Зарубіжна література. 7 клас. Міляновська

Дружба і кохання

Олександр Пушкін (1799-1837)

Олександр Сергійович Пушкін — геніальний російський поет, що прожив коротке життя, але залишив по собі велику творчу спадщину. Він і нині залишається національним символом росіян, які називають його «сонцем російської поезії». Олександр Пушкін став першим російським митцем світового масштабу.

Народився майбутній геній у Москві. Незважаючи на малі статки, сім’я Пушкіних належала до вищого кола московського дворянства і була високоосвіченою.

Батько поета цікавився літературою, сам писав вірші. Творча атмосфера дому позитивно вплинула на хлопчика — в ньому рано прокинулася жага до читання. Олександр міг уночі пробратися в кабінет батька і там, вибравши собі книгу до вподоби, сидіти до ранку. Однак батьки не переймалися освітою хлопця, мало займалися його вихованням, а в їхніх стосунках із сином не було душевного тепла. Турбота про Сашка була повністю перекладена на плечі найнятих гувернерів.

У дванадцятирічному віці Пушкіна прийняли до щойно відкритого ліцею — елітного навчального закладу, заснованого російським імператором Олександром І. Ліцей був розташований поблизу Петербурга у містечку з назвою Царське Село. За шість років перебування в Царськосільському ліцеї майбутній поет здобув ґрунтовну освіту, а також відчув те, чого йому так не вистачало в батьківському домі, — щиру сердечність. Він швидко знайшов справжніх друзів, теплі взаємини з якими підтримував усе життя. Ліцеїсти фактично замінили йому сім’ю, з ними він ділився своїми найпотаємнішими думками, знаходив у них підтримку і повне взаєморозуміння.

Виступ О. Пушкіна на іспиті (картина художника Іллі Рєпіна «Ліцейський екзамен», 1911 рік)

А ще в ліцеї Олександр почав писати вірші російською мовою (перші його поетичні спроби були французькою). Це не було дивиною — віршував у ліцеї чи не кожен вихованець, однак дуже скоро Олександра було визнано «першим ліцейським поетом», а у 1814 році з’явилася перша публікація п’ятнадцятирічного Пушкіна у великому столичному журналі «Вісник Європи».

Остаточно поетичну долю молодого Пушкіна визначив іспит із російської літератури, що відбувся 1815 року. Як найкращому ліцейському поетові Олександру доручили написати вірш про Царське Село і прочитати на іспиті перед гостями. Пушкін блискуче впорався з непростим завданням — його вірш «Спогади у Царському Селі» викликав неймовірний захват у присутніх.

У 1817 році Пушкін закінчив ліцей і був призначений до Колегії (міністерства) іноземних справ. Служба чиновника його мало приваблювала, однак, на щастя, була формальною, вимагала небагато часу і дозволяла жити в Петербурзі — столиці імперії, де нуртувало бурхливе літературне життя. У цей час поетична творчість по-справжньому захопила Олександра, і він дуже швидко досяг свого першого поетичного тріумфу. Все подальше життя Олександр Пушкін присвятив літературній творчості й уславився як письменник, що значно випередив свій час.

Літературний коментар

Назва вірша «19 жовтня 1825 року» стосується дати заснування Царськосільського ліцею у 1811 році. Заклад мав готувати майбутніх державних діячів. Серед випускників ліцею і справді було чимало видатних особистостей. Хоча їхні долі склалися по-різному, випускники з радістю зустрічалися щороку у цей день.

19 жовтня 1825 року Пушкін не зміг бути на зустрічі. Поліція звинуватила поета у вільнодумстві, відтак його звільнили зі служби і зобов’язали безвиїзно два роки перебувати у засланні в глухому селі Михайлівське.

У вірші-посланні поет сумує за друзями, згадує тих, кого вже немає серед живих, і тих, хто зараз у далеких краях. Поет із вдячністю пише про трьох друзів, які провідували його у засланні і хоча б трішки розвіяли самотність. Цей вірш був надісланий друзям-ліцеїстам на свято, де його урочисто прочитали.

Ліцеїсти тоді ще не знали, що деякі з них за участь 14 грудня 1825 року у повстанні проти царя невдовзі опиняться або у засланні, або на пожиттєвій каторзі, або будуть страчені.

Ліцеїсти в Царськосільському парку (картина невідомого художника, 1830-ті роки)

19 ЖОВТНЯ 1825 РОКУ

Роняє ліс багряний свій убір,

Сріблить мороз поля зів’ялі й голі,

Прогляне день, неначе мимоволі,

І падає за край окружних гір.

Палай, камін, у келії дозвільній;

А ти, вино, негод осінніх друг,

Хоч би на мить у чаші цій похмільній

Дай забуття моїх гірких недуг.

Печалюсь я: до друга дальній світ,

З яким запив би довгу я розлуку,

Якому б міг сердечно стиснуть руку

І побажать веселих безліч літ...

Я п’ю один. На берегах Неви

Товариші мене сьогодні чують...

Але чи й там усі з вас бенкетують?

Кого іще не дочекались ви?

Хто зрадив ще чудову нашу звичку,

Кого забрав холодний світ од вас?

Іван Пущин (художник Ф. Берне, 1817 рік)

Хто не прийшов на братню перекличку?

Чий голос змовк? Хто передчасно згас?

Він не прийшов, кудрявий наш співець1,

Гітари вже не чути голосної,

Під міртами Італії ясної

Заснув навік, і дружній чийсь різець

Не вирізьбив на російській могилі

Там мовою вітчизни кілька слів,

Аби знайшов слова привіту милі

Син півночі, що в край чужий забрів.

Чи ти сидиш в кругу товаришів,

Чужих небес коханець нетерплячий?2

Чи знов ідеш на тропік ти гарячий

І вічний лід опівнічних морів?

Щаслива путь!.. З ліцейського порога

На корабель ти став без вороття,

І з того дня в морях твоя дорога,

О, хвиль та бур улюблене дитя! [...]

Міцний навік, о друзі, наш союз!

Він, як душа, одвічний, неподільний;

Незрушний він, прекрасний і свавільний,

У затишку родився дружніх муз,

І нас куди б не кидала година,

І щастя теж куди б не привело,

Незмінні ми: весь світ для нас чужина,

Вітчизна нам — лиш Царськеє Село! [...]

І нині тут, в забутій глушині,

В оселі хуг страшних і снігопаду,

Я радісну й солодку мав відраду:

Я трьох із вас, о друзі, в тишині

Тут обійняв. Поета дім опальний,

О, Пущин3 мій, ти перший навістив;

Олександр Горчаков (художник Ф. Берне, 1810-ті роки)

Ти звеселив вигнання день печальний,

В ліцея день його перетворив.

1 Микола Корсаков — композитор, помер у 1820 році у Флоренції.

2 Федір Матюшкін — став мореплавцем і ходив у навколосвітні подорожі.

3 Ця зустріч друзів виявилася останньою. Іван Пущин за участь у грудневому постанні і зазіханні на життя царя був засуджений до повішання, яке замінили на довічну каторгу.

Ти, Горчаков1, щасливець з перших днів,

Хвала тобі — холодний блиск фортуни

Не заглушив душі твоєї струни:

Все той же ти для нас, товаришів.

Нам різну путь судьба судила строга,

Ступивши в світ — ми швидко розійшлись,

Та ось звела нас польова дорога,

Зустрілись ми й по-братськи обнялись.

Коли спіткав мене фортуни гнів,

Для всіх чужий, бездомний, сиротою

Під бурею поник я головою

І ждав тебе, віщун пермеських дів.

І ти прийшов, син лінощів натхненний,

О, Дельвш2 мій, твій голос пробудив

Сердечний жар, що довго тлів священний,

І радо я судьбу благословив. [...]

Служіння муз не терпить суєти,

І мусить буть прекрасне величавим:

Та юнь зове нас усміхом лукавим,

І велич мрій нас кличе у світи...

Отямимось — і скорбними очами

Ми дивимось в минуле без надій.

Скажи, Вільгельм3, було ж таке і з нами,

По музі брат і друг коханий мій?

Пора, пора! Душевних наших мук

Не вартий світ; розвіємо оману!

Сховай життя у самоту туманну!

Я, друже, жду твоїх стискання рук.

Прийди, огнем розмов своїх одразу

Ти наладнай сердечні струни знов;

Згадаємо бурхливі дні Кавказу,

І Шиллера, і славу, і любов.

Антон Дельвіг (художник П. Яковлев, 1810-ті роки)

1 Олександр Горчаков пізніше стане видатним дипломатом, міністром іноземних справ.

2 Антон Дельвіг був у ліцеї визнаним поетом. Першим почав друкувати твори в журналах. За те, що відвідав Пушкіна у засланні в Михайлівському, був звільнений зі служби.

3 Вільгельм Кюхельбекер - поет, близький друг Пушкіна. В ліцеї любили покепкувати з його вміння потрапляти у недолугі ситуації. Після грудневого повстання був засуджений до смертної кари, зміненої на каторгу. Востаннє Пушкін бачив Кюхельбекера випадково дорогою до Петербурга: серед арештантів, у кайданах і в супроводі жандармів.

Пора й мені... Гуляйте в добрий час!

Відрадне я вже чую зустрічання;

В поетове повірте віщування:

Промчиться рік, і знову я між вас.

І прийде строк надій моїх завітних,

Промчиться рік, я буду знову ваш!

О, скільки сліз і вигуків привітних,

І піднятих угору скільки чаш!

...За вчителів, що честь і юність нашу

Леліяли, за мертвих і живих,

Здіймім до уст манливу повну чашу,

Забувши зло, за благо вип’єм їх.

Повніш, повніш! Поки зійде зоря,

Усі до дна, до краплі випивайте!

За кого ж це? О, друзі, відгадайте...

Ура, наш цар! Так! Вип’єм за царя.

Людина він! Владає ним хвилина,

Він раб чуток, раб сумнівів, страстей;

Простім йому неправеє гоніння:

Він взяв Париж, він заснував ліцей!

Гуляймо-бо, поки ще дальня путь!

Але наш круг із кожним днем рідіє;

Хто в гробі спить, хто дальній сиротіє;

Судьба зорить, ми в’янем; дні пливуть;

Старіємо, і тихше серце б’ється,

І нить життя кінчаємо снувать.

Кому ж із нас під старість доведеться

Самому день ліцею святкувать?

Нещасний друг! У нових поколіннях

Набридлий гість і зайвий і чужий,

Згадає нас в дні зустрічів незмінних,

Закривши зір схвильовано-сумний.

Хай стріне він, і радий, і печальний,

За чашею цей день після негод,

Як нині я, вигнанець ваш опальний,

Його провів без горя і турбот.

Вільгельм Кюхельбекер (гравюра І. Матюшина з невідомого оригіналу, 1880-ті роки)

Переклад із російської Степана Крижанівського

Історична енциклопедія

Олександр Пушкін, як Адам Міцкевич, за вільнолюбні вірші був зісланий царським розпорядженням на південь Російської імперії. У 1820 році поет вирушив в Україну. Він відвідав Чернігів, Ніжин, Прилуки, Кременчук, а в Катеринославі (нині Дніпропетровськ) вступив на службу дрібним чиновником. Щоправда, обіймав цю посаду він недовго: унаслідок застуди його відпустили на Кавказ лікуватися. Повертаючись із Кавказу, О. Пушкін на три місяці затримався у Криму. Враження від природи і культури Криму відобразилися у поемі «Бахчисарайський фонтан» та у віршах російського митця.

Пам’ятник О. Пушкіну в Києві (скульптор Олександр Ковальов, 1962 рік)

Незважаючи на те, що Олександрові Пушкіну як політично неблагонадійному було заборонено у засланні відвідувати великі міста, він усе ж таки наважився на приїзд до Києва, де надзвичайне враження справили на нього Києво-Печерська лавра та Софійський собор.

Пушкіна завжди цікавила історія, і минуле України також знайшло відображення в його творах, зокрема в баладі «Пісня про віщого Олега» та в поемі «Полтава».

У 1823 році молодого поета перевели на службу в Одесу, де, як стверджують його біографи, він пережив перше справжнє кохання. Зрештою, проживши 3 роки в Україні, у 1824 році Пушкін повертається до Росії, там йому дозволяють оселитися в селі Михайлівському, яке було родинним маєтком. Цікаво, що Олександр Пушкін у 1831 році одружився з правнучкою гетьмана Війська Запорозького Петра Дорошенка - Наталією Гончаровою. Поет навіть відвідував у Підмосков’ї могилу цього визначного українського політичного і військового діяча.

Великий вплив мав російський поет на формування творчості Миколи Гоголя, який уважав О. Пушкіна своїм наставником. Перекладали твори геніального російського митця Іван Франко, Максим Рильський, Микола Бажан, Микола Зеров, Наталя Забіла та багато інших українських поетів.

Пам’ятник О. Пушкіну в Одесі (скульптор Жозефіна Полонська, 1889 рік)