Зарубіжна література. 7 клас. Міляновська

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

Василь Биков (1924-2003)

Більшість своїх творів Василь Биков присвятив трагедії Другої світової війни. Народився майбутній письменник у сім’ї бідного білоруського селянина. Пізніше Биков писав, що не любить згадувати своє голодне дитинство. Хлопець багато читав і мріяв стати художником-скульптором. Закінчивши сільську восьмирічку, вступив до Вітебського художнього училища, однак через нестатки змушений був залишити навчання.

Молодість Василя Бикова була тісно пов’язана з Україною. Саме тут його застала Друга світова війна, розв’язана нацистською Німеччиною. Після закінчення Саратовського піхотного училища молодший лейтенант Биков захищав Кривий Ріг (Дніпропетровська область), Знам’янку і Олександрію (Кіровоградська область). Під час Кіровоградської військової операції, у січні 1944 року, Василь був важко поранений і навіть помилково потрапив до списку загиблих. У шпиталі молодий офіцер провів три місяці і вже влітку знову повернувся на фронт.

У 1947 році після демобілізації з лав Радянської армії Василь Биков оселився у старовинному білоруському місті Гродно, де працював у місцевій газеті. В цей час вишли з друку його перші художні твори. У 1960-ті роки Василь Биков став відомим письменником, він був удостоєний нагород та обіймав високі посади. Книги митця друкували великими накладами, за ними знімали художні фільми і навіть ставили балети.

Василь Володимирович належав до письменників фронтового покоління і чудово знав реалії війни. Він на собі відчув, що таке «дикі муки страху» перед смертю, перед полоном, перед бомбуванням і... перед начальством та каральними органами Радянської армії.

Головним героєм творів стала звичайна людина, яка потрапила у вир лихоліття. Письменник не ідеалізував своїх персонажів, не вдавався до парадної героїзації тих подій. Його цікавили неприкрашена правда про війну, гіркий досвід і моральні цінності людей, які пережили цю криваву трагедію. Саме тому деякі твори В. Бикова не пройшли цензуру і були опубліковані лише через багато років після написання.

У 1978 році Василь Биков переїхав до міста Мінськ — столиці Білорусі, де був обраний депутатом Верховної Ради республіки. Однак з початком розпаду Радянського Союзу письменник виявив активну громадянську позицію щодо незалежності Білорусі та її національного відродження (нацыянальнага адраджэньня). У 1988 році він стає одним із засновників громадського руху «Білоруський Народний фронт».

З 1990 до 1993 років Василь Володимирович Биков був президентом об’єднання білорусів світу «Бацькаушчына». Твори письменника перестали видавати, і він змушений був виїхати в еміграцію: спочатку до Фінляндії, потім до Німеччини та Чехії.

В. В. Биков неодноразово виступав із критикою існуючого ладу в Білорусі і, зокрема, політики Олександра Лукашенка - незмінного президента країни ще від 1994 року. Письменник засудив проведення референдуму про визнання російської мови державною, заборону національного прапора і символіки, відновлення радянської атрибутики. Він відкрито заявляв, що Олександр Лукашенко знищує національну культуру, а Білорусь у своєму розвитку повинна більше орієнтуватися на Захід, ніж на Росію.

Повернувся на батьківщину Биков уже важко хворим, за місяць до смерті, у 2003 році. Поховали відомого письменника і громадського діяча за греко-католицьким церковним обрядом, а труну його вкривав заборонений у країні національний білоруський біло-червоно-білий прапор.

У рідній Білорусі Василю Бикову влада, не зважаючи на вимоги громадськості, досі не встановила жодного пам’ятника, не назвала його іменем жодної вулиці і не проводить урочистостей на вшанування пам’яті митця. У 2014 році в день 90-річного ювілею Василя Бикова молоді білоруси в одному з дворів Мінська на стіні трансформаторної будки створили графіті-портрет всесвітньо відомого співвітчизника. Через кілька годин він був замальований працівниками комунальних служб...

Молодший лейтенант Василь Биков із бійцями свого підрозділу

АЛЬПІЙСЬКА БАЛАДА

(уривки)

Білорусові Івану Терешку, в’язню німецького концтабору в Австрії, вдалося втекти з полону. На заводі, де він працював разом з іншими полоненими, вибухнула бомба, яка знищила загорожу. Завод і містечко поблизу нього оточували Альпи, схили яких густо поросли лісом та чагарником, тому шанс урятуватися був. Іван побіг у бік лісу, панічно боячись переслідування, адже розумів, що німці відразу розпочнуть пошуки в’язнів-утікачів. На узліссі він відбився від двох табірних псів, які йшли його слідом. Згодом його наздогнала дівчина-в’язень, якій також удалося втекти. Вона виявилася італійкою, що ледь розмовляла російською мовою. Необхідність вибиратися не самому, а разом із кволою дівчиною не надто тішила Івана, але й залишити її саму він не зміг. Коли ж переслідувачі-охоронці відстали, напруження в душі трохи спало, й Іван почав згадувати, що ж трапилося цього шаленого дня.

4

Того дня зранку п’ятеро їх у напівзруйнованому нічним нальотом цеху викопували бомбу, що чомусь не вибухла.

Вони були гефтлінги1, точніше — флюгпункти. Надія вижити тут, у таборі смерті, майже покинула їх, і єдине, що їх ще хвилювало, — це бажання востаннє ризикнути вирватися на волю, чи, як казав найязикатіший із них — маленький чорнявий солдат на прізвисько Жук, — якщо вже залишати цей світ, то перед тим грюкнути дверима.

Дуже нелегка і небезпечна праця, однак, посувалася до кінця. Підважуючи бомбу ломами, вони, нарешті, видобули її з-під брухту й, притримуючи за покарлючений стабілізатор, обережно поклали на дно ями. Далі мало бути найризикованіше і найважливіше. Поки інші, затамувавши віддих, завмерли довкола, здоровило з великими ручиськами у смугастій, як і в усіх, куртці з кольоровими кружечками на грудях і спині, колишній чорноморський матрос Галадай накинув на запальник спеціальний ключ і наліг усім тілом. На його оголених до ліктів м’язистих руках надулися жили, на скронях набухли вени, і запальник трохи подався. Галадай ще разів два натужно повернув ключем, а потім сів навпочіпки й швидко почав викручувати запальник руками. Він, певна річ, був непридатний, бо дуже погнувся при падінні на землю і в такому стані не міг пригодитися бомбі в її страшному ділі. Бомбу минулої ночі скинули з американського «Б-29» чи з англійського «Ланкастера», котрі мало не дощенту рознесли це затиснуте в Альпах австрійське містечко. Проте і з бракованим запальником бомба була справна й усе ще таїла в собі п’ятсот кілограмів тротилової сили, на які і розраховували п’ятеро смертників. Як тільки отвір у бомбі відкрився, до Галадая нахилився Жук. Він дістав з-під поли куртки новенький на вигляд запальник, якого вони вчора дістали від пошкодженої, з відбитим стабілізатором бомби, і худими нервовими пальцями почав укручувати його на місце попереднього.

1 Ув’язнені (нім.).

Але хлопець квапився, не потрапляв у різьбу, залізо скреготіло, й Іван, щоб хтось не застукав їх, виглянув угору.

Поблизу, здається, все було тихо. Зверху над ними понависали покороблені балки, з безлічі пробоїн у даху падали на долівку скісні промені світла, було задушливо і курно. За рядом бетонних підпор, у підсвіченій сонцем куряві, чувся приглушений гомін, там, зрідка перегукуючись, ворушилися, снували десятки людей, котрі розбирали завали і руїни. Там же були й есесівці, які не дуже полюбляли дивитись, як знешкоджують бомби, і, звичайно, трималися на відстані.

Кадр із кінофільму «Альпійська балада» (режисер Борис Степанов, 1965 рік)

— Ну, сволота, тепер начувайтеся! — стиха, ледве стримуючи гнів, вимовив Жук. І Галадай, підводячись од бомби, буркнув:

— Помовч. Не кажи гоп, поки не перескочиш.

— Нічого, браточки, нічого, — витираючи спітнілого лоба, озвався з кутка Янушка, колишній колгоспний бригадир, а тепер одноокий гефтлінг, оздоблений мішенями за три спроби втекти на волю. За вдачею він був оптимістом, якщо тільки могли бути оптимістами полонені в таборах, і, незважаючи на скалічене око та відбиту селезінку, завжди всіх підбадьорював — і тоді, коли підмовляв людей утекти, і, тоді, коли в пошарпаній вівчарками одежі під конвоєм повертався до табору.

Так висловлювали вони своє ставлення до того, на що зважилися, крім хіба Сребнікова, який, за звичкою покашлюючи, стояв осторонь та ще Івана. Сребніков з самого початку сприйняв весь цей задум без захоплення, бо йому не принесла б радості і щаслива втеча — швидше, ніж табірний режим, Сребнікова добивав туберкульоз. А Іван Терешка був собі мовчуном і не полюбляв зайвий раз озиватися там, де й без того було все ясно.. Галадай тим часом обтер долоні об смугасті штани і глянув на людей — звичайно, він тут був заводієм.

— Хто ударить?

На мить усі знітилися, втупивши у долівку погляди, ніяково обмацуючи ними довгий корпус півтонної бомби з розгонистими подряпинами на зелених боках. Від цього, мабуть, найважливішого питання усім стало незручно. Замислився невеселий, з сивою щетиною на запалих щоках Янушка; завмерла нервова рішучість у зірких очах Жука; Сребніков навіть кашляти перестав, опустивши уздовж плаского, як дошка, тіла руки, і погляд його зробився тужливий-тужливий. Було очевидячки, що це питання, про яке всі думали, непокоїлись і мовчали з самого початку, з мукою вирішуючи його кожний для себе, викликало тепер в душі болючий, тривожний сум. Буйновиде Галадаєве обличчя виражало суворість і незламну рішучість.

— Охочих немає,— похмуро озвався він.— Тоді кинемо жеребок.

— Звичайно. Так краще,— стрепенувся й підступив ближче Жук.

— Що ж, кинемо,— погодився і Янушка. Стримано, але, здається, полегшено кашлянув Сребніков. Іван мовчки одним махом увігнав у землю кінець лома. Але Галадай, плеснувши себе по стегну, сказав:

— Кинеш тут... Ані сірника тобі, ані соломинки. — Він уважно роздивився і схопив у кутку важку, з довгим держаком кувалду.

— Так-от. Бери вище.

І, сівши навпочіпки, взявся обіруч за держално біля самої кувалди. Четверо інших теж зблизилися до нього, посхилялись головами. За Галадаєм ухопився рукою Жук, за ним зімкнулися вузлуваті Янушкові пальці, потім — долоня Сребнікова, за нею широка Іванова п’ятірня, потім знову Галадаєва, Жукова, Янушкова, і коли над плетивом рук залишився малесенький кінчик держака, за нього повільно взялася тремтлива пітна рука Сребнікова.

Усі полегшено зітхнули, підвелися й, постававши попід стінами, якусь мить намагалися не дивитись один на одного.

Галадай простягнув кувалду тому, хто повинен був з нею померти.

— Так що справедливо. Без обману,— як і перше грубувато, але з ледь помітним співчуттям озвався він.

Сребніков чомусь перестав кашляти, похитнувся, взяв держак кувалди, мовчки повернув його в руках, спробував переставити й поклав. Його сумні очі звелися на хлопців.

— Не розіб’ю я,— тихо вимовив він.— Не подужаю.

Усі знову принишкли. Галадай гнівно блиснув на смертника.

— Ти що?

— Не розіб’ю. Сили вже... нема,— сумно пояснив Сребніков і важко, надсадно закашлявся.

— Ну й ну! — сплюнув Жук. — Сукали-сукали мотузочку...

— Що ж... Звичайно, де там йому розбити... Знесилів, — ладен був погодитися з тим, що відбулось, Янушка.

В Івана всередині мовби перевернулося щось: хоч він і розумів, що Сребніков каже правду, але така несподіванка викликала в хлопцеві гнів. Якусь мить Іван уважно й презирливо спідлоба дивився на невдаху Сребнікова, щось вирішуючи в думці. Помирати, звісно, він не хотів, завжди прагнув жити, тричі пробував вирватися на волю (одного разу дійшов майже до Житомира). І разом з тим у житті, виявляється, бувають моменти, коли замало всієї, набутої роками витримки, щоб подолати якусь мить образливої ніяковості. І він рушив до Сребнікова.

— Дай сюди...

Сребніков здивовано блимнув сумними очима, слухняно розняв пальці на держаку. Іван переставив кувалду до себе і раптом скомандував сторожким голосом:

— Ну, чого поставали? Берімо. Нічого вичікувати!

Суворий Галадай, нервовий Жук, заклопотаний Янушка розгублено зиркнули на Івана і, пожвавішавши, наблизилися до бомби.

— Взяли! Жук, мотузку! Ломи давайте! —розпоряджався Іван і, шукаючи заздалегідь наготовлені палиці, виглянув з ями. Хлопці, мабуть, помітили, як він здригнувся, бо раптом завмерли поруч, а Іван, передчуваючи лихо, повільно вирівнявся на весь зріст і скам’янів.

Осторонь від ями в курному потоці скісного проміння стояв командофюрер Зандлер і пильно вдивлявся сюди, їхні погляди зустрілись, і Зандлер кивнув головою:

— Ком!

Іван нишком вилаявся, поставив під стіну кувалду і мерщій (затримуватися в таких випадках було небезпечно) виліз на розкидану довкола ями землю. Позаду занепокоєно притихли, затаїлися хлопці.

У запиленому, порожньому в цьому кінці цеху (боячись, що бомба вибухне, німці передусім повитягували звідси верстати) було парко, крізь побитий дах струменіло курне проміння сонця. А в другому зруйнованому кінці цієї велетенської, як ангар, будівлі, де розбирала завал команда жінок із сектора «С», снували, рухалися люди з ломаччям, ношами, по настилу з дощок котили навантажені брухтом тачки.

Зандлер стояв у проході, осторонь од великої смуги світла на бетонній долівці, й, позакладавши назад руки, чекав. Іван швиденько збіг з купи землі, дерев’яні колодки його лунко заляскали і стихли. Насупивши широкі русяві брови, він спинився за кілька кроків од Зандлера. Есесівець смикнув пальцями широкий козирок кашкета.

— Ві іст міт дер бомбе?1

— Скоро. Бальд, глейх2, — насуплено відповів Іван.

— Шнелер гінаустраген!3

Зандлер підозріливо глянув у бік ями, з якої стирчали голови хлопців, потім допитливо — на Івана. Той стояв по-солдатському виструнчившись, готовий до всього: мішені на куртці свідчили, що можна сподіватися будь-чого. Очима він впився у виголене, засмагле обличчя есесівця, який був, мабуть, ненабагато старший за нього, але сповнений усвідомлення своєї влади й арійської гідності. В той же час скісним настороженим поглядом хлопець стежив за кожним порухом загрозливих рук німця. Віддалік, на другій половині цеху, дві жінки у смугастій одежі поставили на долівку ноші й, напевне зацікавившись, перелякано чекали, що буде далі. Проте німець, ковзнувши поглядом по Івановій виструнченій постаті, яка зовні свідчила про готовність до дій, очевидно, зрозумів це по-своєму, бо не виказав підозри. Не маючи ніякого діла до цього флюгпункта, есесівець виставив до Івана щойно запорошений чобіт.

— Чісто! — переплутавши наголос, кивнув він на чобіт. Іван, звісно, збагнув, чого від нього хотіли, але на мить розгубився від несподіванки й завагався. Та Зандлер чекав з погрозливим спокоєм на обличчі з широкими щелепами, довго зволікати не випадало, і хлопець уклякнув біля його ніг. Це була відверта наруга, і в душі він ледве вгамував, ніби коліном притис, бурхливий, такий недоречний тут гнів.

Низько схилившись, Іван чистив чобіт натягнутими рукавами своєї смугастої куртки. Чоботи були нові, хромові, певно, ретельно наваксовані вранці, бо голівка першого скоро почала яскраво відбивати сон

1 Ну, як там бомба? (нім.).

2 Швидко (нім.).

3 Мерщій виносьте! (нім.).

це. Тим часом командофюрер, чиркнувши сірником, закурив, сховав у кишеню портсигар, і на Івана війнуло запахом сигарети — це до болю роздратувало йому нюх. Потім він, здається, струсив попіл — на стрижену голову хлопцеві посипались іскри, якась недотліла порошинка жагуче обпекла шию. Гнів опанував Іваном, і він ледве стримував себе: так кортіло скочити, вдарити, збити з ніг, розтоптати цього поганця. Але хлопець чистив, переборюючи себе, щоб якомога швидше спекатися німця. Той, одначе, не квапився, тримав виставлений чобіт доти, поки він не заблищав увесь від носка до коліна. Потім одставив ногу назад, щоб поставити другу.

Іван трохи розігнувся і в цю коротеньку мить перепочинку вперше зиркнув повз чобіт туди, де стояли, спостерігаючи їх, кілька жінок-гефтлінгів. Глянув якось безтямно, без усякої уваги, але раптом щось примусило його схаменутися. Тоді він подивився пильніше, намагаючись збагнути, в чому річ, і збагнув. Лише тепер відчув, що краще б згинути десь, аніж стріватися з таким нищівним презирством у таких великих очах. Чомусь Іван не встиг помітити нічого іншого — він навіть не зауважив, було то молоде чи, може, старе обличчя,— той погляд нестерпним докором запав йому в душу. Тим часом до його колін ступив другий запорошений чобіт з білою вапняною плямою на халяві. Іван не поспішав, тоді німець нетерпляче буркнув і носком тицьнув йому в груди. Щось із того, що дозволяло ще контролювати себе, зрушилося, пальці випустили рукави і в мертвій хватці вп’ялися нігтями в долоні. Відчайдушним ривком він звівся на ноги, підхоплений гнівною силою, від якої нестерпним тягарем налилися кулаки, й оскаженіло заїхав німцеві в щелепу. Це сталося так несподівано й блискавично, що Іван аж здивувався, побачивши, як майнуло перед ним біле, з великим кадиком підборіддя Зандлера, як злетів з голови кашкет, мигнув у повітрі блискучий чобіт, і есесівець глухо гепнув на бетонну долівку.

В Івановій голові блискавкою майнула думка, що все загинуло, та відчути прикрість від цього він не встиг — поруч клацнув затвор пістолета, і німець з несподіваною рвучкістю скочив на ноги. Це одразу вивело Івана з хвилинного остовпіння, і, щоб немарно померти, він ринувся головою на ворога.

Однак ударити він не встиг: раптовий громовий вибух одкинув його вбік, оглушив; земля задвигтіла, підскочила і рушила з-під ніг у чорну прірву безодні. За якусь мить Іван відчув себе долі, навколо ще щось падало, сипалося, чадно, зі смородом шкварчало, йому запекло спину, чомусь із запізненням поруч гепнула і на шматки розлетілася цеглина. Відчувши себе живим, Іван прудко крутнувся, оглянувся — поблизу на бетонній долівці у потоках куряви тіпалася, силкуючись кудись одповзти, постать ворога. Іван ухопив біля себе важкий кавалок бетону і, розмахнувшись, ударив німця по спині. Зандлер тріпнувся, зойкнув, мотнув у повітрі рукою. Це нагадало Іванові про пістолет. Він переліз через німця, вихопив з його знесилених пальців зброю і з шаленим стукотом у грудях кинувся в руду, клубчасту хмару куряви.

Дівчину-італійку, яка теж скористалася вибухом і втекла, звали Джулія. Вона мала нашивку політичного в’язня, що дуже здивувало Івана, бо дівчина виглядала випещеною, веселою і безтурботною жителькою Європи. Незважаючи на кволість супутниці, Іван вирішив іти через Альпи в Італію — у таборі багато говорили про партизанський рух у місті Трієст. Дорогою до альпійського перевалу в лісі втікачі зустріли австрійця-лісника, і Іван, погрожуючи пістолетом, забрав у нього шкіряну куртку й невеликий буханець хліба. Їжі було мало, тому їли невеликими шматочками, а тепла куртка могла знадобитися під час переходу через перевал. Що вище вони піднімалися, то ставало холодніше, і Джулія більше вибивалася із сил. Під час перепочинку Джулія сказала, що вона комуністка і захоплюється його величною батьківщиною — Радянським Союзом. Іван спробував пояснити дівчині, що не все добре в його країні, а потім подумав, що, мабуть, краще їй не чути про те складне й важке, що було часткою його життя. Навіщо потьмарювати її світлу віру в те, про що вона так мало знає.

12

Так думав Іван, піднімаючись крутою стежкою вгору, переконаний, що робить правильно. Справді, хто вона, ця випещена красуня з чужого, далекого світу, безглуздою долею війни закинута до фашистського концтабору,— хто вона, щоб їй повіряти свої болі, які свого часу відібрали стільки душевної сили в нього самого? Чи збагне її нехай собі й добра, чуйна дівоча душа його сувору правду, в котрій дай Бог розібратися самому? Хіба що поспівчуває, пожаліє, але співчуття йому не потрібне: за двадцять п’ять років життя хлопець звик обходитись без нього. Тому нехай краще для неї все буде добре, гладенько — як вона уявляє собі. Так міркував Іван, але від цієї мимовільної омани, в яку легко було ввести дівчину, йому зробилося трохи ніяково...

Поринувши в роздуми, хлопець чимчикував, не помічаючи часу. Джулія, певно, збагнувши, що зачепила болючу струну в його душі, теж розважливо примовкла, трохи відстала. Тим часом на безладно-величаве громаддя гір спав з піднебесся неспокійний вітряний вечір. Гори почали швидко темніти, вужчала й без того затиснута хмарами далечінь; зникло мерехтливе сріблясте сяйво далекого хребта, туманне марево зовсім поглинуло його. На тлі ледь освітленого неба велетенською двійнею чорніла ближча вершина з трохи меншою поруч. У сідловині, мабуть, був перевал, бо туди вела стежка.

Найбільш гнітюче з усієї доби діяв на Івана вечір. Ані вдень, ані вночі, ані вранці не було так самотньо, так незатишно-тривожно й сумно, як у час смеркання. З повною гостротою відчув це він у роки війни, та ще в полоні, на чужій землі,— де спізнав лихо, голод і холод. У такий час особливо сильно допікала самота, безпорадність, залежність від безжальної ворожої сили. Й ось зараз до болю схотілося миру, добра і рідної, близької душі поруч.

— Іван!.. — несподівано гукнула позаду Джулія, — Іван!

Як завжди, вона робила наголос на «і», це було незвично і зненацька аж лякало, ніби тут з’явився ще хтось, окрім них двох.

Іван затремтів і спинився. Нічого не кажучи, Джулія мовчки тупала між камінням, і він без слів збагнув, у чому річ. Одразу було видно, як вона втомилась. Іван теж відчував, що необхідно б відпочити, але в цій надхмарній височині було нестерпно холодно, шалено бурхав, шматував одежу вітер. Мерзли руки, ноги одубіли, аж заклякли від стужі. А холод усе дужчав, дужчав на ніч і вітер. Усією своєю жорстокою, сліпою силою природа накидалася на втікачів. Іван дуже квапився, добре усвідомлюючи, що тільки в русі порятунок, і якщо вони цієї ночі не здолають перевал, то завтра вже буде пізно.

— Іван, — мовила Джулія. — Очєн, очєн усталь...

Хлопець переступав з ноги на ногу, підошви боліли, пекли вогнем, та він не зважав на них, а стурбовано дивився на Джулію.

— Давай-но якось... Бачиш, сутеніє.

З-за вершини-двійні перекочувалася, осідаючи на схилах, густа, темна хмара. Небо вгорі потроху гасило свій блиск. Померехтіла і зникла в чорній безодні манісінька самотня зірка. Потьмарену місцевість — скелясте громаддя, схили, ущелини й долини — заволокло клубочистою каламуттю.

— Почему нєт пєрєваль? Где ест пєрєваль?

— Незабаром буде. Ось-ось, — підбадьорив дівчину Іван, сам не знаючи, скільки ще треба добиратися до тієї сідловини.

Вони знову рушили ледь помітною між камінням стежкою. Іван уже став побоюватися, щоб не загубити Джулії — це було б дуже прикро. І хлопець, вслухаючись крізь вітер до звичного стукоту її колодок, розміреним темпом ліз і ліз усе вище. На дуже крутих місцях він спинявся, чекав дівчину, подавав їй руку й витягав нагору, сам при цьому ледве вгамовуючи серце в грудях. А вітер несамовито рвав одежу, тугими поштовхами бив то в спину, то в груди, перехоплював подих, кружляв між камінням, раз у раз міняючи напрямок — не збагнути було, звідки він і дме.

Тим часом зовсім стемніло, громаддя скель злилося в суцільну непроглядну масу, небо в чорній безпросвітній тьмі зімкнулося з горами. Стало так темно, що Іван почав спотикатися, наступати на каміння, кілька разів боляче поранив ноги, і тоді вперше неспокій опанував його — де стежка? Він нагнувся, щоб краще роздивитись, обмацав якусь брилу поруч і зрозумів — стежка зникла, вони заблукали.

Тоді Іван спинився, одвернувсь од вітру й, зіщулившись, став чекати, поки наблизиться Джулія. Коли та, вкрай знесилена, дошкандибала до нього, він озвався: «Чекай тут», а сам рушив на пошуки стежки. Дівчина мовчки, навіть байдуже, сприйняла цю новину, одразу впала на землю й скоцюрбилася од вітру. Іван, тамуючи неспокій, одійшов далі, кинувся на всі боки, вглядаючись у землю й раз у раз обмацуючи її підошвами — стежки не було. Поступово в темряві почало щось мерехтіти, він простягнув руку й зрозумів: пішов сніг. Дрібненька обрідна крупа неслася з вітряної чорної безодні, підскакуючи на камінні, збиралася в ямках, щілинах, западинах. Іван постояв якусь мить, оглядаючись і напружено думаючи, що діяти. Сніг погустішав, і внизу трохи посвітліло від сірого ряботиння плям. Тоді хлопець помітив недалеко білувату звивисту стрічку стежки.

— Гей, Джуліє! — стиха покликав він.

Але дівчина не відгукнулася. Іванові стало прикро на душі, зачекавши трохи, він подумав: «Чи вона там, бува, не заснула? Оце послав Бог супутника! Бульварами б із такою походжати...»

Вітер, як і раніше, люто бурхав, снігова крупа мелькала, шурхочучи об каміння. Від стужі заходилися зашпорами ноги; руки Іван сховав у рукави. У пазусі крижаним холодом обпікав пістолет.

— Гей, Джуліє!

Вона знову не відповіла, і він, лайнувшись, неохоче, обережно ступаючи по мокрому холодному камінню, подався туди, де залишив її.

Джулія сиділа на брилі, зігнувшись у три погибелі, з коліньми закутавшись у шкірянку.

— Баста, Іван, — стиха промовила вона, не підводячи голови.

Іван помовчав.

— Як це баста? Ану, вставай!

— Нон уставай. Нєт уставай.

— Ти що — жартуєш? — Мовчання. — Ану, ходімо! Ще трішки й — перевал... - Мовчання. — Ну-бо, ти чуєш?

— Фініта1. Нон Джулія марш. Нон.

— Зрозумій, не можна тут залишатися. Замерзнемо. Бачиш, сніг.

Однак його слова на неї не впливали. Він бачив, як вона знесилилась, і відчував безпорадність своєї логіки. Але як іще примусити її йти? Подумавши трохи, Іван засунув руку в пазуху, витяг звідти решту буханця й обережно відламав шматочок м’якушки.

— На ось хліба. Поїж!

— Хляб?

Вона аж стрепенулася. Одразу підвела голову. Іван дав їй у руки шматочок, і Джулія, кілька разів одкусивши, з’їла його.

— Єщо хляб?

— Ні, більше не дам.

— Мальо хляб. Дай хляб, — як дитина, жалісно попрохала вона.

— На перевалі ще дам.

Дівчина раптом схилилась і завмерла у пітьмі.

— Нон переваль.

— Якого біса нон?! — зненацька вибухнув Іван, стоячи навпроти. — Ану, вставай. Ти що надумала? Замерзнути? Кому ти цим зробиш зле? Німцям? Чи ти хочеш їм догодити — вернутися в табір? Аякже, вони там давно на тебе чекають. Покажеш, куди Іван пішов! — кричав хлопець, аж захлинаючись. Джулія підвела трошки голову.

— Нон табір.

— Не підеш до табору? Куди ж тоді ти підеш?

Вона промовчала і знову зіщулилась у маленьку живу грудочку.

— Адже замерзнеш! Дивачка! Пропадеш до ранку, — трохи лагідніше сказав Іван. Але дівчина мовчала.

— Ану, вставай! — Іван сіпнув її за шкірянку і по-армійському суворо скомандував: — Встань!

Дівчина, почекавши, кволо підвелася, стукнула колодками й, похитуючись од поривчастого вітру, попленталася за ним; щоб не впасти, хапалася за каміння. Іван, спохмурнівши, повільно ішов до стежки. Він уже думав, що якось воно буде, що вона розійдеться, бо найгірше в такому стані — збитися з ритму, хоч на мить сісти — тоді потрібне он яке зусилля, аби підвестися. Вони наблизилися до стежки, і раптом сильний порив вітру стьобнув крупою в обличчя, вдарив у груди, обоє задихнулись, а Джулія впала.

Іван кинувся допомогти їй підвестися, узяв за руку, та вона не підвелась, а закашлялась, потім довго відсапувала і, нарешті сівши, тихо, але з твердою рішучістю вимовила:

1 Все, кінець (італ.).

— Джулія фініта. Аллєс1. Іван Трієсто. Джулія нон Трієсто.

— Ні в якому разі.

Він одійшов трохи осторонь і теж примостився на виступі скелі.

— А ще казала: комуністка, — докорив їй хлопець. — Панікер ти.

— Джулія нон панікіор,— розгнівалася дівчина.— Джулія партіджано.

Кадр з кінофільму «Альпійська балада» (режисер Борис Степанов, 1965 рік)

Іван, вловивши образу в її голосі, вирішив скористатися з цього. «Може, це розворушить її», — подумав він.

— Панікерка, а то ж хто ти?

— Джулія нон панікіор. Сіли мальо.

— А ти над силу, — підбадьорюючи, мовив Іван. Джулія мовчала. — То що, рушили? - Мовчання. — Ну, якого дідька мовчиш? — тремтячи від холоду, втрачав уже терпіння хлопець. — Адже замерзнеш, дурепо. Варто було тікати, стільки лізти під самісіньке небо!

Вона мовчала.

— Для чого тоді хлопці підірвали себе? Тією бомбою! Щоб хоч хтось урятувався. А ти вже й скисла.

Він схопився, відчувши, що наскрізь промерз на цьому вітрі, заходив стежиною — на сірій посипці відбився тьмяний слід його босих ніг. Іще добре, що не було морозу, але під ранок, мабуть, підмерзне, тоді вони тут пропадуть. Іван рішуче спинився біля Джулії.

— Ти підеш?

— Нон, Іван.

1 Усе (нім.).

— Як хочеш. Пропадай, — навмисне байдуже мовив він і похмуро звернувся: — Скидай «клумпес».

Дівчина мляво заворушилася, вийняла з колодок ноги й від холоду поставила їх одну на одну. Він одразу всунув свої задубілі ноги в це незавидне взуття, в якому ще зберігалось її тепло.

— Скидай і шкірянку.

Вона слухняно зняла і шкірянку. Хлопець хутко натягнув її на свої заширокі плечі, застебнувсь. Одразу стало тепліше. Роблячи це, Іван відчував, що між ними назавжди щось рушиться, що так не можна поводитися з жінкою, але його опанував гнів на неї. Здавалося, що вона чимось ввела в оману його, затялась, і хлопцеві мимоволі кортіло покарати її. Лаючись у думці, він, однак, вважав себе трохи винним. Хлопець намагався заглушити ніяковість гнівом. Проте Джулія в чомусь мала рацію, а він у чомусь був несправедливий. Іван це відчув, і гнів його стихав. Він ступив два кроки стежкою і обернувся до неї.

— Що ж, бувай!

— Чао! — скоцюбившись на камені, тихо й зовсім байдуже мовила вона. Це слово одразу нагадало йому їхню вчорашню зустріч, і той радісний блиск у її променистих очах, що так здивував його, і її відчайдушну сміливість під носом у німців, і сповнені закоханості та якоїсь багатозначності погляди в дорозі, — і хлопцеві стало зовсім прикро. Це не був ані жаль, ані співчуття — так щось пригнічувало його сумління, хоч він і не міг чимось докорити собі, бо нічим не був зобов’язаний їй. «Ні, ні, — сказав Іван собі, тамуючи ту пригніченість. — Отак краще». Одному зручніше, це він знав із самого початку. Йому не треба було зв’язуватися з нею. Тепер у нього колодки на ногах, на плечах шкірянка, хліба трохи — одному цього вистачить надовше. Сам він стерпить усе, перейде хребет, не може бути, щоб не перейшов, якби навіть довелося лізти по пояс у снігу, йому треба в Трієст, до партизанів. І навіщо було зв’язуватися з цим дівчиськом? Хто воно йому?

Хлопець чимдуж вихопився на кручу, ніби тікаючи від думок про неї, однак не мав сили подолати прикрого відчуття. Щось приховане в душі жило іншою логікою, ноги незабаром сповільнили ходу, Іван оглянувся раз, удруге — дівчина ледь помітною плямою чорніла на схилі, і її покірна безпорадність перед неминучою загибеллю раптом зруйнувала, дощенту знищила його недавній намір. Іван, сам того не бажаючи, повернувсь і, заляскавши по стежці колодками, побіг униз. Джулія, зачувши його поблизу, здригнулась і боязко підвела голову.

— Іван?

— Я.

Дівчина, певно, щось запідозрила, бо насторожилася.

— Почему?..

Хлопець, не відповівши, скинув шкірянку.

— На. Вдягайся.

Не підводячись із місця, Джулія квапливо закуталась в шкірянку; Іван, допомагаючи, придержував рукави і, коли вона закінчила вдягатись, потягнув дівчину за лікоть.

— Іди-но сюди.

Іван одним ривком вхопив упоперек її тремтливе й тоненьке тіло й завдав собі на плече. Вона рвонулася, затріпотіла в його руках, а він, незважаючи на це, закинув її собі на спину і затис під коліньми руками. Джулія раптом перестала вириватися, затихла, щоб не впасти, мерщій обвила його за шию, і він відчув на своїй щоці тепле її дихання і гарячу краплю, яка лоскочучи покотилася по шиї йому за комір.

— Ну, гаразд. Гаразд... Якось воно буде...

Дівчина принишкла, припала до його широкої спини й захлинулась. Іван і сам захлинувся, але не од вітру, а від чогось досі незвіданого, могутньо-лагідного, великого й на диво безпорадного. Недавнє бажання покинути її тепер аж злякало його, і хлопець, важко загупавши колодками, рушив угору.

Іван із Джулією на плечах пройшов перевал і на ранок спустився в долину. Вдячність Джулії за те, що він не покинув її помирати, зблизила молодих людей, вони розговорилися, й Іван дізнався, що Джулія разом зі своїм хлопцем Маріо була в партизанському загоні. Під час одного бою Маріо загинув, а Джулія потрапила в полон. Після недовгого перепочинку вони рушили далі.

17

Вони спустилися схилом од верхньої межі луки до її середини. Тут маки стали рідіти, поступатися місцем іншим квіткам. Майже скрізь синіли галявини буйних духмяних незабудок, гойдалися на вітрі дзвіночки, від міцних пахощів жовтої азалії наморочилось у голові. Де-не-де в гущавині квіток траплялися гравієві лисини, витикалися з трави сірі брили, коло них завжди багато було гострої щебінки, яка боляче колола підошви. Іван став обережніше ступати, приглядаючись до долу. Раптом перед ним у траві блиснула малиново-вогниста крапелька. Він схилився. Між зубчастими листочками червоніло кілька налитих соком великих суничок. Тільки-но хлопець зірвав їх, як перед очима ще замерехтіли червоні зірочки. Тоді він поклав шкірянку й сів. Джулія теж, радісно скрикнувши, кинулася збирати.

Суниць було сила-силенна — буйних, соковитих, майже скрізь стиглих. Хлопець і дівчина збирали їх і їли, їли жадібно, жменями, забувши про час і обережність. Минула, певно, не одна година, сонце перекотилося на другий бік неба й прямо освітлювало долину з перелісками й порізаний кривими ущелинами Ведмежий хребет.

Обливаючись потом, Іван усе повзав у траві, коли почув ззаду кроки Джулії. Хлопець озирнувся і, витираючи спітніле чоло, сів. Приховуючи в променистих очах лагідну усмішку, дівчина підбігла до нього, стала навколішки і розгорнула полу своєї куртки. На густо поцяткованому суничним соком ріжку червоніла розсипчаста купка ягід.

— Бітте, русо Іван, — манірно пригостила вона.

— Та навіщо? Я вже наївся!

— Нон, нон аївся! Ессен!

Вона сипнула в жменю суничок і майже силоміць примусила його з’їсти. Потім з’їла трохи сама і знову піднесла жменю йому до рота. Суниці з її рук мали чомусь зовсім інший смак, аніж збирані ним. Іван губами вибрав зі жмені сунички, проковтнув, а потім жартома полоскотав зубами її теплу духмяну долоню. Джулія пустотливо посварилася пальцем:

— Нон, нон!

Отак вони доїли всі ягоди, і хлопець, узявши шкірянку, спитав:

— Гайда?

— Гайда! — хвацько погодилася вона.

Задоволені й ніби зріднені між собою, вони знову рушили вниз. Джулія довірливо поклала йому руку на плече.

— Суниці — то добре, — озвався він, порушуючи приємну, але чомусь трохи незручну мовчанку: — Я до війни не одне літо ними харчувався.

— О, русо віджітаріані? — здивувалася дівчина. — Джулія нон віджітаріані. Джулія любіт біфштекс, спагетті, омлет.

— Іще макарони, — додав Іван, і вони обоє засміялися.

— Сі, сі, макароні, — підтвердила вона і задерикувато додала: — А русо суніці!

— Іноді бувало... Що ж вдієш... Коли не вродить — виголодаєшся, — невесело погодився Іван. Джулія здивовано глянула на нього.

— Почему гольодаєшся? Русланд как гольодовать? Русланд само богато. Правда?

— Правда. Все правда.

— Почему гольод? Говорі! — наполягала вона, певно схвилювавшись його словами.

Іван ішов мовчки травою і вагався, чи варто казати їй про це. Але він уже повірив у душевну приязнь дівчини, горнувся до неї сам, і в ньому прокинулося давно забуте бажання щиро поговорити.

— У тридцять третьому, приміром, голодували, бо посуха.

— Вас посуха?

— Що таке посуха?..— він схилився і скубнув жмуток трави. — Коли сонце спалить усе. Погорить і трава. З голоду й батько помер.

Джулія з подиву аж спинилася, обличчя її враз спохмурніло й стало суворим, допитливо-недовірливим поглядом вона подивилася на Івана, але нічого не сказала, тільки зняла руку з його плеча й замкнулася в собі. Він, засмучений невеселими спогадами, тихо йшов далі.

Атож, були важкі роки і в його місцевості. Рятувала, звичайно, картопля, але і її не завжди вистачало до нової, й тоді на селянських столах з’являлася трава. Зі щавлю та кропиви варили бовтанку, додавши жменю борошна, пекли трав’яники, гіркуватий смак їх запам’ятався Іванові на все життя.

В тридцять третьому, коли особливо припекло, Іванів батько покинув усе й подався на Вкраїну шукати заробітку та хліба. Мати вже ходила опухла, а малеча ледве рухалась — іще добре, що була корова та молода картопля. Під осінь повернувся батько. І раніше не хтозна-якого здоров’я, він тепер зовсім занедужав: як ліг, так і не встав. На Різдво поховали. Лишилося четверо малих. Іван, найстарший, мусив годувати, виховувати. Ох, як нелегко це далося! Все це було болісною правдою його життя. Тільки як про це розповісти?

Хлопець ішов мовчки, дивлячись униз, де мелькали в траві її сірі колодки та повільно ворушилися, маяли поруч дві короткі тіні. Джулія почала чогось відставати, колодки застукотіли позаду. Іван відчув якусь зміну в її настрої, але не озирнувся.

— І Сібір біль? Пльохой кольхоз біль? — з явним викликом у похололих очах озвалася дівчина. Іван спинився й пильно глянув на неї.

— Хто тобі сказав?

— Одін пльохой русо сказаль. Ті хочеш сказаль. Я зналь!..

— Я?

— Ті! Говорі!

— Нічого я не хочу. Що я тобі скажу?

— Ну, говорі: Джулія нон правда! Джулія ошібка.

Лице в неї зробилося сердите, в очах спалахували іскорки, недавня приязнь її до нього зникла, і хлопець намагався збагнути причину такої переміни, як і сенс її не дуже приємних запитань.

— Ну, говорі! Говорі!

Мабуть, і справді вона щось уже чула, може, в таборі, а може, ще в Римі. Але він не хотів розповідати, він жалкував, що згадав про голод.

— Біль нєсправьєдлівост? — уперто допитувалася дівчина.

— Яка несправедливість? Про що ти кажеш?

— Невіні люді Сібір гналь?

— У Сибір?

Іван допитливо глянув у її колючі очі й зрозумів, що треба або розповісти правду, або вигадати якусь особливу брехню. Та брехати він не вмів і, щоб покласти край цьому непорозумінню між ними, непривітно мовив:

— Коли розкуркулювали — гнали.

Джулія болісно прикусила губи.

— Нон правда! — раптом вигукнула вона й ніби вдарила його поглядом — стільки в очах її було страждання, кривди й ворожості.

— Нон правда! Нон! Іван — пльохой русо!

Вона зненацька голосно схлипнула, затулила долонями обличчя. В Івана аж серце здригнулося, він кинувсь був до дівчини, але вона спинила його категоричним розгніваним «нон!» і побігла схилом. Іван стояв, не знаючи, що діяти, й тільки розгублено дивився їй услід. Його думки раптом сплуталися, хлопець відчув, що сталася прикрість, але як її загладити, не міг збагнути.

Джулія добігла до голого пагорка, вискочила на нього і, скорчившись, підігнула коліна. На Івана вона й не глянула.

— Ось тобі й маєш! «Пльохой русо!» — збентежено промовив до себе Іван і, зітхнувши, переступив з ноги на ногу. Здалось йому, що справді накоїв дурниць, безглуздо поламав з такими труднощами налагоджену і необхідну вже йому людську прихильність. Від усвідомлення цього все у хлопцеві занило, враз потьмарилась недавня тиха радість, і душу оповила невимовна самотність.

Атож, звісно, вона щось уже чула з того, що діялось у його країні в довоєнні роки, може, зовсім і не так, як воно було насправді. Тільки ж як розтлумачити їй, щоб усе зрозуміла? Хлопець ніколи в житті не вів ніякої розмови про ті страшні роки навіть зі своєю людиною, не те, що з іноземцем. Так було краще. Крім того, свої не гірше за нього знали все, такі новини нікого не могли здивувати. Правда, в полоні інколи бувало, що хлопці заводили розмови про минуле, та перед людьми з інших країн лиш вихвалялися красою природи, вигодами свого добробуту, мудрістю вождя. Це було зрозуміло: кому не кортить мати кращий вигляд, аніж є насправді, у кого не вболіває душа за своє, рідне? Але Іван при таких розмовах завжди мовчав: хвалитися він не вмів, а копирсатися в тому тяжкому, що відбувалося колись у країні, не хотів, сам іще багато чого не розуміючи.

Перекидаючи з плеча на плече шкірянку, хлопець тупцяв у траві, потилицю і плечі нестерпно пекло сонце, а він, скільки не думав, не міг збагнути, що між ними сталось і в чому його провина. Звичайно, про голод краще б промовчати, а з приводу недобрих її здогадів, то, мабуть, треба було переконати дівчину в справедливості нашого життя. Хоч і дуже складно розтлумачити їй, яка боротьба точилася в ту пору на його землі, однак, певно, треба було спробувати. Надто вже прикро втрачати її довіру й повагу до нього. Може, не гріх було б десь і збрехати, тільки... Тільки ж іще невиразно відчував Іван, що річ тут не в ньому, — за його спиною стояло щось дуже велике, перед яким усіляке крутійство мало жалюгідний вигляд.

І ось тепер чекай хтозна-чого... Тепер можна було уявити, як би сприйняла Джулія і його щиру правду — чи могла вона збагнути всю складність того, що колись йому завдавало стільки страждання?

Та нехай! Невже він, з усією вірою та щирістю проживши свої роки, може втратити щось в очах цієї людини з Заходу тільки тому, що сьорбнув у тяжкі часи свого життя чимало горя? Невже гарна, загорнута на західний зразок у целофан облуда дорожча за гірку правду? Ні! Якщо в цієї дівчини чуле серце, то вона зрозуміє його і як слід поставиться до нього самого та до його вартого поваги народу. Це Іван усвідомив ясно. Йому стало легше, спокійніше — ніби щось уже було вирішено і залишалося тільки чекати висновків.

Розмова з Джулією засмутила Івана, але дівчина повернулася і сказала, що Іван краще за неї знає, що відбувається в його в країні. Вона намагалася зрозуміти, як своя ж влада виселяла людей у Сибір, і все одно сумнівалася в Іванових словах. Переходячи крізь струмок, Джулія помітила, що з ноги Івана сочить кров, вона кинулася перев’язувати рану. Це був глибокий поріз від кігтя, наслідок сутички із собаками після втечі з табору. Зворушливі клопоти Джулії розчулили Івана.

21

Пробудився Іван зненацька, злякавшись думки, що заснув і дав зникнути зі свого життя чомусь надзвичайно великому й радісному.

Підвівши голову, він усе разом оглянув й усміхнувся від того, що даремно злякався — нічого не зникло, не пропало, навіть не приснилось, як здалося спочатку. Вперше за багато років дійсність була щасливішою, ніж найрадісніший сон.

Джулія лежала ницьма, поклавши голову на простягнену в траві руку, і спала. Її дихання, однак, не було рівним, як у сплячих людей, — іноді вона завмирала, ніби прислухалася до чогось, затамовувала віддих і стримано радісно зітхала. Трохи розтулені губи її раз у раз ворушилися. Хлопець подумав, що вона шепоче, але слів не було, губи, мабуть, тільки відбивали її таємні сновидіння і, як щоки й повіки, здригались. Але всі ці навіяні сном переживання були лагідні й тихі, — певно, снилося їй щось щасливе, і на губах час від часу зринала тиха, добра усмішка.

Іван повернувся на бік і сів. Мабуть, вони довго проспали, бо сонце вже спустилося з небосхилу й закотилось за почорнілий горб вершини-двійні. Без сонячного світла лука, така урочисто-сяюча вдень, мала дуже непривітний, якийсь незатишний вигляд. Далечінь оповило густим туманом,— хоч хмар не було, похмура імла потьмарила далекі хребти гір, ущерть поглинула долину.

Ведмежий хребет утратив усе своє лісове підніжжя і, ще яскраво сяючи сріблом верховин, мовби підталий, плавав у сірому туманному морі. Це було останнє прощальне світло надзвичайного і несподіваного, як винагорода, сьогоднішнього Іванового дня. На побляклому небосхилі вдалині вже спалахнула й тихо мерехтіла самотня зірка.

Хлопець знову повернувся до Джулії, — треба було вставати і йти, але вона спала так солодко, так безпорадно-знесилено, що він не наважився порушити цей, такий потрібний для неї сон. Іван почав жадібно вдивлятися в її жваве і вві сні обличчя, буцім уперше бачив його. Тепер, після всього, що між ними сталося, кожна її усміхнена рисочка, кожний рух набували поглибленого значення. Хотілося дивитись отак і дивитись, пізнавати чуттям принадну таємницю людської душі. Всупереч усьому він одкрив у ній несподіване — непримхливе й радісне — і мало не захлинувся у своєму першому сп’янінні. Тепер, правда, сп’яніння трохи погамувалося, зате відчуття щастя збільшилось, і недовірливий голос змовк назавжди. Взагалі він був справжній дурень, що так довго не йняв віри цій чистій і, певно, найбезкорисливішій у світі істоті. Збагнувши це, Іван, не рухаючись, як на чарівну таємницю природи, дивився й дивився на неї — маленьке людське диво, так пізно й радісно відкрите ним у житті, і не відчував у собі ані погорди до неї, ані прикрості; було щось тихе, добре, тепле — воно по вінця сповнювало його ніжністю.

Одначе треба було йти далі. «Не час отут вилежуватися, ніжитись, а треба розбудити її», — подумав Іван, а сам ліг поруч, пригорнувся до самого боку — обережно, щоб не потривожити її сну. Сповнений ніжністю до дівчини, він одхилив од її голови навислі стеблини маків, одігнав біленького пурхотливого метелика, який усе намірявся сісти на її волосся. «Нехай іще трошки... — думав Іван. — Іще — і треба йти... Йти вниз, у долину...»

Над затуманеним громаддям гір у спокійному вечірньому небі тихо догоряв широкий Ведмежий хребет. На крутих його схилах чимраз вище здіймалися сірі сутінки ночі й усе мінилося в рожевому блиску на шпилях-верхах. Незабаром вони й зовсім погасли. Хребет одразу зіщулився й присів, імлистим серпанком укрилися гори, і на щойно світлому небі виглянули перші зірки. Іван, однак, уже не побачив їх — він заснув з твердим наміром: треба вставати.

Розбудила його Джулія. Мабуть, од холоду вона заворушилася, тісніше пригортаючись до Іванового боку. Ще сонний, він одразу відчув її й опам’ятався. Вона обвила його рукою і палко-палко зашепотіла у вухо ніжні слова — незнайомі, чужі, але любі йому слова. Хлопець пригорнув її і губами зустрів її губи...

— Джуліє, — покликав Іван, усе пригортаючи дівчину до себе.

Вона покірно озвалася — нищечком, ніжно і віддано:

— Іваніо!

— Ти не боїшся мене?

— Нон, Іваніо.

— Що обманю, покину тебе.

— Нон, аміка. Іван нон обман. Іван — русо. Кароші, мілі русо!

Квапливо, з несподіваною для її тонесеньких рук силою вона притисла його до себе і радісно, тихенько засміялася.

— Іван — маріто1. Нон Маріо. Русо Іван — маріто.

Хлопець, задоволений, навіть з прихованою гордістю в душі, спитав:

— А ти рада? Не пожалкуєш, що Іван — маріто? — Вона широко розплющила затінені його нахиленою головою очі — зірки в її зіницях стрепенулись і застрибали.

— Іван — кароші, кароші маріто. Мі будіт малєнькі-малєнькі філійо... Как єто по-рускі, скажі?

— Дитина?

— Нон дітіна! Как єто маленькі русо?

— А, син, — трошки здивовано підказав Іван.

— Так, сін. Єто карашо. Такой малєнькі-малєнькі, кароші сін. Он будєт Іван, да?

— Іван? Що ж, можна й Іван, — погодився він, глянув поверх неї в чорну далечінь хребта й зітхнув. І Джулія притихла, думаючи про щось своє. Обоє на мить змовкли, кожний поринувши в світ своїх думок. А довкола тихо лежали гори, тихо мерехтіли обрідні зорі, чорною непроглядною наміткою вкрилася макова лука. Було тихо-тихо, тільки шумів і вирував потік, але він не порушував спокою, тому Іванові здалося, що в цілому світі їх тільки троє — потік і вони. В останніх її словах зазвучало якесь занепокоєння, воно зігнало з Іванового обличчя усмішку. Втративши жартівливу легкість, він наткнувся на щось важке й серйозне в собі і, мабуть, уперше побачив іще одне ускладнення у їхніх взаєминах. А Джулія, навпаки, надумавши щось, раптом опам’яталася з радощів і знову стисла його в обіймах.

1 Чоловік (італ.).

— Іваніо, а гдє будєт жіт? Рома? — Вона трошки подумала.— Нон Рома. Трієсто?..

— Навіщо передчасно загадувати, — мовив він.

— О, — раптом тихо скрикнула вона. — Джулія знат. Мі будет жіт Росія. Білорусь. Село Терешкі, блізко-блізко два озера... Правда?

— Може бути... Що ж...

Умить вона щось пригадала і насторожилась.

— Терешкі кольхоз?

— Колгосп, Джуліє. Хіба що?

— Іваніо, пльохо кольхоз?

— Нічого. Колись же покращає. Не вік йому й... поганим бути.

Великою п’ятірнею він скуйовдив її шорстке густе волосся, Джулія випручала голову й, відхилившись, пригладила її.

— Вольос будет болшой. Джулія растьот болшой кароші вольос. Болшой вольос красіво, да?

— Звичайно, — погодився він. — Гарно. - Вона помовчала якусь мить і потім, вертаючись у думках до попереднього, сказала:

— Іван будет лавораре1 ферма, плантація. Джулія будет... Как єто?.. Віртін2 вілла. Мі дєлат мнього, мнього макі. Как єтот люг!

— Авжеж, авжеж, — замислено погоджувався Іван. Закололо перев’язане коліно, певно, треба було перебинтувати, але не хотілось турбувати дівчину. Він тільки випростав і вільніше поклав ногу в траві, задумано слухаючи, як вона гомоніла поруч, — щиро, любо, з великою ніжністю і мрією.

— Мі будет мнього-мнього фортуна3... Я очєн хочу фортуна. Должен біт чельовек фортуна. Правда, Іваніо?

— Звичайно, так....

1 Працювати (італ.).

2 Господиня (нім.).

3 Щастя (італ.).

Очевидно, переборюючи сон, вона говорила тихше й тихше, голос її робився чимраз слабшим, і незабаром дівчина змовкла. Іван легенько погладив її й подумав, що треба дати їй відпочити, виспатись, однаково небагато лишилося цієї ночі — першої ночі їхнього щастя. А завтра йти. І хтозна, що приготувало їм оте завтра?..

Хлопець довго вдивлявся в небо — сам на сам з Усесвітом, з сотнями зірок, великих і дрібних, з кривою дорогою Чумацького Шляху через усе небо, і якась невиразна тривога почала витісняти з душі відчуття щастя.

Німці таки наздогнали втікачів. Іван та Джулія, сподіваючись відірватися від переслідувачів, кинулися знову в гори. Хвора Іванова нога набрякла і заважала швидко йти. Добре не знаючи місцевості, вони несподівано для себе вийшли до величезного урвища, а шлях назад відрізали німці.

24

Джулія заламувала руки, розпачливо дивилася на дикі ущелини і кидала бистрі погляди на тих, що сторожили їх.

— Іваніо! Гдє єст Бог? Гдє єст Мадонна? Гдє єст справьєдлівост? Почему нон кара фашізм? — вона простягала у відчаї тонкі руки.

— Є справедливість! — отямившись з горя, вигукнув Іван. — Буде кара! Буде.

— Гдє єст кара? Гдє? Енгліш! Амєрікано? Совєтуніон?

— Атож! Радянський Союз! Він їм не подарує цього! Він поламає хребет цій наволочі!

— Да? Правда? Совєтуніон сілно? Правда?

— Та звичайно.

Джулія з раптовою надією в очах метнулася до нього.

Он карашо? Справьєдліво? Благородно? Іваніо вчера говорі неправду, да? Шутіль, да?

Хлопець знітився, мовби від удару, збагнувши сенс тих слів, що вирвалися з наповненої тугою душі, якусь мить напружено згадував і потім, у новому світлі, зовсім іншому, ніж досі, побачив її, і себе, і далеку свою Батьківщину, і те, чим ота Батьківщина була для нього все життя й чим могла бути.

Кадр із кінофільму «Альпійська балада» (режисер Борис Степанов, 1965 рік)

— Так! — рішуче відповів він. — Я жартував. Я брехав. Усе те неправда. Моя Батьківщина — чудова. Добра. Справедлива. Кращої за неї немає. І люди, й земля! А що буде потім! Після війни! Коли повісять Гітлера. Ти побачиш...

У нестямному шаленстві хлопець рвонув на камінні жорсткі нарости моху, в його душі завирувала хвиля глибокого, до болю нестерпно тужливого почуття до своєї далекої країни, підступила до горла, стисла. Більше нічого він не зміг сказати, бо відчув, що от-от заплаче, чого з ним ніколи не траплялося. Джулія, певно, помітила це і лагідно приторкнулася до його коліна.

— Зачем так шутіль? Пльохо шутіль...

— Даруй.

— Я знат, — мало не крізь сльози невесело всміхнулася вона. — Я знат. Я нон хотєль вєріт тєбє. Я думаль: немножко ти говоріль неправда... Я нон ошібалься...

Кілька хвилин утікачі лежали за камінним виступом і слухали, як над міжгір’ям весняним громом розсипалися черги. Кулі, однак, рідко долітали сюди: німці, певно, більше лякали. Згодом автомати змовкли, покотилась і ще не встигла завмерти луна, як звідкись понад лукою рознеслись інші, дуже знайомі звуки. Підвівши голову, Джулія хотіла щось сказати, але Іван жестом спинив її — і вони обоє стали дослухатися, напруженими поглядами вп’явшись одне в одного. Хлопець люто вилаявся: за сідловиною валували собаки.

І раптом щось невимовне сталося з Іваном, — давно прихований гнів зненацька вибухнув у ньому. Він підхопився, важко виліз на камінь і, широко розставивши хворі ноги, нагнувсь — розлючений, страшний, байдужий до небезпеки.

— Звірі! — гукнув він до німців. — Шакали! Самі боїтеся — помічників приводите! Ну-бо, ведіть! Спускайте! А дідька лисого! Ось! Не візьмете ви нас! Ось! Зрозуміли?

Звичайно, вони легко могли б застрелити його, але не стріляли — притихли, намагаючись збагнути раптовий бунт цього флюгпункта, і навряд чи збагнули. А Івана, мабуть, від нервового збудження пройняло холодом, його тіло мерзлякувато пересмикнулося, здається, починалася лихоманка. Викричавшись, він мимохіть озирнувся навкруги, — небо трохи прояснилось, у хмарній високості з’явилися блискучі, мерехтливі од вранішнього сонця блакитні прогалини. Здавалося, ось-ось вирине з-поміж хмар Ведмежий хребет, до якого вони так і не дійшли. Дуже схотілося побачити сонце, але воно ще було за горою, і Иванову душу огорнув невимовний сум.

З цим він і спустився додолу — те, що повинно було статися ось-ось, уже не цікавило його — він знав усе. Тому навіть не глянув, коли собаки з’явилися в сідловині, гавкаючи та вовтузячись — певно, вівчарки весь час ішли їхнім слідом і розлютилися. Джулія раптом припала до нього і затулила обличчя руками.

— Ой! Нон собак! Нон собак! Іваніо, ершіссен! Ершіссен!

Гнів і збентеженість, що вибухнули в ньому, минулись одразу, він знову став спокійний і врівноважений, з однією лиш турботою в душі — треба кінчати. Застрелити себе було простіше, набагато важче це зробити з Джулією, але він змушений вчинити це. Не можна допустити, щоб есесівці живими пригнали їх до табору й вішали на страх іншим, — нехай волочать мертвих. Якщо вже не вдалося здобути волю, то дошкулять їм хоч смертю. В цей час німці пустили собак.

Одна, дві, три, чотири, п’ять рудих, спущених з повідків вівчарок, розпластавшись на бігу, мчали схилом; за ними вискочили німці. Іван підхопився, рвонув за руку Джулію, а вона, кинувшись йому на шию, зайшлася плачем. Іван у глибині душі відчував, що треба щось сказати, — найголовніше, найважливіше, але слова десь зникли. Собаки вже неслись улоговиною. Тоді він одірвав дівчину від себе, штовхнув на край урвища, до безодні. Вона не опиралася, тільки раз у раз схлипувала, мов задихалась, очі в неї стали великими, але сліз у них не було — там застиг жах і приглушений ним зойк...

Стоячи над урвищем, Іван окинув поглядом глибину безодні — там, як і досі, було похмуро, сиро й холодно; туман порідшав, і в прірві виразніше забіліли снігові плями. Одна з них довгим вузьким шпичаком здіймалася вгору, і в Івана блискавично майнула думка-надія — велика, щаслива й страшна. Побоюючись, що не встигне, так нічого й не сказавши Джулії, він опустив уже зведений пістолет і підштовхнув дівчину на край безодні.

Кадр із кінофільму «Альпійська балада» (режисер Борис Степанов, 1965 рік)

— Стрибай!

Дівчина злякано відсахнулася, тоді він удруге крикнув: «Стрибай у сніг!» — але вона знов усім тілом одхилилася й заплющила очі.

Собаки тим часом уже повискакували на косогір, Іван почув їхнє гавкання, що голосно пролунало майже за самою спиною. Тоді він затис у зубах пістолет і підскочив до Джулії. З раптовою силою хлопець ухопив її за комір і штани, підняв над головою і, як здалось йому, несамовито жбурнув ногами в провалля. В останню мить устиг іще побачити, як розпростерте в повітрі тіло майнуло повз карниз, а чи потрапило воно в сніг, уже не помітив. Він лише збагнув, що самому з хворою ногою так не стрибнути.

Собаки, побачивши його, скажено заскавчали, і хлопець одступив на якихось два кроки від урвища. Попереду з пагорка на нього мчав сухорлявий широкогрудий вовкодав, на голові якого стирчало чомусь одне вухо, — він перелетів через каміння і високо звівсь на диби уже зовсім поруч. Іван не цілився, але з неквапливою, майже нелюдською увагою, на яку тільки спромігся, вистрілив у його роззявлену ікласту пащу і, не втримавшись, пальнув у наступного. Одновухий з льоту прожогом шелеснув повз нього в урвище, а другий, на лихо, був не сам, побіч з ним мчало ще два, і хлопець не встиг побачити, влучив чи ні.

Його подив потьмарився шаленим ударом у груди, нестерпний біль пронизав йому горлянку, блискавично майнуло захмарене небо, і все заніміло назавжди...

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГА

«Добрий день, Іванові рідні, добрий день, люди, які знали Його, добрий день село Терешки між Двох Голубих Озер у Білорусії...

Це пише Джулія Новеллі з Рима і просить вас не дивуватися, що незнайома вам синьйора знає вашого Івана, знає Терешки між Двох Голубих Озер у Білорусії...»

Таким був початок листа Джулії до рідних Івана Терешка. Далі вона розповіла про останні три дні життя їхнього земляка, які вона розділила з ним; про його загибель і свій порятунок. А ще Джулія повідомила, що виховує вісімнадцятирічного сина Джіованні. Наостанок вона попросила надіслати їй фото Івана: «Будь-яке: дитяче, юнацьке чи навіть краще — солдатське...

З подякою до всіх, хто народив, виховав і знав Людину, достеменно російську, добру і варту захоплення своєю мужністю.

Дякую, дякую за все. З повагою до вас Джулія Новеллі з Рима».

Переклад із білоруської Галини Вігурської

Історична енциклопедія

Ще в роки Другої світової війни Йосип Сталін1, один із найжорстокіших диктаторів в історії людства, заявляв, що серед радянських солдатів (червоноармійців) не може бути полонених — є лише зрадники. За дослідженнями істориків, за час Другої світової війни в полон потрапило близько 5 мільйонів (!) червоноармійців. Часто причиною цього була безвідповідальність як вищого командування, так і командирів на місцях. У полоні люди гинули, не маючи води, їжі та елементарної медичної допомоги.

Однак ті, кому вдалося вижити серед жахіть концтаборів, не мали особливих приводів для радощів. Чимало колишніх в’язнів, які після закінчення війни повернулися на батьківщину, було безпідставно засуджено за звинуваченням у співпраці з німецькими окупантами і заслано радянською владою у сибірські табори. За документами НКВС, із 1 млн. 836 тис. 562 солдат, які повернулися з полону, 233 тис. 400 осіб були засуджені на батьківщині.

У повісті «Альпійська балада», написаній 1964 року, автор висловлює відмінний від офіційного погляд на проблему військовополонених Другої світової війни. У творі письменник одним із перших у радянській літературі зображує полон не як зраду, а як жахливу людську трагедію.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Готуємося до роботи з твором

  • 1. Розкажіть про життя і діяльність відомого білоруського письменника Василя Бикова. Як життя Василя Бикова пов’язане з Україною?
  • 2. Чому Василь Биков виступав проти державної політики президента Білорусі?
  • 3. Як керівництво країни ставиться до вшанування пам’яті видатного білоруса, який своєю творчістю прославив батьківщину на весь світ?

Працюємо над змістом твору

  • 4. Де відбуваються події повісті В. Бикова «Альпійська балада»?

1 Йосип Сталін (1878-1953) — одноосібний керівник Радянського Союзу.

  • 5. Розкажіть, як Іванові вдалося втекти з полону.
  • 6. Перекажіть епізод із німецьким офіцером Зандлером.
  • 7. Чому Іван, який уже пережив достатньо горя і вмів себе стримувати, не стерпів знущань гітлерівця?
  • 8. Хто став попутником білоруса-втікача?
  • 9. Чому Іван і Джулія хотіли дістатися Трієста?
  • 10. Розкажіть, як білорус урятував життя італійської дівчини.

Узагальнюємо і підсумовуємо

  • 11. Як характеризує Івана Терешка епізод із бомбою в цеху?
  • 12. Що свідчить про його нестримне прагнення свободи?
  • 13. Що привабило італійку в простому білоруському селянинові?
  • 14. Як Іван сприймає свою батьківщину? Чому її образ викликає в його душі водночас і біль, і гордість?
  • 15. Поміркуйте, чи справді полонені солдати були зрадниками, якими їх вважало командування армії.

Застосовуємо поняття з теорії літератури

  • 16. Згадайте жанрові особливості повісті. Аргументуйте, чому твір Василя Викова належить до цього жанру.
  • 17. Що таке пейзаж у літературному творі? Яку роль відіграє пейзаж у повісті про події Другої світової війни і про двох утікачів із концтабору?
  • 18. Знайдіть у тексті приклади пейзажу. Визначте, який це вид пейзажу: сільський, міський, індустріальний, гірський, морський тощо.
  • 19. Як краса альпійської природи протиставлена трагедії молодих людей?
  • 20. У творі часто згадуються маки. Символом чого є ці квіти? Чому, вшановуючи пам’ять загиблих у Другій світовій війні, люди звертаються до образу маків?

Пов’язуємо новий матеріал із вивченим раніше

  • 21. У яких вивчених вами творах йдеться про людську гідність? Назвіть героїв, які виступили проти свавілля.
  • 22. Назвіть твори, в яких автори зверталися до трагедії Другої світової війни.
  • 23. Проведіть паралель між оповіданням американського письменника Джека Лондона «Жага до життя» і повістю білоруса «Альпійська балада».
  • 24. Що є спільного і що відмінного у долях головних героїв цих творів?

Виконуємо творчі завдання

  • 25. Розпитайте у своїх батьків або дідусів і бабусь, чи були у вашій родині ті, хто воював у роки Другої світової війни чи постраждав у цих трагічних подіях.
  • 26. Складіть про них невеличку розповідь.

Радимо прочитати

Борис Васильєв «А зорі тут тихі...»



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.