які рідше. Підрахунки дали таку таблицю:

Знак

8

вжито

34 рази

Знак

=

вжито

8 разів

Знак

;

вжито

27 разів

Знак

1

вжито

7 разів

Знак

4

вжито

19 разів

Знак

0

вжито

6 разів

Знак

)

вжито

16 разів

Знаки

9 і 2

вжито

по 5 разів

Знак

Δ

вжито

15 разів

Знаки

: і 3

вжито

По 4 рази

Знак

+

вжито

14 разів

Знак

?

вжито

3 рази

Знак

5

вжито

12 разів

Знак

II

вжито

2 рази

Знак

6

вжито

11 разів

Знаки

§, -, ]

вжито

по 1 разу

Знак

(

вжито

9 разів

В англійській мові, як відомо, на письмі найчастіше трапляється літера е. В міру дедалі меншої частотності літери розташовуються так: aoidhnistuycflmwbrpqxz. Літеру е, одначе, вживають куди частіш проти інших, — взагалі важко знайти речення, де б вона не переважала.

Підставивши літеру е в текст та, виходячи з того, що найуживаніше слово англійської мови — the, Легран розшифрував нові літери: t і h. Так, підставляючи новознайдені літери в текст і здогадуючись, частинами яких слів вони можуть бути, він розгадав більшість зашифрованих знаків.

Щоб уникнути плутанини, складімо табличку розшифрованих знаків, розташувавши їх за абеткою:

5

означає

а

+

означає

η

=

означає

d

;

означає

t

8

означає

е

Δ

означає

о

3

означає

g

(

означає

г

4

означає

h

?

означає

u

6

означає

і

Розшифровано, отже, десять найважливіших літер. Гадаю, нема потреби докладно зупинятись на тому, як я розшифрував решту. Залишається дати вам повний текст розшифрованого запису на пергаменті. Отже, прошу: «А good glass in the Bishop’s hostel in the Devil’s seat twenty one degrees and thirteen minutes northeast and by north main branch seventh limb east side shoot from the left eye of the death’s-head a bee line from the tree through the shot fifty feet out». («Добре скло в Єпископовім заїзді на чортовім сідалі — двадцять один градус і тринадцять мінут — північ-північ-схід — головний сук сьома гілляка східний бік — стріляй з лівого ока мертвої голови — пряма лінія від дерева через постріл на п’ятдесят футів»),

— Проте від цього межування мені зовсім не стало ясніше, — сказав я.

— В перші дні мені теж так само, — відповів Легран. — А тим часом я заходився ревно розпитувати кожного, чи не знає хто поблизу Саллівенового острова будівлі під назвою «Єпископів заїзд». Нарешті одна старенька бабця сказала, що чула про такий собі «Єпископів заїзд» і, може, навіть покаже мені туди дорогу, тільки то зовсім не заїзд, ані шинок, а просто висока скеля.

Знайшли ми те місце без будь-яких труднощів, і, відпустивши стару, я став розглядати довкола. «Заїзд» виявився нагромадженням диких урвищ та скель, найвища з яких стояла трохи осторонь і скидалася на штучну споруду. Я видерся на вершечок цієї скелі й зупинився, не знаючи, що ж робити далі.

Коли я так роздумував, погляд мій упав на вузький прискалок на східному узбіччі скелі, десь так за ярд нижче від вершини. Цей прискалок виступав наперед дюймів на вісімнадцять і був не більше як фут завширшки, а заглибина в скелі саме понад ним робила його трохи подібним до крісла з увігнутою спинкою, що були модні за наших прадідів.

Я здогадався, що це і є «чортове сідало». «Добре скло», ясна річ, означало не що інше, як підзорну трубу — моряки-бо часто вживають слово «скло» в такому значенні. Отже, тут, як я відразу збагнув, треба було вдатися до підзорної труби, до того ж дивлячись у неї з точно визначеної позиції. А «двадцять один градус і тринадцять мінут» та «північ-північ-схід» означали, безперечно, спрямування труби. Страшенно збуджений своїми відкриттями, я поспішив додому, озброївся підзорною трубою й вернувся на скелю.

Зійшовши на виступ, я виявив, що сидіти там можна лише в одній певній позі. Це підтверджувало мій здогад. Я взявся за трубу. «Двадцять один градус і тринадцять мінут» — це, звичайно, була висота понад видимим обрієм, оскільки напрямок по горизонталі недвозначно вказували слова «північ-північ-схід». Цей напрямок я визначив за кишеньковим компасом, а тоді, піднісши трубу під кутом десь так у двадцять один градус, став водити нею вгору-вниз, аж поки увагу мою привернув просвіт у листі величезного дерева, що вдалині підносилося над усіма своїми сусідами. Посеред того просвіту я помітив білу цятку, але що воно таке, спершу не міг розгледіти. Відрегулювавши фокус труби, я глянув ще раз і побачив, що то людський череп.

Відкриття так піднесло мене на дусі, що й уся загадка видалась розгаданою. Адже ясно було, що слова «головний сук сьома гілляка східний бік» могли означати лише розташування черепа на дереві, а вказівка «стріляй з лівого ока мертвої голови» також дозволяла тільки одне тлумачення, коли йшлося про пошук захованого скарбу. Я міркував так: якщо опустити до землі кулю, пропущену крізь лівий отвір черепа, і провести пряму лінію від найближчої точки стовбура через «постріл» (тобто місце, куди впала куля) далі на п’ятдесят футів, то саме там і буде місце, де ймовірно закопано скарб.

— Гадаю, цю химерію з черепом, щоб кулю неодмінно пропустити крізь очницю черепа, навіяв Кідові піратський прапор. Кідові не бракувало поетичної уяви, коли він зробив так, щоб шлях до його скарбу вказувала ця зловісна емблема.

— Можливо, хоч я схильний думати, що в даному разі тверезий глузд заважив не менше, ніж поетична уява. Невелика річ, щоб її побачити з «чортового сідала», повинна була бути біла, а щодо білини ніщо не зрівняється з людським черепом: від негод він білішає.

— А цей ваш проречистий тон, оці розмахування жуком? Я був певний, що ви збожеволіли. І чом ви хотіли опустити з очниці черепа неодмінно жука, а не кулю?

— Та, щиро кажучи, мене трохи роздратували ваші натяки, що я, мовляв, з’їхав з глузду, тож я нишком поклав собі відплатити вам невеличкою містифікацією. Через це я й розмахував жуком, і через це ж таки надумав опустити його з дерева. На цей намір наштовхнуло мене якраз зауваження, що жук дуже важкий.

— Ага, розумію. Тепер лишається тільки ще одне з’ясувати. Оці скелети, що в ямі, звідки вони взялися?

— Про це я знаю не більше за вас. Звісна річ, Кідові — якщо це справді Кід заховав скарб, у чому я не маю сумніву, — Кідові хтось мусив допомагати у цій роботі. А коли основну частину роботи було виконано, він, мабуть, вирішив, що усунути зайвих свідків не завадить. Два-три удари кайлом, коли його помічники ще поралися в ямі, — і було вже по всьому. А проте — може, тих ударів знадобилося з десяток, хто знає?..

Переклад з англійської Ростислава Доценка