Зарубіжна література. 7 клас. Міляновська

Айвенго

(уривки)

Розділ 1-2

На мальовничій лісовій галявині двоє людей намагалися зібрати докупи стадо свиней. Старший із них мав похмурий і майже дикий вигляд. Він був одягнений у куртку з рукавами, пошитими з дубленої шкури хутром назовні, такої витертої, що важко було уявити, якій тварині вона колись належала. Цей одяг укривав чоловіка від шиї до ніг і підперізувався ременем, до якого були причеплені сумка, дудочка та ніж. На шиї у нього було дивне мідне кільце, схоже на собачий нашийник, із написом саксонською мовою «Ґурт, з народження — раб Седріка Ротервудського». Поряд з Ґуртом-свинопасом був чоловік у дивному яскраво-пурпуровому вбранні блазня. На шиї він мав срібний нашийник із написом «Уомба, раб Седріка Ротервудського». Ковпак на його голові дзеленчав дзвіночками від кожного руху.

Ілюстрація художника Анатолія Іткіна

Боячись потрапити під зливу, товариші гнали свиней і розмовляли про свого господаря тана Седріка Ротервудського, схвалюючи його намагання протистояти новим порядкам загарбників-норманів.

Раптом їх наздогнала кавалькада з десяти осіб: двоє вельмож та їхні слуги. В одному з вершників вгадувалася духовна особа високого рангу. Це був пріор1 Еймер, якого, незважаючи на сан священика, знали як людину веселу, що полюбляє бенкети, полювання та жіноче товариство. Його одяг францисканського монаха вирізнявся багатством, яке, до речі, теж не схвалювалося статутом цього чернечого ордену.

Супутником духовної особи був високий на зріст чоловік, років сорока, худорлявий та міцний. Видно було, що на його долю випало чимало важких випробувань. Його нервове, засмагле до чорноти обличчя з різкими рисами свідчило про бурхливий характер. Одне око, колись зачеплене стрілою, трохи косило, що надавало поглядові незнайомця зловісного виразу. Під плащем він мав майстерно зроблену кольчугу, що свідчило про його приналежність до воїнства і про готовність будь-якої хвилини вступити у бій. Один зі зброєносців незнайомця вів чудового коня з повним бойовим спорядженням. Власне, весь почет вершників вражав розкішним вбранням та дорогою зброєю.

1 Пріор — настоятель монастиря, який користувався правами феодала по відношенню до монастирських помість.

Кавалькада зупинилася біля рабів Гурта та Уомби, і пріор Еймер звернувся до них із проханням указати дорогу до Ротервуду, замку Седріка-Саксонця. Зрозуміло, що вірні слуги — свинопас та блазень — з підозрою розглядали добре озброєних норманів, які в такий непевний час вирішили зупинитися на ночівлю в замку їхнього господаря. Помітивши небажання саксонців указати дорогу, запальний супутник пріора Еймера розлютився і замахнувся хлистом, прагнучи покарати зухвалих рабів. Гурт схопився за руків’я свого ножа, але Уомба випередив його, вказавши шлях подорожнім. Кавалькада помчала далі, а Гурт мовив:

— Якщо вони послухають твоєї мудрої поради, то навряд чи потраплять до Ротервуду сьогодні...

Дорогою пріор Еймер намагався заспокоїти свого друга храмовника Бріана де Буа-Гільбера, доводячи, що тан Седрік ніколи б не пробачив їм побиття своїх слуг. Пріор розповів храмовнику1, що цей саксонський тан є людиною гордовитою і запальною, яка не хоче знатися з норманською знаттю і не визнає нових порядків. Він настільки пишається своїм саксонським походженням, що його так і називають — Седрік-Саксонець. Про непоступливість Седріка Ротервудського свідчить і те, що він вигнав із дому свого єдиного сина, який насмілився закохатись у вихованку тана — красуню леді Ровену, у жилах якої тече королівська кров. Але пріор Еймер не знав про плани Седріка одружити Ровену і свого друга Ательстана Конінгсбурзького, нащадка саксонської королівської династії, і таким чином відновити саксонський престол. Тому почуття свого сина до Ровени і його рішення піти з королем-норманом Ричардом у похід Седрік розцінив як зраду вітчизні...

Як і передрікав Гурт, вершники, керуючись порадами блазня, заблукали у лісі. Але на допомогу їм несподівано прийшов пілігрим2, на якого вони натрапили вже у глибоких сутінках, що супроводжувалися загрозливим гуркотом грому. Як не дивно, пілігрим повів норманів у бік, протилежний указаному Уомбою, сказавши, що сам він тутешній житель, який повертається з Хрестового походу. Подорожній вивів супутників до Ротервудського замку, захищеного частоколом із високих колод і глибоким ровом, заповненим водою. До замку можна було дістатися лише через підйомний міст, тому храмовник затрубив у ріг, закликаючи господарів впустити змоклих вершників.

1 Храмовник, або рицар Святого Храму. Орден рицарів Святого Храму (або орден рицарів тамплієрів) — напівчернечий-напіввійськовий орден, заснований у 1119 році.

2 Пілігрим — мандрівний богомолець, паломник; мандрівник.

Розділ 3

У залі, висота якої зовсім не відповідала її великим розмірам, стояв довгий дубовий стіл, зроблений із майже не струганих дощок, за яким збирався вечеряти Седрік Саксонський. Дах, зведений з брусів і крокв, вкритих дощаною обшивкою і соломою, піднімався просто над залою. В обох кінцях зали знаходилися величезні каміни, і, оскільки їхні димарі мали невдалу конструкцію, значна частина диму йшла просто до середини приміщення, тому бруси і крокви були вкриті досить товстим шаром сажі. На стінах висіла зброя, а в кожному куті зали були двері, що вели до інших кімнат.

Облаштування приміщення відповідало простим звичаям саксонців того часу, яких Седрік дуже скрупульозно дотримувався. Долівка була зроблена з добре утрамбованої землі, змішаної з глиною. Майже чверть усієї довжини зали займав невисокий поміст, на якому стояв стіл для головних членів родини і особливо поважних гостей. Цей стіл був накритий червоною тканиною, а до нього під кутом був приставлений ще один, довший, але нижчий, за ним їли слуги і менш значні відвідувачі. На помості стояли масивні дубові крісла і лави. Над вищим столом був зроблений намет, який захищав членів родини і знатних гостей від негоди, а особливо від дощу, краплі якого протікали через нещільний дах.

Стіни тієї частини зали, над якою був зроблений намет, були вкриті яскраво вишитими завісами, а на підлозі лежав килим, також яскравих кольорів. Грубо поштукатурені стіни і земляна долівка не мали жодних прикрас, стіл також не був вкритий, і біля нього замість крісел стояли масивні лави. Для господаря і господині, які приймали і частували гостей, біля вищого стола по центру було два високих крісла. В одному з крісел тепер сидів Седрік Саксонський, вигляд якого свідчив про те, що він був дуже чимось роздратований.

Господар Ротервуду мав щиру, сердечну, але запальну й гарячкувату вдачу. Він був трохи вищим середнього зросту, дещо кремезним, але в його рухах відчувалася сила і витримка людини, що звикла долати будь-які труднощі. Його відкрите, привітне обличчя з правильними рисами прикрашали великі блакитні очі. Гордий і недовірливий погляд свідчив про те, що, перебуваючи у ворожому оточенні, він був змушений постійно відстоювати свої права, стримуючи прояви вдачі. Довге світле волосся спадало на плечі і, хоч Седрікові було вже майже шістдесят років, у ньому лиш де-не-де пробивалася сивина.

У залі зібралося кілька членів родини і слуги, що чекали наказів господаря. Двоє чи троє слуг вищого рангу стояли на помості за кріслом хазяїна, інші знаходилися в нижчій частині приміщення.

Седрік був роздратований. Леді Ровена відвідувала вечірню месу у досить віддаленій церкві. Повертаючись додому, вона попала під дощ і тому переодягалася у своїй кімнаті. Ґурт зі своїм стадом ще не з’явився, хоча давно вже мав бути вдома. Час був такий непевний, що їх могли перестріти розбійники, які заполонили ліс, або ж люди сусіднього барона, який, відчуваючи свою силу, не вважав за потрібне дотримуватися законів про приватну власність. Це дуже турбувало Седріка, оскільки свині складали більшу частину багатства саксонських землевласників, адже корму для них у лісі було досить.

Крім того, господаря хвилювала відсутність улюбленого блазня Уомби, жарти якого були доброю приправою до вечері. До того ж він не їв від полудня, а час для вечері вже давно минув. Отже, причин для поганого настрою було достатньо. Він то тихо щось бурмотів, то робив зауваження слугам, то звертався до виночерпія із запитанням:

— І чому так довго переодягається леді Ровена? В майбутньому нехай вибирає кращу погоду для відвідування Служби Божої. — І тут же роздратовано вигукнув: — А де, заради всіх святих, затримується Ґурт? Адже він завжди був таким сумлінним і обережним пастухом, я навіть збирався доручити йому якусь кращу роботу.

Освальд, так звали виночерпія, обережно зауважив, що сигнальні дзвони1, які сповіщали про час гасіння світла, тільки недавно продзвонили, та це зауваження ще більше роздратувало Седріка.

— Диявол би забрав ті дзвони, — вигукнув він, — і того ідіотського тирана, який запровадив цей порядок. Дзвони! — додав він, трохи помовчавши. — Так, дзвони, що змушують чесних людей гасити світло, аби грабіжникам легше було робити свою брудну справу в темряві. Так. Дзвони! Реджінальд Фрон-де-Беф і Філія Мальвуазен знають це слово не гірше від проклятого Вільгельма Виродка та інших норманських авантюристів, що билися біля Гастінгса. Я ще доживу до того дня, коли в мене відберуть усе, що маю, аби прогодувати голодних бандитів, які й тепер існують тільки за рахунок крадіжок і розбою... Але розплата прийде! — додав він, піднявшись із крісла і схопивши рогатину. — Я поскаржусь Великій Раді! У мене є друзі, є послідовники, я викличу нормана на двобій! Нехай з’явиться у повному озброєнні. Я вже пронизував своїм списом міцніші перепони, ніж їхні щити! Можливо, вони вважають мене старим, але в жилах Седріка, хоч він і залишився самотнім і бездітним, тече кров Хервардів! О, Уїлфріде, Уїлфріде! — додав він тихіше, — якби ти стримав свою нерозсудливу пристрасть, не довелося б твоєму старому батькові самому змагатися з ворогами! Він тепер ніби старий дуб, що намагається стримати бурю своїм поламаним, оголеним гіллям.

1 Сигнальні дзвони — нормани ввели закон, згідно з яким, коли дзвонили сигнальні дзвони, у всіх будинках треба було гасити світло.

Поступово гнів Седріка перейшов у глибокий сум. Поклавши спис, він сів, схиливши голову, і глибоко замислився.

Роздуми Седріка перервав несподіваний різкий звук рога. У відповідь голосно загавкали собаки, і слуги ледве заспокоїли їх палицями.

— Усім до воріт! — вигукнув Седрік, як тільки гавкання собак затихло. — Послухайте, що вони там говорять. Чи не пограбували нас?

Повернувшись десь хвилини за три, сторож оголосив, що пріор Еймер і доблесний рицар Бріан де Буа-Гільбер, командир славного ордену Храму, з невеликим почтом, що їдуть на турнір до Ешбі, просять притулку на ніч.

— Еймер, пріор Еймер? Бріан де Буа-Гільбер? — пробурмотів Седрік. — Обидва нормани, але ні саксонцям, ні норманам Ротервуд ніколи не відмовляв у гостинності. Впустіть їх, оскільки вони вже вирішили зупинитися, хоч набагато краще було б, якби вони поїхали далі. Та негоже відмовляти подорожнім, вони отримають і притулок, і їжу. Сподіваюся, гості, навіть якщо вони нормани, будуть поводитися ґречно.

У супроводі кількох слуг дворецький пішов виконувати наказ.

— Буа-Гільбер? — промовив Седрік замислено. -Про нього багато говорять і доброго, і лихого. Кажуть, що він один із найхоробріших серед свого ордену, але має усі їхні недоліки — зарозумілість, жорстокість і любопристрасність. Бездушна людина, не має ні страху на землі, ні трепету перед небом. Про це розповідають ті поодинокі воїни, яким вдалося повернутися з Палестини. Передайте леді Ровені, що вона може не спускатися сьогодні до столу, хіба що сама цього дуже схоче.

— Але вона, мабуть, дійсно схоче, — відповіла служниця леді Ровени, — вона завжди нетерпляче чекає новин з Палестини.

— Палестина! — повторив Седрік. — Знову Палестина! Усі розпитують про неї розбещених хрестоносців чи святенницьких паломників, які повертаються з тієї фатальної країни! І я міг би — я теж міг би розпитувати — міг би, затамувавши подих, вислуховувати їхні байки, адже вони здатні розчулити будь-кого, аби заслужити гостинність — але ні — ні! Син, який не підкоряється батькові, більше мені не син. Його доля цікавить мене не більше, ніж життя мільйонів тих, хто з хрестом на плечі1 проливає невинну кров, стверджуючи, що вони виконують волю Божу.

1 Хрест, нашитий або вигаптуваний на «плечі» плаща, мали рицарі, які брали участь у Хрестових походах. Саме тому їх називали хрестоносцями.

Його обличчя стало похмурим, і якийсь час він не підводив очей. Але тут двері в кінці зали широко відчинилися і слідом за дворецьким, який ніс свій жезл, і чотирма слугами із запаленими смолоскипами до кімнати ввійшли очікувані гості.

Розділ 4

Після довгих років Уїлфрід Айвенго повертається з хрестового походу до рідної оселі невпізнаним, непрощеним, в одязі паломника (мандрівника по святих місцях), у чорному плащі, що закривав його з голови до ніг.

У маєтку його батька зупинилися на ночівлю, ховаючись від зливи, непрошені гості-нормани. Саме разом із ними рицар Айвенго у ролі провідника потрапив до рідного замку, не зізнавшись батькові, хто він.

Пріор Еймер змінив дорожній одяг на інший, більш коштовний, накинувши поверх нього багато розшиту мантію. Крім масивної золотої печатки, що свідчила про його високий церковний сан, на пальцях у нього було ще кілька коштовних перснів.

Храмовник також переодягнувся і, хоч його коштовний одяг не мав таких вишуканих прикрас, як у пріора, вигляд у нього був навіть більш величний. На ньому була червона шовкова сорочка, оздоблена хутром, поверх якої був накинутий сніжно-білий плащ із чорним оксамитовим восьмикутним хрестом на плечі. Його густе чорне, як вороняче крило, хвилясте волосся дуже пасувало до засмаглого обличчя. Його ходу і манеру триматися можна було б вважати вишукано величними, якби не очевидна пихатість, з якою він звик ставитися до оточуючих.

Услід за цими двома поважними особами до приміщення увійшли члени їхніх почтів, а трохи пізніше і проводир. На ньому був широкий плащ із грубої чорної шерстяної тканини, на ногах — грубі сандалі на босу ногу, перев’язані ремінцями, а на голові — великий капелюх, по краях оздоблений мушлями. У руці паломник тримав великий ціпок, внизу оббитий залізом, до якого була прикріплена пальмова гілка. Паломник увійшов останнім і, помітивши, що за нижчим столом ледве вистачило місця для слуг господаря і новоприбулих гостей, сів на лаву, що стояла біля самого вогню, ніби намагаючись висушити свій одяг, чекаючи, поки не звільниться місце за столом...

Седрік піднявся, вітаючи гостей з величною гостинністю, і, спустившись з помосту, зробив три кроки їм назустріч.

— Я дуже шкодую, преподобний отче, — сказав він, — що клятва, яку я колись дав, не дозволяє мені підійти ближче, щоб привітати у домі моїх предків таких шанованих гостей, як ви і цей доблесний рицар святого Храму. Вибачайте також, що звертаюся до вас своєю рідною мовою і, якщо можна, прошу відповідати мені теж саксонською. Якщо ж ні, я достатньо знаю норманську, щоб порозумітися.

— Достойний Франкліне, — сказав абат, — я охоче розмовляю тією мовою, якою говорила моя шановна бабуся Хільда Мідлхемська.

Коли пріор скінчив цю палку миролюбну промову, його товариш сказав коротко і рішуче:

— Я говорю тільки французькою, мовою короля Ричарда, але достатньо знаю англійську, аби порозумітися з мешканцями цієї країни.

Седрік роздратовано глянув на гостя, але вказав рукою на два місця поруч себе. Коли вечеря вже мала розпочатися, дворецький, піднявши свій жезл, урочисто проголосив:

— Увага! Місце для леді Ровени!

Двері в кінці зали за бенкетним столом відчинилися, і увійшла Ровена у супроводі чотирьох служниць. Седрік поспішив назустріч і з відповідними почестями повів її до високого крісла поруч зі своїм. Усі присутні встали, щоб привітати її. Ровена граціозно попрямувала до свого місця. Бріан де Буа-Гільбер, який звик діяти тільки у відповідності зі своїми бажаннями, не відривав очей від саксонської красуні.

Ровена була досить висока і мала прекрасну фігуру, ніжне, витончене обличчя, ясні голубі очі, чарівно вигнуті тонкі брови на високому чолі. Здавалося, вона могла б запалити і розтопити будь-яке серце. Вираз її обличчя, від природи лагідний, з огляду на високе становище, повагу і почесті з боку усіх, хто її оточував, набув відтінку зверхності, який, однак, здавався цілком закономірним. Густе світло-каштанове волосся із вплетеними коштовними перлинами пишними хвилями спадало на плечі. Коштовні браслети прикрашали оголені руки. Поверх сукні тонкого шовку був накинутий довгий малиновий вовняний плащ із широкими рукавами нижче ліктів. До плаща була прикріплена шовкова, вигаптувана золотом вуаль.

Помітивши палкий погляд храмовника, Ровена легким, сповненим гідності рухом опустила вуаль на обличчя. Седрік помітив цей рух і причину, що його викликала.

Ілюстрація художника Анатолія Іткіна

— Добродію храмовнику, — сказав він, — щоки наших саксонських дівчат не звикли до яскравого сонця, і їх бентежать настирливі погляди хрестоносців.

— Якщо я образив, — відповів сер Бріан, — я дуже прошу вибачити, тобто я благаю леді Ровену пробачити мою нескромність і обіцяю бути надалі втіленням самої покори.

— Сподіваємося, — сказав пріор, — леді Ровена буде присутньою на рицарському турнірі в Ешбі?

— Ми ще не певні, що поїдемо туди, — відповів Седрік. — Я не люблю цих марних розваг, яких не знали наші батьки тоді, коли Англія була вільною країною.

— І все ж сподіваємося, — сказав пріор, — що нам вдасться переконати вас відвідати цей турнір. Тим більше, що зважаючи на небезпечні дороги, присутністю сера Бріана де Буа-Гільбера не слід нехтувати.

— Пріоре, — відповів саксонець, — мій меч і вірні слуги надійно охороняють нас. І, якщо ми дійсно вирішимо відвідати Ешбі, ми поїдемо туди разом із моїм сусідом і співвітчизником Ательстаном Конінгсбурзьким у супроводі людей, які будуть надійною охороною від розбійників. Я п’ю за ваше здоров’я, пріоре, і дякую вам за люб’язність.

— А я, — сказав храмовник, — вип’ю за прекрасну Ровену!..

— Я ціную вашу чемність, — сказала Ровена з почуттям власної гідності, не піднімаючи вуалі, — але прошу вас розповісти нам про події в Палестині. Ці новини нам, англійцям, дорожчі за компліменти, які ви, французи, вмієте так гарно робити.

— Не можу розповісти вам нічого важливого, леді, — почав сер Бріан де Буа-Гільбер.

У цей час розмову перервав помічник сторожа, який оголосив, що біля воріт чекає ще один подорожній і теж просить притулку.

— Впустити його, — сказав Седрік, — хто б він не був. У таку ніч навіть дикі звірі горнуться до домашніх і шукають захисту від негоди.

Управитель вийшов, щоб виконати волю господаря.

Розділ 5

Швидко повернувшись, Освальд прошепотів на вухо господареві:

— Це єврей, який зветься Ісак із Норку. Чи впускати його в дім?

— Свята Маріє! — вигукнув Еймер, перехрестившись. — Щоб невірного жида впустили до цієї зали?

— Собака єврей намагається наблизитися до захисника Домовини Господньої! — підтримав храмовник.

— Тихо, шановні гості, — промовив Седрік. — Моя гостинність не обмежується вашими симпатіями чи антипатіями. Я нікого не змушую розмовляти з ним. Нехай йому дадуть їсти окремо.

До зали увійшов худий старий чоловік. Низько кланяючись, він боязко підійшов до нижчого столу. Його гострі риси, орлиний ніс, проникливі чорні очі, високе чоло, прорізане глибокими зморшками, довге сиве волосся і борода були яскравими ознаками приналежності до тієї раси, яку в ті темні часи однаково ненавиділи й бідні, й багаті.

На прибулому був мокрий темний широкий плащ, накинутий поверх темно-червоної туніки, а на ногах — великі чоботи, обшиті хутром. На голові він мав квадратну жовту шапку особливого фасону, завдяки якому його нація відрізнялася від християн. Чужинець покірно зняв її, увійшовши до зали.

Седрік тільки кивнув головою у відповідь на його поклони і вказав на кінець столу, де, однак, ніхто не посунувся, щоб дати йому місце. Навпаки, коли єврей проходив уздовж столу, несміливо поглядаючи на тих, хто сидів, саксонські слуги розставляли лікті і продовжували з апетитом їсти вечерю, не звертаючи уваги на чужинця.

Отже, Ісак стояв розгублено, даремно сподіваючись знайти місце, коли раптом паломник, що сидів біля вогню, ніби пожалівши його, піднявся і, відступивши назад, промовив:

— Старцю, мій одяг висох, і я вже наївся, а ти ще мокрий і голодний, — сказавши це, він взяв миску, налив у неї юшки, вкинув вареного м’яса, поставив на маленький столик, за яким вечеряв сам, і, не чекаючи подяки від непрошеного гостя, пішов у інший кінець зали.

— Вип’ємо по келиху вина, шановний храмовнику, — сказав Седрік. — Вип’ємо за хоробрих воїнів, добродію храмовнику, до якої б нації вони не належали і якою б мовою не розмовляли, за тих, хто б’ється в Палестині, захищаючи священний Хрест.

— Може, мені й не випадає говорити, оскільки ношу цей знак, — сказав Бріан де Буа-Гільбер, — але кому ще, крім визнаних захисників Домовини Господньої, належить пальма першості у цій святій справі?

— А хіба серед воїнів англійського війська, — запитала леді Ровена, — не було гідних, чиї імена можна було б назвати поряд із храмовниками?

— Пробачте, леді, — відповів де Буа-Гільбер, — англійський король дійсно привів у Палестину військо хоробрих воїнів, які поступалися тільки тим, хто з самого початку надійно захищав Священну Землю.

— Вони не поступалися нікому, — несподівано втрутився до розмови паломник, який стояв тепер близько до столу і з очевидним роздратуванням прислухався до розмови. Усі присутні повернулися туди, звідки пролунало це сміливе твердження.

— Я повторюю, — сказав паломник голосно і рішуче, — що англійське рицарство нікому не поступалося. Крім того, я сам був свідком, як король Ричард і п’ять його воїнів після перемоги біля Сен-Жан-Акру1 кинули виклик усім, хто насмілиться позмагатися з ними. Кожен з них мав три поєдинки і переміг усіх трьох супротивників. Я можу додати, що семеро із супротивників були членами ордену храмовників, і сер Бріан де Буа-Гільбер добре знає, що я говорю правду.

Неможливо описати словами ту несамовиту лють, від якої темне обличчя храмовника стало майже чорним. Від обурення він тремтячою рукою схопився за рукоятку меча, але вчасно спинився, розуміючи, що дім Седріка не був місцем, де він міг безкарно застосувати силу. Сам господар, з великою радістю вислухавши розповідь паломника, не помітив збентеження свого гостя і сказав, звертаючись до оповідача:

— Я віддам тобі цей золотий браслет, паломнику, якщо ти назвеш імена тих хоробрих рицарів, які відстояли славу доброї старої Англії.

— Я охоче зроблю це, — відповів паломник, — і без вашої нагороди. Я присягнувся до якогось часу не торкатися золота. Першим і найхоробрішим, — розпочав паломник, — був Ричард, король Англії. Граф Лестер був другим, сер Томас Моултон із Хілсленда — третім.. Сер Фолк Дойлі — четвертим. П’ятим був сер Едвін Торнхем.

— Справжні саксонці, присягаюся! — вигукнув Седрік. — А шостий? — зацікавлено продовжував він.

— Шостий, — сказав паломник, трохи помовчавши, ніби пригадуючи, — був молодий рицар, менш відомий і нижчого походження, запрошений, щоб поповнити цю почесну компанію.

— Паломнику, — презирливо звернувся до нього де Буа-Гільбер, — дуже дивно, що ти не пригадуєш імені шостого після того, як згадав уже так багато. Та я сам назву ім’я рицаря, від списа якого і через помилку мого коня, я впав на землю — це був Айвенго, і, присягаюся, він був не гіршим від інших. Та я урочисто заявляю, якщо б він був в Англії і з’явився на турнір, що відбудеться цього тижня, я б дозволив йому вибрати зброю і поквитався б з ним.

— Ваш виклик був би без вагання прийнятий, — відповів паломник, — якби ваш супротивник був тут. Якщо Айвенго колись повернеться з Палестини, можу закластися, він зустрінеться з вами.

— Яка впевненість. А що ж ти пропонуєш як заставу?

1 Сен-Жан-Акр — фортеця в Сирії, за яку билися хрестоносці під час III Хрестового походу.

— Оцю реліквію, — сказав паломник, витягнувши з нагрудної кишені невеличку коробочку зі слонової кості і перехрестившись, — тут частинка справжнього Хреста Господнього з Палестини.

При цих словах пріор також перехрестився і прочитав «Отче наш», до його молитви приєдналися усі присутні, крім єврея, магометан і храмовника, який жодним чином не виявляючи поваги до святої реліквії, зняв з шиї золотий ланцюг і кинув його на стіл.

— Нехай пріор Еймер, — вигукнув він, — візьме ці застави! Якщо ж Айвенго, коли повернеться до Англії, не прийме виклик Бріана де Буа-Гільбера, я проголошу його боягузом зі стін усіх храмів Європи.

— У цьому не буде потреби, — промовила Ровена, — я скажу за нього, якщо ніхто інший в цій залі не наважиться вступитися за відсутнього Айвенго. Я можу закласти своє чесне ім’я та гідність, стверджуючи, що Айвенго прийме виклик цього гордого рицаря.

Під час цієї розмови Седрік мовчав, хоча був схвильований. Гордість, обурення, збентеження по черзі відбивалися на його відкритому обличчі. На інших присутніх за столом ім’я Айвенго справило приголомшуюче враження, і вони, не відриваючи очей, дивилися на господаря. Але слова Ровени, здавалося, повернули Седріка до реальності.

— Леді, — сказав він, — так не годиться. Якщо це необхідно, я сам, не зважаючи на образу, якої завдав мені Айвенго (а я справді відчуваю себе ображеним) можу заставити свою честь за честь Айвенго. Але, здається, формальності щодо виклику вже завершені...

Після вечері паломник таємно зустрівся з леді Ровеною, яка хотіла почути від нього про подвиги свого коханого рицаря Айвенго. Вона розповіла йому, що змушена буде стати дружиною Ательстана, якщо той переможе в рицарському турнірі, який відбудеться найближчим часом.

...На світанку паломник несподівано розбудив єврея Ісака. Він переконав переляканого лихваря якомога швидше втікати: ввечері паломник випадково почув, як Бріан де Буа-Гільбер сарацинською мовою наказав своїм слугам захопити «собаку-жида», як тільки той залишить стіни замку Седріка. Таємно вийти із замку до того, як відкриють головні ворота, Ісаку і його рятівнику допоміг свинопас Ґурт, який своєю слухняністю перед паломником викликав у блазня Уомби неабияке здивування. І не дивно, тому що свинопас став єдиною людиною в батьківському домі, кому Айвенго відкрив своє ім’я і у кого він попросив допомоги на турнірі. Юний рицар запропонував свинопасу Ґурту стати його зброєносцем. І хоча для цього рабові треба було втекти від свого господаря Седріка, він без вагань погодився.

Під захистом Айвенго, який добре знав усі потаємні стежки в маєтку батька, Ісак дістався міста Шеффілд. Бажаючи якось віддячити юнакові за порятунок, він дав Айвенго листа до свого знайомого єврея, який торгує зброєю. Ісак пообіцяв, що в нього рицар зможе орендувати все необхідне для участі в турнірі — коня і обладунок, які не соромно мати й королю.

Розділ 12

Турніру між уславленими рицарями, влаштованого принцом Джоном, нетерпляче чекали багаті й бідні, вельможі і простолюдини. Літнього дня на вигоні коло містечка Ешбі зібралося багато людей. На підвищенні було влаштовано королівську ложу з троном для принца Джона. Навпроти спорудили яскраво прикрашену почесну ложу, яку мала зайняти обрана рицарем-переможцем Королева Кохання і Краси. Принца Джона оточували рицарі Храму та іоанніти. Саме ці два ордени вважалися ворогами короля Ричарда І, якого на прохання принца Джона тримав у полоні герцог австрійський.

...А тим часом події на арені швидко розгорталися. На виклик п’ятьох рицарів, серед яких були Бріан де Буа-Гільбер, Фрон-де-Беф і Моріс де Брасі, з’явилися п’ять рицарів-англосаксів. Без особливих зусиль нормани один за одним перемогли всіх суперників-англосаксів. Друга і третя п’ятірки рицарів, які хотіли спробувати свої сили, також зазнали поразки. Учетверте знайшлося лише троє сміливців, і знову — поразка. Ніхто більше не мав бажання виступити на турнірі. Під час тривалої паузи герольди закликали: «Виступайте, хоробрі рицарі! Прекрасні очі стежать за вами!»

Нарешті всі почули звук труби, що означав виклик. На арену виїхав новий воїн у міцному сталевому обладунку із золотими прикрасами, на його щиті був зображений дуб, вирваний із корінням, і напис іспанською мовою «Дездішадо», що означало «Позбавлений Спадку». Гострим кінцем свого списа він ударив у щит Бріана де Буа-Гільбера, викликаючи таким чином храмовника на смертний бій. Те, з яким мистецтвом рицар Позбавлений Спадку керував своїм конем, а також те, що на образливі слова супротивника приготуватися до смерті він шляхетно порадив йому взяти свіжого коня і нового списа, викликало симпатії глядачів, особливо з простолюду.

Коли почався поєдинок, серця глядачів завмирали від захвату і страху. Ось супротивники, як блискавки, помчали один на одного, зіткнулись, і їхні списи від шаленого удару розтрощилися. Зброєносці подали їм нові списи.

Коли вони вдруге помчали на середину арени, храмовник ударив рицаря Дездішадо у щит з такою силою, що новий спис розлетівся на друзки. У відповідь він отримав могутній удар у забрало і впав з коня. Невідомий рицар шляхетно зачекав, поки ворог підведеться, а потім і сам залишив сідло, щоб продовжити бій на мечах. Але маршали примусили їх розійтися, бо продовження бою на землі було заборонено правилами турніру. Отримавши перемогу над Буа-Гільбером, рицар Позбавлений Спадку випив келих вина і виголосив заздоровницю «за всі чесні англійські серця на погибель іноземним тиранам». Після цього Дездішадо викликав на бій решту рицарів-норманів. Неперевершене володіння зброєю забезпечило рицарю Позбавленому Спадку перемогу над рештою учасників турніру, які визнали його перевагу.

Принц Джон напружено стежив за ходом турніру, а коли всі його улюбленці зазнали поразки, запідозрив, що під маскою невідомого рицаря ховається його брат — король Ричард. Його підозра зросла, коли переможець після турніру не зняв шолом перед принцом і відмовився прийти на бенкет.

Тепер мужній рицар мав назвати Королеву Кохання і Краси. Серед багатьох прекрасних дам було чимало таких, що мріяли посісти трон Королеви турніру. До того ж норманські дами звикли, що корону Королеви на подібних турнірах переможці-нормани дарували їм. Але, певна річ, Айвенго серед молодих і чарівних панн вибрав леді Ровену.

...Увечері до шатра Айвенго прийшли зброєносці переможених ним рицарів і привели коней з обладунками їхніх господарів. За рицарськими правилами все це тепер належало переможцеві. З усіма рицарями Айвенго повівся великодушно: він не взяв трофеїв, а дозволив їх викупити за незначну суму. Зброєносцеві ж Бріана де Буа-Гільбера сказав: «Від вашого господаря я не прийму ні обладунків, ні викупу». Він оголосив, що бій ще не закінчено, оскільки де Буа-Гільбер — його смертельний ворог.

А викупом молодий рицар вирішив чесно розрахуватися з Ісаком. Він послав додому до єврея свого зброєносця Гурта. Лихвар дуже зрадів чесності молодого рицаря і прийняв гроші. Однак, коли Гурт темним коридором йшов до виходу, його несподівано зупинила донька Ісака Ребекка і повернула всі гроші, оскільки вважала, що Айвенго врятував її батькові життя.

Але на цьому пригоди зброєносця не закінчилися. У темному лісі, на шляху до шатра молодого господаря, його зупинили молодці з ватаги йомена Локслі. Лише відвага Гурта, який переміг у двобої на палицях одного з розбійників, та шляхетність Локслі врятували його життя та гаманець господаря. Локслі, дізнавшись, хто такий Гурт, не захотів грабувати зброєносця рицаря, який сам потерпає від нужди та змушений позичатися у лихваря: «Та хіба цей рицар не такий самий знедолений злидар, як і ми? Чи не він побив Фрон-де-Бефа і Мальвуазена так само, як і нам хотілося б їх побити? І чи не він оголосив Бріана де Буа-Гільбера своїм смертельним ворогом?..»

Наступного турнірного дня, коли Ровена зайняла своє місце, залунала музика і почулися захоплені вигуки глядачів, що вітали свою новообрану Королеву. Сонце яскраво виблискувало на зброї рицарів, які зібралися на протилежних кінцях арени і гаряче обговорювали стратегію бою. Потім герольди оголосили правила турніру.

Учасникам заборонялося колоти противника, обмежуючись тільки ударами. Кожен рицар мав право користуватися палицею або алебардою, але кинджал був забороненою зброєю. Вершникам заборонялося атакувати пішого противника. Якщо рицареві вдалося загнати суперника на край арени і той торкнувся огорожі тілом або зброєю, він був змушений визнати себе переможеним і віддати коня і озброєння переможцеві. Переможений рицар не мав права продовжувати участь у змаганнях. Якщо рицар був збитий з ніг і не зміг одразу піднятися, в такому випадку рицар вважався переможеним і мусив віддати свого коня і зброю. Бій повинен припинитися, як тільки принц Джон кине на землю свій жезл. Рицар, що порушив правила турніру або загальноприйняті закони рицарства, повинен був віддати зброю і просидіти верхи на огорожі з перевернутим щитом якийсь час під загальний сміх присутніх. Оголосивши ці правила, герольди запросили рицарів чесно виконувати обов’язки, щоб заслужити похвалу Королеви Краси.

Після цього оголошення герольди залишили поле. Рицарі виїхали з обох кінців арени процесією по двоє і стали ряд проти ряду. Ватажок кожного загону, вишикувавши своїх бійців, зайняв місце у центрі першого ряду. Це було красиве і водночас хвилююче видовище. Півсотні хоробрих рицарів на прекрасних бойових конях у повному озброєнні очікували небезпечної зустрічі з таким самим палким завзяттям, як і їхні коні, що нетерпляче іржали і били копитами землю. Рицарі тримали списи догори так, що їхні наконечники сяяли на сонці, а довгі стрічки, що їх прикрашали, майоріли над пір’ям на шоломах.

Протрубили сурми, рицарі спустили списи в опори і пришпорили коней. Над полем стояла хмара пилюки, що знялася з-під копит коней; глядачі змогли дізнатися про долю учасників турніру тільки через якийсь час. Приблизно половина рицарів з кожного боку попадали на землю, збиті списами противників. Деякі з них лежали нерухомо, але були й такі, що відразу скочили на ноги і продовжували змагатися з тими, що опинилися у такому ж скрутному становищі. Були й поранені, які намагалися зупинити кров своїми пов’язками і вибратися із загальної метушні. Рицарі, що залишилися на конях, тепер билися мечами, голосно вигукуючи. Загальний галас особливо зріс, коли до центру арени наблизився другий ряд з кожного боку, намагаючись допомогти своєму загонові. Прибічники Бріана де Буа-Гільбера вигукували: «За Храм! За Храм!» У відповідь протилежна партія кричала: «Дездішадо! Дездішадо!» — девіз, написаний на щиті рицаря Позбавленого Спадку.

Перевага по черзі переходила то до одних, то до інших. Брязкіт мечів і вигуки суперників змішувалися з трубними звуками сурмачів, приглушуючи стогін нещасних, що впали і лежали під копитами коней. Блискуча зброя рицарів вкрилася пилом і кров’ю. Веселе пір’я, що до початку битви прикрашало шоломи, тепер літало в повітрі. Яскравий вишуканий одяг воїнів втратив свій лиск і тепер викликав жах.

У сум’ятті бою глядачі постійно знаходили ватажків, які постійно опинялися у найгарячішому місці, підтримуючи інших як словами, так і власним прикладом. Обидва виявилися доблесними воїнами, і серед інших рицарів не було жодного, який міг би зрівнятися з Буа-Гільбером або з рицарем Позбавленим Спадку. Вони не раз намагалися знайти один одного; до цього їх штовхала не тільки взаємна ворожість, але й розуміння того, що падіння лідера призвело б до поразки усього загону. Та зустрітися, особливо на початку бою, їм не вдавалося, оскільки багато інших рицарів хотіло помірятися силою з ватажком протилежної партії.

Та коли лави бійців значно порідішали з обох боків, в якийсь момент суперники опинилися віч-на-віч. Між ними розпочався жорстокий бій, у якому зіткнулись взаємна ненависть й... почуття ображеної гідності. Обидва з такою силою наносили і відбивали удари, що реакція глядачів вилилася у суцільний рев захоплення.

Саме тоді партія рицаря Позбавленого Спадку почала здавати позиції. З одного боку на них наступав могутній Фрон-де-Беф, а з іншого — Ательстан. Здавалось, обидва зрозуміли, що, допомагаючи храмовникові, вони принесуть перемогу своєму загонові. Повернувши коней, вони почали з обох боків наступати на рицаря Позбавленого Спадку. Невідомо, як би він витримав цей натиск, якби не майже одностайна підтримка глядачів.

— Стережися! Стережися! — вигукували вони.

Рицар зрозумів, яка небезпека йому загрожувала; він завдав могутнього удару храмовникові й водночас розвернув коня, аби уникнути нападів Ательстана і Фрон-де-Бефа. Обидва рицарі мало не зіткнулись один з одним і пронеслися між суперниками. Але зрозуміли свою помилку і вже разом з храмовником пішли в наступ на рицаря Позбавленого Спадку.

Ілюстрація художника Анатолія Іткіна

Здавалося, уже ніщо не могло врятувати його від поразки, але дивна сила і жвавість коня, якого він напередодні отримав за перемогу, стали йому у пригоді. Кінь Буа-Гільбера був поранений, а коні Фрон-де-Бефа і Ательстана надто стомилися під тягарем своїх могутніх вершників у тяжких обладунках. Якийсь час завдяки своїй неабиякій майстерності й витримці коня рицар стримував натиск трьох противників.

Але, хоч трибуни захоплено підтримували свого улюбленця, усі розуміли — довго він не протримається. Ті, що сиділи неподалік принца, благали його опустити жезл і припинити нерівний бій, врятувавши тим самим мужнього рицаря від незаслуженої ганебної поразки.

— Ні! Присягаюся Небом, — відповів принц, — я цього не зроблю. Цей вискочка, що приховує своє ім’я і відмовляється від нашої гостинності, уже завоював одну нагороду, нехай тепер перемагають інші.

Та поки він це говорив, несподіваний випадок цілком змінив хід подій. У команді Дездішадо був невідомий рицар на чорному коні, у чорному панцирі, високий, кремезний і на вигляд сильний, як кінь, на якому він сидів. На щиті рицаря не було жодного девізу. Якийсь час він не виявляв особливого інтересу до подій на полі, легко відбиваючи тих, хто його атакував, і не нападаючи на інших. Він грав швидше роль спостерігача, ніж учасника змагання; глядачі влучно охрестили його Чорний Ледар. Та, помітивши, що ватажок його загону опинився у скрутному становищі, ніби прокинувшись, він пришпорив коня і, мов грім з неба, кинувся на допомогу рицареві, вигукнувши: «Тримайся!»

Це сталося дуже вчасно. Коли рицар Позбавлений Спадку бився з храмовником, Фрон-де-Беф наблизився до нього з піднятим мечем, та в цей момент Чорний Рицар з розмаху вдарив його по голові. Меч, зісковзнувши з шолома, з величезною силою обрушився на коня, і він разом із вершником упав на землю, а тим часом Чорний Рицар повернув коня на Ательстана. Оскільки його власний меч зламався, він вихопив з рук огрядного саксонця алебарду і так вправно вдарив його по гребеню шолома, що той також непритомний звалився на землю. Після цієї подвійної перемоги, за яку він отримав заслужену овацію з боку глядачів, Чорний Рицар спокійно від’їхав до північних воріт, залишивши рицаря Позбавленого Спадку наодинці з Бріаном де Буа-Гільбером. Кінь храмовника втратив багато крові й після одного з сильних ударів рицаря Дездішадо похитнувся так, що його вершник звалився на поле, заплутавшись ногою у стремені. Його супротивник зіскочив з коня і, змахнувши мечем над головою, наказав йому здатися. Принц Джон, занепокоєний скрутним становищем храмовника, аби врятувати його від приниження, кинув на арену жезл і припинив бій.

Зброєносці, які до того трималися за межами арени, тепер поспішали підібрати поранених і виносили їх до наметів...

Тепер принцові Джону належало оголосити ім’я найкращого рицаря, і він вирішив віддати перевагу тому, кого глядачі охрестили Чорним Ледарем. Дехто з присутніх намагався протестувати, вказуючи йому на те, що перемогу здобув рицар Позбавлений Спадку: він один переміг власноруч протягом дня шістьох супротивників і скинув з коня самого ватажка протилежної партії. Але принц наполягав на своєму, стверджуючи, що рицар Позбавлений Спадку та його прибічники зазнали б поразки, якби не допомога Чорного Рицаря.

Та, на загальний подив, переможця ніде не могли знайти. Він залишив поле бою одразу ж після закінчення турніру, й деякі з глядачів бачили, що він поїхав геть вздовж лісової просіки з тим самим байдужим, напівсонним виглядом, завдяки якому отримав прізвисько Чорного Ледаря. Тепер уже принц Джон не мав жодних підстав заперечувати щодо визнання рицаря Позбавленого Спадку героєм дня, і він змушений був це зробити.

Розпорядники провели переможця через поле, залите кров’ю, вкрите уламками зброї й трупами коней, і підвели до трону принца.

— Рицарю Позбавлений Спадку, я називаю вас так, тому що ми не знаємо вашого справжнього імені, ми вдруге вручаємо вам нагороду й заявляємо, що ви маєте право отримати з рук Королеви Краси і Кохання вінок переможця, який ви заслужили своєю доблестю.

Рицар низько вклонився, але нічого не відповів.

Заграли сурми, дами почали розмахувати шовковими хустками, коли під схвальні вигуки усіх присутніх розпорядники підвели рицаря Позбавленого Спадку до почесного трону, на якому сиділа леді Ровена.

Підійшовши, переможець став перед її троном на коліно. Все, що відбувалося після закінчення бою, здавалося, проходило не з його власної волі, а під тиском людей, що його оточували, до того ж деякі помітили, що тепер він ішов через поле досить непевною ходою. Ровена зійшла з трону і збиралася покласти вінок на шолом рицаря, коли розпорядники в один голос вигукнули: «Ні, так не можна! Він мусить зняти шолом!» Рицар невиразно пробурмотів кілька слів, яких ніхто не розібрав, але було очевидно, що він хотів залишитися невпізнаним.

Чи то прагнучи дотримуватися правил, чи зі звичайної цікавості, розпорядники, не звернувши уваги на його бажання, швидко розрізали кріплення і, розстебнувши латний нашийник, зняли шолом. Присутні побачили обличчя гарного молодого чоловіка років двадцяти п’яти, на яке спадало густе світле волосся. Це обличчя було бліде, як смерть, і в кількох місцях закривавлене.

Побачивши його, Ровена слабо зойкнула, але виявила всю силу свого характеру і швидко опанувала свої почуття, аби продовжити церемонію. Тремтячими від хвилювання руками вона поклала на схилену голову переможця вінок і виразно промовила:

— Я нагороджую тебе цим вінком на відзнаку доблесті переможця турніру, — після цих слів вона на мить спинилася і додала. — І ніколи вінець рицарства не був покладений на більш достойне чоло.

Рицар нахилився, поцілував руку прекрасної Королеви, і, втративши останні сили, знеможений впав до її ніг.

Всі завмерли. Розпорядники, зрозумівши причину непритомності Айвенго, розстебнули панцир і побачили під пробитим нагрудником глибоку рану.

Розділ 13

Ім’я Айвенго викликало чимале сум’яття серед прихильників принца Джона. Вони висловили занепокоєння з приводу того, що Фрон-де-Беф змушений тепер буде повернути захоплений ним маєток і замок Айвенго, подарований колись Уїлфріду королем Ричардом. Але самовпевнений принц Джон заспокоїв своїх супутників, сказавши, що, по-перше, у цій країні лише він має право роздавати маєтки тим, хто віддано йому служить, а по-друге, Айвенго, найімовірніше, помре від отриманих ран.

Продовжилося свято в Ешбі змаганнями серед йоменів у мистецтві стрільби з луків. Найкращому стрільцеві в нагороду було обіцяно мисливський ріг у срібній оправі і медальйон святого Губерта, покровителя мисливців.

Список суперників, які виявили бажання взяти участь у змаганнях, налічував чотирьох йоменів. Бажаючи краще роздивитися цих влучних стрільців, принц Джон спустився на арену. Роззирнувшись навколо, він побачив серед глядачів в зеленому каптані йомена, який учора роздратував його своєю впевненістю у тому, що стріляє з лука не гірше королівських лісничих. Принц Джон звернувся до нього:

— Еге! Вчора ти багато вихвалявся щодо свого мистецтва володіння луком, а сьогодні боїшся позмагатися з тими, що вийшли на арену.

— Присягаюся честю, сер, — відповів йомен, — я маю іншу причину, щоб утриматися від стрільби, і не боюся поразки. Я не знаю, чи ці лучники звикли стріляти по таких мішенях, як я. До того ж, я не знаю, як ваша світлість сприйме перемогу людини, яка вам не до вподоби.

Почервонівши, принц запитав:

— Як тебе звати, йомене?

Ілюстрація художника Анатолія Іткіна

— Локслі, — відповів той.

— Тоді, Локслі, — сказав принц Джон, — ти стрілятимеш після того, як відстріляються ці восьмеро. Якщо ти виграєш, я додам до твого призу ще двадцять золотих. Але якщо програєш, з тебе стягнуть твій зелений одяг і виженуть з арени як нахабного хвалька. Якщо ти відмовишся від моєї чесної пропозиції, — сказав принц Джон, — розпорядник арени поріже твою тятиву, зламає лук і стріли й вижене тебе звідси як легкодухого боягуза.

— Це не дуже чесна пропозиція, гордий принце, — сказав йомен, — примушувати мене змагатися з кращими лучниками і зносити ганьбу, якщо вони виявляться кращими. І все ж, я підкоряюся.

— Дивіться за ним добре — сказав принц Джон —, щоб він не втік ще до випробування. А ви, друзі, стріляйте влучно. Он у тому наметі після перемоги на вас чекає бочка пива і смажений олень.

У кінці доріжки була встановлена мішень. Кожен лучник мав зробити по три постріли підряд. Один за одним лучники виходили вперед і випускали стріли сміливо й майстерно. Із двадцяти чотирьох випущених стріл десять влучило просто в мішень. Інші близько до неї, що теж вважалося добрим результатом. З десяти стріл, що попали чітко в мішень, дві належали Х’юбертові, лісничому, що служив у Мальвуазена, і його проголосили переможцем.

— А тепер, Локслі, — з іронічною посмішкою сказав принц Джон відчайдушному йоменові, — вирішуй, чи хочеш ти змагатися з Х’юбертом, чи відразу віддаси лук і сагайдак розпорядникові змагань.

— Якщо іншого виходу немає, — сказав Локслі, — я випробую свою долю з умовою, що, якщо я влучу точно в мішень Х’юберта, він змушений буде влучити в ту, яку я йому запропоную.

— Це справедливо, — відповів принц Джон, — і ми тобі не відмовимо. Х’юберте, якщо ти переможеш цього хвалька, я насиплю тобі повний ріжок срібних монет.

— Людина може зробити тільки те, що може, — відповів Х’юберт, — але колись мій дід добре стріляв із лука у битві під Гастінгсом, і я постараюся бути гідним його пам’яті.

Х’юберт, як переможець першого змагання, отримав право стріляти першим. Він дуже уважно прицілився, виміряв очима. Потім зробив крок вперед і, витягнувши лук у лівій руці на рівень з обличчям, відтягнув тятиву до вуха. Стріла просвистіла в повітрі і влучила у внутрішнє коло мішені, але не по центру.

— Ти не врахував вітру, Х’юберте, — сказав його суперник, натягнувши свій лук. — Якби ти зробив це, то влучив би краще.

Сказавши це, не виявляючи жодного хвилювання і майже не прицілюючись, Локслі вийшов на визначену позицію і випустив стрілу недбало. Стріла влучила в мішень на два дюйми ближче до білої плями, яка означала центр, ніж та, яку випустив Х’юберт.

— Присягаюся небом, — вигукнув принц Джон до Х’юберта, — якщо ти дозволиш цьому негідникові перемогти себе, ти заслуговуєш на шибеницю. Стріляй, негіднику, і стріляй добре, бо пошкодуєш!

Х’юберт зайняв позицію і, врахувавши зауваження суперника, зробив поправку на вітер, який якраз посилився, і вистрілив так успішно, що стріла влучила просто в центр мішені.

— Х’юберт! Х’юберт! — вигукували глядачі.

— Цього пострілу ти не можеш перевершити, Локслі, — сказав принц з глузливою посмішкою.

— Але я зроблю позначку на його стрілі, — відповів Локслі і, випустивши стрілу дещо уважніше, ніж попередню, він влучив просто в ту, яку щойно послав його суперник, розтрощивши її на маленькі трісочки. Глядачі були настільки вражені його спритністю, що деякий час над ареною панувала тиша.

— Це просто диявол, а не людина, — шепотіли йомени, —так ще ніхто ніколи не стріляв, відколи в Британії зігнули перший лук.

— А тепер, — сказав Локслі, — я прошу дозволу вашої світлості поставити таку мішень, якою користуються на півночі, і запрошую усіх хоробрих йоменів випробувати своє мистецтво. Я збираюся тільки відрізати гілочку з верби, що росте неподалік.

Локслі повернувся з прямою паличкою довжиною футів із шість і товщиною в палець. Він спокійно почав знімати з неї кору, зауваживши, що пропонувати мешканцеві лісів стріляти по такій великій мішені, як та, яку використовували на цих змаганнях, просто образливо.

— Там, де я ріс, — продовжував він, — це було б однаково, що цілитися у стіл короля Артура, за яким одночасно сиділи шістдесят рицарів1. У таку мішень влучив би семирічний хлопчик. Але, — продовжував він, перейшовши в інший кінець поля і встромивши там вербову гілку, — того, хто влучить у цю палицю з відстані ста ярдів, я назву лучником, вартим стріляти в присутності короля, навіть самого бравого короля Ричарда.

— Мій дід, — сказав Х’юберт, — добре стріляв у битві біля Гастінгса, але ніколи не цілився у таку мішень, і я теж не буду цього робити. Якщо цей йомен зможе розколоти цю гілку, я охоче віддам першість йому, або, краще сказати, дияволові, що одягнув його куртку, бо людина не може так стріляти. Людина може тільки те, що може, і тому я не буду стріляти, знаючи, що не зможу влучити. Це все одно, що намагатися влучити в лезо ножа, в соломинку або в сонячний промінь.

— Боягузливий собако! — вигукнув принц Джон. — Гей ти, Локслі, стріляй! Якщо ти влучиш у цю мішень, я скажу, що ти перший, кому вдалося це зробити. Що б не сталося, ти не підеш звідси, доки не доведеш, що ти дійсно на це здатний.

— Я постараюся зробити все, що можу, як каже Х’юберт, — відповів Локслі, — ніхто не може зробити більше, ніж може.

Він знову підняв свій лук, на цей раз уважно оглянув його, замінив тятиву, яка, на його погляд, була недостатньо тугою після перших пострілів, потім уважно прицілився. Глядачі спостерігали за ним, затамувавши подих. І лучник виправдав їхні сподівання: стріла розколола вербову гілку навпіл. Пролунали схвальні вигуки, і навіть принц Джон не міг не висловити захоплення мистецтвом Локслі.

— Ці двадцять золотих — твої, — сказав він, — і ріжок теж, ти їх чесно заробив. Я дам тобі п’ятдесят, якщо погодишся одягнути ліврею, щоб служити мені, будеш йоменом у моїй охороні. Я ще ніколи не бачив руки, яка так вміло тримає лук, і такого влучного ока.

— Пробачте, благородний принце, — сказав Локслі, але я поклявся, що якщо колись і буду служити, то тільки вашому братові, королю Ричарду. Ці двадцять золотих я залишаю Х’юбертові, який сьогодні стріляв так само мужньо, як його дід біля Гастінгса. Якщо б він не був надто скромним і не відмовився стріляти, він влучив би в гілочку не гірше за мене.

1 У середньовічних рицарських романах король Артур і його рицарі сиділи і радилися за круглим столом.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Працюємо над текстом твору

  • 1. Що ми дізнаємося про взаємини між Седріком та його сином Айвенго? Чому Уїлфрід відвідує батьківський дім у вигляді паломника?
  • 2. Як ставиться Седрік до норманів? Відповідь обґрунтуйте.
  • 3. Чому поведінку храмовника у домі Седріка можна назвати обурливою?
  • 4. Розкажіть про суперечку паломника і храмовника під час вечері у Ротервудському замку. Про що свідчать їхні заклади (свята реліквія та золотий ланцюг)?
  • 5. Як сприймають розповідь про перемогу Айвенго в Палестині його близькі? Як леді Ровена та Седрік поводяться під час суперечки паломника і храмовника?
  • 6. Хто з рицарів очолив загони, що змагалися на другий день турніру?
  • 7. Розкажіть про змагання двох партій. Яким чином партія Дездішадо здобула перемогу у змаганнях? Чому принц Джон поспішно перервав поєдинок Бріана Буа-Гільбера та Дездішадо?
  • 8. Кому принц Джон присудив перемогу і чим він мотивував свій вибір?
  • 9. Розкажіть, як відбулася церемонія нагородження. Яким чином з’ясувалося, хто є Рицарем Позбавленим Спадку?
  • 10. Перекажіть епізод, у якому описано змагання лучників. Що в поведінці Локслі викликає у вас повагу?

Розділи 14-18

Під час турніру принц Джон отримав записку, в якій повідомлялося, що король Ричард Левове Серце знову на волі завдяки великому викупу, який заплатили за нього його друзі. Свято ще не закінчилося, а його учасники вже поспішали залагодити свої справи. Принц Джон (а його автор порівнює з павуком, що затягає здобич у свої тенета) збирає своїх прихильників, наліво і направо обіцяючи владу і почесті, багатство і землі, якщо вони підтримають його в боротьбі проти короля Ричарда.

Прихильники принца Джона — Моріс де Брасі та Бріан де Буа-Гільбер — готують підступний план захоплення леді Ровени та її супутників. Вони хотіли розіграти сцену полонення саксонців лісовими розбійниками (цю роль збирався виконати Бріан де Буа-Гільбер зі своїми людьми), а Моріс де Брасі повинен був виступити великодушним рятівником, чим сподівався здобути симпатії леді Ровени та її опікуна. Ця комедія йому була потрібна для того, щоб домогтися руки вельможної леді Ровени, онуки саксонського короля Альфреда Великого, і заволодіти її землями та багатством.

Седрік, боячись пліток і переймаючись раною неслухняного сина, потайки відправив слуг забрати пораненого Айвенго і привезти його до родового замку. Але марно слуги шукали молодого хазяїна: на місці, де лежав юний рицар, залишилася лише кривава пляма. Згодом до Седріка дійшли чутки, що його сина забрали на розкішних ношах однієї дами, що була на турнірі.

Седрік повертався додому незадоволений тим, що поява Айвенго на турнірі та ганебне падіння Ательстана з коня від удару Чорного Рицаря можуть зруйнувати його плани щодо відновлення саксонської династії. Ровена, наділена розумом та сильним характером, тепер навіть і не збиралася приховувати свою прихильність до Айвенго та глузувала з бойових якостей свого нареченого Ательстана. Вона й слухати не хотіла про одруження з ним, кажучи, що краще піде в монастир.

Розділ 22

Фрон-де-Беф, Бріан де Буа-Гільбер та капітан найманців де Брасі, переодягтись розбійниками, напали на Седріка Саксонця, який разом із леді Ровеною та почтом повертався додому. Дорогою Седрік дозволив приєднався до своєї групи єврею Ісаку з донькою-красунею Робеккою, навіть не підозрюючи, що в закритих ношах вони везли пораненого Айвенго. Бранці опинилися в замку Фрон-де-Бефа і лише тоді зрозуміли, що вони в полоні у норманів.

...Бідного єврея вкинули у підвал замку, в якому було дуже вогко і майже темно. Лише через дві невеличкі бійниці під самою стелею пробивалося тьмяне світло. На стінах висіли заіржавлені кайдани і ланцюги, якими колись приковували полонених, щоб вони не змогли втекти. В кільцях одного з них стирчали залишки кісток, що, вірогідно, колись належали людині, яка не тільки померла там, але й перетворилася на прах.

— Тут, — відповів Фрон-де-Беф, — саме тут ти віддаси срібло і зважиш його на підлозі цієї темниці. Чи ти вважаєш, що я відпущу тебе, не отримавши викупу?

— А яка запорука того, що, отримавши гроші, ти відпустиш мене?

— Слово норманського барона, поганий лихварю, — відповів Фрон-де-Беф. — Честь норманського дворянина чистіша від золота й срібла усього твого племені. Ти не маєш іншого виходу. Я встановлюю правила і не збираюся повторювати своїх умов.

Ісак голосно застогнав.

— Отже, ти звільниш мене і мого пораненого друга?

— Не сунь носа у справи інших! Ти зробив свій вибір і маєш заплатити викуп якомога швидше.

— Але спершу відпусти мою доньку Ребекку до Норку, — відповів Ісак, — славний рицарю, і як тільки вершник із грошима повернеться, ви зможете відрахувати і зважити їх тут, на цій підлозі.

— Твою доньку? — промовив Фрон-де-Беф, вдавши здивування. — Присягаюся небом, Ісаку, я цього не знав. Я думав, що ця чорноока красуня твоя коханка і віддав її прислуговувати серу Бріану де Буа-Гільберові.

Після цих слів Ісак закричав так голосно, що, здавалося, здригнулося склепіння, і вражені сарацини відпустили його руки. Скориставшись цим, старий єврей впав на підлогу й обхопив руками коліна Фрон-де-Бефа.

— Бери все, чого вимагаєш, — промовив він. — Візьми ще в десять разів більше, забери в мене все, якщо хочеш! Ні! Заколи мене своїм кинджалом, засмаж на вогні, але помилуй мою доньку, захисти її життя і честь. Заклинаю тебе іменем твоєї матері, врятуй честь беззахисної дівчини! Вона — копія моєї померлої Рахелі, остання з наших шести дітей. Чи ж ти позбавиш бідного вдівця його єдиної втіхи? Чи заставиш батька пошкодувати, що його єдина дитина не лежить в могилі поряд із матір’ю?

— Я шкодую, — відповів норман, — що не знав цього раніше. Мені здавалося, що ваше плем’я не любить нічого, окрім мішків з грошима.

— Не думай про нас так погано, хоч ми й євреї, — сказав Ісак, використовуючи миттєвий спалах співчуття. — Навіть загнана лисиця і підстрелена дика кішка люблять своїх малят. Тож і люди племені Авраама, до яких усі ставляться з презирством, люблять своїх дітей.

— Хай буде й так, — відповів Фрон-де-Беф, — колись я, може, й повірю в це, але зараз мова не про це. Я вже нічого не можу змінити. Я дав слово своєму товаришеві по зброї. До того ж, з чого ти взяв, що з дівчиною станеться щось зле, якщо вона належатиме Буа-Гільберу?

— О Боже! — вигукнув Ісак. — Коли це храмовники жаліли людей і берегли честь жінок?

— Невірний собако! — гнівно крикнув Фрон-де-Беф. — Не оскверняй священного ордену Храму Господнього! Краще поспішися з викупом, як ми й домовилися, щоб не було гірше!

— Злодію, негіднику! — пристрасно закричав Ісак, не в змозі далі стримувати свої почуття. — Я нічого не заплачу тобі, поки не приведеш до мене доньку, живу і незбезчещену!

— Чи ти сповна розуму, ізраїльтянине? — суворо запитав норман. — Чи, може, маєш чари проти розпеченого заліза і гарячої олії?

— Мені байдуже! — вигукнув Ісак, доведений до відчаю, керований тільки батьківською любов’ю. — Роби, що хочеш! Донька мені дорожча, ніж власне тіло, яке ти загрожуєш спалити. Я не дам тобі срібла! Хіба що розтоплю його і виллю у твою зажерливу горлянку. Ні, я не дам тобі жодного пенні, назарею. Вбивай мене, якщо хочеш, але розкажи усім, що жид під тортурами не схилився перед християнином.

— Присягаюся святим розп’яттям, якого так боїться твоє прокляте плем’я, — сказав Фрон-де-Беф, — ти відчуєш, що таке вогонь!

Розділ 23

...Помінявши одяг розбійника на розкішне вбрання рицаря, де Брасі вирішив, не криючись, поговорити з Ровеною. Спочатку норман розповів про свої почуття, та, коли Ровена рішуче відмовилася від руки і серця де Брасі, він вдався до погроз.

— Горда дівчино, — промовив де Брасі, переконавшись, що його вишуканий стиль не приніс йому нічого, крім презирства, — ти горда, то ж я також буду гордим. Знай, що я попросив твоєї руки у такий спосіб, думаючи, що це відповідає твоїй вдачі. Але, здається, тобі більше подобається, коли за тебе б’ються зі зброєю в руках. Тобі не до серця витончені слова.

— Витончені слова, — відповіла Ровена, — за якими приховуються грубі дії, все одно, що рицарська кольчуга на тілі блазня. Вам значно більше пасують одяг і мова розбійників, користуючись ними, немає потреби маскувати негідні вчинки.

— Тоді прямо, сміливою мовою, що відповідає сміливим вчинкам, я заявляю тобі, Ровено, ти можеш залишити цей замок, тільки ставши дружиною Моріса де Брасі. Я не звик міняти своїх планів, до того ж, норманський барон не мусить виправдовуватися перед саксонською дівчиною, якій він робить честь, пропонуючи свою руку і серце. Ти горда, Ровено, і гідна бути моєю дружиною. Яким ще чином можеш змінити сільську садибу, у якій саксонці живуть разом із свиньми, що становлять усе їхнє багатство, на почесне місце серед тих, хто є прикрасою Англії, уособлюючи її силу і владу?

— Рицарю, — відповіла Ровена, — сільська садиба, про яку ви щойно згадали з таким презирством, була моєю домівкою з раннього дитинства. І, повірте, якщо я колись і залишу її, то тільки з тим, хто не зневажатиме мій дім і людей, які мене виховали.

— Я розумію, що ви маєте на увазі, леді, — сказав де Брасі, — хоч, може, вам і здається, що я на це не здатний. Але не мрійте про те, що Ричард Левове Серце колись повернеться на трон і що його фаворит Уїлфрід Айвенго поведе вас до нього як свою наречену, щоб отримати його благословення. Знайте, леді, що цей суперник у моїх руках, і тільки від мене залежить, чи схочу я відкрити таємницю щодо його перебування у замку Фрон-де-Бефа, помста якого може бути страшнішою від моєї.

— Уїлфрід тут? — запитала Ровена презирливо. — Це така ж нісенітниця, як і те, що Фрон-де-Беф його суперник.

Де Брасі якусь мить уважно дивився на неї.

— Ти дійсно не знала про те, що старий Ісак із донькою везли його з собою на ношах?

— Якщо він дійсно тут, — ледве стримуючи хвилювання промовила Ровена, — чому ти вважаєш його суперником Фрон-де-Бефа? І що чекає на нього, крім ув’язнення, з якого, за рицарськими законами, він може звільнитися за відповідний викуп?

— Ровено, — відповів де Брасі., — Фрон-де-Беф зітре зі свого шляху чоловіка за те, що той має право володіти маєтком Айвенго. Але погодься на мою пропозицію, леді, і пораненому рицарю не прийдеться боятися гніву Фрон-де-Бефа.

— Врятуй його заради всього святого! — вигукнула Ровена, забуваючи про гордість, думаючи тільки про долю свого коханого.

— Я можу це зробити і зроблю, — відповів де Брасі. — Тому що, коли Ровена погодиться стати нареченою де Брасі, хто посміє заподіяти зло її родичеві, синові її опікуна, другові дитинства? Але тільки твоя любов може купити йому життя. Погодься на мою пропозицію, і він вільний, якщо ж ні, він помре, а сама ти залишишся у в’язниці. Твій коханий лежить поранений у цьому замку. Айвенго, якому ти віддаєш перевагу, стоїть на шляху у Фрон-де-Бефа, і його маєток, на котрий претендує барон, дорожчий від честолюбства і краси. Фрон-де-Беф, не вагаючись, усуне перешкоду ударом кинджала чи списа. Таким чином, Уїлфрід відправиться на той світ. Седрік також...

— І Седрік також? — повторила Ровена. — Мій благородний, мій дбайливий опікун!..

— Доля Седріка також залежить від твого рішення, — сказав де Брасі. — Раджу тобі добре над цим подумати.

До цього моменту Ровена поводилася хоробро, тому що не розуміла, яка серйозна небезпека загрожувала їй і дорогим для неї людям. Вона мала м’яку, ніжну вдачу, як більшість світловолосих жінок, але поступово, завдяки умовам виховання, характер її став досить твердим і рішучим. Вона звикла, що всі, хто її оточував, навіть Седрік, виконували всі її бажання. Це тільки додало їй самовпевненості, і вона навіть уявити собі не могла, як це хтось може піти проти її волі. Та коли Ровену спіткало таке горе, коли вона зрозуміла, яка небезпека загрожує їй самій, її опікунові і її коханому, вона злякалась і розгубилась.

Вона затремтіла, звела догори руки і залилася гіркими слізьми. Неможливо було бачити це і залишатися байдужим. Де Брасі збентежився, та він надто далеко зайшов, щоб повертати назад. Розуміючи, що поки Ровена в такому стані, жодні докази чи навіть погрози на неї не подіють, він ходив по кімнаті, намагаючись заспокоїти її, а тим часом сумніви стосовно власної поведінки почали закрадатися в його душу. «Якщо я піддамся сльозам цієї дівчини, — думав він, — я втрачу все, заради чого пішов на такий ризик. Мені залишиться тільки вислуховувати насмішки принца Джона і його веселих товаришів. І все ж я не можу спокійно спостерігати за стражданнями такої прекрасної дівчини. Краще б вона залишилася гордою і пихатою».

Схвильований цими думками, він просив Ровену заспокоїтися. Але якраз в цей час пролунав звук рогу, що налякав інших мешканців замку. Хоча навряд чи де Брасі жалкував з цього приводу...

Розділ 24

У далекій самотній вежі чекала вироку Ребекка. Коли в кімнаті з’явився Бріан де Буа-Гільбер у вигляді розбійника, єврейка відразу зрозуміла, що його цікавлять не гроші, а її прихильність.

— Не бери на душу такого гріха, — сказала Ребекка, — візьми викуп і змилуйся. За золото ти можеш розважатися, а якщо скривдиш нас — тебе мучитиме совість. Мій батько дасть тобі усе, що завгодно.

— Ти гарно говориш, — відповів розбійник, — але знай, що щановного Ісака оброблять так, що він віддасть усе, що має, без моєї допомоги. Твій викуп — твоя краса і кохання, і я не прошу нічого іншого.

— Ти не розбійник, — відповіла Ребекка, — жоден розбійник не відмовився б від такого викупу. Ти не розбійник, а норман, норман, може, навіть високого роду. Тож поводься відповідно до свого походження, скинь цю огидну маску!

— А ти добре вмієш вгадувати, — сказав Бріан де Буа-Гільбер, відкривши обличчя. - Я не розбійник, прекрасна трояндо Шарона, і я волію прикрашати твою шию і руки перлами й діамантами, які так тобі до лиця, радше ніж відбирати в тебе ці прикраси.

— Що ж тобі треба від мене? — запитала Ребекка. — Між нами не може бути нічого спільного: ти — християнин, а я — єврейка. Наш союз був би незаконним і перед церквою, і перед синагогою.

— Цілком справедливо, — сміючись, відповів храмовник. — Одружитися на жидівці? Ні, чорт забери! Якщо б навіть один з християнських королів запропонував мені одружитися з його донькою, я б не міг зробити цього. Я поклявся не пов’язувати своє життя з жодною з жінок. Я храмовник. Бачиш цей хрест святого ордену?

— І ти смієш показувати його за таких обставин? — гнівно запитала Ребекка. — Яка ж твоя віра, якщо ти без вагання звертаєшся до того, що вважаєш святим, збираючись порушити свою урочисту клятву?..

Очі храмовника спалахнули у відповідь на цей докір:

— Послухай, Ребекко, дотепер я розмовляв з тобою ввічливо, а зараз буду говорити мовою переможця. Ти полонена і мусиш підкорятися мені, це загальний закон для всіх націй. Я не відступлюся від своїх прав і візьму силою все, що ти відмовляєшся дати мені доброю волею.

— Зупинися, — сказала Ребекка. — Зупинися й вислухай мене перед тим, як наважишся скоїти смертний гріх! Ти можеш мене перемогти, тому що Бог сотворив жінку слабшою і доручив чоловікові захищати її. Але я розповім про твій негідний вчинок, храмовнику, усій Європі, від краю до краю. Я звернуся до релігійних переконань твоїх соратників, якщо вони відмовлять мені у співчутті. Кожен дізнається, що ти, як єретик, грішив з жидівкою. Той, хто не здригнеться від твого злочину, все ж прокляне тебе за те, що ти обезчестив хрест, який носиш, займаючись перелюбством з донькою ізраїльського народу.

— А ти розумна, — відповів храмовник, добре розуміючи, що вона говорить правду, тому що закони його ордену дійсно суворо забороняли те, що він збирався зробити. У деяких випадках винуватців навіть виключали з ордену. — Язик у тебе гострий, але ти мусила б кричати дуже голосно, щоб хтось почув твій голос за мурами цього замку. Тут усі ці сльози, благання, заклики до справедливості і крики про допомогу завмирають, бо їх ніхто не чує. Тебе може врятувати тільки одне, Ребекко. Підкорися долі, прийми нашу релігію, і ти отримаєш такі почесті, що більшість норманських леді заздритимуть фаворитці найкращого серед рицарів, що захищають святий Храм.

— Підкоритися долі! — вигукнула Ребекка. — О, святі небеса! Заради чого? Прийняти твою релігію? Що ж це за релігія, яка виховує таких негідників? Ти найкращий серед храмовників? Підлий рицар! Клятвопорушник! Я зневажаю тебе і кидаю тобі виклик! Підтримка бога Авраама врятує мене навіть з цієї мерзотної безодні.

Сказавши це, вона відчинила ґратчасте вікно, що вело на сторожову башту, і вмить опинилася на самому краю парапету над проваллям. Не сподіваючись такого відчайдушного вчинку, Буа-Гільбер не встиг зупинити її. Коли він зробив крок до неї, Ребекка вигукнула:

— Залишайся там, де стоїш, гордий храмовнику! Ще один крок, і я кинуся у це провалля. Краще розбитися об каміння цього двору, ніж стати жертвою твоєї грубої пристрасті!

Храмовник завагався; його рішучість, яка ніколи не поступалася перед стражданнями інших, поступилася перед силою її духу.

— Зійди, нерозсудлива дівчино, — сказав він. — Присягаюся землею і небом, я не ображу тебе.

— Я не вірю тобі, — відповіла Ребекка. — Ти вже довів, чого варті твої клятви. У найближчій сповідальні тобі відпустять твій грішок, оскільки ти всього лише збезчестиш нещасну єврейську дівчину.

— Ти несправедлива до мене! — гаряче вигукнув храмовник. — Присягаюся власним іменем, хрестом, що ношу на грудях, своїм мечем, старовинним гербом моїх батьків, присягаюся, я не заподію тобі лиха! Зупинись, якщо не заради себе, то хоча б заради свого старого батька. Я стану йому другом, а в цьому замку йому потрібна допомога.

— На жаль, так. Та чи можу я тобі вірити?

— Нехай мій щит перевернуть верхнім кінцем вниз і моє ім’я знеславлять, — сказав Бріан де Буа-Гільбер, — якщо ти матимеш причину нарікати на мене! Я порушував багато законів і заповідей, але ніколи не зрадив свого слова.

— Тоді я повірю тобі, — сказала Ребекка, — поки що.

Вона спустилася з парапету, але від вікна не відійшла.

Мужність і тверда рішучість у поєднанні з прекрасними рисами обличчя надали її стану, голосу, погляду стільки гідності, що вона здавалася майже неземною істотою. У погляді її не було розгубленості, вона не зблідла перед загрозою такої близької смерті. Навпаки, від усвідомлення того, що сама може вирішувати свою долю і при бажанні уникне безчестя, нехай навіть ціною життя, щоки її почервоніли, очі ще більше загорілися. Буа-Гільбер, людина горда і смілива, подумав, що ще ніколи не бачив такої хвилюючої і всеперемагаючої краси.

— Нехай між нами буде мир, Ребекко Ти не повинна більше мене боятися, — запевняв Буа-Гільбер.

— Я не боюся тебе, — сказала вона, — завдяки тому, хто збудував цю високу башту, завдяки йому і богові Ізраїлю, я не боюся тебе.

— Ти несправедлива до мене, — сказав храмовник. — Присягаюся землею, морем і небом, несправедлива! Я зовсім не такий, яким ти мене бачиш: жорстокий, егоїстичний і безжальний. Цієї жорстокості мене навчила жінка, і з того часу я був жорстокий з жінками, але не з такими, як ти. Ще жоден рицар не брав у руки свого списа з такою відданістю жінці, яку він кохає, як це робив Бріан де Буа-Гільбер. Вона була донькою збіднілого барона, у якого не залишилося нічого, крім напівзруйнованої башти, неродючого виноградинка й кількох акрів землі коло Бордо. Я прославляв її ім’я славними подвигами, і її знали краще, ніж багатьох багатих спадкоємиць. Мої подвиги, мій кинджал, моя кров прославляли ім’я Аделаїди де-Монтемар від королівського двору Кастилії і до Візантії. І що я отримав? Повернувшись зі славою, за яку дорого заплатив, я дізнався, що вона вийшла заміж за гасконського дворянина, про якого далі його власних володінь ніхто нічого не чув. Я палко кохав її і жорстоко помстився за зраду. Але моя помста повернулася проти мене. З того дня я не живу. Я не маю власного будинку, мене не втішає любляча дружина, я не гріюся біля домашнього вогнища. Ніхто не прийде до моєї могили, після мене не залишиться нащадків, щоб продовжувати старовинний рід Буа-Гільберів. Я склав свої права до ніг глави нашого ордену, втративши незалежність. Храмовник не має жодних прав, все його життя підкорене іншому.

— А які ж переваги дають такі жертви? — вигукнула Ребекка.

— Право помсти, Ребекко, і задоволення власного честолюбства.

— Це скупа нагорода, — сказала Ребекка, — за втрату найдорожчих людських цінностей.

— Не говори цього! — відповів храмовник. — Помста — величезне задоволення. А честолюбство? Це спокуса, яка може порушити спокій навіть найщасливішої людини.

Він на якусь мить зупинився і додав:

— Ребекко! Та, що була готова вмерти, аби не зазнати безчестя, має горде і сильне серце. Ти мусиш бути моєю. Це має бути з твоєї згоди й відповідно до твоїх умов. Ти мусиш погодитися розділити мої мрії, які сягають дуже далеко. Подумай, перш ніж відповісти. В ордені я один із провідних командирів і можу з часом навіть стати на чолі всього ордену. Я шукав споріднену душу, яка могла б розділити зі мною мої честолюбні мрії, і я знайшов її.

— І це ти говориш мені, знаючи, до якого народу я належу...

— Тільки не кажи, — перебив її храмовник, — що у нас різні віросповідання. В душі ми не віримо у ці дитячі казочки... Я чую звуки рогу. Напевно, там необхідна присутність моя. Подумай над тим, що я сказав. Прощай! Я не прошу пробачення за свою жорстокість. Завдяки їй я взнав тебе. Я скоро повернуся, і ми продовжимо нашу розмову.

Розділ 25

Де Брасі, храмовник і Фрон-де-Беф зібралися у залі, в яку їх скликали звуки рогу. Виявилося, що якийсь йомен приніс у замок лист-виклик. Храмовник прочитав:

«Я, Уомба, син Уітлеса, блазень благородного, народженого вільним Седріка Ротервудського, якого ще називають Саксонським, і я, Ґурт, син Беовульфа, свинопас...»

— Ти сказився! — перебив його Фрон-де-Беф.

— Присягаюся святим Лукою, тут так написано, — відповів храмовник і продовжував читати: — «...Я, Ґурт, син Беовульфа, свинопас згаданого Седріка, за допомогою наших друзів і однодумців, які підтримують нас у цій справі, а саме: доблесного рицаря, якого в народі звуть Чорним Ледарем, і хороброго йомена на ім’я Локслі, — заявляємо: ви, Реджінальде Фрон-де-Бефе, і ваші спільники, ким би вони не були, без жодної причини і попередження злочинно захопили нашого лорда й господаря, згаданого Седріка, а також благородну, народжену вільною леді Ровену та сера Ательстана Конінгсбурзького та їхніх коней і мулів, а також їхніх вільних слуг і ще кріпаків, що належать їм від народження, а також єврея на ім’я Ісак з Йорку з донькою. Усі ці чесні люди — вірні піддані його королівської величності — подорожували королівським шляхом. Тому ми вимагаємо, щоб усі згадані особи були протягом години після отримання цього повідомлення звільнені й передані нам або нашим уповноваженим цілими й неушкодженими. У протилежному випадку ми оголошуємо вас розбійниками і зрадниками, будемо битися з вами різними засобами і докладемо усіх зусиль, щоб знищити вас. Хай Бог не покидає вас! Підписано нами у переддень свята святого Вітольда під великим дубом на Хартхільському шляху».

Під цим документом стояли підписи. Першим — малюнок півнячої голови з гребенем, а під ним написано, що ці каракулі є підписом Уомби, сина Уітлеса. Під цією поважною емблемою стояв хрест, знак Гурта, сина Беовульфа. Потім великими жирними літерами були написані слова «Чорний Ледар», на завершення була акуратно намальована стріла як підпис йомена Локслі.

Рицарі здивовано мовчки перезирнулися, абсолютно не розуміючи, що все це мало означати. Першим порушив мовчанку де Брасі, голосно розреготавшись. Потім до нього приєднався храмовник. Але Фрон-де-Беф був роздратований їхнім недоречним сміхом.

— Я попереджаю вас, — сказав він, — ваші веселощі невчасні, краще подумайте, як поводитися за даних обставин.

— Фрон-де-Беф ще не прийшов до тями після недавньої поразки, — сказав де Брасі, — він злякався виклику, хоч прислали його блазень і свинопас.

— Присягаюся святим Миколаєм, — відповів Фрон-де-Беф, — хотів би я, щоб лише ти відповідав за цю пригоду, де Брасі. Ці нахаби не наважились би діяти так відверто зухвало, якби за ними не стояла якась вагома підтримка. Тут у лісах досить розбійників, які невдоволені тим, що я суворо охороняю королівських оленів. Варто мені було одного разу впійманого на гарячому браконьєра прив’язати до рогів дикого оленя, який за декілька хвилин роздер його на шматки, як на мене посипалося більше стріл, ніж в мішень на вчорашньому турнірі в Ешбі... Послухай-но, хлопче, — додав він, звертаючись до одного із слуг, — ти послав когось взнати, скільки їх?

— В лісі зібралося десь близько двохсот людей, — відповів слуга.

— Оце так справи! — вигукнув Фрон-де-Беф. — От що вийшло з того, що я дозволив скористатися моїм замком, людям, не вміють тихцем залагоджувати свої справи.

— Як вам не соромно, рицарю! — вигукнув храмовник. — Давайте зберемо своїх людей і нападемо на них першими. Один рицар, навіть один озброєний воїн подолає двадцятьох селюків. Розішли гінців по сусідах, — сказав храмовник, — нехай зберуть своїх людей і йдуть на допомогу трьом рицарям, яких блазень, свинопас і їхні друзі оточили в замку Фрон-де-Бефа...

Храмовник сів за стіл і склав таку відповідь на листа: «Сер Реджінальд Фрон-де-Беф та його благородні спільники не приймають виклику від рабів, кріпаків і розбійників. Ми дійсно захопили полонених і з християнської любові просимо прислати священика, щоб ті могли висповідатися перед смертю. Ці полонені будуть страчені ще сьогодні до полудня, а їхні голови виставлені на мурах замку, щоб ті, хто збирається їх врятувати, знали, як ми мало зважаємо на них».

Цього листа слуга передав гінцю, який чекав за воротами.

Йомен, що виконував цю почесну місію, повернувся до штабу союзників, розташованого під великим дубом на відстані трьох польотів стріли від замку. Тут Уомба, Ґурт та їхні спільники: Чорний Рицар, Локслі і веселий монах-пустельник з нетерпінням чекали на відповідь. Неподалік від них розташувалося багато сміливих лісових хлопців, зелений одяг і обвітрені обличчя яких говорили самі за себе.

Окрім цих загонів, на допомогу поспішали сакси з навколишніх селищ, а також кріпаки та слуги Седріка, щоб врятувати господаря. Тільки дехто з них мав зброю, решта збиралася послуговуватися рогатинами, косами, ланцюгами та іншим знаряддям, оскільки нормани, як і всі завойовники, забороняли переможеним саксонцям тримати в себе мечі і списи. Тому мешканці замку боялися не стільки зброї, скільки великої чисельності й завзяття цих помічників, сповнених рішучості довести до переможного кінця справедливу справу.

Відповідь, написану храмовником, віддали Чорному Рицарю і, взявши листа з рук Локслі, спершу прочитав його мовчки, а потім передав зміст саксонською.

— Стратити благородного Седріка! — вигукнув Уомба. — Ти, мабуть, помиляєшся, рицарю!

— Ні, мій достойний друже, — відповів рицар. — Я передав слово в слово все, що тут написано.

— Тоді, присягаюся святим Томасом Кентерберійським, — вигукнув Ґурт, — ми захопимо замок, навіть якщо нам доведеться валити його голими руками!..

— Вони пишуть це, щоб виграти час, — сказав Локслі, — але не насміляться вчинити злочин, який суворо карається.

— Добре було б, — сказав Чорний Рицар, — якби хтось примудрився пробратися в замок і дізнатися, що там відбувається...

— Бачу, — сказав Уомба, — що дурень і тепер має бути дурнем, підставити свою шию там, де розумні утримуються. Сподіваюся, що, вдягнувши чернечу рясу, я переконливо зіграю перед нашим достойним господарем і його друзями у нещасті роль священика.

— Тоді вдягни рясу, друже, — промовив рицар, — і нехай твій господар повідомить нам все, що знає про ситуацію в замку. Там, ймовірно, незначна кількість людей, тому швидкий і несподіваний напад може бути успішним. Отже, час летить. Поспішай!

— А тим часом, — сказав Локслі, — ми оточимо замок, щоб і муха не змогла вилетіти з нього непомітно. Тож, друже, — додав він, звертаючись до Уомби, — можеш запевнити цих злодіїв, що за страждання, заподіяні їхнім в’язням, вони заплатять ціною власної крові.

— Pax vobiscum1! — сказав Уомба, вживаючись в образ. Сказавши це, він прибрав урочистого й статечного вигляду і поважною ходою рушив виконувати свою місію.

Розділ 26

Коли блазень, одягнений в рясу священика, підперезану мотузкою, прийшов до воріт замку Реджінальда Фрон-де-Бефа, вартовий запитав його ім’я і в якій справі він прийшов.

— Pax vobiscum! — відповів блазень. — Я бідний монах з ордену святого Франциска і прийшов втішити нещасних в’язнів, яких утримують у замку.

— Ти сміливий монах, — відповів вартовий, — оскільки наважився прийти сюди. За останні двадцять років сюди не сунув носа жоден святоша з вашої братії, за винятком нашого п’яного сповідника.

1 Pax vobiscum! (лат.) («паке вобіскум») — Мир вам!

Уомба не тільки зміг проникнути до полонений Седріка і Ательстана, вірний раб зумів переконати свого господаря взяти одяг монаха і залишити стіни замку Торкільстоун. Благородний Седрік рішуче відмовився від самопожертви блазня, однак мудрий Уомба сказав, що тим кільком сотням англійських йоменів, що зібралися біля мурів, потрібне мудре керівництво, яке міг би забезпечити саме Седрік.

Розділ 29

Ребекка попросила, щоб їй дали змогу доглядати пораненого Айвенго, якого віднесли в одну із віддалених кімнат замку Фрон-де-Бефа Торкільстоун. Красуня-єврейка добре зналася на травах і ліках, і коли її слуги забрали рицаря з турнірного поля бою, вона взялася лікувати його рану ще у своєму домі. І зараз завдяки її піклуванню юнак швидко одужував.

[..] Вони не мали можливості спокійно обговорити, що робити далі, оскільки підготовка до бою в стінах замку, здавалося, досягла апогею. Звідусіль було чути важкі швидкі кроки військових. Розносилися голоси рицарів, що давали накази підлеглим, дзенькіт зброї і вигуки тих, що готувалися дати відсіч нападникам. У всьому до того ж відчувалася якась піднесеність, і це ще більше перелякало Ребекку. Очі її засвітилися, вона страшно зблідла, охоплена почуттям жаху і захвату.

Але Айвенго, подібно до бойового коня, знемагав від нетерпіння, усією душею прагнучи взяти участь у подіях, що віщували усі ці войовничі звуки.

— Якби я зміг якось дотягнутися до вікна, — сказав він, — щоб хоч побачити, що там відбувається. Якби я мав лук і стріли, або ж алебарду, щоб хоч одним ударом долучитися до нашого звільнення!

— Не сумуй, рицарю, — відповіла Ребекка. — Чуєш, все стихло, може, вони відмовилися від бою.

— Ти нічого не розумієш, — нетерпляче відповів Айвенго. — Ця тиша тільки означає, що захисники замку зайняли свої місця на мурах і чекають нападу. Те, що ми чули, було лише віддаленим гуркотінням бурі, що насувається. Незабаром вона розпочнеться... Якби я міг хоч дотягнутися до того вікна!

— Я стану коло вікна й розповідатиму тобі все, що там діється.

— Ребекко, люба Ребекко! — вигукнув Айвенго. — Не ризикуй, адже тебе можуть поранити або навіть убити, і я буду все життя страждати від того, що дозволив тобі це зробити. Принаймні прикрийся отим щитом і намагайся, щоб тебе не помітили коло решітки.

Дуже спритно виконуючи вказівки Айвенго, Ребекка прикрила нижню частину вікна великим старовинним щитом. Позиція, зайнята Ребеккою, виявилася дуже зручною, тому що вона могла бачити не тільки те, що відбувалося за стінами замку, але й частину фортифікацій, на яких була зосереджена оборона.

Оскільки біля цього укріплення було зосереджено найбільше людей, Ребекка могла припустити, що нападу очікували саме там. Про все це вона розповіла Айвенго й додала:

— На узліссі зібралося багато лучників, але всі вони залишаються в тіні.

— Під яким прапором? — запитав Айвенго.

— Я не бачу жодного військового прапора, — відповіла Ребекка.

— А ти бачиш, хто ними керує?

— Найбільше виділяється рицар у чорному панцирі. Він єдиний озброєний з ніг до голови і, здається, керує всім, що відбувається.

— А який герб у нього на щиті? — запитав Айвенго.

— Поперек щита щось подібне до залізного стрижня, а ще висячий замок блакитного кольору на чорному тлі.

— Не знаю, чий це герб, але думаю, що він міг би стати моїм. А інших командирів не видно? — схвильовано вигукнув Айвенго.

— Нікого, хто якось відрізнявся б від інших, — сказала Ребекка. — Здається, вони готуються розпочати атаку. Боже, захисти нас! Як страшно! Ті, що наступають, несуть величезні щити поперед себе, інші йдуть слідом, опустивши луки. Ось вони підняли їх! Святий Мойсею! Пробач бідним істотам, яких ти сотворив!

Її розповідь була перервана гучними звуками сурми, що сповіщали про початок атаки. Відразу із замку у відповідь пролунали фанфари, що супроводжувалися гучним барабанним боєм. Це повинно було означати, що виклик прийнято. Вигуки з обох боків підсилювали загальний гамір. Нападники вигукували: «Святий Георгій за веселу Англію!», а нормани відповідали: «Вперед, де Брасі! За Храм! За Храм! Фрон-де-Беф, на підмогу!»

Лучники, які, блукаючи лісами, навчилися стріляти без промаху, цілилися у кожного, хто хоч на мить з’являвся в полі їхнього зору. Цей інтенсивний обстріл не припинявся; стріли десятками летіли в напрямку кожної амбразури або просто отвору в парапеті; лучники цілилися у вікна, за якими міг з’явитися хтось із захисників. У результаті двоє чи троє оборонців було вбито і кілька поранено. Але, впевнені в непробивній міцності своєї броні, під надійним прикриттям замку, прибічники Фрон-де-Бефа і його спільники захищалися не менш вперто, ніж нападники атакували, відповідаючи лавиною стріл, камінням, яке метали з пращ та іншої подібної зброї, а тому втрати нападаючої сторони були більшими.

— А я мушу лежати тут, як заслаблий монах, — вигукнув Айвенго, — коли інші б’ються за моє звільнення! Скажи, чи вони продовжують наступ? Що ти бачиш, Ребекко? — запитав поранений рицар.

— Нічого, окрім хмар стріл, які просто засліплюють мені очі. І я не бачу, звідки вони летять.

— Це не може тривати довго, — сказав Айвенго, — якщо вони не візьмуть замок штурмом, лучники нічого не вдіють проти кам’яних стін і укріплень. Подивись, Ребекко, де Чорний Рицар і як він себе поводить. Тому що дуже багато залежить від командира.

— Він із купкою воїнів наближається до зовнішньої огорожі. Вони ламають палі й частокіл і рубають їх сокирами. Вони прорубали отвір в огорожі... кинулися до середини, але їх зустріли захисники замку на чолі з Фрон-де-Бефом. Я бачу його гігантську фігуру над натовпом. Бій іде коло отвору... О, Боже! Фрон-де-Беф і Чорний Рицар зійшлися у двобої коло отвору в огорожі, а всі інші тільки спостерігають за боєм, підтримуючи їх гучними вигуками. О, Небо! Допоможи тому, хто б’ється на боці пригноблених і полонених! Його меч зламався... він вихопив у йомена сокиру і наносить Фрон-де-Бефові удар за ударом, ось велетень захитався і — впав — він упав!

— Фрон-де-Беф? — вигукнув Айвенго.

— Фрон-де-Беф, — відповідала Ребекка. — Його спільники поспішають на допомогу на чолі із зухвалим храмовником. Вони зупиняють переможця і затягують Фрон-де-Бефа за мури замку.

— Але нападники захопили укріплення, чи не так?

— Так, так! — вигукнула Ребекка. — І відтісняють захисників до зовнішнього муру. Деякі встановлюють драбини, інші вилазять на них, мов бджоли, піднімаючись на плечі один одному. На них сиплеться каміння, дрючки і колоди. Поранених відтягають назад, а їхні місця займають нові бійці. Великий Боже! Чи ж ти для того дав людям свій образ, щоб його жорстоко спотворювали їхні ж брати?

— Святий Георгію, допоможи нам! — вигукнув рицар. — Невже йомени відступають?

— Ні! — вигукнула Ребекка. — Вони поводяться, як і належить справжнім йоменам. Чорний Рицар наближається до західних воріт зі своєю величезною сокирою, а як він нею розмахує! Ці удари заглушають усе інше. На нього скидають каміння і дрючки, але він відмахується від них, ніби від пуху!

— Присягаюся святим Іоанном із Акри, — радісно вигукнув Айвенго, — мені здається, є лише один чоловік в Англії, здатний на таке... Під керівництвом такого доблесного воїна, якого ти описала, не може бути ні страху, ні холоднокровних розрахунків, і труднощі, які треба подолати, тільки додадуть сил. Присягаюся честю свого дому, присягаюся іменем своєї коханої, я б погодився провести десять років у полоні, щоб тільки мати змогу битися хоч один день поряд із таким рицарем у такій битві, як ця!

— На жаль, — сказала Ребекка, відійшовши від вікна й наблизившись до ліжка пораненого рицаря, — це нетерпляче бажання бою не йде тобі на користь. Як ти можеш мріяти наносити рани іншим, коли ще не загоїв своїх?

— Ребекко, — відповів Айвенго, —ти просто не розумієш, як важко людині, вихованій за законами рицарства, залишатися бездіяльним, як священик чи жінка. Любов до бою — це те, чим ми живемо, чим ми дихаємо. Ми не живемо, не бажаємо жити, коли не перемагаємо і не домагаємося слави. Це закони рицарства, заради яких ми жертвуємо всім найдорожчим.

— Слава? — перепитала Ребекка. — Чи ж іржава кольчуга, що висить, як траурний герб над забутою, зруйнованою рицарською могилою, чи той майже стертий напис на ній, який малописьменний монах колись насилу прочитає на прохання якогось мандрівника — чи ж це вважається тою достойною нагородою за те, чого ти зрікаєшся і чим жертвуєш, за життя, сповнене страждань заради того, щоб примушувати страждати інших?

— Присягаюся, дівчино, — роздратовано урвав її мову Айвенго, — ти сама не знаєш, що говориш. Рицарство!.. Так, дівчино! Це воно породжує чисту і шляхетну любов, воно є надією пригноблених, виправляє образи, приборкує свавілля тиранів. Без нього благородство було б порожнім звуком, списом і мечем воно захищає свободу.

— Я, — відповіла Ребекка, — належу до народу, який виявляв хоробрість, тільки захищаючи свою рідну землю, ніколи не воював проти інших народів, якщо вони не нападали на нього. І звук сурми більше не хвилює іудеїв, тепер вони всього лише немічні, слабкі жертви ворожих гнобителів.

Горда дівчина завершила розмову з таким сумом, ніби враз відчула всю глибину зневаги до свого народу.

«Як мало він знає мене, — подумала вона, — якщо вважає, що я боягузлива і слабка тільки тому, що засуджую химерні рицарські закони. Та я б віддала власну кров, краплю за краплею, щоб визволити свій народ від поневолення. Та що я говорю! Хоча б цією ціною визволити свого батька і його благодійника від ув’язнення!»

Вона поглянула на пораненого рицаря.

«Спить, — подумала вона, — виснажене стражданнями і хвилюванням його стомлене тіло скористалося хвилиною тимчасового спокою, щоб набратися сил під час сну. Господи! Чи ж це злочин, що мені хочеться дивитися на нього, можливо, востаннє? Адже, ймовірно, вже скоро ці благородні риси не будуть світитися тою відвагою й енергією, які не покидають його навіть уві сні! А мій батько! О, мій бідний батьку! Видно злий дух вселився в твою доньку, якщо в тяжку годину вона спершу думає не про твою сивину, а про золотаве волосся юнака! А може, це кара Єгови за те, що невдячна донька думає більше про полоненого чужинця, ніж про долю власного батька? Та я вирву цю примху зі свого серця, хоч воно й буде обливатися кров’ю».

Прийнявши це рішення, Ребекка загорнулася у покривало, і повернувшись до Айвенго спиною, намагалася зібратися з духом, щоб бути готовою протистояти не тіл ьки небезпеці, що загрожувала їй іззовні, але й тим зрадливим почуттям, які охопили її душу.

Розділ 31

...Коли зовнішня башта була взята, Чорний Рицар попросив Локслі уважно спостерігати за замком, щоб захисники не об’єднали зусиль для несподіваної вилазки з метою відбити це укріплення. Він розумів, що його люди, хоч і були завзятими й відданими, не звикли до військової дисципліни і не мали достатньо зброї для того, щоб встояти під тиском несподіваної атаки норманських рицарів, що мали значні переваги над недосвідченими нападниками.

Рицар, скориставшись тимчасовим затишшям, наказав побудувати примітивний плаваючий міст або, точніше, довгий пліт, на якому він сподівався переправитися через рів.

Ворота, що вели від внутрішньої стіни башти до рову та були розташовані якраз навпроти воріт у головній стіні замку, рвучко відчинилися. Тимчасовий плавучий міст був спущений на воду, утворивши не дуже надійний вузький перехід через рів, на якому одночасно могло вміститися не більше двох людей. Розуміючи, що головною запорукою успіху був несподіваний напад, Чорний Рицар, а слідом за ним і Седрік кинулися вперед і миттєво досягли протилежного боку. Чорний Рицар, деякою мірою захищений від стріл і каміння залишками підвісного моста, який храмовник зруйнував, відступаючи до замку, відразу почав завдавати сокирою громових ударів по воротах замку.

— Сором! — вигукнув де Брасі до своїх воїнів. — Що то за лучники, коли вони не в змозі прибрати двох собак, що ховаються за стінами замку? Ламайте каміння із зубців муру, а ще краще візьміть кайла і важелі й скиньте їм на голови оту прикрасу, — продовжував він, вказуючи на вирізьблену з каменю скульптуру, що височіла над парапетом. Гуркіт від сокири Чорного Рицаря, що розбивав ворота, стояв неймовірний. Вірний Ґурт раптом скочив на місток, щоб попередити Седріка про небезпеку або загинути разом із ним. Та він би не встиг цього зробити. Величезна скульптура захиталася, і де Брасі скинув би її вниз, але в цей час біля самого вуха він почув голос храмовника:

— Все втрачено, де Брасі, замок горить! Він увесь охоплений полум’ям із західної сторони. Я даремно намагався загасити вогонь, — Бріан де Буа-Гільбер повідомив це з холодною стриманістю, яка відповідала його натурі. — Слухай мене. Веди всіх людей вниз, ніби для вилазки. Відчини задні ворота. Там на плоту всього двоє людей, скинь їх у рів і перебирайся до навісної башти. Я поведу наступ через головні ворота і теж нападу на башту.

— Ти добре придумав, — відповів де Брасі. — Я згоден, храмовнику, але ж ти не зрадиш мене?

— Присягаюся, що ні! — відповів Буа-Гільбер, — Та заради всіх святих, швидше!

Де Брасі поспіхом зібрав своїх людей, кинувся до задніх воріт і наказав відчинити їх. Але саме цієї миті під натиском Чорного Рицаря вони відчинилися досередини, просто на людей де Брасі.

Де Брасі бився мечем, а Чорний Рицар — своєю величезною сокирою. Нарешті, норман отримав такий удар у груди, що, незважаючи на щит, не зміг втриматися на ногах і розтягнувся у всю свою довжину на кам’яній підлозі.

— Здавайся, де Брасі, — сказав Чорний Рицар, нагнувшись до нього і приставивши до ременів його шолома кинджал, яким рицарі звичайно добивають ворога (його називали кинджалом милосердя).

— Я не хочу здаватися невідомому переможцеві, — слабо відповів де Брасі. — Скажи мені своє ім’я чи вбий... Нехай ніхто не скаже, що Моріс де Брасі здався в полон безіменному простолюдинові.

Тоді Чорний Рицар нахилився і щось тихо сказав.

— Я здаюся і вважаю себе полоненим без жодних умов, — відповів норман голосом, в якому відчувалася глибока, хоч і похмура покора. — Але спершу вислухай мене. Уїлфрід Айвенго пораненим взятий у полон і, якщо негайно не отримає допомоги, загине в палаючому замку.

— Уїлфрід Айвенго! — вигукнув Чорний Рицар. — У полоні й гине! Кожен, хто є в замку, відповість мені за його життя головою! [...]

Вогонь охоплював усе більшу частину замку, і кімната, де лежав Айвенго, вже наповнилася димом. Він прокинувся, почувши гул битви.

— Тікай, Ребекко, рятуй своє життя, — сказав Айвенго. — А мені вже ніхто не зможе допомогти.

— Я не втечу, — відповіла Ребекка, — нас врятують, або ми загинемо разом. Але... О Боже! Мій батько... Мій батько... Що буде з ним?

У цю мить двері відчинилися, і на порозі з’явився храмовник. Вигляд у нього був жахливий: позолочений панцир проламаний і закривавлений, пір’я на шоломі поламане і обгоріле.

— Нарешті я знайшов тебе, — сказав він до Ребекки. — Ти побачиш, що я дотримаю обіцянки ділити з тобою і радість, і горе. Існує тільки один шлях до порятунку. Вставай і йди за мною!

— Одна я не піду, — відповіла Ребекка. — Якщо в твоєму серці ще збереглися залишки жалю, якщо воно не таке ж тверде, як панцир, врятуй мого старого батька і цього пораненого рицаря.

— Рицаря! — озвався храмовник спокійним голосом. — Рицар, Ребекко, мусить скоритися своїй долі, чи то у вигляді меча, чи вогню. Що ж до єврея — невідомо, де і як він знайде свою.

— Жорстокий воїне! — вигукнула Ребекка. — Я волію загинути у вогні, ніж прийняти порятунок від тебе!

— У тебе немає вибору, Ребекко. Одного разу ти вже змусила мене відступити, але жодному смертному ще не вдалося зробити це вдруге.

Сказавши це, він схопив перелякану дівчину на руки і, незважаючи на її несамовитий крик, поніс із кімнати. Айвенго слав прокльони йому в спину, але храмовник вже не чув його.

— Собако храмовнику! Ганьба твоєму ордену! Відпусти дівчину! Зраднику! Це я, Айвенго, наказую тобі! Ти ще заплатиш мені за це!

— Я б не знайшов тебе, Уїлфріде, — сказав Чорний Рицар, заходячи до кімнати, — якби ти не кричав так голосно.

— Якщо ти справжній рицар, — сказав Уїлфрід, — не думай зараз про мене, біжи за негідником, врятуй леді Ровену, знайди Седріка!

— Все по черзі, — відповів рицар, — але ти будеш першим.

І, взявши на руки Айвенго, він поніс його так само легко, як храмовник ніс Ребекку, доніс його до воріт, віддав там йоменам, а сам знову кинувся до палаючого замку, щоб допомогти рятувати в’язнів.

Розділи 32-39

Наступного ранку перед від’їздом додому вдячний Седрік подарував волю свинопасові Гурту і попрощався з Чорним Рицарем, пообіцявши йому дружбу до кінця своїх днів і нагороду, яку той сам забажає. А на широкій галявині, коло старого дуба, розбійники весело ділили між собою здобич. Локслі виявився справедливим ватажком: значну частину здобичі розбійники віддали вдовам, сиротам та на церкву, а решту чесно поділили. Нещасного Ісака, який побивався за донькою, розбійники відпустили за викуп.

Ісак з’ясував, що Бріан де Буа-Гільбер таємно переховує Ребекку в монастирі ордена Святого Храму. Він вирушив туди в надії, що порятує доньку, заплативши за неї багатий викуп. Але Ісак тільки нашкодив - його лист перехопив гросмейстер ордену і призначив над Ребеккою суд, як над відьмою.

Буа-Гільбер і в монастирі неодноразово намагався здобути прихильність єврейки. І щоразу він отримував рішучу відсіч. Це доводило його до люті і відчаю: «Яка невдячність нехтувати людиною, яка серед потоків крові та полум’я ризикувала власним життям заради її спасіння». Проте дізнавшись, що Ребецці загрожує суд і страта, Буа-Гільбер почав гарячково шукати шляхи порятунку для дівчини. Храмовник запропонував Ребецці втечу разом із ним, але знову почув горду відмову.

Суд, спираючись на брехливі свідчення, зробив висновок, що Бріан де Буа-Гільбер не може відповідати за свої вчинки, тому що підпав під владу сатани, спокусившись красою іудейки. Ребекка мужньо вислуховувала всі нісенітниці, що сплітали про неї. Дівчина чудово розуміла, що розраховувати на справедливе рішення — марна справа, і тому вона скористалася порадою Буа-Гільбера і поставила вимогу — призначення Божого суду. Тобто рицар-захисник, якщо такий знайдеться, має вийти на поєдинок проти того, кого призначить суд. Якщо захисник Ребекки стане переможцем, це означатиме, що сам Бог рятує її, а якщо ні — вона буде страчена як відьма.

Важко було б знайти в усій Англії дворянина, який заступився би за чаклунку, єврейку, доньку лихваря. Невтішний Ісак розшукав Айвенго. Він знав, що юнак ще не вилікував свою тяжку рану, але, як людина благородна, допоможе знайти іншого шляхетного рицаря, що вийде на двобій заради порятунку Ребекки.

Розділи 40-42

А тим часом Чорний Лицар разом з Уомбою прямував до замку Конінгсбург. Вони їхали густим лісом, весело базікаючи та горлаючи пісень. Зненацька зусібіч із вигуками: «Умри, тиране!» на них напали семеро вершників. Чорний Рицар вступив у нерівний бій. Розуміючи, що такого могутнього воїна буде важко здолати, один із нападників завдав зрадницького удару коневі Чорного Рицаря, після чого той був змушений вести бій проти вершників пішим. Тієї ж миті Уомба затрубив у ріг, подарований йому Локслі, щоб у разі небезпеки друзі могли покликати його на допомогу.

Могутній Рицар почав знемагати під ударами вершників. Хтозна, чи залишилися б вони живими, якби вчасно на допомогу не прийшла лісова ватага Локслі. Вони швидко розбили добре озброєних рицарів. Після перемоги над найманими вбивцями відбулося справжнє знайомство Чорного Рицаря та Локслі. Виявилося, що розбійник Локслі допоміг королю Ричардові І Плантагенету відбити напад дворян-норманів, яких підіслав принц Джон, щоб по-зрадницьки вбити свого брата. А Ричард Левове Серце дізнався, що ватажок Локслі — це відомий захисник бідних і скривджених — Робін Гуд.

Дорогою Ричарда Левове Серце наздогнав його вірний васал Айвенго, і вони разом поїхали далі. У замку Конінгсбург їх зустрів Седрік-Саксонець. Чорний Рицар назвав своє справжнє ім’я і нагадав про дане благородним таном слово: виконати будь-яке бажання свого рятівника. Ричард Левове Серце попросив Седріка пробачити свого сина. Старий саксонець, вражений як перетворенням Чорного Рицаря на короля-нормана, так і його проханням, дарує Айвенго своє батьківське прощення і дозвіл на одруження з Ровеною.

Розділ 43

[...] Члени ордену Святого Храму визнали право єврейки на Божий суд. Настав день суду. Проти єврейки і її рицаря-заступника на поєдинку повинен був виступити сер Бріан де Буа-Гільбер, як постраждалий від чар Ребекки...

Пройшло вже дві години, а судді все ще дозволяли звинуваченій чекати на свого рятівника. Однак ніхто вже не сподівався, що хтось з’явиться захищати жидівку, звинувачену в чаклунстві. І підбурені Мальвуазеном рицарі почали перешіптуватися, вважаючи, що час, відведений Ребецці, минув. Та цієї миті на полі з’явився вершник, який швидко наближався до арени. Сотні голосів вигукнули: «Захисник! Захисник!» Незважаючи на упередженість і забобони, натовп одноголосно вітав рицаря, який виїхав на арену. Однак, придивившись уважніше, присутні розчаровано зітхнули. Кінь, проскакавши далеку відстань, здавалось, був готовий впасти від втоми, і сам вершник, який сміливо виїхав на арену, ледве тримався в сідлі.

На запитання герольда щодо його звання, імені й мети приїзду невідомий рицар рішуче відповів:

— Я рицар благородного походження і приїхав сюди, щоб виправдати списом і мечем цю дівчину, Ребекку, доньку Ісака з Норку, і переконати присутніх, що звинувачення проти неї безпідставне і облудне, а також прилюдно заявити, що Бріан де Буа-Гільбер — зрадник, вбивця і брехун. Тут, на цій арені, я доведу це мечем. Бог, свята Марія і святий Георгій, захисник усіх рицарів, допоможуть мені.

— Незнайомець повинен спочатку довести, що він справжній рицар з почесної родини, — сказав Мальвуазен. — Рицарі нашого ордену не змагаються з невідомими.

— Моє ім’я, — сказав рицар, знімаючи шолом, — добре відоме, моє походження, Мальвуазене, не гірше від твого. Я — Уїлфрід Айвенго.

— Я не буду битися з тобою зараз, — сказав храмовник глухим голосом. — Нехай загояться твої рани, знайди собі кращого коня і тоді я вважатиму за можливе зустрітися з тобою, щоб вибити з тебе хлоп’яче зухвальство і удавану хоробрість.

— Гордий храмовнику, — відповів Айвенго, — може ти забув, що двічі падав на землю від ударів мого списа? Згадай арену в Акрі. Згадай турнір в Ешбі, пригадай, як вихвалявся в Ротервуді, як заклав свій золотий ланцюг, обіцяючи зустрітися з Уїлфрідом Айвенго, щоб повернути собі честь, заплямовану ним. Якщо ти не будеш битися зі мною зараз, я оголошу тебе, храмовнику, боягузом, це почують не тільки члени твого ордену, це буде знати вся Європа.

Буа-Гільбер нерішуче глянув на Ребекку, а потім, повернувшись до Айвенго, гнівно вигукнув:

— Саксонський собако! Бери свій спис і готуйся до смерті, яку сам накликав на себе.

— Чи гросмейстер дозволяє розпочати бій? — запитав Айвенго.

— Я не можу відмовити тобі, — сказав Бомануар, — якщо дівчина не заперечує визнати тебе своїм захисником. Але хотілося б, щоб ти був у кращому стані. Ти завжди був ворогом нашого ордену, та було б більш справедливо, щоб це був чесний поєдинок.

— Ні, зараз і не інакше, — відповів Айвенго. — Це Божий суд, і я віддаю себе на його волю. Ребекко, — звернувся він, під’їхавши до неї, — чи визнаєш мене своїм захисником?

— Так, — сказала вона, — так, я визнаю тебе захисником, якого мені послало Небо. Але ж ні — ні! Твої рани ще не загоїлися. Не бийся з тим зухвалим чоловіком, навіщо тобі тепер помирати?

Але Айвенго уже зайняв свою позицію, опустив шолом і підняв спис. Буа-Гільбер зробив те саме. Застібаючи шолом, його зброєносець зауважив, що смертельно бліде обличчя рицаря раптом спалахнуло.

Герольд, переконавшись, що суперники готові до бою, двічі голосно повторив французькою мовою: «Виконуйте свій обов’язок, доблесні рицарі!» Виголосивши слова, він від’їхав убік і нагадав, що ніхто з присутніх під загрозою смерті не повинен ні словом, ні дією втручатися у поєдинок. Гросмейстер, тримаючи в руці рукавичку Ребекки, вимовив по-французьки: «Починайте!» — і кинув її на арену.

Протрубили сурми, і рицарі на великій швидкості кинулися назустріч один одному. Стомлений кінь Айвенго і його не менш стомлений вершник, як і слід було очікувати, впали після першої сутички. Усі передбачали такий кінець поєдинку, але, хоч спис Айвенго лише торкнувся щита Буа-Пльбера, той, на подив усіх присутніх, захитався в сідлі і теж впав на землю.

Ілюстрація художника Анатолія Іткіна

Айвенго, визволившись з-під лежачого коня, скочив на ноги і підняв меч. Та його противник не піднімався. Поставивши ногу йому на груди і приклавши меч до його шиї, Айвенго наказав рицареві здатися або готуватися до смерті. Буа-Гільбер мовчав.

— Не вбивай його, рицарю, — вигукнув гросмейстер, — без сповіді і без відпущення гріхів, не вбивай тіло і душу. Ми визнаємо його переможеним.

Гросмейстер спустився на арену і наказав зняти шолом з переможеного рицаря, який лежав із заплющеними очима. Його обличчя все ще було темно-багряним. І раптом очі лежачого розплющилися, хоч погляд залишився тьмяним і нерухомим, рум’янець поволі зійшов з обличчя, і воно вкрилося блідою пеленою смерті. Він помер не від меча суперника, а став жертвою власних суперечливих пристрастей.

— Це, дійсно, Божа воля, — промовив гросмейстер, підвівши очі до неба. — Хай же буде воля Твоя!

За перекладом з англійської Ірини Муращик